Боровский Тадеуш [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
БОРОВСЬКИЙ Тадеуш
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: польський.
Письменник.
З міщанської родини. Батько – власник книжкової крамниці.
Народився 12 листопада 1922 р. в м. Житомирі Волинської губернії СРСР (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Звів рахунки з життям 1 липня 1951 р. в м. Варшаві (Польська Народна Республіка).
Закінчив факультет польської мови та літератури Варшавського університету.
Працював комірником на складі будматеріалів, референтом з питань культури Польського
інформаційного прес-бюро в Східному Берлині.
Лауреат Національної літературної премії другого ступеня (1950).
Друкувався в журналі «Твурчость», «Нова культура»
Як письменник дебютував збіркою віршів «Десь земля», видрукуваною в підпіллі (1942).
Потім настала черга книг оповідань і спогадів «Ми були в Освенцімі» (1946), «Кам’яний світ»,
«Прощання з Марією» (обидві – 1948).
За прозою нашого земляка режисер А. Вайда зняв фільм «Пейзаж після битви» (1970).
Що стосується особистого життя, то батька і матір нашого земляка більшовики запроторили до
сталінських концтаборів (1926); сам письменник під час Другої світової війни перебував у
німецьких концтаборах Освенцім, Нацвейлер-Даутмергель і Дахау (1943-1945).
Серед друзів та близьких знайомих Б. – Я. Седлецький, А. Гірс, З. Строїнський, С. Марчак-
Оборський, К. Бачинський, Т. Гайци, В. Боярський, К. Ольшевський та ін.
***
ЖАХЛИВИЙ ВУЗОЛ
, з життєвого кредо Т. Боровського
Світ – лабіринт переплутаних ліній, ліній, які плетуть жахливий вузол.
НІ – ДОБРУ, афоризм Т. Боровського
Я говорю «ні» красі, якщо в ній таїться знущання з людини. Ні – істині, яка про це знущання
умовчує. Ні – добру, яке його дозволяє.
СМЕРТЬ БЕРУ, МОВ КНИГУ, літературний заповіт Т. Боровського
Не в силах жизнь менять тюрьму
на иго.
Я на ночь в руки смерть возьму,
как книгу.
ОТРИМАВ ФОТОГРАФІЮ, з книги Т. Боровського «Прощання з Марією»
Поглянь, в якому оригінальному світі ми живемо: як мало знайдеться в Європі людей, які б не
вбили людини! І як мало людей, яких інші люди не жадають убити!
А ми мріємо про світ, де є любов іншої людини, де можна усамітнитися від людей і відпочити від
інстинктів. Такий, мабуть, закон кохання і молодості.
... – Євреї, вони, знаєте які, ці євреї! – вирвався вперед Сташек. – Побачите, вони тут, в своєму ж
таборі, ще ґешефт зроблять! Вони і в крематорії, і в гетто – рідну матір продадуть за миску
брукви! Стоїмо ми якось вранці в робочій команді, біля нас крематорна команда, хлопці – що
бики, життям задоволені, ще б ні! Поряд зі мною мій друг Мойша, той самий, кочегар. Він з
Млави, і я з Млави, самі розумієте, земляки, значить, друзі і компаньйони, надійність і довіра.
«Що з тобою, Мойша? Чого ти такий нудний?» – «Та ось, одержав фотографію своєї сім’ї». –
«Чого ж ти засмучуєшся, це ж добре». – «Щоб тобі пригнітитися таким «добре», я батька в піч
відправив!» – «Не може бути!» – «Ось і може, відправив. Приїхав він в ешелоні, побачив мене біля
камери, я туди людей заганяв, кинувся мені на шию, давай цілувати і питати, що тут буде, говорить, голодний, два дні їхали не ївши. А тут начальник команди кричить, щоб не
затримуватися, працювати треба! Що було робити! «Йди, говорю, батьку, помийся в лазні, а потім
поговоримо, бачиш, тепер мені ніколи». І батько пішов до камери. А фотографію я потім вийняв з
його одягу. Ось і скажи, що тут хорошого, що я отримав фотографію?»
ЩАСТЯ МОЖЛИВЕ, вірш Т. Боровського «Я знаю, що життя одноразове» у перекладі А.
Гелескула
Я знаю, что жизнь однократна,
что время – бездонная бездна,
и все, что любил, – безвозвратно,
и все, что свершил, – бесполезно.
Отыскивать вечность напрасно
по зыбкому следу в пустыне,
где губит песок ежечасно
людские труды и святыни.
И все-таки счастье возможно,
и правда нужна как порука
для жизни простой и надежной,
как рукопожатие друга.
ВИЩЕ ДОСЯГНЕННЯ ЖАНРУ, з оцінки творчості Т. Боровського Я. Івашкевичем
Я вважаю, ніхто, окрім Боровського, не зміг так глибоко проникнути в суть процесу, котрий
ганьбить людство, ніхто не зумів так точно описати методи і наслідки розтління людських душ.
Ніхто – це не означає ніхто у нас. Мені здається, що оповіданням Боровського немає нічого
подібного в світовій літературі. Це вище досягнення в цьому жанрі.
ПОСІДАЄ ОСОБЛИВЕ МІСЦЕ, з передмови Т. Древновського до книги Т. Боровського
«Прощання з Марією»
У багатій і різноманітній польській літературі військового часу і перших післявоєнних років
Тадеуш Боровський посідає зовсім особливе місце. Він прожив лише двадцять дев’ять років, літературна його спадщина невелика, не позбавлена внутрішніх суперечностей, багато задумів
залишилися незавершеними, – та все ж його значення важко переоцінити.
Ще за життя у нього було багато читачів, його твори приголомшували, хоча ставлення до них
залишалося далеке не однозначним. Майже кожне його оповідання, кожна книга викликали
суперечки і заперечення. Їх критикували і часто навіть засуджували з різних позицій і з різних
причин. Вони не укладалися в звичні рамки, тому в них часто убачали прояв неприборканого
юнацького нігілізму.
Сам Боровський не прагнув допомогти читачеві: він писав вільно, безоглядно, не боявся виставити
себе в непривабливому світлі... І лише після його трагічної смерті, після того, як були зібрані
уцілілі твори, з’ясовані не відомі раніше факти біографії, в перспективі часу і придбаного
історичного досвіду, стало можливим по-новому поглянути на це виняткове явище і зрозуміти
його місце в польській літературі.
Книга («Прощання з Марією» – авт.) не вміщалася в рамки тодішніх літературних категорій. Вона
викликала шок – і майже повне нерозуміння. Примітивно мислячі критики, ототожнивши образ
героя з автором, визнали, що Боровський викрив себе як табірного злочинця і має бути
посаджений на лаву підсудного.
...В лабіринті кам’яного світу, з якого письменник стільки раз і так геніально вибирався, він цього
разу не зумів знайти виходу.
Тадеуш Боровський належав до тих рідкісних, виняткових письменників, для яких життя і
творчість представляють єдине ціле. Завдяки цьому він досяг так багато чого. Проте платив
завжди за вищою ставкою. Він кров’ю писав свої твори, не відгороджуючись від загальної долі, і в
своїх творах ламав усі переділки між особою і суспільством, вимагаючи від себе і від кожного
відповідальності за іншу людину, за її вчинки, за загальний світопорядок. Можливо, тому ці
сторінки вже далекого минулого все ще живі, як і раніше хвилюють і турбують...
ОПОВІДАННЯ СТАЛИ ХРЕСТОМАТІЙНИМИ, з інтернет-сайту Андрія Рубцова
Табірна проза Боровського, написана в манері гранично жорсткого оповідання, викликала шок в
польському суспільстві. Розповідач, від імені якого ведеться розповідь, не герой і не мученик, а
середня «людина табірна», така, яка прагне щоб то не стало вижити, не зважаючи ні на які
моральні витрати. Автор знімає будь-які етичні оцінки, вважаючи їх неадекватними нелюдяному
світу табірного побуту.
...Оповідання ці стали хрестоматійними в Польщі і перекладені в більшості країн Європи і
Америки.
В ОСВЕНЦІМ ПІШОВ СВІДОМО, з кореспонденції Н. Горбаневської «Вінок полеглим»
Одного з поетів, що вижив – і по-своєму трагічно загиблого в розбірках з післявоєнною дійсністю,
– не згаданого Мілошем в «Поетичному трактаті» (зате уїдливо проаналізованого в «Думці, що
поневолила»), я вже знала – спочатку прозу, потім вірші. Тадеуш Боровський написав про
Освенцім, як пізніше Шаламов – про Колиму. Тобто, як ніхто інший (та тільки Боровського я
прочитала раніше, ніж Шаламова.)
Але Освенцім, куди він потрапив умисне, услід за арештованою нареченою, врятував його від
загибелі у Варшавському повстанні.
УЗЯВ НА СЕБЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, з статті А. Гелескула «Спопелілий гнівом»
У грудні 1950 року відбувся пленум правління Союзу польських літераторів, де цапами
відбувайлами стали поети Галчинський і Боровський. На заклик з високої трибуни скрутити шию
канарейці, яка звила гніздо в його віршах, Галчинський відреагував по-своєму: «Скрутити шию
неважко, та що залишиться? Порожня клітка?»
Та батогом обуха не переб’єш. Через тиждень в газеті з’явився лист Галчинського – з покаянням, і
в тому ж номері – Боровського. Однак Боровському зважитися на це було важче і обійшлося
дорого.
Чеслав Мілош, взагалі украй недоброзичливий до всіх, хто пов’язав свою долю з новою
післявоєнною Польщею, – а Боровський пов’язав її беззастережно, – все ж таки знайшов для
нього, і, здається, єдиного, якщо не виправдання, то пояснення: «Він узяв на себе відповідальність.
Його талант, його розум і запал штовхали його до дії – тоді як люди рядові, ні гарячі, ні холодні, лавірували».
Але вони-то і правили бал, а талант і розум були непроханими гостями на чужому бенкету. У
липні 1951 року, коли Мілош в своєму паризькій далечині писав вищезазначені рядки, у
варшавській квартирці Тадеуш Боровський наклав на себе руки.
І КЛАСИКИ, ТРАПЛЯЄТЬСЯ, ДОПУСКАЮТЬ НЕТОЧНОСТІ, з інтерв’ю О. Бойченка О.
Зьобро «Письменник може бути негідником або святим – якість тексту від цього не залежить»
– Чи існує рецепт якісного перекладу? І які його складові?
Зараз укладаю антологію польських письменників. Це переважно автори, яких, на жаль, вже не
можна ні про що запитати. Тож доводиться якомога більше читати їх і про них, консультуватися з
польськими літературознавцями.
Щоб перекласти оповідання Тадеуша Боровського, потужного польського письменника, якого у
нас поки що не знають, я поїхав до Аушвіца, в якому він сидів під час війни і про який написав
цикл оповідань. Обійшов бараки, звірив їх з описами і знайшов помилку: у Боровського написано, що циганський барак стояв ліворуч, а крематорій – праворуч. Але якщо дивитися з того місця, з
якого це описує автор, виходить навпаки.
– Перекладаючи, виправляєте знайдені помилки чи залишаєте авторський, хоч і неточний варіант?
– …Коли ж автора вже немає серед живих, не знаю, як правильно вчинити. Ще подумаю.
Последние комментарии
10 часов 22 минут назад
14 часов 36 минут назад
16 часов 55 минут назад
18 часов 44 минут назад
1 день 30 минут назад
1 день 35 минут назад