Тарасова Алла [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично

ТАРАСОВА Алла Костянтинівна

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Актриса.

З лікарської родини. Батько, Тарасов К., – хірург.

Народилася 25 січня (6 лютого) 1898 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Померла 5 квітня 1973 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похована на Введенському

цвинтарі.

Навчалася в Школі драматичного мистецтва при Московському художньому театрові.

Працювала в Московських художньому (1916-1924) і художньо-академічному (1924-1973) театрах.

Народна артистка СРСР (1937).

Чотириразовий лауреат Державної премії СРСР (1941; 1946 – двічі; 1947» 1949).

Герой Соціалістичної Праці (1973).

Виконала ролі Ганни, Соні, Олени Андріївни, Ірини, Маші («Вишневий сад», «Дядько Ваня»,

«Три сестри» А. Чехова), Нєгіної, Тугіної, Кручиніної («Таланти і шанувальники», «Остання

жертва», «Без провини винні» О. Островського), Ганни («Ганна Кареніна» Л. Толстого), Олени

(«Дні Турбіних» М. Булгакова), Тетяни, Варвара ( «Вороги», «Дачники» М. Горького).

Знялася в кіноролях Мері («Хто ти такий?», 1927), Катерини («Гроза», 1934), Катерини II («Петро

I», 1937-1939).

Грала також в стрічках «Без провини винні», «Василишина перемога», «Баби», «На дні»,

«Мрійники», «Довге щасливе життя».

Фільм «Гроза» на II міжнародному кінофестивалі у Венеції удостоєний Кубка за кращу програму,

подану державою (1934).

Любимий вислів нашої землячки: «Від радощів не помирають».

Серед друзів та близьких знайомих Т. – В. Немирович-Данченко, І. Калиновська, К.

Станіславський, А. Зуєва, Ю. Желябузький, А. Георгієвська, Н. Бутова, Ф. Шевченко, Г. Хмара, Л.

Сухарівська, М. Дорохін, В. Малахієва-Мирович, О. Кузнєцов та ін.

***

НЕ ПОМИРАЮТЬ

, з життєвого кредо А. Тарасової

Від радощів не помирають.

ЗБІЛЬШУВАЛЬНЕ СКЛО, з творчого кредо А. Тарасової

Театр – не дзеркало, як здається багатьом, а збільшувальне скло.

ГРАЛА ВСІХ ПЕРСОНАЖІВ, з інтерв’ю А. Тарасової газеті «Більшовик» від 4 червня 1936 р.

Так давно це було. Я, учениця гімназії Титаренко, яка знаходилася на Фундуклїївській вулиці,

мріяла про театр, мріяла стати артисткою. Іноді з декламаціями виступала на гімназичних вечорах,

іноді на вечорах у військовому шпиталі, де працював татусь. Там ще дитиною я слухала спів

фельдшера Михайла Івановича Донця – тепер народного артиста республіки.

Я дуже любила театр. Пам’ятаю один випадок. У Соловцова йшов «Обрив» за участю Степана

Кузнєцова, а до неділі, коли нам, дітям, дозволялося ходити до театру, – далеко. Бути ж на

бенефісі Кузнєцова так хотілося! Тоді батько, угледівши моє засмучення, дозволив піти до театру.

Яке це було щастя! Мало не з останніх лав крісел, із-за чиєїсь спини дивитися й переживати разом

з героями.

Театр так захопив мене, що, повернувшись додому, я перед батьком повторювала всю п’єсу,

граючи за всіх персонажів.

В ТЕАТР ЗАКОХАЛАСЯ З ДИТИНСТВА, з інтерв’ю А. Тарасової газеті «Правда України» від

28 жовтня 1948 р.

У Києві я народилася. Тут пройшло моє дитинство й рання юність. Тут зародилася і моя

пристрасть до театру.

Ще в дитинстві я полюбила театр. Разом з подружками ми складали п’єси й самі розігрували їх.

У юності я з величезним захопленням відвідувала міський Соловцовський театр, де дивилася

спектаклі за участю Віри Комісаржевської, Степана Кузнєцова і багатьох інших талановитих

акторів.

МРІЯЛА ПРО «ЧЕРВОНУ МАНТІЮ», зі спогадів Г. Тарасова

Я майже на два роки молодший за Аллу. З ранніх вражень, що збереглися, пам’ятаю, що вона була

старанною. Не пам’ятаю випадку, аби їй хтось з батьків нагадував, що треба вчити уроки, не

спізнюватися в школу, тощо. Не пам’ятаю ніяких зауважень з приводу її поведінки в гімназії.

Правда, якось, коли вона вже була у випускному класі і читала вірші на учнівському вечорі,

старий опікун учбового округу таємний радник Деревицький зробив зауваження директорові

гімназії за те, що «Тарасова була в прозорих панчохах».

Алла Костянтинівна завжди любила тварин. Шпиталь з містечком, старою фортецею, оточеною

високими валами, зарослими березою. У цих чагарниках жили напівздичавілі собаки, які

харчувалися покидьками шпитальної кухні. Часто з цих чагарників вибігали цуценята, які й були

предметом нашого, й особливо Аллиного, захоплення.