Про вклад поезії в пошук істини [Ганс-Ґеорґ Ґадамер] (fb2) читать постранично

Ганс-Ґеорґ Ґадамер
ПРО ВКЛАД ПОЕЗІЇ У ПОШУК ІСТИНИ

Класична назва цих міркувань запозичена у Ґете. Уже в нього ми бачимо зв’язок понять «істина та поезія», причому не у формі прямого протиставлення, а взаємозв’язку. Так Ґете назвав свою біографію, маючи на думці не просто якусь поетичну вільність, до якої вдався, описуючи своє життя, а саме ту позитивну роль, яку відіграє для істини її поетичне відтворення. Спрямованість поезії на істину, що особливо чітко виявилося на ранньому етапі розвитку культури, зокрема у епічній народній поезії, гадаю, ні у кого не викликає жодних сумнівів. Ще Геродот сказав: «Гомер і Гесіод дали грекам їхніх богів», і настільки очевидним було для письменника, що стояв напередодні раціоналізму, те, що рання грецька поезія дійсно мала вартість релігійного пізнання. Чи може ця думка Геродота свідчить уже про перші сумніви? Так чи інакше, але для класичної естетики повчальне, як і розважальне, ще не втратило своєї ролі у нашому сучасному науковому мисленні, і цей важливий момент зберігся, якщо і не формі готовности до навчання, що була притаманна попереднім, простодушним епохам, то принаймні у непрямій і рефлективній формі.

Мені здається, що мова поезії має свої, лише їй притаманні, стосунки з істиною. Це виявляється, по-перше, у тому, що ця мова не є щомиті ідентичною самій собі, а, по-друге, її зміст набуває поетично-словесної форми, а отже, отримує певну леґітимацію. Від майстерности слова залежить не лише те, чи ми маємо справу з поезією чи ні, але і її претензія на істину. Старий наївний закид Платона проти поезії, її вірогідности і поетів — «поети брешуть» — протистоїть вірі у те, що мистецтво говорить істину, він заперечує віру в істинність мистецтва. Та пошуки істини не припиняються. І цей закид лише підтверджує їх існування. Той, хто обманює, хоче, щоб йому повірили. Поет шукає істину в мистецтві, його ж мистецтвом є майстерність слова.

Те, чим є мова взагалі та що складає мовну комунікацію, очевидно, актуальне і для особливого різновиду мови, званого поезією. Але водночас хотілося б зауважити і протилежне: поезія — мова у екстраординарному сенсі слова. Щоб якось це пояснити, ми повинні висвітлити цей аспект мови, який не зводиться лише до обміну інформацією, тобто нашу буденну мову, мову, якою ми, власне, і послуговуємось. Вона є мовним процесом, який має доволі мало спільного з голим інформуванням; останнє може здійснюватися з допомогою «знаків». Навіть, якщо присутній так званий слухач, який приймає інформацію, не завжди відбувається акт мовлення. Потрібна ще й готовність цього слухача щось почути. Лише за такої умови слово пов’язуватиме, єднатиме одне з іншим. Причому це стосується будь-якої розмови.

Що маємо на увазі під тим прислуханням? Ми слухаємо, бо не все знаємо ліпше від інших, а що говорити про сумніви. По суті, розмова є грою запитань і відповідей. Тому немає такої відповіди, яка б свій остаточний сенс, тобто те, що вона комусь говорить, не почерпнула із запитання, на яке відповідає. Герменевтичним характером мовлення я називаю те, що у ньому ми не переказуємо один одному окреслені фактичні ситуації, а виносимо свої домагання та знання на вищий рівень. Кожне почуте та усвідомлене кимсь висловлювання зводиться до своєрідного запитування, тобто розуміється як вмотивована відповідь. Говорити — це розмовляти поміж собою. Уразитись якимось словом чи пропустити його повз вуха — це своєрідний мовний досвід. Є й інший спосіб переживання мови, і він доволі своєрідний — це переживання поезії. Тут герменевтична ситуація зовсім інша. Той, хто хоче пройнятися, зосереджується лише на ньому. І доки у своїх стосунках з віршем ми маємо справу із запитуванням, яке спрямоване до того, хто цим віршем висловлюється, до того, чиї думки він висловив, доти ми взагалі власне до вірша не доступаємо. Усі чудово розрізняють справжню поезію та різні більш-менш надумані форми поетичних сповідей, у яких юнацтво виливає на папір надмір своїх почуттів. Без сумніву, у любовному вірші є непідробність і безпосередність, його мотиви добре зрозумілі. Натомість поет і вірш, що заслуговують так називатися, нічого спільного з цими формами вмотивованої мови не мають. Безглуздо, читаючи саму поезію, не вслухатися у неї, а з’ясовувати, хто її написав і чому. У ній нас захоплює саме слово, як воно стоїть тут, а до найрізноманітніших сповідей ми все-таки байдужі. Поезія стоїть перед нами не як засіб, яким хтось хоче щось сказати. Вона самодостатня. А тому вона повністю є словом! Але які в такому випадку стосунки між таким словом та істиною? Не може бути жодних сумнівів, слово є словом, єдино можливим і незамінним. Лише за такої умови йдеться про справжню поезію. Коли умова не виконується, і слова добирають довільно, то й вірш, зазвичай, є невдалий. Варто звернути увагу на те, що вірш, який має довершену поетичну форму, переконує і своїм змістом. Загальновідомо, що не все і не завжди можна виразити поетично. Наприклад,