Часть четвертую я слушал необычайно долго (по сравнению с предыдущей) и вроде бы уже точно определился в части необходимости «взять перерыв», однако... все же с успехом дослушал ее до конца. И не то что бы «все надоело вконец», просто слегка назрела необходимость «смены жанра», да а тов.Родин все по прежнему курсант и... вроде (несмотря ни на что) ничего (в плане локации происходящего) совсем не меняется...
Как и в частях предыдущих —
подробнее ...
разрыв (конец части третьей и начало части четверной) был посвящен очередному ЧП и (разумеется, кто бы мог подумать)) очередному конфликту с новым начальственным мразматиком в погонах)). Далее еще один (почти уже стандартный) конфликт на пустом месте (с кучей гопников) и дикая куча проблем (по прошествии))
Удивила разве что встреча с «перевоспитавшейся мразью» (в роли сантехника) и вся комичность ситуации «а ля любовник в ванной»)) В остальном же вроде все как всегда, но... ближе к середине все же наступили «долгожданные госы» и выпуск из летного училища... Далее долгие взаимные уговоры (нашего героя) выбрать «место потеплее», но он (разумеется) воспрининял все буквально и решил «сунуться в самое пекло».
Данный выбор хоть и бы сделан «до трагедии» (не буду спойлерить), но (ради справедливости стоит сказать, что) приходится весьма к месту... Новая «локация», новые знакомые (включая начальство) и куча работы (вольно, невольно помогающяя «забыть утрату»). Ну «и на закуску» очередная (почти идиотская) ситуация в которой сам же ГГ (хоть и косвенно, но) виноват (и опять нажравшись с трудом пытается вспомнить происходящее). А неспособность все внятно (и резко) проъяснить сразу — мгновенно помогает получить (на новом месте службы) репутацию «мразоты» и лишь некий намек (на новый роман) несколько скрашивает суровые будни «новоиспеченного лейтенанта».
В конце данной части (как ни странно) никакого происшествия все же нет... поскольку автор (на этот раз) все же решил поделиться некой «весьма радостной» (но весьма ожидаемой) вестью (о передислокации полка, в самое «пекло мира»)).
Часть третья продолжает «уже полюбившийся сериал» в прежней локации «казармы и учебка». Вдумчивого читателя ожидают новые будни «замыленных курсантов», новые интриги сослуживцев и начальства и... новые загадки «прошлого за семью печатями» …
Нет, конечно и во всех предыдущих частях ГГ частенько (и весьма нудно) вспоминал («к месту и без») некую тайну связанную с родственниками своего реципиента». Все это (на мой субъективный взгляд)
подробнее ...
несколько мешало общему ходу повествования, но поскольку (все же) носило весьма эпизодический характер — я собственно даже на заморачивался по данному поводу....
Однако автор (на сей раз) все же не стал «тянуть кота за подробности» и разрешил все эти «невнятные подозрения и домыслы» в некой (пусть и весьма неожиданной) почти шпионской интриге)) Кстати — данный эпизод очень напомнил цикл Сигалаева «Фатальное колесо»... но к чести автора (он все же) продолжил основную тему и не ушел «в никуда».
Далее — «небрежно раздавленная бабочка Бредберри» и рухнувший рейс. Все остальное уже весьма стандартно (хоть и весьма интересно): новые залеты, интриги и особенности взаимоотношения полов «в условиях отсутствия увольнений» и... встреча «новых» и «бывших» подруг ГГ (по принципу «то ничего и пусто, то все не вовремя и густо»)) Плюсом идет «встреча с современником героя» (что понятно сразу, хоть это и подается как-то, как весьма незначительный факт) и свадьма в стиле «колхоз-интертеймент представляет» и «...ах, эта свадьба пела и плясала-а-а-а...» (в стиле тов.П.Барчука см.«Колхоз»)).
Концовка (как в прочем и начало книги) «очередное ЧП» (в небе или не земле). И ведь знаю что что-то обязательно будет... И вроде уже появилось желание «пойти немного отдохнуть» после части третьей... Ан нет!)) Автор самым циничным образом «все же заставил» поставить следующую часть (я то все слушаю в формате аудио) на прослушку. Так что слушаем дальше (благо пока есть «что поесть»))
Можно сказать, прочёл всего Мусанифа.
Можно сказать - понравилось.
Вот конкретно про бегемотов, и там всякая другая юморня и понравилась, и не понравилась. Пишет чел просто замечательно.
Явно не Белянин, который, как по мне, писать вообще не умеет.
Рекомендую к прочтению всё.. Чел создал свою собственную Вселенную, и довольно неплохо в ней ориентируется.
Общая оценка... Всё таки - пять.
«Бестіарію» конче мають бути такими страшними і лютими, як дракон:
— А що, як мені вдасться звільнити інше чудовисько, яке б перемогло дракона?
Тоді він знову виніс «Бестіарій» у трояндовий сад і зазирнув на сторінку, що була наступною після «Дракона», аби подивитися на підпис до малюнка. Але встиг прочитати тільки закінчення слова — «кора», як раптом відчув, що книжка набубнявіла, намагаючись випустити із себе нове створіння. Щоб утримати чудовисько всередині, Ліонелеві довелося покласти книжку на землю і сісти зверху. Він хряснув рубіново-смарагдовими защіпками і послав за секретарем, який від суботи хворів і завдяки цьому не був з’їдений разом із прем’єр-міністром та рештою парламенту.
Ліонель запитав:
— Яка тварина закінчується на «кора»?
— Мантикора, звичайно ж, — відповів секретар.
— А на що вона схожа? — запитав король.
— Це затятий ворог драконів, — пояснив секретар, — вона п’є їхню кров. Жовта, з тілом лева та обличчям людини. Жаль, що ми вже не маємо мантикор — остання померла сто років тому. Прикро!
Король одразу ж побіг і відкрив книжку на сторінці з «корою», і там дійсно виявився малюнок жовтої мантикори, з обличчям людини і тілом лева, як і сказав секретар. А під малюнком було написано: «Мантикора».
За мить мантикора сонливо зійшла зі сторінки, тручи очі та жалібно нявкаючи.
Вона не виглядала надто розумною, тому Ліонель злегка підштовхнув її і сказав:
— Ну ж бо, піди і здолай дракона, сміливо!
Мантикора підібгала хвоста і слухняно попленталася у бік пагорбів. Але насправді вона зачаїлася за ратушею, а коли споночіло, вилізла зі сховку і поїла всіх міських котиків та кішечок. Суботнього ранку, коли люди боялися й носа виткнути на вулицю — бо дракон ніколи не приходив у той самий час — мантикора, скориставшись нагодою, випила усе молоко з бідонів на ґанках, а тоді поїла й бідони.
І ось, коли вона доїдала останнього півпенсового бідончика, та ще й недолитого (бо в молочника того дня розгулялися нерви), на вулиці приземлився червоний дракон, щоб подивитися на мантикору.
Побачивши свого затятого ворога, мантикора позадкувала, адже була явно не драконоборчої породи. Не знайшовши іншої ради, бідолашна зацькована істота вбігла до міського головпоштамту через єдині відчинені двері й спробувала заховатися серед ранкової пошти. Там її й знайшов дракон. Гучний нявкіт чули по всьому місту, бо, випивши стільки молока і схрумавши стільки котиків та кішечок, мантикора мала чудовий голос. Потім запала моторошна тиша, і ті люди, вікна яких виходили на головпоштамт, бачили, як з його дверей повільно вийшов дракон, разом із димом та полум’ям випльовуючи жмути мантикориної шерсті та обривки поштових конвертів. Справи йшли дедалі гірше. I хоча протягом тижня популярність короля росла, щосуботи дракон вичворяв щось таке, що дуже засмучувало громадян.
Він капостив цілісінькій день, окрім пообідньої пори, коли спочивав під деревами, ховаючись від сонячних променів, адже сам був таким гарячим, що цілком легко міг від них зайнятися.
I ось однієї суботи дракон вдерся у королівську дитячу кімнату і з’їв королівського коника-гойдалку. Король ревма ревів цілих шість днів і так стомився, що на сьомий день мусив перестати. Він почув синю птаху, що співала між трояндових кущів, побачив барвистого метелика, що кружляв між лілей, і промовив:
— Нянечко, витри мені носа, будь ласка. Я вже не плакатиму.
Нянечка вмила його і порадила не бути дурненьким маленьким королем.
— Від плачу нема жодної користі, — сказала вона.
— Ну, не знаю, — заперечив Ліонель, — проплакавши тиждень, я, здається, почав ліпше бачити і ліпше чути. Тепер, люба нянечко, я знаю, що мушу робити. Поцілуй мене на той випадок, якщо я не повернуся. Бо я йду рятувати мій народ!
— Що ж, коли мусиш, то йди, — сказала нянечка. — Тільки не забруднися і не промочи ноги!
І він пішов. Здавалося, що синя птаха співала солодше, ніж завжди, а метелик мінився барвами яскравіше, коли Ліонель знову відкрив «Бестіарій» у своєму трояндовому садку — дуже швидко, щоб не злякатися і не передумати. Книга відкрилася майже на середині, і на тій сторінці було зображено істоту, підписану «Гіпогриф». Не встиг Ліонель роздивитися картинку, як забили велетенські крила, задзвеніли копита і почулося лагідне, дружнє іржання — з книжкової сторінки зійшов білий кінь з довгою-предовгою білою гривою і довгим-предовгим білим хвостом, лебединими крилами і найдобрішими у світі очима. Він спинився посеред трояндових кущів і схилив голову.
Гіпогриф ткнувся молочно-білим носом у Ліонелеве плече, і маленький король подумав:
— Якби не крила, він був би так схожий на мого бідолашного коника-гойдалку!
Пісня синьої птахи зазвучала ще чистіше. Раптом король побачив велетенську, розпластану, зловісну драконову тінь над садом. Але він не розгубився, бо вже знав, що має
Последние комментарии
16 часов 54 минут назад
18 часов 59 минут назад
1 день 16 часов назад
1 день 16 часов назад
1 день 22 часов назад
2 дней 2 часов назад