Завтра, о третій ранку [Пере Калдерс] (doc) читать онлайн

Пере КАЛДЕРС

“ЗАВТРА, О ТРЕТІЙ РАНКУ”


Я додивлявся ранкові сни, коли мене розбудив телефонний дзвінок. У слухавці з неприємною різкістю забринів голос моєї кузини Трінітат, голос такий спотворений, що слова насилу пробивалися до моєї свідомості.
- Це взавтра. Взавтра, о третій ранку.
- А чого ж ти не подбала, як я тобі радив, щоб влада перешкодила йому?
- Вона не захотіла втручатися, посилаючись на брак письмового закону, який дозволив би їм діяти з усією рішучістю, потрібною у такому разі.
- А його батько?
- Ти ж знаєш батька Октаві. Не скажу, що він ганчірка, але чоловік азартний, та ще й сам запалився цим проектом. “Мій син піде далі, ніж будь-хто!” - твердить він. А там хоч трава не рости.
- Тоді навіть не знаю, що нам робити...
- Зате я знаю. Я покладаюся на тебе. Октаві завжди тебе слухав. Чому ти не скористаєшся святом і не проведеш цей день у нас?
Відмовити у проханні своїй сестрі в перших я не міг, оскільки ми родичалися змалку. Крім того, Октаві, її чоловік, був мій однокласник - тож нас єднала міцна дружба, яка, звісно, трохи охолола, коли хлопець одружився, але аж ніяк не згасла. Ні, ми з Октаві шанувалися і завжди були готові вислухати один одного.
Подружжя жило на околиці, в будинку, оточеному садом і розташованому посередині схилу гори, звідки видніло приморське місто. Маленький гуркітливий трамвай, добродушний на вигляд і романтичний, як усі речі, роковані на зникнення, ходив маршрутом, що вів од середмістя до кварталу, де мешкала моя рідня. Він повз, як черепаха, зупинявся на кожному розі, щоб підібрати або висадити охайного пристойного пасажира, - представники середнього класу жили нелегко, але не втрачали гідності.
Дорогою я все думав про захоплення Октаві. Такі пристрасті завжди небезпечні, і він міг ускочити в велику халепу, стати нещасним на все життя або взагалі зникнути, як дим. Трінітат мала підстави хвилюватися і боятися за своє майбутнє та за майбутнє двох своїх малюків.
Від зупинки, де я вийшов, до дому моїх родичів треба було пройти пішки десь із кілометр. Стояв ясний сонячний день, у синьому, мов кобальт, небі літали, граючи барвами, повітряні змії. Довжелезні паперові хвости маяли з величним спокоєм, наче хизувалися своєю красою. “Цей Октаві, - думав я, - грається зі своєю долею”.
Люди гойдалися над травою на орелях минулого століття, що, як і давніше, розмірено порипували, не збиваючись із ритму. Відблиски розпаленого вогнища ламали обрис вікна, звідки йшов ранковий запах кави, шоколаду й гарячого хліба - запах, від якого відразу захотілося їсти.
Трінітат ще здалеку помахала мені рукою. Стоячи біля хвіртки, вона спробувала всміхнутися мені. Але тривога, пережита в безсонні нічні години, скувала їй обличчя, і привітна усмішка ніяк не з’являлася.
- Ну що?
- Він зважився остаточно. Головне, не дратуй його. І дивись, щоб не здогадалися діти.
За будинком, там, де закінчується сад, височіла дерев’яна конструкція: хитромудрий поміст із риштуванням, за яким виблискував металевий корпус. З одного боку конструкції сочилася тонка цівка білого диму.
- Заходь, заходь, пообідаєш із нами, - сказала моя сестра у перших, підвищуючи голос головно для того, щоб її чули й інші.
В їдальні панував мальовничий нелад, але предмети, звалені тут купою, здавалися принесеними не випадково, а для якоїсь конкретної мети. Словом, не домівка, а багажна зала. Я з подивом побачив чудово виконану фотографію; на ній була затока Роси й видніли глибокі кратери Майрана й Арпалана та величезна рівнина, простерта на схід від моря. Зображення, заведене в рамку зі склом, висіло на правій стіні над сервірувальним столом, де лежав циркуль і транспортир разом з іншими невідомими інструментами.
З задуми мене вивів раптовий ляк. Клацання якоїсь автоматичної зброї, можливо, ручного кулемета, змусило мене швидко обернутись, і я побачив Андреу, старшого з дітей, одягненого у форму дослідників космосу. В щілині шолома блищали очі з грізним, рішучим поглядом.
- Ані руш! - гукнув він. - Ти дістав смертельну дозу радіації і зараз розпадешся на атоми.
Я палко обійняв його (що ще я міг зробити?), аж надто міцно тулячи його до себе. Зайшла Трінітат із тацею, заставленою димучими чашками, і насварила малого, щоб той не цілився в людей.
- А Октаві?
- Зараз прийде. Він закінчує перевіряти регулятори баків з вугільною кислотою.
Допомагаючи моїй кузині накривати стіл, я скоромовкою обмінювався з нею репліками: “А як дати йому снодійного, щоб заснув?” - “Я на таке нездатна”. - “А як зв’язати його?” - “Ото буде цирк для дітей!” - “А як вивести з ладу якийсь життєво необхідний прилад?” - “Він мені ніколи не подарує!”
“А втім, - запитав я сам себе, - які саме прилади життєво необхідні?”
Зайшов Октаві, витираючи руки клоччям. Він був веселий, але якоюсь силуваною веселістю, наче йому доводилося заспокоювати інших, демонструючи витримку в скрутну хвилину.
- Сервус! Радий, що ти прийшов, - сказав він мені. - Історія завжди потребує безпосередніх свідків.
Ми сіли до столу, а трохи перегодом Трінітат відвела дітей на кухню - через їхній галас ніяк не складалася бажана для розмови атмосфера. Коли ми зосталися втрьох (нас турбували хіба що рейди служниці), я запитав Октаві, чи він уже все владнав і чи він певний, що не зламається якась деталь.
Октаві засміявся. Звичайно, неохоче, але так, щоб усі бачили, з якимось роздратуванням і викликом.
- Ну що в мене може зламатися?
- Цього я не знаю! - (В такому разі будь-що може зламатися, подумав я). - Мої знання механіки не виходять за межі хронометра, що його я винайшов у далекій юності. Не легковаж досвідом...
- В тому, що я задумав, фізика важливіша за механіку. А ще важливіше шанолюбство і вміння зазирати вперед.
- Ти хочеш сказати, що це повинен робити не уряд? Якщо он могутні країни стільки років пнуться зі шкурі, а віз і нині там, то що ж може вдіяти одна людина?
- Те, що я зроблю завтра о третій ранку. Якщо об’єктивно проаналізувати поступ людства, ти побачиш, скільки зроблено завдяки приватній ініціативі. Дух винахідництва притаманний індивідууму. Адже важко уявити, щоб на левів у диких джунглях полював натовп.
- Це не той випадок.
- Чому? Людина повинна висадитися на Місяць дуже скромно, наче це - візита чемності.
Почувши слово “Місяць”, Трінітат затулила обличчя серветкою і зайшлася риданнями. Я був вражений - якщо вже така терпляча жінка не витримала!
- Але ж послухай, Октаві... Місяць! Чи не починаєш ти з кінця! Чи не забагато на себе береш? По-моєму, спочатку було б досить зробити кілька попередніх спроб. Не знаю, ну - трансатлантичні поштові ракети (їх би в тебе придбали), нові форми авіареклами, удосконалені дощувальні установки...
Моя кузина, досі німа, підвела голову, і в її сумних, вологих очах зблиснула іскринка надії.
- А й справді, чи не заходитися тобі, Октаві, коло цієї штуки для дощування? - промовила вона благально.
Він роздратовано махнув руками, мовляв, шкода й мови. Адже для того, хто збирається летіти на Місяць, решта все має здаватися таким дріб’язковим та убогим.
- Треба діяти обачно, - провадив я. - Наслідуй приклад інших і пошли туди тварин. Хто знає, може, добре навчений папуга після повернення дасть тобі неоціненну усну інформацію. Подумай! Мудрецям, що мають діло з мавпами та собаками, ця ідея не спала, а тебе вивезе, й ти залишиш усіх далеко позаду.
Октаві гостро (і зовсім даремно) -заявив, що такі дурниці його не обходять. Або ми зробимо все можливе й неможливе для здійснення цього епохального польоту, або негайно облишимо пустопорожні балачки.
Він закурив, щоб заспокоїтись, а потім запропонував мені вийти в сад. Ракета височіла в центрі стартової вежі й вигравала на сонці міріадами відблисків. Двоє робітників саме підводили шланг до корабельного цоколю, а батько Октаві вдавав, ніби допомагає їм, оглядаючи другий кінець рурки, сполучений із помпою. Ліворуч від нас сталевим муром зносилася система.
- Все це влетіло тобі в копієчку, Октаві...
- Я продав ділянку, яку мені залишив дядько Матіес. Пам’ятаєш його?
“Я пам’ятаю ділянку, - міркував я, - і віно Трінітат, і заставлений будинок, і все, що розійшлося за безцінь через цю твою манію”, - думав я, не маючи змоги кинути йому це в живі очі, - адже доводилося дотримуватися обережності. Але треба було щось робити.
- А якщо ти схибиш, Октаві? Припустімо, ти злетиш і витримаєш перевантаження, припустімо, великі висоти не впливають на здоров’я. Але тоді зразу ж постає питання точності наводки. Ти (гляньмо правді в очі) ніколи не відзначався...
- Все підраховано. Коли замикається реле і спрацьовує запалення, ракета летить у заданому напрямку.
- Добре, вважаймо, що це так. Ти з ракетою вже відірвався від Землі й прибув на Місяць. Але попадаєш в один із тих моторошних кратерів понад п’ять тисяч метрів завглибшки з майже простопадними стінами. Уяви, як тобі буде, коли ти оговтаєшся після струсу!
І тут Октаві, на превеликий мій подив, геть змінився. Він майже похилив голову на моє плече і хрипким, тремтячим голосом проказав:
- Невже ти гадаєш, що мене ця думка не мучить? Уже понад два тижні я, щоб спати, заживаю снодійного...
- Ну, ось бачиш, Октаві...
- Я мушу летіти. Зараз саме час старту на Місяць. І в тисячах дворів та садків, таких, як мій, самотні сміливці готують свої ракети...
- А може, хай цим займаються неодружені?
- Їм бракує відповідальності. Не хотілося б їх ображати, але вони розмінюються, це факт, на дрібниці, ганяються за химерами, і в час, коли від людини вимагається завзяття, на них розраховувати годі.
Вгорі, на дереві, защебетала пташка. Це так розбігалося з нашим настроєм, що спів її пролунав дисонансом. Бриз колисав траву, прибивав до землі дим, куйовдив чуб на голові, аж він пасмами спадав на обличчя, гнав по небу білі хмари. Вдалині на рейді з’явилося жовтаве судно, і дозорець заходився здіймати прапори.
Я не здавався.
- А який у цьому сенс, Октаві? На що нам здався той Місяць?
- Це питання далеке від життя і нас не тичеться. Минуло близько п’ятисот років, як Колумб відкрив Америку, а ми й досі не знаємо, яка з цього користь. Але побачиш: зрештою все окупиться.
Октаві говорив про космонавтів у корпоративному дусі й дивився в небо поглядом зоряного містика. Що йому тут я?
Я обережно поцікавився, чи він зробив усе, щоб зменшити ризик. Чи радився щодо своїх задумів з експертами, чи принаймні добре позатягував прогоничі... Він одказав, що передплачує спеціальний часопис, там можна знайти найкращі технічні поради світових фахівців.
- Головне, Октаві, прихопи з собою трохи коньячку... Він поблажливо погодився.
Вряди-годи з кухонного вікна витикалася Трінітат і сумно дивилась на нас. У мене стискалося серце, і я починав давати нові поради:
- А ти врахував, що тебе чекають екстремальні температури, абсолютний нуль? Не скупуй на теплу вовняну білизну і не бійся здатися кумедним товстуном.
- Абсолютний нуль мені не завада. Щоб це якийсь космонавт відмовився летіти зі страху застудитися! В нашому ділі тільки завагаєшся - не уникнути паніки.
З цими словами Октаві почав обхід “ракетодрому”, а я рушив слідом. На ходу він робив докладні пояснення, щоб заспокоїти мене, але я нічого не міг уторопати.
Ось що ми побачили. Перед нами був апарат бездоганної форми, і навіть зварні шви не разили ока. Руки в Октаві завжди були золоті, я пам’ятаю, як у дитинстві він майстрував чудові вітрильники.
Я був такий зачарований, що відчув спокусу скласти зброю. Але одразу ж скористався паузою в розмові, щоб поновити натиск:
- А ти папери оформив? Тобі не треба якоїсь особливої бляхи з аюнтам’єнто? Ліцензією космічного пілота ти запасся?
Він відповів, що космонавтика справа нова, й уряд більше обходить охорона кордонів, аніж подорожі на Місяць.
Коли б люди знали, наскільки спростяться фіскальні та митні правила, коли можна буде злітати прямо в зеніт з якою хочеш швидкістю, ми вже б давно мали відкриті планетарні ринки.
Ранок минув у веселих розмовах, пересипаних моїми умовляннями у дусі взятої на себе місії. Та під час обідньої трапези всі були смутні.
Ввечері Октаві приготував течку з небесними картами, поставив на нуль прилад і знову перевірив компресорний скафандр з прозорим пластмасовим шоломом та складною системою гнучких шлангів. Одягнений у такий спосіб, він майже негоден був поворухнутися, а коли спробував сісти, то брязнув додолу зі стільцем. Поки ми піднімали його, я не втримався від докору:
- Дався тобі цей політ, Октаві.
Він поглянув на мене з сумом, не позбавленим злостивості, але відразу ж відвів очі й порався далі, регулюючи апарати. Ми розуміли, як важливо не забути чогось на Землі (о, якого значення набувало тепер слово “Земля!”), і намагалися допомогти йому, можливо, недоладно. Старший син застромив праву руку в електронну шпулю, і ми згаяли чимало часу, щоб визволити його.
Мені так шкода було Трінітат, що мовчки поралася, не втручаючись ні жестом, ні поглядом. Видно було, яка вона пригнічена і як за кожним позирком на фотографію місячного пейзажу на її шиї оживає живчик.
Час тягнувся нестерпно довго; хоч ми ракет не згадували і балакали про всяку всячину, але напруження приховати не могли. Захід сонця того дня був знакомитий, може, занадто помаранчевий, як на мій смак, але величний і пишний. З саду нам було видно, як світило тонуло в морі, схоже на розпущене оперення ледачого гордовитого павича, несила було відірвати очей від цієї картини, дарма що вона повторювалася щовечора.
- Свіжішає, - сказала моя кузина. - Ходімо додому. Вечеряв Октаві без апетиту, роздратований порадами
рідні. Його батько, людина старого гарту, знай правив, що з порожнім шлунком далеко не заїдеш, і все присовував до сина тарілки та миски, припрошуючи їсти.
Пригадую, чомусь вирішили за краще не лягати. Космонавт зажив таблетки сульфату бензодрину і заходився знову розкладати пакети й пуделка у ракетних відсіках.
Мене змагав сон, і я почав куняти. Вмостившись у кріслі, я задрімав, і сни мої були якісь уривчасті й безладні. Коли-не-коли я схоплювавсь і кидався допомагати - за-щібати валізи чи зав’язувати клунки. При цьому я не забував підтримувати балачку.
- Чому ти не знайшов когось, хто б полетів із тобою?
- А може, ти згодишся?
- Сказати по щирості, ні. О цій порі року в мене в конторі завізно. Крім того, я всюди ходжу з Естер. Ти ж знаєш, як ми любимося.
- То візьми і її з собою! - буркнув він і, облишивши мене та розмову, повернувся до своїх приготувань.
Мені злипалися очі, втома валила з ніг, тож я сів на стілець край столу і впав головою на руки.
Десь о третій ранку мене розбудив грюкіт - це упав на підлогу важкий баул. Всі були на ногах; моя кузина не приховувала сліз. Октаві вже мав на собі скафандр, під ковпаком шолома виднів акуратний проділ на його голові.
“Як дивно, що людина зачісується перед польотом на Місяць! - сказав я собі. Й зразу ж спохопився подумки: - Дивно було б, якби він полетів розпатланий!”
Ми вийшли надвір. Цоколь ракети відсвічував фіолетом, і мені здалося, ніби земля під ним дрижить. Стояла ясна зоряна ніч, та ніхто з нас не зважувався глянути вгору. Наші тіні здавалися примарними. Я ненароком наступив на цикаду, і вона, ніби обурившись, заверещала, - ще й досі на згадку про це мене охоплює каяття. Але, на щастя, я не бачив, як я на неї наступив, до того ж лишалася ще сила інших цикад - у саду, у кварталі і, звичайно ж, по всій країні, - що й далі тягли свою байдужу й невпинну пісню.
Октаві розпрощався з Трінітат, даючи їй останні поради щодо дітей. Потім міцно обійняв батька, а мені церемонно потис руку. Нарешті попросив нас відійти від помосту, а сам залізною драбиною зіп’явся на борт корабля. Обернувся до нас, гукнув “до побачення” і з сухим металевим звуком зачинив ілюмінатор.
Нас оглушив грім вибуху й осліпили дим та пил, зняті ракетою під час злету. Кури, їм багато не треба, сипонули врозтіч, відбувшись легким переляком.
Я зрозумів, що переживаю незабутні хвилини. Не думаю, щоб серед нас знайшлося багато таких, що бачили б, як у просторі зі свистом і блиском вогнів зникає їхній ближній.
Протягом багатьох днів я читав газети, боячись натрапити на звістку, що Октаві розбився десь на пляжі чи на обробленому полі, викликавши лісові пожежі чи бодай завдавши великих збитків нетутешнім власникам. Але цього не сталося: про нього й слух запав, а Трінітат і досі не знає, що їй робити: носити жалобу чи клопотатися за довічну пенсію. Але в кого її просити? Ось у чім уся штука.
У хвилини піднесення, коли я жену від себе чорні думки, мені віриться, що Октаві таки вийде переможцем. Тоді ті, хто висадиться на Місяці після нього, побачать, як він велично стоїть перед своїм наметом і стискає в руці наш прапор. А це, що не кажіть, уже історія.


© ОБЕРІГ. - К.: Боривітер, 1992. - №3-4.
© КРАМАР Володимир, переклад з каталанської, 1992.