Лукреція [Вільям Шекспір] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (17) »
Вільям Шекспір
ЛУКРЕЦІЯ
Переклав Михайло Литвинець
Високоповажаному Генрі Райотслі, герцогові Саутгемптону та баронові Тічфілду
Любов, яку я почуваю до вашої світлості, безконечна; і цей скромний твір без початку передає лише частину її. І тільки докази вашої втішної прихильності до мене, а не достоїнства моїх невмілих рядків, надають мені впевненості в тому, що ви приймете мою присвяту. Те, що я створив, належить вам; те, що я маю ще створити, так само ваше, — як частина того цілого, що повністю віддане вам. Якби достоїнства мої були більші, то й вияви моєї відданості були б значно більшими. Але хай яким би там не був мій твір, він приноситься в дар вашій світлості, що їй зичу довгого життя, ще більше продовженого всіляким щастям.
Вашій світлості найпокірніший слуга Вільям Шекспір
Тарквіній із Ардеї, що в облозі, На крилах згубної жаги летить, Спішить в Коллаціум і по дорозі В собі жадливу роздуває хіть, Що в нім, як жар у попелі, горить — Обнять Лукрецію — красу небесну, Дружину Коллатіна доброчесну.
Так, доброчесну! З тих наймень і слів Нещадно-гостре в нім зросло жадання; Ох, необачно Коллатін чинив, Коли хвалив її очарування, Рум’янцю на щоках блідих палання І двох зірок земних красу ясну, — Їх мав, законну маючи жону.
В наметі у Тарквінія ще вчора Свій скарб відкрив щасливий багатій; Його дружина — щастя і опора, Дарунок неба на путі земній; Тож небу й долі дякує своїй, — Хай владарі із славою побрались, Але таких жінок їм не дісталось.
О зірка щастя, що сяйне й згаса! До кого й прийде — ненадовго стане; Ось так ранкова срібляна роса Під сонця золотим величчям тане; Умить зникає щастя пожадане: Красу і честь від світу злісних бур Хто захова? Який затулить мур?
Не потребує врода красномовця, Собою людське око порива. І хто б повірив, що такий знайшовся Дивак: розхвалює краси дива? Навіщо мужеві хвальби слова? Тримав би краще він у таємниці Від ницих вух перлину скарбівниці.
Мабуть, Тарквінію пихатий дух Роз’ятрила ця розкіш небувала, — Адже загроза в серце йде від вух; Чи, може, самолюбство уражала Зухвалість порівнянь кольких, як жала, Чи заздрощі впекли — що простий хтось Здобув те, що владиці не далось.
Думками гнаний, він всякчасно в русі, Тож не спиняється і швидко мчить: Що справи, честь, високий сан, що друзі? Все занедбав і квапиться згасить Той пломінь, що в печінці палахтить.*[1] О згуби жар у попелі розкаянь, Ти не старієш, хоч минув твій травень!
Та ось в Коллаціум прибув крадій, Його там римська прийняла матрона, У неї ж на лиці в борні ясній Змагались врода й цнота безборонна; Краса була від сорому червона, А цнота мов сріблила кров сріблом, — Хвалитись їм хотілося обом.
Але краса, що білістю ввінчалась, Зве голуб’ят Венери звіддалік;* А цнота у краси віднять старалась Рум’янець, даний в золотий ще вік, Що золотив їй срібло милих щік; Отож червоне, — як вони б не бились! — Від стиду, наче щит, боронить білість.
Такі герби цвіли на тих щоках: Зійшлись краса червона й біла цнота, — Дві королеви, рівні у правах, Обом у світі панувать охота; Їх шанолюбство пориває потай; Обидві дужі, кожна бій веде, Але в борні з них жодна не впаде.
Безмовна йде війна троянд і лілій На ратнім полі вроди; крадькома За всім Тарквіній стежить у безсиллі; Аби не бути вбитим обома, Цей боягуз поразку вже прийма, Спішить в полон до армій несуворих, Хоч ті б воліли, щоб утік цей ворог.
Подумав він, що недоріка-муж Покривдив сам вродливицю-дружину, Бо скнаристий язик його недуж Списати ту красу дорогоцінну: Тож завдяки скупому Коллатіну Зчудований Тарквіній в час оцей Не зводив з неї жадібних очей.
Свята, що біс її обожнив скритий, Не добачає ще лихих прикмет; Той не грішить, хто не навчивсь грішити, Пташки в кущах не відають тенет: Виходить щиросерда наперед І гостю віддає спокійно шану, — Він ще високого не зрадив сану.
Для того й ницість він ховав свою Під мантією величі красиво; Вдавалось прикидатись крадію, Хоч раз у раз, вчаровані на диво, Очиці загорялися жадливо; Він схожий був на бідних багачів — Багато мав, але ще більш хотів.
Та ще Лукреція в чужі зіниці Не задивлялась. Це їй таїна; Не вміла в них читати таємниці, На сторінках блискучих письмена; Не знала пасток і спокус вона; Їй не відкрилась хіть його видима, Гадала: просто він глядить очима.
А він про славу мужа їй рече, На італійських знайдену долинах; І честь високу хвалить гаряче,
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (17) »
Последние комментарии
2 часов 9 минут назад
2 часов 42 минут назад
3 часов 39 минут назад
18 часов 40 минут назад
21 часов 13 минут назад
21 часов 42 минут назад