"Людина без нервів" [Юрій Сотник] (fb2) читать постранично, страница - 5

Оська. — Ми так один одного відчухраємо — ти просто пальчики оближеш. Слухай! Тобі плівки шкода, так? То ми тобі грошей зберемо, щоб ти нову купив. На! Тримай поки що сорок копійок. Хлопці, дівчата, давайте у кого скільки є, решту потім додамо.

Грошей при собі більше ні в кого не знайшлось, але всі дали мені чесне піонерське, що сьогодні ж зберуть два карбованці і навіть самі куплять мені плівку. Мені, звичайно, дуже хотілося попрацювати зарядженим апаратом, а не тріскотіти ним на холостому ходу. Я погодився. Усі дуже зраділи і повернулися на те місце, де була купа мала. Тільки Зінаїда не пішла з усіма.

— Зіно, чого ти? Іди! — покликала її Таня.

Зіна насупилась і мовила басом:

— Не піду. І тобі, Таню, не раджу. Якби щось інше було, а зніматися в бійці… Ми, Таню, як-не-як, а дівчат:: а все-таки.

— Зіно, але ж це кіно! — сказала поетеса. — Коли б ми в житті билися, тоді інша річ… А це ж у кіно!

Зінаїда нарешті погодилася. На клена я більше не поліз, а зняв бійку із землі. Після зйомки ми пішли до мене і зчинили дома такий гармидер, що тато з мамою втекли до знайомих.

Кілька годин ми проявляли плівку, промивали, відбілювали, засвічували, знову проявляли і фіксували. Поки плівка сохла, хлопці розглянули мій кіноапарат і прикинули, хто які деталі може дістати. Дівчатка з Тетяною на чолі встигли за цей час придумати такий кіносценарій, що якби зняти за ним картину, то знадобилося б плівки на кілька тисяч карбованців.

Нарешті плівка просохла. Я позалипав вікна й установив проекційний апарат. Коли я демонстрував кінокартину, глядачі аж стогнали від захоплення, а я з досади всі губи собі покусав. Це була не хроніка, а саме непорозуміння. Учасники бійки весь час дивилися в об'єктив, посміхались і так ніжно торкались один одного кулаками, ніби у них були не руки, а якісь водорості. Тільки у Оськи Дробилкіна було звіряче обличчя, і він вимахував кулаками дуже енергійно, але бив лише в повітря поперед себе.

Так закінчилася моя спроба зняти бойову кінохроніку. Мо-точок плівки мені купили наступного дня, але він досі лежить невикористаний. Така щаслива нагода, яку я проґавив, навряд чи ще раз трапиться. Члени третьої ланки майструють кіноапарат, щодня бігають до мене консультуватись і вже зібрали тонну брухту, щоб купити об'єктив. Їх тепер водою не розіллєш.

ЯК Я БУВ САМОСТІЙНИМ

День, коли я вперше відчув себе самостійним, запав мені в пам'ять на все життя. Я й досі здригаюся, згадуючи його.

Напередодні ввечері мама й тато сиділи на лавочці біля, під'їзду нашого великого нового будинку й сперечалися.

— Хлопцеві одинадцятий рік! — сердито говорив тато. — Невже він і дня не може прожити самостійно! Доки ж йому нянька буде потрібна?

— Кажи що хочеш, Михайле, — а я знаю одне, — торочила мама: — якщо ми Олексійка залишимо тут, для мене будь-яка поїздка буде зіпсована. Тут навіть знайомих сусідів немає, щоб наглянути за дитиною. Я просто замучуся вся від тривоги.

Вирішувалася моя доля на цілий завтрашній день! Татків товариш по роботі полковник Харитонов запросив батьків погостювати в неділю в нього на дачі, але мене туди брати не можна було, бо синок Харитонова хворів на кір. Мама досі ніколи не залишала мене надовго самого: їй усе здавалося, що я мале дитя.

В новому будинку ми оселилися тільки тиждень тому і ні з ким із сусідів ще не познайомилися, тому мама хотіла відвезти мене на неділю до своєї приятельки, яка жила на другому кінці міста. Тато заперечував проти цього, кажучи, що незручно турбувати приятельку і що пора привчати мене до самостійності.

Я стояв перед батьками і слухав їхню суперечку затамувавши подих і від хвилювання викручував собі пальці за спиною. Прожити хоча б один день без нагляду дорослих і так було моєю давньою мрією, а тепер, коли ми переїхали до нового будинку, мені цього хотілося з подвійною силою. Причиною того була Аглая — смаглява зеленоока дівчинка, відома як заводіяка серед тутешніх хлоп'ят. Ця Аглая мені дуже подобалась, але я відчував, що вона ставиться до мене зневажливо, маючи мене за маленького хлопчика, та ще й мамія. Мені здавалося, що день, проведений цілком самостійно, дозволить мені підрости в її очах.

На мою досаду, Аглая була тут же в дворі. Вона вистрибувала на одній нозі, штовхаючи, поперед себе камінець, чула всю принизливу для мене розмову татка з мамою і час від часу примовляла, ні до кого не звертаючись:

— У! Я з шести років сама вдома залишалась, і то нічого! — Або: — У! Я скільки раз сама собі обід варила, не те що розігрівала.

Я скоса поглядав на Аглаю і тихенько, але вкладаючи в слова всю душу, переконував:

— Ну, мамо! Ну, мамо ж! Ну, що зі мною може скоїтися? Ну, ти тільки послухай, як я житиму: ви поїдете, я піду трішечки погуляю…

— Двері зачиниш, а ключа забудеш удома…

— А от і ні! Я ключа ще ввечері покладу до кишені… Значить, піду погуляю…

— Тобі домашнє завдання треба