Полковник Петро Болбочан. (Замітки до історії Запорожського Корпусу 1917—1919 pp.) [Сергій Шемет] (fb2) читать постранично

Сергій Шемет Полковник Петро Болбочан. (Замітки до історії Запорожського Корпусу 1917–1919 pp.)

Присяга 2-го Запорожського Полку:

«Тобі мій краю дорогий

Складаю я свою присягу —

Тебе любить, Тобі служить,

За Тебе вмерти біля стягу.

І прапор наш жовто-блакитний

Клянусь до віку, боронить,

І за народ забутий рідний

Останню кровь свою пролить.»

м. Славянськ (червень 191В p.).

Великий гріх поповнює наше суспільство, замало пишучи про наше військо і тим не зберігаючи для будучих поколіннь памяти про наше сучасне лицарство, про тих, хто найбільшу жертву ніс і тепер несе для Української Державності!.

Я хочу виконати свій обов'язок перед світлою памятю злочинно забитого Республіканським Урядом Полковника Петра Болбочана і перед славним Запорожським корпусом, якого ініціятором і організатором був Болбочан.

Не тому пишуться мною ці замітки і не тому містяться вони на сторінках «Хліборобської України«, щоби полковник П. Болбочан, або Запорожський Корпус в цілому були звязані з якоюсь Хліборобською Групою, або були симпатики ідей Українського Союза Хліборобів Державників Цього не було. Більше того. Полковник Болбо чан і більша частина його співробітників віддавали дань революційному часові. Вони були по своїм симпатіям і демократами і республіканцями. Вони щиро вірили тому, що наша демократія зможе утворити міцну державу і що для того підходять форми державности демократично-республіканські. І тому Болбочан назвав полк, який він формував ще на фронті в кінці 1917-го року «Першим Республіканським Полком«. І тому пішов він разом з демократією в повстання проти Гетьманської влади. Але Болбочан робив це щиро, безкористно, з переконання. Тому він не міг мовчати, коли побачив глупу і злодійську роботу демократів. Болбочан почав голосно протестувати, почав боротися з глупотою і злодійством і тому власне він загинув, і тому власне ніхто з демократів нічого не пише про діла покійного славного полковника. Цей обов'язок мусимо виконати ми недемократи.

Я не був учасником більшості тих подій, яких торкатимуться оці замітки. З власних спогадів можу дати небагато. Особисто полковника Болбочана пізнав тільки в травні 1919 року в Станіславові, куди вій був засланий Урядом Директорії. Багатий матеріял, писаний самим полковником, загинув в руках Січових Стрільців, які після арешту Болбочана в Кременчуці робили трус в помешкані дружини полковника в Київі в Михайлівськім Монастирі і при цім забрали всі рукописі покійного. Таким чином головні і найбільш достовірні джерела для опису діяльности полковника загинули.

Складаючи оці замітки я користувався з записів і оповіданнь найближчих співробітників Болбочана: сотників Авраменка і Литовчика, осаула Коржа, з надрукованих полковником Гавришком матеріялів і з де-яких документів, які були збережені і вивезені за кордон ріжними особами.

Я титулую Болбочана полковником, хоч серед Запорожців звикли його титулувати отаманом. Роблю це тому, що в Станіславові Болбочан сам себе називав полковником. Він казав, що воліє залишитись при цій ранзі, яку вислужив у всесвітню війну і яка формально була затверджена за ним Паном Гетьманом за бої на Чернігівщині, бо він не хоче свого імени звязувати з тим нещастям України, що зветься» отаманщиною«. Шануючи волю покійного, я всюди титулую його полковником, опріч тих місць де навожу тексти документів.

Треба зазначити, що в Запорожському корпусі після арешту полковника Болбочана не було повної єдности. Найбільший дисонанс вносив Гайдамацький полк, що зародився окремо од основного ядра Запорожців, був до них приданий пізніше, трохи нівелювався був під загальний рівень, але з часів повстання проти Гетьмана все більш і більш одходив од основних традицій Запорожців, аж поки не передався цілком на бік ворогів України. Були й инші дисонансові ґрупи. Але всі ці одщепенці були в незначній меншості! Більшість же Запорожського Корпусу складала одно тіло, одним духом і одними ідеальними стремліннями перейняте. Я всюди в цих замітках, говорючи про Запорожців, маю на увазі іменно цю характерну більшість їх, ігноруючи хвору духом меншість.

Пеоро Болбочан — син священника села Гіждеу Хотинського повіту на Бесарабії — народився 5 жовтня (ст. ст.) 1883 року, скінчив Кишинівську духовну семінарію і Чугуївську юнкерську школу. На початку великої війни був адютантом 38-го Тобольського пішого полку. Командором полку був полковник Генерального Штабу М. М. Ейґель, видатний військовий теоретик, автор підручників по тактиці і фортифікації, прийнятих в багатьох російських військових школах. Тому служба під командою Ейґеля була для Болбочана продовженим теоретичної військової науки і доброю практичною школою. Болбочан приготовляв себе до