Нариси бурси. Оповідання [Антон Санченко] (pdf) читать постранично, страница - 3

англійську мову, економіку рибного господарства чи гідроакустику, — курсанти «очкової
групи» тут же поділяли за списком присутніх, і кожен мав писати шпору
на один чи два екзаменаційних білети. За алфавітом. Від цієї писанини
не звільнялися навіть так звані «тарани» — перша п’ятірка курсантів.
Вона, майже як в хокейній команді, брала на себе найважливіший період гри з викладачем — перші хвилини зустрічі. «Тарани» йшли відпо­ві­
дати без шпор, їхньою єдиною задачею було затягнути час і дати можливість іншим скористатися консолідованими знаннями людства у стислому викладі. Бо кожний наступний екзаменований, що виходив на лід
після першої п’ятірки, вже ніс у кишені рятівну шпору для того, хто зайшов попереду і голосно, щоб було чутно старшині групи під дверима

9

Антон Санченко

10

авдиторії, оголошував свій вирок: «Білет номер 7. Збуджувач високоча­
стотних коливань БОТ, загальні принципи роботи». Диспетчер-старши­
на тут же знаходив збуджувач БОТ серед загальної скарбниці знань
групи і «пасував» шпорою. Усі іспити 21‑а складала, як насіння лущила.
А тут цей радіотехнік зі своєю «джентльменською угодою». Зрозуміло, що прізвисько Гантельмена, або просто Гантелі він заробив одразу ж. Але хіба від цього легше? Одна справа — чесно виписати до шпори щось про модулятори і тільки; і зовсім інша — усім кодлом зубрити
весь підручник з радіопристроїв на самопідготовці в класі.
А за КПП — весна, вишні цвітуть. І херсонські дівчата після зими усі свої принади повиставляли, наче на виставці, шастають попід
вікнами навчального корпусу туди-сюди, туди-сюди. Білявки, брюнетки, руденькі, русяві. Білолиці, смагляві, конопаті. Тендітні, фігуристі,
пампушечки. У коротких спідничках, у джинсах фабрики «Більшовичка», у платтях-максі. У черевичках на високих підборах, на танкетках,
в сандалях-мильницях. Стук-стук-стук. Цок-цок-цок. Хі-хі-хі, ха-ха-ха,
ги-ги-ги. Тьху ти, яка тут радіотехніка?
Але курсанти Квітка та Основ’яненко на самопідготовку не ходи­
ли, бо були лаборантами в лабораторії гідроакустики. Потрапити в лаборанти було справою нелегкою, охочих було завжди доволі, бо лаборантам залишали ключі від лабораторій, і їх не рахували поголівно на
самопідготовці в класній кімнаті суворі офіцери-перевіряльники.
— Де Квітка? Де Основ’яненко?
— Лаборанти вони. У гідроакустиці.
— Добре, — казав перевіряючий, але до гідроакустики в інший корпус, звісно, не йшов.
Це була справжня воля. У межах периметру училища, але воля. Хочеш — чайку завари в електрочайнику. Хочеш — кіно крути на екрані.
Не тільки учбове. Гідроакустик був фанатом зйомки на кінокамеру, знімав усі закордонні практики на навчальних суднах, усі ті Лас-Пальма­
си, Буенос-Айреси й Гібралтари, а ще й кінокомедії радянські колекціонував. І взагалі, лабораторія була багата. Купиш, бувало, бубликів
у буфеті, вкрадеш рафінаду з гідроакустикового сейфу, завариш чайку,
зарядиш Гайдая й дивишся собі, поки уся рота, як дурні, гортають підручники в класі на «сампо». І коштувала та воля якісь дрібниці — щовечора пройтися поміж партами голиком, палубу в кабінеті шваброю
продраїти та погодувати гідроакустикових гупі в акваріумі. Я ще й досі
хочу в лаборанти, хоча мореходку вже двадцять років як закінчив. Але
не всім так щастить, як Квітці та Основ’яненку.
— Але що будемо з радіотехнікою робити, Будяче? — питав Осно­
в’яненко, посьорбуючи чифір.
— Кранти, Осново. Я в старшокурсників питав щодо того Гантелі —
звір. Половину першої роти усю відпустку в училищі протримав,— махав рукою Квітка й запускав з горя «Операцію «И» та інші пригоди
Шурика».

Курсант Квітка за училищним прізвиськом Будяк був довготелесим клаповухим парубійком у синій хебешній робі найдовшого зросту.
Після прання та роба сідала і йому доводилося доторочувати холоші,
щоб не скидатися на Шурика з кінокомедії Гайдая у його підстрелених
штанцях. Думками Квітка завжди ширяв десь за хмарами. Можливо,
він помилився з училищем, треба було йому вчитися не на моряка, а на
льотчика-нальотчика чи парашутиста.
Курсант Основ’яненко за прізвиськом, як ви вже здогадалися, Ос­
но­ва або Тухес, навпаки — був людиною приземленою і заземленою.
Опецькуватий, губатий, коротенький. Леонардо да Вінчі малював свою
вписану у коло людину зовсім не з нього. Основу можна було вписати
лише у квадрат. Думав він здебільшого про речі практичні, ще й смикав
Квіт­ку за доточену холошу, щоб вчасно повернути його з-над хмар на
землю.
Отож, коли на екрані вже вкотре студент Зуб намагався скласти
іспит за допомогою чудес радіозв’язку і в нього вже вкотре нічого не
виходило, геніальна ідея прийшла саме до Будякової голови.
— Осново, а яку лабораторну тобі радіотехнік загадав? — спитав
він між іншим. — Яку там схему тобі спаяти треба?
— Детекторний радіоприймач, — відповів Основа. — Та єрунда, простенький такий приймач, на фіксовану частоту. Його навіть у