Шагренева шкіра [Оноре де Бальзак] (epub) читать постранично, страница - 2

письменник мусить коритись мовчки примхам репутації чисто літературної, йому не дозволено сприймати так само покірно наклеп, що зачіпає його людську добру славу. Фальшиве звинувачення вражає наших друзів ще тяжче, ніж нас самих; і коли автор цієї книжки помітив, що він не захистив себе самими намаганнями спростувати думки, які можуть стати докучливими, він подолав природну нехіть говорити про себе. Він пообіцяв собі не зважати на численну публіку, яка його знає; для нього щастя — виправдати приязнь певних людей, якою він ушанований, і думку декого з них, якою він пишається.

Чи тепер його звинуватять у марнолюбстві, коли він претендуватиме тут на сумні привілеї Санчеса, славного єзуїта, що писав, сидячи на мармуровій лаві, свою знамениту книжечку «De Matrimonio»*, в якій усі вибрики любострастя засуджені церковним трибуналом і передані до юрисдикції сповідника в чарівній згоді з законами, що правлять шлюбним союзом? Чи філософія гріховніша за релігію?..

* «Про шлюб» (латин.).

І чи матиме він нахабство судити себе за таке трудяще життя? Чи заслужив він докір, виставляючи на очі метричне свідоцтво, згідно з яким йому тридцять років? Чи не є його правом зажадати від тих, хто його не знає, щоб вони не піддавали сумніву його моральність, його глибоку повагу до жінки, і не робили з чистої душі образ циніка?

Коли ті, кому заманулось ганити автора «Фізіології», попри завбачливі остороги в передмові, захочуть, читаючи цю книжку, бути послідовними, їм здасться, що автор так само делікатно-люб'язний, як був колись злостивий. Та йому вже не приємно від хвали, як не боляче й від гани. Хоча його й дуже тішить схвалення, яким можуть зустріти його твори, свою особу він не хоче виставляти на примхливий суд публіки. Адже так важко переконати її, що письменник може придумати злочин, не будучи сам злочинцем!.. Крім того, автор, уже колись обвинувачений у цинізмі, не здивується тепер, коли його вважатимуть гравцем, бонвіваном, хоча його численні твори засвідчують відлюдне життя й тверезість, без якої не існує плідності розуму.

Звичайно, він міг би собі на втіху викласти тут якусь автобіографію, що збудила б до нього сильні симпатії; але він саме почуває, що його приймають надто добре, аби писати зухвалі речі на взірець стількох авторів передмов; він надто сумлінний у своїй праці, щоб бути скромним, а крім того, не будучи хворобливим, він би напевне став нецікавим героєм передмови.

Якщо ви не ототожнюватимете особи й поведінки автора з його образами, автор визнає за вами цілковите право судити його твори: ви можете звинувачувати його в зухвальстві, зганити перо, таке невправне, що воно малює недоречні картини, зіставляє непевні спостереження, неправдиво звинувачує суспільство й приписує йому вади чи лиха, яких воно не має. В цих складних справах верховний суд — успіх; у разі успіху «Фізіологія подружнього життя», може, була б дістала прощення. Згодом її б, може, краще зрозуміли, і автор напевне колись мав би втіху вважатися чистою й поважною людиною.

Та багато читачок не будуть задоволені, дізнавшися, що автор «Фізіології» молодий, поважний, ніби немолодий помічник столоначальника, тверезий, ніби пацієнт у ліжку, п'є тільки воду й ревно працює, бо вони не розуміють, як молода людина з бездоганними звичаями могла так глибоко проникнути в таємниці подружніх взаємин. І звинувачення виникало знов і знов у нових формах. Та щоб звершити цей легкий суд на користь своєї невинності, йому напевне досить буде навести джерела думки людей, мало знайомих із роботою людського розуму.

Хоча й обмежений рамками передмови, цей психологічний нарис, можливо, допоможе пояснити химерну невідповідність між талантом письменника і його зовнішністю. Напевне, це питання цікавить жінок-поетів ще дужче, ніж самого автора.

Мистецтво словесності, чий об'єкт — відтворення природи засобами думки,— найскладніше з усіх.

Змалювати почуття, оживити барви, світло, півтінь, відтінки, точно відтворити невелику сцену, краєвид, людей, пам'ятники,— оце й увесь живопис.

Скульптура ще обмеженіша в своїх засобах. Вона не має нічого, крім каменю та одної барви, щоб відтворити найбагатшу натуру — почуття в людських постатях; і мало хто усвідомлює, яку безмірну роботу ідеалізації вкладає скульптор у мармур.

Та думки, безмірніші, осягають усе: письменник повинен бути обізнаним з усіма проявами, усіма сутностями. Він мусить мати в собі якесь концентричне дзеркало, в якому відбиватиметься, згідно з його фантазією, всесвіт; без цього поет і навіть спостерігач не існують. Адже йдеться не тільки про те, щоб побачити, треба ще згадати й відтворити свої враження певним добором слів, відтворити в них усю красу образів чи надати їм живого духу первісних відчуттів...

Або, не заглиблюючись у дріб'язкові «аристотелізми», які придумує кожен автор для свого твору, кожен педант для своєї теорії, автор гадає, що він перебуває в згоді з кожним розумом, високим чи вульгарним, будуючи «словесне мистецтво» з