Життя іншої людини [Юрій Тис-Крохмалюк] (fb2) читать постранично, страница - 3

* * *

Чвалом гнав Марко перед себе. Попри нього пробігали степи і невідомі старі могили, сріблилися давні шляхи, віття дерев струшувало на нього краплини холодної роси, а він біг конем, навіжений, біг у незнані безкраї простори.

А що йому врешті до Катерини і взагалі до його села! Мало життя і деінде? Такою думкою Марко хотів забити недавній спомин своєї любовної невдачі. В шаленому гоні хотів утекти від знайомих околиць і від терпкого минулого, у просторі хотів шукати забуття і думав найти нові враження, від яких людина шаліє, а розум втрачає почуття дійсного. Коли б тепер був у бою, поринув би в морі крови, виснажив би свої сили до повної немочі, до безсвідомості.

Після якогось часу, що його Марко і не збирався окреслити, опинився серед темряви непроходимого лісу. Кінь просовувався вільною ходою чагарниками і лісовими болотами, що нагло виринули довкола. Віття і стовбурі старезних дерев заслонили Маркові вид, землю покрили моклавини, порослі зрадливою баговиною зеленню. Це був темний глибокий праліс з високими коронами дерев, що заслоняли небо і створювали довкола мрячну і таємничу сутінь.

Марко вдарив коня з такою силою, що сей став дибки і скрутився на місці. Новий вибух люті огорнув Марка і він сам не знав, лютує він проти природи, яка спинила його в гоні в незнане, чи проти себе самого.

Рушив спроквола поперед себе. Врешті перед самим вечором заясніла перед ним невеличка галявина. Завернув туди коня. І там власне стрінув цю відьму. Сиділа з сукатою палицею в руках перед мізерною хатиною і гляділа на нього малими старечими очима.

Спочатку Марко занімів з несподіванки. В таких нетрях жива людина! Але в цю мить його незаспокоєна лють вибухла наново.

— Чого? Чого стирчиш тут? — крикнув до баби і глянув на неї злим, ненависним зором. А вона сиділа спокійно і дивилася на нього блідими, вицвілими очима.

— Ти не знаєш Микулихи? — спитала зненацька, відповідаючи на його слова. — Не чував? — і вона добряче всміхнулася до нього.

— А я що, знаю усі відьми на світі? — кинув лихим самовпевненим голосом. В душі відчув однак якийсь дивний неспокій.

Микулиха поволі встала й зігнена удвоє підійшла до нього. Марко завважив, що вона сиділа на сухому пні. З острахом глядів на її довгий ніс, на купки сивого волосся, що виростали їй на бороді, на малу лисаву голову. Не бачив зате розумної доброти, що промінювала з її малих очей: вона витягнула до нього руку наче до сина.

— Геть, геть від мене! — закричав Марко і, незвичний відступати, підірвав до неї коня. Але кінь зірвався і став несподівано на задні ноги. Марко втратив рівновагу. Сам собі дивувався, що не вдержався на коні. Він почув під собою м’яку траву і з розгоном ударив головою об камінь; червоні цятки станули йому перед очима, і вік на хвилину знепритомнів. Зірвався на рівні ноги і скочив до Микулихи.

— Ех ти! — скипів і стосонув її в груди.

Стара жінка похитнулася, палиця випала їй з рук, і вона впала на землю.

Марко закусив губи. Усвідомив собі, що зробив лихо, але до Микулихи не підійшов. А вона поволі підвелася. Її мала постать ледве стояла на тонких високих ногах. Дрібний вітерець, здавалося, міг би звалити її знову додолу. А все ж вона дивилася на нього таким зором, що Марко відступив назад.

Микулиха підходила до нього все ближче і ближче. І тоді сталося нещастя. Микулиха піднесла руки вгору. Вона виросла на велетенську страхітливу постать. Десь позаду заіржав кінь, і Марко почув тільки глухий тупіт копит по вогкій землі. Ліс потемнів й ожив. Щось закричало, заверещало по деревах, несамовиті почвари вихилилися з кущів і високих папоротей. З дерева гукнув песиголовець з одним кривавим оком на чолі й витягнув до нього вузлувату оброслу лапу. Темні тіні заворушилися в віттях дерев, по лісі рознісся понурий горляний клекіт дивних голосів.

— Вовкулаки, — подумав Марко. Чув, як із корчів, що стояли над берегом багнища, зареготалися мавки і заляскотіли приманливо утоплениці. Довкола щось вило і стогнало. І враз усе те переміг страшний пекельний голос Микулихи:

— А щоб ти повік ходив молодим!

Марко встиг побачити, що Микулиха стала нагло вродливою дівчиною. Вона глянула на нього, захихотала й, майнувши рукою, подалася повітрям угору поміж темні корони пралісних дерев. Під ним задрижала земля, щось штовхнуло його, і він упав на землю.

— Катерина! — закричав і знепритомнів.

* * *

Ранній холод привів Марса до свідомості. Тільки з трудом пригадував собі нічну подію. Стара хатина темніла низьким отвором, а відхилені двері вказували, що всередині не було нікого, 3 вікон і темного нутра спливала сумовита пустка.

Ступив кілька кроків і став нерішений, що далі робити. Довкола було тихо, не видно було ні стежки, ні живої людини. Пішов отже навмання, несвідомий ні напрямку, ні мети.

Торкнувся рукою лиця, завважив на ньому засохлу кров. У стрічному джерелі вмив лице і тоді почув, що під волоссям була рака. Подумав, що,