Постмодерністський буржуазний лібералізм [Річард Рорті] (fb2) читать постранично

Річард Рорті
Постмодерністський буржуазний лібералізм^[1]

Звинувачення в соціальній безвідповідальності та пасивності, які часто лунають на адресу інтелігенції, переважно спричинені відомою схильністю інтелектуалів дистанціюватися від соціальних процесів, їхнім прагненням зайняти марґінальну, незалежну позицію, наче самоусунутися, випровадивши самих себе поза межі суспільства. Досягається це зазвичай шляхом абстраґування від цілого (соціуму) і внутрішнього ототожнення з певною альтернативною цілісністю — скажімо, з іншою державою чи історичною епохою, або з якоюсь таємною групою чи громадою усередині певного історичного співтовариства, до яких інтелектуал вважає себе приналежним. Марґінальна інтенція не є, однак, характерною рисою інтелігенції. Марґіналами можуть бути також і представники інших соціальних груп — державні службовці, бізнесмени, робітники. У період утворення «Unіtеd Mine Wоrkеrs»^[2] його члени відчували цілком обґрунтовану недовіру до державної влади, законів і політичних інституцій, чинних у ті часи, і зберігали лояльність лише один щодо одного. Тоді ж на іншому соціальному полюсі певна частина інтелектуалів — люди мистецтва, літературний і артистичний аванґард — хоча й керувалися іншими міркуваннями, але дотримувалися тієї ж свідомої, підкреслено марґінальної позиції.

Не цілком зрозуміло, на якій підставі така позиція зазнає критики як «соціально безвідповідальна». Чи можна вважати безвідповідальною щодо спільноти особу, яка не бажає визнавати себе членом цієї спільноти? Дуже сумніваюся, що це справді так. Адже в такому разі ми повинні були б визнати і рабів-утікачів, які рятували своє життя ціною ризику й «злочину», і, приміром, людей, котрі прокладали підкопи під Берлінським муром, — соціально небезпечними й «безвідповідальними». Якщо б подібна критика мала сенс, то підставою для неї могло б служити тільки уявлення про певну позаісторичну та універсальну надспільноту [supercommunity] — Людство, самоідентифікацію з якою позиція «соціальної відповідальности» перетворювала б на обов’язкову для будь-якого члена будь-якої конкретно-історичної формації. Тоді можна було б апелювати до гіпотетичних потреб цієї «спільноти» у випадку марґінального відмежування від родини, нації чи роду, — як задля виправдання цього відмежування, так і, навпаки, з метою обґрунтування критики, спрямованої проти безвідповідальности тих, хто «відмежовується». Є люди, котрі вірять в існування подібної фантастичної спільноти. Вони не сумніваються в реальности таких понять, як «вроджена моральність» і «природні права людини», вони твердо переконані в необхідності позаісторичного розмежування вимог моралі і розсудливости [an ahistorical distinction between the demands of morality and those of prudence]. Назовімо таких людей «кантіанцями». Їм протистоять ті, хто стверджує, наче «гуманність» є радше біологічним, аніж моральним поняттям, що не існує таких «загальнолюдських» моральних норм і цінностей, які не були б зумовлені цілковито соціальним контекстом, і що годі говорити про об’єктивний, нейтральний, позаісторичний критерій. Назовімо таких людей «геґельянцями». Значною мірою сучасна соціальна філософія англомовного світу є суперечкою-трикутником між кантіанцями (на кшталт Роналда Дворкіна), які будь-що-будь хотіли б зберегти розрізнення «мораль/розсудливість» як підставу для практики та інститутів нині чинних демократій; тими, хто, подібно до постмарксистських европейських філософів і антикантіанських критиків (Роберт Унґер,^[3] Елістер Макінтайр^[4] та ін.), намагаються довести необхідність скасування цих інститутів і практики як леґітимізованих філософією, котра себе дискредитувала; і тими філософами, які (подібно до Майкла Овкшотта й Джона Дьюї) вбачають можливість збереження цих порядків — ліберальних інститутів і практики — за відмовою, однак, від їхнього традиційного кантіанського обґрунтування. Останні два становища вкладаються в рамки геґелівської (історицистської) критики етики Канта; тим часом постмарксисти і неопрагматики метафізичну компоненту доктрини Геґеля почасти натуралізують, почасти відкидають. Такою є точка зору геґельянців. Вони наполягають на тому, що для розв’язання питання про те, чи є марґінальна налаштованість (прагнення порвати із суспільством, «відмежуватися») «відповідальною» чи «безвідповідальною», не існує якогось особливого критерію, надійнішого чи універсальнішого, аніж для розв’язання будь-якого іншого приватного питання — скажімо, про своєчасність чи несвоєчасність зміни професії, ділового партнера або коханця. Геґельянці переконані, що відповідальною (безвідповідальною) може бути позиція окремої людини щодо іншої окремо взятої людини чи щодо конкретно-історичної спільноти, — але не щодо «людини загалом», не щодо будь-якої спільноти і не щодо «людства». Таким чином, вони