Сага про Єсту Берлінга [Сельма Лагерлеф] (fb2) читать постранично, страница - 3

опанованого думкою про самогубство, рятує від смерті господиня найбагатших маєтків на узбережжі озера Левену майориха Маргарета Самеєліус і поселяє в своїй садибі серед одинадцяти інших нахлібників, званих кавалерами, — таких, як і він, невдах у житті, але веселих, безжурних і талановитих людей, що самохіть чи з примхи долі втратили рідну домівку і тепер живуть з ласки майорихи у її маєтку.

Єста Берлінг — поет, мрійник, людина шляхетного серця і надзвичайного чару, в нього закохуються найгордовитіші красуні, його люблять усі — чоловіки й жінки, старі й молоді, він приносить сміх і радість у будь-яке товариство. Кожному почуттю Єста Берлінг віддається цілою душею. Він однаково великий у доброму і в злому, бо зло він теж чинить — із забобонів, з хибних моральних настанов, внаслідок болісних пошуків правди, пошуків шляху до людей.

У шведській критиці й досі тривають суперечки про те, хто був прототипом Єсти Берлінга. Сама письменниця в оповіданні «Сага про сагу» каже, нібито цей образ остаточно вималювався в її уяві після однієї розмови з батьком, коли він розповів дочці про якогось свого знайомого з юнацьких років — незвичайно принадну людину, улюбленця всього Вермланду, що мав хист поета, співака, музики й оратора, а проте майже ціле своє життя був домашнім учителем у маєтках краю. Критики добачають риси Єсти в декому з сучасників письменниці, в її знайомих, в її батькові. Та найбільше правди на боці тих, хто вважає образ Єсти Берлінга збірним, що втілив у собі риси національного характеру шведів.

Кавалери, серед яких живе Єста Берлінг, — це безтурботні люди, що понад усе цінують земні втіхи й радощі. Їхнє кредо — давнє поганське «сагре diem», лови сьогоднішній день, втішайся тим, що тобі дає життя. Вони творять культ почуття. Його закони — обов’язкові для всіх; тільки беззастережно скоряючись їм, можна спізнати повноту життя.

Почуття — автентичний вияв людської особистості, і всяке насильство над ним, всяке зневаження його призводить до духовного краху. В романі читач бачить це на прикладі Мар’яни Сінклер, одного з найкращих жіночих образів твору. Довго живучи по чужих країнах, прилучившись до сучасної цивілізації, Мар’яна втратила природність почуттів, впустила в серце «дух самоаналізу», що робить її нездатною до щирого кохання. Тільки перейшовши через тяжке горе й терпіння, вона знаходить своє справжнє людське обличчя.

Але поклоніння почуттю, ніби перенесене з часів Відродження, хоч і найбільше відповідає людській природі, а все ж не виправдує сенсу людського буття. Доля кавалерів трагічна, бо їхнє життя — пустоцвіт. Призначення людини — бути не тільки веселою, але й доброю. «Радість — неодмінна пожива дітей нашої землі, і вона ніколи не згасне, — пише Сельма Лагерлеф в останньому розділі «Саги про Єсту Берлінга». — Одначе над світом і досі тяжіє нерозгадана загадка: як бути водночас веселим і добрим?»

Таку розгадку письменниця знаходить у праці. Тільки праця робить людину щасливою, надає життю її гармонії, виправдує її існування на землі. Працею на добро простим людям вирішують спокутувати свою провину за зруйнований маєток Єста Берлінг і кавалери, «Тепер мене ніхто не звабить усім багатством світу… Я хочу назавжди лишитися вбогим, житиму серед селян і допомагатиму їм чим зможу», — каже Єста Берлінг.

Таким акордом закінчується ця найсвоєрідніша в шведській та й в усій скандінавській літературі поема в прозі.

Нині ця книга перекладена майже всіма мовами світу, за її мотивами знято одинадцять кінофільмів, не раз її інсценізували для театру. Вона поставила Сельму Лагерлеф у ряди видатних письменників світу.

Перекази й легенди рідного краю стали для Сельми Лагерлеф невичерпним джерелом тем і сюжетів. На цьому матеріалі написані більшість її наступних творів, саме ті, що найдужче її прославили.

1894 року, після цілого ряду стилістичних експериментів і пошуків мотивів з’являється друга книжка письменниці — збірка новел «Невидимі зв’язки». Наступного року Сельма Лагерлеф дістає стипендію Шведської академії, що дає їй змогу покинути школу й цілком віддатися літературній праці. Тоді ж таки вона вперше вирушає в широкий світ: відвідує Італію (1895–1896) і Близький Схід (1899–1900); внаслідок тих подорожей з’явилися романи «Чуда антихриста» (1897) і «Єрусалим» (1901–1902). «Чуда антихриста» від першої рецензії на них Георга Брандеса й донині викликають найбільші суперечки в критиці. В цьому творі найдужче виявився консервативний бік світогляду письменниці. Основний мотив роману, написаного на матеріалі вражень від Сіцілії, — поширення ідей соціалізму, що на той час стали в Європі великою політичною силою. Сельма Лагерлеф не заперечує ані їхньої ваги, ані їхнього майбутнього, тільки, вірна своїм переконанням, не погоджується з антирелігійним способом їх пропаганди.

Письменниця не могла прийняти капіталістичних стосунків, що запанували в Швеції і в цілому світі, але порятунок від зла, яке приніс із собою