Останнiй дюйм [Джеймс Олдрідж] (fb2) читать постранично

Олдрідж Джеймс Останнiй дюйм

Добре, коли пiсля двадцяти рокiв роботи льотчиком ти i в сорок ще вiдчуваєш задоволення вiд польоту; добре, коли ти ще можеш радiти з того, як артистично точно посадив машину: легенько натиснеш ручку, пiднiмеш невеличку хмарку куряви й плавно вiдвоюєш останнiй дюйм над землею! Особливо коли приземляєшся на снiг. Снiг - чудова пiдстилка пiд колеса, i добре сiсти на снiг - це так само приємно, як пройтися босими ногами по пухнастому килиму в готелi.

Але з польотами на ДС-3, коли, бувало, пiднiмеш у повiтря стареньку машину за будь-якої погоди i летиш над полями навмання, вже покiнчено. Робота в Канадi добре загартувала його. Не дивно, що вiн закiнчив своє льотне життя над пустелею Червоного моря, лiтаючи на "Фейрчальдi" нафтоекспортної компанiї Тексєгипто, яка мала право на розвiдку нафти по всьому єгипетському узбережжю. Посадочних площадок не було. Вiн садовив свою машину всюди, де хотiли висадитися геологи i гiдрологи, тобто i на пiсок, i на кущi, i на кам'янисте дно пересохлих струмкiв, i на довгi бiлi обмiлини Червоного моря. Обмiлини були найнебезпечнiшi: гладенька на вигляд поверхня пiскiв завжди була всiяна великими шматками бiлого корала, гострими по краях, мов бритва, i коли б не низький центр ваги "Фейрчальда", вiн не раз перекинувся б вiд проколу камери.

Але й це все було вже в минулому. Компанiя Тексєгипто вiдмовилась вiд дорогих спроб знайти велике нафтове родовище, що давало б такi ж прибутки, як i Арамко в Саудiвськiй Аравiї, а "Фейрчальд" перетворився в жалюгiдну руїну i стояв у одному з єгипетських ангарiв, укритий товстим шаром пилу, весь посiчений знизу довгими надрiзами, з пошарпаними тросами, а мотор i прилади годилися хiба що в брухт.

Все це скiнчилося. Йому стукнуло сорок три, дружина поїхала вiд нього додому, на Лiннен-стрiт у мiсто Кембрiдж, Массачусетс, i жила, як їй хотiлося: їздила трамваєм до Гарвард-сквер, купувала продукти в магазинi без продавцiв, гостювала у свого батька в затишному дерев'яному будинку словом, вела пристойне життя, гiдне пристойної жiнки. Вiн обiцяв приїхати до неї ще весною, але знав, що не зробить цього, так само як знав i те, що не знайде в свої роки льотної роботи, особливо такої, до якої вiн звик, не знайде її навiть у Канадi. В тих краях пропозицiя перевершувала допит i тодi, коли йшлося про людей досвiдчених; фермери Саскачевана самi вчилися лiтати на своїх "Пайперкебах" i "Остерах". Аматори авiацiї залишали без шматка хлiба багатьох старих льотчикiв, якi, зрештою, кiнчали тим, що наймалися обслуговувати рудоуправлiння або уряди. Але й та, друга, робота була надто благопристойною i добропорядною, щоб задовольнити його на старостi лiт.

Отак вiн i залишився з порожнiми руками, коли не брати до уваги байдужу дружину, якiй вiн не був потрiбен, та десятирiчного сина, що народився надто пiзно i, - Бен розумiв десь у глибинi душi, - чужого їм обом, самотнього, неприкаяного хлопчика, який у десять рокiв розумiв, що мати ним не цiкавиться, а батько - стороння людина, яка не знає, про що з ним говорити, рiзка й небагатослiвна в тi лiченi хвилини, коли вони бували разом.

От i ця хвилина не була кращою за iншi. Бен узяв з собою хлопчика на "Остер", який страшенно кидало на висотi двох тисяч футiв над узбережжям Червоного моря, i чекав, що сина ось-ось закачає.

- Коли тебе занудить, - сказав Бен, - нагни голову нижче, щоб не забруднити всю машину.

- Добре. - Хлопчик мав дуже нещасний вигляд.

- Боїшся?

Маленький "Остер" нещадно кидало в розпеченому повiтрi то в один, то в другий бiк, але переляканий хлопчина все ж не губився i, вiдчайдушно смокчучи цукерку, розглядав прилади, компас, рухливий авiагоризонт.

- Трохи, - вiдповiв хлопець тихим i несмiливим голоском, не схожим на грубуватi голоси американських дiтей. - А лiтак не зламається вiд цих поштовхiв?

Бен не вмiв заспокоювати сина, вiн сказав правду.

- Якщо машину не доглядати, вона неодмiнно зламається.

- А ця... - почав хлопчик, але його дуже нудило, i вiн не закiнчив.

- Ця в порядку, - роздратовано сказав батько. - Цiлком справний лiтак.

Хлопчик опустив голову i тихенько заплакав.

Бен пожалкував, що взяв з собою сина. Всi великодушнi поривання у них в сiм'ї завжди закiнчувались невдачею, їм обом давно бракувало цього почуття черствiй, плаксивiй, провiнцiальнiй матерi i рiзкому, нервовому батьковi. Якось пiд час одного з таких нападiв великодушностi Бен спробував повчити хлопчика вести лiтак, i хоч син виявився дуже кмiтливим i досить швидко засвоїв основнi правила, кожен окрик доводив хлопця до слiз...

- Не плач! - наказував йому тепер Бен. - Нiчого тобi плакати. Пiдведи голову, чуєш, Девi!.. Пiдведи зараз же!

Але Девi сидiв похнюпившись, а Бен бiльше й бiльше жалкував, що взяв його, i сумовито поглядав на величезну мертву пустелю узбережжя Червоного моря, котра розстилалася пiд крилом лiтака, - суцiльну смугу на тисячу миль, якою вiдокремлювалися нiжно розмитi акварельнi фарби суходолу вiд бляклої зеленi моря. Все було нерухоме i мертве. Сонце випалювало тут усе живе, а весною вiтри