Смерть ходить по музею [Ян Мортенсон] (fb2) читать постранично, страница - 4

східний килим на дощаній підлозі. У Еріка було гарно. І він учинив дуже мило, запросивши мене на святвечір.

Я усміхнувся, побачивши його біля вікна в невеликому вишуканому кріслі у стилі рококо. У своїй рожевій сорочці, темно-синіх штанях, підперезаний широким поясом з великою срібною пряжкою, він мав імпозантний вигляд. Ерік — один з моїх колег, які мешкають у Старому місті. Жив він неподалік, і ми звичайно обмінювалися послугами. Коли мене не було, моїх клієнтів відсилали до нього, і навпаки.

Він був старим парубком, істориком мистецтва й естетом. Любив людей і не міг лишатись один. У нього за столом кожен слушно вважав себе бажаним гостем, та й на частування нарікати не доводилось.

Вранці того ж таки дня, ще до відкриття виставки, я ходив у музей, щоб спокійно і без метушні подивитися «Шведські скарби». Зателефонував Андерсові Бруну, як він просив. У нього самого не було часу проводити мене по залах. Але він пообіцяв дати мені в гіди зі своїх працівників асистента на ім'я Бенгт Хеллер.

Коли близько дев'ятої я підійшов до музею, Бенгт Хеллер уже чекав мене за скляними дверима, відчинив їх і подав руку. Темний англійський костюм і темна сорочка поло підкреслювала якусь первісну похмурість у всьому його вигляді. Чорна чуприна, темні, глибоко посаджені очі на блідому обличчі й чорна шпакувата борода. Він не усміхнувся, а лише пробурмотів своє ім'я, і здавався якимсь затурканим, роздратованим. Бенгт Хеллер, звичайно, вважав, що напередодні різдвяного вечора в нього є справи важливіші, ніж особисто показувати виставку якомусь торговцеві антикваріатом.

Мовчки піднялися ми широкими сходами під світлими фресками Карла Ларсона, мовчки увійшли в демонстраційні зали. Спочатку він супився й не дуже ділився своїми знаннями. Та трохи згодом пожвавішав, показував експонати, розповідав про історію кожної речі.

— Видно, що ви на цьому добре знаєтесь, — сказав я. — Мабуть, чимало попрацювали над виставкою?

Він кивнув головою.

— Майже два роки. Фактично це моя ідея. Я довго все обмірковував, одначе не всі поставилися до моєї пропозиції серйозно. Та коли стало ясно, що виставку чекає успіх, тоді вже не бракувало ні інтерв'юерів, ні фоторепортерів.

Я нічого не сказав, але з його роздратованого тону зрозумів, що він почував себе ошуканим. Хтось інший пожинає плоди його задуму, привласнив його дитя. Це було очевидно.

— А ось і окраса програми, — спробував пожартувати я.

Але він не усміхнувся, коли ми підійшли до вітрини з короною, скіпетром та державою короля Еріка. Майстерно влаштоване освітлення давало змогу благородному камінню іскритись, а золоту — жити своїм таємничим життям; тут наче віяло вітром історії, і в мене аж мурашки по спині побігли.

— Це лише підтверджує помилку, — тихо сказав Бенгт Хеллер. — Уся виставка — помилка.

— Що ви маєте на увазі?

— Самі тільки експонати. Окремі предмети, без зв'язку з історією. З живим народом. Позолочені символи, непотріб. Ось чим стала виставка.

— Ви несправедливі. Музей має показати шведські скарби. Він їх і показує.

— Цього мало. Дивіться сюди. Ось вони — символи гноблення. А хто, хай йому чорт, дав Густавові Вазі право заволодіти шведським троном? І сидіти на ньому? Хто дав йому право перетворити Швецію на свій особистий маєток, який переходив у спадок його синам? Я відповім. Гроші. Іноземні гроші та війська.

— Але хіба не було ухвали риксдагу?

— Ухвала риксдагу? Так, формальна, мабуть, була. Але насильство та влада — ось що стояло за нею. І так було завжди. Монархія і капітал. Це актуально й сьогодні. А наші музейні телепні не розуміють суті. Показують речі, не пояснюючи зв'язків та взаємозв'язків. Це не скарби народу. Це символи гноблення. Коронація Еріка Чотирнадцятого мала утвердити законність претензій Вази. Архієпископ коронував, народ покірно погодився, а вище дворянство офіційно підтвердило. Сванте Стюре ішов у процесії поруч із монархом, несучи королівський меч. Далі королівський радник ніс корону, а скіпетр — двірцевий церемоніймейстер Пер Брахе. Для народу розкидали гроші. Свято тривало п'ять днів, смажили цілі туші биків і таке інше.

— Корону виготовили для коронації?

— Король хотів, щоб вона була сучасна, так би мовити, витвір «у дусі часу». Тому її замовили в Антверпені, який був тоді столицею майстрів-золотарів. Але регалії виготовив у Стокгольмі один фламандець на ім'я Корнеліус ван Вейден. Він закінчив роботу тисяча п'ятсот шістдесят першого року. З погляду історії мистецтва корона дуже цікава, бо Ерік хотів, щоб її зробили закритою, а не відкритою, як тоді було заведено. На його думку, очевидно, вплинула форма коропи англійських Тюдорів. А коштовне каміння, яке ми бачимо, викопувало не тільки декоративну функцію. За часів Ренесансу про коштовні камені розповідали безліч легенд та міфів. Магія коштовного каміння відбилась і на формі королівських корон.

Бенгт Хеллер, здавалося, забув про своє невдоволення музеєм та його керівництвом.