Інтернаціоналізм чи русифікація? [Іван Михайлович Дзюба] (fb2) читать постранично, страница - 2

практично витіснена з суспільного побуту. Українські

книгодрукування і книготоргівля знищені, навіть ті цікаві малотиражні видання, що

останнім часом з’являються, до читача не доходять. Дев’ятий вал російськомовної

"масової культури" заливає руїни культурної інфраструктури України.

На цьому майже апокаліптичному тлі безпорадно і жалюгідно звучать не тільки

патріотичні заклики аматорів "плекати рідну мову", а й риторика урядових постанов та

програм розвитку української мови й культури.

Парадокс тривання і поглиблення русифікації в українському суспільстві, яке нарешті

вибороло власну державу, нелегко пояснити раціонально. Тому він провокує широкий

спектр емоційно забарвлених інтерпретацій — від гнівної "національної самокритики" з

неодмінним традиційним осудом земляків-українців за брак національної свідомості й

гідності (різні сучасні варіанти класичного "Народе без пуття, без честі, без поваги") — до

вдоволеного прийняття, а то й цинічної гльорифікації "досягнутого рівня" русифікації та

закликів орієнтуватися на нього і від нього вести відлік нового національно-культурного

часу.

2

Арґумент від "досягнутого рівня" — основна і досить ефективна зброя в руках (власне, в

устах!) як принципових неґаторів українства, так і лінґвістичних ледацюг. Переконливим

він здається і для адептів природної "вищості" російської культури, і для тих, хто

"непробивний" для будь-якої культури. Мовляв, так "історично склалося", що п’ятдесят

(чи більше) відсотків населення України говорить по-російському. Не будемо ж їх

силувати до української мови, — виходьмо з реальної ситуації. При цьому таких

"лібералів" не цікавить ні те, як же воно історично склалося, якою ціною і в який спосіб; ні

те, що більшість з отих російськомовних українців відчуває ностальгію за українською

мовою, некористування нею відчуває як свій ґандж і радо б заговорила нею, якби була в

суспільстві сприятлива атмосфера, відповідне позитивне настановлення або потреба. Чому

ж немає такого позитивного настановлення (в реальному суспільному побуті, а не на рівні

офіційних ритуалів) і такої потреби — навіть у незалежній Україні: парадокс із парадоксів

(для кого — трагічний, для кого — трагікомічний)? Чому "двомовність", навколо якої так

граціозно і благородно витанцьовують борці проти "насильницької українізації" (надто

політичні СЛОНи *), на практиці означає тільки і тільки російськомовну одномовність?

[* СЛОН — Соціально-ліберальне об’єднання, в програмі якого — державний статус

російської мови.]

Можливо, зрозуміти логіку цих алогізмів допомогла б "історія хвороби" (тут той випадок, коли хвороба сягає стадії, в якій уже сама себе стимулює і генерує — відоме в медицині

явище); історія русифікації і "конструкція" механізму русифікації, який має не лише

колосальну силу інерції, а й колосальну силу саморушійності, самовдосконалення у

самовідтворенні. Деяких коліщаток цього високопродуктивного механізму я і торкався в

"Інтернаціоналізмі чи русифікації"?". Тож, може, ця давня праця дасть дещо і для роздумів

про наше захмарене сьогодення.

На жаль, у мовній сфері ніякі арґументи ні на кого не діяли, не діють і ніколи не

діятимуть. Узвичаєна практика — тут вищий закон, рутинна потреба — священна мірка.

Тобто, це справа емоцій, житейського інтересу, ледачкуватої зручності (коли брати на рівні

особистості, а не на рівні державної політики). І лише інколи — совісті, почуття

справедливості — для тих, у кого вони є. Але мало хто за рутинним, освяченим звичкою

нехтуванням української мови, за зручністю і вигідністю особисто для себе такої ситуації

— здатен побачити довготривалий історичний злочин, глибоку травму національного

організму. І ще менше таких, хто вгадує власну вину за цю історичну кривду, навіть попри

особисту непричетність. Більше таких, хто склав собі уявлення, що для свого комфортного

самопочування у світі мислі та культури він зовсім не потребує української мови, що

українська периферія цього світу його не має цікавити. Хай, мовляв, українська культура

спершу досягне такого і такого-от рівня... (залишаю осторонь питання про те, що дуже

часто у такий спосіб просто блефують особи, які не мають жодного уявлення про культуру

взагалі — ні про яку). Споживачів цікавить тільки якість товару. Але ж культура — не

просто товар, а співтворчість, співтворення. Тож катастрофічно, коли питання про