Змовини [Григорій Михайлович Косинка] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (8) »
www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Григорій Косинка
Змовини
Першу звістку привіз із ярмарку Петро Рудик.
Він летів змиленими кіньми, як зміями: безмилосердно — удар за ударом — Рудик шльогав коні лозиною і гукав:
— Лети мені, кров чортова, як з лука!
Руки вклякали йому,— тоді схилявся в якомусь розпачі головою аж до полудрабка на возі — от-от стукне головою об віз... Вимовляв слова з мукою в голосі:
— Ех, коні мої, сивогриві конії
Рудик підвів голову. Перед його очима на всю прить мчали коні, вигнувши блискучі хребти; йому навіть здалося, ніби коні виводять якогось шаленого танця, ритмічно лупаючи копитами підмерзлу землю... Далеко — у білих латках снігу — чорніє степ.
А дорога — двома чорними коліями — летить назустріч неймовірно швидко: село виринає з придолинка раз у раз ближче. На греблі замайоріли верби, сірими павуками виткнулися на горбах вітряки, а за горбами — домівка Рудикова.
— Усе, тепер усе пропало,— промовив упівголоса Рудик.
Невимовний жаль застиг йому на скам’янілому обличчі
так, що годі було змалювати його, обличчя те...
— Кінець,— прошепотів Рудик.— Кінець...
Захекані коні стишили ходу — бігли риссю,— тоді господар смикнув віжки і зовсім зупинив коні. Він зліз із воза, випростався і повагом, як то годиться хазяїнові, став поруч коней.
У борозного коня блищав на здуховині піт: кінь важко дихав і пирхав.
«Дурний. Зовсім загнав коні»,— промайнула Рудикові думка, але він махнув у просторінь рукою, ніби рубнув зозла.
— Мені коні жаль?
Злоба судомила Рудикові обличчя; він скривив рота і зайшовся сміхом. Глузуючи, переконував когось невідомого:
— А наші дурні сівалки та січкарні купують — все, бач, багатіють. А виходить — смерть прийшла... Розумніші давно вже спродуються до цурки... Волів рубають, щоб чорту нетрудженому не дісталися, а ми — багатіємо!.. Своїм салом колеса комуні підмазуємо: сідай на воза та й поганяй! Багачі — по три на копійку.
Рудик, упершись в голоблю воза, застиг; мислі, одна одну переганяючи, завихрили йому в голові, як ніколи до того: не встигне яскраво промайнути одна думка, а друга вже підхоплює першу, вивершує кінець — а далі зринає третя — ще яскравіша... Мислі, здається Рудикові, вихрять, товпляться, а неспроможні зарадити горю.
— Так... Востаннє, мабуть, їду з базару? — тихо запитав він коні. І повагом, увігнувши голову в плечі, рушив назад до воза. Лозину переломив і кинув серед дороги. Коні торкнув віжками й попустив до села тихою ходою.
Злоба не сходила йому з обличчя — не вгамовувався. Все переконував когось невідомого:
— Сидять на хуторах, мов ті кроти сліпі. А воно все, виходить, справдилося; грабували панське — ми раділи нишком... Не стало панського,— голота ненажерна нас за горло взяла: «Давай, мовляв, зайву землю, давай реманент, худобу...»
Базар аж клекотить: огирі хазяйські стоять рядами, як намальовані,— не купиш, хоч подивишся! А мені, дурню старому, коні жаль!... Люди дочок заміж за харпаків змовляють, щоб багатство втримати, а мені коні в голові?!
«...У вас, Петре, Наталка як королівна»,— спливли в Руд юсовій пам’яті чиїсь солодкі слова.
Рудик ударив коні по стегнах віжками, а сам схилив заклопотану голову аж на груди; чорний, приношений кожух охляп, звисав на його кремезному й дужому тулубі. А злоба й журба вчорнили йому обличчя: сидів на возі розлютований, лаявся, не зважав на слова:
— Голоті колектив — як висівки гарячі до болячки! На руку ковінька. Підуть, підуть, гади! Заради хліба шматка робитимуть... А ще коли помажуть той шматок — в долоні плескатимуть, дякуватимуть!.. Підуть.
«...У вас, Петре, Наталка як та королівна»,— вдруге спливли чиїсь солодкі слова.
Намагався пригадати, хто говорив йому слова ці. Ні, не пам’ятає... А знає твердо, що хтось у свати набивався.
І в Рудика мимоволі зажевріла —єдина над усі — думка: вимальовував собі в пам’яті, образ за образом, усіх парубків, що їх знав був на селі; були між ними, на думку Рудикову, хороші, путні хлопці — на зріст, на силу, на вдачу, та й на вроду — дарма що вбогі... За багачів парубків Петро Рудик навіть не думав: хіба вони спроможні тепер зарадити його горю?
Він трьох синів — найзаможніших батьків на селі — поруч дочки своєї поставив: усі вони, коли до Рудикового багатства рівняти, з руками Наталку вирвуть... А найбільше Рудикові до серця Михайло Шовкуненків.
«Та що з того,— подумав Рудик,— як йому, козакові, самому батька рідного доводиться зрікатися, щоб на інженера довчитися?.. Не потрібна моя Наталка Шовкуненкові. Студент!..»
Він твердо, категорично вирішив, що найкраще йому обирати собі зятя
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (8) »
Последние комментарии
7 часов 25 минут назад
12 часов 28 минут назад
20 часов 17 минут назад
22 часов 48 минут назад
22 часов 56 минут назад
2 дней 10 часов назад