Україна і Крим: спільність історичної долі [Василь Чумак] (fb2) читать онлайн

АКАДЕМІЯ МУНІЦИПАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ
Василь Чумак
УКРАЇНА І КРИМ: СПІЛЬНІСТЬ ІСТОРИЧНОЇ ДОЛІ
Монографія

Замість вступу

Якщо ми подивимося на географічну карту, то, безумовно, помітимо органічну єдність земель України і Криму, наче самою природою визначених на існування як одне ціле. Але землі населяють люди, які об’єднані в певні суспільства і в різні історичні часи мали різні міждержавні, економічні, етнічні, релігійні, культурні та інші відносини.

Звичайно, стосунки між Україною та Кримом не завжди були гармонійними. Вони знають і війни, і розбої, і работоргівлю. Але впродовж століть нагромаджено і чималий позитивний досвід: не лише вигідну торгівлю, але й тісні політичні, військові, економічні союзи і навіть поріднення народами.

Значний, а часом вирішальний вплив на характер стосунків поміж Україною і Кримом справляли сусідні народи та держави, які володіли цими землями. Це і Візантія, і Золота Орда, і Русько-Литовська держава, і Річ Посполита, і, звичайно, Росія з Туреччиною. Втім нерідко українсько-кримські стосунки розвивалися, спираючись на власні принципи, досвід та традиції, що йшли всупереч політиці великих держав. Знов-таки, ці стосунки складалися по-різному. Так, у XVI ст. українці більше ворогують з кримчанами, у той час як Річ Посполита намагається всіма силами підтримати з Османською імперією мир. У XVII ст. спостерігаємо низку як санкціонованих, так і несанкціонованих великими державами союзів України з Кримом.

А XVIII ст. дає підстави говорити вже про традицію саме мирних, толерантних українсько-кримських взаємин. І це тоді, коли точилася запекла боротьба між Російською та Османською імперією за панування в Причорномор’ї.

Отже, Україна та Крим не тільки знаходяться в одній (спільній) прикордонній смузі, але й історично мають дуже тісні взаємини.

Після розпаду СРСР Україна з Кримом утворили єдину самостійну державу. Сучасний етап державного будівництва в Україні й Криму як її складовій частині, труднощі на цьому шляху потребують аналізу їх історичної долі від давнини до сьогодення з метою пошуку саме інтеграційних тенденцій у взаємовідносинах, а також тих суперечностей, які можуть стати їм на заваді. Це й становить мету пропонованої наукової розробки.

Водночас не можна було б обійти і проблему стосунків Криму з Росією. По-перше, вони були визначальними для Криму та його населення в минулому як і тепер. По-друге, вони позначилися і на характері українсько-кримських відносин, особливо після приєднання України до Росії. По-третє, саме російсько-кримські стосунки перетворилися на предмет свідомого перекручення певними політичними та науковими колами з метою обґрунтування проросійського сепаратиського курсу рядом кримських лідерів та виправдання російських претензій на Крим. Останні вже досить відверто проявилися. Часом впливові політичні діячі й навіть законодавчі органи РФ відверто і цинічно заявляють про територіальні претензії. Ось що писала газета «Известия» 30 березня 1994 р.: «...маловероятно, что Дума, где доминируют коммунисты и националисты, удержится от искушения разыграть крымскую карту, а в будущем донецкую, луганскую, днепропетровскую...»

Показати, чим була і є кримська карта в російській політиці, — ще одне завдання цієї книги.

До важливості і актуальності проблеми спільності історичної долі України і Криму привертали свою увагу корифеї української історичної науки М. С. Грушевський і А. Ю. Кримський. В кінці 20-х — на початку 30-х років XX століття в журналі «Східний світ» та у науковому збірнику «Студії з Криму» друкується ряд статтей, які в тому чи іншому аспекті розглядали названу тему. Правда, дослідження кримської тематики^[1] було вимушено перервано, позаяк головні його фігуранти, академік М. С. Грушевський і А. Ю. Кримський були репресовані. А виселення з Криму в травні 1944 р. кримських татар взагалі наклало заборону на дослідження будь-яких аспектів багатовікового існування корінного кримськотатарського етносу в Криму. В тому числі з історії було вилучено таку знакову історичну подію як союз Б. Хмельницького з Іслам-Гіреєм III, що мав вирішальне значення для його політики та військових перемог, особливо у початковий період Хмельниччини і не тільки. Добре відомо, що гетьман цілком серйозно розглядав варіант союзу з Османською імперією на правах вассалітету. А вся історія взаємовідносин Росії та України з кримцями подавалась як безперервний конфлікт між православними і мусульманами. А сам Кримський ханат показували як анахронізм, що затримався в історії завдяки підтримці Османської імперії і тому завоювання Криму і його приєднання до цивілізованої Росії мало прогресивний характер.

Українські наукові позиції щодо України і Криму та традиції їх історичної спільності в значній мірі були ослаблені багатовіковою російською монополією на історичне минуле і України, і Криму. Населенню Російської як і радянської ідеократичної імперії в навчальних закладах, на побутовому рівні, у владних структурах, в наукових колах, історичних дослідженнях, які тоді повністю контролювалися владою, домінували елементи шовінізму, певних міфів та стереотипів. Не секрет, що російська історія в значній мірі міфологізована. Замітимо, що деякі міфи підтримуються і трансформуються багато століть.

Що ж до Криму та України то такими міфами і стереотипами були і є:

1) Крим — «исконно русская земля»;

2) «древнєє право на земли Киевской Руси»;

3) одвічна непримиренність між росіянами та кримськими татарами є втіленням антагонізму між осілими землеробами та кочівниками;

4) татарські набіги були причиною, що спонукала російське завоювання Криму;

5) Кримський Ханат був державою з паразитичною економікою, неспроможною до самостійного функціонування, сателіт Османської імперії, її васал;

6) росіяни є єдиним представником європейської цивілізації, тому російська культура є наднаціональною, консолідуючою;

7) росіяни — споконвічне населення Криму у той час як кримські татари є пізнішими зайдами, навіть загарбниками, а українці оселилися в Криму з ласки росіян внаслідок російського завоювання півострова;

8) Севастополь — місто російської слави;

9) як Микита Хрущов Україні Крим подарував^[2].

Побутують і інші міфи в російській історії щодо Криму та України. На наш погляд, ми назвали ті, які зустрічаються найчастіше.

Що стосується історіографії з цього питання у західних країнах, в тому числі і Туреччині, то варто замітити, що західні історики зв’язки України з Кримом досліджують епізодично, не приділяючи розгляду цього питання окремої уваги.

І, насамкінець, автор складає подяку Омеляну Пріцаку, Євгену Камінському, Олександру Галенку, Тамарі Івановій, Івану Гошуляку, Борису Канцеляруку, Юрію Мальчину, Олександру Майбороді, Віктору Остапчуку, Григорію Перепелиці, Ігорю Чернікову, Наталі Леонідівні Яковенко за цінні поради і побажання щодо поліпшення тексту і сприяння виданню як першого, так і другого видання даної книги.

РОЗДІЛ І Київська Русь і Північне Причорномор’я в період раннього середньовіччя

Завдяки своєму географічному розташуванню Крим з давніх давен відігравав помітну роль в економічному і політичному житті народів і країн Азово-Чорноморсько-Середземноморського басейну. З ним тісно була пов’язана історія скіфської держави, стародавніх Греції та Риму, Візантії, Золотої Орди, Кримського Ханату та Османської імперії, а також давніх степових імперій і, нарешті, слов’янських держав Київської Русі, Української гетьманської держави, Російської імперії, а на сучасному етапі України та Росії. При цьому зауважимо, що вся історія Криму являє собою ланцюг безперервних конфліктів. З огляду на те, що нинішнє напруження в Криму викликане суперечками України та Росії, що тут відчувається сильний вплив з боку кримськотатарського національного руху, розглянемо витоки та причини цього напруження від часів, коли в Криму та Північному Причорномор’ї взагалі з’являються руси-українці, потім кримські татари, а пізніше і росіяни.

Розглядаючи це питання, насамперед з’ясуємо, хто такі українці, звідки вони взялися. Визнаний авторитет в українській історичній науці академік М. Грушевський на це відповів так: «Теперішнє Українство се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами — права бути господарем на одвічній своїй землі. Тільки що народ той називав себе в давніх віках народом руським; а як ся назва стала означати і великоросів, тих, що від українського народу його права відібрали, то він не схотів далі сим іменем називатись і пошукав собі іншого імені. А діло його старе — те, що почалося багато віків тому»^[3].

М. Грушевський переконливо обгрунтував свою думку, використовуючи численні археологічні та історичні джерела: «При кінці IV віку по Христі маємо на се виразні звістки, що тоді сі племена східнослов’янські, від котрих пішли наші українці, стали поширюватися на полудні — і, йдучи з півночі, почали наближатися до Чорного моря. Трохи пізніше вони вже напевно займали приблизно ті краї, в яких живуть тепер: тільки на схід в Донщині, на Кавказі, в Криму розселилися в пізніших віках, а дещо, мабуть, стратили на заході»^[4].

Як свідчать письмові й археологічні джерела, слов’яни проживали на Кримському півострові ще у VIII ст. З утворенням на рубежі VIII–IX століть, внаслідок об’єднання східнослов’янських племен, держави посилюється проникнення слов’яно-русів у Північне Причорномор’я. Наші пращури були добре відомі у той час, як хоробрі воїни, мореплавці, ходили походами і до Візантії, і на Каспій^[5]. У широковідомому історичному документі періоду Київської Русі «Повісті минулих літ» так описується похід київського князя Олега на Царгород (Константинополь): «Пішов Олег на греків, залишивши Ігоря в Києві. Він узяв із собою велику кількість варягів і слов’ян, і чудь, і кривичів, і полян, і северян, і в’ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, які є перекладачами. Всі ці племена греки називають «Велика Скіфія». З усіма ними пішов Олег на конях і на кораблях. Число кораблів було 2000, і прийшов він до Царгорода». Місто було обложене і з суші, і з моря. Візантійці вирішили відкупитись і дали, як вказує літописець, дань «на 2000 кораблів по 12 гривен на людину, а в кораблі по 40 мужів»^[6]. Отримавши викуп, Олег завершив справу миром.

Переможні походи київських князів на Візантію у 907, 911, 944 рр. зміцнили міжнародний авторитет Київської Русі. За договором 907 р., який був найбільш вдалим і вигідним для Київської Русі, Візантія зобов’язалася платити данину і погодилася на безмитну торгівлю руських купців на своїй території. Літописець із задоволенням відзначає: «Царі ж Лев і Олександр уклали мир з Олегом, зобов’язавшись давати данину, і, давши клятву, самі царі цілували хрест, а Олега водили до клятви. І мужі його зброєю і своїм богом Перуном і тваринячим богом Волосом, і підтвердили мир»^[7]. 944 р. між Київською державою і Візантією було укладено нову угоду про мир. Незважаючи на невдалий похід князя Ігоря того ж року, угода не лише визнавала присутність русичів на Чорному морі, а й наділяла їх правом захищати інтереси Візантії в Криму і не пускати туди болгар. З документу також видно, що Русь мала уже в Криму підвладні їй землі.

З цього часу зміцнюється вплив Київської Русі в Тавріці (Тавріка — давня грецька назва Кримського півострова). Подальші події, особливо завоювання Володимиром Корсуня (Херсонеса) у 988 р.^[8], прийняття християнства і шлюб князя з візантійською царівною поставили Київську Русь в один ряд з могутніми державами. В цей же час, тобто у 988 р., за версією Л. Н. Гумильова київським князем Володимиром була підкорена Тмутаракань і утворене Тмутараканське князівство. З цього часу Тмутаракань — центр однойменного князівства, перетворюється в руське місто — центр політичного, економічного та культурного життя в Причорномор’ї та Криму, резиденцією князя Мстислава Володимировича. Під час вступу на княжіння Мстиславу було не повних шість років.^[9] Але князь в ту епоху — це тільки представник, а справжні правителі призначались Великим Київським князем. Пізніше, уже в зрілому віці Мстислав увійшов в історію у зв’язку з перемогою над Касожським (Черкеським) князем Ридаде^[10] у їх знаменитому поєдинку. Про це поетично оспівується в «Слові о полку Ігоревім». В період розквіту, тобто в X–XII ст., наша давньоруська держава охоплювала територію від Балтики до Чорного моря і від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя.

Що ж до Кримського півострова, то і в XI ст. Київська Русь мала значний вплив у Західному Криму. В 1073 р. київський князь Святослав Ярославич послав своє військо до Корсуня, що свідчить про ослаблення тут влади Візантії. Східна частина півострова в цей час входила до складу давньоруського Тмутороканського князівства, розташованого в гирлі Кубані, на Таманському півострові. До князівства входили також Боспор (Корчев) та інші міста Таврівки. Археологам, історикам добре відомий Тмутороканський камінь (таку назву дістала мармурова плита) з написом від 1068 р. Вирізьблений на ній давньоруський текст повідомляє, що князь Гліб Святославович міряв відстань по льоду «від Тмутаракані до Корчева» (Керчі).

Нашестя половців значно ослабило руський вплив у Причорномор’ї на певний час. Після 1094 р. в історичних хроніках більше не згадується про Тмутороканське князівство. Але в цей час відзначається активна торгівля купців з Київської Русі.

Високим був авторитет русів на Чорному морі. Не випадково арабські географи X–XII ст. називали Чорне море Руським^[11], а керченську протоку — «гирлом Руської ріки».

Тавріка підтримувала тісні економічні зв’язки з Київською Руссю. Багато міст півострова вели жваву торгівлю з русами. Серед них особливо виділяється грецьке місто Сугдея, або Сурож, як іменували його на Русі (тепер Судак), засноване елінами ще у III ст. «Сурозькі гості» привозили до нас сіль, тканини, шовк, закупали вироби руських майстрів, інші товари. Не дивно, що Сурож, як і Тмуторокань та Корсунь, згадуються у «Слові о полку Ігоревім».

Зв’язки між Київською державою і Кримом перериваються у XIII ст. навалою монголо-татар на Східну Європу. Кримське місто Сурож було захоплене і пограбоване у січні 1223 р. А вже у 1239 р. весь півострів був зайнятий ордами татар. Та оселилися вони головним чином у його степовій частині. За Перекопом, у приазовських і причорноморських степах, кочувало ще кілька орд монголо-татар, пізніше відомих як ногайських. На цій території склався кримський улус Золотої Орди. Центром стало місто Солхат, згодом назване Кримом (тепер Старий Крим), що в перекладі з татарської означає «рів». Ця назва міста поступово поширилася на весь півострів.

Академік А. Кримський у своїй праці «Сторінки історії Криму та кримських татар» так пояснює назву «татари». «Це — ненаукова назва для тих мусульмансько-турецьких (тюркських) народностей, які живуть у Криму, на Волзі (казанці, астраханці та інші), в Сибіру, в Кавказьких краях. Та треба пам’ятати, що найдавніше ім’я «татари» визначало монголів. Так звалося монгольське коліно, що до нього належав завойовник Темучін Джингізхан, не тюркське, звичайно. За родовим ім’ям цього головного владущого — монгольського племені всі монголи-завойовники XIII в. могли без лінгвістичної помилки зватися «татари». Тільки ж до складу завойовничих монгольських кочових полчищ входили тюрки. І якраз кочові народності (в тому гурті й слали на нашу Русь у XIII в.) складалися своєю масою не стільки з природних монголів (ці були лише ватажками та ядром війська), скільки переважно з усяких племен тюркських (турецьких), що й мовою говорили, живовидячки, не монгольською, а тюркською. Наші русини XIII в. не завдавали собі великого труду розбирати, чи є одміна між мовою монгольською й мовою тюркською...»^[12]. Отже, кримські татари (самоназва — «крим татарлар» або «кримці») — народ, який історично сформувався в Криму. Варто наголосити, що кримські татари є нащадками різних кримських народів (переважно тюркських). Початок консолідації цих народів під верховенством татар припадає на середину XIII ст.

Крим та все Північне Причорномор’я потрапляє до складу Золотої Орди в той час, коли Візантійська імперія фактично припинила своє існування у 1204–1261 рр., після завоювання Константинополя хрестоносцями. В цей час Причорномор’я стає відкритим як для внутріконтинентальної караванної, так і для європейської, чорноморської торгівлі. Тут прокладаються нові торговельні шляхи, що безпосередньо пов’язують золотоординські володіння з Європою, як морем через Тану (Азов) та кримські порти, так і суходолом через Львів та золотоординські міста у Північному Причорномор’ї.

Добившись привілеїв на торгівлю в Чорному морі в обмін на допомогу візантійцям у відвоюванні Царгороду від латинян та своїх венеціанських суперників і не маючи конкурентів в особі руських купців, у XIII ст. на північні береги Чорного моря прориваються генуезці. Вони монополізують морську торгівлю, що йшла із Золотою Ордою або транзитом через її територію. В цей час піднімається значення Кафи (Феодосії). Завдяки генуезцям кримські порти стали справжніми торговими воротами Золотої Орди.

Торгівля організує економічне життя в Північному Причорномор’ї. Звідси вивозяться зерно, продукти скотарства (насамперед масло, шкіра й шкіряні вироби), риба; зберігає своє значення торгівля хутром та рабами. Отже, кримські колонії генуезців пов’язують півострів та прилеглі райони в єдиний економічний простір.

Це мало великі наслідки для долі Північного Причорномор’я. По-перше. Кримський улус став швидко багатіти, що спричинило появу сепаратистської політики. Вже монгольський темник Ногай спробував, було, відокремитись від Золотої Орди, але центральний уряд був тоді ще надто сильний, щоб знешкодити цю загрозу. Ногай зазнав поразки від хана Токти і був убитий у битві, до речі, якимось русом-дружинником на службі в ханському війську. Але з початком розпаду Золотої Орди, особливо по смерті Джанібег-хана у 1360 р., а, також, Нищівної поразки близько 1362 р. татаро-монгольського війська на Синіх Водах (найімовірніше на р. Синюсі) від об’єднаних русо-литовських сил Великого князівства Литовського й Руського, що поклала кінець монгольському пануванню на більшій частині українських земель, Крим разом з іншими підлеглими улусу землями конкурує з центральними провінціями Золотої Орди у боротьбі за гегемонію. Втікає до Криму і тут знаходить притулок невдаха у змаганнях за титул Великого хана, відомий темник Мамай після поразки на річці Калці в листопаді 1380 року від хана Золотої Орди Тохтамиша, де і гине отруєний генуезцями. Останні, напевно, не були зацікавлені у неприємностях, пов’язаних з переховуванням колишнього свого пана, якому зрадила доля^[13].

З кінця століття Кримський улус стає родинним володінням нащадків Тохтамиш-хана. Один з них пізніше й здобув незалежність Криму.

Другим наслідком розвитку економічних стосунків у Північному Причорномор’ї стало поступове осідання кочового населення, що створювало необхідний грунт для формування постійного населення майбутньої держави, а отже, для становлення кримсько-татарського етносу справжнього господаря в Криму. Хоча скотарство продовжувало відігравати головну роль у житті кочовиків, під впливом генуезців татари дедалі більше займаються землеробством. Традиції садівництва та виноградарства поширилися серед татар саме від тих часів.

Отже, наприкінці XIV ст. Північне Причорномор’я, куди входили землі не тільки Кримського півострова, а й значна частина земель сучасної України, являло собою досить самостійний економічний та політичний регіон, що стало передумовою виникнення тут самостійної держави — Кримського ханату.

РОЗДІЛ II Козацька доба і Кримський Ханат: від ворожнечі до взаємодії

Виникнення Кримського Ханату переконливо свідчить про стратегічне значення Криму. З половини XIV ст. Велике Русько-Литовське князівство, в якому 90 процентів його території складали землі колишньої Київської Русі, в тому числі південні і західні князівства, намагалося утвердитися і на берегах Чорного моря. Великі князі Ольгерд та Вітовт поступово витісняли золотоордйнців на лівий берег Дніпра і навіть досягли своєї мети. А саме, маючи за мету продовження своєї експансії, Литва надає в Тракаї прйтулок ханові Золотої Орди Тохтамишеві, який втратив владу в боротьбі з внутрішніми та зовнішніми ворогами, зазнавши розгрому від армій Тимура. Тохтамиш видає Вітовту ярлики на землі, що колись йому належали у Причорноморських степах. Але Литва зазнає невдачі у відкритій війні із Золотою Ордою, потерпівши поразку 1399 року у битві на річці Ворскла. Тоді, щоб забезпечити своє панування в Україні та захоплених степових землях, литовські князі пристають до ідеї створення близько до своїх володінь дружньої їм держави — Кримського Ханату. Перший кримський хан Хаджі-Гірей — онук Тохтамиша, народився і виховувався при дворі Вітовта. За Вітовта та його наступників — Свидригайла та Жигмонта, він знаходить притулок у Литві після поразок від золотоординців і звідти з новими силами повертається до Криму, здобувши незалежність від сарайського престолу. Остаточно він там осідає у 1430-х роках. А син Хаджі-Гірея — Менглі-Гірей остаточно розгромив золотоординських ханів у 1502 р., висунувши претензію на всю золотоординську спадщину.

Протягом XVI–XVII ст. Крим залишається головним претендентом на цю спадщину. Сагіб-Гірей, в першій половині XVI ст., заволодівши кримським престолом та Казанню і Астраханню, ніби досяг своєї мети. Але взяття Іваном IV Казані у 1552 р. (під час між царства у Криму), поступово змінило геополітичну ситуацію не на користь кримчан. При цьому зауважимо, що дружні зв’язки з Литвою зберігалися впродовж усього періоду незалежного існування Ханату.

Литовську політику використала і повторила Російська імперія. Приєднавши Україну, Москва не могла почуватися впевнено і не лише через сусідство з сильним суперником — Кримом, якому вона сплачувала (до 1710 р.) щорічну данину, але й через ймовірність українсько-кримського союзу. Останній довів свою ефективність ще до Хмельниччини. Так, запорожці під проводом гетьмана Михайла Дорошенка, надаючи в 1628–29 рр. допомогу кримськотатарському війську Мегмеда та Шагін Гіреїв, завдали поразок і турецьким яничарам, і війську Ногайської Орди. А Визвольна війна, як надзвичайно важлива складова Української національної революції середини XVII ст. зі всією очевидністю продемонструвала силу і могутність українсько-кримського союзу. В ході Визвольної війни кримсько-турецька орієнтація бачиться чи не єдиною альтернативою союзу з Московською державою. А потім, це ще в черговий раз проявилось, коли у відповідь на репресії Петра I проти запорожців і знищення у 1710 р. Запорізької Січі, у знак помсти за союз І. Мазепи з Карлом XII, останні піддалися протекції Кримського Ханату. В цьому стані запорозькі козаки знаходились до 1734 р.

Можна з впевненістю сказати, що анексія Російською імперією Криму 1783 року і ліквідація української автономії є не простим збігом історичних дат, а виявом закономірності, що добре прослідковується.

Щодо української колонізації степової і лісостепової частини Північного Причорномор’я, то тогочасні політичні умови в цілому були не зовсім сприятливі. Та Південне Подніпров’я не опустіло від русів після монгольського нашестя. М. С. Грушевський в «Ілюстрованій історії України» зазначає: «І Подніпров’є хоч не пустіло зовсім, хоч простий робочий нарід тут лишався, але не ставало тут культурного життя: воно ледве маячіло далі, знайшовши собі захист хіба в деяких монастирях. Людність же не підіймалася в своїх інтересах вище справ щоденного прожитку...» З посуванням на ці місця Литви створилися умови для слов’янської колонізації. Звичайно, сусідство з кочовиками, цими професійними воїнами, було досить неспокійним, але наші предки переймали звичаї та культуру своїх сусідів. Жителі Подніпров’я шукали притулку і захисту в лісах, глибоких степових балках, річкових заростях. Постійна небезпека і відсутність влади змушували цих, до деякої міри, «здичавілих» звіроловів, пастухів та рибалок зорганізуватися на засадах самоврядування у формі віча, круга, артілі. Всілякі спроби підкорення та повного знищення цих суворих, загартованих людей обіцяли для татар більше клопоту і втрат, ніж прибутку від здобичі. У свою чергу, подніпровці навчилися не тільки себе захищати, а й нерідко вдавалися до сухопутних і морських набігів на багаті узбережжя Чорного моря.

Крім того, на власне українських землях, що були тепер пограниччям Литви, литовські князі осаджували своїх золотоординських союзників, які значною мірою осідали назавжди, перемішуючись з місцевим населенням. Від представників тих татарських родів пішло чимало української знаті.

Зміна ситуації пов’язана з османським завоюванням північночорноморського узбережжя.

1475 р. Османська імперія захопила Кафу (Феодосію), Судак, Керч та інші міста південного та південно-східного узбережжя. Під ударами турків впало і незалежне Мангупське князівство, що знаходилось у південній гірській частині півострова. Майже все узбережжя Криму і Південно-Західний Крим перетворилися на володіння турецького султана. Тут було створено османську провінцію Кафа^[14]. Тільки степова частина Криму і пониззя Дніпра залишалися під владою кримського хана, але останній ставав політичним союзником і васалом Туреччини, що було закріплено посадженням на престол Менглі-Гірея, сина Хаджі-Гірея^[15].

Щоправда, ханат ще тривалий час залишався самостійним, але включення його до економічної системи Османської імперії мало безпосередній вплив на політику ханату в Причорномор’ї. Йдеться про работоргівлю, її вигідність наочно виявилася під час перших набігів Менглі-Гірея на Україну. Вони, до речі, знову, але вже химерно пов’язали Україну та Крим, а водночас — вперше — і Московщину. Менглі-Гірей пішов на союз з московським князем Іваном III задля спільної боротьби проти Золотої Орди, що являла собою загрозу для обох держав. Вирішуючи це найголовніше зовнішньополітичне завдання Крим мусив зректися свого союзу з Литвою, чого вимагала Москва, намагаючись завоювати колишні землі Київської Русі. Тому Крим почав плюндрувати литовські володіння, розраховуючи на московську допомогу проти ординців. Чим ханат допоміг московським князям вистояти у боротьбі проти Ахмата у 1480 р., коли татари вперше спустошили Україну. Згодом наступними набігами він відтягував значні сили литовців, дозволяючи Москві успішно завойовувати литовські володіння. Отже, могутність Московської держави від самого її початку коштувала Україні не один десяток тисяч людських життів.

Взагалі ж потік українських бранців, що хлинув у цей час на невільницькі ринки Османської імперії, швидко переорієнтував попит на них: бранці, яких доставляли з півночі татари, були чисельні та дешевші порівняно з полоненими з Південно-Східної Європи. На них виникає сталий попит, і в середині XVI ст. ясир стає головною принадою для кримчан, що відповідним чином впливало на їхню політику: походи за ясиром в Україну велися незалежно від офіційних міждержавних стосунків між Кримом, Портою та Польсько-Литовською державою. Звичайно, за таких умов розгортається збройне протистояння населення України та Криму. На жаль, ця боротьба надовго стала бар’єром для порозуміння українців та кримських татар і нині спекулятивно використовується для провокування ворожнечі та розбрату між ними. Проте уважний погляд на події найтрагічніших, здавалося б, для України часів показує, що війна була не єдиним питанням у стосунках українців і татар.

У XV–XVII ст. значного розвитку набула землеробська українська колонізація степу. Якими б не були обставини, що її супроводжували, осіле населення мусило засвоювати навички кочовиків, які ті виробили за тисячоліття життя в степу. А це передбачає мирні контакти.

Втім рівноправність стосунків могла в ті часи забезпечуватися тільки, так би мовити, військовим паритетом. Українці витратили на це принаймні одне-півтора століття. Становлення паритету пов’язане з виникненням козацтва. Показово, що спочатку Литва і Польща санкціонували військову організацію козацтва і використовували його для захисту своїх володінь від орд степових кочовиків. Козацтво в XVI ст. стає великою силою, оплотом захисту українського народу, а пізніше і його державності.

Найяскравішим виявом козацтва, найповнішим вираженням його духу стала Запорозька Січ. Козаки обрали собі край багатий і найвіддаленіший від польсько-шляхетського гніту, але найближчий до Кримського ханства.

Саме тут і сформувався, за одностайним твердженням відомих істориків М. С. Грушевського, Д. І. Яворницького та інших, тип запорожця — вільного, хороброго і загартованого воїна. «Хто хотів би за християнську віру потрапити на палю, — присягали вони, — хто хотів би прийняти всілякі муки — вступай до наших лав. Не треба смерті боятися, вмирати все рівно один раз»^[16].

Запорозьке військо, яке, за свідченням польських літописців, було заведене урядом Речі Посполитої Польської, а насправді тільки отримало від нього значно пізніше санкцію, стало оплотом Польщі проти Криму. Водночас як народне військо, що поповнювалося переважно вихідцями з України, воно стало головною опорою її народу.

Політичні інтереси Запорожжя і Кримського ханства нерідко перепліталися настільки тісно, що протягом своєї історії Запорожжя ставало до Криму поперемінно у становище ворога, союзника і підданого. Це твердження дореволюційного російського історика Л. Львова має повну підставу. Так, час від виходу Кримського улусу зі складу Золотої Орди у 1437 р. та створення Кримського ханства і до підкорення його Туреччиною у 1475 р. був дуже сприятливий для мирних відносин. На думку видатного дослідника історії козацтва Д. І. Яворницького, хан Хаджі-Гірей (бл. 1420–1466) покровительствує християнським монастирям і торгівлі. Можна припустити, що спроби жити в мирі з північними сусідами були зумовлені незакінченими рахунками між ордами і боротьбою за владу Водночас торгівля невільниками з України, Польщі, Московії стала джерелом збагачення. Про страшні наслідки набігів татар у XVI–XVII ст. свідчать літописні дані, оповіді очевидців, різні історичні джерела. Під час двотижневого набігу татар на українські землі інколи захоплювалося 50 тисяч мирного населення. Українці найбільше страждали від них.

Д. Яворницький в «Історії запорозьких козаків» наводить слова свідка тих подій М. Литвина (близько 1550 р.): «...бачачи, яка величезна кількість невільників-християн щороку йде в Крим, один міняйло-єврей, що сидів біля брами Тавріди, здивовано питав у них, невже в їхніх країнах усе ще залишаються люди»^[17]. Дійсно, не минало й року, щоб татари не нападали на Україну та інші сусідні землі. Так, 1515, 1537, 1589, 1593, 1640, 1666, 1671 рр. позначені особливо страшними набігами. Татари забирали в неволю по 5, 8, 15 і навіть 55 тисяч християн^[18]. Кафа (Феодосія) була головним ринком невільників. Бранців, закутих один з одним за шию, продавали партіями з прилюдного торгу.

Учений XVII ст., ректор Києво-Могилянської Академії Іоаникій Галятовський вказував на нестерпне становище невільників^[19]. Жахливою була доля тих бранців (дорослих чоловіків), які потрапляли на турецькі судна — кадриги чи галери, звані запорозькими козаками каторгами.

Дещо іншим було становище бранців, проданих у рабство на територію Кримського ханства. По-перше, кримські татари з повагою ставилися до іновірців. По-друге, вражає ставлення до жінки. Так, якщо бранка народжувала дитину, вона з цього часу ставала вільною. По-третє, в Криму раб мав право після семи років праці на хазяїна відкупитись або за свої зароблені у рабстві гроші, або за гроші родичів чи побратимів.

Наприкінці XVII сторіччя, як зауважив турецький хроніст і мандрівник Євлія Челебі, українці складали не менш як вісімдесят відсотків населення півострова. Челебі подає і такі важливі дані: Кримський Ханат поділяється на 24 «судових» повіти, а населення на три групи. До першої групи належать повноцінні мусульмани. До другої православні піддані — робітники мусульман (есір), окреслювані як «козаки» — українці. А до третьої раїя — оподатковані піддані різних спільнот (євреї, караїми, вірмени, греки). Мусульманського населення налічувалось 187 000: із них 87 000 належало до військового стану. Населення українського походження складало, згідно проведеного перепису, як стверджує Е. Челебі, 920 000. Число раїя у Криму дорівнювало, за Евлією, 20 000 душ. Що ж до такої величезної кількості невірних (українців), то Челебі резонно зауважує: «...якби — але хай нас Аллах боронить від того — така велика кількість невірних-непокірливих (ак) козаків (і українців) збунтувалися, то вони перевернули б увесь Кримський півострів догори ногами»^[20]. Це явище щодо кількості українців в Криму можна розцінювати двояко: можна стверджувати, що Крим «споконвічно наш», як це роблять росіяни. А можна більш уважним поглядом оцінити його і говорити про «кримськотатарський феномен». Адже це промовистий факт, що українці з часом стали кримськими татарами. І асиміляція відбувалася під дією не одного чинника. Але на одному з них (не пересічному) варто наголосити. А саме, коли більшість асимілюється до меншості, то, очевидно, варто говорити про більшу життєву силу меншості. І сьогодні ми повинні говорити про те, що татари протягом століть міцно сиділи на кримській землі, зберігаючи свою самобутність та про глибокий генетичний зв’язок двох народів: українського і кримськотатарського, про порідненість їх.

У XVI — на початку XVII ст. польський королівський уряд всіляко сприяв запорозькому козацтву, аби не допустити татар у свої володіння. У цей період на чолі козацтва стояли перші легендарні гетьмани — борці за християнську віру й рідну землю: Ланцкоронський, Ружинський, Дашкевич, Вишневецький-Байда, М. Дорошенко і Сагайдачний.

Запорозьке козацтво не тільки було надійним захисником українських земель, але й відвойовувало крок за кроком безкраї степи, де раніше жили їх предки. В 1575–1577 рр. козаки пішли на Крим у відповідь на спустошливі набіги На Україну. Нерідко такі походи були переможними. 1589 р. запорожці оволоділи Гезлевом (Євпаторією). Навесні 1616 р. дві тисячі запорожців на чолі з П. Сагайдачним на чайках при виході в Чорне море прийняли бій з турецькою ескадрою під командуванням Алі-паші, який ледве втік. До рук козаків потрапило 15 галер і 100 допоміжних суден. Після цього Сагайдачний повів своє військо до Кафи, яку спалив і визволив велику кількість українських бранців, призначених для продажу. У штурмі Кафи брали участь і 700 донців^[21].

Вдалим був морський похід козаків у червні-липні 1621 р. Французький посол де Сезі повідомляв своєму уряду: «Страх, що охопив жителів цього міста (мається на увазі Стамбул — В. Ч.), був такий великий, що неможливо описати»^[22]. Дізнавшись про дії козаків, турецький адмірал Халіль-Паша, який стояв зі своєю ескадрою в Кілії, атакував їх. Заманивши турків на мілководдя, козаки потопили 20 кораблів. У битві в гирлі Дунаю турки втратили ще 20 галер.

У 1628 р. запорожці прорвалися через Перекоп, завдали поразки кримсько-татарським військам під проводом Кантеміра під Бахчисараєм і обложили Кафу. Вони відійшли з півострова тільки під тиском чисельного турецького війська. Цю акцію запорожці на чолі з гетьманом М. Дорошенком вчинили, втрутившись у боротьбу за збереження на ханському престолі Шагін-Гірея.

І в пізніші часи українські козаки проривалися до Криму. Так, у 1667 р. вони, здобувши фортецю Перекоп, проникли до півострова. На чолі одного із загонів стояв кошовий отаман Іван Ріг, іншим командував Іван Сірко. Під час цього походу вдалося оволодіти ненависною Кафою і звільнити всіх невільників. Успішним був похід на Крим і в 1679 р.

Нерідко гетьмани очолювали морські походи запорожців проти татар і турків, щоб визволити своїх братів з неволі й покарати ворогів, застерігаючи їх тим самим від набігів на Україну. Особливою сміливістю відзначалися морські походи під проводом гетьманів Дмитра Вишневецького і Петра Сагайдачного, прославлених у думах, піснях і легендах народних. Очолював морські походи і Богдан Хмельницький. Колишній канцелярист Війська Запорозького Самійло Величко писав, що Б. Хмельницький був у великій шані козаків задовго до того, як став гетьманом України. Особливу любов він заслужив за морський похід проти «бусурман» в 1621 році. Козацький літописець пише, що гетьман себе проявив «в оказіях воєнних, особливо на морі Чорному», «не закриваючи свого перед неприятелем ока»^[23].

Під час морських походів на татар і турків відчували силу козацьких ударів міста Азов, Кафа, Ізмаїл, Акерман, Варна, Сіноп і Трапезунд. Навіть «самому Царгороду давали пороху нюхати».

Гійом Лавассер де-Боплан. відомий французький інженер і географ XVII ст., який у 30-х рр. був запрошений польським королем для консультацій у справі будівництва фортець, деякий час перебував в Україні. Повернувшись до Франції, 1648 р., написав твір про Україну. У ньому описується і те, як козаки здійснюють свої походи через Чорне море, досягаючи Анатолії.

Цей документ викликає особливий інтерес у зв’язку із штучно створеною сьогодні проблемою Чорноморського флоту, надуманим звинуваченням України у привласненні його. Серед аргументів, що поширюються московським телебаченням, пресою, заявах деяких політиків, є й такі: мовляв, українці не мають ніякого відношення до Чорного моря і Криму: Чорне море — це «російське море», «море російської слави» тощо.

Цим панам не зайве нагадати, що Московська держава утворилася, як відомо, у пізніші, ніж Київська Русь, часи на базі Володимиро-Суздальського і суміжних з ним князівств, формуючись у глибині материка, далеко від морських берегів. Київська Русь та її пряма спадкоємниця Україна із Запорозькою Січчю в різні часи мали прямий вихід до Чорного моря або межували з Причорномор’ям. Саме це диктувало нашим пращурам необхідність мати на Чорному морі флот. І вони його мали.

А ось як розповідає про підготовку і проведення морського походу українськими козаками Боплан: «...проводир обирається тільки на час походу. Потім вони відправляються в свою Військову Скарбницю, що являє їх збірний пункт, і тут починають будувати судна майже 60 футів у довжину... Ці судна мають від 10 до 15 весел з кожного боку і йдуть швидше, ніж гребні турецькі галери; кожне судно має також щоглу, на якій піднімають досить поганий парус, яким користуються тільки в добру погоду... Човни мають два стерна — по одному на кожному кінці, бо їх судна, будучи великої довжини, вимагали б надто багато часу для повороту на інший галс... Козаки гребуть, не перестаючи, і за 36 або 40 годин досягають Анатолії». Далі в книзі Боплана описується морський бій: «Якщо козаки зустрінуть по дорозі які-небудь галери або інші судна, вони переслідують їх, атакують і беруть приступом... За даним сигналом козаки з усіх сил налягають на весла, щоб швидше досягти ворожих кораблів, тим часом як половина козаків тримається готовою до бою і тільки чекає абордажу, щоб увірватись на корабель, екіпаж якого буває дуже вражений несподіванкою, бачачи себе атакованим 80 або 100 суднами, з яких валить на корабель маса озброєних людей і в одну мить захоплює його»^[24].

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст., за гетьманування Івана Мазепи, на побудову козацької чайки, окрім дерева, витрачалося 13 пудів заліза, 2 бочки смоли, 200 аршин полотна, 20 сажнів линви, 3 пуди клоччя, 195 аршин різних шнурів для підв’язки очерету^[25]. Таке морське судно, типу галери, сягало 20 метрів у довжину, 4 метри у ширину, давало 1.5 метра осадки і відзначалося доброю плавучістю, маневреністю і бойовитістю. Згідно з універсалом гетьмана І. Мазепи від 1691 р. виділялися кошти на ремонт і будівництво флоту^[26]. Принагідно слід відзначити високу професійність козацького мореплавання. Так, турецькі галери уже в жовтні не з’являлися на Чорному морі, а козаки завдяки своєму професійному рівню не боялися плавати.

Серед документів, наведених у дослідженні Дмитра Наливайка «Козацька християнська республіка», особливий інтерес становить свідчення посла Франції у Стамбулі в 10–20-х рр. XVII ст. Ф. де Гарле барона Сезі. У «Листі до друга» (1620 р.) він захоплено описував морські походи козаків проти Туреччини, їхній спосіб ведення війни на морі й на суші, уміння уникати погоні переважаючих сил ворога під час повернення з походів. Та особливо здивувало барона Сезі те, що запорожці, відчуваючи близькість погоні, заганяли свої човни в комиші, а самі, вирізавши довгі очеретини і дихаючи через них, опускалися на дно і зникали, стаючи непомітними для ворога. Вважаючи козаків окремим народом, він писав, що ці люди «заселяють країну найродючішу в цілому світі». Свою розповідь французький посол завершує такими похвальними словами: «Ці люди впевнено почувають себе на суші, у воді й у повітрі, скрізь уміють дати собі раду і взяти верх у всіх стихіях».

У цій же статті розповідається про величезну морську битву козаків з турками у 1625 р. у приусті Дунаю. Автор посилається на історика А. Бертьє-Делагарда, який, залучивши турецькі джерела, так писав про цю битву: «За відчайдушною мужністю, безмежною відвагою й очевидною загибеллю більшої частини учасників-козаків вона не має собі не лише рівних, а й подібних в усій історії морських битв, по сьогодні включно. Козаки зробили нечуване зусилля, зібрали понад 15 тисяч товаришів на 300–350 човнах, на яких сучасні герої не наважились би й Дніпро перепливти, а козаки вийшли на цих човнах у відкрите море й ударили по цілій ескадрі, яку очолював сам Капудан-паша; відчайдушно билися цілий день і, майже вирвавши перемогу в турків, загинули від стихійної сили.Подвиги невідомих героїв у цьому дивовижному бою, справжніх лицарів без страху і докору, заслуговують не лише найдетальнішого опису, а й увінчання». У першій половині XVII ст. в країнах Західної Європи були розповсюджені публікації про героїчні епізоди козацьких воєн з турками. В них розповідалося, про морські й сухопутні битви, захоплення козаками турецьких кораблів і звільнення невільників, про втечі бранців з турецької неволі в різні християнські країни і про неймовірну сміливість і винахідливість втікачів.

Усі ці козацькі успіхи, а разом з тим і посування української колонізації у степи свідчили про те, що Україна в особі козацтва створила окрему військову та політичну силу. Відтак ця сила набуває авторитету і самостійності, рівноправності щодо інших сил, що діють в цьому регіоні: Османської імперії, Кримського ханату, Речі Посполитої і Московщини. Щоправда, Московщина гідно оцінила українське козацтво вже за часів Байди-Вишневецького, запропонувавши перейти до неї на службу. У XVII ст. навіть кримчани стали розглядати козаків як можливих союзників. Так, ще до Хмельниччини маємо декілька прикладів українсько-кримських союзів.

У 1624–28 рр. за хана Мегмет-Гірея II та його брата калги Шагін-Ґірея, — козаки допомагали кримцям відстоювати їх права на самоврядування, причому разом вони завдали декілька поразок грізному яничарському війську. З цією ж метою одержати військову допомогу — звернувся до козаків хан Інайєт-Гірей, якого потім було задушено за наказом османського султана за таку непокору. За Б. Хмельницького настав час українців позиватися по допомогу Криму, і той не відмовляв у цьому козакам.

Отже, Запорожжя, з одного боку, було своєрідним щитом для Польщі, Литви, Москви проти турецько-татарських завойовників, а з іншого — місцем захисту знедолених, втікачів, переслідуваних польськими, московськими і навіть татарськими можновладцями. Запорозька Січ, природно, не могла існувати без мирних відносин із суміжними країнами. Безпосереднє ж сусідство з Кримським ханством передбачало різнопланові стосунки.

Між Запорожжям і Кримом підтримувалися постійні економічні й політичні зв’язки. Наскільки вони були своєрідними, свідчить хоча б такий приклад. На докір гетьмана Самойловича, чому дозволено татарам кочувати на запорозьких землях, кошовий Сірко іронічно пояснює, що «у них тепер недорід на траву, а якщо ми, живучи з татарами по-сусідськи, помагаємо один одному, то це розумному ніскільки не дивно»^[27].

Перші відомості про торгівлю Запорожжя з Кримом Уявляються в XVI ст. Засновники укріплень у нижній течії Дніпра, захисники українських земель, запорозькі козаки стають водночас і спадкоємцями славнозвісного торгового шляху «із Варяг у Греки». Запорожжя успішно користувалося своїм вигідним становищем володаря єдиного шляху до Криму, тим більше, що саме було зацікавлене в таких життєво необхідних товарах, як хліб, сіль тощо. За свідченням М. Литвина, в XVI ст. між Києвом і Перекопом торгівлю вели каравани в 100 і більше осіб. Торгували прянощами, винами, дорогоцінним камінням. На суднах по Дніпру везли рибу, м’ясо, хутра, горілку, мед і, безумовно, сіль з таврійських лиманів. Доставляли сіль в Україну чумаки, їх легендарний образ увічнено в народних піснях. У середині XVIII ст. через руки козаків до Криму йшла щоліта величезна сума: понад 60 000 срібних карбованців. 1764 р. царський уряд заборонив виплату запорожцям у срібній монеті.

Політика Українського козацтва, яке не могло не рахуватися з впливом таких могутніх сусідів, як Польща, Москва, Туреччина, Кримське ханство, була спрямована на врівноваження сил цих держав. Постійна підтримка запорожцям з боку народних рухів, спрямованих проти покатоличення і спольщення, викликала жорстокі репресії польської влади. Українські козаки шукали у таких випадках захисту і допомоги у московського царя та кримського хана.

Богдан Хмельницький пішов далі своїх попередників у союзницьких міждержавних відносинах з Кримським ханством.

На початку 1648 р. він вирушив на переговори з ханом. Як пише козацький літописець С. Величко, Хмельницькому було особливо приємно, що «хан добре знав мову козацьку», і тому переговори велися без перекладача, а «всі нужди і інтереси Хмельницького сам хан вислуховував і сам на все відповідав»^[28]. У результаті було укладено союз між Військом Запорозьким і Кримським ханством. Це мало вирішальне значення для майбутніх військових баталій проти поляків. Б. Хмельницький був, безумовно, військовим професіоналом і талановитим полководцем. Він добре знав і міг оцінити ті військові прийоми, які використовувало і польське, і татарське військо. Відомо, що під час попередніх козацько-селянських повстань бій, як правило, починала польська артилерія, яка переважно обслуговувалася німцями. Як відзначає І. Кузич-Березовський, польська артилерія в руках іноземців була ефективнішою. Вона успішно розбивала повстанський табір, а важка польська кіннота довершувала справу. До 1648 р. козацьке військо майже ніколи не атакувало військо Речі Посполитої, а переважно оборонялось. А тому кожний бій вигравали поляки і меншими силами.

Отже, треба було виробити нову стратегію і тактику. Богдан Хмельницький першим серед козацьких полководців не лише розумом осягнув, але й на практиці застосовував нову стратегію, нові військові прийоми. Він уперше поєднав чудову козацьку піхоту, яка фактично не поступалася й грізним яничарам, з маневровою татарською кіннотою. Саме тому гетьман так домагався союзу з кримським ханом. Підтримка татар була важливою умовою успіху. Завдяки їй Б. Хмельницький зумів виграти перші битви з польськими військами й оволодіти ініціативою. Обіцянка ж татар прийти на допомогу стала могутнім каталізатором повстання.

Визвольна війна українського народу кардинально змінила зовнішньополітичні цілі Кримського ханства, Росії і Польщі. Що стосується Криму, то слід відзначити, що Іслам-Гірей, напевно, розраховував при підтримці Б. Хмельницького позбавитися васальної залежності від Отаманської Порти. Але хан водночас боявся надто ослабити Польщу. Ось чому, як вказують відомі російські дослідники, він у критичний момент не раз залишав військо Богдана Хмельницького наодинці з поляками^[29].

Орієнтовно влітку 1649 р. Б. Хмельницький уклав торговий договір з турецьким султаном. Він давав козакам таку свободу плавання і торгівлі на Чорному морі, якої Росія досягла тільки через 125 років (в 1774 р.) за Кючук-Кайнарджийським трактатом. Султан дозволяв козакам вільне плавання по всіх морях і ріках для торгівлі та обміну товарами. Представник («резидент») України отримав право перебувати в Константинополі. Запорожжя і Крим повинні були допомагати один одному очистити Чорне море від розбою. Султан зобов’язувався не залучати на службу козацькі галери. Договір свідчить про прагнення України стати морською державою, розширити свій вплив на Чорному морі, мати надійний військовий флот.

Союз козаків і кримських татар у визвольній війні українського народу в 1648–1657 рр. був вирішальним. Перші дуже високо цінували допомогу татар. На цьому наголошував і сам Хмельницький, і вже цитований нами козацький літописець Самійло Величко. На жаль, цю безсумнівну історичну істину в пізніші часи замовчували або ігнорували як російські, так і більшість українських істориків.

Хмельницький послідовно проводив миролюбну політику щодо Криму. В його статтях про відносини між Україною і Москвою при переході під опіку останньої, а також у Жердівських статтях Юрія Хмельницького знаходимо велику зацікавленість і турботу про збереження добрих відносин з Кримським ханством.

РОЗДІЛ III Україна і Крим в період наступу російської імперії

Після смерті великого гетьмана Богдана Хмельницького цар і бояри почали активне зміцнення своїх позицій в Україні, розгорнули наступ на суверенітет козацької держави. Усе це робилося під виглядом «опіки» над козаками та Україною. Але і в цей період лінії Хмельницького щодо Кримського ханату дотримувалися інші гетьмани. Фактично всі гетьмани розглядали турецький сюзеренітет як один з можливих варіантів. Наприклад, Іван Виговський, приймаючи підданство польського короля, домагався права «бути в дружбі з ханом кримським», що і було зафіксовано статтею 17-ю Галицького договору 1658 р. А стаття 14-а проголошувала, що «уряд повинен намагатися відкрити Дніпром шлях до Чорного моря»^[30]. Про це ж турбувався і гетьман Самойлович, який домігся забезпечення за Бахчисарайським мирним договором 1681 р. права запорожців ловити рибу в південних лиманах і користуватися соляними озерами.

Як бачимо, з другої половини ХУД ст. договори і союзи з Кримом не залишалися без результатів. Спільність життєвих інтересів татар і козаків нерідко брала гору над другорядними чинниками. Дедалі більше зміцнювалась думка, що завоювання Кримського ханства невигідне для козаків, бо тільки страхом перед татарами зумовлене існування Війська Запорозького і збереження його привілеїв. Ім’я «бусурмана» не викликає вже страху і ненависті козаків. Москва також доходить цього висновку, і тепер уже всі невдачі в походах проти поляків, турків і татар приписує, не без певних підстав, «шаткості» козаків.

Після невдалого походу московських і козацьких військ проти Криму в 1687 р. під проводом князя В. Голіцина жертвою таких переконань московських урядовців став гетьман України І. Самойлович, який очолював 50-тисячне військо. Під час походу його звинуватили у підпалі степу і мостів на річці Самарі, що призвело до провалу походу, але давало можливість Голіцину виправдатися, зваливши весь тягар відповідальності за це на козаків^[31].

Однак політика Москви щодо Криму з часом змінювалася. Це зумовлено насамперед поступовим ослабленням Кримського ханства. Зменшується войовничий запал татар, особливо жителів півострова, розширюється торгівля, збільшуються багатства Криму, з одного боку, а з іншого — зменшуються можливості протистояти великим державам, що володіли новою військовою тактикою та зброєю і вже стояли перед Кримськими воротами, ще не так давно такими ж недосяжними, як ворота пекла.

Такі зміни добре усвідомили царські урядовці й посилили наступ на Крим. Одночасно це було посилення наступу на права та вольності козацтва. Тепер Москва уже з недовірою стежить за відносинами Запорозької Січі й Криму. Вона намагається заборонити не тільки самостійні переговори січовиків з ханом, а взагалі будь-які зносини з татарами. І вже у статтях Мазепи на вимогу царського уряду міститься таке застереження: «А миру запорожцям з Кримом ніколи не мати, остерігатись того накріпко, щоб з малоросійських міст в Крим з торгівлею, запасами і всякою живністю не їздили і коней в Крим не продавали»^[32].

Незважаючи на подібні заборони, військові походи і політичні інтриги, наприкінці XVII ст. прихильне ставлення Запорозької Січі до Кримського ханства прогресувало, що, зрештою, призвело до відкритих репресій царського уряду щодо Січі. Проте ці репресії прямо не були пов’язані з Кримським ханством. Раптовий історичний поворот, спричинений вторгненням шведів у межі Російської імперії і переходом гетьмана України Мазепи на бік Карла XII, остаточно посуває запорожців на розрив з Росією. Союз із Швецією міг стати доленосним для України, та історія розпорядилась інакше. Можна погодитись з російським істориком Л. Львовим у тому, що тільки недалекоглядна політика Порти і розумна поведінка російського посла у Константинополі щасливо вивели Росію із скрутного становища^[33]. Російський посол Толстой зміг досягти збереження миру, незважаючи на позицію хана, який писав до Стамбула про свої переговори із запорожцями, що просились уже під його протекцію. Туреччина, а з нею і хан вимушені були зберігати нейтралітет. Запорожці з’єдналися з військами гетьмана Мазепи та Карла XII і розділили їх долю. 14 травня 1709 р. за наказом Петра І Запорозька Січ була зруйнована.

Руйнування і повне знищення Січі було не єдиним злочином царату. В ніч з 14 на 15 листопада 1708 р. за наказом Петра І була нещадно винищена гетьманська столиця Батурин — з дітьми, жінками, старими й немічними — для остраху всієї України. Ось як про це розповідається в народній думі:

У відповідь на це запорозьке військо при підтримці хана вийшло з-під протекторату Росії і встановило союзницькі відносини з Кримом. За Прутським мирним договором 1711 р. запорожці зберегли усі свої землі. Фактично до 1734 р. Запорожжя було під протекцією Кримського ханства. Запорозьке військо заснувало нову січ в Олешках^[34].

У цей період гетьмани України Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок докладають всіх зусиль, аби добитися автономії України і об’єднатися із Запорозькою Січчю. Важливою умовою досягнення мети було встановлення добрих відносин з Кримським ханством. Останнє було у цьому зацікавлене такою ж мірою. Проте міжнародне і внутрішнє становище України та Запорозької Січі було на цей раз таким, що сприяло Росії у здійсненні своєї давньої мети — приєднання Січі до своїх володінь. Це сталося 1739 р. за Белградським мирним договором з Туреччиною. Тоді Запорожжя було залишене за Росією. У цей час російський уряд проводить політику дедалі більшого утиску й обмеження прав і вольностей запорозьких. Особливе невдоволення на Січі викликало рішення імператриці Єлизавети створити на запорозьких землях сербські військові поселення: Ново-Сербію в північно-східній частині Запорожжя в 1753 р.^[35]. Та цим колонізація півдня України тільки почалася. В 1762 р. вийшов указ Сенату про переміщення іноземних колоністів для поселення на Україні. А наступного року Катерина II видала ще один маніфест про розгортання іноземної колонізації України. Названі укази і маніфести щедро обіцяли переселенцям добрі умови життя за рахунок жорстокого визиску українського народу, ігнорування його прав.

Починаючи з другої половини XVIII ст. в керівних колах Російської імперії визріває тверде переконання в можливості загарбання Криму. Знищення Кримського ханства як спадкоємця Золотої Орди було мало не національною ідеєю. Адже Росія не мала тоді економічних інтересів у Криму. Проте реалізація цих задумів наштовхнулася на ряд серйозних перешкод. Зрозуміло, що приєднати Крим до Росії можливо було тільки шляхом переможної війни з Туреччиною. А досягнення перемоги над турками пов’язувалося з активною участю у війні Запорозької Січі з кримським ханом. Про це свідчить і донос запорозького старшини П. Савицького, в якому він повідомив імператрицю в 1767 р., що Калнишевський зрадив інтереси Росії: віддав наказ запорозькому війську бути готовим до війни з Росією, «выбрав в войске добрых 20 человек, готов послать к турецкому императору с прошением принять под покровительство»^[36].

До того ж П. Калнишевський домагався, щоб Україна була відновлена у кордонах, які були зафіксовані у договорі Б. Хмельницького. Його всіляко заспокоювали, обіцяли, що війни з Кримом не буде, а тільки з Туреччиною, що всі кордони України буде підтверджено.

Воєнні дії розпочалися 1768 р. Найактивнішу участь у боях, особливо за укріплення на чорноморському узбережжі, взяло запорозьке військо. Воно блискуче виконало поставлене завдання, про що і повідомив генерал-фельдмаршал П. А. Рум’янцев імператрицю. Кошовий і старшина отримали царські нагороди, відзначалися полководські здібності «генерала П. Калнишевського».

Проте ситуація змінилися, коли запорожці відмовилися виступити проти кримського хана Іслам-Ґірея, який 1769 р. напав на південні області. Ще більше роздратування Петербурга викликав дозвіл запорожців татарам вступити на територію Запорожжя і залишитися на зимівлю. Це стало приводом для демаршу російського посла О. Обрескова на переговорах у Бухаресті в 1772 р. Він звинуватив Туреччину в тому, що вона дозволила татарам два роки зимувати на запорозькій території. Катерина II намагалася всіляко зашкодити добрим стосункам між Запорожжям і Кримом, а також переконати хана у тому, що Росія не прагне приєднати Крим, а лише хоче, щоб він став незалежною державою. Це врешті-решт вдалося губернатору Слобідської України Є. Щербиніну, посланому в Крим для переговорів.

Після того, як Є. Щербинін спровокував виступ ногайської орди проти кримського хана 1772 р., останній змушений був підписати договір і проголосити Декларацію про державне відокремлення Криму від Туреччини, чого й домагалася Росія. В 1774 р. був підписаний Кючук-Кайнарджийський договір між Росією і Туреччиною. Стаття третя присвячена питанню визнання незалежності Криму. В ній проголошувалося: «Все татарские народы: крымские. буджакские, кубанские, едисанцы, жамбуйлуки и едичкулы без изьятия от обеих империй имеют быть признанными вольными и совершенно независимыми от всякой посторонней власти, но пребывающими под самодержавною властью в лице хана Чингисского поколения, всем татарским обществом избранного и возведенного, который да управляет ими по древним их законам и обычаям, не отдавая отчету ни в чем никакой посторонней державе; и для того ни Российский двор, ни Оттоманская Порта не имеют вступаться как в избрание и возведение помянутого хана, так и в домашние, политические, гражданские и внутренние их дела ни под каким видом, но признавать и почитать оную татарскую нацию в политическом и гражданском состоянии по примеру других держав, под собственным правлением своих состоящих, ни от кого кроме единого бога не зависящих. В духовних же обрядах, как единоверные с мусульманами в рассуждении его султанского величества, яко верховного калифа магометанського закона, имеют сообразовываться правилам, законам им предписанным, без малейшего предосуждения однакож утверждаемой для них политической и гражданской вольности, Российская империя за собой удерживает все города, крепости, селения, земли и пристани в Крыму и на Кубани, оружием ее приобретенные; землю лежащую между реками Бердою, Конскими водами й Днепром, так же всю землю до польской границы, лежащую между реками Бугом и Днестром исключая Очаков с ее старим уездом, которые по-прежнему за Блистательною Портою остаются, и обещается по постановлении мирного трактата и по размене оного все свои войска вивести из их владений. А Блистательная Порта взаимно обязывается равномерно отрешись от великого права, какое бы оное быть ни могло, на крепости, города, жилища и на все прочее в Криму, на Кубани и на острове Тамани лежащее, в них гарнизонов и воєнних людей своих никаких не иметь, уступая оные области таким образом, как Российский двор уступает татарам в полное самодержавное и независимое их владение и правление; також наиторжественнейшим образом впредь в помянутые города, крепости, земли и жилища гарнизонов своих и всяких, какого бы звания ни были, своих людей воєнних в оные не водить и там не содержать, ниже во внутри области сейменов или других военных людей, какого бы звания ни были, иметь, а оставить всех татар в той же полной вольности и независимости, в каковых Российская империя их оставляет»^[37].

Діставши за мирним договором вихід до Чорного моря, Росія тільки наполовину виконала своє завдання щодо Криму, добившись визнання Туреччиною його незалежності. Головна мета — повне і безроздільне панування в Криму — відсувалось поки що на пізніший час. І чи не найбільшою перепоною на шляху до цього тепер була не стільки Порта, скільки Запорозька Січ. Імператорський двір розумів, що загарбати Крим можна тільки за умови знищення Січі. І в договорі 1774 р. з Туреччиною закладається юридична основа, яка мала унеможливити відхід козаків на територію Туреччини. З цією метою російська сторона внесла до договору такий пункт: «Есть ли по заключению сего трактата и по размене ратификацией некоторые из подданых обеих империй, учиня какое-либо тяжкое преступление, преслушание, приизмену, захотят укрепиться или прибегнут к одной из двух сторон, таковые ни под каким претестом не должны быть приняты, ниже охранены, но беспосредственно должны быть возвращены или по крайней мере выгнаны из области той держави, в коей они укрылись, дабы от подобных зловредников не могла причиниться или родиться какая-либо остуда, или излишние между двумя империями споры, исключая только тех, кои в Российской империи приняли христианский закон, а в Оттоманской империи магометанский. Равным образом, есть ли некоторые из подданых обеих империй как християне, так и магометане, учиня какое-либо преступление или иное что, по какой бы то причине ни было, из одной империй перебегут в другую, таковые когда будут требованы, беспосредственно должны быть возвращены»^[38].

Отже, маючи в руках такі козирі, Катерина II могла тепер приступити до операції по знищенню Запорозької Січі християнської демократичної республіки, останнього оплоту незалежності України. Ця варварська акція відбулася 5 червня 1775 р., коли царське військо, повертаючись з походу на Туреччину, під проводом генерала Текелія розорило і знищило Запорозьку Січ. Кошового Петра Калнишевського було підступно заманено в пастку й заарештовано, а потім переправлено й ув’язнено в Соловецькому монастирі. Доля його, як відомо, трагічна, але справа його героїчна може бути зразком для кожного українця. У мурованому кам’яному мішку козака-героя протримали 25 років. Кошовий осліп, загубив здоров’я, але не втратив віри в свій народ, Батьківщину, її майбутнє. Може, саме цей волелюбний дух допоміг Петру Калнишевському прожити 112 років. Знаменно, що цьому велетові духу нарешті поставлено пам’ятник на його батьківщині тільки в 1991 р., коли Україна стала незалежною державою.

Царизмом була сплюндрована не тільки Січ. Як відомо, на території, яку вона займала, проживало понад 100 000 вільних селян і орендарів. Десятки тисяч селян півдня України втекли, були переселені чи просто вигнані зі своєї землі. Південь України значною мірою обезлюднів. Для його колонізації широко залучались іноземці, особливо російські із своїми кріпосними^[39].

Після розорення Запорозької Січі значна частина козаків відійшла на турецьку територію, за Дунай, і, осівши там, змушена була прийняти турецьке підданство. Цей факт історії свідчить, що ненависть до мусульманського світу не завжди була провідною рисою українського козацтва, як це силкуються іноді представити. Незважаючи на відомі чвари і воєнні конфлікти, запорожці згодом стали союзниками татар у боротьбі із спільним ворогом.

Тим часом у Росії генерали і можновладці один перед одним складали й обґрунтовували свої плани загарбання й освоєння Криму, знаючи наміри Катерини II та її оточення. Чи не найтвердіша позиція російського царизму щодо подальшої долі Кримського ханства висловлена в «Рассуждениях российского патриота о бывших с татарами делах и войнах и способах служащих к прекращению оных навсегда» дипломата катерининського часу Бакуніна, які він подав на ім’я всемогутньої імператриці. Тут викладена власне ціла програма. Суть її полягала в тому, що, посваривши татар між собою, легко оволодіти Кримом, потім заселити його українцями, а на добре обжиті місця останніх поселити росіян з центральних губерній Росії. Тим самим це ще більше ослабить Україну, або, як тоді говорили, «Малоросію», посилить її русифікацію. Цей план досить успішно виконувався в усі часи, про що є маса неспростовних документів. Та це окрема тема розмови. Що ж стосується кримських татар, то цей, з дозволу сказати, дипломат пропонував цинічну форму їх геноциду — «татар вон из Крыма».

Російські шовіністи, виношуючи імперські плани, намагалися показати кримських татар як банду грабіжників-кочівників, які не мали легітимного права на Крим. Сучасні російські націонал-шовіністи не гребують тими ж одіозними старими стереотипами. Спотворюючи історію, вони роблять вигляд, що не знають, що кримські татари були уже в той час нацією з високою культурою, мали своє право, свою самобутню історію, своє літописання.

Так, хан Манглі І Гірей був засновником середньовічного мусульманського університету «Зинджирми медресе». Цю епоху вважають «Золотою добою Гіреїв». Адже в цей період в Криму творили видатні митці: архітектор Сінан, художники Мен-Аслан, Омер, італійський архітектор Елевіз Фрязін Новий. Великий турецький архітектор Сінан на прохання Девлет-Гірея звів мечеть Хан-Джамі (1552 (1564) в Євпаторії. Знаменитий палац Ферх-Кермен на Перекопі, що не зберігся, мав риси архітектури італійського Відродження. Різьблений з каменю портал (вхід) у Бахчисарайському палаці (1503) роботи Елевіза Фрязіна Нового (по дорозі до Москви він був затриманий Кримським ханом) являється видатним витвором мистецтва^[40].

В музиці та поезії ханських часів виділяють такі постатті як Бахадир-Гірея (помер 1641 р.), Ашик Омера (1621–1707), Хаджі Селім Гірея (1634–1704). Захоплення кримськотатарської молоді музикою та поезією висвітлено в спогадах Евлії Челебі.

Українсько-татарські зв’язки включали і певні мистецькі. Але, на жаль, досліджені тільки окремі епізоди цих зв’язків покищо.

Значною була роль кримського хана у міждержавних зв’язках в Східній Європі. Ханство підтримувало дипломатичні і інші відносини з Будапештом, Віднем, Копенгагеном, Стокгольмом, Варшавою, Москвою та іншими державами.

План «вільного обходження з інородцями», напевно, сподобався Катерині II. За її розпорядженням у 1778 р. генерал О. В. Суворов виселив з Криму у лічені дні 40 тисяч аланів, що отатарилися, разом з іншими християнськими народами. Як писав історик П. Нікольський, вони були «розміщені в Маріупольському повіті Катеринославського намісництва»^[41].

Тим часом П. Рум’янцев та інші генерали підштовхували імператорський двір до рішучих кроків по остаточному загарбанню Криму. В 1783 р. Росія, порушивши умови Кючук-Кайнарджийського договору, заявила про включення Криму до складу імперії. Це привело до ускладнень у відносинах з Туреччиною. В серпні 1787 р. розпочалася нова російсько-турецька війна. На півдні формувались Українська і Катеринославська армії, в складі яких були українські полки, реорганізовані з козачих на регулярні. Про кількісний склад цих армій канцлер Росії князь О. Безбородько висловив таку думку: «В Малой России счисляетея Козаков, карабинернне полки содержащих, и бывших за монастирями поселян, наполняющих Малороссийский гренадерский полк, около 500 000 душ»^[42]. Цю думку він виклав, розглядаючи проект Капніста «Положение, на каком может бать набрано и содержано войско охочих Козаков, в начале 1788 года».

Канцлер висловив компетентну думку, бо добре знав стан справ в Україні. Нащадок козацької старшини, родом з Глухова, він у 1767 р. був призначений членом Малоросійського Генерального Суду. Про свою подальшу кар’єру князь Безбородько писав так: «По объявлению же войны Турцией, в начале 1769 года, по собственному моему желанию, отправлен в поход (йдеться про російсько-турецьку війну 1769–1774 рр. — В. Ч.), где командуя сперва Малороссийским Нежинским полком, а потом, имея под начальством моим Лубенський, Миргородский и Компанейский полки, находился в походе против неприятеля: на Буге и между Буга и Днестра. По назначении графа Румянцева к предводительству первою армиею переведен туда, и будучи при нем неотлучно»^[43].

О. Безбородько з 1774 р. став особистим секретарем Катерини II, а згодом канцлером Російської імперії. Ми детально зупинилися на цьому, щоб підкреслити, наскільки компетентною була думка канцлера О. Безбородька про кількісний склад української армії, і в такий спосіб краще відтворити важливу сторінку історії України, яка раніше замовчувалася. Насамперед йдеться про ту роль, яку відіграла українська армія в російсько-турецькій війні 1787–1791 рр. Про це свідчить, зокрема, ще один документ того часу — «Записка» графів Остермана і Безбородька про умови укладення миру з Туреччиною та про політику Росії щодо європейських держав, що була прочитана в державній Раді 16 грудня 1788 р. «Желательно было бы, викладають свою позицію обидва поважні члени Ради, чтоб Очаков прежде открытия негоциации (дипломатичних переговорів — В. Ч.) достался в наши руки; ибо мы тогда могли бы настоять всемерно, дабы уступки сея крепости с ея уездом и положением границ по реку Днестр выговорены были в замену убытков наших и в цену возвращения части Молдавии, армиею Украинской занятой... В четвертых, принять во внимание настоящее армии Украинской (підкреслено мною. — В. Ч.) дабы оная в случае особенного мира императорского, при обращении со стороны визиря всей его армии не была притеснена»^[44]. Коментарі, як кажуть, зайві.

Ще на одну невідому сторінку цієї війни слід, на нашу думку, звернути увагу. Йдеться про чорноморське козацьке військо. Справа в тому, що, незважаючи на зруйнування Запорозької Січі, не вмерло українське козацтво. Серед тих лицарів козацьких, хто вирішив відродити славу запорожців, були Сидір Білий, Антін Головатий, Захар Чепіга та інші. Вони почали збирати козаків на царську службу і, направивши «чолобитні» Катерині II, отримали «всемилостивіший» дозвіл на формування «Війська вірних козаків». В урочищі Васильків, біля Дністровського лиману, було поставлено кіш і створено військово-морську базу. В 1784 р. на цій Січі вже налічувалося 12 тис. козаків. Усе військо було поділене на піші й кінні полки під командуванням Чепіги та морське формування кількістю до 3000 козаків, зведених у Козацьку Чорноморську флотилію під командуванням А. Головатого. Кошовим війська був поставлений С. Білий. Імператорським указом воно дістало офіційну назву «Військо вірних козаків», «Білу запорозьку корогву», білий військово-морський прапор із зображенням трищоглового корабля, клейноди та печатку^[45].

У складі козацької флотилії були традиційні «чайки», трищоглові дводечні (двопалубні) кораблі з командою не менше 250 осіб і 5–10 старшинами. Корабель мав 20 гармат. Козаки разом з флотилією де Рібаса були під Ізмаїлом, Гаджибеєм (майбутньою Одесою), Акерманом, допомагали Суворову при десанті на Кінбурн. Та найважче козакам-морякам було під Очаковом, де розгорнулися бої під командуванням Г. Потьомкіна. До речі, останній у листах до імператриці високо оцінив внесок козацького флоту і морської піхоти у перемогу. Саме козаки на чолі з Головатим вирішили основне завдання щодо взяття фортеці, ключі від якої передали Потьомкіну. За ці подвиги «адмірал» Головатий був нагороджений хрестом «Святий Георгій» IV ступеня. Сам же Потьомкін милостиво одержав від Катерини II титул «Великий гетьман козацких войск».

Багато козаків полягло у цій війні. В одному з боїв загинув і славний кошовий Сидір Білий. Після цього кошовим став Захар Чепіга. Відважно воювали запорожці, та найбільша слава розходилася про флотилію і морську піхоту Головатого. Славу цю донесли до нас народні пісні.

Падіння Ізмаїла знаменувало кінець війни. За Яським мирним договором 1791 р. Туреччина підтвердила умови Кючук-Кайнарджийського договору, а також визнала приєднання Криму до Росії.

По закінченні війни указом від 1792 р. Чорноморське козацьке військо «милостиво» одержало землі між рікою Кубань, Чорним і Азовським морями. Козаки повинні були боронити цей край по Кубанській лінії та узбережжю^[46]. Вони отримували платню за службу, боєприпаси, мали доходи від землі, річок та озер, дістали право на свій суд. На нових місцях виникло близько 90 поселень, які назвали куренями, потім — станицями. Згодом було засновано місто Катеринодар. У 1861 р. почалася чергова хвиля української еміграції, в результаті якої на Кубані сформувалася категорія іногородніх. Так був заселений Краснодарський край запорожцями, нащадки яких зберегли й донині мову, звичаї, традиції і пісні. Щоправда, у 1932 р. жителям краю поміняли паспорти, де в графі «національність» догідливі чиновники-русифікатори записали «росіянин». Але українці цього краю зберегли прихильність і любов до України. Про це, зокрема, схвильовано говорили українці Кубані учасники першого і другого конгресів українців, що відбулися у Києві в 1992 р.

Наведені вище факти переконливо свідчать про те, за рахунок кого і чого відбувалося розширення володінь імперії на Півдні, у тому числі приєднання Криму. Втрата татарами своєї незалежності супроводжувалася цілим рядом суспільних потрясінь на півострові: війнами, вторгненням іноземних військ, міжусобною боротьбою, репресіями, розрухою. Все це негативно позначилося на становищі кримськотатарського населення: найскромніші підрахунки показують, що за сто років (середина XIX — середина XX ст.) воно скоротилося вп’ятеро — внаслідок колоніальної політики російської, а потім радянської імперії^[47].

На час насильницького приєднання Криму до Росії населення півострова становило майже 400 тис. осіб.

В умовах розрухи, голоду, епідемії чуми, жорстокої військової диктатури, встановленої імперською владою в Криму, стихійно виникла татарська еміграція до Туреччини, що зупинилася лише на початку XIX ст. Насильницька депортація християн з півострова, про що вже йшлося, масова втеча татар до Туреччини призвели до скорочення населення на 75 відсотків. У січні 1787 р. за наказом Потьомкіна з Криму вигнали всю татарську адміністрацію, що там залишалась. А останнього хана, Шагін-Гірея, який повірив солодким обіцянкам імперських дипломатів «про незалежність», депортували. Йому запропонували для проживання «на вибір» російські міста Калугу, Вороніж або Орел.

Крим опустів. Відсутність місцевого населення поставила у надзвичайно скрутне становище армію; ніде було взяти продовольства й фуражу. Вона не могла впоратись із завданням уряду по відбудові краю. Росія, намагаючись заспокоїти європейських сусідів і переконати, що Крим приєднано до її володінь лише з метою цивілізувати місцеве «дике» населення, запросила вищих урядових осіб цих держав на власні очі переконатися у цьому. Крім того, було зроблено серйозний територіальний відкуп Прусії та Австрії. Все це мало заспокоїти Європу і зберегти російський престиж. Потьомкіну віддали наказ терміново почати розбудову півдня України і Криму по шляху, яким їхатиме Катерина II з високим почтом.

Фаворит імператриці вирішив учинити величезну містифікацію, побудувати вздовж доріг, де мали проїхати високі короновані особи, більш-менш пристойні будинки, а далі картонні міражі сіл. Так увійшов в історію вислів «Потемкинские деревни». Насправді ж це був страшний злочин, скоєний сановним царедворцем. Ось як пише про це граф Лонжерон, що пізніше був правителем південних областей: «Надо сказать, они («деревни» В. Ч.) были созданы тиранией и страхом и разорением нескольких провинций. Из населенных губерний Малороссии и тех мест, по которым следовала государыня, все население было пригнано в эти пустыни; тысячи деревень (підкреслено мною — В. Ч.) были на это время выселены и все их обитатели со всеми стадами перепровождены на разные населенные станции. Их заставили спешно строить искусственные деревни на ближайших берегах Днепра и фасады деревень в отдалении. Когда государиня проезжала, всех этих несчастных гнали обратно (підкреслено мною — В. Ч.). многие умерли вследствие этого переселення... будучи 30 лет спустя губернатором этих провинний, я мог удостовериться в истинности этих подробностей показавшихся мне сначала невероятными»^[48]. Як бачимо, українських селян тут не залишили, а погнали назад. Заселення півдня і Криму українцями не входило у плани російського уряду. Все робилося для того, щоб заповнити півострів переважно росіянами. Але через небажання росіян виїжджати на освоєння дуже непридатних земель цей план провалився. І тоді царський уряд дав згоду на переселення до Криму «малоросів» Правобережжя, тобто підвладних Польщі територій, а не тих, що межували з колишнім ханством і мали з Кримом міцні культурні й економічні зв’язки. Одночасно відбувалося переселення на півострів росіян та іноземців (болгар, греків, німців, чехів, поляків тощо). Як свідчать статистичні дані, росіяни опинялися здебільшого в містах (до 1917 р. вони становили 60 відсотків міських жителів)^[49].

Українці ж переважно поселялися в сільській місцевості. Треба зазначити, що, за переписом 1897 р., у Таврійській губернії вони становили більшість (42.2 відсотка) порівняно з іншими етнічними групами (росіяни — 27.9, татари — 13.0, німці — 5.4, євреї — 3.8, болгари — 2.8)^[50]. Цікаво, що Крим спочатку, з 1784 р., входив до створеної також Таврійської області на північ від Перекопу аж до Катеринославського намісництва. 1796 р. територія Таврійської області опинилася в складі Новоросійської губернії. Але незабаром, у 1802 р., було створено самостійну Таврійську губернію з 8 повітами 3 материковими (Бердянським, Дніпровським, Мелітопольським) і 5 кримськими. В одній із своїх дореволюційних статей не хто інший, як Й. Сталін наголошував: «Царизм навмисне заселив кращі кутки окраїн колонізаторськими елементами для того, щоб відтіснити місцеві національні маси у гірші райони і посилити національний розбрат»^[51]. Після революції 1917 р., ставши незабаром на чолі радянської імперії під назвою СРСР, він сам успішно застосовував колонізаторські методи, створивши то тут, то там різні національні анклави і навіть депортувавши цілі народи, тобто «творчо» удосконалив колонізаторську імперську політику. Ці міни уповільненої дії і сьогодні вибухають в різних місцях колишнього СРСР, втягуючи народи у братовбивчі конфлікти, серйозно гальмуючи процес становлення незалежних держав і ставлячи під загрозу здобуту народами незалежність. Про це свідчать події у Нагірному Карабасі, Чеченській Республіці, Абхазії, Придністров’ї, а також проблема Криму та Чорноморського флоту.

1833 р. царизм учинив ще один злочин проти кримських татар. З усього півострова були зібрані всі книги, колекції рукописів, у тому числі й стародавніх, літописи і хроніки, історичні та філософські трактати і по-варварськи спалені^[52].

Трагічним етапом в історії Криму стала Кримська (Східна) війна. У 1854–1855 рр. півострів став головним театром воєнних дій. 349 днів тривала героїчна оборона Севастополя. Проте цю справді героїчну, але й трагічну сторінку історії Російської імперії, а отже, й України, досить однобічно, упереджено висвітлювала радянська історична наука. Так, відомий академік Є. Тарле у своїй книзі «Город русской славы» (вийшла друком 1956 р.) севастопольську епопею подав виключно як свідчення російської доблесті й слави. Хоча у ті часи проголошували на словах дружбу і братерство народів, у книзі, що претендує на високу науковість, ми не зустрічаємо бодай слова про Україну чи навіть похідного від нього. Значну частину війська, яке брало участь у Кримській війні, як і в обороні Севастополя, становили рекрути та ополченці з України. Відомо також, що порох для Севастополя виробляли у Києві, а гарматні ядра — в Луганську. Для забезпечення війська провіантом, фуражем, спорядженням і озброєнням було мобілізовано велику кількість їздових коней та волів з українських сіл та містечок. А через Дніпро наведено наплавні мости в районах Києва та Черкас. У Придністров’ї розміщувалися лазарети. Стаціонарні шпиталі були розташовані у Києві й Луцьку. І, нарешті, у безприкладному захисті Севастополя, у хоробрих вилазках у стан противника разом з іншими брали участь легендарні матроси-українці Кішка, Кузьменко, Заїка, Димченко та інші. Правда історії полягає в тому, що фактично Україна і Росія несли весь тягар Кримської кампанії. Звичайно, намагаючись встановити істину про цю героїчну, трагічну і, зрештою, безславну, сторінку історії Російської імперії, не можна покластися тільки на одного автора, хоч і досить маститого. Небезпека тут полягає у тому, що такі й подібні історичні праці, видаючи лукавство за істину, формують відповідну громадську думку: «Севастополь город русской славы», «Крим по праву принадлежит России» і т. ін. Тобто йдеться про суто концептуальний підхід до історичних явиш, а це вже річ серйозна, бо за героїчними реляціями йде неприховане намагання замовчати правду історії, особливо трагічну долю корінних жителів Криму — татар, відмовити їм у праві нарівні з іншими народами бути господарями на своїй землі. За даними турецького професора Дейгу Сезер, які вона оприлюднила у жовтні 1994 р. на міжнародній науковій конференції у Києві «Розвиток подій у Криму: дилема для України та значення для національної безпеки», в Туреччині нині проживає близько 5 млн. нащадків кримських татар. Цю колонізаторську політику настирливо втілював у життя царський уряд протягом усього періоду існування імперії. Таку ж політику сповідувала й радянська імперія. Підкорені військами царської Росії, і де більше, ніж російські та українські селяни, зацьковані поліцією, татари не могли втекти, рятуючись від непомірного гніту і сваволі своїх поміщиків у віддалені малозаселені губернії, або підняти повстання. Татарам нікуди було тікати, крім як за море до близьких їм духовно і культурно турків, де знайшли вже притулок їх єдинокровні брати після приєднання Криму до Росії. Потрібен був привід, щоб втеча кримських татар до Туреччини повторилася. Таким приводом стала Східна війна. Частина татар (до 30 тис.) змушена була виселитися ще під час війни. Основна маса татарського населення перебралася до Туреччини в 1860–1862 рр.

Цар Олександр II вважав переселення кримських татар «благоприятным» явищем, що вело до звільнення півострова від «вредного населения». Тому царські чиновники отримали наказ не перешкоджати кримсько-татарському населенню емігрувати з півострова. За короткий час із Криму за кордон виїхало 141 667 чоловік. А разом з ногайськими татарами, що кочували в причорноморських степах, кількість виселенців становила 169 360 чоловік^[53].

Ось як описує свідок ці трагічні події: «В 1860 году степные татарыподнялись и стали за безценок распродавать весь свой инвентарь и посевы. В татарские деревни, точно саранча, налетели охотники до легкой наживы и покупали татарское имущество за ничто. К портам Феодосийскому, Ялтинському, Евпаторийскому и Керченскому потянулись татарские скрипучие мажары, нагруженные разным хламом, который приходилось бросать по приезде на пристани, так как палубы судов капитаны не позволяли загромождать. Печальную картину представляли собой крымские степи. В опустелых деревнях только выли собаки, двери в хатах от ветра хлопали, окна были выставлены, крыши раскрыты. Ночью, когда полная луна освещала эту пустиню, становилось как-то жутко... Днем приходилось наталкиваться на сцены, поистине раздирающие душу. Вот стоит несколько нагруженных мажар, татарские семейства все, от стара до мала, пошли на кладбище сказать последнее «прости» своим похороненным предкам: эти добровольные изгнанники опускаются на колени, бьют себя кулаками в грудь и целуют землю. Ни вою, ни криков не слышно: тихо струятся слезы по их загорелым лицам: каждый из них берет по горсточке земли с могили дорогого для них покойника и идет, повеся голову к своим волам, давно проданным какому-нибудь предприимчивому торговцу...»^[54], Після того, як хвиля еміграції вщухла, в Криму залишились 102 951 чоловік татарської національності. При цьому татари покинули 687 населених пунктів, з них 315 залишилися без жодної людини^[55].

Недалекоглядна шовіністична політика російського царизму призвела до катастрофічного становища в краї. Сільське населення становило 1865 р. 112 тис.

Це змусило уряд вжити рішучих заходів, щоб якось компенсувати нестачу трудового населення. Всі залишені татарами землі були призначені під заселення. Широко заохочувались усі бажаючі переселятися з Росії. Вдався уряд і до старого методу запрошувати на поселення іноземців: німців, болгар, греків.

Еміграція татар до Туреччини тривала й пізніше, зокрема під час російсько-турецької війни 1877–1878 рр., а також наприкінці XIX на початку XX ст. За переписом 1897 р., у Криму проживало 546 592 особи (на момент приєднання Криму до Росії було близько 400 000)^[56].

РОЗДІЛ IV Україна і Крим в період української революції 1917–1920 рр.

Лютнева революція в Росії і повалення царизму тільки прискорили процес розвалу російської імперії. Зазначимо, що українці відіграли помітну роль в революційних подіях у Петрограді. Вони становили значну частину особового складу гвардійських полків^[57]. На початку березня 1917 р. було створено в Петрограді Тимчасовий український революційний комітет, який у своїй відозві від 2 березня закликав українців Петрограду спрямувати свою енергію «на завоювання власних національних прав», наповнити її «свідомістю власних національних інтересів»^[58]. Перемога революції, демократизація суспільства справили суттєвий вплив на український визвольний рух.

При цьому зазначимо, що до 1917 року жодного територіально-політичного або територіально-адміністративного утворення за назвою «Україна», як зазначає відомий дослідник соборності України І. Л. Гошуляк, просто не існувало^[59]. А справу відродження національної державності спочатку очолила українська Центральна Рада, створена на початку березня 1917 р. в Києві. Вона розгорнула боротьбу за державність українського народу, започаткувавши процес збирання та консолідації національної української території. Центральна Рада на чолі з її головою М. Грушевським, не зазіхаючи на чужі землі, окреслила ті етнічні українські землі, що мали скласти автономну Україну, як складову майбутньої демократичної федеративної Росії.

Проте, і російська революційна демократія, і відверто шовіністичні, реакційні політичні кола імперії, що зазнала краху, здійснили просто шалений опір реалізації цих декларацій Центральної Ради. Навіть російська інтелігенція цієї доби виявилася наскрізь проникнута імперською свідомістю. Ось яку характеристику дає згодом російській інтелігенції тієї доби щодо її ставлення до українського питання російський релігійний мислитель, історик і публіцист Георгій Федотов: «Пробуждение Украины, а особенно сепаратистский характер украинофильства изумил русскую интеллигенцию и до конца остался ей непонятным. Прежде всего потому, что мы любили Украину, её землю, её народ, её песни, считали все это своим, родным. Но еще и потому, что мы преступно мало интересовались прошлым Украины за три-четыре столетия, которые создали её культуру и её народность, отличную от Великороссов. Мы воображали по схемам русских националистов, что малороссы, изнывая под польским гнётом, только и ждали, что воссоединится с Москвой... Когда религиозные молитвы склонили козачество к унии с Москвой, здесь ждали его горькие разочарования. Московское вероломство не забыто до сих пор. Ярче всего наше глубокое непонимание украинского прошлого сказывается в оценке Мазепы.

Новый етап в создании украинской нации падает на вторую половину XIX века. Бессмысленные преследования украинской литературы перенесли центр национального движения из Киева во Львов, в Галицию, которая никогда не была связана ни с Москвой, ни с Петербургом... Но мы по-прежнему упрямо продолжали считать малороссийский язык наречием русского, хотя слависты всего мира, включая Российскую Академию наук, давно признали это наречие за самостоятельный язык.

...На наших глазах рождалась на рвет новая нация, но мы закрывали на это глаза... она рождалась-рождалась веками, но в ускоряющемся темпе в наши дни. 1917 год был актом её официального рождения»^[60].

Як відомо, найбільший спротив Тимчасовий уряд Росії вчинив питанню територіальних меж майбутньої автономії України. Навіть тоді, коли під тиском внутрішніх обставин і могутнього розгортання українського національного руху він погодився на створення автономії, то, насамперед, обмежував її п’ятьма губерніями з дев’яти, відрізавши ще й чотири українські повіти від Чернігівщини. Це викликало масові протести на всіх етнічних українських територіях, особливо на штучно відрізаних від української автономії.

Центральна Рада історичним III Універсалом від 7 (20) листопада 1917 року проголосила утворення Української Народної Республіки і визначила її територіальні межі^[61].

Лідери Центральної Ради, організовуючи і ведучи боротьбу за автономію України, докладали водночас багато зусиль, щоб і інші народи колишньої російської імперії отримали свободу і автономні права у складі демократичної федеративної Росії.

Центральна Рада через українські організації мала значний вплив і на розвиток революційних подій в Криму, в тому числі сприяла піднесенню кримськотатарського національного руху. Вже 25 березня 1917 р. в Сімферополі відбувся з’їзд представників мусульман Криму. На з’їзді було обрано Мусульманський виконавчий комітет із 50 чоловік на чолі з головою Ч. Челебієвим.

Відомо, що Тимчасовий уряд, російські політичні партії відкрито протидіяли намірам Центральної Ради перетворити Росію на федерацію рівноправних народів. Зіткнувшись з їх жорстким опором лідери Центральної Ради провели велику роботу по організації і проведенню з’їзду поневолених народів Росії, які стояли на федеративній платформі. Були налагоджені зв’язки з керівництвом визвольних рухів народів Закавказзя, Прибалтики, Білорусії, Молдови. Лідери національних рухів отримали запрошення на з’їзд поневолених народів у Києві. Таке запрошення 20 серпня 1917 р. було направлено, також, Мусульманському Виконавчому Комітету у Сімферополі. Комітету пропонувалось висунути вимогу про автономію для кримськотатарського народу^[62].

З’їзд народів колишньої Російської імперії відбувся 8–15 вересня 1917 р. в Києві. Він ухвалив ряд важливих резолюцій. Зокрема, в резолюції «Про федеративний устрій Російської держави» наголошувалось, що скликаний Центральною Радою з’їзд «одноголосно становив, що Росія повинна бути Федеративною Демократичною Республікою»^[63].

Як організатори, так і учасники з’їзду переконливо довели свою вірність засадам федералізму рівно як і праву народів на самовизначення. Було покладено початок безкомпромісної боротьби народів національних окраїн Росії за створення федерації самостійних національних держав, областей^[64]. З’їздом було підтримано виступ представника кримськотатарського руху Ахмета Озенбашли про наміри створити територіальну автономію в Криму. Делегацію кримських татар прийняв голова УЦР М. С. Грушевський і висловив усіляку підтримку у справі національного самовизначення кримськотатарського народу^[65].

З метою підготовки документів про національне та обласне федеративне будівництво і організацію Союзу народів Росії з’їздом було ухвалено створення в Києві спеціального органу — Ради народів. Рада створювалась на паритетних засадах: по чотири представники від кожного національного руху, рівно і кримськотатарського.

Повернувшись з Києва до Криму, делегація звітувала про участь у з’їзді народів на засіданні Мусульманського виконавчого комітету. Комітет, заслухавши доповіді А. Озенбашли й Д. Сейдамета, схвалив діяльність делегації і висловив солідарність з українським народом та його рішучою боротьбою за національне самовизначення. Було вирішено делегувати своїх представників до Центральної Ради. Про цю подію 23 вересня 1917 р. повідомила Кримська газета «Голос татар».

Під впливом позиції Центральної Ради, її успішного протистояння Тимчасовому урядові, Мусульманський виконавчий комітет, його лідери Н. Челебі-Джихан, Д. Сайдамет, А. Озенбашли та інші підготували і провели 1–2 жовтня 1917 р. з’їзд кримських татар. З’їзд висловився за перетворення Росії на федерацію республік і областей, автономію Криму, обрання кримськотатарського парламенту — Курултаю. На з’їзді було сформовано першочергові завдання курултаю, а саме: видання законів для кримських татар, безпосередню участь у створенні територіальної автономії Криму, а, також, висунуто кандидатів у депутати Всеросійських Установчих Зборів. Ними стали відомі кримськотатарські діячі Д. Сейдамет, А. Озенбашли, А. Айвазов, А. Баданинський, С. Хаттатов^[66].

Варто наголосити на взаєморозумінні між Центральною Радою та Мусульманським Виконкомом і підтримці права кримських татар на національну автономію^[67]. Так, у листопаді 1917 р. Центральна Рада запевняє Мусульманський Виконком, що не має територіальних претензій стосовно Криму і підтримує національний рух кримських татар^[68].

Скинення Тимчасового уряду і взяття влади більшовиками після жовтневого перевороту у жовтні 1917 р. докорінно змінило ситуацію на території революційної Росії. В Третьому Універсалі Центральна Рада проголосила про включення до складу Української Народної Республіки тільки територій, щодо яких не виникало спірних питань. Мова йде про три північні повіти Таврійської губернії — Дніпровський, Бердянський і Мелітопольський. Вона також підтримала ідею створення в Криму обласної автономії, так як півострів утратив економічні й політичні зв’язки з Росією, а його міські думи, земства, ради не визнавали влади більшовицького уряду на чолі з В. Леніним.

Акт включення до складу УНР північних повітів Таврійської губернії (Бердянського, Дніпровського, Мелітопольського) викликав негативну реакцію більшості політичних сил Криму, за виключенням українських партій. Проте, Мусульманський Виконком сприйняв цю подію спокійно, пов’язуючи питання про національне самовизначення кримських татар з підтримкою його Центральною Радою Мусульманський Виконком 15 листопада 1917 р. виступив з відозвою «Про владу в Криму». У Відозві наголошувалось на необхідність створення на кримському півострові автономії «без гегемонії якоїсь народності над іншою» за принципом «Крим для кримців»^[69].

Зауважимо, що лідери Мусвиконкому заперечували наявність намірів щодо відриву Криму від Росії, підкреслюючи, що татари Криму федералісти і вирішення питання Кримської автономії цілком відносять до компетенції Кримських Установчих Зборів та Курултаю кримськотатарського народу. Про це Д. Сейдамет заявляв у пресі, зокрема, в газеті «Таврический голос» від 18 листопада 1917 р.

В цей час, 20–22 листопада 1917 р. в таврійській губернії було створено Раду народних представників — антибільшовицький уряд. Він був сформований на з’їзді делегатів міських дум, земств, місцевих рад з участю всіх національних організацій, у тому числі українських і Мусульманського Виконавчого Комітету. На з’їзді, також, було заявлено про невизнання більшовицького уряду — Раднаркому на чолі з Леніним і співробітництво з Центральною Радою.

А 28 листопада 1917 р. розпочалися в Бахчисараї засідання Курултаю кримськотатарського народу. Центральна Рада вітала своєю телеграмою утворення Курултаю. Курултай виступив за скликання Всеросійських Установчих Зборів і проголошення республіки в межах півострова. На Курултаї було обнародувано першу кримськотатарську Конституцію — Кримськотатарські основні закони. В ній проголошувалося рівноправ’я всіх етносів майбутньої Кримської Народної Республіки, обрання Кримського парламенту — Всекримських Установчих зборів^[70].

Курултай своїм рішенням утворив Директорію — кримськотатарський уряд у складі п’яти осіб. Головою уряду призначили Н. Челебі-Джихана. Директорія взяла на себе керівництво всіма справами кримськотатарського народу і заявила про підтримку крайового уряду — Ради народних представників. Для боротьби з більшовицькими загонами в Криму 19 грудня 1917 р. створюється Кримський штаб на чолі з Д. Сейдаметом і полковником А. Г. Макухіним. Центральна Рада не тільки визнала штаб вищим військовим органом в Криму, але й здійснювала всіляку його підтримку^[71]. Більшовицький військово-революційний комітет, утворений у Севастополі, розв’язав бойові дії проти Курултаю та Ради народних представників. За вказівкою Раднаркому Росії було направлено бойові кораблі та загони матросів в Євпаторію, Керч, Феодосію, Севастополь, Ялту та інші міста для наведення «революційного порядку». Очевидці розповідали, що «В Севастополе шли массовые расстрелы... В Евпатории над убиваемыми... всячески измывались и подвергали их нечеловеческим пыткам... В Симферополе тюрьма была переполнена и ежедневно из нее вызывали людей на расстрел «пачками»^[72].

Жорстокий терор більшовицької влади проти кримського населення, в тому числі кримськотатарського, викликав вороже його ставлення до нової влади, її реквізицій, продовольчої диктатури, примусових мобілізацій, брутального насилля, пустопорожніх обіцянок.

Автори фундаментальної монографії «Крим в етноподітичному вимірі» (керівник авторського колективу М. І. Панчук) наголошують, що «особливо гостро вже на першому етапі революції постало питання про Чорноморський флот, який в умовах розпаду царської армії, слабкості власних збройних сил України, а також зовнішньої та внутрішньої боротьби навколо Криму являв собою реальну силу, що могла впливати на перебіг подій у боротьбі за владу на півострові. Питання про його приналежність було надзвичайно актуальним, і навколо нього не вщухала боротьба»^[73].

Так, Третій Всеукраїнський військовий з’їзд, що проходив з 20 жовтня по 1 листопада 1917 р. у Києві, ухвалив окрему резолюцію з приводу українізації Чорноморського флоту. В ній підкреслювалось: «...Чорноморський флот в своєму складі має 80 відсотків українців і находиться на територіальних водах України, з’їзд постановив, щоб Генеральна Морська Рада приступила негайно до українізації Чорноморського флоту...»^[74].

І тільки в січні 1918 року Центральна Рада, не зважаючи на те, що за умовами Брестського мирного договору Чорноморський флот відходив до РРФСР і мав залишатися поза бойовими діями, видала закон про перехід його під юрисдикцію Української Народної Республіки. Цей крок Центральної Ради був зроблений уже після проголошення історичним IV Універсалом 9 (22) січня 1918 року незалежності України. Він скоріше за все був зв’язаний зі сподіваннями на німецьку підтримку в цьому питанні. Хоч, як показав подальший перебіг подій, ці сподівання виявилися марними.

Жовтневий переворот у Петрограді, мирний договір підписаний у Бресті між країнами Четвертного союзу, Росією і Україною, німецька окупація України в кінцевому рахунку привели до перетворення Криму на плацдарм, де зіштовхнулися інтереси України, Росії і не в останню чергу — Німеччини. Нижче зупинимося на цьому докладніше.

Рада Народних Комісарів, тобто більшовицький уряд революційної Росії, в грудні 1917 р. звернулася з декларацією «До всіх трудящих мусульман Росії і Сходу». У ній, зокрема, проголошувалося: «Мусульмани Росії, татари... Криму... Влаштуйте своє національне життя вільно і безперешкодно. Ви маєте право на це... Ви самі повинні бути хазяями вашої країни»^[75].

Кримські татари вирішили реалізувати надане їм право на самовизначення. Курултай представників кримськотарського народу обрав 12 грудня 1917 року національний уряд — Директорію і проголосив відокремлення Криму від Росії за формулою «Крим для кримчан». Водночас створений уряд не ставив за мету розрив історичних, економічних, культурних та інших зв’язків з Україною. Таке становище аж ніяк не влаштовувало більшовицький уряд Росії. Вищеназване звернення до мусульман Росії мало більше пропагандистський характер. Голова Раднаркому РРФСР В. Ленін роз’яснював тим, хто був проти «права націй на самовизначення»: «Ми за право відокремлення (а не за відокремлення всіх!)... Відокремлення зовсім не наш план. Відокремлення ми зовсім не проповідуємо. Загалом ми проти відокремлення»^[76]. Заява курултаю кримськотатарського народу не тільки була сприйнята негативно, але й серйозно налякала більшовиків.

Раднарком Росії не визнав самовизначення кримських татар, оголосивши їх урядом «контрреволюційним» і таким, що має ще один страшний гріх: спирається на підтримку з боку Центральної Ради і визнається нею. А Центральна Рада, ця «злочинна зрадниця народу», надумала з допомогою кримськотатарських військ «захопити у свої руки спочатку всі міста Криму, а потім і грізну фортецю революції — Севастополь»^[77].

Нова російська радянська імперія прагнула за будь-яку ціну зберегти за собою цей стратегічно важливий півострів та Чорноморський флот. Ось тут і ставало в пригоді лукаве (а політичне лукавство було суттю більшовицьких інтриг) гасло про право на самовизначення. Це лукавство було настільки безмежним, що ігнорувало навіть такі поняття, як «нація», «народ», «етнічні кордони». Водночас проголошувався якийсь незбагненний абстрактний конгломерат інтернаціональної територіальної автономії, що не має чіткого пояснення й сьогодні, але завжди використовується в імперських політичних цілях. Сьогодні, наприклад, це Абхазька республіка, Південна Осетія, Придністровська Молдавська республіка. Тоді на території, де проживали українці, було витворено такі псевдодержави, як Одеська радянська республіка, Донецько-Криворізька республіка, Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна, Кубанська республіка тощо. Мета одна — утримати таким чином Україну в складі нової імперії.

Як створювались такі «республіки», можна простежити на прикладі Радянської Соціалістичної Республіки Тавріди. Рішення про її створення було спричинене прагненням відірвати Крим від України.

З цією метою ЦК більшовицької партії у березні 1918 р. направив у Крим члена Петроградського комітету РКП(б), члена ВЦВК А. Слуцького. А перед тим для зміцнення більшовицької організації Таврійської губернії туди прислали Ж. Міллера (учасника революції 1905 р. у Ризі) і Ю. Гавена (латиша, члена Мінусінської Ради). Як бачимо, ці люди були надто далекі від проблем Криму і Таврійської губернії — як територіальних, так і національних.

Та, незважаючи на такі «дрібниці», Ж. Міллер і Ю. Гавен за добре вже відомим і не раз перевіреним сценарієм 2–5 березня 1918 р. скликали губернську більшовицьку конференцію. На ній 20 делегатів (!), що їх вдалося зібрати, винесли рішення про скликання з’їзду Рад. 7–10 березня 1918 р. на з’їзді Рад Таврійської губернії створено таврійський ЦВК Рад. Головою Центрального Виконавчого Комітету стає Ж. Міллер, а Ю. Гавен, звичайно, його заступником.

Маючи фінансову підтримку (Петроград вислав 49 млн. карбованців)^[78], відповідні інструкції, вони зібрали 19 березня 1918 р. таврійський ЦВК Рад, де і проголошено Радянську Соціалістичну Республіку Тавріду (РСРТ). Головою Ради Народних Комісарів РСРТ було призначено А. Слуцького.

Люди, які очолили цю «республіку», були настільки некомпетентними, що поспіхом включили до її складу і частину території Української Народної Республіки. Довелося Раднаркому РРФСР поправляти своїх енергійних ставлеників, роз’яснювати, які території можна віднести до Республіки Тавріди. Через два дні, тобто 22 березня 1918 р., ЦВК РСРТ змінив своє попереднє рішення, вилучивши з її складу Дніпровський, Бердянський і Мелітопольський повіти України, в яких, за переписом 1897 р., переважну більшість населення становили українці.

«Хитрість» з утворенням РСРТ, як показали наступні події, не спрацювала. Так, у ноті німецького кайзерівського уряду, яку передав 3 травня 1918 р. наркомату закордонних справ Росії посол Мірбах, відзначалось: «Імператорський уряд дасть повну силу праву на самовизначення, проголошеному російським урядом, і передбачає, що питання щодо Криму, який до цього часу належав до Таврійської губернії, буде предметом російсько-українського договору»^[79].

Однак відсутність міжнародного визнання і підтримки серед місцевого населення не завадили більшовицькому керівництву ЦВК і РНК РСРТ успішно грабувати кримчан і вивозити на північ хліб, зерно, продукти, виконувати вказівки Раднаркому Росії. Відомо, що протягом лютого-квітня 1918 р. з Криму, в основному до Москви і Петрограда, було відвантажено понад 3,5 млн. пудів хліба. В останні ж дні березня і на початку квітня майже щодня до РРФСР відправлялось 150–200 вагонів пшениці. Інтенсивне викачування продовольства призвело до різкого зниження посівних площ, великої нестачі продуктів харчування, а відтак — до загрози голоду в Криму. Відвернути його вже у 1919 р. вдалося тільки завдяки своєчасній допомозі України. До Криму було відправлено 420 тис. пудів борошна, 109 вагонів цукру, і проблема була розв’язана^[80].

Така влада, не маючи підтримки у населення півострова, особливо сільського, довго протриматися не могла. Намагання відокремити Крим від України підірвали авторитет ЦВК. Тому в листі до Орджонікідзе в березні 1918 р. Ленін закликав проводити гнучкішу лінію щодо України, у тому числі в Криму. «Слуцький, — писав він, — не зрозумівши всієї складності виниклої ситуації, гне яку-небудь іншу спрощену лінію — тоді його треба осадити рішуче, пославшись на мене. Негайна евакуація хліба й металів на схід, організація підривних груп, створення єдиного фронту оборони від Криму до Великоросії з залученням до справи селян, рішуче і беззастережне перелицьовування наших частин, що є на Україні, на український лад — отаке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсіенком — він повинен тепер називатися просто Овсієнком. Те саме треба сказати про Муравйова (якщо він залишиться на посту) та інших...

Втлумачте все це, тов. Серго, кримським товаришам і добивайтеся створення єдиного фронту оборони»^[81]. Малася на увазі організація боротьби проти Української Центральної Ради і німецьких військ, що вступили на Україну згідно з Брестським мирним договором, який підписали з Німеччиною уряди РРФСР і Української Народної Республіки. Таким чином, у зв’язку з тим, що радянська Росія уклала з кайзерівською Німеччиною мирний договір, Ленін вимагав у наведеному документі зміни тактики, перелицювання російських військ на український лад і продовження боротьби «нової» Росії проти демократичної революції в Україні. Це ще більше ускладнювало ситуацію. У квітні 1918 р. Україна була повністю окупована німцями.

Що ж до Радянської Соціалістичної Республіки Тавріди, то вона у той час входила до складу РРСФР. В день проголошення РСРТ, тобто 22 березня 1918 р., її уряд повідомив уряди РРФСР, Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Болгарії проте, що приймає умови Брестського мирного договору. Що мало означати це повідомлення Республіки Тавріди, яка не була суб’єктом міжнародного права і не брала участі в мирних переговорах у Брест-Литовську як офіційна сторона, важко сказати. Воно, напевно, варте самої ідеї проголошення такої республіки. Принаймні німці не звернули ніякої уваги на повідомлення і 18 квітня 1918 р. почали окупацію Криму. «Уряд» А. Слуцького у цей час фактично не контролював становище ні в місті, ні в селі. Не мав він виливу й на Чорноморський флот. 23 квітня 1918 р. РНК РСРТ дає вказівку про перебазування Чорноморського флоту до Новоросійська.

Однак, 29 квітня 2918 р. на нараді представників Чорноморського флоту була прийнята резолюція про передачу флоту Україні в особі уряду Української Центральної Ради і підняття на кораблях синьо-жовтого прапора. Відомо, що 1917 року на Чорному морі було близько 400 кораблів, у тому числі 7 лінкорів, 2 крейсери, 22 есмінці, 4 міноносці, 17 підводних човнів (з них 6 недобудованих). Раднарком Росії побоювався, щоб Чорноморський флот не перейшов під юрисдикцію України. За наказом голови уряду В. І. Леніна його треба було потопити. Проте цей наказ не був виконаний. З усіх кораблів тільки один лінкор, сім есмінців та два міноносці залишили Севастополь і взяли курс на Новоросійськ, де були потоплені^[82].

До речі, це було не перше підняття українського синьо-жовтого прапора на Чорноморському флоті. І першу присягу чорноморці приймали на вірність не СРСР, а саме Україні ще у 1917 р. Так що нинішні пристрасті навколо Чорноморського флоту якоюсь мірою вже є повторенням нашої історії. Ця подія яскраво описана у творі українського письменника Юрія Липи «Ковель Супрун». «Спротиву майже не було, — пише він, — і по трьох днях, 12 листопада 1917 р., відбулася урочиста парада з молебнем... Ось вона (ескадра — В. Ч.) проходить поміж Олександрівською і Костянтинівською батереями, низкою дефілює у великім рейді із сигналом «Слава Українській Народній Республіці» на тлі блакитного і дивно спокійного моря. День був як до заручин...»^[83]. Так що і в 1917, і в 1918 роках синьо-жовті прапори УНР майоріли на кораблях Чорноморського флоту. І ці історичні події не обминеш, не замовчиш.

Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського, гетьманський уряд Української Держави, як свідчать документи, найбільше уваги приділяв Криму і Чорноморському флоту. Гетьман враховував вирішальне стратегічне значення Кримського півострова для Української держави. Це добре проглядається з ноти П. Скоропадського від 10 травня 1918 року до німецького уряду, яку він направив через посла Мумма. В ноті ґрунтовно викладено необхідність приєднання Криму до України як однієї з головніших умов успішного розвитку і її процвітання. Так, в ноті зокрема підкреслювалось: «Приймаючи на себе гідність Гетьмана України, я поставив собі завдання не тільки повернути порядок і спокій моїй батьківщині, Україні, але також допровадити її до якнайбільшого економічного добробуту... Особливе значення для відродження України полягає у справі установлення її кордонів, особливо південного, і таким чином, у володінні Кримом»^[84].

Дипломатична і політична боротьба Української Держави за оволодіння Кримом тривала майже увесь період існування Гетьманату. Але в завершеному вигляді позиція гетьманського уряду щодо територіальної приналежності Криму була ясно і прозоро сформульована в ноті керуючого справами міністерства закордонних справ Д. Дорошенка від 30 травня 1918 р. німецькому послу — барону Мумму. Подамо повний текст цього документа, зважаючи на важливість викладених в ньому положень: «Ваша Ексцеленціє! Маємо честь повідомити Вас про те, що уряд Української Держави уважає конче потрібним, щоб Кримський півострів увійшов у склад Української Держави.

Економічно, політично і етнографічно Крим тісно зв’язаний з життям населення України. Українська Держава з сього боку ніколи не зможе нормально розвиватися без злучення з Кримом. Правда, коли проголошено третій Універсал Української Народної Республіки, там зазначено, що до Української Держави належить тільки північна Таврія без Криму. Але перш усього Універсал взагалі зазначав тільки головні частини української території, маючи на увазі, що ті землі, в яких українська людність не має абсолютної більшості, приєднаються пізніше. Через те в третім Універсалі не була зазначена ні Холмщина, ні частина Курської, Вороніжської губерній, Области донського війська, ні частини Бессарабщини. А між тим, тоді малося на увазі, що ці землі конче перейдуть до України.

Так само думали й щодо Криму. Такий спосіб установлення кордону, спершу тільки в загальних рисах, пояснюється також і тим, що тоді Українська Народна Республіка розглядалася тільки яко федеративна частина Росії. Так само й Крим, коли б він приєднався добровільно до України, мав бути також федеративною одиницею Росії і таким чином автори третього Універсалу розуміли, що зв’язку з Кримом, економічним форпостом України, Українська Держава не губить. Нині ж, коли остаточно стала Україна на шлях цілковитої політичної незалежності, зв’язок з Кримом, яко федеративною одиницею, може увірватися цілком. І тому тепер, коли українське військо за допомогою дружнього нам німецького війська захопило Крим у свої руки, повстало питання про прилучення Криму до Української Держави.

Притім, стаючи на принципі само означення, не бажаючи нарушувати волі населення, нарешті, розуміючи різні відміни в житті Криму, Український уряд вважає, що приєднання Криму може відбутися на автономних підставах, відповідно до чого проект має розробитися: знаючи настрої значної більшості населення Криму, маючи на увазі інтереси тої людності та її стародавні зв’язки з Українським урядом, не маємо сумніву, що воля населення Криму може бути висловлена тільки за злукою з Україною.

Прийміть, Ваша Ексцеленціє, запевнення в цілковитій пошані та відданості. Управляючий міністерством закордонних справ Д. Дорошенко.»^[85].

Проте, німецькі власті мали свої власні інтереси в Криму і не тільки не підтримали прагнення українських властей і їх плани, а й протидіяли їх реалізації. Судячи з усього, Берлін схилявся до проекту утворення татарської держави в Криму з німецьким управлінням та економічними інтересами. Тому не випадково організацію уряду в Криму було доручено командувачеві 1-им Мусульманським корпусом генералу М. Сулькевичу, одним з перших урядових розпоряджень якого адміністративним органам Криму була заборона вступати в будь-які стосунки з урядом України. А пізніше були розпочаті репресії проти українців Криму і навіть висунуті територіальні домагання на таврійські повіти України.

Це призвело до протистояння і навіть блокади Криму з боку Української Держави. Митна війна підірвала довір’я населення до уряду генерала Сулькевича і, до того ж, суттєво збільшила активність українських сил на півострові. Поступово мінялись зовнішнє і внутрішнє становище самої Німеччини, що привело до зміни поведінки окупаційної німецької влади щодо Криму та домагань України на півострів. Безумовно, свою важливу роль відігравала послідовна і рішуча позиція гетьмана П. Скоропадського та його уряду щодо кримської проблеми^[86].

Українській делегації на переговорах з делегацією РРФСР в Києві довелося вести важкі дискусії щодо претензій останньої на Крим.

Все це ускладнювало переговори між урядами України і Криму. І тільки в кінці вересня 1918 р. вдалося дійти згоди щодо умов, на яких Крим мав приєднатися до Української Держави, а саме: повна внутрішня автономія, власний парламент, територіальна армія, представник автономії статс-секретар при Раді Міністрів України. Тобто, Крим входив до складу Української Держави на правах автономії. Досягнуті домовленості знайшли підтримку більшості населення Криму, в тому числі і кримськотатарського народу.

Але досягнуті домовленості української і кримської сторін не були реалізовані і в першу чергу у зв’язку з різкою зміною ситуації в регіоні. Така зміна була зумовлена з одного боку поразкою Німеччини та Австро-Угорщини у I-й світовій війні. А з іншого, окупацією Криму білогвардійською Добровольчою армією, а в Україні — зміною влади, тобто повстанням проти гетьмана Скоропадського, очолюваним Директорією.

Таким чином, у роки визвольних змагань, стратегічно важливий Кримський півострів декілька разів переходив з рук в руки. Як тільки Крим переходив під контроль білогвардійців чи інтервентів і більшовики опинялися на нелегальному становищі, вони тут же підпорядковували обласну організацію ЦК КП(б)У. як тільки Крим звільняли, обласна партійна організація підпорядковувалась Москві. Нарешті, в листопаді 1920 р., після вигнання с півострова барона Врангеля і жорстокої розправи над полоненими і «буржуями», Крим включається до складу РРФСР, туди ж передається й обласна партійна організація, яка з липня 1920 р. була у складі КП(б)У^[87].

За постановою ЦВК і Раднаркому РРФСР від 18 жовтня 1921 р., підписана В. Леніним і М. Калініним, була створена Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка у складі РРФСР. Державними мовами проголошені російська і татарська.

РОЗДІЛ V У складі СРСР. Входження Криму до складу Української PCP

Створена у жовтні 1921 року Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (КАРСР) проіснувала формально до 1945 року. Її існування відображало своєрідність міжвоєнного періоду СРСР — держави, яка була проголошена 30 грудня 1922 року. Створення СРСР і входження до його складу Української PCP означало втрату останньою навіть формальних ознак суб’єкта міжнародного права. Що стосується Кримської АРСР, то вона поєднувала в своєму політико-адміністративному устрої та внутрішній політиці елементи як територіальної, так і національно-територіальної автономії. Тому думки істориків розділились щодо оцінки цього феномену. Значна частина з них не без серйозних підстав стверджує, що Кримська АРСР була національно-територіальною автономією, вказуючи на те, що кримські татари обіймали в ній вищі адміністративні посади, вони, не без підстав, вважалися корінним народом, а кримськотатарська мова — державною, на рівні з російською. Таке бачення цієї проблеми поділяє сьогодні також наукова і політична Кримськотатарська громадськість.

Певні політичні опоненти, історики, не поділяючи вище викладеної точки зору, наголошують на тому, що кримські татари становили меншість серед населення півострова, їх політико-культурний вплив був насаджений з Москви в рамках загальнодержавної більшовицької політики «коренізації» (в Криму вона набула назву татаризації), так само згори припинений.

До того ж, зазначають вони, Москва, проводячи свій курс на світову революцію і намагаючись розширити свій вплив у мусульманському світі, імітувала своє прихильне відношення до кримськотатарського народу.

Установчий з’їзд Рад кримської автономії відбувся 7–11 листопада 1921 року у Сімферополі. На з’їзді було проголошено Крим автономною республікою, ухвалено закон про землю, про введення нової економічної політики (НЕПу), затверджено конституцію. З’їзд обрав Центральний Виконавчий Комітет рад (Крим ЦВК) та голову Ради Народних Комісарів Кримської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки. Головою Раднаркому республіки був поставлений М. Султан-Галієв, а наркомати землеробства, робітничо-селянської інспекції, освіти та охорони здоров’я очолили також кримські татари І. Ібраімов, В. Ібраімов, К. Хамзін і Х. Чапчакчі. Представники татар увійшли крім цього до Особливого представництва Кримської АРСР при Наркоматі з національних справ (з 1924 р. — при ВЦВК РРФСР). Означене повинно було дати доступ до влади на важливих напрямах політичного управління, економіки та культури. Однак, голова першого Кримського ревкому 1918 р. Ю. Гавен, який ніс відповідальність за репресії, в тому числі проти кримських татар і, зокрема, за смерть голови першого кримськотатарського уряду Н. Челебі Джигана, був «обраний» головою ЦВК КАРСР. Ще один колишній голова Кримревкому М. Поляков, наступник сумно відомого своїми звірствами в Криму Бела Куна, під час «зачистки» від військ Врангеля, зайняв ключову посаду наркома внутрішніх справ^[88].

Проте, залучення представників кримськотатарського народу до влади не врятував татар, як і інших жителів від надзвичайного голоду 1921–1922 рр. За даними всесоюзного перепису населення 1926 р. — у Криму налічувалось 713.823 жителів. А у 1921 р. тут проживало 719.531 чоловік. Тобто, населення регіону з 1921 р. по 1926 р. не тільки не збільшилось, а навпаки, зменшилось на 5708 чоловік. Причиною цього стали голод і епідемії 1921–1922 рр. Найбільших втрат у цей час зазнало кримськотатарське населення. Особливо трагічним був голодний 1922 рік.

Щоб уявити зміни в етнічному складі населення Криму, звернемося до порівняльної таблиці. (Дані до загального складу у відсотках)^[89].

Етнічний склад	Рік перепису	1897	1921	1926
Татари і цигани[90]	34.1	25.7	25.1
Караїми	1	0.7	0.6
Росіяни[91]	45.3	51.5	53.6
Німці	5.8	5.9	6.1
Євреї та кримчаки[92]	5.2	7	6.4
Поляки	1.3	0.8	0.6
Ести	0.4	0.3	0.3
Чехи	0.2	0.2	0.2
Греки	3.1	3.3	2.3
Болгари	1.1	1.7	1.6
Вірмени	1.5	1.6	1.5
Інші	1	1.3	1.7
%	100	100	100

Насамперед впадає в око значне зниження процентного відношення основної частини корінного татарського населення до загальної кількості жителів Криму. Цьому повністю відповідає і постійне зменшення в абсолютних цифрах: 1897 р. — 186 212 осіб; 1921 – 184 568; 1926 – 179 094. Цей факт особливо важко пояснити на тлі того, що у цей же час у Криму відбувається різке збільшення не тільки у процентному відношенні, але й в абсолютних цифрах кількості росіян: у 1897 р. — 247 724; 1921 — 370 088; 1926 – 382 645, у тому числі 301 398 росіян, 77 405 українців та 3 842 білоруси. Тут спостерігається не стільки природний приріст населення, скільки широке проникнення російського елементу до півострова^[93]. Така ж демографічна «політика» проводилась і в наступні роки. Російські переселенці, як правило, осідали в містах і становили 60 відсотків їх мешканців. Водночас 63 відсотки українців були сільськими жителями, що також наштовхує на певні висновки. Показово й те, що до війни в радянському апараті КАРСР було зайнято 59.7 відсотка росіян, 13 татар, 27.3 представників інших національностей.

Можна цілком погодитися з твердженням, що створена Кримська АРСР мала двоїсту природу, маючи риси як територіальної, так і національної автономії. Значне представництво кримських татар в уряді створювало неабияке враження про її національний характер. При цьому, певні риси національної державності не були закріплені передусім в конституції, якщо не брати до уваги формальні елементи державної символіки. Тобто, прапор і герб були створені за зразками радянської символіки, але містили національну ознаку, а саме: поряд з написом російською — «Крымская Советская Социалистическая Республика» містився напис кримськотатарською. Але статус кримських татар, як титульного етносу та його мови, не обґрунтовувався жодним положенням конституції. Таким чином, означене надавало національним рисам автономії факультативного характеру, які можна було не брати до уваги, навіть без зміни конституції КАРСР. Не кажучи уже про те, що розподіл компетенції між кримським та урядом Російської РФСР не давав жодних шансів Криму самостійно визначати свою політику. Навіть названі вище важливі позиції кримських татар в уряді не були ключовими в сенсі контролю влади в республіці. Усі важелі контролю над політичним курсом автономії, перебували в руках російського уряду^{title="">[94]}. І в міру цього спрацьовували механізми контролю, закладені в Криму та РРФСР.

Це можна прослідкувати на прикладі проведення політики «коренізації» в Кримській АРСР. А саме, в квітні 1923 р. на XIII з’їзді Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б) було проголошено, крім іншого, політику коренізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Проте, на першому плані керівна більшовицька партія передбачала іншу мету: укоренитися в національних республіках. Тому цей політичний курс отримав назву коренізації. А саме, намагаючись зміцнити свій вплив в республіках, РКП(б) повинна була через своїх представників розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Але політика коренізації мала і побічний ефект, а саме: стрімкий розвиток пригнічених в попередній час національних культур^[95].

В Кримській АРСР більшовицька кампанія «коренізації» набула рис татаризації. А однією з найперших її завдань було розширення ролі і значення кримськотатарської мови. Не менш важливим і плідним напрямом був напрям культурного будівництва, що також набрав форм татаризації. Як наслідок — відкриття татарських шкіл, педагогічних інститутів, наукових закладів, бібліотек, музеїв. Неабияке значення мало відкриття кримськотатарського театру, що було нетрадиційним в тюркській культурній традиції. Значна увага зверталась на підготовку кадрів з вищою та середньою спеціальною освітою для народногосподарського комплексу автономії.

Прикметно, що в культурному піднесенні Криму є певний внесок української інтелігенції. Академік Агатангел Кримський, інші українські історики та письменники проявляли значний інтерес до культури тюркських сусідів. В 1926 році в Харкові було намагання заснувати «Українське товариство дослідження Криму та Кавказу». Товариство ставило собі за мету сприяння економічному зближенню України, Криму та Кавказу та реалізацію освітніх запитів українського населення Криму та Кавказу. Та більш конкретних даних про створення та діяльність товариства, на разі, не виявлено^[96]. Саме в Україні тюрколог Т. Грунін видав 1930 р. першу за кордонами Туреччини граматику турецької мови із застосуванням нової абетки — латиниці. Нова абетка була запроваджена в Туреччині з листопада 1928 р., а запровадження латиниці в кримськотатарській мові було зроблене Б. Чобан-заде в межах програми створення нової турецької абетки, очолюваної академіком О. Самойловичем, в травні 1928 р. Відомо, що кримськотатарські вчені О. Акчокракли, Я. Кемаль друкувалися в українському журналі «Східний світ», збірнику «Студії з Криму» (Київ, 1931). В останньому було надруковано і перший науковий огляд Історії літератури кримських татар, написаний А. Кримським^[97].

В кінці 20-х років XX ст. йде поступове згортання політики коренізації. На початку 1930 року тактика згортання коренізації набуває форми поліпшення соціальної структури суспільства. Відносно татар ця нова кампанія набула вигляду боротьби за створення власного робітничого класу та колгоспного селянства. Насправді, кампанії з розкуркулення, разом з конфіскаціями зерна спричинили голод 1931–1933 рр., що доповнив масові репресії в Криму. Ситуація на кримському півострові відрізнялася від голодомору в Україні 1932–1933 р. найбільш виразно тим, що кримське керівництво, зокрема голова Кримського ЦВК Мемет Кубаев, намагався протестувати проти здирства та організованого голоду, прямо звинувачуючи Москву у грабунку. Ця принципіальна позиція державця коштувала йому життя.

Перед тим, у липні 1928 року в Криму проводиться кампанія закриття мечетей і заборона ісламської освіти^[98]. Більшовикам відпала необхідність рядитись в тогу союзників мусульманських національних рухів. Вони тепер представляли себе захисниками мусульманських пролетарів і бідних селян.

В цьому ж, 1928 році було висунуто абсурдне звинувачення В. Ібраімову, який очолював Раднарком Криму, і 9 травня розстріляно. Маховик репресій в Криму розкручувався на протязі всіх років аж до початку Великої Вітчизняної війни. Зауважимо, що репресії стосувалися не тільки кримських татар, а й інших народів, що проживали в Криму.

Педагогічний інститут (Сімферополь) в 1936 році зазнав масових жорстоких репресій свого особового складу. Так, були вигнані з роботи і віддані під суд Асан Сарбі Айваз, Осман Акчокракли, письменник Лятіф-заде та ін. 7 квітня 1938 р. в Сімферополі О. Акчокракли був розстріляний разом з 18 іншими представниками кримськотатарської інтелектуальної еліти^[99]. В Петербурзі заарештовано і в лютому 1938 р. розстріляно О. Самойловича, директора Інституту сходознавства АН СРСР. Не оминули репресії і українських тюркологів АН УРСР. В опалі перебував і припинив свою наукову діяльність академік АН УРСР А. Кримський. припинено видання наукового збірника «Україна і Схід», працю над підготовкою Архіву Коша Нової Січі, в рамках якого планувалося видати й листування Коша з Кримським ханатом.

У трагічні тридцяті роки були ліквідовані майже всі діячі кримськотатарської культури. Це ще одне переконливе свідчення того, що кримські татари, як і в період російської імперії, в новій ідеократичній імперії СРСР продовжували вважатися «шкідливим елементом»^[100].

Крайнім проявом геноциду була депортація цілого народу. В травні-червні 1944 р. внаслідок абсурдних звинувачень у зраді з Криму були виселені татари, греки, болгари, вірмени. Німці (50 тис. чоловік) були виселені у глиб СРСР ще в серпні 1941 р.

До середньоазіатських республік і Казахстану було депортовано 45 384 татарські сім’ї (194 303 особи), у тому числі з Джанкойської зони — відповідно 3038 і 13 848, Євпаторійської 5264 і 22 638, Керченського півострова 2415 і 11 218, Севастопольської зони (у тому числі Бахчисарайського району) — 12 242 і 51 273, м. Сімферополя — 400 і 10 905, Сімферопольського району 5308 і 23 889, Феодосійської зони 5319 і 25 050, Ялтинської зони — 7020 і 26 383.

Ось як згадують про цю трагічну сторінку свого народу свідки тих подій. Розповідає Паша Халід: «Ніч. Заходять солдати зі зброєю і кажуть, щоб через 15 хвилин зібрались. Я беру рогатку, шинелю, залишену пораненим дядею. Мама спокійно каже: «Не треба, синку, облиш.» Солдат відбирає у мами Коран і кидає його в туалет. Нас відвозять на кладовище і до ранку там тримають. Ранком нас гонять на станцію. Там заганяють, як худобу, в вагони «телятники»: маму — в один вагон, мене — в інший. Тоді я бачив маму в останній раз. На всіх станціях, через які ми проїжджали, місцеві жителі з криками «зрадники» закидали вагони камінням. В Саратові нас пересадили на вантажні баржі. П’ять днів ні в кого не було навіть макового зерняти в роті. Не кормили, поки не привезли в Марійську АРСР. Коли пливли на баржі, сусідка з відчаю на моїх очах кинула своїх дітей в річку і кинулася сама. Коли нас привезли в Марійську АРСР, то 18 кілометрів гнали пішки в тайгу. Поселили в таборі серед болота, там до нас жили поляки. Дуже багато людей умирало. Поки вириють могилу, вона заповнюється водою, трупи топили палками. Жінки працювали на лісоповалі. Пили гнилу воду, і добре пам’ятаю, що у всіх, хто умирав, останнім бажанням було — випити ковток чистої води з рідного Криму».

Розповідає Іачет Ахаєва-Бєкєрова, 1934 року народження: «За день чи два до 18 травня 1944 року ходили по домівках і переписували склад сімей. Було чотири години ранку, коли почувся стукіт у двері. Мама подумала, що прийшли до офіцера, що квартирував у нас, покликала його. Але він відповів: «Це вас прийшли виселяти з Криму». На збори дали 15 хвилин. Тато інвалід, а у мами хворе серце. Поки ми, діти, приводили їх до тями, час ішов. І нас почали виштовхувати автоматами з дому. Тато спитав: «За що?» — «Хамма татарларни кочирамиз Сибірча, Уралча», відповів один із солдатів, який був узбеком. І нам стало страшно. Вивели нас на тютюнове поле. Під’їхали «студебекери». Більшу частину речей нам наказали викинути. Мама, плачучи, сказала офіцерові, який квартирував у нас, що ми нічого не встигли взяти. Коли ми підійшли до свого дому, то побачили на дверях великий замок. В дитячій пам’яті надовго залишилось: гавкіт собак, нявкання котів, мукання корів, бекання овечок, крики і нещасний плач людей, що прощалися; сусіда Петро веде до себе додому нашу корову... З нами їхав один старий чоловік, сини його були на фронті. Він весь час плакав і просив не залишати його, говорив, що скоро повинні повернутися його сини, весь час повторював їхні імена. В дорозі він помер. Його хотіли поховати за мусульманським звичаєм. Але про це якось дізналися і викинули труп з вагона. Через тиждень нам принесли відро якогось смердючого місива, їсти його було неможливо. Ніколи не забуду, як помер у засланні тато. Перед смертю він заплакав і прошепотів: «Шматочок Криму...» Що там казати, через моє серце назавжди пройшли: шматочок неба, шматочок Криму, морг, під вікном тато, порожня хата на чужині».

Розповідає Лейла Валянова: «...Виселяючи нас, дозволили взяти на трьох одну подушку і одну ковдру, а горшки, ложки, харчі наказали залишити... Усі плакали, притискуючи до грудей Коран, а одна старенька уголос читала молитву. Товарні вагони заповнили так, що багато хто стояв, сиділи по черзі. Не відчиняли дверей, солдати запитували, чи є померлі. Хоронити їх ніхто не дозволяв, а просто, на ходу поїзда, викидали з вагону. В перший же день прибуття в Узбекистан усіх взяли на облік у спецкомендатурі. Життя людей залежало від людських якостей, і службового рівня комендантів. Ніколи не забуду їх прізвищ: Амбарцум’ян, Іванов, Кацман, Зав’ялов. Як вони принижували нашу людську гідність! Як вони знущалися над нами! Страшно і моторошно про це згадувати»^[101].

Трагедію кримськотатарського народу ніколи ніхто не виправдає. Страшні рани, завдані цьому народові, неможливо вилікувати. Крізь віки і покоління мучитиме серця людей непоправне горе і невгамовний біль. Могили кримськотатарської людності, синів і дочок її розкидані по всіх колах пекла колишньої радянської імперії. Понищені пам’ятки історії і культури самобутнього народу. Зроблено все для того, щоб цей народ не зміг більше повернутися на свою прабатьківщину.

Тотальна депортація цілого народу з його правічних земель — злочин проти людяності, повне нехтування елементарними правами. Адже татари, як і всі народи, брали участь у боях з гітлерівськими загарбниками на багатьох фронтах, у партизанських загонах, в антифашистському підпіллі, за що відзначені високими урядовими нагородами. Скажімо, уродженець Алупки Аметхан Султан двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу, героями Радянського Союзу стали А. Решидов, С. Сеітвелієв, А. Тейфук (див. документальні додатки до книги).

5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ, за яким були зняті безпідставні звинувачення з кримськотатарського народу. З цього часу розпочалося поступове повернення татар на Батьківщину.

Г. Т. Бекірова цілком слушно ставить питання про мотиви депортації кримськотатарського народу, констатуючи, що і сьогодні залишається відкритим питання: що це було — мстива акція відплати чи продуманий геополітичний хід з огляду на непрості взаємини СРСР і Туреччини. «Певно, тут, — вказує вона, — були враховані розуміння і першого, і другого характеру, однак, які з них були вирішальними — сказати сьогодні не беремося. Тим часом питання про правомірність сталінських рішень і сьогодні активно дебатується і знаходить своїх захисників — і саме цей аспект його, на наш погляд, дуже важливий. Чи адекватний був «злочин» покаранню? Адже амністія особам, що співробітничали з німецькою владою, надана указом Верховної Ради СРСР у 1955 р., тим часом кримськотатарський народ уже багато десятиліть «відповідає» усім загалом за дії купки злочинців, частина яких до того ж зазнала суворих покарань»^[102].

Якщо взяти до уваги заяву М. С. Хрущова на XX з їзді КПРС про наміри Сталіна щодо депортації українського народу, які виявились нездійсненними, то скоріше за все мова йде про знищення «шкідливих» народів — татарського, українського, прибалтійських, чеченського та ін.

Після виселення татар необхідність у бутафорній автономії відпала. КАРСР у 1945 р. була перетворена на Кримську область у складі РРФСР. Ось така правда і справедливість, про яку так полюбляють говорити сьогодні деякі кримські й закордонні політики.

Після виселення татар, греків, болгар та інших національностей півострів опустів. Занепало народне господарство. Сюди почали вербувати російське населення, але відродження життя, особливо на селі, йшло дуже повільно. О. Аджубей у своїх спогадах^[103] пише про поїздку з Хрущовим восени 1953 р, до степової зони Криму. Він наголошує, що найбільше Микиту Сергійовича вразили і схвилювали натовпи переселенців, які невідомо як довідалися про його поїздку. Вони задавали запитання про життєво необхідне — їжу, житло, допомогу. Переселенці переважно приїхали з Росії, Волги, з північних російських областей. «Це я зараз пишу «приїхали», а вони кричали: «Нас пригнали», звичайний стогін людей, які зневірилися у надійній долі. З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картопля тут не росте, капуста в’яне». Або раптом вкрай сумне: «Клопи заїли». «Чого ж їхали?» — питав Хрущов. — І натовп видихав: «Обманули».

Дійсно, картина була безрадісна, визнає Аджубей. Висохла земля, зруйнований війною і сталінсько-беріївськими опричниками край, порожні селища і татарські аули. Все це вимагало якихось негайних рішень. Хрущов одразу ж наполягав на поїздці до Києва і вже ввечері на прийомі у Маріїському палаці в столиці України він ще і ще повертався до кримських проблем і неприємних вражень, які його переслідували, «умовляв українців допомогти відродженню земель». «Там южане нужны, кто любит садочки, кукурудзу, а не картошку», — переконував він.

Як ми бачимо з наведених спогадів О. Аджубея, М. Хрущов знав про справжнє становище в Криму, просив керівників УРСР допомогти у відродженні краю. Проте стверджувати, що Хрущов «прийняв рішення про передачу Криму Україні у зв’язку з трьохсотріччям возз’єднання України з Росією», «тиском на нього українців у керівництві КПРС», як запевняв заступник голови комітету з міжнародних справ тодішньої Верховної Ради. Росії О. Амбарцумов, немає ніяких підстав^[104]. Ці та інші міфи сьогодні звучать з вуст багатьох російських політиків різних політичних спрямувань, поширюються в пресі. Одні це роблять через незнання даного питання, не утруднюючи себе пошуками істини, інші свідомо перекручують і підтасовують факти. Західні журналісти і політологи слідом за російськими теж інколи повторюють міф «про Хрущова».

Спробуємо відтворити події того часу, пов’язані з передаванням Кримської області до складу України. Перше питання, яке ми можемо поставити: чи міг М. Хрущов відігравати вирішальну роль у цій надзвичайно тонкій і делікатній справі? Напевно, ні. Як відомо, Хрущов був обраний першим секретарем ЦК КПРС у вересні 1953 р. після розвінчання Берії. У цей час його становище було досить складним, непевним, і взятись за таке «слизьке» й важке питання, як територіальне, було для нього рівнозначно самогубству.

До речі, про це недвозначно пише в уже цитованій нами статті О. Аджубей. І хоч він її назвав (або йому назвали) «Как Хрущов Крым Украине отдал», там не наведено жодного факту, який би свідчив про це. Більше того, автор прямо пише: «Варто сказати, що в 1953-му Хрущов далеко ще не був повновладним господарем становища. У Москві владарювали найближчі до Сталіна люди — Маленков, Голова Ради Міністрів і Голова Президії ЦК, його перший заступник Молотов, а поруч такі, як Ворошилов, Каганович, Булганін. Провінціалу Хрущову після смерті Сталіна відводилася далеко не перша роль».

Отже, якщо не Хрущов, то хто, як і чому вирішив питання про передавання Криму зі складу Росії до України? Можна і треба поставити питання ще відвертіше: що змушувало тоді вирішити це питання таким чином?

Ми вже наголошували раніше, що з давніх часів Крим був тісно пов’язаний з Україною як в економічному, культурному, так і в політичному відношеннях, незважаючи на круті повороти історії. Цьому сприяло насамперед те, що вони безпосередньо межували одне з одним, їх господарські зв’язки тісно переплелися, а штучний розрив завдав шкоди обом народам, і найперше Криму, оскільки він мав слабку сировинну, енергетичну і промислову бази. Це яскраво виявилося під час кризи, яку Крим переживав після другої світової війни. Страшних збитків зазнала економіка цього краю. Майже все тут було перетворено на руїни. Та найбільшими були людські втрати. Населення Криму скоротилося і становило 351 тис. чоловік^[105]. Замість того, щоб якомога швидше розпочати відбудову, тоталітарний режим завдав Кримові ще одного удару: звідси було депортовано корінне населення. Внаслідок цього число громадян скоротилося ще на 228.5 тис.

Україна переживала важкі повоєнні часи. Населення республіки скоротилося на 14 млн. чоловік. У 1946–1947 рр. багато областей, особливо на півдні, були вражені голодом. Та навіть у таких умовах Україна простягнула руку допомоги Криму. До півострова надходили продукти харчування, промислові товари. Укрводбуд розпочав будівництво Сімферопольського і Старокримського водосховищ, Північно-Кримського каналу. Тобто покладено початок розв’язанню найболючішої проблеми — водної. Посилилося співробітництво і в галузі важкої промисловості. На металургійні заводи України надходить агломерат з Керчі, флюси з Балаклавського рудника. Налагоджено тісні зв’язки в галузі будівельної індустрії. Економіки України і Криму дедалі тісніше перепліталися у повоєнні роки, поступово утворюючи єдиний організм. Щоправда, це злиття в народногосподарський комплекс юридично не було оформлене.

В юридичному розв’язанні цієї проблеми найбільше були зацікавлені самі кримчани. Владні структури РРФСР у першій половиш 50-х рр., теж дійшли висновку про необхідність передати Україні область, яка тягарем своїх складних проблем «висіла» на Росії. Звернемося до документів.

Перед нами аналітична довідка «Про стан сільського господарства Кримської області», датована 4 січня 1954 р., яка була підготовлена для тодішнього першого секретаря ЦК КП України А. Кириченка. Зрозуміло, це був таємний документ. «Територія Кримської області займає 2562.1 тисячі гектарів, у тому числі орної землі — 1270.6 тисячі гектарів. В області 304 колгоспи, 49 МТС, 85 радгоспів та 12 підсобних господарств... Солонцеві і солончакові грунти займають біля 200 тисяч гектарів. Вся посівна площа у 1940 році складала 767,4 тисячі гектарів, у 1954 – 696.7 тисячі гектарів».

За довідкою, лише три колгоспи з 304 освоїли польові та кормові сівозміни. Врожайність овочів, картоплі, кормових коренеплодів та сіна значно відставала від рівня 1940 р. Наприклад, картоплі збирали тільки 30 центнерів з гектара. Не кращим було становище у садівництві й виноградарстві. Врожайність тут була меншою, ніж у дикоростучих рослин. А площі під сади і виноградники скоротились і в січні 1954 р. становили: по садах — 86.8; виноградниках — 79,2 відсотка рівня 1940 р.^[106].

Жахливим було становите й у тваринництві. Колгоспи і радгоспи Криму були забезпечені кормами для худоби взимку 1953–1954 рр. лише на 37 відсотків. План будівництва корівників і телятників у 1953 р, виконали в області на 36,5; пташників — на 43 відсотки.

У МТС парк тракторів і комбайнів налічував відповідно 3516 і 941. Для її ремонту при МТС діяли тільки 23 типових майстерні. В області не вистачало більш як 1100 трактористів і комбайнерів.

У довідці наголошувалося, що степова частина Кримської області вкрай погано забезпечена водою. «Головну роль у водопостачанні цієї зони відіграють артезіанські води, що «залягають на глибині 60–155 метрів». На січень 1954 р. зрошуваних земель налічувалося 40,9 тис. гектарів.

Не кращим було становище в інших галузях. Кримська область недоодержала податків у 1953 р. на суму 6 млн. 60 тис. карбованців. Не виконали планів харчова та легка промисловість. Область була неспроможна освоїти кошти на будівництво. У зв’язку з цим Рада Міністрів Російської Федерації лише в Ялті зменшила капіталовкладення на 5.2 млн. карбованців.

Важко повірити, що в Криму діяло лише 34 хлібобулочних магазини, 18 — м’ясорибних, 8 — молочних, 2 — тканин, 9 — взуття, 5 — будматеріалів, 28 — книжкових. Майже половина сіл області зовсім не мала крамниць. Повністю припинилися торгівля овочами та картоплею в державному секторі^[107].

Можна навести ще багато документів та фактів, але й з викладених вище, вимальовується ясна картина того, до чого довели Крим сталіністи та їхні «вірні учні та послідовники» в центрі й на місцях.

Процедура вирішення питання про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР була такою. Спочатку проблема розглядалася на республіканському рівні. Рада Міністрів Російської Федерації, вивчивши пропозиції, аргументи і звернення місцевих органів, підтримала їх і висловилася за доцільність передання Кримської області до складу Української PCP, попередньо з’ясувавши думку України. Після цього питання передається до Президії Верховної Ради Російської Федерації. Президія, отримавши принципову згоду УРСР, відповідно до чинного законодавства розглянула проблему і прийняла таку постанову: «Президія Верховної Ради РРФСР за участю представників виконкомів Кримської обласної і Севастопольської міської Ради депутатів трудящих розглянула пропозицію Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області до складу Української PCP.

Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю і Українською PCP, а також беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради Української Республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Після цього, 13 лютого 1954 р., Президія Верховної Ради УРСР приймає свою постанову «Про подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області до складу Української РСР»: «Обговоривши подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР, внесене на розгляд Президії Верховної Ради СРСР, Президія Верховної Ради Української РСР висловлює сердечну подяку Президії Верховної Ради Російської Федеративної Соціалістичної Республіки за цей великодушний, благородний акт братнього російського народу.

Український народ з почуттям глибокого задоволення і палкої вдячності зустріне виявлення безмежного довір’я і щирої любові російського народу, нове свідчення нерушимої братньої дружби між російським і українським народами.

Уряд України подбає про дальший розвиток і процвітання народного господарства Криму. Президія Верховної Ради Української РСР відповідно до подання Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки постановляє:

Просити Президію Верховної Ради Союзу РСР передати Кримську область із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».

Названу постанову Президія Верховної Ради Української РСР також направила до Президії Верховної Ради СРСР. Все це створило необхідну правову основу для прийняття відповідного рішення Президією Верховної Ради СРСР.

Відповідно до Конституції СРСР 19 лютого 1954 р. відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР, на якому були присутні всі зацікавлені сторони. Представник Росії Голова Президії Верховної Ради РРФСР М. Тарасов заявив: «Кримська область, як відомо, займає весь Кримський півострів і територіально прилягає до Української Республіки, будучи немовби природним продовженням південних степів України. Економіка Кримської області тісно пов’язана з економікою Української Республіки. З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української Республіки є доцільною і відповідає загальним інтересам Радянської держави». Закінчуючи виступ, М. Тарасов попросив Президію Верховної Ради СРСР затвердити подання Російської Федерації з цього питання. Представник України, Голова Президії Верховної Ради УРСР, у своєму виступі запевнив, що «з боку українського уряду буде приділена належна увага дальшому розвиткові народного господарства Криму і підвищенню матеріального та культурного добробуту трудящих Кримської області». В обговоренні питання взяли участь члени Президії Верховної Ради СРСР та її голова К. Ворошилов.

Після виступів Президія Верховної Ради СРСР одноголосно затвердила Указ «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР» від 19 лютого 1954 р. Процитуємо його мовою оригіналу: «Учитывая общность экономики, териториальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР, Президиум Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик постановляет: Утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президиума Верховного Совета УССР о передаче Крымской области из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики».

Остаточним рішенням з цього питання став закон, прийнятий Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 р. Адже відповідно до законодавства змінити існуючі кордони між республіками за їх згодою могла тільки Верховна Рада СРСР. Закон був прийнятий у такій редакції: «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР. Закон Верховного Совета Союза ССР.

Верховний Совет Союза Советских Социалистических Республик постановляет:

1. Утвердить Указ Президиума Верховного Совета СССР от 19 февраля 1954 года о передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской Советской Социалистической Республики.

2. Внести соответствующие изменения в статьи 22 и 23 Конституции СССР».

Слід підкреслити, що прийняте рішення не тільки не суперечило законодавству РРФСР, УРСР і СРСР, але й відповідно існуючим нормам міжнародного права. На цьому наголошують відомі юристи як Росії, так і України. Отже, немає ніяких підстав брати під сумнів законність прийнятих з цього питання актів.

Після включення Кримської області до складу УРСР розпочалося вирішення найпекучішого, як ми вже підкреслювали, питання постачання водою міст і зрошення земель степової зони Криму. З цією метою 1955 р. почалося будівництво великої іригаційної споруди на півдні України Північно-Кримського каналу. Перша частина його повинна була простягнутися від Каховського водосховища на Дніпрі до міста Керчі. Головну водозбірну споруду Північно-Кримського каналу — шлюз біля Нової Каховки і водосховище було збудовано 1956 р. Трасу каналу почали будувати у 1957 р. у дві черги. До Криму води Дніпра надійшли 1963 р. Другу чергу каналу закінчено 1975 р. подачею води до Керчі. Загальна довжина каналу понад 600 кілометрів. Сьогодні дніпровською водою забезпечуються практично всі міста Криму.

Одночасно, 1957 р., розпочато будівництво зрошувальної системи Північно-Кримського каналу. Джерело водопостачання — Каховське водосховище. Зрошувальні канали довжиною понад 4.7 тис. кілометрів здійснені у залізобетонних лотках і закритих трубопроводах. На зрошувальній системі Північно-Кримського каналу діє кілька наливних водосховищ (Фронтове, Феодосійське, Керченське та ін.). Планувалося зрошувати 600 тис. гектарів кримської землі. Сьогодні зрошується дніпровською водою більше 200 тис. гектарів степових земель півострова^[108].

Під впливом особливих гідрогеологічних умов, пов’язаних із зрошенням, рівні грунтових вод у цій системі почали різко підійматися. Клімат степового Криму став більш вологим. Середня врожайність зернових — 40 центнерів (під пшеницею зайнято 46,4 відсотка зрошуваної площі). Великі площі зайнято під овочевими культурами, садами та виноградниками. Що дала зрошувальна система для піднесення врожайності, видно і на такому прикладі: у 1950 р. Крим збирав 8 тис. тонн винограду, сьогодні — 400 тис.

Не будемо докладно зупинятися на господарському розвитку Криму після 1954 р. і обмежимось загальним висновком: із злиднями було покінчено за лічені роки. І хоч «соціалістичний вибір», нав’язаний усім народам колишнього СРСР, виключав можливість справжнього добробуту, кримчани, особливо ті, хто міг порівняти стан Криму із станом різних областей Росії, постійно констатували своє значно краще становище. Це, на наш погляд, і зумовило підтримку проголошеної незалежності України під час референдуму 1 грудня 1991 року. Питання, як і чому скінчилося це відносне благополуччя, погребує окремого дослідження і не є метою цієї книги. Проте хотілося б зауважити, що ті труднощі, які зараз переживають Україна і Крим, великою мірою обумовлені недалекоглядною колоніальною політикою колишнього «союзного» центру. Справа не лише в тому, що розбудова національної економіки починається з руїни, але й у тому, що стара економічна система навмисно будувалася центром на принципі взаємозалежності республік з огляду на їхні можливі ускладнення при виході із Союзу. Лише один приклад: Білорусь не має власного металу, але розвинула потужну металообробну та машинобудівну промисловість головним чином на металі України. Штучними економічними залежностями, окрім, звичайно, природних, пов’язана з іншими республіками і Україна. Більше того, тільки Росія мала можливість розвинути самодостатнє господарство в колишньому Союзі, що надавало їй статусу «ядра» або «старшого брата». Сказане зовсім не означає, що Україна може самоізолюватись. Навпаки, вона повинна підтримувати і активно розвивати взаємовигідні зв’язки з Росією та іншими державами, що утворилися на терені колишнього СРСР. Правда і те, що вона не може ізолюватися від інших країн світу, що її «не чекають» там з її «відсталою» продукцією. Тобто вона не може, не повинна консервувати свою відсталість однобічним орієнтуванням.

В спільній незалежній державі

Хто і чому черговий раз розпочав розігрувати «кримську карту»? Це питання так чи інакше ставлять сьогодні не тільки в Криму чи в Україні. Воно дедалі частіше у тому чи іншому вигляді виникає і в Росії, і в СНД, і в світі. Такий загальний інтерес до кримської проблеми не випадковий. Настирливе розпалювання пристрастей навколо Криму, провокування міжетнічних конфліктів в Україні, у тому числі міжконфесійних, створення тут обстановки політичної нестабільності, відрив автономної республіки або якоїсь її частини від Української держави і, зрештою, розвал або гальмування її розбудови, відновлення під різними приводами імперського центру в СНД, проголошення всієї території співдружності сферою життєвих інтересів — ось мета сьогоднішньої владної еліти Росії.

Зупинимося більш докладно на внутрішньо- і зовнішньополітичній ситуації України, яка проявилась з проголошенням 24 серпня 1991 року її незалежності. Здобуття Україною незалежності, з одного боку, кардинально змінило як умови існування новоствореної держави в цілому, так і її регіонів, включаючи Кримську область. З іншого, викликало несприйняття впливовою політичною елітою Росії нової геополітичної ситуації, пов’язаної з крахом радянської (читай «російської» — В. Ч.) ідеократичної імперії. Щодо Криму, то формально його перетворення з області в автономію, особливий регіон української держави та зону етнополітичних проблем на території України можна вважати референдум 21 січня 1991 р. За його результатами було проголошено «відновлення» Кримської АРСР як суб’єкта СРСР і учасника Союзного договору. Сам факт утворення кримської територіальної (насправді — російської) автономії стало результатом взаємодії ряду чинників далеко не одного порядку. А саме: намагання вищого керівництва агонізуючого СРСР якимось чином вплинути на ситуацію в Українській PCP за допомогою кримського сепаратизму, пробудження та активізації у Криму проросійських рухів, повернення на історичну батьківщину кримських татар. Останні, насправді не брали ніякої участі та ніяк не впливали на появу в Криму цієї дивної автономії. Має всі підстави твердження Б. Парахонського, що «Кримська Автономія може існувати тільки як засіб узгодження інтересів кримських татар та інтересів іноетнічних верств населення півострова. Як тільки кримських татар було депортовано, потреба в такій автономії відпала і Крим став звичайною областю. Але з їх поверненням об’єктивна потреба в автономії знову виникає, оскільки відбувається реконструкція ситуації 1918–1920 рр.»^[109].

Варто наголосити, що створення суто етнічної автономії в Криму фактично неможливе попри всі бажання чи/або плани деяких кримськотатарських політиків. Так само реально неможливе взагалі існування Кримської автономії без корінного кримськотатарського народу, хоч би як цього не прагнули певні проросійсько налаштовані політики. Не можна нехтувати і тією реальністю, що півострів є батьківщиною кримських татар. Кримськотатарський народ виявився найпотужнішою проукраїнською силою в Криму. Причім, підкреслює заступник голови меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, «мета реформування має полягати в тому, щоб правовими засобами забезпечити все більш ефективну участь автохтонного кримськотатарського народу в управлінні кримським соціумом, принаймні до рівня, рівного з іншими частинами цього соціуму»^[110]. Зауважимо, що існуючим статусом автономії не задоволена ані російська, ані кримськотатарська, ані українська громади.

Важливість кримської проблеми важко переоцінити. Адже якраз Крим є основним полігоном для відпрацювання політики Кремля щодо України. Як констатують відомі аналітики В. П. Горбулін та О. В. Литвиненко, — «Шляхом створення зони контрольованої нестабільності Москва прагне забезпечити вирішальний вплив на перебіг подій на півострові і отримати потужний важіль впливу на політику Києва»^[111]. Така позиція російського керівництва і політикуму РФ проявилась від самого початку існування незалежної України.

Так, територіальні претензії вже двічі висувалися і російськими законодавцями. Відомі рішення колишньої Верховної Ради Росії щодо права на Крим і Севастополь. Багатьом законодавцям сусідньої держави ніяк не вдається позбавитися імперського синдрому.

Про це ж свідчить один конфіденційний документ, підготовлений для вищих державних органів Росії. Як вказується у ньому, «отделение Крыма может рассматриваться лишь как начало цепной реакции территориально-государственного распада Украйны, способного положить конец планам воссоздания мощного украинского государства и образования черноморско-балтийского союза в западноевропейской части бывшего СССР»^[112].

Сповідування такої політики не приховується навіть про людське око не лише багатьма засобами масової інформації, політичними партіями Росії, а й деякими вищими посадовими особами. Хоча неупередженим людям, науковцям, політикам добре відомі історичні події і явища, що вказують на неможливість сьогодні пред’явлення державами територіальних претензій і необхідність дотримання принципу непорушності кордонів.

У зв’язку з цим важливо, на нашу думку, звернути увагу й на те, що тривале перебування України спочатку в складі Російської, а потім радянської імперії призвело до існування досить прозорого кордону між Росією і Україною. Тобто до значної міграції населення в той і інший бік. Внаслідок цього, як ми знаємо, в Україні проживає майже 12 млн. росіян.

Водночас лише в прилеглих до України районах Росії компактно проживають понад 6 млн. українців. Отже, той, хто у тому чи іншому вигляді висуває сьогодні територіальне питання, свідомо провокує конфлікт на «югославський зразок», але вже в таких масштабах, що може підірвати спокій не тільки в Європі й Азії, а й у всьому світі.

Вищесказане, а також політика Росії щодо ролі Чорноморського флоту значною мірою впливають на політичний клімат на Кримському півострові. Політична ситуація тут характеризується підміною справжньої демократії квазідемократичними владними структурами, зміцненням позицій антиукраїнських сепаратистських і реакційних антиринкових сил. Спадщина тоталітарного режиму з його антигуманною ідеологією і практикою, що ігнорує права людини, націй, малих народів які є автохтонними (корінними) на даній території, з його стійкими імперськими, шовіністичними стереотипами домінує тут і визначає кримський політичний клімат. Тому лише умовно можна говорити про кінець комуністичної ери на цій території і про початок посткомуністичних перетворень. Тобто тоталітарна система лише зовнішньо відображає видимість політичних, економічних, соціальних та духовних змін після розпаду СРСР і краху «комунізму». Тут, як і в деяких інших регіонах України (особливо на сході І півдні), тоталітарна система продовжує своє існування під демократичними вивісками, а партноменклатура, тримаючи у своїх руках нові владні структури, проводить стару політику, чинить завзятий спротив демократичним реформам і соціально-політичним перетворенням. Саме ці псевдодемократичні структури являють собою реальне підгрунтя й опору для сил імперського реваншу. Можливо, у Криму ці тенденції виявляються особливо послідовно, і «слава» цього регіону як «оазису», «заповідника» тоталітаризму відповідає дійсності. Принагідно відзначимо, що загравання деяких офіційних осіб з цими колами в Криму становить небезпеку для демократії і свободи не лише в Україні, а й Росії.

Що ж є причиною формування такої «заповідної» зони тоталітаризму в Криму? Напевно, одна з головних причин — це військово-стратегічне, прикордонне значення півострова, основної бази Чорноморського флоту, роль військових структур і військово-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу, офіцерських об’єднань, що орієнтуються і політично, і соціально, і морально на реанімацію радянської імперії або ж на відродження російської. По-друге, особливий статус Криму визначався і значенням його як «всесоюзної курортної зони» (урядові дачі, відомчі санаторії і бази колишніх ЦК КПРС, ЦК ВЛКСМ, силових міністерств і в першу чергу КДБ і Міноборони, державних профспілок і т. ін.), у розвиток якої вкладалися величезні кошти різними інстанціями імперського центру, щоб перетворити її на райські куточки. У нових умовах їх не хочуть втрачати колишні впливові і могутні господарі. Крім цього, тут існував і потужний місцевий клан обслуговуючого персоналу, благополуччя якого залежало від процвітання маленького імперського «раю». Через те будь-яка загроза інтересам цих сил набувала характеру запеклого спротиву реформам.

Другою групою чинників, які суттєво впливають на політичні процеси на півострові, є наслідки імперської національної політики. Дамо коротеньку довідку. Республіка Крим розташована на перетині морських шляхів Азово-Чорноморського басейну на півдні України в межах Кримського півострова. На півночі межує з Херсонською областю (Україна), на заході й півдні омивається Чорним морем, на північному Сході — Азовським. Площа — 26.2 тис. кв. км (4.3 % території України). Населення Криму, за даними перепису 1989 р., становить 2.455.900 чоловік, з них росіян — 1.688.200. українців — 719.094. білорусів 51.412, кримських татар 44.201, євреїв 18.666, вірмен 10.840, татар — 11.802, німців — 3.265, болгар — 3.008, греків — 2.798, поляків — 5.944, циган — 1.032, естонців — 898 і т. ін., причому загальна кількість національностей, що зафіксована цим переписом, досягла 120, включаючи одиничних представників різних «народів СРСР». Цей перепис не зовсім точно відобразив ситуацію в Криму. Насамперед це стосується кримських татар, масове повернення яких до Криму із місць депортації активно відбувалося вже у 1989 р. За уточненими даними кримської адміністрації, на 1 січня 1993 р. з 2.500.000 жителів Криму кримські татари становлять уже 9,6%. або 240.000. В 2012 році тут нараховувалось їх більше 270 тисяч. За найскромнішими підрахунками, за сто років (з середини XIX до середини XX ст.), як вказує відомий російський історик В. Возгрін, кримськотатарське населення зменшилося вп’ятеро^[113], що стало наслідком політики геноциду проти цього народу як у Російській, так і в радянській імперії.

В березні 2013 року в Брюсселі в Європарламенті відбулася міжнародна конференція на тему: «Давид і Голіаф: малі народи під правлінням тоталітарних режимів». Вона проходила під егідою загальноєвропейського проекту «Примирення в європейських історіях. Для кращого розуміння загальної історії Європи». У ній взяли участь керівник відділу зовнішніх зв’язків Меджлісу кримськотатарського народу Алі Хамзін і делегат Курултаю кримськотатарського народу V скликання Бекір Ганієв. У своєму виступі перед євро депутатами Алі Хамзін повідомив, що «нещодавно було виявлено документ-постанова ЦК ВКП(б) за № 1245/2 і спеціальна інструкція НКВС СРСР № 132/64 1934 року, в яких кримських татар було офіційно віднесено до групи народів, що представляють особливу небезпеку для радянського режиму». В результаті депортації 1944 року, — зазначив Хамзін, — на шляху слідування в місця виселки і в перші роки в місцях виселки померли від голоду і хвороб 109 956 людей, або 46,2% від загальної чисельності. Було запропоновано провести міжнародний суд («Нюрнберг-2»), на якому було б засуджено злочини комуністичного режиму в СРСР. А. Хамзін відзначав, що «одним із тяжких злочинів комуністичного режиму є депортація народів СРСР, а також осіб за національною ознакою до початку і в період Другої світової війни. Депортація народів супроводжувалася масовою загибеллю мирного населення, знищенням національної і культурної самобутності народів. Всього за період Другої світової війни в СРСР було повністю депортовано 8 народів — німці Поволжя, калмики, карачаївці, чеченці, інгуші, балкарці, кримські татари й турки-месхетинці»^[114].

Кількість ще двох корінних народів: караїмів — 898, кримчаків — 620, кількість депортованих (слідом за кримськими татарами), що повернулися на півострів, вірмен — 4696, греків — 3392, німців — 2558, болгар — 1363. Усі ці дані не є абсолютно точними і зазнаютьпостійних змін.

Повне повернення кримських татар на історичну батьківщину впродовж найближчих п’яти років, безумовно, приведе до істотних змін в етнічному складі населення Криму. Постане питання про державне самовизначення цього народу на території, де більшість становлять етноси, які це право вже реалізували. Крім того, корінний етнос опинився у меншості, що породжує певні суперечності і невизначеність при вирішенні питань щодо державної мови, громадянства і статусу Криму взагалі.

Не менш важливий вплив на політичну ситуацію в Криму має своєрідний склад населення, що визначається тією демографічною політикою, яка проводилась тут у радянський період. Ми уже говорили про насильницьку депортацію корінного кримськотатарського народу в травні 1944 р., а також ряду етнічних груп, що були старожилами в Криму (вірмен, болгар, греків, німців). Проводилось також масове, часто примусове переселення сюди жителів з Росії; відбувалося поповнення півострова селянами з України, яких посилали до Криму згідно з планами т. зв. «труднабору» після передання Кримської області до складу УРСР у 1954 р.; існувало адміністративне обмеження вільної прописки в Криму в 70–80-х рр.; практикувалося цільове надання дач і квартир для певних кіл партійної, радянської, військової еліти і керівних працівників міліції і спецслужб (в основному пенсіонерів), що становлять близько третини жителів. Усе це і пояснює той феномен, що понад 90%^[115] населення заїхало сюди після 1945 р. і не мало тут коренів у історичному минулому, а тому почувало себе не зовсім упевнено у чужих будинках та селищах, що опустіли після депортації місцевих жителів. Радянська пропаганда виховувала в них страх перед можливим поверненням попередніх господарів, переконувала їх в історичній провині «покараних народів» і вселяла їм надію, що тільки Радянська влада гарантує їм безпеку. Якраз ця частина населення Криму є найбільш сприйнятливою до тих квазіміфів, які поширюють тут проросійські (різного кольору) партії і рухи, на кшталт: «Крим споконвічна російська земля», «Севастополь місто російської слави», «Як Хрущов Крим Україні віддав», «Народ Криму етнічні росіяни». І чи Хрущов віддав, чи ні, хто і як тоді віддавав українські, білоруські, російські, грузинські, вірменські, азербайджанські та інші території, як перекроювали кордони республік, як депортували цілі народи і зробили їх «винними» і «гостями» на своїй землі — це шовіністам не важливо.

Головне підсунути ці «міфи» кримському російському населенню, російському обивателю, світовій громадськості, приспати їх сумління, спровокувавши на відповідну реакцію, виправдати свої агресивні дії. І тільки з вуст коричневих або червоних (публічно) чи навіть офіційних осіб (приватно, конфіденційно) прориваються висловлювання, подібні до заяви Єгора Лигачова в Центральному домі туриста на днях Палестини в Москві: «... для відновлення СРСР (читай імперії. — В. Ч.) необхідно розіграти російську карту, спираючись на ті 25 млн. співвітчизників, які опинилися за межами Росії»^[116].

До наступної групи чинників, що ускладнюють ситуацію в Криму, можна віднести наслідки, зумовлені змінами в адміністративно-територіальному устрої України і характером проведення цих змін. При підготовці у 1990 р. нового союзного договору була висунута ідея про те, що в разі виходу союзної республіки з СРСР кожна автономна республіка в її складі може самостійно вирішувати питання приналежності до союзу. В Україні такої республіки не існувало, зате 16 липня 1990 р. УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Отож «союзний» центр і ЦК КПРС вирішили терміново таку автономію створити для упереджуючого тиску на Україну, ідея, по суті, антиконституційна, бо (хоч і декларативно) вихід республіки з СРСР передбачався вільним, а існуючі кордони — недоторканими. З іншого боку, з 1956 р. (у зв’язку з викриттям культу особи Сталіна) розпочинається процес «реабілітації» кримських татар, а з кінця 80-х — початку 90-х рр. масового повернення їх на батьківщину.

Ось ці дві події — повернення кримських татар і «дрейф» України в бік повної незалежності й налякали імперське комуністичне керівництво, поставили проблему створення автономії на «стратегічному» півострові. При цьому на перший план висувалося завдання примусити Україну припинити свій рух до повної незалежності шляхом провокації сепаратизму в Криму, Донбасі, на Закарпатті, Півдні і т. ін. І головну роль тут мав відіграти Крим. З іншого боку, поспішна «реанімація» кримської територіальної автономії (кримські татари, по суті, були відсторонені від цього, бо тільки-но розпочався процес їх масового повернення на свою правічну землю) повинна була втопити знову створення кримськотатарскої національної автономії. В часи перебудови кримські татари дедалі настійніше ставили це питання.

У такій ситуації ЦК КПРС поставив перед ЦК КП України (тобто перед своєю нижчестоячою організацією) питання про негайне відновлення автономії Криму. І вже 22 жовтня 1990 р, відбувається засідання секретаріату ЦК КП України, де розглядається питання «Про хід виконання рішень ЦК Компартії України в галузі національних відносин та заходи щодо посилення цієї роботи в зв’язку з Резолюцією XXVIII з’їзду КПРС «Демократична національна політика — шлях до добровільного союзу, миру і злагоди між народами». В прийнятому по цьому пункту «Плані організації виконання постанови ЦК КПРС від 28 серпня 1990 р.» вказувалося: «Запропонувати комуністам-керівникам Верховної Ради УРСР внести на розгляд сесії Верховної Ради республіки питання про державний статус Криму: Кримському обкому партії виступити з ініціативою прийняття Декларації про статус Криму. Активно формувати громадську думку щодо зміни адміністративно-політичного статусу Криму, справедливого вирішення проблеми кримськотатарського народу»^[117].

Для надання актові про автономію Криму хоч якогось виправдання, провели референдум 20 січня 1991 р. Цей референдум і прийнятий за ним указ про автономію Криму суперечили Конституції. Чому? По-перше, зміна політико-адміністративного статусу області не відноситься до її компетенції. По-друге, винесене на референдум питання, як і, між іншим, питання березневого союзного референдуму, було лукавим, бо містило кілька незалежних складників, на які можна було відповідати по-різному: скажімо, за автономію Криму, але не як суб’єкта Союзу, тоді як вимагалося дати відповідь лише «так» чи «ні». Слово «відновлення» вважалося облудним, оскільки в буквальному значенні означало точне відновлення тієї автономії, яка існувала до указу від 30.10.1945 р., хоча пропаганда орієнтувала на інший варіант. І справді, після референдуму не було повернення до кримськотатарської державної символіки, не поновлена кримськотатарська мова як державна, а також не розпущена обласна Рада і не обрана республіканська. По-третє, його не можна було проводити до повного повернення на півострів депортованих народів. Крім того, обов’язковою вимогою при підготовці референдуму є створення можливості всім громадянам вільно висловлювати різні точки зору і аргументи як за, так і проти референдуму. Між тим діяла таємна, але сувора вказівка Кримського обкому КПУ не дозволяти висловлювати у засобах масової інформації аргументи проти референдуму.

З огляду на це, рішення Верховної Ради України (тоді УРСР) затвердити кримську автономію, м’яко кажучи, не зовсім вірне, як і подальша політика невизнання кримськотатарського Меджлісу, потурання місцевій владі в її постійних сепаратистських акціях, які стають дедалі відвертішими. Хоча це рішення деякою мірою намагаються виправдати стратегічною метою збереження миру і спокою в Україні, виключення можливості появи нового Карабаху чи Придністров’я. Крім того, ця дія, як вважають, сприяла позитивним підсумкам голосування в Криму на референдумі 1 грудня 1991 року. Між тим потурання появі територіальної автономії, а не національно-територіальної, створило дуже небезпечний прецедент, який може бути в майбутньому закладений в практичну реалізацію ідеї щодо федеративного устрою України і за певних політичних умов загрожувати її територіальній цілісності. Тим більше, що в історії України це вже було.

І дійсно, подальша поведінка Криму, щодо України сповнена багатьох суперечностей. Чого варте проголошення 5 травня 1992 року акту про державну самостійність Республіки Крим, а вже на другий день — прийняття Конституції, де йдеться про самостійність у складі України? Що ж то за країна така, де право на самовизначення одержують представники тих народів (російського і українського), які вже реалізували його поза її межами, а корінне населення (кримськотатарське) цього права позбавляється?

Істотний вплив на ситуацію в Криму справляє масове незадоволення населення нинішнім економічним становищем в Україні. Насамперед людей дуже хвилюють соціальна незахищеність, розгул гіперінфляції, що пов’язується з надзвичайно повільним рухом економіки в напрямку ринкової, тимчасово вищий, за певними параметрами, життєвий рівень у Росії, розрив традиційних зв’язків з нею та іншими республіками колишнього СРСР, що забезпечувало свого часу відносне благополуччя Кримської області як курортної зони і тісно пов’язаного з нею ринку продуктів сільського господарства (овочів, фруктів та ін.), які вивозилися масово в основному на північ, у Росію.

Суто кримські труднощі також зумовлені колоніальною залежністю від колишнього центру. Оптимальний напрям розвитку Криму мав би виходити з наявності унікальних кліматичних та ландшафтних особливостей півострова. Вони дають можливість для розбудови тут курортів світового рівня, а це завдання вже зумовлює необхідність розвинутого сільського господарства, сфери послуг, наукомістких та екологічно чистих технологій. Натомість край переобтяжений хімічною промисловістю, органічно не пов’язаною ані з ресурсами, ані з його потребами (наприклад, титановий завод працює на привозній сировині, а продукція повністю вивозиться). Ця індустрія майже унеможливлює використання рекреаційного потенціалу. Звичайно, у розумних обсягах хімічна промисловість могла б дати вагомий прибуток Кримові, якби спиралася на унікальну хімічну лабораторію Сиваш з використанням нетрадиційних джерел енергії (сонце, вітер, геотермальні води тощо). Але ці можливості практично втрачені. Сиваш забруднений і занедбаний. Замість традиційного для Криму вирощування високоякісних сортів пшениці (Кримське ханство експортувало пшеницю до Туреччини і країн Середземномор’я) у післявоєнні роки «господарі» Криму звеліли вирощувати тут рис, що привело до підтоплення та засолення земель. Внаслідок такого потягу до гігантоманії, властивій імперським амбіціям Москви, навіть дніпровська вода стала скоріше лихом, ніж добром для посушливого Криму. Зловживання агрохімією разом з усіма згаданими чинниками довело Крим до екологічної катастрофи. Тому, на жаль, є всі підстави для твердження, що у найближчі десятиліття жодних перспектив на одержання прибутків від курортів на міжнародному рівні Крим не має, а інші види господарської діяльності потребують значних матеріальних ресурсів, і насамперед з бюджету України (до речі, протягом усього періоду перебування в складі України Кримська область постійно отримувала дотації). Отже, Крим стоїть перед серйозними труднощами у своєму економічному розвитку, і спроби визначитися у шляхах їх подолання різними політичними і громадськими силами зумовлюють основні процеси, які відбуваються в сучасному житті сонячного півострова.

В інтегрованому вигляді процеси на Кримському півострові віддзеркалюють і розклад політичних сил. З одного боку, існує значний і впливовий проросійський рух, що об’єднує цілий ряд партій та угруповань і масу електорату, яка підтримує їх під час виборів. Принагідно відзначимо, що сюди відносяться не тільки етнічні росіяни, але й представники інших етнічних груп, включаючи і обрусілих українців, білорусів, греків, вірмен, болгар та ін. Цей рух найповніше втілення дістав у блоці «Росія» під час виборів першого президента автономної республіки, забезпечивши перемогу 30 січня 1994 р. Ю. Мєшкову (напівукраїнцю, напівросіянину родом з Дніпропетровської області) — 73% голосів.

Партійно-політичний спектр проросійського руху являє собою надзвичайно барвисту суміш блоків, партій та груп — від ліворадикальних комуністичних угруповань, що відверто прагнуть до відновлення СРСР і доперебудовного періоду (основу їх становить Комуністична партія Криму), до правих радикалів, близьких ідейно до партії Жириновського (Російська партія Криму на чолі з С. Шувайниковим). Трохи більше зміщені до центру партія РРК-РПК (Республіканський рух Криму Республіканська партія Криму) і блок «Росія». Праворадикальні організації були створені екстремістсько-шовіністичними російськими елементами, мають матеріальну і політичну підтримку як у Криму, так і за його межами, насамперед з боку Росії. Не менш важливою є та політична підтримка, яку вони одержують від вищих ешелонів російської влади. Проте і «лівих», і «правих», і «центристів», і «соціалістів», і «капіталістів-ринковиків» у проросійському русі об’єднує спільне імперське мислення і ностальгія одних за радянською, інших за Російською імперією. Граючи на патріотичних почуттях росіян, вони проголошують: «Навіть якщо в Союзі залишиться тільки Росія — Крим буде в Союзі» або «Росія — наша батьківщина, а не закордон». Таким чином, політичний капітал проросійський рух заробляє, проводячи в життя сепаратистську концепцію відокремлення Криму від України, під приводом буцімто нелігітимності акту 1954 р. та «історичних» аргументів про те, що Крим «споконвічно» належав до Росії, що необхідно надати особливого статусу Чорноморському флоту і головній військово-морській базі Севастополю. В цьому дусі йде постійна психологічна обробка населення і заклики до громадянської «непокори Києву». Завдання це облегшується тим, що практично всі засоби масової інформації контролюються відверто антиукраїнськими силами.

Політичні партії і рухи проросійського спрямування, загострюючи увагу кримчан на важких економічних проблемах, і негараздах, звинувачують у всьому лише офіційний Київ, свідомо замовчують той факт, що головним гальмом ринкових реформ були, і є як стара партійна номенклатура, так і нові антиреформаторські сепаратистські сили, які і є фактичними господарями на півострові.

І ще одна проблема, про яку не лише не хочуть згадувати антиукраїнські сили в Криму, а просто нехтують нею, роблячи вигляд, що її не існує. Йдеться про те, що РРК-РПК, виборчий блок «Росія» та інші більш чи менш радикальні політичні угруповання внесли до своїх програм вимогу про проведення референдуму з метою зміни геополітичного статусу Криму, ігноруючи її нелігітимність і абсолютну невідповідність як нормам міжнародного права, так і законам Української держави.

Російські засоби інформації, роз’яснюючи те, чого варто вимагати на першому етапі наголошують, що треба домагатися «виникнення в її (України. — В. Ч.) межах повнокровної кримської автономії, задовольнити яку може лише конфедеративний (навіть не федеративний) устрій української держави»^[118].

Якщо ж ні, попереджають шовіністи, то «альтернативою може бути грузинський варіант» (з таким же успіхом вони могли б сказати «придністровський», «карабаський» і т. ін. варіант. — В. Ч.). Стратегічною ж метою російських і кримських сепаратистських сил є приєднання Криму до Росії. Причому відверта підтримка і навіть підштовхування кримських сепаратистів першими до радикальних кроків веде других до безвідповідальної поведінки: «а що нам закони та всякі укази, гупнем ногою, проведем референдум і хоч до Аляски Крим приєднаємо».

При цьому за екстравагантною поведінкою і відвертою брехнею ховають істину. А правда полягає в тому, що ніякої «російської» чи «адміністративної» автономії, крім автономії титульного кримськотатарського етносу, згідно з міжнародним правом і Української держави, створювати в Криму не можна. Адже майже 90 відсотків населення в Крим заїхало протягом останніх 50 років і ні про який «народ Криму» мови бути не може. Мова йде про населення (росіян, українців, білорусів і т. ін.), громадян України, яких захищають закони Української держави і які користуються в ній правами, мають певні обов’язки перед нею. В Криму корінними етносами є кримські татари, які повертаються сюди після депортації, а також караїми і кримчаки. Імперські сили як всередині Криму, так і зовнішні насаджують татарофобію, щоб здійснити, як і в минулому, свої імперські плани. Українські посадові особи повинні, згідно з чинним законодавством, присікати пропаганду ненависті проти кримських татар, українців, провокування конфліктів проти них. Верховна Рада України має прийняти закони про відновлення прав кримських татар в Криму, створення національно-територіальної автономії в рамках республіки Крим, де повністю враховувались би права всіх етнічних груп.

Будь-які спроби політичних партій і рухів проросійського спрямування реалізувати свою нелегітимну вимогу «виходу» Республіки Крим з України і «приєднання» до Російської Федерації неминуче провокуватимуть конфлікт, в який будуть втягнуті слов’янські народи, сотні мільйонів людей і який за своїми руйнівними силами і наслідками для Європи й світу незрівнянний з подібними трагедіями в Південно-Східній Європі чи в інших країнах світу.

Проросійському політичному рухові протистоїть політична сила, що зв’язана чіткою орієнтацією збереження і зміцнення політичного статус-кво, тобто на захист цілісності України, непорушності її кордонів, на існуючий статус Криму як автономної республіки у складі України, що визнає пріоритет законів України, спільність історичної долі. Своєрідність становища проукраїнської сили полягає в тому, що вона не має суттєвого впливу в Криму (про це переконливо свідчать вибори до Верховної Ради і Президента автономії), авторитету і масової підтримки, незважаючи на наявність на півострові української етнічної меншості — близько 720.000 чоловік з 2.5 млн. жителів. Пасивність українців у Криму підштовхує російських шовіністів на радикальні дії. Таке становище пояснюється, на наш погляд, «специфічною» національною свідомістю українців Криму, їхньою незахищеністю (тут практично немає українських шкіл, газет і журналів, книг, не чути майже зовсім української мови, паплюжиться українська культура). Бути українцем у Криму стало просто небезпечно. При цьому варто зауважити, що останнім часом становище дещо змінюється, і це позитивно впливає на стабілізацію політичної ситуації. Пасивність українців у Криму пояснюється і тяжким економічним становищем, повільним впровадженням ринкових реформ, вищим життєвим рівнем російських сусідів, зокрема військовослужбовців Чорноморського флоту.

І все-таки на півострові діють місцеві філії деяких українських партій, організацій і рухів таких, як «Просвіта», Українська республіканська партія, Демократична партія України, Кримська організація Народного Руху України. Тут створено рад кримських партій і організацій, які бачать Крим разом з Україною і вважають головним завданням своєї діяльності стабілізацію економічного і політичного становища в Криму.

Ідея соборності України, непорушності її кордонів, яку підтримують практично всі загальноукраїнські партії і рухи, абсолютної неможливості «відторгнення» Криму від України, існує як аксіома і непорушна істина загальнонаціональної свідомості і державної політики України.

У тому політичному протистоянні, яке підтримується в Криму зовнішніми силами і яке до весни 1994 р. розвивалося і підтримувалося суто шляхом діалогу (кілька політичних вбивств і стихійних зіткнень не наблизили суспільство до тієї фатальної межі, за якою починається громадянська війна), особливе місце займає і особливу роль відіграє кримськотатарський національний рух.

На середину 1994 р. кримських татар тут було понад 10 відсотків, ще 400–600 тис. готові приїхати сюди в найближчі роки і майже 5 млн., як стверджує турецький професор Дейгу Сезер, поглядають сюди з цікавістю і настороженістю з турецького берега і Балкан. Усі вони з нетерпінням і надією очікують можливості реалізації права кримськотатарського народу на національно-територіальну автономію. Слід зауважити, що кримськотатарський національний рух добре зорганізований і згуртований. У червні 1992 р. на загальнонаціональному Курултаї (з’їзді. — В. Ч.) був оформлений Меджліс кримськотатарського народу, головою якого було обрано Мустафу Джемілєва. Керівництво Меджлісу має великий авторитет і вплив як серед кримських татар, так і на міжнародній арені. Якраз в руках Меджлісу сконцентровані всі важелі керівництва масовим національним рухом. Головне у роботі Меджлісу реалізація програми всебічної допомоги співвітчизникам під час їх повернення і облаштування на історичній Батьківщині, відродження національної культури, релігії, духовності, консолідація нації.

В основі постійної напруженості між Меджлісом і Києвом, Меджлісом і Сімферополем лежить недостатнє розуміння офіційними колами національних проблем кримських татар, їхніх економічних, культурних та інших запитів. Кримськотатарське питання в Криму сьогодні — це низка складних проблем, кожна з яких залишається невирішеною, болючою, вибухонебезпечною.

Так, в Української держави немає достатніх коштів для ефективної допомоги кримським татарам як депортованому народові. Росія, яка оголосила себе правонаступницею СРСР, від компенсації свого боргу практично усунулась, як й інші країни СНД, на території яких перебували кримські татари, де вони працювали і створювали матеріальні цінності. Ті невеликі кошти української державної допомоги, які до того ж постійно зменшуються внаслідок інфляції, та ще й злочинно розбазарюються владними структурами Криму, в тому числі й Комітетом у справах депортованих народів при Раді Міністрів Республіки Крим, чиї дії піддаються постійній критиці з боку Меджлісу, недостатні. До цього часу кримські татари не забезпечені ні житлом, ні земельними ділянками, ні будівельними матеріалами, ні робочими місцями і заробітком. Незадовільний стан склався і в сфері соціального забезпечення, охорони здоров’я, задоволення культурних запитів, організації національного шкільництва, охорони пам’яток культури і т. ін. Власті Криму жорстко реагують на спроби кримських татар розв’язати свої болючі проблеми шляхом «самозахоплень» земельних ділянок і «самбудів». До того ж, свідомо чи несвідомо, зони втягують в цю боротьбу шовіністично налаштовані кола російського населення Криму, що взагалі криє в собі непередбачуваність наслідків. І головне: немає механізму повнокровної участі кримських татар у діяльності органів влади автономної республіки. Відоме доповнення до закону, згідно з яким кримським татарам надано на один строк 14 депутатських місць у новій Верховній Раді Республіки Крим, є далеко недостатнім гарантом усунення того становища, коли питання, що стосуються долі Криму, його майбутнього, вирішуються, повністю ігноруючи волю корінного кримськотатарського народу. До того ж досі не реалізовано право кримських татар на самовизначення.

Що ж до діяльності Меджлісу, то варто підкреслити, що він виступав і послідовно виступає за ненасильницькі методи боротьби за права свого народу, спирається на підтримку демократичних сил і рухів в Україні, показав світовому співтовариству приклад послідовної лояльності щодо молодої Української держави, не давши втягнути себе в сепаратистські провокації, на відміну від ряду незрілих національних рухів у різних регіонах і республіках колишнього СРСР. Те, що кримськотатарський національний рух відкинув саму можливість розіграти карту антиукраїнського кримського сепаратизму, врятувало від смертельної загрози мир у Південній Європі та Близькому Сході.

Є ще одна сила в Криму, яка не представлена ні у Верховній Раді, ні у Раді Міністрів. Це лідери місцевої тіньової економіки. Вони ведуть запеклу боротьбу між собою за те, щоб «приватизувати» якомога жирніші шматки. А це 966 установ відпочинку, з яких 637 санаторно-курортних, 945 з них — власне кримські, 101 установа належить Україні, 33 — Росії та іншим країнам СНД. Але це далеко неточно, адже розмежування проведено не повністю. В Криму 5 морських і кілька авіаційних портів, 310 промислових і 325 сільськогосподарських підприємств, 16 будівельних трестів, 1825 тисяч гектарів сільськогосподарських угідь, і 19 джерел лікувальних вод потужністю 39 тисяч кубометрів за добу, понад 30 джерел, які мають 37 млн. кубічних метрів лікувальних грязей. Використовуються вони поки що на 10 відсотків. На півострові 138 готелів, понад 6300 перспективних для приватизації підприємств роздрібної торгівлі, 2 тисячі підприємств громадського харчування, близько 3 тисяч установ побутового обслуговування тощо. На думку спеціалістів, ринкова вартість мінерально-сировинних ресурсів становить понад 70 трлн. крб., а вся кримська власність (без землі та інших природних ресурсів) оцінюється в 10 млрд. доларів. Офіційно в Криму діє мораторій на приватизацію, недавно підтверджений Верховною Радою. Однак чутки про те, що «все вже захоплено», не вщухають. Більше того. Йде запекла боротьба за поділ кримського «пирога». В цій боротьбі не гребують шантажем, погрозами, вбивствами. Фізичне усунення тодішнього радника президента Криму з економічних питань М. Корчелави — лише один з багатьох кривавих епізодів у цій боротьбі. Акули тіньової економіки зацікавлені, щоб Крим був якомога далі і від України, і від Росії.

Політичні ігри, що ведуться в Криму, мафіозні вбивства з усією очевидністю засвідчують, що названі сили менше всього турбує доля простих кримчан, їхня боротьба за виживання, за гідне життя. Хто врешті-решт про це потурбується, той і може розраховувати на розуміння та підтримку громадян півострова, і всієї України.

Посилення імперських тенденцій у політиці Росії і той глухий кут, у який зайшла її політика у Чечні, посилює намагання російських політиків розіграти «кримську карту» як своєрідний відволікаючий маневр. При цьому вони користуються загальною неврегульованістю проблем Чорноморського флоту, недосконалістю політико-правових норм, що регулюють відносини Києва і Сімферополя, повільним облаштуванням на нових місцях кримськотатарського населення і його невдоволення з цього приводу, іншими чинниками, що останнім часом ускладнили ситуацію в Криму. Втім, стратегія Росії щодо Криму розрахована не лише на зміцнення своїх позицій у цьому регіоні, а на значне посилення втручання у справи України. Події кінця 1994 р., 1995 р. довели, що Росія не змирилася з незалежністю України, не відмовляється від своїх територіальних претензій до неї і вважає її зоною своїх пріоритетних інтересів.

В ситуації, яка склалася, тобто в кінці літа 1995 р., Українське керівництво, проявивши політичну волю, наполягло, щоб ВР Криму діяла в правовому полі України, в тому числі в питанні відміни Конституції Криму і підготовки нової у відповідності з законом «Про Автономну Республіку Крим» від 17 березня 1995 р. і в питанні про скасування інституту президента в Криму.

В протистоянні центру і автономії виявився порівняно мирний його характер. Це можна прослідкувати на прикладі так званої «війни законів». Так, із 97 нормативно-правових актів, ухвалених Верховною Радою Криму, 48 з них були скасовані постановами Верховної Ради України як такі, що протирічили українському законодавству^[119]. З 1995 по 1998 рр. посилилось протистояння гілок кримської влади. Як наслідок, у Криму змінилось чотири уряди і чотири спікери і, навіть, визначення статусу Кримської автономії у складі України з прийняттям відповідних нормативних актів не розв’язало значної частини наявних суперечностей.

Що ж до питання про дискримінацію українських громадян в Криму за етнічною ознакою, то організація «Міжнародна амністія», наприклад, за підсумками моніторингу щодо забезпечення прав національних меншин оприлюднила висновки, що в Україні порушуються права не мільйонів росіян та російськомовних громадян, а тільки права ромів і кримських татар. Що не має підстав стверджувати про порушення прав російськомовного населення України, заявив і верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин К. Воллебек^[120].

Геополітичні наміри Кремля активно використовуються кримськими властями та проросійськими політиками для того, щоб випрошувати у Москви ще більшу допомогу для «захисту» російськомовного населення, російської мови і культури, які і так домінують на кримському півострові. Російське керівництво позитивно відгукується на такі прохання. Як повідомив один із лідерів проросійських сил Криму С. Цеков, після своїх відвідин Москви у квітні 2008 року, остання має намір збільшити таку допомогу росіянам півострова, в першу чергу школам, дитячим організаціям, а також молоді та ветеранам^[121]. Неадекватне розуміння сутності процесу націотворення в Україні, констатує один з відомих етнополітологів О. Майборода, штовхає російських політиків на те, щоб через проросійські організації Криму формувати у населення півострова антиукраїнські настрої, виховувати в них лояльність не до української держави, а до російської. Для цього застосовуються різні засоби. Як то: створення фонду «Російський світ» («Русский мир») з метою просування і підтримки російської мови та культури за рубежем, проросійських ЗМІ, створення центрів російської мови і культури в країнах СНД, рівно і в Україні, вплив на процеси формування ідентичності населення півострова^[122].

Ефективний засіб прив’язання кримчан до Росії не лише психологічно, а й юридично, Росія бачить у видачі їм своїх паспортів. Така практика вже здійснюється, але нелегально. Легальною ж формою зміцнення російської самоідентифікації кримчан, як і усіх росіян України, російське керівництво прагне зробити так звану «карту росіянина», яка має надати: право безперешкодного в’їзду в РФ, отримання роботи, освіти, медичної допомоги, зайняття підприємництвом без додаткових дозволів^[123]. Тобто, Росія прагне створити умови для реалізації південно-осетинського апробованого сценарію.

Російське керівництво активно використовує такий канал впливу на ситуацію в Криму, як один із реліктів «холодної війни», а саме: інерція вороже-упередженого ставлення до Заходу значної кількості кримського населення. Звідси формування упередженого ставлення до українського керівництва і до проголошеного ним європейського стратегічного вибору.

Серйозний вплив на формування негативної ситуації в Криму здійснює по суті легальна діяльність козацьких організацій Росії, філіалів інших громадських організацій, як то: Кримське відділення міжнародного фронту «Прорив», громадське об’єднання «Російська співдружність». Останніми і була, наприклад, проведена у травні 2008 р. акція «У кожному вікні російський прапор». Нагадує про свої духовні інтереси в Криму і Руська православна церква, дії якої не раз вели до загострення етноконфесійних відносин на півострові^[124].

США вважають, за словами У. Г. Міллера, що «Крим все ще залишається окремою проблемою, хоч її треба вирішувати економічними методами. Ніде в Україні, — сказав посол, не стоїть питання про дискримінацію чи нетерпимість чи про зверхність одного над іншим. Представники всіх національностей користуються всіма громадянськими та людськими правами. Так що головна проблема Криму може бути вирішена економічними методами...»^[125]. США підтримують цілісність і недоторканість кордонів України. Наростання імперських амбіцій в Росії і уразливість української держави певно були серед чинників, що спонукали США включити Україну до числа стратегічних партнерів.

Вирішення кримської проблеми буде залежати від ступеня втручання Росії у внутрішні справи України (крім інших, в першу чергу економічних чинників), стану російсько-українських взаємин, усвідомлення того, що без демократичної сильної України не може бути демократичної Росії і навпаки і, зрештою, яку стратегічну лінію оберуть (або змушені будуть обрати) вищі посадові особи обох держав.

Важливим для України є ще один міжнародний фактор — ісламський. Чи стане кримськотатарський народ зв’язуючою ланкою з мусульманським світом, насамперед з Туреччиною, іншими країнами Близького та Середнього Сходу? Таке співробітництво може стати доленосним як для християнської України, так і для ісламського Сходу.

Розглядаючи проблему Криму сьогодні, звичайно, слід приділити спеціальну увагу і аналізові економічної ситуації, і соціальної програми, і «ісламського фактора», і долі Чорноморського флоту, і міжнародним зв’язкам Меджлісу, і сфері культури, і ролі інтелігенції.

Є ряд інших важливих факторів, які вказують на те, що Крим для України — це жагуча проблема XXI ст. Однак уже сьогодні очевидно: позитивно її можна розв’язати лише на основі всебічного врахування інтересів усіх народів Криму й за умови невтручання інших держав.

РОЗДІЛ VII Крим в контексті українсько-російських стосунків

Безумовно, Росія є нашим найбільшим, найважливішим стратегічним партнером хоча б тому, що вона є нашою найбільшою, найголовнішою, найважливішою проблемою взаємовідносин. А однією з найнебезпечніших і «слизьких» у російсько-українських стосунках є кримська проблема. Вона прямо впливає на ідентифікацію і формування національних інтересів як України, так і Росії. Що стосується російських політиків і держслужбовців, то перед ними постійно стоїть питання вибору стратегії і тактики щодо Криму. На наш погляд, найбільш уживаною тактикою по відношенню до Криму є тактика «тліючої проблеми». Тобто постійне нагадування в тій чи іншій формі про свої претензії, наміри, погляди або натяки стосовно «прав» моральних, етнополітичних, геополітичних і не в останню чергу історичних на Крим і Севастополь та очікування слушного часу. Адже принцип недоторканості кордонів не давав Росії до останнього часу можливості прямо висунути територіальні претензії до України, не зважаючи на те, що саме Крим найбільш боляче сприймається російською стороною, як втрата після розвалу Радянського Союзу. Не в останню чергу це пов’язано з Севастополем та Чорноморським флотом Росії. В даному випадку ЧФ Росії грає значну роль в чорноморському регіоні та стратегічних намірах і політиці російського керівництва. Правда, враховуючи невисоку цінність цього флоту як військової сили (застарілі, вибулі свій строк кораблі), тут скоріше на чільне місце випливають емоційні і імперсько-психологічні і прагнення розіграти «кримську карту». Звучать в Росії голоси і щодо того, що зближення України з НАТО призведе до розвалу СНД. При цьому зазначимо, що Україна і Росія актори різних рангів, що прямують до обраної мети кожний по-своєму. З огляду на це, мабуть, є неабиякі підстави стверджувати, що українсько-російські взаємини набули глобального значення і звучання.

З одного боку, між Російською Федерацією та Україною існує чимало невизначеностей і суперечок, пов’язаних з різними поглядами на майбутнє Співдружності Незалежних Держав, делімітацію і демаркацію кордонів, подвійне громадянство, вирішення проблеми Криму та Севастополя, базування Чорноморського флоту, енергозабезпечення, на активи колишнього Радянського Союзу, взаєморозрахунки тощо. З іншого боку, взаємовідносини з РФ є сферою життєвих інтересів України, яка є головним торговельним партнером, постачальником стратегічної сировини (передусім енергоносіїв) і розглядається Україною як потенційний стратегічний економічний партнер. У той же час, кризова ситуація з постачанням енергоносіїв з Росії, їх ціною виявила всю глибину небезпеки існуючого стану залежності української економіки від російської, зокрема в питанні забезпечення її енергоносіями. Існує низка інших чинників, які необхідно враховувати в оцінці напрямків і перспектив розвитку двосторонніх зв’язків.

І все ж найважливішим є політичний чинник, що ускладнився існуванням ряду названих нами вище суперечностей і гострих проблем, що наклалися на несприйняття масовою свідомістю росіян факту втрати Росією статусу наддержави. Зусилля України в проведенні незалежної політики і набутті свого іміджу на міжнародній арені наштовхуються на вперте небажання РФ бачити у "ближньому зарубіжжі" рівних їй партнерів. Це значною мірою стосується й інших аспектів зовнішньої політики українсько-російських взаємин, особливе місце в яких посідає Крим, Севастополь і Чорноморський флот Російської Федерації.

У цьому ряду окремо стоїть проблема Чорноморського флоту Росії в Україні, яка давно вже переросла рамки суто військової і стала одним із факторів, що ускладнює загальнополітичний процес. Так, Український центр економічних і політичних досліджень (УЦЕПД) порекомендував Міністерству закордонних справ України довести до російської сторони позицію нашої держави стосовно небажаності направлення підрозділів Чорноморського флоту РФ до "гарячих" точок внутрішніх російських конфліктів (наприклад, до Чечні), оскільки це провокує політизацію ісламу в Україні, зокрема, в Автономній Республіці Крим (АРК). Що ж до АРК, то володітиме запасами нафти і газу на його шельфі той, хто буде реально (в економічному відношенні) контролювати Крим (незалежно від державної приналежності). Військово-морська база в Севастополі дозволить ефективно захищати не тільки ці родовища, а й транспортні артерії з Центральної Азії, Кавказу та Близького Сходу в Європу. До того ж півострів має достатньо розвинуту інфраструктуру і благодатний клімат для міжнародного туризму — "ельдорадо" для приватного капіталу.

Зупинимося докладніше на проблемі Криму в українсько-російських взаємовідносинах на сучасному етапі.

Як відомо, після розпаду СРСР Україна стала самостійною державою, а Крим — її невід’ємною складовою частиною. Проте варто звернути увагу на ряд проблем, що постають на шляху державного будівництва в Україні в цілому, і в Криму зокрема, і, так чи інакше, справляють вплив на українсько-російські стосунки. Політична ситуація в Криму сьогодні характеризується наступними комплексними проблемами, які негативно можуть вплинути на розвиток політичних процесів в АРК.

Перша з них полягає в недостатній урегульованості стосунків між центром і автономією. Потенційно це може бути використано для загострення відносин між Києвом і Сімферополем, ускладнити політичну ситуацію в автономії, стимулювати антиукраїнські настрої, сепаратистські, проросійські тенденції в АРК.

Друга пов’язана з розвитком внутрішньої політичної ситуації в самій АРК, а саме: відсутність злагодженої роботи між гілками влади в автономії, погіршення життєвого рівня кримського населення, що, в свою чергу, провокує зростання серйозних сепаратистських і лівих настроїв, небезпечне зниження довіри до центральних органів влади та вищих посадових осіб України. Так за соціологічним опитуванням, проведеним восени 2001 р., ступінь підтримки діяльності Верховної Ради України в Криму у півтора рази менший, ніж у цілому в Україні.

Третя комплексна проблема пов’язана з облаштуванням депортованих народів, складною міжконфесійною та міжнаціональною ситуацією на Кримському півострові. Сьогодні 60 відсотків кримських татар є безробітними; 73 відсотки місць компактного проживання репатріантів не забезпечується водою, 25 відсотків — електроенергією^[126]. Значний рівень конфліктного потенціалу накопичено у зв’язку з невирішеністю земельного питання серед кримських татар та незадоволенням ряду політико-правових вимог, а саме: щодо статусу кримських татар як корінного народу; визнання меджлісу як представницького органу кримськотатарського народу; встановлення квоти представництва кримських татар у Верховній Раді АРК, визнання кримськотатарської мови як офіційної мови автономії тощо.

Четвертий комплекс проблем пов’язаний із зовнішнім фактором впливу, в першу чергу — російським. Дія цього фактора має багатоплановий характер і включає фінансову, політичну, культурну, інформаційну, а в окремих випадках і воєнну складову. Принагідно зазначимо, що російський вплив у Криму має неабияке підгрунтя. Результати соціологічних досліджень УЦЕПД свідчать про значний потенціал проросійських настроїв в АРК, який поки що має латентну форму і не виявляє себе активними діями. Майже половина (47,3) населення прагне входження Криму до складу Росії.

Дія російського фактору носить в основному негативний характер. За певних умов вплив його може бути використаний для ескалації політичної напруги на півострові, активізації діяльності радикальних сепаратистських організацій проросійської орієнтації, що яскраво проявилося навколо питання про острів Тузла. Загалом політична ситуація в АРК зберігає значний конфліктний потенціал.

Таким чином, перед органами державної влади України, у першу чергу, стоїть завдання нейтралізації негативних тенденцій, вироблення основ державної політики щодо Криму на найближчу, середню та довгострокову перспективу.

Підписання 31 травня 1997 р, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією започаткувало встановлення цивілізованих міждержавних взаємин між обома країнами, що означає завершення процесу територіального розмежування України та Росії, розпочатого ще далекого 1917 р. Центральною Радою і закінченого 1999 р., тобто наприкінці XX ст. Президент РФ Б. Єльцин підписав ратифікований Державною Думою і схвалений радою Федерації договір, одна із ключових статей якого, а саме друга, проголошує: "Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів"^[127]. Посилання на Статут ООН і Заключний акт НБСЄ означало юридичне визнання сторонами територіальної цілісності і непорушності кордонів між ними згідно з нормами міжнародного права.

У руслі «Великого Договору» між Україною і Росією було підписано рамковий договір пробазування Чорноморського Флоту Росії в Криму і Севастополі на умовах оренди. Так завершилося п’ятирічне (1992–1997 рр.) протистояння обох країн, коли вирішувалася не тільки і не стільки доля Чорноморського флоту колишнього СРСР, Криму чи Севастополя, а, в першу чергу, майбутнє незалежної України. Тобто відбулося перетворення України з імперського сателіта на суверенну державу на міжнародноправовому рівні. У цьому і полягає історичне значення українсько-російського Договору, до якого Україна йшла довгих 82 роки.

З цього часу українські Крим і Севастополь та російський Чорноморський флот втратили нерозривну взаємозалежність і отримали різновекторність. Проте достатньо очевидним є і те, що наслідки легалізації довготривалого (до 2017 р.) перебування російського флоту в Криму було нав’язано українській стороні. Сенс його присутності тут вбачається в контролі цієї української території, морських комунікацій, повітряного простору, що дасть можливість Росії вирішальною мірою впливати на зовнішню політику України.

Особливе значення при цьому має збереження військової присутності Росії в Криму і здійснення військового контролю над півостровом. З розпадом Радянського Союзу, появою нових незалежних держав цілі і стратегія країн в Чорноморському регіоні набули нового змісту. Це значною мірою стосується і Росії, що зв’язано, перш за все, із суттєвим скороченням протяжності берегової лінії після переходу від СРСР до Російської Федерації. Радянський Союз володів на Чорному морі 26 портами та військово-морськими базами, з яких 19 дістались нашій державі, 4 РФ і 3 Грузії. За ситуації, що склалася, найдовші чорноморські берегові лінії тепер мають Україна і Туреччина.

Та, зважаючи на те, що традиційна російська гегемонія на Чорному морі неможлива без військової присутності в Криму та на Кавказі, РФ скористалась орендою єдиним вибором для одержання доступу до кримських портів та берегових засобів обслуговування. Україні це загрожує втратою (частково або повністю) суверенітету Криму. Але ж незаперечним є факт, що головна база Чорноморського флоту — Севастополь, як і в цілому Крим, набули українського суверенітету де-факто і де-юре. Водночас для збереження і посилення Росією свого впливу в Чорному морі Крим має вирішальне значення. Чорне море забезпечує альтернативний маршрут для транспортування нафти.

Більше того, кримські аеродроми, на яких базуються сучасні російські військові літаки, як стверджує відомий експерт Г. Перепелиця, мають стратегічне значення. Ці літаки здатні контролювати величезну територію, що включає такі країни, як Іран, Ірак, Туреччина, Сирія, Ізраїль, балканські і Закавказькі країни, Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина, Польща, Білорусь, Україна, Литва, Латвія, Естонія. Російські впливи на Кавказі і в Центральній Азії, з одного боку, і в Чорному морі, з іншого, є взаємозалежними і такими, що посилюють забезпечення російських інтересів. Базування в Криму Чорноморського флоту Росії дозволяє їй оперативно реагувати на зміну ситуації на всьому Чорноморському ареалі. У контексті геополітичних інтересів Росії стосовно Чорноморського флоту покладено такі основні завдання:

а) військовий контроль над Кримом та морськими комунікаціями України, забезпечення військово-політичного тиску на неї;

б) досягнення панівного становища у Чорному морі з метою геополітичного впливу на Чорноморський регіон;

в) участь у локальних конфліктах на Кавказі та в Чорноморському регіоні в цілому.

Першорядність того чи іншого завдання ЧФ залежатиме від міцності позиції Росії на Кавказі або в Криму. Тобто Чорноморський флот, залежно від зміни геополітичної ситуації, змушений буде метатися між Кримом і Кавказом, що матиме неабиякий вплив на російсько-українські стосунки. Чеченський синдром Чорноморського флоту уже давав про себе знати. На черзі проявився грузинський у зв’язку з рішенням парламенту Грузії у серпні 2002 р. про припинення присутності російських військ на території — Грузії. Кажучи про нафтові і подібні інтереси Росії в Чорноморському, Кавказькому та інших регіонах, варто наголосити, що Росія віддає перевагу політичним інтересам над економічними, особливо заради реалізації своїх воєнно-стратегічних цілей. Так, за оцінками аналітиків російського Інституту Європи, метою Росії є не стільки напрямок і маршрут експортних нафтопроводів, скільки сама нафта (конкурентна російській) як незалежне фінансове джерело для Азербайджану, Казахстану, Туркменістану. Оптимальним варіантом розвитку ситуації для Росії є замороження і припинення проектів, що вже мало місце в Тенгізі і чого добиваються від Азербайджану.

Що ж стосується проблеми конфліктів в Чорноморському, в тому числі Кавказькому та інших регіонам, привертає увагу подвійний характер російської політики в пострадянських зонах конфліктів, що тісно пов’язаний зі стратегічною метою політичних сил усіх відтінків Росії. Вона полягає у відновленні в тій чи іншій формі союзної, федеративної, конфедеративної держави суть (на прикладах Абхазії, Північної Осетії, Придністров’я, Таджикистану, Грузії на кордоні з Чечнею та інших «гарячих» точок, до яких можна віднести Крим, Севастополь і Чорноморський флот) в розпалюванні, використанні та «врегулюванні» конфліктів. Цю точку зору висловлює Уве Хальбах із федерального Інституту східноєропейських і міжнародних досліджень (Кельн, ФРН)^[128]. Для такого твердження, як бачимо, є значні й вагомі підстави. Україні ж потрібно і надалі зміцнювати свої стратегічні позиції у Чорноморському регіоні. Адже він в геополітичному відношенні надзвичайно важливий для нас, як з точки зору її економічних інтересів (вирішення проблеми енергоносіїв, збільшення обсягів зовнішньої торгівлі, забезпечення роботи транспортних комунікацій), так і з позицій національної безпеки.

Надзвичайно перспективними є азово-чорноморські залізорудні провінції, поклади, морські родовища рідкісних металів, а на азовському узбережжі Криму розвідані великі запаси природного газу, обсягом 550–600 млрд. куб. м. Американські вчені прогнозують, що в Чорному й Азовському морях нафти більше, ніж у Північному та Каспійському. Називається цифра 1,5 трлн. тонн умовного палива.

Проте чи не найбільше значення для України має транспортно-комунікаційний потенціал регіону. Наявність надзвичайно важливих проток Босфор і Дарданелли, великої кількості портів і баз робить Чорне море важливою транспортною артерією, яка зв’язує Україну зі світовими джерелами сировини та міжнародними ринками. Це головна транспортна артерія вугледобувних і металургійних центрів південно-східного та промислово розвиненого південного регіону України. Однак найважливішим для України, як і для інших країн, є те, що невпинно зростає трансконтинентальна роль Чорноморського регіону, геополітичне і геостратегічне значення якого полягає в тому, що він лежить на перетині вертикальної (між країнами північної Європи і Середземномор’я та Близького Сходу) і горизонтальної вісі, що з’єднує два континенти — Європу й Азію. При цьому реалізація інтересів причорноморських та інших, у тому числі провідних країн світу залежить від стану безпеки в цьому регіоні. У разі її порушення він перетворюється з ланки, що зв’язує й об’єднує, на свою протилежність. Тобто водночас з величезним геоекономічним і геополітичним потенціалом Чорноморський регіон містить значний конфліктний потенціал, зони напруженості і зіткнення інтересів. І це не в останню чергу стосується проблеми українського Криму в стосунках України і Росії. З огляду на стратегічне значення півострова, Росія скоріше за все не відмовиться від своєї військової присутності в Криму.

З обранням президентом України В. Ф. Януковича ситуація щодо Криму і Чорноморського флоту РФ набула нового характеру. Правда Харківська угода між президентом Росії Д. Медвєдєвим і президентом України В. Януковичем у квітні 2010 року прозвучала приголомшливо як для України так і для світу. Спробуємо проаналізувати ситуацію, що випливає з даної угоди, максимально Приглушивши емоції, штампи, що склалися, упередженості та значні побоювання.

З цією метою застосовуємо класичну концепцію міжнародних асиметричних взаємин країн з існуючою різницею (Росія «наддержава», а Україна «середня держава») силових потенціалів. Правда, варто визнати, що такий аналіз не буде враховувати значну частку як цивілізаційних, так і історичних зв’язків двох народів — українського і російського.

Не можна не помітити, що 21 квітня 2010 року Росія досягла чергового зовнішньополітичного успіху у відносинах з Україною. Згідно однієї з угод, підписаних президентом В. Януковичем в Харкові, на 25 років подовжено перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Таким чином, ЧФ Росії залишається у Севастополі до 2042 року. Це повністю відповідає стратегічній меті Російської Федерації в Чорноморсько-Каспійському регіоні, що і зафіксовано у морській доктрині російської держави на період до 2020 року. Доктрина, крім іншого, передбачає "вдосконалення правової бази функціонування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, збереження міста Севастополя як головної бази; створення умов, у тому числі із залученням можливостей регіону, для базування і використання складових морського потенціалу, що забезпечують захист суверенних і міжнародних прав Російської Федерації на Чорному і Азовському морях"^[129].

До того ж, останнім часом Російська Федерація наполегливо формує для цього необхідні правові, концептуальні та організаційно-технічні можливості. Насамперед, у вересні 2009 р. Державна Дума прийняла поправки до закону РФ «Про оборону», що дозволяють використання Збройних сил за межами країни, начебто для захисту громадян Росії^[130]. А нова військова доктрина дозволяє нанесення упереджувального удару.

Що стосується України, то вона з 21 квітня 2010 до 2019 року (тобто на період дії контракту між ВАТ "Газпром" і НАК "Нафтогаз України" від 19 січня 2009 року) отримує 100-доларову знижку на 1 тисячу кубометрів газу за ціни 330 доларів США (у випадку, коли ціна менше 330 доларів за 1 тисячу кубометрів, то знижка має складати 30 %). До 28 травня 2017 року буде відбуватися залік "знижки" в рахунок наявних боргів України за газ. Обсяг цієї знижки з 28 травня 2017 року додаватиметься до ставки орендної плати Росії за базування її флоту, що становить 100 млн. доларів США на рік (нині — біля 97 млн. 850 тис. доларів США). А якою буде ціна за російський газ після 2019 року невідомо нікому. Невідомо і те, якою стане оплата російського газу для України^[131].

Неясними є правові підстави пролонгування знаходження бази Чорноморського флоту в Криму на цілих 25 років. За чинним договором між Україною і Росією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року однозначно зафіксовано, що він укладений на 20 років (а саме, до 2017 року), а його дія за згодою сторін може бути продовжена автоматично на 5 років.

Економічна складова цієї угоди теж, м’яко кажучи, не на користь Україні. Достатньо сказати, що для Росії одне лише занижено дешевше використання 19000 гектарів дорогоцінної кримської землі, безсумнівно значно перевершить ті затрати, які вона буде компенсувати "Газпрому" через бюджет, не кажучи вже про все інше.

Коротко кажучи, так званий компроміс "флот в обмін на дешевший газ", який на думку нашого президента є вигідним для України, реально таким не являється. Такий компроміс насправді веде до стратегічної поразки. Він підриває ту систему важелів, які могла б використовувати Україна, відстоюючи власні інтереси в можливих майбутніх конфліктних ситуаціях за участю російської сторони. Керівництво України вибрало помилковий шлях для компенсації відносної слабкості країни в переговорному процесі з північним сусідом.

Всі відомі політологи в ситуації асиметрії двосторонніх відносин (в даному випадку українсько-російських) наголошують на обов’язковому дотриманні двох аксіоматичних правил. А саме, слабкий партнер по можливості повинен уникати об’єднання переговорних тем із різних сфер. Це правило перше. Правило друге не двозначно рекомендує слабшій переговорній стороні спиратися на багатосторонні механізми, а краще режим узгодження і врегулювання спірних питань. Адже в ситуації асиметрії двосторонній формат веде до максималізації переговорних переваг сильного партнера і майже повної неспроможності відстояти свої інтереси слабким партнером. При неможливості створити міжнародний режим необхідно, як мінімум, не допускати зв’язок конфліктних питань. Відоме правило перше.

Що ж відбулося під час харківських угод? Українською переговорною стороною було порушено обидва правила, що катастрофічно позначиться в майбутньому на можливостях України відстояти свої інтереси з будь-якого спірного питання.

Президент України в Харкові "просто так" віддав свої самі сильні переговорні фантоми. Мова йде про передчасну відмову від наміру вступу до НАТО (а чи варто це робити взагалі?!) та на 25 років продовжити перебування Чорноморського флоту Росії у Севастополі. Що стосується НАТО, то після того як Україна закрила туди двері "просто так" вона залишається один на один із своїм непередбачуваним сусідом. Як застеріг російський прем’єр В. Путін: "У нас дуже багато партнерів в енергетиці і в газовій сфері. Але у нас немає необхідності будувати наші військові бази у всьому світі. Що стосується Криму, це винятковий випадок" ("Інтерфакс-Україна", 21.04.2010 р.) А концепція позаблоковості, яку сьогодні взяла на озброєння Україна є по суті незрозумілою та недієвою в тих небезпечних геополітичних умовах, що склалися.

Тепер щодо проблеми Чорноморського флоту Росії і його ролі в регіоні. Серед найбільш негативних наслідків його перебування на кримському півострові аналітики особливо виділяють такі: а) щорічні мільярдні збитки України через несплату за оренду землі, майна, баз, забруднення отруйними речовинами української частини екваторії Чорного моря; б) незаконне утримання ЧФ навігаційно-гідрографічних об’єктів, маяків та систем забезпечення безпеки мореплавства, самочинне захоплення землі і об’єктів в Криму; в) продукування суспільного напруження, сепаратистських настроїв, інспірація українофобії, підтримка антиукраїнських організацій, поширення в Криму спецпідрозділами пропаганди ЧФ РФ друкованих засобів пропаганди антиукраїнського спрямування. Складається враження, що частина українського керівництва зовнішньої політики не достатньо глибокого усвідомлює роль і значення Чорноморського флоту Російської Федерації на розвиток геополітичної ситуації в Криму і його вплив на дрейф Криму в бік Росії. Харківські угоди закріпили роль, яку відіграє російський Чорноморський флот у регіональній політиці. Присутність Чорноморського флоту в Севастополі (ширше в Криму) створює можливість впливати на Чорноморський та Чорноморсько-Каспійський регіон. Це веде до непропорційно могутнього посилення впливу Росії на регіональні процеси і не в останню чергу на транзит енергоносіїв, провокування і "замирання" конфліктів у своїх вузько егоїстичних інтересах, на діяльність регіональних організацій безпеки. Тобто, Росія набуває і розширює і без того великий арсенал засобів впливу на своїх сусідів і їх поведінку, не залишаючи їм можливостей компенсації асиметрії і тим самим протистояти грубому силовому тиску. Не врахування цих важливих моментів або/чи ігнорування їх і відіграло фатальну роль в цьому дивному бартері «флот в обмін на дешевий газ» і дало можливість російській стороні в черговий раз розіграти «кримську карту» і на цей раз з більш трагічними та непередбачуваними в цивілізаційному сенсі наслідками для України.

Україна повинна залишатися, остаточно стати і бути суверенним, незалежним і рівноправним партнером, а не сучасним сателітом «великого сусіда». А для цього Україна має, і навіть повинна, розробити чітку національну стратегію розвитку в XXI столітті — стратегію побудови суспільства добробуту і справедливості, демократичної, правової, всебічно розвинутої держави.

ПІСЛЯМОВА

Таким чином, ми простежили етапи спільної історичної долі України і Криму. Український Крим і сьогодні залишається в епіцентрі геополітичних інтересів Української держави, а також Росії, Туреччини і і деяких західних країн.

Кримська Автономія у складі України виникла з однієї сторони як реакція владних політичних сил, орієнтованих на збереження СРСР, що спираються на менталітет людей, вихованих радянською тоталітарною системою. З іншої, як відповідь на особливості реальної соціально-культурної, поліетнічної ситуації, яка загострилася в період повернення до Криму, на свою Батьківщину, автохтонного кримськотатарського етносу. Тобто, на загальноукраїнському рівні Крим продукує найбільш виразно проблеми, які демонструють боротьбу цих двох тенденцій. А рішення, які приймаються в Києві щодо ситуації в Криму, так чи інакше суттєво впливають на характер розвитку українського суспільства та української незалежної держави.

Однією з ключових проблем, що впливає на визначення сучасної внутрішньо- за зовнішньополітичної ситуації України, є кримськотатарська. Врахування та системне просування на шляху вирішення цієї проблеми може виконати реальну стабілізаційну роль щодо ситуації в Криму і суттєво вплинути на зміцнення національної безпеки України.

Нагнітання страху перед міфічною ісламською загрозою веде до реальної загрози втрати Криму. Настирливі жорсткі виступи кримських сепаратистів проти Меджлісу кримськотатарського народу, постійні намагання використовувати міф про наявність другої влади — все це реально засвідчує, що саме Меджліс є справжньою силою і головним ворогом, який стоїть на заваді реалізації їх намірів відірвати Крим від України.

Крим для України — це жагуча проблема XXI століття. Варто наголосити, що головний тягар відповідальності за справедливе вирішення кримської проблеми лежить на всіх українських громадянах. Саме на них лягає вибір у визначенні домінанти розвитку, від якої в кінцевому рахунку залежить існування єдиного демократичного суспільства в Україні та його майбутнє. При цьому не забуваймо відомий вислів Б. Паскаля: «Справедливість, не підтримана силою, немічна, сила, не підтримана справедливістю, тиранічна... Значить, потрібно об’єднати силу зі справедливістю».

Документальні додатки

Похід Олега на Царгород і договір з греками

Пішов Олег на греків, залишивши Ігоря у Києві. Він узяв з собою велику кількість варягів, і слов’ян, і чудь, і кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверян, і в’ятичів, і хорватів, і дулебів, і тиверців, які є перекладачами. З усіма ними пішов Олег на конях і на кораблях. Число кораблів було 2000, і прийшов він до Царгорода.

Греки закрили Судську гавань, а місто заперли. Вийшов Олег на берег і почав воювати, багато убив біля міста греків, зруйнував багато палаців і попалив церкви. А яких брав у полон, одних убивав, інших піддавав катуванням, інших розстрілював, а інших кидав у море, і іншого багато зла учинила Русь грекам, — все що воїни (на війні) роблять.

І звелів Олег своїм воїнам зробити колеса і поставити на колеса кораблі. Коли вітер став попутним, надулися паруси, і (кораблі) з поля пішли до міста. Побачили греки, перелякалися і сказали, пославши до Олега: «Не губи міста, погодимося на данину, яку хочеш».

І уставив Олег воїнів. І греки винесли йому їжу і вино, але він не прийняв їх, бо вони були з отрутою. Злякалися греки і сказали: «Це не Олег, а святий Дмитрій, посланий на нас Богом». І встановив Олег давати данину на 2000 кораблів, по 12 гривень на чоловіка, а в кораблі було по 40 мужів. Греки погодилися на це. і почали греки просити миру, щоб не розоряв він грецької землі. Олег же, трохи відступивши від міста, почав установлювати мир з царями грецькими — Львом і Олександром, послав до них у місто Карла, Фарлафа, Вельмуда, Рулава і Стемида сказати: «Погоджуйтеся на данину мені». І встановив Олег дати воїнам на 2000 кораблів по 12 гривень на ключ, а потім давати данину на руські міста: насамперед на Київ, а також на Чернігів, Переяславль, Полоцьк, Ростов, Любеч і на інші міста; по тих містах сиділи великі князі, що під владою Олега.

«Нехай Русь, приходячи, бере «слюбне», скільки хоче; а якщо прийдуть гості, то беруть і місячину на шість місяців, хліб і вино, і м’ясо, і рибу, і овочі, і пускають їх у лазні, скільки хочуть; коли ж вони підуть додому в Русь, то хай беруть у царя нашого на дорогу їжу, і якорі, і канати, і паруси, і все, що їм треба». І погодилися Греки, і сказали царі і все боярство: «Якщо прийде Русь без купівлі, хай не бере місячини; хай заборонить князь (руський) словом своїм, щоб Русь, яка приходить сюди, не творила зла в селах і країні нашій; коли ж приходить Русь, то зупиняється біля святого Мами і хай пошле царство наше, і хай перепишуть імена і тоді візьмуть місячне своє» перше (для людей, що прийшли) з міста Києва і ще з Чернігова і з Переяславля і всіх інших міст, і нехай входять у місто (Царгород) через одні ворота з царевим мужем, без зброї, 50 мужів, і хай купують, як їм потрібно, не платячи ні за що мита».

Царі ж Лев і Олександр уклали мир з Олегом, зобов’язавшись давати данину, і, давши клятву, самі (царі) цілували хрест, а Олега водили до клятви, і мужі його (Олега) клялися по руському закону своєю зброєю і своїм богом Перуном і тваринячим богом Волосом, і підтвердили мир. І сказав Олег: «Пошийте шовкові паруси для Русі, а для слов’ян полотняні». І було так зроблено. І повісив Олег свій щит на воротах на знак перемоги, і пішов геть від Царгорода. І підняла Русь шовкові паруси, а слов’яни полотняні, і роздер їх вітер, і сказали слов’яни: «Візьмемо за свої полотнини, не дамо слов’янам шовкові паруси». І прийшов Олег у Київ, принісши з собою золото, шовкові тканини, солодощі і вина, і всяке узороччя. І прозвали Олега віщим.

Повість минулих літ (Іпатіївський літопис), К. 1989 с. 16–19

Договір між цісарем і Військом Запорозьким, з народом руським відносно торгівлі на Чорному морі (1649 р.).

1.

Цісар, Його Милість Турецький дає свободу Козацькому війську і його землі плавати по Чорному морю до всіх портів, міст і островів: також по морі Білім (Середземнім) до всіх своїх держав і їх портів, а також до чужих панів і держав християнських, також по всіх ріках і містах, з якими вони захотіли б торгувати, продавати, купувати і міняти, після своєї волі задержуватися у порті або від’їжджати, коли захочуть, без ніякого задержання, спротиву і затруднень.

2.

З метою допомоги для нових торгів Війська Запорозького і його землі, Цісар Його Милість Турецький звільняє їх купців від усяких мит і податків, а також їх товари, які б вони або до його держав привозили, або з його держав вивозили, і то до ста років (якщо не можна було б до ста, то хоч до п’ятдесят, але принаймні до тридцяти); цього усі уряди будуть дотримуватися: а по закінченні — дай Боже — ста років не будуть обтяжені більшими податками, чим самі турки.

3.

Цісар Його Милість дозволяє війську Козацькому будувати складові доми по містах і портах Цісаря Його Милості Турецького як на Чорнім, так і Білім (Середземнім) морю, там вести торгівлю, і жити із всією свободою без жодних податків до згаданих ста років.

4.

Резидент Війська Запорозького і його землі має жити у Стамбулі у слушній пошані, зі всією безпекою. Названий резидент має вимагати усю справедливість покривдженим козацьким купцям; також Військо Запорозьке повинно прийняти у своїм портовім місті резидента Цісаря Його Милості: він даватиме паспорти галерам або козацьким кораблям, хоч би куди вони захотіли плавати, і від паспорту не має більше брати, чим один червоний золотий (гульден), комендант галери або корабля повинен перед ним присягнути, що він не вчинить ніякої зради проти держав Цісаря Його Милості. Той же резидент Цісаря Його Милості оцей закон, що тепер пишеться турецькою мовою, повинен дати кожному потребуючому на письмі, з власноручним підписом та печаткою.

5.

Щоб гальмувати свавільних людей, щоб не випадали в море, Військо Запорозьке зі згодою Цісаря Його Милості має побудувати кілька портових міст понижче порогів аж до гирла ріки Богу у Дніпро. Звідти має йти торгівля, і безпека на морі від свавільників має бути гарантована.

6.

Якщо хтось свавільний із Війська Запорозького випав на море. Військо Запорозьке повинне над ним вчинити страшний суд у приявності резидента Цісаря Його Милості. Але з того приводу ніхто в державі цісаря Його Милості не повинен утрудняти або здержувати торгівлі Козацькі й купецтво їх.

7.

Якщо б вибухнула з Дону якась сваволя, і звідти вони б вийшли на море для грабунку, спільно з турецькими галерами козацькі повинні ловити і карати свавольників і взаємно собі помагати так, щоб море було чисте і вільне.

8.

Якщо б козацька галера у чомусь порушила закон Цісаря Його Милості (Боже охорони!), старший тої галери повинен бути покараний, але вона з товарами та робітниками має бути вільною, так як мають бути вільними інші галери і кораблі, що були з нею разом, щоб невинні не терпіли і щоб мир нічим не був порушений.

9.

Якщо б галера або корабель козацький розбився при березі Цісаря Його Милості, всі речі, які можна заховати, мають бути заховані і віддані спадкоємцям.

10.

Відносно купецьких довгів, закон козацьким купцям має бути таким же, як і туркам у всій турецькій державі, а теж негайна справедливість.

11.

Цісар Його Милость не дозволить забирати до жодних потреб ні до жодної услуги ані галер або кораблів козацьких, ані людей, ані товарів, ані зброї. Він їм обіцяє і гарантує, коли захочуть вільний вихід і вихід зі всім.

12.

Якщо б якийсь купець помер в державі Цісаря Його Милості чи то на морі, чи на суші, його добра будуть належати його наслідникам, і не можуть бути ніким задержані, навіть коли б він щось комусь усно або письмово записав при смерті. Це все не матиме ніякої ваги.

13.

Козацькі купці можуть явно викуповувати християнських невольників у турків, а також турецьких у християн. Якщо б християнський невольник держави Цісаря Його Милості втік з галери, або корабля козацького, старший над галерою не повинен його таїти або переховувати, але повинен його видати, зате не потерпить ніякої шкоди або кривди, ані він, ані його галери, люди, ані його товар. Якщо теж вільний челядник або невольник утік з козацької галери, його повинні турки видати козакам.

Текст подано за: Пріцак О. Український Чорноморський флот

в часи Богдана Хмельницького.

(Літературна Україна) — 1992 – 25 червня.

Г. Іналджик про утворення Кримського ханства

Золотоординська імперія, створена Батиєм [...], близько 1240 р. об’єднала під своєю зверхністю всю Східну Європу. До нової політичної структури, якою була Золота Орда, увійшли всі рештки тюркомовних кочових народів, які перед тим жили у степовій зоні і були тоді відомі під спільним іменем татари [...]. У другій половині XIV ст. конкуруючі відгалуження Джучидського дому, підтримувані групами опозиційних кланів, почали боротьбу за Улуґ Юрт, серцевину імперії [...]. Хан Токтамиш на короткий час відновив єдність імперії. Після поразки від Тамерлана його сини та союзні з ним клани у західних степах відновили боротьбу за титул Улуґ Хана. Протягом усього цього часу Кримський півострів, відокремлений від континентального степу вузеньким перешийком, давав притулок невдахам, які зазнавали поразки в степу. Близько 1440 р. один з онуків Токтамиша Гаджі Герей, або Гірей, який окопався на цьому багатому півострові, спромігся утворити самостійний ханат. [...] Великі князі Московські, що були колись довіреними управителями великих ханів над північно-східними руськими князівствами, стали також діяти незалежно, як інші усамостійнені ханати, кинувши виклик зверхності Золотої Орди. В цей же час на заході Яґеллони створили у Литві могутню державу, яка стала претендувати на золотоординські володіння в тих краях, сперечаючись з династією Гіреїв [...]. Хани, що належали до іншої гілки Джучидів, розпочали тривалу боротьбу проти Гіреїв за володіння Сараєм і задля цього пішли на союз з Яґеллонами. Тим часом Ґіреї [...] уклали союз з Великим князем Московським, щоб протистояти могутній коаліції супротивників. І в цей момент з’явилася Османська держава, щоб підтримати кримсько-московську вісь проти могутньої литовсько-золотоординської коаліції.

У 1454 р., одразу після здобуття Царгорода, султан Мегмет Завойовник посилає свій флот у Чорне море й ставить у васальне підданство, на становищі данників, тамтешніх правителів, таких як воєвода Молдавії, а разом з ним і Генуезькі колонії [...]. Своєю дипломатією Завойовникові вдалося [...] поставити на кримському троні проосманського хана, У 1475 р., заручившись підтримкою у Криму, Завойовник негайно споряджає потужній флот для підкорення Генуезьких колоній у Криму. Далі [...] він постановляє на кримському троні Менглі Ґірея, якого було захоплено у Кафі під час її зайняття Османами. Менші Гірей визнавав Завойовника своїм сюзереном і погодився бути в нього на становищі "тікме" — призначеного. Так разом з утворенням османської провінції на південному узбережжі півострова з центром у Кафі, де перебував османський санджак-беґ, Кримський ханат перетворився на васальну державу у складі Османської імперії. Ця нова ситуація створювала нові умови для боротьби за панування над Східною Європою. Встановлення османської присутності мало такі вирішальні наслідки для балансу сил в краї:

— по-перше, кримсько-московська вісь здобула перевагу у боротьбі проти литовсько-золотоординської коаліції, що кінець кінцем сприяло остаточному занепаду Золотої Орди та посиленню Московської держави;

— по-друге, це гарантувало існування Кримському ханатові, спочатку перед лицем нападів великих ханів Золотої Орди у 1476–1502, а потім і Росії аж до 1774 р.;

по-третє, Крим став невіддільною економічною, політичною та культурною частиною Османської імперії;

— по четверте османсько-польське суперництво за Молдавію та Україну призвело до повстання козацтва, а згодом і утворення Української Козацької держави [...].

Іналджик Г. Боротьба за Східно-європейську імперію. 1400–1700 рр.

Кримський ханат, Османи та піднесення Російської імперії //

Україна в Центрально-Східній Європі:

(з найдавніших часів до XVIII cm.) /

HAH України. Інститутт історії. — К.:

Інститут історії. — 2002. — вип. 2. — с. 119–121.

Українці у північному Причорномор’ї

[...] Захоплення степів татарами не дуже змінило етнодемографічну ситуацію в Причорномор’ї. Змінився лише панівний кочовий етнос — місце половців зайняли татари. Немає підстав вважати, що українське населення цілком зникає. Воно, мабуть, далі зберігається над річками, хоча поступово тюркізується та ісламізується. Візантійські джерела згадують, що в кінці XIII ст. руси входили до складу військових дружин татарських феодалів [...]; про загони русів на золотоординській службі в першій половині XIV ст. згадує арабський історик ал-Умарі; хан Тохтамиш, збираючи війська проти Тімура, набирав також русів [...]. У часах золотої Орди зберігалося також українське населення південно-східного Поділля та Причорномор’я (згідно з «Хронікою венеціанців» Мартіна де Канале). Саме з золотоординських часів, з 1352–1354 рр., походить перша згадка про Брацлав (у італійській хроніці Маттео Віллані) — місто зберігало свою слов’янську назву.

Після битви над Синьою Водою (близько 1362 р.) було ліквідовано золотоординське панування на Поділлі, а пізніше в нижній частині межиріччя Дніпра — Дністра. Ця територія увійшла до складу Київського князівства [...], васального по відношенню до Литовського великого князівства. Причорноморськими київськими форпостами над Чорним морем були Семенів Ріг над Дніпрово-Бузьким лиманом (назва від Семена Олельковича, київського князя 1455–1470 рр.) та Чорногород над Дністровим лиманом. Там були не лише військові гарнізони, але й звичайні поселення, бо "Семенові люди" не раз згадуються в татарських документах кінця XV — початку XVI ст.

Чергового удару українським поселенням завдала турецька інвазія 1475–1483 рр., коли територія долішнього межиріччя Дніпро — Дунай опинилася під турецьким та, посередньо, кримськотатарським пануванням. Але і в цей час (кінець XV–XVI ст.) зберігалися окремі українські квартали в причорноморських містах, наприклад, в Кілії, Білгороді (Аккермані). Були й окремі поселення в степу — Боплан [...] знає місцевість Андріїв Острів на нижньому Бозі. Українська мова як мова міжнаціонального спілкування (татари, молдавани, поляки, литовці) зберігали свої позиції у цьому регіоні до XVII ст. Включно [...].

Про українців Північного Причорномор’я //

Дашкевич Я. Україна вчора і нині: Нариси, виступи, есе /

АН України. Ін-т. укр. археографії.

К.: Ін-т. укр. археографії, 1993. — с. 91–93.

Українці в Криму

Монголо-татарське завоювання півострова застало українське ("руське" — за тогочасною етнічною термінологією) населення в багатьох містах. Це населення згадується в тогочасних джерелах арабських, зокрема; для дещо пізніших часів — часів генуезької колонізації — також у джерелах латинською та італійською мовами. [...] У статуті Кафи 1316 р. згадується руська церква за мурами міста, при цьому підкреслюється, що вона була з стародавніх часів. Іспанський автор Петро Тафур пише в XIV ст. про те, що в Кафі мешкають такі християнські нації, як руси (їх він ставить на перше місце), мінгрели, абазги, черкеси, болгари та вірмени [...]. У 1475 р., коли турки здобули Кафу, серед пограбованих і частково проданих у рабство мешканців джерело — так званий тосканський анонім — згадує волохів, поляків, русів, грузинів і черкесів. Подібних згадок у письмових джерелах XIII, XIV і XV ст. є більше двадцяти [...]. Вони свідчать, що майже в кожному більшому міському центрі Криму мешкали українці, мали свої церкви.

Татарські напади на міста Криму до генуезької та генуезької епох (отже ,з другої половини XIII ст. до 1475 р.) завдавали великих втрат також українським міським колоніям. Однак навіть турецьке панування, що [...] почалося погромами міського населення, в принципі протягом майже двох сторіч не порушило прав українських кварталів міст. У Кафі, наприклад, невеликі дільниці (магаля) з своєю церквою (бо таким був під час турецького панування принцип поділу міст на національні квартали) зберігалися у XVI — першій половині XVII ст. У 1545 р. тут було — в українській дільниці — 27 дворів, у 1638 р. — 12 [...]. Десь у 40-х рр. XVII ст., як здається, вільних українців Кафи (треба думати, що це були купці й ремісники) спіткала катастрофа мабуть, їх силою ісламізували і тюркізували [...]. Крім цих кількісно невеликих українських колоній у торговельних центрах, що складалися з людей цілком вільних, до Криму, починаючи з другої половини XIV ст., а особливо з кінця XV ст., коли Кримське ханство стає васалом турецького султана, напливає чимраз більше і більше українських бранців-невільників [...]. Треба думати, що не менше половини цих людей [...] осідало на півострові [...]. Рабство тривало різний час — бувало, що й досмертно, але є відомості, що в певний період тривало лише б років, пізніше невільників відпускали на волю, але без права покидати країну.

Велика кількість невільників-українців спричинила значні зміни в Криму в антропологічному, демографічному, а навіть культурно-релігійному відношеннях. Перевага українських жінок в гаремах та їх існування у ролі наложниць довели до виникнення великого прошарку мішаного населення, так званих тумів [...]. Такий процес довів до антропологічних змін, помітних ще донедавна [...].

Українці в Криму (XV — початок XX ст.) //

Дашкевич Я. Україна вчора і нині. — с. 101–110

Статті Б. Хмельницького

Б’ють чолом великому государеві цареві і великому князеві Олексію Михайловичу, всеї Великої і Малої Росії самодержавцеві і многих держав государеві й володареві піддані його царського величества Богдан Хмельницький гетьман Запорозького війська і весь мир християнський російський, аби його царське величество пожалував їх тим (дав їм те), про що битимуть чолом (проситимуть) посланники їх, а вони його царському величеству служитимуть во-віки в усім що їм государ повелить.

1. Щоб по містах урядники були обирані з людей того гідних, будуть вони повинні підданими царського величества правити, і всякі доходи по правді віддавати до казни. А то тому, що воєвода царського величества, приїхавши, почав би права їх ламати і якісь устави заводити, і то було б (Українцям) прикро; а як будуть старшими місцеві, свої люди, то вони будуть поводитися згідно з місцевими правами.

Що до сеї статті царське величество пожалував — велів бути по їх прошенню. Мають по містах бути, урядниками війти, бурмистри, райці, лавники, і доходи всякі грошеві і хлібні збирати на царське величество, і, віддавати до государевого скарбу тим людям, которих пришле царське величество. І ті прислані люде, котрих царське величество пришле до того збору грошей, мають доглядати зборщиків, щоб робили по правді.

2. Писареві військовому по милости царського величества щоб давано 1000 золотих польських на підлисків (канцеляристів), на судей військових по 300 золотих польських, на писаря судейського по 100 зол., на хорунжого сотенного по 30 зол., на бунчужного гетьманського 50 зол.

Царське величество пожалував, велів бути по їх проханню; а давати ті гроші з тамошніх доходів.

3. На писаря і на судей військових, на 2 чоловіка, і на всякого полковника, осаулів військових і полкових щоб було по млину, для прогодовання, тому що несуть великі видатки.

Царське величество пожалував, велів буть по їх проханню.

4. На роботи військової армати, на пушкарів і всіх робочих людей що бувають при арматі, аби царське величество зволив вчинити милостиву ласку на зимове прогодованнє і пристановище; також на арматного обозного 200 зол., а на хорунжого 50 зол.

Царське величество пожалував, велів дати з тамошніх доходів.

5. Послів, котрі здавна приходять з чужих країв до війська Запорозького аби було вільно приймати, а коли б було щось противне царському величеству /в сих посольствах/, мусять вони /козаки/ сповіщати царське величество.

До сеї статті царське величество велів: послів з добрими ділами приймати і відправляти, і писати царському величеству вірно і скоро, за чим вони приходили і з чим їх одправлено. А котрі посли будуть присилатися з справами противними царському величеству, тих послів і посланників затримувати в війську та писати про них зараз же до царського величества, а без дозволу царського назад їх не відправляти. А з турецьким султаном і з польським королем без волі царського величества не мати зносин.

6. Про митрополита київського дано послам устний наказ. А в розмовах посли били чолом, щоб царське величество велів дати свою государську жаловану грамоту на його маєтности.

Царське величество пожалував: митрополитові і всім людям духовного чину велів дати свою государську жалувану грамоту на маєтности, которими вони тепер володіють.

7. Аби царське величество зволив післати своє військо під Смоленськ не гаючися ні трохи, аби неприятель не міг собі ради дати і сполучитися з иншими /військами/, бо тепер війська /польські/ потомлені — нехай не вірять ніякому лукавству /Поляків/, коли б почали що вимишляти.

Царське величество постановив на неприятеля свого польського короля йти самому і бояр та воєводів післати з великим військом, як просохне і почне бути паша.

8. Аби наємного війська тут на польськім пограничу, для безпечности було з 3000 або скільки буде воля царського величества — хоч і більше.

Військові люди царського величества на пограничу для охорони України завсіди були і надалі будуть стояти.

9. Завсіди був такий звичай, що війську Запорозькому плачено. Б’ють чолом і тепер царському величеству, аби давано на полковника 100 єфимків, на осаулів по 200 золотих, на осаулів військових по 400 зол., на сотників по 100 зол., на козаків по 30 золотих польських [...].

10. Коли б мала напасти Кримська орда, тоді треба на неї наступити віл Астрахани і Казани, також і Донським козакам бути готовими. А тепер вона /орда/ ще в брацтві /з козаками/, треба дати час і її не зачіпати.

Наказ і повеліннє до козаків на Дін післано: коли Кримські люди не будуть зачіпати, то й на них іти не велено. А коли Кримці зачіплять, то царське величество велить на них іти походом.

11. Кодак город на границі з Кримом, там гетьман завсіди по 400 чоловіка держить і харч усякий їм дає — тепер нехай би царське величество пожалував, зволив наділити харчом і порохом для армати. Також і тим, що за Порогами коша стережуть, аби царське величество зволив показати свою ласку, — бо його не можна самого без людей лишати.

До сеї статті буде милостивий указ царського величества, коли буде відомо, скільки якого припасу туди посилали, і скільки доходу буде зібрано на царське величество.

А що в вашім письмі написано: як великий государ наш гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорозьке пожалує, свої грамоти государські на ваші вольности велить дати, тоді ви ж між собою розбір зробите: хто буде козак, а хто мужик, і щоб війська Запорозького було 60.000. То великий государ наш на те позволив: велів бути такому числу реєстрових козаків. То ж як ви, посли будете у гетьмана Богдана Хмельницького, скажіть йому, щоб він велів скоро козаків розібрати, реєстр їм зробити, і той реєстр за підписсю вислав негайно царському величеству.

Грушевський М. Історія України-Руси. —

Т. ІХ — 1 (1650–1654). — К., 1996. — с. 814–819.

Привілеї війську запорозькому

З ласки божої ми великий государ /і т. д./ пожалували сьмо наших підданих Богдана Хмельницького, гетьмана Запорозького війська, і писаря Івана Виговського, судей військових, полковників, осаулів, сотників і все військо Запорозьке.

В нинішнім 162 році гетьман Богдан Хмельницький і все військо Запорозьке за ласкою божою віддались під нашу государську високу руку і вчинили присягу нам, великому государеві і нашим дітям і наслідникам на вічне підданство, ів місяці березні прислали до нас вони, гетьман Богдан Хмельницький і все військо Запорозьке своїх посланників Самійла Богданова суддю військового та Павла Тетерю полковника переяславського. В листі своїм до нас, великого государя, писав гетьман і били чолом його посланники, щоб ми, великий государ, пожалували його, гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорозьке, веліли потвердити їх права і вільности військові, які були за великих князів руських і королях польських що судилися /розумій: своїм судом/ і вільности свої мали в маєтках і судах, — аби в ті їх військові суди ніхто не мішався, а щоб судились вони своїми старшими, і щоб давніших прав, даних людям духовного і світського чину від великих князів руських і королів польських ми не нарушали, і на ті їх права дали нашу жалувальну грамоту за нашою государською печаттю. Щоб військо Запорозьке реєстрове ми означили в шістьдесят тисяч і те число щоб завсіди було заповнене. А коли б волею божою прийшла гетьманові смерть, аби ми, великий государ, лишили війську Запорозькому вибрати гетьмана, самим між собою, по давньому звичаю, а кого виберуть, вони про те об’являть нам. А що на булаву гетьманську дано було Чигиринське староство з усіми приналежностями, то щоб і ми, великий государ, пожалували, веліли бути йому при булаві. Маєтків козацьких і земель які мають для прожитку, аби відбирати від них не веліли; також аби діти вдів, які зістаються після козаків, мали права такі як діди й батьки їх. Послів, що здавна приходять до Запорозького війська з чужих земель, котрі будуть з чимсь добрим, тих гетьманові і Запорозькому війську аби ми лишили приймати, а коли б щось було противне нашому царському величеству, аби про те зараз оповіщали нам, великому государеві.

То ми, великий государ, підданого нашого Богдана Хмельницького, гетьмана війська Запорозького і все наше військо Запорозьке пожалували — веліли їм бути під нашою, царського величества, високою рукою, згідно з давнішими їх правами і привилеями, даними їм від королів польських і вел. кн. литовських, і тих прав і вільностей нічим нарушати не веліли. Судитися веліли їм у своїх старших по давнішим правам їх, а наші царського величества бояре і воєводи в їх військові суди мішатися не будуть. Число Запорозького війська, за їх власному проханнєм, веліли ми означити в 60.000 реєстрових, і щоб завсіди се число було повне. А коли б волею божою прийшла гетьманові смерть, ми, великий государ, лишили Запорозькому війську вибирати гетьмана самим між собою, по давньому звичаю, а кого виберуть гетьманом, про те писати до нас. великого государя; а той нововибраний гетьман аби вчинив присягу нам, великому государю, при тім, кого ми вкажемо. А при булаві гетьманській веліли ми бути Чигиринському староству, по попередньому, з усіми приналежностями, які були при нім давніше. Також маєтків козацьких і земель, які вони мають для прожитку, від них і від дітей удів, які зістаються по козаках, ми не веліли відбирати, а бути при них по давньому. А коли почнуть приходити в військо Запорозьке до гетьмана Богдана Хмельницького посли з котрихось пограничних держав з чимсь добрим, ми, великий государ, таких послів гетьманові лишили приймати і відправляти, а нам, великому государеві, зараз писати про все: з яких держав і в яких справах ті посли були прислані і з чим відправлені. А коли б якісь посли були прислані від когось з якоюсь справою противною нам, великому государеві, — таких послів війську затримувати і також зараз писати про них до нас, а без нашого указу назад їх не пускати. А з турецьким султаном і з польським королем без нашого указу зносин не мати.

І з ласки нашої підданим нашим: Богданові Хмельницькому і всьому війську Запорозькому бути під нашою високою рукою по своїм давнішим правам і привилеям і по всім вище писаним статтям. Служити нам, великому государеві, і сину нашому государеві царевичеві князеві Олексієві Олексієвичеві і наслідннкам нашим щиро, всякого добра шукати і на наших неприятелів, куди їм буде наш государський наказ, ходити і битись, і у всім бути в нашій государській волі во віки.

А що вище згадані посланники Самійло і Павло іменем Богдана Хмельницького гетьмана і всього війська Запорозького били чолом про инші статті нашому царському величеству і подали ті статті нашим ближнім боярам Олексієві Никитовичу Трубецкому, Василеві Василевичу Бутурлину, Петрові Петровичу Головину і думному дяку Алмазові Іванову, — ми, великий государ, ласкаво вислухали ті статті, і яка воля наша на котру статтю, то веліли ми підписати під тими статтями, і ті статті з нашим указом веліли дати тим посланникам Самійлові і Павлові.

І хочемо ми Його, гетьмана Богдана Хмельницького, і все військо Запорозьке держати в нашій милостивій ласці і піклуванню — нехай вони будуть певні нашої государської милости.

Дана ся жалувальна грамота нашого царського величества за нашою державною печаттю в нашім столичнім місті Москві року від сотворення світу 7163 г., місяця марта 27 дня. З божої ласки великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович всеї Великої і Малої Росії самодержець.

Привілеї шляхті

Нинішнього 162 року, як гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорозьке і вся Мала Русь піддалися піл нашу царську руку і зложили присягу нам і нашим дітям і наступникам, і в місяці березні присилали своїх посланників С. Богдановича і П. Тетерю, щоб ми його, гетьмана, і все військо Запорозьке пожалували: шляхті благочестивої віри, що пробуває в Малій Росії і присягу нам зложила, щоб ми дозволили бути при своїх шляхетських вільностях, правах і привилеях: старших з-поміж себе вибирати собі на уряді судові, маєтностями своїми володіти свобідно, як то було давніше за королів польських, і суди земські й громадські відправляти через урядників, яких вони з-поміж себе виберуть. То ми на проханнє підданого нашого, Б. Хмельницького, і всього війська Запорозького, тій шляхті, що пробуває в нашій батьківщині — Малій Росії, веліли бути під нашою високою рукою на давніх правах і привілеях, як були їм надані права, привилеї і вільности від польських королів. Вільностей їх шляхетських ні в чім порушувати не позволимо. Вибирати їм старших з-поміж себе на уряди судові, земські і гродські, маєтностями своїми володіти і своїм правом судитися ми їм позволимо. Мають сі мешканці нашої батьківщини, Малої Росії, — шляхта — жити під нашою високою рукою за своїми давніми правами і привилеями, в вільностях шляхетських свобідно і без якої небудь неволі, так і у сій нашій жалувальній грамоті написано, служити і всякого добра бажати нам, сину нашому Олексієві і наступникам нашим, на наших неприятелів, куди буде від нас звелено ходити і битися з ними, а нашій волі в усім бути послушними.

Текст подано за: Грушевський М. С. Історія України-Руси. —

К., 1931. — Т. ІХ — ч. 2 — с. 814–825.

Лист кримського хана Мухамед-Гірея IV до Б. Хмепьницького з вимогою розірвати російсько-український союз

Грудень 1654 р.

1654, грудня 1, Бахчисарай.

Пане Хмельницький, гетьмане з Військом Запорозьким!

Вислухавши ваших посланців і, не затримавши їх, якнайшвидше відправляємо. Якщо ви хочете бути з нами, вчините; якщо ви відлучитеся від Москви, то будете нам приятелями, як славної пам’яті Іслам-Гірей хан, брат мій старший, був у приязні добрій з вами, так теж і мене будете мати за приятеля. Якщо ж ви боїтеся поляків, що вам будуть чинити кривди, [то] я на тому [стою], що вам не вчинять жодної кривди. Щоб то за приязнь була між нами, коли б вам яка кривда була від ляхів. І взагалі ми обіцяємо, що жодної кривди не будете мати від них. Якщо ви теж відлучитеся від Москви, то будемо в ліпшій приязні, ніж перед тим [була]. Решту доповість усно наш посланець.

А за цим віддаю вас господу богу всемогутньому.

В Бахчисараї. 1 дня грудня 1654.

Вам всього добра зичить Мехмет Гірей, хан і цар кримський!

Архіви України. — 1989. — № 5. — с. 74.

Лист Богдана Хмельницького до князя Трансільванії Юрія Ракоці

22 березня 1656 р.

Світліший князю Семигороду, пан і приятелю прешановний! Постановили ми провідати добре здоров’я світлості вашої через послів наших і незмінне бажання наше до всякої послуги в. світлості оголосити. Просимо через них з звичайної своєї прихильності нас сповістити, а коли трапитися якийсь неприятель — допомогу подати. Ми також готові протистояти неприятеля вашої світлості, коли б погреба зайшла, і що в. світлість накаже вірно і щиро виконати. Що користь чи некористь нам може бути — просимо нас повідомити.

Спеціально ці пункти світл. князю оголосити: Хоч з світл. господарем молдавським дійшло до війни, але непорозуміння ці усунено через замирення, і приязнь обопільно укріплено, так що в. світлість всі свої справи до нас через його землю можеш полагоджувати, і не дай Боже якогось випадку, і він і ми також обіцяємо бути цілком приязними і на всякі посилки в. світлості готовими. Коли ж на нас схоче напасти якийсь неприятель, особливо Поляки, — зволиш св. в. нас не лишати, а простягти руку для оборони! Вашій же світлості обіцяють свою приязнь господарі Валахії й Молдавії, як і всі татари — звичайнім своїм братерстві з нами і переконанню про необхідність для них нашої приязні і братства, за нашим впливом і посередництвом.

Грушевський М. Історія Украіни-Руси. — Т. IX-1 (1650–1654). — с. 98.

Гадяцький трактат

«В ім’я боже, амінь. На вічну пам’ять теперішнім і наступним!

«Комісія між станами Корони Польської і в.кн. Литовського з одної сторони і вельм. гетьманом і військом Зап. з другої — докінчена дня 6 (16) вересня 1658 р. вельм. Стан. Казим. Бєньовським і Казим. Людв. Євлашевським — визначеними з сойму від найясн. короля Яна Казимира комісарами, з вельм. гетьманом Ів. Виговським і всім військом Зап., в обозі під Гадячом. Дай боже щоб щасливо і вічно тривало!

«Вельм. гетьман Зап. з усім військом Зап. на вищезгаданім місці, прийнявши нас комісарів як годиться пристойно і вдячно і зваживши нашу повновласть комісарську, надану нам повагою сеймовою, декларував з усім військом:

«Як не з доброї волі, а тільки з мусу, притиснене різними опресіями військо Зап. приступило до своєї оборони — так тепер, коли й. корол. м., пробачивши своїм батьківським серцем все що сталося в тім замішанню, закликає нас до одності, — вони не погорджують ласкою й. кор. м. і покірно приймають цю поблажливість (клеменцію) доброго пана, приступають до цієї комісії, а далі до спільної наради щодо згоди, щирості і обопільної любові. Бога сил небесних беруть за свідка в тім, що все що постановляється, буде дотримуватися щиро і правдиво вічними часами.

«Згоду вічну й нерозривну поставили ми таким чином:

«1). Релігія грецька старинна, така з якою Русь приступила до Корони Пол., аби зіставалася при своїх прерогативах і вільнім уживанню свого богослуження, по всіх містах, містечках і селах, в Короні Пол. і в. кн. Лит., — так далеко як сягає язик народу Руського. На сеймах, в війську, в трибуналах, не тільки в церквах, але в публичних процесіях в відвідуванню хворих з святощами, в хованню померших і взагалі у всім — так як свобідно і прилюдно виконує своє богослуження обряд римський.

«Тій же грецькій релігії дається право свобідного фундування нових церков і монастирів, так само поновлення і поправляння старих.

«Церкви і маєтності здавна надані на церкви старинної грецької віри мають зіставатися за греками православними старинними. Після того як зложено буде присягу вірності, протягом півроку всі такі церкви мають бути подані (в реєстрах) від полковників та іншої старшини війська Зап. тим комісарам, що будуть визначені з обох сторін.

А унія, що викликала досі замішання в РЧП., касується і в Короні і в в. кн. Лит. — і хто хоче нехай вертає до римського, а хто хоче — до грецького не уніатського богослуження.

«Світські пани римської віри дідичі й урядники й.кор.м. не матимуть ніякої юрисдикції над духовними і світськими людьми, ані над ченцями — тільки їх законний пастир.

«А що в спільній вітчині мають обрядам належати і спільні прерогативи і оздоби, тому о. митрополит київський теперішній і його наступники з 4 владиками: луцьким, львівським, перемиським і холмським засідатимуть в сенаті в своїм порядку з тими ж правами і правом голоса як духовні римського обряду, тільки митрополитові призначається місце після арцибіскупа львівського, а владикам після біскупів своїх повітів.

В воєводстві Київськім, Браславськім і Чернігівськім сенаторські дігнітарства мають роздаватися тільки шляхтичам грецького обряду — до того здатним, що походять і мають маєтність у тих воєводствах.

Теперішні держателі урядів зістаються при них. Але тим часом, з огляду на гетьманство, першим сенатором тих трьох воєводств має бути гетьман військ Руських, і вся київська юрисдикція до нього має належати, призначення підвоєводи та інших урядників. Це буде належати (до гетьмана) і застерігається на цей раз тільки доки він не прийде до посідання воєводства київського.

«Також по містах коронних і в. кн. Лит., як сягають церкви грецького обряду, аби зростала обопільна любов, міщани римської і грецької релігії мають рівно заживати спільних вільностей і свобод, і грецька релігія не має бути нікому перешкодою до магістрату.

«В Києві король й.м. і стани коронні позволяють засновати академію, котра має користуватися такими прерогативами і вільностями, як академія краківська, з тою тільки умовою, щоб у тій академії не було професорів, магістрів і студентів ніякої секти: аріанської, кальвинської, лютерської. А щоб студентам і учням не було ніякої оказії до бійок, всякі інші школи, які були в Києві перед тим, й.кор.м. накаже перенести де інде.

«Другу таку ж академію й.к.м. і стани коронні і в.кн.Лит. позволяють (заснувати) там де для неї буде знайдене відповідне місце. Вона заживатиме тих же прав і вільностей як і київська, але заснована має бути з тою ж умовою як київська: щоб у ній не було професорів, магістрів і студентів секти аріанської, кальвинської і лютерської. А де та академія буде заснована, там інші школи вже не мають засновуватися на вічні часи.

«Гімназії, колегії, школи і друкарні, скільки їх буде потрібно, буде вільно ставити, свобідно в них науки відправляти і деякі книги друкувати про релігійні контроверсії — але не ображаючи маєстату кор. і без пасквілів на короля й.м.

«2) А що вельм. гетьман з військом Зап., від Рчп. відірваним, з любові до короля, пана свого і власної вітчини, повертається (до них) вирікаючися заграничних протекцій, то й.кор.м. і всі стани кор. і в.кн.Лит. вічною амнестією, себто вічним забуттям покривають все, що з обох сторін допустив біг — полишаючи то маєстатові його, як офіру за гріхи спільні. Забезпечують у тім всякого стану людей від найменших до найвищих без виїмку — як у війську Зап. так і шляхтичів, урядників і приватних людей, чисто всіх, котрі яким небудь чином пробували чи пробують при гетьмані попереднім і теперішнім. Ні корол. маєстат, ні сенат, ні вся Рчп., ані хто з приватних людей не будуть підносити ніяких претензій супроти них взагалі або кожного зосібна, від найвищих до найменших. Навпаки пробачивши собі обопільно християнським серцем, щиро, свідчачися старшим богом, всякі непремності і все що діялося під час війн, вони ні явно ні потай не замишлятимуть ніяких пімст, ні практик. Не дадуть себе звести ніякими звільненнями з присяги для яких небудь потайних замислів.

«Всякі кадуки (конфіскації) віпрошені ким небудь під тими, що пробувають в війську Зап. і під шляхтою що приставала до гетьмана і війська Зап. і до шведів і роздані від початку війни, — тепер всі без виїмку касуються і будуть скасовані законом, так щоб вони не шкодили ні гонорові ні власності чиїй небудь. Де б вони (постанови про конфіскацію) не знаходилися, вони вважаються за скасовані і з книг (судових) еліміновані, і їх власникам надається право заволодіння — против котрого не можна посилатися на ніякі кадуки під карою інфамії.

«А що і зміст і саме ім’я амнестії повинно бути святе, і речі і люди всякої кондиції відновляються в попереднім стані, повертаються до тієї одності, згоди, любові, права і пана, як було перед війною, то застерігається, що хто б важився рвати те святе об’єднання, смів публично, чи в приватнім зібранню закидати комусь зраду, — такий має підпадати карам за нарушення договору і в усяких оказіях де б ішло про охорону від обмови, з обох сторін має переводитися пильно слідство.

«Вся Річпосполита народу Польського, в.кн. Литовського і Руського, і належних до них провінцій відновляється цілком такою як була перед війною, себто — ці три народи мають зіставатися непорушно, як були перед війною в границях своїх і при свободах (своїх) згідно з законами — в радах, судах і вільній елекції панів своїх королів польських, литовських і руських. Коли під тягарем війни з заграничними державами щось постановлено було на зменшення границь і вільностей тих народів, це має вважатися за недійсне і пусте, і вищеназвані народи повинні зіставатися при своїх свободах, як єдине тіло одної і нероздільної Рчп., не роблячи між собою різниці з приводу віри: як хто визнавав і визнав христіанську релігію — римську чи грецьку, всі зістають в спокою, при вільності. Хіба якісь засуди або декрети були винесені перед війною і за час війни цілком законно — при наявності сторін чи в відсутності.

«3) Війська Зап. число має бути 60 тисяч, під. владою гетьмана руського, згідно з стародавніми вольностями їх.

Скільки наємного («затяжного») війська буде на Русі, все має бути під владою того ж гетьмана.

«Пробувати військо Зап. має в тих воєводствах і маєтках, де воно було перед війною. Всякі вільності надані (їм) привилеями найясніших королів польських потверджуються: вони (козаки) зістаються при стародавніх вільностях і звичаях своїх, що не тільки в нічім не обмежуються але навпаки потверджуються всякою повагою. Ніякий державець корол. маєтностей, ні староста, ні пан дідичний ні доживотний, ані їх підстарости, урядники і всякі інші слуги не будуть стягати ніяких податків з козацьких хуторів, сіл, містечок, домів, ні під яким претекстом. Вони мають бути вільні від якихнебудь тягарів, цла і мита, як люди лицарські, у всій Короні й.в.кн. Лит. Мають бути також вільні від усяких судів старостів, державців, панів і їх намісників — тільки під юрисдикцією самого гетьмана військ Руських мають зіставатись. Також всякі напитки, лови в полях і на ріках й інші козацькі пожитки мають зіставатись при козаках свобідно, згідно з їх звичаями.

«Зокрема кого гетьман війська Руського подасть й.кор.мил. як гідних клейноту шляхетського для ще більшої заохоти до служби й.кор.мил., тим усім без яких небудь труднощів, буде уділена нобілітація, з наданням шляхетської вільності. Але так треба міркувати, щоб з кожного полку могло бути нобілітовано сто.

«Ніяких військ польських, литовських або чужоземних ніхто не може вводити в воєводство Київське, Браславське, Чернігівське, Тільки наємне військо, що пробуватиме під владою гетьмана військ Руських, вибиратиме хліб з королівських і духовних маєтностей вищезгаданих воєводств, за ординансом того ж гетьмана руського. А коли б була війна при границях Русі і треба було послати туди коронне військо в поміч, в такім разі це помічне військо має бути під регіментом гетьмана військ руських.

«4) Для скріплення і більшої певності цього договору гетьман військ руських до кінця свого життя має бути гетьманом військ Руських і першим сенатором воєводства Київського, Браславського і Чернігівського. А по смерті його має бути вільний вибір гетьмана: стани воєводства Київського, Браславського і Чернігівського виберуть чотирьох кандидатів, і з них одному король надасть (гетьманство).

«Двір minnica для биття всяких грошей має бути заложений в Києві, або де буде признано зручнішим — однієї якості і металу, і з королівською особою (портретом).

«Податки, які Річпосполита ухвалятиме на сеймі, в воєв. Київськім, Браславським і Чернігівськім мають уживатися на наємне військо, що буде під владою гетьмана військ Руських.

«Спільні ради і спільні сили всіх тих народів против кожного неприzтеля. Мають всі три старатися спільно всякими способами, аби Річпосполита мала вільну навігацію на Чорне море.

«Коли б станом Коронним і в.кн. Лит. прийшлось почати війну з царем московським, військо Зап. до такої війни не буде притягнене.

«Коли ж би цар не схотів вернути провінцій Річпосполитої і на неї наступав, тоді мають сполучитися всі сили: коронні, в.кн. Лит. і військо Руське Запорозьке, під регіментом свого гетьмана, і воювати.

«Маєтності нерухомі рухомі, королівщини і записи сум. конфісковані від обивателів Руської землі, котрі пристали до шведського або запорозького війська і тепер вертаються до батьківщини, — мають їм бути повернені і служби їх в війську кор. і в.кн. Лит. мають бути компенсовані і оплачені.

«5) Гетьмани з військом Зап. — теперішні і наступні — відступивши від усяких заграничних протекторів, більше до них приставати не мають. Навпаки — мають пробувати в вірності, підданстві і послушенстві у найясн.

маєстату королівства польського і наступників його і всій Річпосполитій і будуть пробувати вічно.

Але так щоб це не нарушало братерства зав’язаного з ханом кримським, а коли може то бути без порушення цілості Річпосполитої — то і з царем московським.

«Посольств від заграничних (гетьман) не має приймати, і якби такі трапились — має їх відсилати до короля й.м.

«Також ні війська стороннього вводити не буде, ні порозуміння з заграничними державними мати не буде; хіба сповіщаючи про це короля його милість.

«6) Всяким приватним особам з обох сторін — в тім і духовним римського обряду відкривається безпечний поворот до біскупств, пробоств, каноній, плебаній і до належних до них маєтностей в воєводствах Київськім, Браславськім, Чернігівськім, Подільськім, також у в.кн. Лит., на Білій Русі і в Сі вершині. Також всім монахам до костелів, кляшторів, маєтностей і фундацій. Теж і світським особам обох сторін до їх маєтків дідичних, староств, держав, володінь власних, доживотних, заставних і за всякими іншими контрактами до них належних, в тих же вищеназваних воєводствах і в в.кн. Лит., на Білій Русі і на Сівершині.

«Але час повороту визначить король й.м., порозумівшись з гетьманом зап., і спосіб реіндукції (повороту у володіння) має заховуватися такий, що ніхто не має повертатися до свого володіння інакше як за універсалом й.корол.м. і вельм. гетьмана запорізького. В цім має бути порозуміння обох сторін.

«Для судження всяких справ як кримінальних так і поточних має бути в тих трьох воєводствах свій окремий трибунал — з таким порядком, який вони самі собі уложать. Але крім того мають бути окремі судові староства в Овручу і Житомирі.

«7) А для кращої певності — тому що гетьман з військом Зап., і ці воєводства, що були відірвалися, відкидають всяку протекцію інших народів і добровільно — як вільні до вільних, рівні до рівні і шановні до шановних повертають, — тому, для певнішого дотримання нинішнього акту король і Річпосполита дозволяють народові Руському (мати) осібних канцлерів, маршалків і підскарбіїв з правами сенаторів, і інші уряди народу Руського.

«Вони (канцлери) мають виконати присягу за ротою урядників коронних, з додатком такого пункту, що до нічого противного нинішньому актові вони своєї печаті не приб’ють, навпаки — пильнуватимуть, щоб нічого не робилося против цього акту в конституціях і декретах соймових, рескріптах задворних, привілеях і універсалах.

«До уряду і канцелярій цих канцлерів будуть належати всі духовні надання митрополії, епіскопії, ігуменства і бенефіції, що належать до надавання королівського в воєводстві Руськім, Київськім, Волинськім, Подільскім, Браславськім і Чернігівськім, а в воєводстві Київськім, Браславськім і Чернігівськім — всі надання духовні і світські. Також суд в королівських містах і всякі декрети — задворні й судові — тільки в названих трьох воєводствах.

«А що против цього акту вийшло б з канцелярії коронної або в.кн. Лит., то буде неважне, і той що добув такий привілей не тільки його тратить, але підпадає ще карі в 10 тис. кіп литовських, а судити його за це в королівськім суді за спеціальним реєстром.

«Аби з суперечок за підданих обвинувачених в своєвольстві не виходило нових замішань, — касуються всякі процеси про видачу підданих, про наїзди, забране майно, шкоди починені під час внутрішньої війни, — земські, гродські, трибунальські, також і декрети трибунальські винесені в тих справах особливо щодо воєводства Київського, Волинського, Браславського й Чернігівського.

«При складанню договору з царем московським, коли б до того прийшло, роль й.м. і стани коронні і в.кн. Лит. мають вимагати ненарушеної репутації (реабілітації) вельм. гетьмана і нинішнього договору.

«Пп. комісари і в.гетьман князівства Руського фактично ствердили нинішню комісію своєю присягою — як тс свідчать їх підписи на ротах присяги. Понад то буде ця комісія конфірмована — від сенату присягою превел.кс. арцибіскупа гнезненського, біскупа виленського, всіх чотирьох гетьманів і канцлерів обох народів, а від кола рицарського — присягою маршалка посольської палати, на соймі що має бути зкликаний якнайскоріше, — в присутності послів, які будуть прислані від в. гетьмана і війська Зап.

«А що до присяги короля й.м., то з своєї доброти панської він її на покірне прохання війська Зап. зводить учинити — це пп. комісари асекурують.

«Полковники ж, сотники і вся старшина війська Зап. виконають свої присяги після сойму, на котрім будуть виконані нинішні постанови, — в присутності комісарів, які на те будуть депутовані від сойму.

«А щоб ця конституція мала вічну вагу і повагу вона в усім своїм змісті від початку до кінця була включена в конституцію (постанови соймові), ухвалена соймом, рахована за вічний і незмінний закон і так дотримувана».

«Діялося в таборі під Гадячем, дня і року вищезазначеного».

«До булави великої руської належатиме Чигринське староство, як то значиться в привілею наданім пок. Б. Хмельницькому від короля й.м.

«Гетьман війська Руського буде вільний від резідування при королі й.м.

Конвокація воєводства Київського, Браславського і Чернігівського буде скликана універсалом королівським після сойму, що має бути зложений якнайскорше».

Іван Виговський гетьман війська кн. Руських рукою власною і печатка.

Текст подано за: Грушевський М. С. Історія України-Руси. —

К., 1937 — Т. Х. — ч. І. — с. 354–364

Універсал гетьмана Івана Мазепи 1691 р. про виділення коштів на ремонт та будівництво флоту.

Мій ласкавий приятелю, Пане полковнику прилуцький!

Лист вельмишановного пана дійшов до рук наших, в котрому розказуєш про судна водяні, які що знаходяться цілі є, а які порушені і потребують поправи; також і про тих, котрі невідомо де поділися. Передаємо цим листом наші бажання і наказуємо, аби ваше добродійництво, ті судна, котрі з минулого літа потребують поправи, постаралися найскорше полагодити, і найскорше почати робити нові. А що просиш нашого сповіщення, яким чином для полагодження суден будуть передані належні речі, як-от: смола, залізо та інші потреби мають провадитися до Січі і власне в який час: зараз докладаємо зусиль аби встигнути зробити це; можеш перед тим послати своїх людей з тим, що поділити судна і з тим, щоб потребуючі поправи були у згаданому місці, тобто в наміченому. Зичимо йому доброго здоров’я.

З Батурина

Березня [18] року [1691].

Вашої ласки зичливий приятель Іван Мазепа, гетьман війська Його царської величності Запорозького.

Центральний державний історичний архів України,

(ф.220, оп. 1, спр.228, арк. 1)

Договір Петра Іваненка (Петрика) з Кримом 1692 р.

Понеже по воли і милости [Господа Бога всемогущего], в [Троице Святой] хвалимаго, съ [ясино] велможнымъ ханомъ его милостію і ер [всем] Государствомъ Крымскимъ [Выделенное] Княжство Кіевское и Черъниговское і [все] Войско Запорожское Городовое пришло до такого миру и [вечного братства, котораго от [давних лет] жители малоросійскіе желали, того ради тоть [вечной святом] покой на таких утверженныхъ есть статьяхъ, которые ниже ізображены суть.

Княжство Киевское и Черниговское со [всем] Войскомъ Запорожскимъ і народом Малоросійскимь [имеет] быть [выделено] при всяких своихъ волностяхъ.

II

Ясне велможный ханъ его [милость и Государство] Крымское со [всеми] ордами Крымскими и [Белогородскими] и со [всем] Великимъ і Малым Нагаемъ [имеет Княжство] Киевское и Черниговское і [все] Войско Запорожское Городовое и весь Малоросійски народъ от поляковъ и от Москвы ч от [всех неприятелей] оборонять [всегда]; такжъ Войско Запорожское Городовое и [всего] Малоросійскаго Княжества силами Государство Крымское, [Белгород со всеми приналежностями] от поляковъ и от Москвы и от [всех неприятелей всегда имеет] и повинны будуть оборонять один другихъ имянно орды с Войскомъ Запорожскимъ от [всех неприятелей] боронитися и [воплечь] стоять вечными времяны повинны будуть; а за то ни Государство Крымское Войску Запорожскому, ни Войско Запорожское ордамъ никакой платы чинить [не имеют], но естли в данные [места], а зимняго времяни прилучитца войскамъ крымскимъ итить на оборону от какова непріятеля Княжству Малоросійскому или малоросійское войско поидутъ на оборону [Государства] Крымскаго, и [тем] войскамъ и лошедямъ повиненъ быть харчь и опочивъ пристойной і [надлежащий].

III

[Ныне] на первой часъ для отобранія от московской власти Малоросійской Украины [ясно] вєлможный ханъ его милость и [все Государство Крымское имеет] дать Запорожскому Войску снадобье Орды.

IV

Когда дасть [Господь Бег всемогущий] Войску Запорожскому испод ига московскаго выбитца, тогда [имеют] быти два полка Ахтырской и Сумской со [всеми принадлежностями] своими под владешемъ Государства Малоросійскаго оставать, а Ханковской и Рыбинской два полка со [всеми принадлежностями] переведены на Чигиринъскую Днепра сторону, а [места оные и сёла имеют] быть пусты; такъ же в слободахъ и на иных [местах не имеют] татары брать в неволю малороссийской породы, а естьли взято, то чтоб возвратить.

V

Чигиринская сторона со [всеми] городами [имет] быть под [владением] Княжства Малоросійскаго і Войска Запорожскаго, пока Хмелницкой завоевалъ с ордами от поляковъ.

VI

Войску Запорожскому и Городовому и [всему] народу

Малороійскому Княжства [Выделеного] Кіевсъскаго и Черниговскаго чтобъ было волно добыватца на рыбной і на звериной [ловле] и на соли [безо] всякой дачи в [Днепре] реке вверху и внизу и во [всех реках] и речкахъ по обоимъ сторонамъ Днепра [лежащим], а на [тех] дабычахъ за ведомом Войска Запорожскаго и Государъства Крымскаго і за листами [обращатся] будутъ люди на какихъ ні есть [местах].

VIII

Княжству [Выделенному] Киевъскому и Черниговскому и всему Войску Запорожскому и Городовому и [всему] народу Малоросійскому, по обоимъ сторонамъ Днепра живущимъ і жить [имеющим], чтобъ орды Крымшё и [Белогородские] и вся мусулманская [вера], конная і пешая, ни воинскимъ, ни татаръекимъ образомъ, ни злымъ замысломъ, ни на [поле], ни убытка, также і от Княжства Малоросійскаго и ото [всего] Войска Запорожскаго и Городового Государству Крымскому, [Белому] городу, Ачакову и Казы Керменскимъ городкамъ і всей [вере] мусулманской, со всеми [принадлежностями], также на [поле и на воде, пешим] и конна войскимъ образомъ и никакимъ злымъ умысломъ никакова нималова убытку не [будет], а естьли бы с стороны Княжства Малоросійскаго Государству Крымскому і [всей] мусулманской, или от Государства Крымскаго [стороне] Малоросійской [имело] быть, хотя на [поле], хотя на [воде], хотя тайно, хотя явнымъ образомъ какая препона і обида, и ізобижинымъ [людьми за свидетелством] пристоинымъ, по [святому праву імеет] быть с обоихъ сторонъ с нагородою убытковъ чинена [святая] управа.

Купцомъ Княжества Малоросійскаго, которые похотять за торговыми промыслы ходить в Крымъ или в [Белогородчину], и в которые ни есть государства Крымского городы, чтобъ не было никакой обиды, а какая повинность по уставу той стороны от купцовъ [берётся] в той земли, то [имеет] братца і от малоросійскихъ купцов; также естьли и Крымскаго Государства торговые люди придуть а Малоросійское Княжство в торговыхъ [промыслах] своихъ, то по праву і уставу что [імеет] братца от своихъ купцовъ. то возметца и от чужеземскихъ; а шлях с обомхъ сторонъ купцомъ рускимъ [имеет] быть в [Переволочень] на Казыкермень, а крымскимъ на Перевыолочню, а [инде где].

X

В какихъ ни есть надобьяхъ прошенія Войска Запорожскаго къ [ясно] велможному хану его милости і [всему] Государству Крымскому [будет донесено], чтобъ было принято і удоволствовано.

XI

Княжеству Малоросійскому і [всему] Войску Запорожскому какъ дасть [Господь Бог] волное [государство], чтобъ права [себе] природное и порядокъ., которой полюбитца, учинить волно.

XII

На [Самаре реке] городовъ никакихъ и деревень, ни строенія никакова, [кроме] манастыря самого законниковъ рускихъ, которые и прежъ сего в томъ лесу жили, оставатца [имеет в целости], а [кроме] того монастыря, никакова города и строенія не будетъ.

XIII

На воли Княжства Малоросійскаго Киевскаго і Черниговскаго і [всего] Войска Запорожскаго, естьли [ясно] велможный ханъ его милость и все Государство Крымское похочетъ [иметь] своего резидента, а Княжства Малоросійскаго будетъ резыдентъ в Крыму, и темъ резыдентомъ равна будеть честь, нашемъ в Крыму, а крымскому на Русіи.

XIV

Естли [ясно] велможный ханъ его милость и [все] Государство Крымское похочетъ в какихъ надобьяхъ посылать своего знатнаго [человека] в Княжство жъ Малоросійское, іли Малоросійское Княжство в какихъ надобьяхъ своего посла в Крымъ, то на подводах ли ездить [будет] іли [нет], на воли обоихъ сторон, а честь [тем] посламъ чинится [имеет] равна.

XV

В малыхъ надобьяхъ листы переношены будутъ чрезъ гонца или чрезъ почтаря, которые повинны быть с стороны Государства Крымскаго в Казыкермене, а с стороны [Государства] Малоросійскаго в Переволочне.

XVI

Естли дасть [Господь Бог] после войны с Москвою или с Польшею чинить покой, и то чтобъ [делалось] вопче Государства Крымъского і Малоросійскаго Княжсътва по совету с пожиткомъ общаго добра обоихъ сторонъ Государства Крымскаго и [Государства] Малоросійскаго народа.

I на техъ статьяхъ, которые выше должны, я Кеменъ мурза, ей Казыкерменской на [роте], от меня данной, і на [святом] євангеліи чиню мою [Господу Богу] Единому и [всем святым] присягу, что ни одна статья ни в малой [вещи] вечными времяны не [имеет] быти нарушена, ей ей такъ [мне Господи Боже] помози, а естли бы [тех статей] не держали и в [алешей] вещи нарушили, то [Господь Бог] на дшех и на [теле] і на [замыслах] накажеть.

Внизу печать татарская, и в той печати написано имя ево Кеманово.

Подано за: Студії з Криму. I–IX.

Редактор А. Е. Кримський. К., 1930, с. 60–63.

Вірші Н. Поплонського р. 1691 на честь Перекопського бея^[132]

Складывана в Перекопе полоняником у Ибраимъ Дыздаръ Аги Перекопского Никифоромъ Винбутовичемъ Паплонским; в [лето] мира 7200 в Перекопе, а в [лето Христово] 1691.

Подав проф. Олександер Оглоблін.

Подано за: Студії з Криму. I–IX.

Редактор А. Е. Кримський. К, 1930, с. 37–38.

Мнение графа А. А. Безбородки на проект Капниста: Положение, на каком может быть набрано и содержано войско охочих казаков, в начале 1788 года.

В Малой России счисляется казаков, карабинерные полки содержащих, и бывших за монастырями поселян, наполняющих Малоросийский гренадерский полк, около пяти сот тысяч душ. Если, по плану г. Капниста, навербовать из них до 5.000 человек, то, по его же расчету, убудет из податей 25.000 душ. деньгами же 30.500 рублей; рекрут примерно по мирному времени полагая до 200 человек в год. Чтоб сей ущерб заменить представляются следующие средства:

1. Относительно рекрутов. В ведомстве директоров домоводства трех губерний малороссийских имеются поселяне, так называемые, бывшие свободные в раздаче: урядовые, бобровники, птичники, стрелки и волкогоны, да сверх того купленные у графа Разумовского в Гадяцком замке. Их будет более 20.000 душ, а потому причисляя их, по примеру бывших монастырских, для комплектования войск тамошних, ущерб уже всякий в людях отврашен будет.

2. Что до денег касается, в настоящее время, при недороде хлеба, ущерб 30.500 рублей наполнен быть не может; но, как в Малой России поселяне казенные и за монастырями бывшие платят в год по 2 руб. по 70 копеек, а казаки только 1 руб. по 20 копеек, имея еще и разные пред первыми выгоды, то, по благополучному войны окончании и по кратком отдохновении, уравнение сих почти с одного состояния людей податей учинится необходимо, а сим казна более, нежели втрое ущерб свой наградит непременно, ибо, уравняя казаков с прочими казенными поселянами в платеже, более 100.000 рублей доход умножится.

Хотя подобные полки вольные, набираемые и с душ казачих, ко надобно смотреть, чтобы отнюдь то не имело вида прежнего гетьманства, и для того неуместным почитается требование о нераздроблении войска, яко несходное с порядком; тоже о выборе старшим сотенным обществом, и об отрешении их по общей просьбе. Сие уже издавна и в Малой России не существовало. Государь император Петр Великий ввел порядок, в 1715 году, для произвождения в чины Малороссийские, так что в сотники и полковую старшину выбирали полковники с их штабом и сотниками и представляли гетьману, а сей утверждал выбор патентом своим; сотенную же старшину определял полковник. Генеральная старшина и полковники жалованы были от императорского величества. Сверх сего, нужно, чтобы чины хотя и казачьего именования были назначены штатом в известном числе, дабы после их не намножилося, как в последнее время в Малороссии то сделалося, и особливонет нужды в именованиях никакой должности неимеющих, как-то: бунчуковых, войсковых и значковых товарищей.

Сколько возможно нужен в сем войске порядок, дабы не вышло из него столь же непрочное, как и прежнее, которое, наконец, кроме почт и магазейнов, нигде не употреблялося.

Князь Григорий Александрович, формируя, как регулярные казачьи полки из разных нерегулярных войск, так и из разных поселян на подобие Донских казаков, а потому и дабы сохранить всевозможное единообразие не повелено-ли будет: план г. Капниста с сими примечаниями и с ведомостями о числе людей послать к нему на разсмотрение, уведомя о соизволении вашего императорского величества знать его мнение, и положить штат для сего войска.

С собственноручного подлинника,

хранящегося в Государственном Архиве

Министерства Иностранных Дел, отд. X, 56;

Григорович И. Канцлер князь Александр Андреевич Безбородко

в связи с событиями его времени.

Т II. 1788–1789 гг. — Спб., 1881. — с. 516–517.

Из «Записки графов: Остермана и Безбородки об условиях для заключения мира с Турциею и о политике России по отношению к европейским державам, читаная в Совете 16-го декабря 1788 года.»

...Тут разумеется точное утверждение прежних трактатов и конвенций, начиная с Кайнарджийского, також беспрекословное владение Крыма, Тамана и Кубанской стороны по реку сего имени. Вторая часть мирного договора долженствует заключать в себе статьи, касающиеся до удовлетворения за нанесенное оскорбление и награждение убытков, с войною сопряженных. ...В последней войне нашей, славной и победоносной, с Турками, положение внутреннее и внешнее было причиною, что мы умеренными удовольствовалися приобретениями. Желательно было бы, чтоб Очаков прежде открытия негоциации (переговоров — В. Ч.) достался в наши руки; ибо мы тогда могли бы настоять всемерно, дабы уступка сея крепости с ея уездом и положение границ по реку Днестр выговорены были в замену убытков наших и в цену возвращения части Молдавии, армиею Украинской занятой.

...Император (австрийский — В. Ч.), ведя свои дела подлинно неудачно и большим его силам не соразмерно, приносил нам однако ж пользу, что держал всю визирскую армию против себя. В будущем году все силы Турецкие уже противу нас одних обратятся. Во-вторых, для сего нужно написать обоим фельдмаршалам, изъясняя настоящее положение наше и требуя от них подробного объяснения, что каждый из них под начальством своим имеет, достаточно ли, по их мнению, того на отпор и поражение неприятеля, всем ли снабдены или же нужно им пособие и какое именно? В-третьих, потребовать от них плана, по которому полагают они употреблять силы, им вверенные, противу неприятеля. В-четвертых, Принять во уважение настоящее расположение армии Украинской, дабы она в случае особенного мира императорского, при общении со стороны визиря всей его армии, не была притеснена: а притом и с Венским двором изъяснится, что если Хотин не может одержан быть императором, то не удобнее ли его остановить на нашу стражу, дабы Турки, по возвращению им сея крепости, не воспользовались тем к притеснению армии нашей...

Подлинная записка, переписанная рукою писаря и исправленная графом Безбородкою, приложена к протоколам Совета, хранящимся в Архиве Государственного Совета. В издании: «Архив Государственного Совета» (С.-Петербург, 1869, Т. 1, ч. 1 столб. 641–649) она напечатана с «Проектом договора вечного мира и дружбы между империею Всероссийскою и Портою Оттоманскою», столб. 650–653; Григорович Н. Канцлер князь Александр Андреевич Безбородко в связи с событиями его времени. Т. П. 1788–1789 гг. — Спб, 1881. — С. 520–525.

Опис розселення запорозьких козаків (Війська вірних козаків) за особливою грамотою імператорською в 1792 р., відтворений російським істориком В. Х. Кандаракі.

Запорожские казаки в 1792 г. по особой грамоте как бы в вознаграждение за отнятые у них земли, по инструкции данной им были установлены следующие границы на поселение: от Азовского моря по р. Кагалину на урочище Холутское и на устье балки Терновой, впадающей в реку Маниг, а оною до устья р. Ягорлыка и по Ягорлыку редутами Летницкою, Вестославскою, Калалы, Медвежекургальскою, Преградною, Безопасною, Донскою, Московскою, по за Русским лесом на Ставрополь, а от оного до реки Кубани на редуть Недреманной и Овечий-брод, а Кубанью вниз до Черного моря также и с правой стороны Азовского моря.

Кандараки В. Х. В память столетия Крыма. — М., 1883. — с. 66;

Записки Одесского Императорского общества истории и древностей.

Т. 8. — Одесса, 1879. — с. 265–266.

«29 квітня — це день українського моря, української фльоти»

Ідея національного визволення промостила собі шлях і до завзятих моряцьких сердець. У вогнях революції росте національна свідомість серед моряків-українців.

Севастопільський гурток «Кобзар», який нелегально існував ще від 1900 р., пожвавлює свою культурно-освідомлюючу працю серед моряків і прибережного населення. Засновуються українські гуртки на кораблях, у гарматній та летунській школах. Кадри свідомих українців ростуть із дня на день. З’являється потреба широкої організації, яка й повстає в м. березні, на зборах шістьтисячної української маси. В м. квітні український маніфестаційний похід у Севастополі начислював кільканадцять тисяч учасників. І на I Всеукраїнськім військовім з’їзді в Києві (м. травень 1917 р.) являються делегати українських моряків із Чорноморської фльоти.

В м. жовтні того першого року революції вже має перший український прапор на кораблі-транспорті ч. 119. В листопаді чорноморська фльота ділиться на дві частини: українську і московську, що їх взаємини зовсім не можна вважати приязними. Над українськими кораблями лопотять жовтоблакитні прапори в пристанях Одеси й Севастополя. І коли на Україну грянули вперше московські большевицькі банди, то на Чорнім морі збольшевизовані моряки зробили наступ на українців. Із рук московських катів упали перші вартові Українського моря. Кров’ю припечатали відродження княжого і козацького панування на Чорнім морі...

Коли большевиків прогнали, а група українських військ під командою полковника Болбочана йшла на Крим, у чорноморській пристані в Севастополі розійшлися чутки, що українське військо марширує на злуку з чорноморською фльотою.

Колегіальне представництво чорноморської фльоти «Центрофльот» рішило підняти український прапор. Адміралові Саблінові запропонували перебрати командування над фльотою. 22 квітня 1918 року адм. Саблін видав наказ, що «Всі судна, портове майно й укріплення, які находяться в пристанях Криму та на його побережжі, є власністю Української народної республіки. А тому наказую скрізь де треба, вивісити українські прапори!»

А ось прийшов день 28 квітня 1918 року, чудовий, погідний день. У севастопільській пристані зібралася вся Чорноморська фльота. На вістку, що до пристані підходить українське сухопутне військо, з адміральського лінійного корабля подали наказ:

«Фльоті підняти Український прапор!»

На кораблях впала команда:

— Стати до борту!

Залога лавою звернулася до середини корабля.

Наказ: «На прапор і гюйс — струнко! Український прапор підняти!».

Піл сурми й свистки підстаршин злетів угору український прапор. На Чорноморській фльоті у складі 7 лінійних кораблів, двох кружkяків, кільканадцятьох нових і старих міноносців, 8 нових підводних човнів та кількох кораблів осібного призначення залопотіли українські жовтоблакитні прапори. Чорне море й його фльота ставали знову українськими. Перед відродженою Українською Державою відкривалися морські шляхи у світ. Ланцюг, що сковував Україну понад двісті років, тріснув і в тім найважливішім місті.

День 29 квітня 1918 року стався днем Свята Українського Моря. В пам’ять Великої Традиції її науку молодому поколінню, щоб свої життєрадісні шляхи прослало морями, щоб українську славу понесло морськими хвилями в далекі країни...»

Цит. за: Голос України. — 1992. — 31 січня.

Открытое обращение А. Д. Сахарова в защиту крымских татар

Начало 1979 г.

В Президиум Верховного Совета СССР

Председателю Президиума Верховного Совета СССР Л. И. Брежневу

Открытое обращение

Глубокоуважаемый Леонид Ильич!

В Криму, со ссылкой на секретное постановление Совета Министров № 700 от 15 августа 1978 г., осуществляются сейчас массовые жестокие акции виселення крымских татар, разрушение или конфискация купленных ими домов, конфискации имущества, судебное преследование крымских татар, проживающих без прописки из-за антиправной дискриминационной политики местных органов власти. Дети и старики без теплой одежды вывозятся в открытую степь в суровую зимнюю погоду. Много крымских татар осуждено к различным срокам заключения. Вывешиваются официальные обьявления, согласно которым продажа домов крымским татарам повлечет за собой выселение из Крыма.

Эти акции являются нарушением человеческих прав многих людей, они не имеют оправдання. Я призываю Вас, я призываю высшие органы власти страны вмешаться и кардинально исправить историческую несправедливость, совершенную сталинской администрацией 35 лет назад по отношению к целому народу. Если на пути этих единственно возможных решений стоят мелкие кастовые интересы местной власти и ложные опасения некоторых из ваших советников игнорируйте их. Только гак еще можно смыть пятно позора с СССР, ликвидировать очаг непрерывного беспокойства в нашей стране.

С уважением Андрей Сахаров, академик.

Машинописная копия письма в архиве ОКНД в г. Бахчисарае.

ПОСТАНОВА Секретаріату ЦК Компартії України від 22.Х.1990 р.

«Про хід виконання рішень ЦК Компартії України в галузі національних відносин та заходи щодо посилення цієї роботи в зв’язку з Резолюцією XXVIII з’їзду КПРС «Демократична національна політика — шлях до добровільного союзу, миру і згоди між народами».

...Погодитися з планом заходів по організації виконання постанови ЦК КПРС від 28 серпня 1990 р. «Про заходи по реалізації Резолюції XXVIII з’їзду КПРС «Демократична національна політика шлях до добровільного союзу, миру і згоди між народами» (додається)...

ПЛАН

організації виконання постанови ЦК КПРС від 28 серпня 1990 р.

«Про заходи по реалізації Резолюції XXVIII з’їзду КПРС «Демократична національна політика — шлях до добровільного союзу, миру і згоди між народами»

III

Питання регулювання національних відносин

1. Вивчити питання щодо можливості утворення в регіонах компактного проживання національних груп національно-територіальних утворень і в разі необхідності внести відповідні пропозиції до Верховної Ради УРСР.

IV квартал 1990 р. — 1991 р.

Відділи ЦК: організаційно-партійної і кадрової роботи, ідеологічний, зв’язків з Радами, політичними та громадськими організаціями

2. Внести пропозицію до Верховної Ради УРСР про утворення представництв УРСР в союзних республіках, де масово проживають громадяни української національності.

1991 р.

Секретаріат ЦК Компартії України

3. Провести Конгрес представників народів, які проживають в республіці, з питань гармонізації національних відносин та зміцнення дружби і співробітництва у вирішенні завдань перебудови.

1991 р.

Відділи ЦК: ідеологічний, зв’язків з Радами, політичними та громадськими організаціями

4. Запропонувати комуністам-керівникам Верховної Ради УРСР внести на розгляд сесії Верховної Ради республіки питання про державний статус Криму; Кримському обкому партії виступити з ініціативою про прийняття Декларації про статус Криму.

Активно формувати громадську думку щодо зміни адміністративно-політичного статусу Криму, справедливого вирішення проблем кримськотатарського народу. Ввести в практику роботи «круглого столу» за участю авторитетних представників різних національностей, у т. ч. кримських татар, їх працевлаштуванням і побутом.

Жовтень 1990 р. — 1991 р.

Секретаріат ЦК Компартії України, Кримський обком партії

5. Спільно з державними установами та громадськими організаціями проаналізувати хід реалізації Закону про мови в Українській PCP. Підсумки в порядку контролю розглянути в Секретаріаті ЦК Компартії України.

I квартал 1991 р.

Відділи: ідеологічний, організаційно-партійної і кадрової роботи, зв’язків з Радами, політичними та громадськими організаціями

6. Спільно з Інститутом політичних досліджень, Київським інститутом політології та соціального управління розробити до 1 січня 1991 р. програму підготовки партійних кадрів з питань теорії і практики національних відносин, інтернаціонального виховання.

Відділи ЦК: організаційно-партійної і кадрової роботи, ідеологічний, зв’язків з Радами, політичними та громадськими організаціями

Центральний державний архів громадських об’єднань України. — ф. 1. — оп. II. — Спр. 2240.

ЗАЯВЛЕНИЕ

«Ветераны протестуют»

Февраль 1991 г.

Мы, ветераны Великой Отечественной войны города Карасубазара (Белогорска) Крымской области, до глубины души возмущены чудовищно несправедливым решением Сессии Верховного Совета УССР об образовании Крымской Автономной Республики для русскоязычного населения в составе УССР, где даже не упоминается имя законных хозяев Крыма — татар.

Это решение в своей перспективе может иметь страшные последствия для незащищенного Законом, веками угнетенного и доведенного до отчаяния татарского народа. Полностью проигнорировав права и обязанности представителей крымских татар и не пустив их на заседание сессии, где обсуждалась судьба нашей нации, имеющей богатейшую историю и исключительное право на свою землю и государственность, вы совершили гнусное дело.

Мы, бывшие фронтовики-татары, как и весь наш народ, никогда не примиримся с вашим решением за спиной ограбленного народа, которое открывает путь ПРОИЗВОЛУ власти по отношению к крымским татарам. Мы будем добиваться, несмотря ни на что, справедливого решения нашего национального вопроса.

От имени 25 ветеранов К. Ильясов

Опубліковано в газеті «Авдет» — 1991. — 1 березня

Суверинитет Крыма: Проблемы и перспективы

(Оценки независимых экспертов Российского научного фонда)

Записка составлена по итогам поездки экспертов Российского научного фонда (РНФ) в Крым 22–29 января 1992 г., организованной в связи с началом работы по комплексной концепции экономического развития Крыма. Выводы опираются на материалы и впечатления, полученные в ходе изучения ситуации на месте и многочисленных бесед с депутатами ВС КрАССР, руководителями и ведущими специалистами Совмина, представителями массовых движений, журналистами, работниками радио и телевидения.

I. СИТУАЦИЯ В КРЫМУ, по мнению экспертов, будет определяться в ближайшей перспективе сочетанием трех основных тенденций.

Во-первых, в течение этого года неизбежно значительное ухудшение социально-экономической ситуации, которая до сих пор отличалась известной стабильностью по сравнению с другими регионами. Фактически оно уже началось в связи с введением купонов.

Наметились признаки падения сельскохозяйственного и промышленного производства, ухудшается продовольственное снабжение и состояние потребительского рынка, сокращаются поставки топливно-сырьевых ресурсов, комплектующих и техники как с Украины, так и из России. Ряд крупных предприятий может оказаться в ближайшие месяцы на грани остановки, в том числе в связи с резким сокращением военных заказов.

Особенно резкое ухудшение социально-экономической ситуации в Крыму может произойти в случае обострения конфликта между Россией и Украиной и попыток последней использовать рычаги экономического давления (прекращение подачи воды и электроэнергии, транспортная блокада, сокращение поставок продовольствия, газа и нефтепродуктов, сельскохозяйственной техники). Не менее тяжелые последствия будет иметь введение гривны без соответсвующего платежного соглашения между Украиной и Россией, что приведет к выключению Крыма из общей рублевой зоны и экономического пространства СНГ.

Анализ показывает исключительно высокую зависимость хозяйства Крыма от поставок как с Украины, так и из России. Если Крым окажется в этой ситуации без действенной поддержки и зашиты России, его ожидает экономическая и социальная катастрофа.

Во-вторых, наблюдается широкое недовольство населения Крыма политикой нынешнего руководства Украины, рост антиукраинских настроений. В первую очередь это связано с попытками принудительной украинизации общественно-государственной жизни полуострова.

В целом стремление Украины к полной «самостийности», линия на выход из СНГ и разрыв с Россией не находят поддержки в Крыму, активно не принимаются русскоязычным населением и рождают законные опасения за его будущее положение в независимой Украине.

В-третьих, в ближайшие месяцы можно ожидать обострения внутриполитической ситуации в Крыму в связи с ростом недоверия к нынешнему руководству республики и усиливающейся критикой в его адрес за пассивность, двойственность позиции и неспособность защитить интересы населения республики.

На данный момент наибольшим влиянием пользуется РДК Республиканское движение Крыма, которое практически не имеет серьезных политических оппонентов в лице других массовых организаций или движений в Крыму и пользуется широкой финансовой поддержкой предпринимательских и коммерческих структур. Особенно сильные позиции имеет в Симферополе, Севастополе, Керчи и на Южном берегу Крыма.

РДК решительно выступает за суверенитет Крыма, выход из состава Украины и присоединение к СНГ или России. При этом оно исходит из необходимости полной передачи в ведение СНГ или РФ вопросов обороны, внешней политики, финансов, пограничного и таможенного режима при сохранении за Крымом функций административно-хозяйственного самоуправления и статуса свободной экономической зоны.

В случае затягивания вопросов о проведении референдума РДК планирует организовать массовые акции протеста (забастовки, голодовки, митинги и манифестации). Для противодействия возможным попыткам силового давления со стороны Украины готово организовать отряды гражданской самообороны на базе республиканской организации воинов-афганцев.

После проведения референдума РДК намерено добиваться досрочных выборов в ВС республики, формирования нового правительства, принятия новой Конституции. Стоит в оппозиции к нынешнему составу и руководству ВС, рассматривает вопрос о выдвижении командующего ЧФ адмирала Касатонова, быстро набирающего популярность в Крыму, своим кандидатом на пост президента или председателя ВС.

Вместе с тем движение имеет ряд слабых мест (слабость организационной базы, отсутствие авторитетных и популярных фигур в руководстве, недостаток опыта политической и организационной работы и т. п.), которые могут затруднить достижение намеченных целей.

II. ИНТЕРЕСЫ РОССИИ В КРЫМУ

Помимо известных исторических, культурно-этнических и экономических причин значение Крыма для России определяется в настоящее время тремя важными обстоятельствами.

Во-первых, в связи с дезынтеграцией единого оборонного пространства СССР, событиями в Закавказье и активизацией Турции, Ирана и Пакистана в этом регионе Крым и Черноморский флот приобретают жизненно важное значение для обороны южных рубежей России и СНГ.

Линия ведущих политических сип и нынешнего руководства Украины на выход из СНГ при явной неспособности и нежелании сохранить его как действующую стратегическую и оперативно-тактическую группировку могут привести к фактическому уничтожению и распродаже Черноморского флота, поставить под угрозу интересы других государств в этом регионе. Особенно опасная ситуация может сложиться в случае прихода к власти в Украине крайних националистических сил.

Поскольку иного места базирования ЧФ, кроме Крыма, реально не существует, эти вопросы оказываются реально связанными между собой.

Во-вторых, в условиях распада СССР и отделения Украины и Прибалтики незамерзающие порты Крыма приобретают особое значение для внешней торговли России и других государств СНГ, для гарантированного круглогодичного доступа к мировым торговым и морским путям. При дополнительных вложениях в инфраструктуру (восстановление железнодорожного парома или строительство моста через Керченский пролив, развитие портово-складского хозяйства и современных систем связи и т. п.) Крым имеет перспективу стать важным торгово-финансовым центром Евразии в Средиземноморье.

Выключение Крыма из рублевой зоны и общего рыночного пространства СНГ может создать труднопреодолимые препятствия для реализации интересов России в этом направлении.

В-третьих, в связи с положением в Закавказье резко возрастает роль Крыма как уникальной курортной зоны и поставщика многих важных видов южных культур в Россию (ранние фрукты и овощи, ценные масличные культуры, виноделие и т. д.). Обеспечить широкий доступ населения России к здравницам Крыма в условиях выхода Украины из единого валютного, экономического пространства вряд ли окажется возможным, что, безусловно, будет иметь не только экономический, но и широкий психологический и социально-политический эффект.

III. ПЕРСПЕКТИВЫ РЕШЕНИЯ КРЫМСКОГО ВОПРОСА

Оптимальным представляется решение, которое предусматривает самоопределение Крыма через свободное волеизъявление его народа (референдум), уважение этого акта соседними государствами и вхождение Крыма в состав СНГ в качестве равноправного субъекта административно-хозяйственной территории с особым статусом. Это позволит Крыму строить свои отношения со всеми республиками на равноправной и недискриминационной основе, с учетом исторически сложившихся культурных и хозяйственных связей, а также создает основу для установления прочного и объективного баланса интересов в Причерноморье. Можно надеяться и на то, что такое решение в наименьшей степени заденет национальные чувства двух братских народов, демократические ценности и международные нормы.

В этой связи представляется целесообразным предпринять практические шаги в следующих направлениях:

Во-первых, довести до конца работу по правовому аннулированию решения 1954 года по Крыму, обеспечив маскимально полное и объективное документальное и юридическое обоснование. Важность этой работы определяется не только тем, что она лишает государственно-правовой базы притязания Украины на Крым, но и устраняет всякую законную основу для возможного применения административного, экономического и военного насилия в этом вопросе.

Во-вторых, в политическом и пропагандистском плане важно трансформировать проблему Крыма из территориального спора между Россией и Украиной в вопрос государственно-политического самоопределения населения Кр АССР. В этой связи необходимо подготовить общее заявление ВС и Президента России по Крыму, в котором будет отражена принципиальная позиция РФ и выдвинуто предложение к Украине начать переговоры по этому вопросу (с участием представителей Крыма), определены общие принципы его урегулирования (отказ от применения силы и давления, уважение принципа самоопределения и гражданских свобод, взаимный учет интересов и т. п.). Важно также добиться согласия Украины на мораторий, запрещающий любые односторонние меры по изменению статус-кво на период переговоров (введение национальной валюты, переориентация хозяйственных связей, ограничение въезда-выезда, блокирование пассажирского и грузового движения, системы водо- и электроснабжения, передислоцирование воинских контингентов и т. д.).

В-третьих, целесообразно уже в ближайшее время активизировать прямые хозяйственные, общественные и культурные связи с Крымом, в первую очередь, по неправительственным каналам, продумать и подготовить меры по обеспечению экономической безопасности Крыма, создать механизм регулярных консультаций с ВС и СМ КрАССР, представителями ведущих политических сил и предоставить им трибуну в российских средствах массовой информации для разъяснения своей позиции.

Важно также заранее начать подготовку «рамочного» соглашения между Россией и Крымской республикой по основам и принципам отношений, условиям вступления Крыма в СНГ. путям развития экономического сотрудничества и т. д., а также обеспечить международную поддержку борьбы Крыма за свой суверенитет.

Голос України. — 1992. — 17 червня

Постанова Верховної Ради України Про Постанову Верховної Ради Російської Федерації «Про статус міста Севастополя»

Розглянувши ситуацію, яка виникла внаслідок прийняття Верховною Радою Російської Федерації постанови «Про статус міста Севастополя», кваліфікуючи прийняття цієї постанови як агресивний політичний акт російських парламентарів проти України, Верховна Рада України постановляє:

1. Кваліфікувати постанову Верховної Ради Російської Федерації «Про статус міста Севастополя» як таку, що суперечить нормам міжнародного права, зобов’язанням, які Росія взяла на себе як член ООН, НБСЄ та інших міжнародних організацій, двостороннім договорам між Російською Федерацією та Україною і є спрямованою на порушення територіальної цілісності і суверенітету України.

2. Постанова Верховної Ради Російської Федерації «Про статус міста Севастополя» не має юридичної сили і не породжує будь-яких правових наслідків щодо України.

3. Доручити центральним органам державної виконавчої влади вжити необхідних заходів щодо виконання Конституції і законів України на території міста Севастополя та забезпечити фінансування Севастополя тільки відповідно до бюджетного законодавства України.

4. Вважати за необхідне продовжити роботу по дипломатичних каналах для роз’яснення позиції України щодо неправомірної постанови Верховної Ради Російської Федерації, яка спрямована на перегляд існуючих кордонів і ставить під загрозу мир і спокій на нашій землі. Порушити питання перед Радою безпеки ООН про кваліфікацію рішення Верховної Ради Російської федерації з точки зору Статуту ООН і сучасних норм міжнародного права. Звернутися до парламентів держав світу із роз’ясненням позиції України щодо ситуації, яка виникла у зв’язку з неправомірною постановою Верховної Ради Російської Федерації.

* * *

Усвідомлюючи, що спроби реалізації постанови Верховної Ради Російської Федерації «Про статус міста Севастополя» призведуть до конфлікту, не ототожнюючи позиції російських парламентарів з волею російського народу, Верховна Рада України пропонує Верховній Раді Російської Федерації скасувати постанову, здатну похитнути підтверджені багатовіковою історією братерські взаємини між українським та російським народами.

Голова Верховної Ради України І. Плющ

14 липня 1993 року

м. Київ

Політика і час. — 1993. — № 7. — с. 80.

Лист міністра закордонних справ України Голові ради безпеки ООН Девіду Хеннею

Шановний пане Голово!

Відповідно до пункту 1 статті 35 Статуту Організації Об’єднаних Націй і згідно з правилом 3 Тимчасових правил процедури Ради Безпеки дня розгляду ситуації, яка виникла внаслідок прийняття 9 липня 1993 року рішення Верховної Ради Російської Федерації щодо українського міста Севастополя.

У постанові російського парламенту твердиться про так званий «російський федеральний статус міста Севастополя в адміністративно-територіальних межах міського округу за станом на грудень 1991 року», дається доручення Раді Міністрів урядові Російської Федерації «розробити державну програму забезпечення статусу міста Севастополя, давши відповідні доручення міністерствам і відомствам Росії». Центральному банку Росії запропоновано «передбачити фінансування відповідних статей бюджету міста Севастополя через свої відділення», Комітетові Верховної Ради Російської Федерації по конституційному законодавству доручено «підготувати проект закону Російської Федерації про закріплення у Конституції Російської Федерації федерального статусу міста Севастополя».

Таке рішення Верховної Ради Російської Федерації не може кваліфікуватися інакше, як грубе нехтування загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, зокрема пункту 4 статті 2 Статуту ООН, шо є явним посяганням на територіальну недоторканість України, втручанням у її внутрішні та зовнішні справи і є несумісним з цілями та принципами Організації Об’єднаних Націй. Це рішення є також грубим порушенням зобов’язань, що випливають з членства Росії в ООН, участі в Нараді з питань безпеки і співробітництва в Європі, з двосторонніх українсько-російських угод, зокрема Договору між Україною і Російською Федерацією від 19 листопада 1990 року, зареєстрованого в Секретаріаті ООН відповідно до Статуту Оріанізації, згідно зі статтею 6 якого «Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність України і Росії».

Реалізація зазначеного рішення Верховної Ради Російської Федерації російськими органами призвела б до адекватних дій з боку України з метою захисту свого суверенітету і територіальної цілісності. Розвиток ситуації, що склалася у зв’язку з цим, може стати загрозою для міжнародного миру та безпеки.

Україна розглядає зазначене рішення Верховної Ради Російської Федерації як таке, що не має жодних юридичних підстав і не породжує будь-яких правових наслідків для України. Питання статусу міста Севастополя є виключною компетенцією України. З 1954 року, після передачі Кримської області із складу Росії до складу України уповноваженими на той час органами і згідно з Конституцією РРФСР 1978 року і Конституцією СРСР 1977 року, Севастополь є складовою частиною України як місто республіканського підпорядкування, тобто однією з адміністративно-територіальних одиниць України. Україна, яка проголосила своє бажання жити в мирі, злагоді, взаємоповазі з усіма державами світу, насамперед із своїми сусідами, рішуче відкидає будь-які територіальні претензії до себе і закликає Раду Безпеки Організації Об’єднаних Націй використати увесь свій авторитет з метою скасування протиправного рішення парламенту Російської Федерації, застереження його від подальших рішень, які можуть поставити під загрозу міжнародний мир та безпеку в усьому світі, і дати кваліфікацію рішенню Верховної Ради Російської Федерації з точки зору відповідності цілям і принципам Статуту ООН, принципам Хельсінкського Заключного Акта, Паризької Хартії для нової Європи та іншим основоположним принципам міжнародного права.

Анатолій Зленко,

міністр закордонних справ України

Політика і час — 1993. — № 7. — с.80–81

Заява Голови ради безпеки ООН 20 липня 1993 року

Рада Безпеки розглянула листи Постійного представника України від 13 і 16 липня 1993 року на ім’я Голови Ради (s/26075 I s/26100), що супроводжують заяву Президента України стосовно постанови Верховної Ради Російської Федерації від 9 липня 1993 року з приводу Севастополя, і лист Міністра закордонних справ України з цього питання.

Рада Безпеки розглянула також листа Постійного представника Російської Федерації від 19 липня 1993 року (s/26109), що супроводжує заяву Міністерства закордонних справ Російської Федерації стосовно вищезгаданої постанови.

Рада Безпеки поділяє глибоку стурбованість і вітає позицію, висловлену Президентом і Міністром закордонних справ України стосовно постанови Верховної Ради Російської Федерації. В цьому зв’язку вона вітає також позицію, яку зайняло Міністерство закордонних справ Російської Федерації від імені уряду Російської Федерації.

Рада Безпеки підтверджує в цьому зв’язку територіальну цілісність України відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй. Рада Безпеки нагадує, що в Договорі між Російською Федерацією і Україною, підписаному в Києві 19 листопада 1990 року, Високі Договірні Сторони взяли на себе зобов’язання поважати територіальну цілісність одна одної в рамках існуючих між ними на цей час кордонів. Постанова Верховної Ради Російської Федерації є несумісною з цим зобов’язанням, так само як і з цілями і принципами Статуту Організації Об’єднаних Націй, і не має сили.

Рада Безпеки вітає зусилля, що докладаються Президентами і урядами Російської Федерації і України з метою улагоджувати будь-які розбіжності між ними мирними засобами, і звертається до них з нагальним закликом вжити всіх заходів для того, щоб не допустити виникнення напруженості.

Рада Безпеки продовжуватиме розгляд цього питання.

Політика і час — 1993. — № 7. — с. 84–85

З протоколу засідання Ради безпеки ООН

Пан Воронцов, постійний представник Російської Федерації при ООН: Розглядуване сьогодні питання має для Росії особливе значення, враховуючи виняткову значимість для нас нормального розвитку добросусідських, дружніх відносин з Україною — незалежною державою, членом Організації Об’єднаних Націй, з народом якої тисячами ниток історично зв’язана доля російського народу.

В цьому контексті я хочу підкреслити, що прийнята 9 липня 1993 року постанова Верховної Ради Російської Федерації «Про статус міста Севастополя» розходиться з лінією Президента і уряду Російської Федерації на реалізацію інтересів Росії.

Президент Російської Федерації Б. М. Єльцин з обуренням прокоментував це рішення, заявивши 10 липня: «Мені соромно за це рішення. Адже треба поступово і спокійно розв’язувати проблеми Чорноморського флоту і його міста-бази».

Як відзначається в заяві Міністерства закордонних справі Росії від 11 липня, будучи по суті емоційно-декларативною, ця акція Верховної Ради Російської Федерації аж ніяк не вказує перспективу реальних рішень, а лише утруднює і без того складний пошук.

Залишаючись прихильницею принципу недоторканості кордонів, що існують в рамках Співдружності Незалежних Держав, у тому числі і між Російською Федерацією і Україною, Росія має намір суворо дотримуватися основоположних норм цивілізованої поведінки держав на міжнарожній арені, основаних на міцному грунті міжнародного права, Статуту Організації Об’єднаних Націй і принципів Наради з безпеки і співробітництва в Європі.

Президент і уряд Російської Федерації керувалися і керуватимуться договорами і угодами з Україною, в тому числі і щодо поваги суверенітету і територіальної цілісності один одного. Стосовно цього вже складається відповідна договірно-правова база. Так, стаття 6 Договору від 19 листопада 1990 року прямо фіксує, що сторони «визнають і поважають територіальну цілісність» Росії і України в існуючих у рамках СРСР кордонах. У Дагомиській угоді від 23 червня 1992 року вони зобов’язалися неухильно дотримуватися цього та інших положень згаданого документу до укладення нового повномасштабного політичного договору, який відбивав би нову якість відносин між ними. Росія за те, щоб активізувати підготовку цього нового договору, тим більше, що таку мету було прямо поставлено в комюніке за підсумками російсько-української зустрічі на найвищому рівні в Москві 17 червня 1993 року.

Не применшуючи негативних наслідків адміністративних рішень керівництва колишнього СРСР з територіальних питань, хочу знову підкреслити, що російська сторона виходить з того, що будь-які проблеми, якими б складними вони не були, можна розв’язувати лише в рамках політичного діалогу, з урахуванням думок та інтересів різних груп населення при суворому дотриманні договорів і угод з українською стороною, а також принципів НБСЄ і принципів ООН.

Росія продовжуватиме активну роботу по реалізації курсу на дальший розвиток і поглиблення співробітництва в усіх галузях.

Пан Маркер, постійний представник Ісламської Республіки Пакистан при ООН: Пакистан з занепокоєнням стежив за недавніми подіями, пов’язаними з Севастополем. Тому викликає глибоке задоволення державний підхід урядів Російської Федерації і України, відображений у заяві Голови, котра буде опублікована Радою. Пане Голово, я також хотів би від імені моєї делегації подякувати Вам за особистий вклад у переговори, у ході яких Ваше добре відоме дипломатичне мистецтво сприяло виробленню цього важливого документу.

Ми переконані, що сьогоднішнє рішення Ради матиме велике значення, оскільки воно буде відповідним сигналом усім заінтересованим сторонам, показавши їм, що Рада Безпеки повністю підтримала уряди Російської Федерації і України в процесі переговорів про досягнення мирного і прийнятного врегулювання нинішньої кризи. Моя делегація вітає, зокрема, заяву президента України, в якій він висловлює впевненість у тому, що «українсько-російські стосунки будуть і надалі розвиватися в інтересах обох народів».

Політика і час. — 1993. — № 7. — c. 84

НАМ РАЗОМ ЖИТИ В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Вийшов у світ перший номер нового часопису "Кримські студії". Він знайомить читачів в Україні і за її межами з життям, проблемами, сподіваннями кримськотатарського народу, народу складної, трагічної долі, народу, який в незалежній Україні здобуває своє відродження на землі своїх предків. Повною мірою зрозуміти почуття, душевний стан кримських татар може тільки той, хто відчув на собі, що таке насильство, наруга, приниження людської гідності.

В історичній долі українців і кримських татар є багато спільного. Обидва народи впродовж століть зазнавали поневірянь і страждань під російською короною. За радянської влади у 30-ті — 40-ві роки у обидвох народів було знищено інтелігенцію та національні святині, кращих їхніх представників звинувачено у так званому «націоналізмі» тощо.

І українці, і кримські татари пам’ятають історію, пам’ятають всі грані стосунків двох народів. Протягом багатьох віків кримські татари були тісно пов’язані з Україною. Але в радянській історії ці зв’язки замовчувалися, фальсифікувалися. Всі світлі сторінки цих зв’язків старанно закреслювалися, а залишилося все найгірше, найчорніше: набіги, розорення, грабунки, невільники й невільниці...

Але з історії не викреслити тих фактів, що під час визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького у багатьох битвах з військами панської Польщі пліч-о-пліч з козаками Богдана билися кримські татари. Сам Богдан Хмельницький молодість провів у Криму, чудово володів кримськотатарською мовою, був побратимом сина хана. В Лондонській бібліотеці зберігається фоліант листування Богдана Хмельницького з кримським ханом, яке велося кримськотатарською мовою. Можливо, колись ці визначні історичні документи повернуться в Україну, стануть набутком наших народів.

В трагічній долі кримських татар немає провини незалежної України, українського народу. Наругу над ними чинив комуністичний режим колишнього СРСР. Облудність так званої ленінської національної політики повною мірою проявилася у травні 1944 року, коли протягом трьох днів відбулося тотальне виселення кримських татар із своєї історичної батьківщини, виселення, як записано в тодішніх партійних документах, «навіки, без права повернення до колишніх місць проживання».

Для виправдання цього злочину на весь кримськотатарський народ було начеплено ярлик зрадників, посібників фашистських загарбників. Образили, принизили народ, сини й дочки якого хоробро билися з гітлерівцями. Немало з них за ратні подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Може було б добре, якби нинішні комуністи, послідовники КПРС, набралися мужності і хоч вибачилися перед кримськими татарами за завдану їм компартією образу й наругу.

За роки депортації кримських татар в Криму було знищено все, що пов’язувалося з цим народом — сплюндровано цвинтарі, зруйновано мечеті та медресе, перейменовано міста й села.

Лише зі здобуттям Україною незалежності почалася нова сторінка в історії кримських татар. Українська держава прагнула і прагне зробити все, щоб якось компенсувати моральний біль, завданий кримським татарам комуністичним режимом. Кримські татари повертаються на землю своїх предків назавжди. Їм жити і творити в Українській державі як її повноправним громадянам. Можна впевнено сказати, що кримські татари конституціювали себе в рамках України.

На початку нашої незалежності ми вірили, що зможемо швидко подолати труднощі. Тоді ми були ентузіастами і навіть трішечки мрійниками. Нам хотілося все зробити для того, щоб кримські татари якнайшвидше повернулися на свою батьківщину, облаштувалися в ній. Але реальність виявилася значно складнішою. Існують і навіть ускладнюються проблеми у вирішенні найбільш актуальних для людей питань соціально-економічного і культурно-освітнього розвитку. Треба зробити багато — забезпечити людей житлом, дати роботу, зарплату, пенсії. Україна нині в дуже складному економічному становищі і вирішення багатьох проблем кримськотатарського народу об’єктивно залежить від реальних можливостей держави.

Є низка інших важливих для кримських татар питань, розв’язання яких не потребує фінансових витрат, а лише доброї волі, порозуміння. Важливий крок, зокрема, зроблено у відновленні українського громадянства кримських татар. Після переговорів Президентів України та Узбекистану підписано протокольну угоду про спрощення виходу кримських татар із громадянства Узбекистану.

Думаю, що буде вирішена і проблема забезпечення представництва кримських татар на квотній основі — у парламенті автономії. При цьому потрібно глибоко вивчити питання, врахувати світовий досвід. Все повинно робитися на законній, конституційній основі, без будь-якого навіть натяку на ущемлення прав тієї чи іншої нації, національної меншини.

В Криму досить складна етнічна ситуація. Тут мешкають представники багатьох національностей. Кримські татари на сьогодні становлять близько 12 відсотків населення Криму. Визнаючи необхідність історичної справедливості, мусимо реалізувати її так, щоб не викликати спротиву інших сил. При радикальному підході до цієї справи навіть важко прогнозувати, як може скластися ситуація на півострові і як зачепить вона кримських татар.

Ми всі — українці, росіяни, кримські татари, представники інших націй, які мешкають у Криму, повинні робитивисновки з подій на Кавказі, Балканах і в інших регіонах світу, проявляти мудрість, усвідомлювати, що міжнаціональні, етнічні проблеми вимагають терпеливого вирішення.

Не можна не сказати і про значення української мови для кримських татар. Не знаючи її, кримські татари у майбутньому не зможуть почувати себе в Україні її повноцінними громадянами. Ситуація в Криму зі станом української мови, її викладанням, вивченням відома. Тут повинна бути відповідно рішуча і чіткіша політика з боку Уряду України. Треба виконувати Конституцію України, а там записано — державною мовою є українська, вона повинна вводитися динамічно.

Переконаний, що кримські татари вбачають в Україні, її народі єдину надію у вирішенні своїх проблем. На одному з мітингів було заявлено: «Ми віримо Україні, яка впродовж століть боролася за свою свободу і незалежність і нарешті досягла цього. Ми впевнені, що така волелюбна держава, яка поклала мільйони кращих своїх синів і дочок на вівтар свободи, не стане на заваді національного самовизначення іншого народу».

Кримські татари сьогодні — корінний народ в Україні. І він посяде гідне місце і в Криму, і в усій українській державі.

Я, як перший президент України, як людина, яка причетна до прийняття доленосних рішень про повернення на історичну батьківщину кримських татар, утворення Кримської Автономії, налагодження нових стосунків незалежної Української держави з Росією, країнами-учасницями СНД, можу сказати, що ми у той непростий час діяли виважено, розсудливо, успішно долали перешкоди на обраному шляху, не допустили збочення від наміченого курсу.

Відстоюючи принципи свободи, незалежності, демократії, європейського вибору, хочу звернутися до кримських татар, до Меджлісу, що необхідно враховувати ситуацію, яка склалася на півострові, шукати шляхи і методи її поліпшення. Так, справді, Конституція України і Конституція Кримської Автономії не досконалі, але не можна намагатися жити за іншими законами, якщо діючі не досконалі. Треба вдосконалювати їх, а не відкидати. Допущені помилки треба виправляти разом, усім миром.

Бажане не може бути здійснено без відповідних передумов. Головне не допустити протистояння, збурення суспільства. Ми починали розбудову української державності виважено, толерантно і маємо гідно продовжити дорогу в майбутнє.

Леонід Кравчук. Перший Президент України.

Кримські студії /

Інформаційний бюлетень. — 2000. — с. 3–5.

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про ратифікацію Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України

(Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, № 21, ст. 222)

Верховна Рада України постановляє:

Ратифікувати Угоду між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, яка вчинена 21 квітня 2010 року в м. Харкові і набирає чинності з дати останнього письмового повідомлення про виконання кожною з її Сторін внутрішньодержавних процедур, необхідних для набрання нею чинності (додається).

Президент України В. ЯНУКОВИЧ

м. Київ, 27 квітня 2010 року

№ 2153-VI

Угода

між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України

(укр/рос)

[Угоду ратифіковано Законом № 2153-VI (2153–17) від 27.04.2010]

Дата підписання: 21.04.2010

Дата ратифікації Україною: 27.04.2010

Дата набрання чинності для України: 14.05.2010

Україна і Російська Федерація, розвиваючи відносини на основі принципу стратегічного партнерства, зафіксованого в Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією (643 006) від 31 травня 1997 року,

відповідно до статті 1 Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про вільну торгівлю (643 009) від 24 червня 1993 року,

висловлюючи готовність до взаємного врахування інтересів обох Сторін у вирішенні питань двосторонніх відносин у різних сферах,

ґрунтуючись на чинних базових угодах по Чорноморському флоту, домовилися про таке:

Стаття 1

Сторони подовжують дію Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (643 076) від 28 травня 1997 року, Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту (643 075) від 28 травня 1997 року і Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов’язані з розподілом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (643 077) від 28 травня 1997 року на двадцять п’ять років з 28 травня 2017 року з наступним автоматичним подовженням на наступні п’ятирічні періоди, якщо жодна зі Сторін не повідомить письмово іншу Сторону про припинення їх дії не пізніше, ніж за один рік до завершення терміну дії.

Стаття 2

Орендна плата за перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України починаючи з 28 травня 2017 року складається з платежів Російської Федерації Україні в розмірі сто мільйонів доларів США на рік, а також з додаткових коштів, які отримуються за рахунок зниження з дати набрання чинності цією Угодою ціни в розмірі до ста доларів США від встановленої чинним контрактом між НАК "Нафтогаз" України і ВАТ "Газпром", на кожну тисячу кубометрів газу, що поставляється в Україну, виходячи з пільгового погодженого обсягу поставок, передбаченого згаданим контрактом, за такою формулою: при ціні триста тридцять три долари США і вище за тисячу кубометрів газу зниження складе сто доларів США, при ціні нижче триста тридцять три долари США зниження складе тридцять відсотків від такої ціни. Ці додаткові кошти підлягають обліку за підсумками кожного календарного року, протягом якого застосовується вказане зниження, зростаючим підсумком і визнаються як зобов’язання України, що погашаються шляхом виконання положень статті і цієї Угоди.

Стаття 3

Ця Угода підлягає ратифікації та набирає чинності з дати останнього письмового повідомлення про виконання кожною зі Сторін внутрішньодержавних процедур, необхідних для набрання нею чинності.

Вчинено в м. Харкові 21 квітня 2010 року у двох примірниках, кожний українською та російською мовами, при цьому обидва тексти мають однакову силу.

За Російську Федерацію (підпис)

За Україну (підпис)

Примітки

1

Мова йде про збірник «Україні і Схід», який готувався до друку під керівництвом А. Ю. Кримського і містив кілька статтей по історії українсько-кримсько-турецьких взаємин та ін.

(обратно)

2

Галенко О. Тягар стереотипів / Проблема інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство. — К., 2004. — с. 81–101.

(обратно)

3

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — с. 39.

(обратно)

4

Там само.

(обратно)

5

Див.: Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів. / За заг. ред. А. П. Коцура, Н. В. Терес. — Київ — Чернівці: Книги — XXI. — 2008. — с. 54–57.

(обратно)

6

Повість минулих літ. Іпатіївськніі літопис. — К., 1989. — с. 16–19.

(обратно)

7

Там само. — c. 19.

(обратно)

8

Залишки цього старовинного грецького міста-колонії збереглися поблизу Севастополя.

(обратно)

9

Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь / Л. Н. Гумилёв. — М., 2003. — с. 253.

(обратно)

10

Лопатинский А. Г. Мстислав Тьмутараканский и Редедя по сказаниям черкесов / Известия Бакинского гос. Университета, № 1, 2-й полутом. — Баку, 1921. — c. 23–26.

(обратно)

11

Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1991. — c. 36.

(обратно)

12

Студії з Криму. I–IX. Редактор А. Ю. Кримський. — К., 1930. — c. 1.

(обратно)

13

Данияров К. К. Альтернативна история Улыса Жошы — Золотой Орды. — Алматы, 1999. — С. 60; Бєлінський В. Б. Країна Моксель, або Московія: Історичне дослідження. — К., 2010. — с. 251.

(обратно)

14

Крым: прошлое и настоящее. — М., 1989. — с. 21.

(обратно)

15

Возгрин В. Е. Исторические судьбы крымских татар. — М., 1992. — с. 150.

(обратно)

16

Сергійчук В. І. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI — середини XVII століття. — К., 1991. — с. 4.

(обратно)

17

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. У 3-х т. — Львів., 1990. — т. 1. — с. 247.

(обратно)

18

Там само. — с. 246.

(обратно)

19

Там само. — с. 250.

(обратно)

20

Пріцак О. Що таке історія України? // Слово і час. — 1991. — № 1 — с. 57.

(обратно)

21

Сергійчук В. І. Цит. праця. — с. 88.

(обратно)

22

Там само. — с. 90.

(обратно)

23

Величко Самоил. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке. — К., 1848. — с. 13.

(обратно)

24

Лянскоронський В. Гийом Левассер де-Боплан. — К., 1901.

(обратно)

25

Сергійчук В. Морські походи запорожців // Народна армія. — 1992. — 5 лютого.

(обратно)

26

Центральний державний історичний архів України. Ф. 220. оп. 1. спр. 228. арк. 1–1об.

(обратно)

27

Львов Л. Отношения между Запорожьем и Крымом. — Одеса, 1905. — с. 8.

(обратно)

28

Величко Самоил. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — с. 44.

(обратно)

29

Крим: прошлое и настоящее. — с. 26–27.

(обратно)

30

Львов Л. Отношения между Запорожьем и Крымом. — с. 17.

(обратно)

31

Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке. — т. III. — с. 38.

(обратно)

32

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — К., 1991. т. 3. — с. 25–26.

(обратно)

33

Львов Л. Отношения между Запорожьем и Крымом. — с.23.

(обратно)

34

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків, — К., 1991. т. 3. — с. 346.

(обратно)

35

Див. Ефименко А. Я. История украинского народа. — К., 1990. — с. 354–355.

(обратно)

36

Буткевич В. Право на Крим... — Літ. Україна. — 1991, 21 листоп.

(обратно)

37

Там само.

(обратно)

38

Там само.

(обратно)

39

Наулко В. І. Етнічнкй склад Української PCP. — К., 1965. — С. 10–12.

(обратно)

40

Див.: 500 найцікавіших питань га відповідей щодо народів України (Текст) / Уклад.: Р. В. Шарібжанов, Г. О. Шарібжанова. — Харків, 2010. — С. 54.

(обратно)

41

Никольский П. А. Бахчисарай. — Сімферополь, 1924. — с. 50: Никольский П. А. Крым. От Крымского ханства до наших дней. — Сімферополь, 1929. — с. 13.

(обратно)

42

Григорович Н. Канцлер князь А. А. Безбородько. — СПб., 1881. — т. 3. — с. 516.

(обратно)

43

Там само. — с. 640.

(обратно)

44

Архив Государственного Совета. — СПб., Т. 1. ч. 1. 1869. — с. 649.

(обратно)

45

Кравцевич В. Перший козацький адмірал. — Голос України. — 1992. — 28 лютого.

(обратно)

46

Кандараки В. Х. В память столетия Крыма. — М., 1883. — с. 66.

(обратно)

47

Возгрин В. Е. Империя и Крым — долгий путь к геноциду. — Бахчисарай, 1994. — с.34.

(обратно)

48

Ковалевский М. Н. Путешествие Екатерины Второй в Крым. — М., 1916. — с. 33.

(обратно)

49

Крым многонациональный. Вопросы и ответы. Вып. 1. — Сімферополь. — 1988. — с. 30.

(обратно)

50

Первая всеобщая перепись населення Российской империи 1897 г. — Т. 1. Таврическая губерния. — СПб, 1904. — с. 6.

(обратно)

51

Сталін Й. В. Твори. — т. 4. — с. 355.

(обратно)

52

Возгрин В. Е. Империя и Крым — долгий путь к геноциду. — с. 18.

(обратно)

53

Див.: Никольский П. А. Крым от Крымского ханства до наших дней. — с.42.

(обратно)

54

Там само. — с. 25.

(обратно)

55

Там само. — с. 26.

(обратно)

56

Никольский П. А. Население Крыма. — Симферополь, 1929. — с. 5.

(обратно)

57

Див. Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін.; Під ред. В. А. Смолія. — К., 1997. — с. 184.

(обратно)

58

Там же.

(обратно)

59

Див. Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до акту злуки). — К., 2009. — с. 12.

(обратно)

60

Цит. за: Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до акту злуки). — К., 2009. — с. 12–13.

(обратно)

61

Див. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів. / За заг. ред. А. П. Коцура, Н. В. Терес. — Київ-Чернівці: Книги — XXI, 2008. — с. 547–548.

(обратно)

62

Гарчев П. П. Национальное движение крымских татар в марте-октябре 1917 г. / Проблеми національно-визвольного руху на Україні в період феодалізму та капіталізму. Матеріали республіканської науково-теоретичної конференції 8–10 січня 1991 р. — Київ — Запоріжжя, 1991. — с. 13–14.

(обратно)

63

Див. Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до акту злуки). — К., 2009. — с. 167.

(обратно)

64

Гарчев Петро. Курултай і Центральна Рада. // Кримські студії. Інформаційний бюлетень. — 2000. — № 1. — с. 43.

(обратно)

65

Там же.

(обратно)

66

Див.: Голос татар. 1917. — 14 октября. — № 12.

(обратно)

67

Див.: Сергійчик В. Український Крим. — К., 2001. — с. 75–76.

(обратно)

68

Див.: Зарубин А. Г., Зарубин В. Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. — Симферополь, 1997. — с. 47.

(обратно)

69

Див.: Таврический голос. — 1917. — 18 ноября.

(обратно)

70

Королев В. И. Таврическая губерния в революциях 1917 года. — Севастополь, 1994. — с. 42.

(обратно)

71

Гарчев П. И., Кононенко Л. П., Максименко М. М. Республіка Таврида. — К., 1990. — с. 27–28.

(обратно)

72

Оболенський В. А. Крым в 1917–1920-е годы // Крымский архив. — 1994. — с. 71.

(обратно)

73

Див.: Крим в етнополітичному вимірі. — К., 2005. — с. 154–155.

(обратно)

74

Щусь О. Й. Всеукраїнські військові з’їзди // Історичні зошити. — К., 1992. — с. 85.

(обратно)

75

Див.: Документы внешней политики СССР. — М., 1959. — т. І. — с. 34–35.

(обратно)

76

Ленін В. І. Повне зібр. творів. — т. 38. — с. 157.

(обратно)

77

Див.: Борьба за Советскую власть в Крыму: Документы и материалы. — Сімферополь, 1957. — с. 153.

(обратно)

78

Буткевич В. Право на Крим. — Літ. Україна. — 1992. — 28 листопада.

(обратно)

79

Див.: Советско-германские отношения: Сб. документов. — М., 1968. — т. 1. — с. 519.

(обратно)

80

Буткевич В. Право на Крим — Літ. Україна. — 1992. 28 листопада.

(обратно)

81

Ленін В. І. Повне зібр. творів. — т. 50. — с. 50.

(обратно)

82

Див.: Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. — К., 1987. — с. 602.

(обратно)

83

Воротнюк Г. Перша присяга Україні. — Голос України. — 1992. — 31 січня.

(обратно)

84

Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — т. 2. — с. 210.

(обратно)

85

Там же. — с. 212–213.

(обратно)

86

Див.: Павло Скоропадський. Спогади. — Київ-Філадельфія, 1995. — с. 262.

(обратно)

87

Див.: Буткевич В. Право на Крим. — Літ. Україна. — 1992. — 5 груд.

(обратно)

88

Див.: Крим в етнополітичному вимірі. — К., 2005. — с.183.

(обратно)

89

Никольский П. А. Население Крыма. — с. 5.

(обратно)

90

До перепису 1926 р. писалися разом.

(обратно)

91

За переписом 1897 р. бралися разом у Криму росіяни, українці, білоруси.

(обратно)

92

За переписом 1897 р. не розділялися.

(обратно)

93

Никольский П. А. Население Крыма. — с. 13.

(обратно)

94

Див.: «Крим в етнополітичному вимірі» — К., 2005. — с. 183–184.

(обратно)

95

Див.: Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін.; Під ред. В. А. Смолія. — К., 1997. — с. 274.

(обратно)

96

Див.: Яремчик В. Д. Крим: спільність історичної долі кримських татар та українців // Крим в історичних реаліях України. — К., 2004. — с. 259.

(обратно)

97

Крим в етнополітичному вимірі. — К., 2005. — с. 190.

(обратно)

98

Урсу Д. П. Очерки истории культуры крымскотатарского народа (1921–1941). — Симферополь, 1999. — с. 197.

(обратно)

99

Урсу Д. П. Очерки истории культуры крымскотатарского народа (1921–1941). — Симферополь, 1999. — с. 5–9.

(обратно)

100

Пріцак О. Агатангел Кримський. — Київська старовина. — 1992. — № 1. — с. 19.

(обратно)

101

Сумна річниця. — Голос України. — 1992. — 19 травня.

(обратно)

102

Бекірова Г. Т. Крим у період Великої Вітчизняної війни (1941–1945) / Кримські студії. — 2005. — № 1–2. — с. 105.

(обратно)

103

Див.: Аджубей О. Как Хрущев Крым Украине отдал. Воспоминания на заданную тему. — Новое время. — 1992. — № 6.

(обратно)

104

Амбарцумов Е. Полуостров раздора. — Новое время. — 1992. — № 6. — с. 18–19.

(обратно)

105

Крым многонациональный. Вопросы-ответы. Вып. 1. — Симферополь. — 1988. — с. 88–89.

(обратно)

106

ЦДАГО України. — ф. 1. — оп. 30. — спр. 3590. — арк. 109–110.

(обратно)

107

ЦДАГО України. — ф. 1. — оп. 52. — спр. 4990. — арк. 9.

(обратно)

108

День. — 2011. — 29 березня. — с. 2.

(обратно)

109

Кримські студії. / Інформаційний бюлетень. — 2000. — №1. — с. 26.

(обратно)

110

Кримські студії. / Інформаційний бюлетень. — 2006. — № 1–2. — с. 61.

(обратно)

111

Горбулін В. П., Литвиненко О. В. Українсько-російський тектонічний розлом // Національна безпека: український вимір: щокв. наук. зб. / Рада нац. безпеки і оборони України, Ін-т проблем нац. безпеки; редкол.: Горбулін В. П. (голова ред.) та ін. — К., 2007. — Вип. 6 (25). — с. 10.

(обратно)

112

Суверенитет Крыма: проблемы и перспективы. (Оценка независимых экспертов Российского научного Фонда). — Голос України. — 1992. — 17 червня.

(обратно)

113

Див.: Возгрін В. Цит. праця. — с. 34.

(обратно)

114

Семена М. Меджліс кримських татар вимагає провести «Нюрнберг-2». // День. — 2013. — 29–30 березня. — с. 2.

(обратно)

115

Вирахувано автором на основі даних, наведених у книгах: Басов А. В. Крым в Великой Отечественной войне. 1941–1945. М., 1987. — с. 288; Крым многонациональный. Вопросы и ответы. Вып. 1. — Симферополь. 1988, — с. 88–89.

(обратно)

116

Известия. — 1994. — 7 червня.

(обратно)

117

ЦДАГО України. — ф. 1. — оп. 11. — спр. 2240. — арк. 17.

(обратно)

118

Любарский К. Квадратура круга. — Новое время. — 1994. — № 22. — с. 7.

(обратно)

119

Результата виборів у Криму в контексті пошуку можливих політичних компромісів. — К., — травень-серпень 2001. — с. 12.

(обратно)

120

Лубенський А. Международная амнистия: На Украине нарушаются не права русских, а права крымских татар // Новый регион. — 2008. — 28 мая: Комиссар ОБСЕ не нашел нарушений прав руських // Первая крымская. — 2008. — 4 апреля.

(обратно)

121

Первый вице-спикер ВР АРК заверяет, что Россия увеличит объем помощи русским Крыма // Контекст-медиа. — Симферополь.

(обратно)

122

Бахарев К. Россия сплачивает Руський мир // Крымская правда. — 2008. — 20 июня.

(обратно)

123

Романов А. Россия готовит для граждан Украины «карту русского» // Новый регион. — 2008. — 19 июня.

(обратно)

124

Мэра Симферополя наградили орденом Руський православной церкви. // Контекст-медиа. — Симферополь. — 2008. — 17 мая.

(обратно)

125

Чумак В. Україна і Крим: феномен на межі Європи і Сходу. — К. — 1995. — с. 43.

(обратно)

126

Чумак В. А. Український Крим як проблема українсько-російських стосунків. / Морська держава. — 2003. — № 6. — с. 10.

(обратно)

127

Там же. — С. 11.

(обратно)

128

Там же. — С. 12.

(обратно)

129

Чумак В. А. «Кримська карта» у Харківській угоді // Актуальні проблеми регіонального управління та місцевого самоврядування: матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю (18.04.2011) / За заг. ред. В. К. Присяжнюка, В. Д. Бакуменка, Т. В. Іванової. — К., 2001. — ч. 2. — с. 375.

(обратно)

130

Горбулін В. П., Литвиненко О. В. Українсько-російський тектонічний розлом. / Національна безпека: український вимір: щоквартальний наук. зб. / Рада нац. безпеки і оборони України, Ін-т нац. безпеки: редкол.: Горбулін В. П. (голова ред.) та ін. — К., 2009. — Вип. 6 (25). — с. 10.

(обратно)

131

Чумак В. А. «Кримська карта» у Харківській угоді // Актуальні проблеми регіонального управління та місцевого самоврядування: матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю (18.04.2011), — с. 375.

(обратно)

132

Вірші, замовлені Перекопським беєм, свідчать, зокрема, про певний взаємний вплив культур українського (руського) і кримськотатарського народів.

(обратно)

133

На маргінесах «войска».

(обратно)

134

На маргінесах «ссора».

(обратно)

135

На маргінесах «корм ілі жалованье».

(обратно)

136

На маргінесах: «казакі запорожцы».

(обратно)

137

На маргінесах «авиэов» (По татарськи «мал» майно).

(обратно)

138

На маргінесах: «Перекоп».

(обратно)

139

На маргінесах: «выбраны» (?).

(обратно)

Оглавление

Замість вступу

РОЗДІЛ І Київська Русь і Північне Причорномор’я в період раннього середньовіччя

РОЗДІЛ II Козацька доба і Кримський Ханат: від ворожнечі до взаємодії

РОЗДІЛ III Україна і Крим в період наступу російської імперії

РОЗДІЛ IV Україна і Крим в період української революції 1917–1920 рр.

РОЗДІЛ V У складі СРСР. Входження Криму до складу Української PCP

РОЗДІЛ VII Крим в контексті українсько-російських стосунків

ПІСЛЯМОВА

Документальні додатки

*** Примечания ***