Життя іншої людини [Юрій Тис-Крохмалюк] (fb2) читать постранично

Юрій Тис ЖИТТЯ ІНШОЇ ЛЮДИНИ

Розділ I

Сиділи в садку біля корчми. Молодий налив горілки у запорізькі коряки і весело глянув на вусатого діда.

— Черево ж у вас! — засміявся, — Тепер таких і не видати.

Дід ображено віддув губи і ніяково підтягнув шаровари.

— …теє… — промовив, не знаючи мабуть що сказати на таке зухвальство.

— І ніс у вас який же став! — насмішливо дражнив діда. — Червоний, горбкуватий, наче старий огірок. Та хіба, діду, не такий був колись.

Тепер дід уже розізлився.

— А певно, що не такий! А позатим, пане, не чіпайте мене, а то…

І дід, ображений, почав уставати з-за столу. Він глянув, як йому здавалося, востаннє на молодця, і враз відчув, що його погроза зависла в повітрі і розплилася наче люльковий димок.

— От вражий син! — пробурмотів, сідаючи за стіл. Він ще раз підозріло глянув на юнака. А цей підсміхнувся приязно і веселі вогники блимали в його очах. Все-таки дід відчував, що за веселістю цієї чужої людини, крився глибокий біль і сумне серце.

Чужинець оперся тепер вигідно об дерево і витягнув ноги під столом. Він мав на собі чорний, довгий по коліна кабат, стягнений у поясі вузьким ременем. Не то спудей київської академії, не то вчений канцелярист.

Обоє замовкли. Дядько глипав час від часу на юнака і не казав ні слова. Корчмар, що здавалося, іноді прислухувався до їхньої розмови, не зрозумів про що їм ішло і зайнявся своїми ділами. А чужинець глядів кудись далеко перед себе. На світі розгорнулася весна, і в садку цвіли яблуні, химерний вітрець звівав тендітне квіття і клав на землю пишний біло-рожевий килим. Здалеку видніли хати, розкинені серед свіжої зелені і заквітлих дерев, а побіч даленів розлогий шлях, що заникав в останніх проміннях сонця на далекому обрії: насправді шлях ішов далі, ген кудись у південні татарські землі. Випили знову. Молодий чоловік неохоче відвернув зір від обріїв і спитав:

— Як ви називаєтеся, діду: Опанас може?

— Та Опанас, — здивовано відповів дід, — а звідки знаєш?

— Бо виглядаєте на Опанаса, — вибухнув сміхом юнак.

Замовкли. Дідові здалося, що якийсь несамовитий усміх застиг на обличчі молодої людини. Тепер почав жалувати, що погодився сісти за стіл з тим дивним чужинцем. Ніби десь стрічати уже в житті цю людину.

— Тю, нечиста сило! — гукнув нагло дід і вдивився у риси лиця незнайомого, — якби не знав, що від того часу минуло шістдесят років, думав би Марко! Живий Марко!

Так; він сам зачепив чужинця. А цей оглянув його спокійно своїми чудними очима і бліда усмішка промайнула його обличчям. Дід погодився сісти разом і випити по чарці.

— Вибачайте, пане, — сказав тоді Опанас, — ви бо нагадали мені Марка запоріжця, мого побратима. Скородили ми татарські ребра, вганяли по степу, сиділи разом у плавнях, жили в одному курені. Тільки давнизна це, пане, вас тоді ще й на світі не було.

— А я, — відповів спокійно чужинець, — таки справді Марком зовуся.

— Чи не будете ви сином, та ні внуком хіба оцього мого побратима? — заговорив дід і знову пильно глянув на Марка.

Тоді Марко випрямив свою юну постать і підступив до діда.

— Ні, ні, я не син і не внук, — сказав.

Він наблизив своє лице до Опанасового і поволі та уважно розглядав його риси. Врешті вдоволено засміявся.

— Ця близна з війни? — спитав, показуючи на голову діда. — Татарська шабля?

— На Перекопі! — гордо відповів дід.

— На Перекопі! — кивнув головою Марко.

— А я хіба піду, — не втерпів малий Юрко. Горілки він ще не пив, Його тягнуло до дитячих забав скоріше, як до байдужих і нецікавих розмов.

Дід хотів теж відійти з онуком, але Марко чемно прохав його залишитися.

— Спішно? Ні? То залишіться. Погуторимо. Перцівки! — гукнув корчмареві.

— Іди, йди, Юрку, — сказав дід, — скажи дома, що скоро прийду.

Смакували горілицю, закушували потрохи, і пішла балачка про буденні справи діда, про це і те, як це звичайно буває між незнайомими.

Марко глянув за Юрком, що побіг босоніж у село і вже зникав серед перших садів. Старому Опанасові почав п’яніти світ.

— Кажеш, я похожий на твого Марка? — спитав знічев’я чужинець.

Дід зиркнув на нього ще раз, і йому здалося, що Марко дивиться на нього якось насмішливо, не по-людськи, а по-чортячому.

— Відьмак може… — подумав дід.

— Похожий кажеш? — настирливо питав Марко.

Він устав від столу і знову нахилився до Опанаса, А старий забув ураз, де він, забув довгі роки і часи, які минали. Він бачив тільки Марка, свого побратима, друга юних років, коли вони обоє були на Низу, разом ходили у походи і разом вернулися домів. Те саме лице і той самий чортячий усміх.

— Похожий! — вигукнув нагло дід і сам здивувався, чому його голос став такий твердий і самовпевнений.

І він потонув у далеких мрячних спогадах.

В тих давніх часах Марко залицявся до красуні Катерини. І коли вертався з побратимом Опанасом у рідні сторони, вийшли проти них з привітом і належними