Під чорними вітрами [Богдан Когут] (fb2) читать постранично

Богдан Когут

ПІД ЧОРНИМИ ВІТРАМИ

Роман-спогад

КНИГА І

СПОГАДИ БОГДАНА КОГУТА

Багато є причин, чому українських спогадів про бурхливі 40 – 50-ті роки нашого століття так мало. Основна полягає в тому, що дійові особи жорстокого часу – особи різного рангу і різної величини – не дожили до днів, коли можна й треба було словами викласти те, що вони бачили, що пережили, чого довелося бути учасником. Кістки цих людей розсипані на двох континентах – в Європі та Азії, на території того найганебнішого витвору російської нації, який донедавна носив ім’я Союз Радянських Соціалістичних Республік. У 70-х та 80-х роках ще й велося справжнє полювання за мемуаристами: спогади відбирали, їх знищували в топках КДБ. Авторів шантажували, тероризували, часто намагалися запроторити знову в місця, в яких вони б замовкли навіки. Це була війна з пам’яттю народу, якого треба було остаточно перетворити в москвопослушного німого раба. Це була війна з історичною правдою, яку треба було знищити, сфальшувати, щоб її не передали потемкам.

Боротьба ворога з пам ‘яттю народу коштувала багато жертв. Але не все з цього минулого вдалося знищити безслідно, затоптати в болоті забуття, замінити ошуканством і переможним глумливим танцем на побойовищах та цвинтарищах.

Спогади Богдана Когута, сина українського народу – і сина з багатодітної родини “звичайного” селянина (“звичайного” – бо просто українського патріота, бо вояка Української Галицької Армії, бо жертви польської пацифікації й російських т. зв. радянських переслідувань – отже цілком уже “звичайного”, бо саме такими були селяни-патріоти) Йосифа з села Конюхи на Бережанщині – вражають не лише змістом, але й стилем, манерою написання. Автор не був пересічним свідком повсякденних і не повсякденних подій бурхливих років української національно-визвольної боротьби. Він був також вдумливим спостерігачем, учасником, активним діячем, що зумів робити висновки з побаченого й пережитого. Висновки для себе і для майбутніх поколінь.

Історики періодично намагаються давати поради тим, які пишуть спогади. Певне, що істориків цікавлять докладні визначення місця і часу, характеристики і повні дані про осіб, які для дослідників перетворюються у свідків, у додаткове часом контрольне джерело. На щастя, Богданові Когуту не диктували, як він має писати свої мемуари, але, незважаючи на це, його спогади витримують вимоги і претензії навіть прискіпливої джерелознавчої критики.

Мемуарист має право на своє суб’єктивне сприйняття того, що йому довелося пережити. Він має – вистраждане долею – право на власні оцінки, власні думки, власні міркування. Богдан Когут користується цим правом, і це не є від’ємною стороною його спогадів. Найвищим критерієм вартості мемуарів, перенесених на папір, є їхня правдивість. А, як здається, пам’ять автор зберіг добру, бо й події, про які він пише, мусіли закарбуватися назавжди. Не можна забувати, що писати він почав у підневільний і тривожний час – у 1970 році, коли минуле для нього було ще свіжим (найдавніше минуле – двадцятип’ятирічним). Та й сьогодні – це вже мої особисті враження від розмов з Богданом Когутом – він на свою пам’ять дуже нарікати не може. А всі ми, його читачі, повинні бути лише вдячні тим чітким образам минулого, які його пам’ять донесла до нас і донесе до майбутніх читачів, дослідників, істориків.

У наші дні дуже легко кидаються званням героя. Богдан на героя не позував, він виконував свій звичайний щоденний національний обов’язок. Крізь злидні й негоду, фізичні й моральні тортури проніс глибоку віру в українську національну ідею. Він був – і є – представником того саме справді героїчного покоління, якому належиться і подив, і шана, а за зображене на письмі минуле – ще й глибока вдячність.

Ярослав Дашкевич

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

То був теплий серпневий ранок 1944 року. Світало. Зі сходу обрій обрамлювали низькорослі кущі, чи не тернини. Багряне коло сонця зачепило краєм небо, а відтак вийшло на синіючий простір, пронизало проміннями повітря, обіцяючи тепло. Настав день. Ще один день тривожної війни.

Я стояв у загородах не свого села, дивився на Схід... На душі тужно. Десь там, на Тернопільщині, мої батьки, брати, сестри ... Хотілося додому. Але там війна – і тут нема безпечного місця. Я вже знав, що фронт просунувся з-над Стрипи на Захід. Знав певно, що шлях у рідні сторони відрізаний. І – не фронтом, а загроженим тереном: на просторі між ріками Вепром і Бугом люди з допомогою зброї виясняли міжнаціональні стосунки. На цей саме час терен був охоплений збройними відділами АК. Фронт просувався зі Сходу швидко, поширювалися чутки, що Холм “упав”. Глухий гул канонади від самого ранку нагадував, квапив. Куди податися? Як пробратися хоча б до Бугу? Ох, як не хотілося віддалятися від рідних сторін ще далі, як не хотілося! Нашвидку зорганізована мережа