Стара панна [Оноре де Бальзак] (epub) читать постранично, страница - 2

царстві Кіфери6. Все в цьому кокетливому шевальє викривало жіночого догідника. Він так старанно вмивався, що любо було глянути на його щоки, немовби натерті чарівним еліксиром. Частина черепа, якої вже не вдавалося приховати волоссям, виблискувала, наче слонова кістка. Його брови, як і чуприна, розправлені волосина до волосини, надавали йому молодечого вигляду. Шкіра його, і так біла, була ще більше вибілена якимись секретними мастями. Шевальє не вживав ніяких парфумів, але від нього ширилися пахощі, сказати б, молодості, що так освіжали йому обличчя. Його шляхетні руки, випещені, немов у чепурухи, звертали на себе увагу своїми нігтями, рожевими й акуратно оправленими пильничком. Коротше кажучи, якби не показний, вельми прикметний ніс, він би був молодчагою.

Доводиться зіпсувати цей портрет, дописавши до нього одну дрібничку. Шевальє затикав ватою вуха та ще носив дві маленькі діамантові сережки у вигляді негритянських голівок, щоправда, він дуже дорожив цими химерними дармовисами, запевнюючи, що тільки-но проколов собі вуха, як тут же куди й ділася ота мігрень; до того він вельми настраждався від неї. Ми не подаємо шевальє як людину якусь цілком досконалу; та чи не слід дещо прощати старим парубкам, чиє серце жене стільки крові до голови, їхню божественну химородь, що грунтується, можливо, на високих таємницях? До того ж шевальє де Валуа спокутував своїх негриків стількома приємними рисами, що суспільство могло вважати себе цілком винагородженим. Ба й справді, він докладав чимало зусиль, щоб приховати свої роки і подобатися знайомим. Треба передусім підкреслити його виняткову турботу про свою білизну — єдине франтівство, яке може статечна людина сьогодні собі дозволити в одязі. Щодо його вбрання, то воно визначалося охайністю, і хоч трохи приношене, на ньому не було ні плямини, ні зморшки. Для тих, хто помічав аристократичну зневагу шевальє до свого одягу, та охайність його здавалася дивом; він не доходив до того, щоб шкребти костюм скельцем, вдаючись до химерної вигадки принца Уельського, проте пан де Валуа в своє наслідування початків англійської елегантності вкладав власну вишуканість, якої не змогли належно оцінити алансонські обивателі. Чи не повинен би світ шанувати того, хто заради нього нічого не пошкодує? Чи не було тут надто трудної для здійснення відплати добром за зло, як те проповідує Євангеліє? Ця свіжість одягу, ця випещеність дуже пасувала до голубих очей, до зубів слонової кістки, до зовнішності білявого шевальє. Проте у всьому вигляді цього відставного Адоніса7 не було нічого мужнього і, здавалося, що він надолужував туалетом, аби приховати руйнівні сліди військових дій на службі галантності. До всього сказаного треба додати, що голос його ніяк не пов'язувався з тендітністю блондина. Якби ви додержувалися думки деяких спостерігачів людського серця і вважали, що голос шевальє мусив би відповідати його носові, то вас приголомшила б широта й багатство того голосу. Не володіючи могутнім баритоном, він милував приглушеним, як англійський ріжок, звучанням середніх нот, рівних і м'яких, сильних і оксамитових. Шевальє відмовився від кумедного костюму, якого й досі трималися деякі монархісти, і сміливо одягався по-сучасному: він завжди на людях носив фрак каштанового кольору із позолоченими ґудзиками, короткі, напівоблеглі панталони з матового шовку, із золотими пряжками біля колін, білий жилет без усякого мережива, краватку, зав'язану на сорочці без комірця — рештки давньої французької моди, якої він не зрікся ще й тому, що в такий спосіб міг хизуватися своєю шиєю абата щедрої парафії. На чорних лакованих черевиках ряхтіли чотирикутні золоті пряжки, про походження яких до нас не дійшло жодних споминів. Шевальє виставляв напоказ два ланцюжки годинника, що тяглися від однієї до другої жилетної кишеньки,— також відгомін моди вісімнадцятого століття, якої не нехтували за Директорії8. Цей костюм перехідного часу, що єднав у собі дві епохи, шевальє носив з маркізівською грацією, секрет якої був утрачений на французькій сцені того дня, коли з помосту зійшов Флері9, останній учень Моле. Особисте життя цього старого парубка, здавалося, було на очах у всіх, але насправді становило собою загадку. Він посідав принаймні скромне помешкання по вулиці дю Кур на третьому поверсі будинку пані Лардо, найкращої в місті пралі тонкої білизни і завше завантаженої роботою. Цим і пояснюється виняткова охайність білизни шевальє. На лихо, сталося так, що одного чудового дня всьому Алансонові довелося повірити, ніби пан де Валуа не завжди поводився, як то личить дворянинові, і під старість потай побрався з такою собі Цезаріною, матір'ю дитини, що набралася зухвальства явитися на світ непрошеною.

— Прачка так заповзятливо роздмухувала для нього свою праску,— пустив тоді поголос якийсь пан дю Бук'є,— що шевальє врешті й сам спалахнув полум'ям.

Цей страшний наклеп украй затьмарив на схилі віку життя вражливого дворянина, тим паче, що, як покаже