Ежені Ґранде [Оноре де Бальзак] (epub) читать постранично

Ежені́ Гранде

Оноре де Бальзак

Переклала Елеонора Ржевуцька

===================================

Передмова до першого видання

Переклав Анатоль Перепадя

У провінційній глухомані зустрічаються постаті, гідні серйозного вивчення, характери, сповнені своєрідності, зовні вельми спокійні, але таємно підточувані непогамовними пристрастями; одначе найяскравіша самобутність характеру, найпалкіша захопленість зрештою втрачається тут під впливом нудної одноманітності звичаїв. Ні один поет не пробував ще описати явища цього млявого, приреченого на замирання життя. Але чому? Якщо знаходять поезію в атмосфері Парижа, де бурхає самум, що забирає статки й розбиває серця, то хіба нема її і в повільній дії сироко провінційної атмосфери, який підточує найгордовитішу мужність, притирає вражливість і позбавляє пристрасті їхньої гостроти. Якщо в Парижі все відбувається, то в провінції все минає: тут — нічого яскравого, нічого видатного; драми спливають тихо, таємниці уміло приховуються; тут в одному слові міститься розв'язка; тут розрахунок і аналіз надають невідповідної ваги найзвичайнісіньким учинкам. У провінції живуть на видноті.

Якщо майстри слова нехтують дивовижні сцени провінційного життя, то це не через зневагу до нього, не з браку спостережливості, але, може, через творчу безпорадність. Справді, щоб привернути увагу до чогось майже безмовного, сутність якого не стільки в дії, скільки в мислі, щоб створити образи, на перший погляд, майже безбарвні, але такі, що вимагають високого мистецтва для відтворення їхніх деталей та відтінків; щоб передати властиву цьому сірявому колориту світлотінь, щоб глибоко дослідити дійсність, що здається беззмістовною і зовні одноманітною, але розкриває зацікавленому поглядові своє багатство і повноту — хіба не треба для створення таких образів сили-силенної заготовок, нечуваних зусиль, тонкої майстерності, притаманної старовинній мініатюрі?

Зарозуміла паризька література, яка береже кожну годину, хоча марнує свій час на шкоду мистецтву на балаканину й насолоди, вимагає цілком закінченої драми; щоб відшукати її в нашу добу, коли вся увага зосереджена на випадках, бракує дозвілля; якщо ж хтось із письменників і взявся створити драму, цей мужній вчинок викличе обурення в республіці словесності, де з давніх-давен за велінням критики все вихолощується і де заборонено винаходити нову форму, новий жанр, хоч би яка була дія.

Ці зауваження необхідні і для того, щоб роз'яснити наміри автора, який, відкинувши всякі домагання, пробує виступити тут у ролі скромного писарчука, і для того, щоб закріпити це безперечне право удаватися до розтяглості, породженої тим колом дріб'язкових інтересів, в якому автор змушений буде перебувати. Нарешті в наш час, коли найлегковажнішим творам надають славне наймення «повість», хоча воно має стосуватися найдовговічніших витворів мистецтва, авторові безперечно подарують, що він обмежився рамками скромної, пересічної повістинки, простої і безокрасної оповідки про те, що відбувається кожен Божий день у провінції.

Згодом автор докине свою піщинку до пагорба, нагортуваного руками трударів нашої доби; сьогодні бідний художник зумів ухопити лише одну з прозорих ниток, що авторовою волею носяться в повітрі, і ними тішаться діти, юні дівчата і поети; учені їх зовсім нехтують, але поголоска каже, що небесна пряля ронить їх зі свого веретена. Одначе будьте пильні! В цій сільській пряжі міститься мораль! Ось чому письменник обрав її на епіграф. Він покаже вам, що в кращу пору життя багато ілюзій, ясних надій, ніби сріблясті нитки, опускаються з небес і знов підносяться вгору, не торкнувшись землі.

Вересень 1833 р.

=================================

Марії1

Нехай ім'я Ваше, чий портрет є найліпшою окрасою цього твору, буде в ньому ніби зелена гілка благословенного буксусу, невідомо де зірвана, але напевне освячена вірою, вічнозелена й раз у раз оновлювана побожними руками задля миру і щастя в домі.

Де Бальзак

У деяких провінційних містах трапляються будинки, сам вигляд яких навіває нудьгу, мов найпохмуріші монастирі, найсіріші пустелі, найсумніші руїни. Мабуть, у цих будинках є щось і від німої монастирської тиші, і від безплідних пустель, і від тліну руїн; життя й рух у них такі тихі, що захожому вони б здавалися пустками, якби очі зненацька не зустрічалися з тьмяним і холодним поглядом нерухомого напівчернечого обличчя, що на звук незнайомих кроків виринає над підвіконням. Отакий похмурий вигляд має один будинок у Сомюрі,— стоїть він у кінці крутої вулиці, що, здіймаючися вгору, веде до замку. Ця подекуди трохи понура, малолюдна тепер вулиця, спекотна влітку й холодна взимку, вузька, покручена, вирізняється з-поміж інших тим, що її дрібна, завжди чиста й суха бруківка аж дзвенить, а обабіч неї у будинках старого міста, над якими височать міські вали, стоїть тиша. Тим будинкам уже понад триста років, і хоч вони дерев'яні, проте ще досить міцні; різноманітні на вигляд,