"Людина без нервів" [Юрій Сотник] (fb2) читать постранично, страница - 6

робити, а не гуляти. Незабаром перше вересня, а ти й половини прикладів не розв'язав.

— Ой, мамо, ну годі! Я не гулятиму. Значить, ви поїдете, а я сідаю розв'язувати приклади, потім — захотілося їсти — я вмикаю газ…

— Ще з газом що-небудь накоїть, — пробурчала мама.

— У! Я давно вже газ… — почала була Аглая, але тут примчав Антінко Дудкін з великим аркушем паперу в руках.

— Готово! Де вивішувати? — сказав він Аглаї, і вони вдвох пришпилили до парадних дверей написану чорнилом афішу; вона повідомляла, що завтра о п'ятій вечора в клубі відбудеться спектакль піонерського драматичного гуртка. Буде поставлено казку «Іванко-дурник».

Нарешті нам з татком пощастило уговтати маму. Було домовлено, що батьки поїдуть шестигодинним поїздом, а я встану, як і завжди, о восьмій, сам наведу лад у квартирі, сам закип'ячу собі чай, сам нагодую і виведу погуляти таксу Шумку, сам (тобто без погейкування) розв'яжу десять прикладів і сам розігрію собі обід. Я був на сьомому небі. Для мене все це видавалося таким новим, таким привабливим, як для іншого хлопчика можливість пожити на безлюдному острові.

Цілий вечір мама наставляла мене, вночі я довго не міг заснути, а коли прокинувся сонячного ранку, в квартирі панувала незвичайна тиша. Тільки Шумка, чухаючи собі за вухом, м'яко постукувала лапою по підлозі.

Я був сам! Я був цілковитим господарем квартири! Я міг як завгодно розпоряджатися собою.

Я схопився з ліжка і в самих трусах, узявшись кулаками в боки, голосно насвистуючи якийсь парадний марш, вирушив на огляд своїх володінь.

Я тут же намітив собі цілу програму дій. Прибираючи в квартирі, я не просто підмету паркетну підлогу, а заново натру її воском; я навіть почищу й повішу до шафи татків старий мундир, залишений ним на спинці стільця. Прикладів я розв'яжу не десять, як ми з мамою домовились, а всі двадцять штук. Увечері, коли тато з мамою затримаються, я розігрію для них вечерю, загорну її в стару ковдру, як це часом робила мама, а сам ляжу спати, залишивши на столі записку: «Котлети і картопля гарячі, в кухні на табуреті». Словом, тепер мама зрозуміє, як безглуздо було з її боку боятися зоставляти мене самого.

Я швидко одягнувся, вмився і зібрався був вивести Шумку, яка вже скавуліла біля дверей, але тут у мене промайнула така думка: а що, коли заразом піти до магазину й купити собі що-небудь на снідання? Адже одна річ, коли до магазину тебе посилає мама, й зовсім інша, коли ти сам забажав чого-небудь, пішов і купив. Заради такої втіхи не шкода було витратити копійок тридцять з півтора карбованця, що я наскладав на акваріум.

Хліб, масло і ковбаса в мене до чаю були. Трохи поміркувавши, я відчув, ніби мені хочеться сиру.

За хвилину, тримаючи Шумку на повідку, я ішов через двір, ішов неквапом, статечно, позираючи на вікна квартири на першому поверсі, в якій жила Аглая. Раптом саме з її вікна вилетіла й гепнула біля моїх ніг дохла ворона. Шумка дзявкнула від несподіванки.

— Ану, щоб духу вашого тут більше не було! — почувся з вікна сердитий жіночий голос. — Ач, понаносили різної погані! Репетирувати їм треба! Для того клуб с, щоб репетирувати, там і ходіть на головах, а людям спокій треба дати. Ну! Скільки раз мені повторювати! Геть звідси!

Услід за цим з під'їзду вискочив і підхопив на ходу ворону білявий хлопчик з обличчям поспіль із самих веснянок. За плечима в нього, наче мантія, теліпалася синя ковдра, на яку було нашито візерунки із срібного паперу від чаю, на голові криво сиділа корона, обклеєна таким самим папером.

За ним, притискаючи до грудей купу барвистих ганчірок, вискочила така сама білява. дівчинка, за дівчинкою — Антінко Дудкін, одягнутий, як завжди, а за Антінком вибігла Аглая. Я глянув на неї, та так і завмер.

Аглая мені подобалася навіть у непоказному своєму одязі, навіть тоді, коли вибігала на вулицю в старому материнському жакеті, що сягав їй до колін, і в стоптаних валянцях на тонних ногах. А тут… тут вона постала переді мною в шатах казкової принцеси. На ній була сукня з марлі, розмальованої блакитною, рожевою та жовтою фарбами; на шиї виблискувало намисто з різноколірних скляних бус, якими прикрашають ялинки; дві великі кульки від цих бус теліпалися на ниточках під вухами, над лобом у темному волоссі сяяла кошлата ялинкова зірочка, а дві такі самі зірочки, але менші, прикрашали стоптані тапочки.

Задивившись на цю красу, я аж пальця в рота засунув від захоплення. Пробігаючи мимо, Аглая ледь кивнула мені, але раптом зупинилась і спитала через плече:

— Ну що, поїхали твої?

Я швидко вийняв пальця з рота і сказав якомога недбаліше:

— Звичайно, поїхали.

— І тебе самого залишили?

— Звичайно, самого. Ото ще! Не знаєш, магазин відкрито? Хочу сиру купити собі на сніданок.

— Відкрито, — сказала Аглая, про щось думаючи. — Ти потім додому прийдеш?

— Еге. От тільки сиру куплю. Сиру щось заманулося. Надумав сиру купити.

— Гей! Ходіть-но сюди! —