Червоний диявол [Михайло Петрович Старицький] (fb2) читать постранично

Оповідання з київського життя кінця XVI-початку XVII ст.

Михайло Старицький Людмила Старицька-Черняхівська Червоний диявол^[1]

Зимове сонце хилилось на вечір, коли до воріт заїзду, поставленого на вишгородській дорозі хитромудрими отцями-домініканами^{1}, примчав молодий вершник. Прив’язавши повіддя коня до одного із залізних кілець, вбитих у високий дерев’яний стовп, він спритно сплигнув з коня та рушив до корчми. Однак, підійшовши до дверей, нерішуче зупинився і оглянувся довкола. При стовпі прив’язано було ще двоє коней. Це, видно, додало вершнику отухи, у корчмі, мабуть, небагато було народу, отож швидше вдасться добитися всього потрібного і вершнику, і його коневі. Погляд вершника ласкаво ковзнув по гарній тварині, що зграбно витягала свою блискучу чорну шию, торкаючись м’якими губами морд незнайомих коней. За кінським сідлом прив’язаний був великий згорток, із якого виглядав шмат червоного мов жар сукна. Здавалося, саме цей згорток і змусив молодого вершника нерішуче зупинитись при порозі. Врешті помітив він єврейського хлопчика, що сидів поблизу на огорожі.

— Гей ти! Шмулю, Лейбо чи як тебе?! — гукнув вершник молодим голосом, підкликаючи хлопчину до себе.

Хлоп’я миттю зістрибнуло з огорожі та, чемно скинувши шапку, зупинилося перед молодим вершником.

— Чи ти тутешній? — спитав його той.

— Так, ясний пане, з тутешньої корчми.

— От і гаразд… На тобі гостинця, — молодий вершник кинув у шапку хлоп’яти велику срібну монету, — приглянь за моїм конем, чуєш, щоб ніхто не підходив та не чіпав. Затямив?

— Затямив, затямив, пишний пане! — радісно крикнув хлопчисько, ховаючи монету за пазуху та кидаючись панові до поли. Але вершник розчинив уже двері та зайшов до шинку.

На нього відразу ж дихнуло гарячим світлом вогню, парою та хатнім теплом. У широкому низькому паленищі горіли величезні поліна. На грубих дерев’яних дзиґликах сиділо двоє чоловіків, близько присунувшись до вогню. Новоприбулий не міг побачити їх облич, бо сиділи вони плечима до нього. Біля прилавка стояв поважний сивий єврей, відомий усім людям подорожнім Лейзар Гицель.

— Добридень, Лейзаре! — весело і дзвінко крикнув молодий гість, підійшовши до єврея. — Що ж, чи пізнав мене, чи я так за рік перемінився?

— Ой вей, та як же мені пана не пізнати? — весело заговорив жид, виходячи з-за прилавка і киваючи своєю сивою головою з довгими срібними пейсами, на якій красувалася висока хутряна шапка з навушниками. — Т’адже я пана отакісіньким малим пам’ятаю, — він пригнув руку до самої землі. — Та яким же пан красенем, яким лицарем став! — цмокнув жид губами, схиливши голову вбік та примруживши ліве око. — Либонь, уже зразу стане майстром, а там і паном цехмайстром. Ого-го-го! Такий пишний пан, дасть Бог, далеко пійде!

— А чого ж ти тут шинкуєш? Чи вже не держиш ув оренді подільського шинку?

— Чого ні? — вдоволено усміхнувся жид. — Зібрав трохи гроша, Бог поміг, та й узяв у святих домініканських отців ще й осю корчму. Може, буде пан такий ласкавий, зайде до мене і на Подолі випити вина. Я ж пана ще таким хлопчиком знаю, та й Сура моя помилувалася б вами…

— Ну, старенький, ти там не співай багато, — весело посміхнувся гість, струснувши своєю світловолосою головою, — а дай чого швидше перехопити та й горло промочити, і коня мого не забудь: бач, не зблизька їдемо.

— Та хай поб’є мене святий Паликопа^{2}, як се не знайомий голос! — крикнув один із тих, що сиділи біля паленища.

— Атож, начебто і справді, — неквапом відповів інший.

Незнайомці швидко підвелись і повернулися до новоприбулого. Перший із них виглядав поважно, мав шпакувату, коротко пристрижену бороду і такі самі вуса. Другий видавався зовсім молодим чорнявим парубчаком. Одіж на обох була однаково крою, але відрізнялася кольором. Старший мав на собі темний каптан, що сягав нижче колін, із доброго синього ліонського сукна, опушений широкою лисячою опушкою. Ґудзики на каптані були позлотисті, широкий кований пояс охоплював його стан, на ногах були високі чоботи, на голові низька шапка, теж опушена хутром. Каптан на молодому був куди світлішим, а при його поясі висіла довга шабля.

— Мартин Славута?! Яким вітром, якою хмарою? — вирвався в обох радісний оклик.

— Пан цехмайстер^[2]! Гриць Скиба! — радісно крикнув і новоприбулий, обнімаючись із ними та тричі цілуючись за християнським звичаєм.

— Ге, та й справді ж ти красенем став, — рішуче завважив перший, відступаючи на крок і милуючись молодиком. — От жив би небіжчик старий Славута, повтішався б таким синком!

— Пропадуть усі наші городянки, брате! — ляснув Гриць Скиба по плечі Славуту.

— Ну, йди ж сюди до вогника, зігрійся з дороги та й розкажи, звідки ти і як? А ти, Лейзаре, насип-но в келихи меду та дай хлопцеві перекусити: я думаю, геть охляв, — статечно мовив старший, неквапом підсуваючи свого стільця до вогню і залишаючи Славуті місце