Під чорними вітрами [Богдан Когут] (fb2) читать постранично, страница - 2

підпільної ОУН на тих теренах мала свою структуру зв’язку. Але, як вияснилося в скрутний час, ця ланка була радше номінальною. Бо якраз тепер зв’язок в Бозку перестав функціонувати. Люди заворушилися, багато подалося на Захід, за німцями. Це були ті, що ще від 1939 року таким чи іншим чином виявили себе як свідомі й активні українці. Небезпека грозила від поляків – у першу чергу, від большевиків – у будь-якому випадку. Стало абсолютно очевидним, що московсько-польський комуністичний режим буде заведений на цих теренах. І це був найгірший для нас варіант – поєднання польської мстивості з російською політикою знищення українського народу як нації. Але мало хто розумів стратегію наших сусідів на той час. Радше – керувалися передчуттям і гірким досвідом сусідства й панування тих держав на Холмщині в минулому і тепер. Що могло їх очікувати інше, крім знущань, убивств, грабунків?

Мій господар, Петро Крігер, німець по крові, тепер – фольксдойч, запряг добрячі коні до воза, зібрав дещо з майна – та й подався на Захід. Залишилася худоба, яку він попросту “роздав” – вигнав з хліва.

Отож, коли далися взнаки власні клопоти, коли грунт захитався під ногами – людям (у більшості) було не до ідей. Усе зрушилося, як-от у Бозку – незміцніла ланка ОУН, Провідник, ще зовсім юний (практично – неопірений гімназист), який втратив можливість чітко керувати і впливати на свій актив у селі. Його я тоді не міг знайти, а зв’язку на місці не застав. Ще теплилася надія на те, що зв’язкові, можливо, “переведуть-переправлять” на той берег... Свята наївність! Польські ж, підпільні дотепер, формування запрудили усю позафронтову смугу відкрито і майже офіційно. А німці вже безпорадно тікали. Селу загрожував погром; люди практично втрачали глузд зі страху. Нарешті я таки зустрів хлопця з активу села і довідався, що “Провідникові наказано піти в глибоке підпілля, а далі будуть відповідні вказівки”. (Це я нині пишу з відстані півстоліття і з певним багажем прожитого нелегкого життя, здобутим через відкритий експеримент мерзенної ланки переслідувань, “пєрєдєлок”, таборів, нудкого трупного фетору і постійних – 99 із 100! – невдач; нині, коли я вже досвідчений, освічений і на схилі літ. Тепер я вже “мудрий”. Але тоді мені минуло лише 20 років! Хто з нас не був наївним у такому віці? Коли найбільш фантастичне марення здавалося нам досяжним, реальним? Чого ми тоді не могли? Ми все тоді “могли”! Навіть молох війни нам здавався дрібничкою. Я нині вже не вмію так мислити, як мислив у той час; я тоді не написав би так, як пишу тепер. Півстоліття!.. Чомусь дух юної людини так побудований, що легше їй жити за наказом – навіть коли посилають на смерть, – ніж вибрати шлях собі самій, керуючись власною інтуїцією. Тоді її огортає сумнів, чи співпадає це із загальними потребами. Важко рішитися у такий час. А рішившись – стає людині легко, ніби віднайшла шлях у дебрах після тривалого блукання).

Прощавай, Бозок! Навряд чи побачимось ще колись! Зайшов ще до спорожнілої хати, взяв що було потрібне на дорогу, пошукав ще, чи часом господар не забув десь якихось грошей, а нічого не знайшовши, спалив папери і – на випадок невдачі – компрометуючі фотографії. Невеличкий заплечник-торбина з білизною, бритва, мило і ще якийсь дріб’язок; у руці торбинка на шворці, а в ній – грудка масла (соленого, що викопав із діжечки квасного сиру), шматок хліба (попросив у сусідів), дві кругленькі гладкі гранати -“яйця” та невеличкий “браунінг”... Здається, все.

Пішов ще навіщось провідати “яму” (то була величезна воронка від якоїсь бомби, що впала невідомо звідки серед дня зимою 1943-1944 року) і вийшов на шлях. Тремтів, щоби не здибатися з польською стежею – хотілося жити. Наздогнала фіра – немолодий вже дядько і така сама жінка. “Візьміть!” Узяли. Підвезли до шляху Холм – Люблін ... Чогось так нудно на душі ...

Дорогою пливла людська маса на Захід: піші і кінні – попри правий бік, автомобілі – лівою половиною дорога. На перехрестях стояла польова жандармерія, керувала рухом війська. Темно-сіра людська маса пливла ліниво, похитуючись, ніби байдуже.

Не зчувся, як опинився у Рейовцю. З коминів цементного заводу курився густий дим. Тут люди продовжували робити своє, їх війна не обходила. Визначеного плану не мав. Якось буде! Пішов на залізничну станцію, а звідти взяв напрям на “хату”. Там я вже колись бував. Але “хата” не діяла – будинок був порожній... Забилося серце, загупало в голові. Що сталося? Вибралися самі, чи – не дай Боже! – провал? Чекати було небезпечно. Німці, чорні мов земля, давно не голені, не миті, таборували на вигонах, щось готували, черпали з менажок, але відразу було видно, що ситуація змінилася: територія вже не належала їм – усе опанувало польське збройне підпілля. Поляки полювали на кожного, хто відбився на сто-двісті метрів від шляху. Німцям була “зелена” дорога до Німеччини; для українців зустріч з поляками закінчувалася фатально... Якісь утікачі звернули зі