Війна з більшовицькою Росією за незалежність. 1917-1920 [Михайло Ковальчук] (fb2) читать постранично

Михайло Ковальчук
ВІЙНА З БІЛЬШОВИЦЬКОЮ РОСІЄЮ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ 1917-1920

Серія: "За незалежність і соборність"

Переднє слово

Вже шістнадцять років минуло, як відновлено державну незалежність України. Та ми й сьогодні мало знаємо про обставини, за яких її було здобуто і втрачено в 1917-1921 рр. Саме тоді вперше у XX ст. український народ отримав можливість збудувати власну державу — але боротьба за незалежність, на жаль, закінчилася трагічною поразкою.

Проголошена в 1917 р. Українська Народна Республіка невдовзі стала жертвою агресії сусідів — Радянської Росії, російських білогвардійців, Польщі. Основну частину українських земель, Наддніпрянську Україну, було захоплено Радянською Росією, яка стала спадкоємницею "єдиної і неподільної" Росії царської.

Драматичний період національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. невипадково викликає сьогодні незмінний інтерес не лише з боку істориків, а й серед широкого загалу. Хоча ті події належать минулому, вони перегукуються з сучасністю. У радянські часи ця трагічна сторінка нашої історії зазнала суцільної фальсифікації. Боротьба за незалежність — священна для кожного народу справа — була облудно названа "буржуазною контрреволюцією". Радянська Росія, яка вже у грудні 1917 р. відкрито оголосила війну Україні, зображувалася не агресором, а визволителем "трудящих". А більшовицьку (комуністичну) партію, керманичі якої якраз і зробили все, щоб знищити відроджувану українську державність, проголосили "розумом, честю й совістю нашої епохи".

Тільки після затяжної війни Радянській Росії вдалося утвердити в Україні комуністичний режим, а пізніше втягнути її до складу новітньої Російської імперії — СРСР. Це стало відправним пунктом подальших великих українських трагедій, влаштованих радянською владою, — голодоморів 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 рр., жорстоких репресій, нищення української культури, пришвидшеної русифікації, придушення національно-визвольного руху 1940-1950-х рр. Катастрофічні втрати, яких зазнав український світ у ті часи, відчуваються й донині.

(обратно)

Національне самовизначення по-ленінському

Лютнева революція 1917 р. стала початком національного відродження Російської імперії. У Києві відразу ж виник керівний орган українського національного руху — Українська Центральна Рада. Її лідери, видатні українські інтелектуали — професор Михайло Грушевський, письменник Володимир Винниченко, літературознавець Сергій Єфремов та ін. — проголосили головною метою своєї діяльності автономію України у складі Росії. І хоча нова російська влада усіляко намагалася загальмувати піднесення українського національного руху, Центральна Рада швидко здобула авторитет серед населення України. Вже в червні 1917 р., спираючись на підтримку знизу, Центральна Рада проголосила автономію України. Російський Тимчасовий уряд змушений був з цим погодитися й визнав створений Центральною Радою Генеральний Секретаріат чинним органом виконавчої влади в Україні.

Після більшовицького перевороту (листопад 1917 р.) Російська держава фактично припинила існування як єдине ціле, розпавшись на окремі державні й регіональні утворення. Колишня імперія повільно сповзала у вир хаосу й безвладдя.

Центральна Рада, як і решта крайових та національних урядів, що виникли в неросійських частинах імперії, не визнала більшовицького режиму. 20 листопада 1917 р. Центральна Рада проголосила на українських етнічних землях Українську Народну Республіку. Щоправда, Україна й далі мала лишатися у складі Російської держави: "Віднині Україна стає Українською Народноіо Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів". У країні проголошувалася свобода слова, друку, віросповідання, встановлювався 8-годинний робочий день, державний контроль над промисловістю, скасовувалася смертна кара тощо.

Народження Української республіки не було безболісним — адже Україна переживала тоді соціально-економічну кризу. До того ж, бурхливу діяльність у країні розгорнули лівосоціалістичні партії екстремістського типу, серед яких головну роль відігравали російські більшовики. Відверто демагогічні заклики до "поглиблення соціальної революції" знаходили дедалі більший відгук серед найбідніших прошарків населення, а особливо серед зрусифікованих робітників промислового Сходу й Півдня України.

Більшовики, спершу вдавано толерантні в національному питанні, швидко показали своє справжнє обличчя, виявивши щодо інших народів Росії справжній великодержавний шовінізм. У відносинах з Україною вони прагнули досягти, за словами свого лідера В. Леніна (Ульянова), "революційно-пролетарської єдності". За