Україна–Росія: Протистояння чи діалог культур? [Іван Михайлович Дзюба] (fb2) читать постранично

Іван ДЗЮБА
УКРАЇНА–РОСІЯ: ПРОТИСТОЯННЯ ЧИ ДІАЛОГ КУЛЬТУР?

[Україна–Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин. — К., 2001. — Розділ V. — С. 265–333.]

1. Через минуле до майбутнього

Не лише на політичну, а на всю сучасну, в тому числі й мовно–культурну ситуацію в Україні істотно впливає російський фактор. Те, що діється в Росії, наочно засвідчує, що значна, якщо не переважна, частина її політичної еліти і громадськості ніяк не хоче змиритися з втратою України — саме як втрата, з погляду російських імперських інтересів, сприймається самий факт існування незалежної Української держави. Цілковито відкидається, в цих колах, бодай якась можливість існування інтересів українських. З роками, в міру утривалення державного статусу України, дедалі хитромудрішою стає «аргументація» необхідності реваншу, «реінтеграції», нового «возз’єднання» тощо… Тож варто звернути увагу на деякі нові мотиви в старих піснях, покликані надавати їм привабливішого і сучаснішого звучання.

Коли читаєш російську публіцистику відповідного штибу, насамперед вражає те, що вона незворушно ігнорує реальний стан людської спільноти наприкінці XX століття, а натомість і далі гарячково оперує категоріями «холодної війни», сталінськими категоріями «ворожого оточення» або й чороносотенськими категоріями світової змови проти Росії — всілякої: чи то жидомасонської, мондіалістської, мусульманської, чи то неозначеної бісівської взагалі. Характерною в цьому відношенні є назва статті одного із високих православних достойників, опублікована в «Нашем современнике»: «Силы зла идут на нас». Іншим поширеним найменуванням цих диявольських сил є «мировая закулиса», що день і ніч кує підривні інтриги проти Росії. У діалозі двох видатних представників цього напряму російської думки Ігоря Шафаревича та Володимира Бондаренка — стан країни названо «Третьей Отечественной». Ігор Шафаревич додає: «У меня такое чувство, что эта война теперь проиграна»^[1].

Вся історія Росії інтерпретується в імпер–патріотичній літературі як постійне протистояння ворожому світові й мало не Всесвіту. Одні автори зберігають при цьому традиційний мажорний тон і зазвичай вихваляються «неизменными победами русского оружия над несметными полчищами»^[2]. Інші приперчують гординю страждальної винятковості ностальгічною скорботою: «Наша русская история прямо–таки пишется кровью: нашествие за нашествием. Подсчитано, что из каждых пяти лет жизни мы три года воевали. В последнее время, позволив развалить могучую страну, мы в одночасье сузили свои национальные границы и тем самым отдали во вражеский полон около 30 миллионов своих сородичей»^[3]. А ще інші — погрожують: «Вооруженный русский придет и возьмет свое»^[4]. Це, сказати б, пострадянська профанація Достоєвського: «…Русские люди берут свои посохи и идут сотенными толпами, провожаемые тысячами людей, в какой–то новый крестовый поход»^[5]. Або й таке сакраментальне згадується: «Русский народ потому и владеет шестою частью земного шара, что этому убогому, бедному народу дано от Бога то, чего нет у многих более культурных племен: инстинкт государственности»^[6].

На жаль, усе це стосується не лише минулого, а й проектується на майбутнє. Віктор Кочетков:

Таке, з дозволу сказати, політичне мислення, — а воно значною мірою впливає і на зовнішню політику уряду Росії, — являє велику небезпеку для сусідніх держав, зокрема, а може й особливо — для України, оскільки фактично заперечує її право на власне буття, власну орієнтацію в світі, самостійну зовнішню політику. Її кроки або й лише наміри, продиктовані життєвими національними інтересами, розглядаються як спрямовані проти Росії, як такі, що, в контексті усе тієї ж світової змови, стратегічної облоги Росії, обмежують імперські її можливості. Ось як, наприклад, відома літераторка Ксенія Мяло інтерпретує ідею Балто–Чорноморського транспортного коридору: «Замком является Черное море, и сегодня проект создания Балто–Черноморского (или Черноморско–Балтийского) санитарного коридора, запирающего Россию в геополитической ловушке, очевиден для всех»^[8].

У згаданому вже діалозі з В. Бондаренком І. Шафаревич висловив претензії до зовнішньої політики не лише України, а й Грузії та Молдови: «Всі ці