Ігор – князь сіверський [Степан Васильович Руданський] (fb2) читать онлайн

- Ігор – князь сіверський (а.с. Класика української літератури -197) 216 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Степан Васильович Руданський

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

1

Чи ж не го­же ж то нам бу­де
Словом давнім, бра­те,
Словом труд­них оповідок
Пісню над­по­ча­ти,
Пісню то­му Іго­реві,
Святослава си­ну,
Що во­див ко­лись на бійку
Храбрую дру­жи­ну?
Та й по­ча­ти тую пісню,
Як би­ли­на бає,
А не з дум­ки, не з за­мис­лу,
Як Бо­ян співає.
Бо Бо­ян той, як ко­му лиш
За пісню бе­реться,
То мис­лею по де­реві
Так і роз­те­четься.
І га­няє сірим вов­ком
Через го­ри, яри,
І літає ор­лом си­вим
Під самії хма­ри.
І лиш бу­ло усо­биці
Давні спо­га­дає,
Десять со­колів на ста­до
Лебедів пус­кає.
І ко­то­рую лебідку
Сокіл до­ти­кає,
Та лебідка по­пе­ре­ду
Пісню і співає
То ста­ро­му Ярос­ла­ву,
То то­му Мстис­ла­ву,
Що ка­созько­го Ре­де­дю
Зарізав на сла­ву.
Або ко­ли спо­га­дає
Недавню го­ди­ну,
То й Крас­но­му Ро­ма­нові,
Святослава си­ну.
Не со­колів на лебідок
Той Бо­ян пус­кає:
То він пальці свої віщі
На стру­ни спус­кає.
І на живі тії стру­ни
Лиш пальці нас­ко­чуть,
То во­ни вже самі сла­ву
Князям і бренько­чуть.
Так пічне­мо ж собі, бра­те,
Пісню ту співа­ти
Від Вла­ди­ми­ра ста­ро­го
До Іго­ря то­го,
Що закріпив собі ро­зум
На буйнії волі,
Що на­ост­рив своє сер­це
Одвагою в полі;
Що з од­ва­ги і дру­жи­ну
Повів мо­ло­децьку
За рідную зем­лю руську
В зем­лю по­ло­вецьку.

2

Глянув Ігор про­тив сон­ця -
Сонце по­мер­ка­ло,
І од не­го ціле військо
Тьмою прик­ри­ва­ло.
А він ка­же до дру­жи­ни:
"Браття і дру­жи­но!
Лучче ж нам по­тя­тим бу­ти
Ніж в по­лоні ги­нуть!
А ся­де­мо, милі брат­тя,
На бистрії коні,
Подивимся, по­гу­ляєм
По синьому Доні!"
Спала кня­зеві охо­та
Дону скуш­ту­ва­ти;
І в за­палі за­був знам'я
І став про­мов­ля­ти:
"Хочу з ва­ми, ру­си­на­ми,
Військом мо­ло­децьким,
Коп'є своє при­ло­ми­ти
В полі по­ло­вецькім
Хочу в полі по­ло­вецькім
Голову зло­жи­ти
Або До­ну ве­ли­ко­го
Шеломом по­пи­ти!.."
О Бо­яне мій, Бо­яне!
Старий со­ловію!
Пощебечи пол­ки тії,
Бо я не умію.
Ти по де­реві мис­леннім
Соловейком граєш,
Ти до хма­ри і до не­ба
Думкою літаєш.
Ти споїв би враз і сла­ву,
І тодішнє го­ре,
Ти слідив би за Тро­яном
Через ліса-го­ри.
Скажи ж мені, як по­ча­ти,
Подай мені ру­ку!..
Може, бу­ло так співа­ти
Олегову вну­ку:
Не со­ко­ли че­рез по­ле
Од вітру не­суться,
Галичі ста­да до До­ну
Великого б'ються.
Або, мо­же, мій Бо­яне,
Велесовий вну­че,
Може, мені так по­ча­ти,
Може, бу­де луч­че:
Іржуть коні за Су­лою;
В Києві весілля;
Трублять тру­би в Но­вог­раді,
Стяги край По­тив­ля.
Ігор тілько Все­во­ло­да
Милого че­кає.
Аж Все­во­лод при­бу­ває,
Брата і вітає:
"Один ти, мій бра­те-світе!
Одна моя сла­ва!
Таж обид­ва ми, Іго­рю,
Сини Свя­тос­ла­ва!
Сідлай, бра­те, свої коні,
А мої го­тові,
Там, у Курська, осідлані
Стоять на­го­тові.
А мої ку­ря­ни - жваві
І свідомі діти:
Вони в ме­не під тру­ба­ми
Змаленьку впо­виті,
Кінцем коп'я го­до­вані,
Зросли у ше­ломі,
Путь-дороги їм відомі,
Яри їм зна­комі.
У них лу­ки на­тяг­нуті,
А ту­ли одк­риті,
У них шаблі на­ост­рені
Ще й крівлею злиті.
Самі ска­чуть се­ред по­ля,
Як вов­ки кро­ваві,
Шукаючи собі честі,
А кня­зеві сла­ви!"
І всту­пив мо­гу­чий Ігор
В стре­ме­но но­гою.
І поїхав з своїм військом
По чис­то­му по­лю.
Сонце йо­му путь-до­ро­гу
Тьмою зас­ту­пає,
І ніч стог­не і грізьбою
Птахів роз­буд­жає,
І звіри­на се­ред сте­пу
Свище, за­ви­ває
І на де­реві ви­сокім
Диво вик­ли­кає.
І шле чут­ку на По­мор'є,
Сулу і Су­ро­же,
Волгу, Кор­сунь і до те­бе,
Тьмуторканський бо­же.
І по­ловці не­го­тові
Дороги об­ра­ли
І до До­ну ве­ли­ко­го
Степом пробіга­ли.
І скрипіли їх теліжки
В опівнічну по­ру,
Як ле­беді роз­пу­щені
По синьому мо­рю.
Веде Ігор своє військо,
К До­ну поспішає,
А біда йо­го без ча­су
Птахів по­па­сає.
Та й вов­ки в ярах по­доб­но
Лиха виг­ля­да­ють,
І ор­ли на кості клек­том
Звірину скли­ка­ють.
На чер­воні щи­ти бре­шуть
Степові ли­сиці…
О Руськая зем­ле, зем­ле!
Ти вже на гра­ниці!
Довго-довго ніч смер­кає,
Зоря-світ за­па­ла,
Мла по по­лю роз­ко­ти­лась,
Поля повк­ри­ва­ла.
Заснув ще­бет со­ловійний,
Галки по­чи­на­ють,
А ру­си­ни се­ред по­ля
Міцно спо­чи­ва­ють.
І все по­ле зго­ро­ди­ли
Своїми щи­та­ми,
Шукаючи собі честі,
А кня­зеві сла­ви.

3

Рано в п'ятни­цю ру­си­ни
Половців наг­на­ли
І пол­ки їх по­ганії
Прахом по­топ­та­ли.
І роз­си­па­лись стріла­ми
По вра­жо­му по­лю,
Красних дівок по­ло­вецьких
Гнали у не­во­лю.
Брали зло­то й па­во­ло­ки,
Брали й ок­са­ми­ти,
А лиш­кою мос­ти собі
Почали мос­ти­ти.
І мос­ти­ли по бо­ло­тах
Та по тря­со­ви­нах
Опанчами, ко­жу­ха­ми,
Зроччям по­лов­чи­на.
А чер­во­ний стяг і чілку,
Білую хо­руг­ку
І ра­ти­ще срібне да­ли
Олегову вну­ку.
І Оле­га гніздо храб­ре
Спочивати сіло;
О, да­ле­ко ж во­но, бідне,
В по­ле за­летіло.
Ніби во­но й не ро­ди­лось
Само для обижі
Ні со­ко­лу, ні кре­че­ту,
Ні звірині хижій;
Ні со­ко­лу, ні кре­че­ту,
Ні ор­ло­ву си­ну,
Ані то­бу, чор­ний во­рон,
Вражий по­лов­чи­ну!
А Гзак уже сірим вов­ком
Вибігає з до­му,
А за Гза­ком Кон­чак їде
К ве­ли­ко­му До­ну.
На дру­гий день ду­же ра­но
Руські пог­ля­да­ють,
Аж кри­ваві в небі зорі
Світ оповіда­ють,
Чорна ту­ча іде з мо­ря
І зак­ри­ти хо­че
Штирі сонці, і по нії
Блискавка миг­ко­че.
Бути-бути сього ран­ку
Великому гро­му,
І до­щеві йти стріла­ми
З ве­ли­ко­го До­ну!
Тут-то коп'ям про­ла­ма­тись
В полі по­ло­вецькім,
Тут-то шаб­лям потріща­ти
В ше­ло­ми пол­вецькі
На сій річці, на Ка­ялі,
Край ти­хо­го До­ну…
О Руськая зем­ле, зем­ле!
Вертайся до­до­му!
Ото й вітер, внук Стри­богів,
Замахав кри­ла­ми
На Іго­ря військо - з мо­ря
Повіяв стріла­ми.
І дви­жить зем­ля і стог­не,
Ріки те­куть мут­но,
Порох мо­ле пок­ри­ває,
Стяги ма­ють смут­но.
Ідуть з До­ну, ідуть з мо­ря
Половецькі си­ли,
Зі всіх сторін Іго­реві
Полки обс­ту­пи­ли.
І бісові діли кри­ком
Все по­ле ук­ри­ли,
А чер­во­ни­ми щи­та­ми
Русини пок­ри­ли.
Закричали по­лов­ча­ни,
Заіржали коні.
А ти, ту­ре Все­во­ло­де,
Стоїш на бо­роні!
Ти на військо по­ло­вецьке
Прискаєш стріла­ми,
Ти гри­миш об їх ше­ло­ми
Стальними ме­ча­ми.
Куди ско­чиш, де посвітиш
Шеломом блис­ку­чим,
Там го­ло­ви по­ло­вецькі
Валяться на кучі.
І ше­ло­ми оварськії
Щербаті ва­ли­лись,
Бо у те­бе, Все­во­ло­де,
Стріли за­ка­ли­лись.
Якії ж то, мої брат­тя,
Дорогії ра­ни!
Він за­був жит­тя і ша­ни,
Чернігів ко­ха­ний.
Забув кня­жиї зви­чаї
І сто­ли­цю яс­ну,
І кня­ги­ню свою ми­лу,
Глібовну прек­рас­ну.

4

Були віки Тро­янові,
Літа Ярос­ла­ва,
Були бійки і Оле­га,
Сина Свя­тос­ла­ва,
Що, бу­ва­ло, лиш кра­мо­ли
Мечем висікає
То по цілій землі Руській
Стріли розсіває.
Що, бу­ва­ло, в Тьму­тор­кані
В стре­ме­но сту­пає,
А Ізяс­лав у Києві
Брязки за­чу­ває, -
А Вла­ди­мир Все­во­лодів
Хоч сам не без ду­ху,
У Чернігові що­ран­ку
Затикає ву­ха.
Тогді й са­мо­го Бо­ри­са,
Сина Вя­чес­ла­ва,
Привела на суд до се­бе
Олегова сла­ва
І пок­ла­ла на зе­ле­ну
Кінську па­по­ло­му
За оби­жу Оле­гові,
Князю мо­ло­до­му.
Там і кня­зя Ізяс­ла­ва
Вони до­ко­на­ли,
І Свя­то­полк сво­го батька
Із тої Ка­яли
Повелів на коні взя­ти,
На угорські коні,
Та відвез­ти до Києва
До церк­ви свя­тої.
О, Оле­га Го­рис­лав­ця
Війни пам'ята­лись:
Тогді землі в усо­би­цях
Росли й засіва­лись,
І жит­тя Дай­бо­га вну­ка
В кра­мо­лах гу­би­лось,
А з-за князів і їх лю­дям
Віку вко­ро­ти­лось.
Тогді рідко в землі Руській
Орачі співа­ли,
А частіше ко­ло трупів
Ворони кри­ча­ли,
Та ще га­лич ле­пе­та­ла
І зби­ра­ла діти,
Коли з ни­ми на по­жи­ву
Хотіла летіти.
Тако-то, лю­ди! Бу­ли бійки,
Були в нас і сму­ти,
Та та­кої, як се бу­ла, -
Такої й не чу­ти!
З ран­ня світа до ве­чо­ра
З ве­чо­ра до світа
Летять стріли ка­ленії,
Як град се­ред літа,
Гримлять шаблі об ше­ло­ми,
Коп'я мо­ло­децькі
Тріщать в полі чу­жо­земнім,
В землі по­ло­вецькій,
Чорна зем­ля під ко­пи­том,
Як та рілля, зри­та,
Всі кос­тя­ми засіяна
І крівлею зли­та.
Полягли там Все­во­ло­да
Полки го­ло­вою,
І по цілій землі Руській
Ізійшли ту­гою…
А що ж мені за­шуміло
Рано за го­ра­ми?
А що ж мені задз­веніло
Ще пе­ред зо­ря­ми?
То князь Ігор своє військо
В по­ле за­вер­тає,
Бо жаль йо­му Все­во­ло­да,
Що вже по­ги­бає.
І би­ли­ся день, і дру­гий,
І третій день би­лись,
Та в по­лу­день і Іго­ря
Стяги по­ва­ли­лись…
Тут-то брат­тя роз­лу­чи­лись
З бе­ре­га Ка­яли,
Тут для се­бе кри­ва­во­го
Вина не діста­ли.
Тут лиш військо докінчи­ло,
Сватів на­поїло,
А са­мо за Руську зем­лю
Землі по­поїло.
Никне тра­ва жа­ло­ща­ми,
Листя ізсу­ши­лись,
І де­ре­во не­бо­ло­гом
До землі скло­ни­лось.

5

Невесела ж бо то, бра­те,
Година нас­та­ла:
Вже пус­ти­ня та повітря
Силу повк­ри­ва­ла.
То в си­нах Дай­бо­га вну­ка
Злибіда ожи­ла
І на зем­лю Тро­яно­ву
Дівою сту­пи­ла;
І лебіжи­ми кри­ла­ми
Розплескала мо­ре
І у До­ну, плес­ка­ючи,
Розбудила го­ре.
Розбудила врем'я тяж­ке,
Підійнялись фінни,
А у князів на по­га­них
Усобиця ги­не,
Бо брат бра­ту став ка­за­ти:
"Се моє, мій бра­те!"
"І се моє, і то моє!" -
Другий став ка­за­ти,
І за ма­ле, як ве­ли­ке,
Стали ви­мов­ля­ти
І самі на се­бе ста­ли
Крамоли ку­ва­ти.
А по­гані зі всіх сторін
Зволікали си­ли
І на рідну зем­лю Руську
Бідою хо­ди­ли…
О, да­ле­ко ж зай­шов сокіл
К мо­рю птахів би­ти,
Та храб­ро­го вже Іго­ря
Полку не вскре­си­ти.
Жгля і Кар­на в Руську зем­лю
З кри­ком пос­ка­ка­ли
І там в по­лум'ї чер­вонім
Змагу ви­ми­ва­ли.
І спла­ка­лись руські жо­ни,
Стали го­ло­си­ти:
"Ой уже ж нам мужів на­ших
Мислю не змис­ли­ти,
Ні мис­лею ізмис­ли­ти,
Думою зга­да­ти,
Ні очи­ма ог­ля­да­ти,
Ні гос­ти­ни бра­ти,
Ні зо­ло­та, ані срібла
Не пе­ре­си­па­ти!"
Застогнав-бо вже і Київ
Жалем та ту­гою,
Зажурився і Чернігів
Напастю ли­хою,
Туга жят­ка роз­ли­ла­ся,
Наробила жа­лю,
І пе­чаль те­че, жи­рує
По русько­му краю.
А князі усе на се­бе
Крамоли ку­ва­ли,
І по­гані Руську зем­лю
Всюди оббіга­ли,
І зби­ра­ли дань по білці
Од кож­но­го дво­ру,
І си­па­ли доб­ром руським
По синьому мо­рю.
Бо тії два Свя­тос­лавці,
Бо тії дві си­ли,
Всеволод і храб­рий Ігор
Кривду роз­бу­ди­ли,
Котру батько їх київський
Приспав бу­ло ти­хо…
О, ве­ли­кий Свя­тос­лав той
Був по­лов­цям ли­хо!
Він роз­пу­див їх пол­ка­ми,
Стальними ме­ча­ми;
Він на зем­лю по­ло­вецьку
Наступив но­га­ми,
Притоптав гор­би ви­сокі
І яри гли­бокі,
Змутив ріки і озе­ра,
Висушив по­то­ки;
І Коб'яка з лу­ко­мор'я
Вихром мо­ло­децьким
Він вих­ва­тив із залізних
Полків по­ло­вецьких.
І по­пав Коб'як по­га­ний
В Київ, у сто­ли­цю,
В Свя­тос­ла­вові по­кої
В кня­зе­ву грид­ни­цю.
Тож-то німці та ве­недці,
Греки та мо­ра­ва
Князя Іго­ря не хва­лять,
Хвалять Свя­тос­ла­ва.
Того гу­дять, бо він стра­тив
Полки мо­ло­децькі
І зо­ло­то руське вси­пав
В ріки по­ло­вецькі.
Ще й для се­бе, мо­ло­до­го,
Добув сідло но­ве,
Сів із сво­го зо­ло­то­го
В сідло кощійо­ве.

6

Зажурилися заб­ра­ла,
І весілля пла­че,
І Свя­тос­лав за­жу­рив­ся,
Смутний сон по­ба­чив.
"Снилось мені, - став ка­за­ти, -
І ба­чи­ли очі,
Що в Києві між го­ра­ми
Спав я сеї ночі
І що ви ко­ло пос­телі
Тисової ста­ли
І чор­ною пап­ло­мою
Мене одя­га­ли;
Що хтось мені ви­но чер­пав,
Вино синє бу­ло
І з тяж­кою тру­ти­ною
Ізмішане бу­ло;
Що з по­рожніх че­ре­па­шок
Жемчуг ви­си­па­ли
Мні на гру­ди якісь лю­ди
І мя ми­лу­ва­ли;
Що в те­ремі зло­то­верхім
Стелю по­хит­ну­ло
І дош­ки самі сто­яли,
Сволока не бу­ло;
Що во­ро­ни ті бісові
Всю ніч-вечір гра­ли
Та у Плінська на бо­лоні
Ліса об­би­ва­ли…
А я шлю їх і не зішлю
На си­неє мо­ре…"
"Княже! - мо­ви­ли бо­яри, -
Ум заб­ра­ло го­ре!
Се ж бо в те­бе два со­ко­ли
Полетіло з ха­ти.
З от­ня сто­ла зо­ло­то­го
Щастя по­шу­ка­ти;
Пошукати Тьму­тор­ка­на,
Вернути до­до­му
Або ше­ло­мом по­пи­ти
Великого До­ну.
То вже крильця тих со­колів
То вже припіша­ли,
Тії крильця вже по­гані
Шаблями об­тя­ли,
А са­мих їх опу­та­ли
В залізнії пу­та,
Бо в день третій - пам'ятаєш? -
Темно бу­ло ту­та.
Два чер­во­них стов­пи згас­ло,
Дві сонці зтемніло,
І мо­ло­дих два місяці
З ни­ми по­темніло.
То Оле­га й Свя­тос­ла­ва
Тьма об­во­ло­чи­ла,
То й на річці, на Ка­ялі,
Тьма світ пе­рек­ри­ла…
Горе-горе землі Руській
Великеє ду­же:
Розсипались по­лов­ча­ни,
Як гніздо пар­ду­же,
Розсипались, розілля­лись,
Морем за­то­пи­ли,
І буй­ст­во їх ве­ли­кеє
Дає фінну си­ли.
І вже ганьба пе­ре­нес­лась
І ста­ла хва­лою,
Уже й нуж­да підійня­лась,
Тріснула на во­лю,
Уже й ди­во по­ко­ти­лось
По чис­то­му по­лю.
І готськії діви гра­ють
По синьому мо­рю
І по бе­резі співа­ють,
Руським зло­том дзво­нять;
Вихваляють врем'я Бу­са,
Земсту Ша­ра­ко­ня;
І ми­лу­ють тую земс­ту,
Як ди­ти­ну ма­ти!
[А нам уже, нам, дру­жині,
Весілля не ма­ти!"]

7

Тоді Свя­тос­лав ве­ли­кий
Сплакав за си­на­ми
І зо­ло­те сло­во мо­вив,
Змішане з сльоза­ми:
"Ой Іго­рю! Все­во­ло­де!
Сини мої милі!
Рано ж бо ви по­ло­вецьку
Землю зак­ви­ли­ли.
Рано зем­лю ту ме­ча­ми
Стали зак­ви­ля­ти,
Рано, ра­но собі сла­ви
Почали шу­ка­ти.
Та не­чес­но ж то ви, діти,
Ворога по­би­ли,
Та не­чес­но ж кров по­га­ну
По землі про­ли­ли…
Знати сер­це ва­ше храб­ре
У горні сто­пи­лось,
Ще й до то­го у буй­ості
Само за­ка­ли­лось
Закувалось, за­ка­ли­лось,
Діти мої милі!
Чи ж си­вині моїй срібній
Се ви учи­ни­ли?..
Не вид­жу ж бо я все власті,
Ані війська мно­го,
Багатого та сильно­го
Ярослава мо­го,
Мого бра­та Ярос­ла­ва,
Що хо­див війною
І з чернігівською бил­лю,
З бил­лю і чу­жою:
Із мо­гутів, із тат­ранів,
І із ше­ле­бирів,
Із топ­чаків, і ре­вугів,
І із го­ле­бирів,
Що без щи­та з за­ха­ляв­ком
Полки кри­ком би­ли
І в прадідню собі сла­ву,
Не в дзво­ни дзво­ни­ли.
Та ска­за­ли ж ви: самі ми
Слави за­хотіли,
Переднюю самі возьмем,
Задню пе­реділим…
Ой Іго­рю! Все­во­ло­де!
Жаль мені вас, діти!
Чи б не ди­во мні, ста­ро­му,
Та мо­лодіти?
Таже в літах са­ме й сокіл,
Птиць ви­со­ко го­нить
І не дасть гнізда в оби­жу
З свої обо­ро­ни.
Але кня­же зло нас­та­ло,
Пособи не бу­де,
Тепер внівеч обер­ну­лись
Години і лю­ди!
Під шаб­ля­ми по­лов­чанів
Кричать ко­ло Ро­мен,
Володимир під ра­на­ми -
Всюди плач та гомін.
Туга кня­зю Вла­ди­ми­ру,
Глібовому си­ну.
А ти, кня­же Все­во­ло­де,
Прихильного ки­нув!
Чи ж не міг би ти зда­ле­ка
Мислю при­летіти,
Отня сто­ла зо­ло­то­го
Спасти, пог­лядіти?
Таже вес­ла­ми ти мо­жеш
Волгу розк­ро­пи­ти,
Таже ше­ло­мом ти мо­жеш
Весь Дон пе­ре­ли­ти.
Якби ти був - зде­шевіли б
Половці по­гані:
Була б яга по но­гаті,
Кощій по різані.
Таж ти мо­жеш і по­су­ху
Стрілити до До­ну
Шереширами жи­ви­ми
Глібового до­му!
А ти, Рю­ри­че й Да­ви­де!
Правнуки ор­лові!
Чи ж не ваші ж то ше­ло­ми
Плавали по крові?
Чи ж не ва­ша ж то дру­жи­на
Літає на волі,
Як ті ту­ри по­ра­нені
На чу­жо­му полі?
Вступіть, па­ни гос­по­дарі,
В зо­ло­теє стрем'я
З оби­жу по­ло­вецьку,
За ли­хеє врем'я.
За рідную зем­лю Руську,
Зе Іго­ря ра­ни,
За буй­но­го Свя­тос­лав­ця
Гримніть на по­га­них!
Ти, га­лицький Ос­мо­мис­ле,
Княже Ярос­ла­ве!
На зо­лотім столі своїм
Ти си­диш у славі.
Підпер го­ри угорськії
Злізними пол­ка­ми,
Заступив путь ко­ро­леві,
Звів Ду­най­ські бра­ми,
Кидаючи че­рез хма­ри
Кремінь до Ду­наю,
Наряджаючи по ріках
Судна до Ду­наю.
Твоя грізьба про­летіла
Помежи зем­ля­ми,
Ти Києву відми­каєш
Золотії бра­ми.
З от­ня сто­ла зо­ло­то­го
Острими стріла­ми
Ти стріляєш і сул­танів
Десь там за мо­ря­ми.
Стріляй, кня­же Ярос­ла­ве,
Кончака ли­хо­го,
Половчина по­га­но­го,
Кощія ста­ро­го,
За рідную зем­лю Руську,
За Іго­ря ра­ни,
За буй­но­го Свя­тос­лав­ця
Стріляй йо­го, па­не!
А ти, кня­же буй Ро­ма­не,
І ти, Мес­тис­ла­ве!
Ваші мислі храб­ра дум­ка
Заносить до сла­ви,
І по сла­ву, по кри­ва­ву,
Ви хо­ди­те сміло,
І пли­не­те ви ви­со­ко
В буй­ості на діло,
Як той сокіл, що в повітрі
Крила роз­ши­ряє,
Коли пти­цю в своїм буйстві
Замогти ба­жає…
Бо па­пор­ги в вас залізні,
Шеломи ла­тинські,
Ними трісла зем­ля ціла
І сто­ро­ни фінські:
І ят­вя­ги, й де­ре­ме­ла,
Литва й по­лов­ча­ни
Склали лу­ки і го­ло­ви
Під ти­ми ме­ча­ми…
Князі! Князі! Вже Іго­рю
Сонце світ зак­ри­ло,
І де­ре­во не­бо­ло­гом
Листя об­ро­ни­ло.
І по Рсі і Сулі ста­ли
Городи діли­ти,
А храб­ро­го вже Іго­ря
Полку не вскре­си­ти…
Вас Дон, князі, вик­ли­кає,
Щоб ви по­летіли,
І храбрії Ольго­вичі
На бійку поспіли!
Ой Інгва­рю, Все­во­ло­де!
Ви руськая сла­ва!
І всі три ви шес­ток­рильці
Гнізда Мес­тис­ла­ва!
Не побійним ви же­ре­бом
Власть заб­ра­ли в ру­ки,
Нащо ж вам ше­ло­ми злоті,
Щити лядські й лу­ки?
Загородіть теє по­ле
Кріпкими щи­та­ми!
Зачиніть во­ро­та по­лю
Острими стріла­ми
Та за рідну зем­лю Руську,
За Іго­ря ра­ни,
За буй­но­го Свя­тос­лав­ця
Вийдіть на по­га­них!
Ідіть, князі! Бо вже й Су­ла
Од по­ловців ста­ла
І не те­че срібним струєм
До Пе­ре­яс­ла­ва.
Ба й Лит­ва вже підня­ла­ся
На тих по­ло­чанів,
І Двіна те­че бо­ло­том
Од кри­ку по­га­них.
Там один лиш син Ва­сильків,
Ізяслав По­лоцький,
Брязнув ост­ри­ми ме­ча­ми
В ше­ло­ми ли­товські.
Він притріпав бу­ло сла­ву
Дідові Всес­ла­ву,
Але і сам по­ко­тив­ся
На тра­ву кри­ва­ву,
Перекритий чер­во­ни­ми
Вражими щи­та­ми,
Притріпаний ли­товськи­ми
Острими ме­ча­ми.
І ло­товський князь по­га­ний
Підняв йо­го з крові,
Скотив йо­го на пос­те­лю
Та й до нього мо­вив:
"Вже дру­жи­ну твою, кня­же,
Птиці повк­ри­ва­ли
І чер­во­ну кров по­лоцьку
Звірі поз­ли­за­ли…"
Не бу­ло тут йо­го бра­та,
Брата Бря­чис­ла­ва,
Ні дру­го­го, Все­во­ло­да,
Коло Ізяс­ла­ва.
Один ду­шу жем­чуж­ную
Виронив із тіла
Через ра­ну кри­ва­вую,
Злоте ожерілля,
І го­ло­си ни­ють жа­лем -
Зникнуло весілля!
Трублять тру­би го­ро­денські…
Княже Ярос­ла­ве,
І усі ви, князі, вну­ки
Та плем'я Всес­ла­ве!
Вкладіть мечі ве­ре­жані,
Знизьте свої стя­ги,
Уже ж бо ви вис­ко­чи­ли
Із дідньої сла­ви:
Бо своїми кра­мо­ла­ми
Ви по­гані стаї
Стали зво­ди­ти на зем­лю,
На руськії краї,
На руськую рідну зем­лю,
На жит­тя Всес­ла­ва,
Котрій уже й од по­ловців
Насил на нес­ла­ва!"

8

А Всес­лав той на сьомо­му
Трояновім віку
Кинув же­реб та й поїхав
По лю­бую дівку.
І крю­ка­ми, не но­га­ми,
Піднявся на коні,
І прис­ко­чив до Києва
В залізнії броні,
І там собі тілько древ­ком
Од копія сво­го
Дотикався до кня­жо­го
Стола зо­ло­то­го.
Із Києва звіром ско­чив
В північній го­дині,
З Білго­ро­да обісив­ся
Ще в ту­мані синім.
І візни­ця­ми тяж­ки­ми
Та три­ро­га­ча­ми
Відчинив іще до ран­ня
Новгородські бра­ми;
Розбив сла­ву Ярос­ла­ву,
Полив сухі ни­ви,
І з Ду­ду­ток сірим вов­ком
Скочив до Не­ми­ги.
А в Не­мизі сно­пи сте­лять
Та все го­ло­ва­ми,
А мо­ло­тять по го­ло­вах
Стальними ціпа­ми.
І на тоці жит­тя кла­дуть,
Решетами сіють
І жи­вую ду­шу з тіла
Лопатами віють.
І бе­ре­ги на Не­мизі,
Низькі та кри­ваві,
Не бо­ло­гом засіяні -
Руськими кос­тя­ми…
Всеслав, бу­ло, лю­дей су­дить,
Князям ра­ду ра­дить,
А сам вночі сірим вов­ком
І ну­дить, і ва­дить.
З Києва до Тьму­тор­ка­на
Ще до кур дос­ко­чить,
Путь Хор­сові ве­ли­ко­му
Вовком пе­рес­ко­чить.
Тому в По­лоцькім дзво­ни­ли
Утреню в Софії,
А він чу­вав аж у Київ
Дзвони го­лоснії.
Але дар­мо! В другім тілі,
Хоч і ду­ша віща,
Та заз­нає біди-ли­ха,
Як та і не віща.
На йо­го-то, мо­же, до­лю,
Долю не­щас­ли­ву,
Боян віщий і ізмис­лив
Приспівку прав­ди­ву:
"Не тра, - ка­же, -
ні хит­ро­му ні го­раз­ду бу­ти,
бо і птиці го­раздії
су­да не ми­ну­ти…"
О, стог­на­ти землі Руській
Не час, не го­ди­ну,
Спом'янувши князів пер­вих
Первую го­ди­ну.
Не сил бу­ло пригвізди­ти
Владимира то­го
До київських гір ви­со­ких,
Стола зо­ло­то­го.
То отож-то те­пер ста­ли
Стяги та ко­ру­ги:
Одні ста­ги Рю­ри­кові,
Давидові другі.
Но й Во­линці но­сять ро­ги,
Їм хо­бо­ти кра­ють,
І їх коп'я на Ду­наї
Славу їм співа­ють.

9

Ярославни ти­хий го­лос
Незнакомий чує,
Зозулею ра­но-ра­но
Бідная вор­кує:
"Зозулею по­ле­чу я, -
Каже, - по Ду­наї,
Обмочу ру­кав боб­ро­вий
На річці Ка­ялі.
Вийму з кня­зя мо­ло­до­го
Половецькі стріли
І ут­ру кри­ваві ра­ни
На зму­ченім тілі!"
Ярославна ра­но пла­че
Дрібними сльоза­ми,
У Пу­тивлі на заб­ралі
Воркує сло­ва­ми:
"Ой вітре мій, - ка­же, - вітре!
Буйнеє вітри­ло!
Чого ж ти, мій гос­по­ди­не,
Вієш че­рез си­лу?
Чого ме­чеш, чо­го го­ниш
Тії стріли фінські
На ле­геньких своїх кри­лах
На ми­ло­го військо?
А чи ж ма­ло тобі хма­ри
Віяти на го­ри
Та ко­раблі ко­ли­са­ти
На синьому морі?
Чого ж ти, мій гос­по­да­рю,
Ти, моє весілля
По ко­вил­лю сте­по­во­му,
Як по­рох, провіяв?"
Ярославна ра­но пла­че
Дрібними сльоза­ми,
У Пу­тивлі на заб­ралі
Воркує сло­ва­ми:
"Дніпре слав­ний!
Про­бив же ти
Каміннії го­ри
Через зем­лю по­ло­вецьку
На синєє мо­ре!
Милував же ти на собі
Живі та здо­рові
Святославові бай­да­ки
В сте­пи Коб'якові;
Помилуй же й мо­го му­жа,
Дніпре-господине,
Щоб не сла­ла сліз до нього
Я на мо­ре синє!"
Ярославна ра­но пла­че
Дрібними сльоза­ми,
У Пу­тивлі на заб­ралі
Воркує сло­ва­ми:
"Сонце моє зо­ло­теє,
Сонце моє яс­не!
Всім ти, сон­це, єси теп­ле,
Всім ти, сон­це, крас­не.
Чого ж лучі ті га­рячі,
Ті пе­кучі ду­же,
Ти пус­ти­ло не на хма­ри,
А на військо мужнє?
І зга­гою се­ред по­ля
Луки їм спраг­ну­ло
І ту­гою на безвідді
Тули їм затк­ну­ло!"

10

Аж бриз­ну­ло синє мо­ре
Саме опівночі,
Ідуть змро­ки ту­ма­на­ми,
Закривають очі.
Ігореві бог путь ка­же
З не­волі до­до­му,
На Руськую зем­лю - к от­ню
Столу зо­ло­то­му.
Позгасали ще зве­чо­ра
Вечірнії зорі.
Ігор спить не спить і чує,
Мислю мірить по­ле,
Мірить з До­ну ве­ли­ко­го
До ма­ло­го Дон­ця.
Аж кінь зар­жав опівночі,
Що до схо­ду сон­ця.
І Ов­лур там за рікою
Свиснув на все по­ле,
Дає кня­зю ро­зуміти,
Що усе го­то­ве…
Але кня­зю, знать, не бу­ти!
Земля за­гуділа,
Застукала, заг­ри­ма­ла,
Трава за­шуміла.
То вже вежі по­ло­вецькі
З по­ля підійма­лись,
За Іго­рем, за Ов­лу­ром
У по­го­ню гна­лись.
А князь Ігор гор­нос­таєм
К трістю підбігає,
Скочив го­го­лем на во­ду,
На ко­ня впа­дає;
З ко­ня ско­чив бо­сим вов­ком,
побіг лу­гом Дон­ця
І со­ко­лом під ту­ма­ном
Летить до схід сон­ця
І зби­ває сірі гу­си,
Лебеді й те­те­рю
На го­лод­неє снідан­ня,
Обід та ве­че­рю.
Коли ж Ігор че­рез сте­пи
Соколом літає,
То Влур за ним сірим вов­ком
Ззаду підбігає.
І обид­ва сту­де­ную
Росу от­ря­са­ли,
Бо обид­ва свої коні
Бистрі підірва­ли.
"Ой Іго­рю! - До­нець ка­же. -
Не мал тобі сла­ви,
Землі Руської весілля,
Кончаку нес­ла­ви!"
"Ой Дон­че мій! - Ігор ка­же. -
Не мал тобі сла­ва,
Що ми­лу­вав ти на хви­лях
Сина Свя­тос­ла­ва,
Що сте­лив тра­ву зе­ле­ну
Понад бе­ре­га­ми,
Одягав ту­ма­ном теп­лим
Попід де­ре­ва­ми.
Стеріг йо­го ти го­го­лем
На воді при вітрі,
Чайками на бист­рих стру­ях,
Черняддю в повітрі.
Чи ж не прав­да, - ка­же, - Стуг­на
Струю чуд­ну має,
Бо чужі по­то­ки зжер­ла,
Сама го­ло­дає.
І мутнії свої струї
Об корчі роз­тер­ла,
Молодому Рос­тис­ла­ву
Дніпра не відпер­ла?
І на темнім не бе­резі
Мати Рос­тис­ла­ва
Оплакала мо­ло­до­го
Сина Рос­тис­ла­ва.
Там і квіти за­жу­ри­лись,
Жалобою вкри­лись,
І де­ре­ва із ту­гою
До землі скло­ни­лись.

11

Не со­ро­ки ж то на полі
Вились, скре­го­та­ли -
То їзди­ли Гзак з Кон­ча­ком
Та сліду шу­ка­ли.
І во­ро­ни не кар­ка­ли,
І гал­ки за­мовк­ли,
Сороки не скре­го­та­ли,
Полози лиш повз­ли.
А ятелі путь до річки
Тукотом справ­ля­ють,
Соловії жи­вим співом
Світ оповіда­ють.
І мо­вить Гзак Кон­ча­кові:
"Ми жа­лю не маєм,
Коли сокіл в гніздо ле­тить,
Соколича маєм,
Золоченими стріла­ми
Його розстріляєм!"
А до Гза­ка Кон­чак ка­же:
"Ми жа­лю не маєм,
ко­ли сокіл в гніздо ле­тить,
то ми дівку маєм,
опу­таєм со­ко­ли­ча
та й жа­лю не маєм!"
І мо­вить Гзак Кон­ча­кові:
"Ой бра­те мій, бра­те!
Коли йо­го опу­таєм,
Жалю бу­дем ма­ти.
Коли йо­го опу­таєм,
Осміють нас лю­ди,
Бо не бу­де со­ко­ли­ча,
І доч­ки не бу­де!
Тогді ста­нуть на Ка­ялі
Нас і птиці би­ти,
І у полі по­ло­вецькім
Більше нам не жи­ти!"

12

А пішло ж хо­дю­че сло­во
Сталого Бо­яна
І на жінку мо­ло­дую
Співака Ко­га­на,
Що жив ко­лись у Оле­га
І у Свя­тос­ла­ва
Та хва­лив ста­реє врем'я
Діда Ярос­ла­ва:
"Хоч без пле­чей тобі тяж­ко,
Голово, сто­яти,
Але гірко і для тіла
Голови не ма­ти…"
І як справді тілу тяж­ку
Без го­ло­ви бу­ти,
То так тяж­ко й землі Руській
Без Іго­ря бу­ти.
Сонце світиться на небі,
Небо освіти­лось,
А князь Ігор в землі Руській,
І все зве­се­ли­лось.
І дівча­та на Ду­наї
Співають і в'ються,
І го­ло­си че­рез мо­ре
До Києва ллються.
Ігор їде Бо­ри­че­вом
У Київ на про­щу
До свя­тої матір-божі
В церк­ву Пи­ро­го­щу.
Поклонився, по­мо­лив­ся
І сів на по­саді -
І го­ро­ди всі ве­селі,
І сто­ро­ни раді!

* * *
Колись-то ми кня­зям ста­рим
Співали, мій бра­те!
А по­то­му і мо­ло­дим
Прийшлось заспіва­ти.
Слава ж Іго­рю, Все­во­ло­ду,
Синам Свя­тос­ла­ва!
Владимиру Іго­ри­чу
І дру­жині сла­ва!
Здорові ж ви, князі, будьте!
Здорова, дру­жи­но!
Що бо­ре­тесь за хрис­ти­янів,
Що по­гані ги­нуть…
Нехай ги­нуть по­ганії,
Як у во­ду камінь!
Зато бу­де кня­зям сла­ва,
А дру­жині - амінь.