Іван Босий [Валер`ян Петрович Підмогильний] (fb2) читать постранично

Валер'ян Підмогильний

ІВАН БОСИЙ

Люди його бачили часто. Biн несподівано з'являвся в степу нa шляху, чи вийшов з-за

могили, чи випроставшися в яру, високий, кремезний, без покриття, в лахміттях, що

покривали його загрубіле тіло й груди, порослі густим волоссям, босоніж, рудий, із

настовбурченою бородою й патлами, що падали йому на плечі й спину. A в руках у нього

кострубатий кийок, що він його стискував i торсав.

Він спиняв підводи, що сунулись шляхом, без мови, самим владним рухом своєї патериці;

ті, що зустрічали його вперше, німіли від здивування, a хто вже бачив був його, злазив із

підводи й здіймав шапку. Він наближався й, кинувши гострий погляд із-під навислих рудих

брів, підносив над землею кийок і казав повільним урочистим голосом:

- Я, Іван Босий, посланець неба, кажу вам. Бог із високості поклав мені слова на уста й

запалив вогнем мені душу. Бог загострив мені позір, і я вгледів усі неправди, всю

ненависть, злобу й лютість, що розлились по землі, як дике море. Я бачив душі людей, де

не було Бога, душі облудні й злобні, де розсівся Сатана, як на троні... Я бачив пограбовані

церкви, роздерті ризи, закаляні чаші, прострелені ікони. I ніде я не знайшов слова Божого,

не натрапив на Його святий образ. I сказав мені Бог: "Великий гріх содіяли люди. Вони

кинулись один на одного, мов скажені вовки, забувши, що я кожному дав те, що потрібне.

Вони прийняли й на покутті посадили дітей Антихриста, що підбурюють їх на беззаконія,

обіцяючи рай на землі. Вони мислять себе вищими за Бога й, засліплені, споруджують

нову вежу вавилонську. О, божевільні, я скараю їх посухою, як колись скарав був потопом.

Я замкну усі дощі, й крапля води не впаде на землю. Висихатимуть криниці, річки й моря,

никнутиме хліб по степах, i люди жертимуть одне одного тим, що всі захотіли ласувати.

Матері роздиратимуть свої діти, як вовчиці, всі багатства, на які поласилися люди, їм ні на

що не здадуться, і той рай, що обіцяли їм діти Антихриста, буде їм пеклом, прокляттям і

смертю. Так сказав мені Бог... Люди, люди, подивіться навкруги, побачите пониклі хліба,

що благають роси, погляньте на луги, позбавлені паш, почуйте стогін землі, якій не дано

пити, скажіть, чи не справджується кара Господня? Зазирніть собі в нечисті душі, і скажіть,

чи не пекло вам у душі, чи не прокляття й смерть? Схаменіться, люди, прозріть свої

злочини й покайтесь! Проженіть Сатану з свого серця й дітей Антихриста з-поміж себе.

Освятіть мечі й станьте на захист Бога. Затопіть свої гріхи в крові тих, хто олукавив вас i

принесіть вечірню жертву Богові. Тоді впаде дощ на ваші землі й ласка Божа вам у

серця... "

Його слухали, схиливши голови, не насмілюючись підвести очі до обличчя, щоб не

ошмалитись. Закінчивши, він поволі простував навмання, не оглядаючись, a люди

дивились йому услід, повні сумніву й страху.

Коли він казав про мечі, які треба освятити, та про кров, якою треба принести жертву, B

очах йому запалювався вогонь дикий, кулаки стискувались, і кийок високо підносився над

землею. I ця кривава мова палила слухачів до кісток, заливала їм мозок малюнками лиха

й огиди громадянської борні; перед ними поставали гріхи, що кожний їх мав, бо кожний

привласнив чуже й зійшов із шляху, яким досі йшов був. Страх огортав усю їх істоту, і вони

несли з собою додому пророчі погляди й пророчі слова.

Іван Босий спиняв усіх, кого натрапляв серед степу, де він пробував - виряджених на села

партійних робітників, радянських службовців, селян, селянок, навіть дітей - і всім

вирізьблював у душі свою мову, заклики й погрози.

Всі покірно вислухували його, бо в нього був дикий запал і страшна певність. Ті, що

сміялись потім із нього, в глибинах душ мали іскринки його очей, і в ухах їм жили його

слова.

Ніхто, врешті не знав, де він жив і як жив. Він ніколи не заходив у села, і бачено його

тільки на великих шляхах, що вели до міста. Часом одного дня його зустрівано в різних

місцях, часто на десятки верстов оддалік. Почало здаватись, що він не один, a що багато

їх заселило степ, що вони скрізь, як знаки Божого гніву й поучення. Степи й шляхи

ставали таємничі, оживали й заселялись думами. Селяни виїздили в поле, страхаючись

зустрінути Босого, його погляду й закликів, що раз у раз глибше бурили їм душі, бо дощу

не було, жита горіли, худла худоба, a життя ставало нестерпуче важке з його

мобілізаціями, реквізиціями та несправдженими сподіваннями.

Старі люди, баби й