Душею з вами... [Лідія Чучупак-Завалішина] (fb2) читать постранично

Лідія Чучупак-Завалішина
Душею з вами…

Живемо у Києві в маленькій квартирі, яку тато наймає в господаря будинку. Мені п'ятий рік, мій тато — учитель музики і диригент, а тому у нас багато музичних інструментів. Тато грає на сопілці, флейті, скрипці, а нещодавно взяв на виплату піаніно.

Я сідала на кругленький стільчик і грала «Чижик-пижик». У тата завжди були якісь справи, а тому вдома бував він рідко. Інколи ми сім'єю їздили до бабусі Оксани і дідуся Степана в с. Мельники. Частіше він сам їздив до них.

Дідусь, хоча йому уже було за 70 років, був статний, високий на зріст, красивий на вроду, з сивою бородою і вусами.

Мовчазний, поміркований. Говорив мало, але по справі. Бабуся, навпаки, маленька на зріст, красою не відзначалася, мала маленькі світлі очі, занадто довгий ніс. Попелясте волосся завжди було під великим очіпком, який вона скидала лише як лягала спати. Але вона мала велику душевну красу.

Бабуся була дуже імпульсивна, її настрій змінювався раптово. Розповідаючи щось сумне, плакала. Раптом переходила на спів, на сміх і знову сльози. Багато знала пісень, особливо релігійних. Характер був твердий, вольовий. Мені дуже подобалось бувати у них, бо у тата були ще брати (мої дядьки), а до них приходили друзі. Там завжди було людно — гомінко і весело…

Часто мама відводила мене до дядька Євгена, який жив на протилежній стороні вулиці, нагорі. З його сином Васильком, калічкою на одну ногу, я охоче дружила. У них була велика кімната, посеред якої був погрібець, покритий домотканою доріжкою.

Одного дня, коли в селі появились червоноармійці, прибігла стривожена мама і вкинула в цю яму загорнутий у ряднинку пакунок і сказала: «Грайтеся тут, на погрібку, і нікому нічого не розповідайте, а про батька, відповідай, дочко, що ти про нього нічого не знаєш». Уже пізніше я узнала, що ховала мама прапор повстанців Холодного Яру, який сама власноручно вишивала.

В один із таких тривожних днів, ми стали свідками великої трагедії, яка вплинула на все майбутнє моє життя. Червоні кати убили дядька Василя — отамана козаків, а тата зв'язали і босим погнали за возом до Черкас, де й закатували. Бабуся і дідусь були у відчаї, у невимовному горі. Мама не могла прийти до свідомості. І коли ми повернулися до Києва, щоб не бути самотньою, мама забрала до нас свою меншу сестру Віту.

У 7 років я пішла до школи, в якій вчителював раніше мій тато. Завідував школою приятель тата, а мій хрещений батько Самуїл Петрович Бондаренко. Довідавшись про наше горе, він узяв мене під свою опіку. Любив мене так само, як і свою доньку Мілю. Він викладав природознавство, і я мала доступ до його кабінету, спостерігала за дослідами, які ставили учні, мала доступ до мікроскопа. Мабуть, це все і вплинуло на моє рішення стати вчителем біології.

Закінчивши перший клас, через скрутне матеріальне становище, я виїхала з мамою в с. Мельники до бабусі і дідуся. Це була чарівна місцевість. Село знаходилось у долині, навкруги — гориста місцевість. Все тонуло в садках. Біля хат — вишняки, сливи, а на пагорбках — фруктові дерева і баштани.

Весною, коли все цвіло і осипалися біло-рожеві пелюстки, здавалося, що ви потрапили в казкове снігове царство.

У бабусі хата теж була у вишневому садку. Але після стількох пожарищ покрита була наспіх соломою, з непідстриженою стріхою. Та бабусині руки її гарно побілили, призьбу акуратно підвели і вигляд був чудовий. Хата була на дві половини. З маленьких сіней уліво було приміщення для проживання, а направо — невелика комірчина, де стояв бабусин ткацький верстат і прядка. Крім реманенту, тут зберігалось зерно, борошно й інші пожитки.

Жила кімната була простора, зліва, від дверей, аж через усю хату попід стіну простяглася лава, а на ній, біля самих дверей, стояло відро з водою. В кінці лави, у кутку, був великий іконостас із рушниками і лампадкою. З протилежного боку — дерев'яний піл для спання, а над ним, майже вздовж всієї стіни, висіла жердка для одягу. Праворуч біля дверей — піч із лежанкою. В хаті завжди було чисто, пахнуло васильками і м'ятою. Щосуботи земляна підлога змащувалась свіжим коров'ячим кізяком, акуратно підводились стіни. Влітку підлогу посипали свіжою травою, а взимку стелили солому. У вечері світили каганець, затоплювали грубу хмизом, а частіше соломою, і сідали вечеряти за великий стіл, який стояв у кутку під образами. Дідусь хрестився. Сідав першим, нарізав хліб. Панувала тиша і спокій. Їли із однієї миски дерев'яними ложками, в кожного була своя. Найчастіше вечеряли те, що лишалося з обіду — борщ із квасолею, який у бабусі був особливо смачний. У середу і в п'ятницю запивали молоком. У піст старі скоромного не їли, а ми з мамою не постилися.

Перед сном і вранці дідусь ставав на коліна перед образами, бив поклони і довго молився. Коли молилась бабуся ми не бачили, бо вставала вона вдосвіта і лягала пізніше всіх.

Вечорами я сиділа на печі. Звісивши ноги на лежанку, спостерігала як дідусь молиться при каганці у