Замирайло Виктор [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
ЗАМИРАЙЛО Віктор Дмитрович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.
Графік, живописець, театральний художник.
З міщанської родини.
Народився 12 (24) листопада 1868 р. в м. Черкасах Київської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Помер 2 жовтня 1939 р. в м. Петергофі Ленінградської області СРСР (нині – м. Петропалац
Ленінградської області РФ). Похований на цвинтарі інтернату для безпритульних. Могила не
збереглася.
Закінчив Київську малювальну школу М. Мурашко (1881-1886),
Працював помічником у В. Васнецова, М. Врубеля, М. Нестерова, на книжкові видавництва І.
Кнебел, О. Ступіна, І. Ситіна, «Земля і фабрика», «Друкар», «Червона новина», «Алконост».
Член об’єднання «Світ мистецтва» (1914).
Разом з М. Врубелем реставрував фрески Кирилівської церкви, а з В. Васнецовим – виконував
написи і орнаменти для Володимирського собору у Києві. Його живопис відрізнявся експресією, зламаністю і графічністю.
Як книжковий графік дебютував стилізованим рукописним текстом до ювілейного видання «Пісні
про віщого Олега» О. Пушкіна, здійсненого за розпорядженням створеної імператором комісії з
нагоди 100-річчя з дня народження поета (1899). Нині небезпідставно вважається одним із
шедеврів оформлення російської книги на межі XIX-XX ст. Московський торговий будинок «BS-
Владліт» за примірник книги на аукціоні запросив 5000 американських доларів (2006).
Обкладинки З. відрізнялися вигадкою, оригінальним стилем орнаментації, декоративним
багатством шрифтів. Він яскраво і індивідуально сполучив шрифт з орнаментом. В ілюстраціях
віддавав перевагу казкам, баладам, легендам, тобто, фантастичним, повним вигадливих
контрастів образам. При цьому вмів лаконічно і цікаво передавати сюжет літературного твору.
Серед найвідоміших ілюстрацій – до видань: «Джек – підкорювач велетнів» К. Чуковського
(1921), «Як ні в чому не бувало» О. Толстого (1924), «Мандрівка Гуллівера» Д. Свіфта (середина
1920-х), «Маленький шарпак» Д. Грінвуда (1929).
Наш земляк – творець великої серії фантастичних малюнків під спільною назвою «Капричіо»
(1908-1910).
З. виконав 18 ескізів декорацій до опери А. Г. Рубінштейна «Демон» (1919 ).
Добутки З. зберігаються в Третьяковській галереї, в музеї Інституту російської літератури (обидва
– м. Москва), Державному російському музеї (м. Санкт-Петербург). Місцезнаходження багатьох
робіт – невідоме.
Трагічний кінець життя З.: сліпого і безпорадного, його всі забули і видатний графік скінчив свої
дні в заміському будинку для старців.
Серед друзів та близьких знайомих З. – М. Врубель, В. Васнецов, Є. Шварц, Д. Мітрохін, К.
Чуковський, М. Нестеров, М. Добужинський та ін.
***
НЕ МОЖНА НЕ ДИВУВАТИСЯ
, з життєвого кредо В. Замирайла
Дивлячись на світ, не можна не дивуватися.
ДО ВАС ПРОХАННЯ, з листа М. Врубеля В. Замирайлові влітку 1896 р.
Високошановний Вікторе Дмитровичу,
Не нарікайте на мене, якщо помилився у вашому по-батькові; я так звик величати вас: Замирайло.
У мене до Вас велике прохання: після отримання цього листа підіть до Олексія Викуловича
Морозова – це там, де я працював панно – погляньте на них ще раз; а потім сходіть до фотографа і
не соромлячись ціною (Олексій Викулович обіцяв мені заплатити рахунок фотографа) запросіть
сфотографувати по 6 екземплярів кожного панно...
...Мені, далебі, совісно Вас утрудняти. Але Ви не відмовите? Мені все це так важливо, а тим часом
сам я раніше жовтня не буду в Москві. Не відмовте повідомити мене, як все пішло, за адресою
Швейцарія – Suisse Lucerne Altsweizerhaus. Vrobel.
Тисну Вашу руку
М. Врубель.
БЛАГОРОДНИЙ, ГОРДИЙ, ПРИНЦИПОВИЙ, з статті «Замирайло Віктор Дмитрович» на
hghltd.yandex.net
Ідеї до України приходили не з півночі, а із заходу, через Будапешт і Прагу, потім Львів і, нарешті, Київ. ...Романтичному складу таланту молодого Віктора Замирайла імпонували містичні і таємничі
мотиви робіт Густава Доре. Цю зараженість літературою і романтизмом книжкової ілюстрації
художник проніс крізь усе життя.
У 1928 році Комітет з популяризації художніх ідей (до речі, непогано б завести такий Комітет і
зараз), мав намір надрукувати книгу Бенуа з обкладинкою Замирайла «Виникнення «Світу
Мистецтва», але, на жаль, ставлення до цього об’єднання художників у влади змінилося, і книга не
була випущена. Гоніння на художників почалися ще раніше, за декілька років до цього. Їх
звинувачували в гріху стилізації, у відірваності від життя тощо.
...Доречно зауважити, Замирайло до останніх днів життя являв собою дивну в післяреволюційну
епоху постать: ходив в старомодній крилатці, яка розвивалася на вітру, в широкополому капелюсі
«болівар», з великим бантом на блузі, був благородний, гордий, принциповий і тому подібне.
ХУДОЖНИК-ОДИНАК, із «Спогадів» Г. Єпіфанова
У 1927 році на курсовому іспиті разом з нашими педагогами з’явився, запрошений Мітрохіним,
його друг Віктор Дмитрович Замирайло. Ми вже знали цього дивака, який багатьох з нас вже
давно заінтригував. Одягнений він був у пальто-крилатку, з копицею сивого волосся, що
вибивалося з-під капелюха і з лупою в руці. Кожну роботу він ретельно переглядав у лупу,
вишукуючи, як ми потім довідалися, слід рейсфедера чи лінійки.
Це була дуже своєрідна людина. Вдома в нього існували свої правила зустрічі з бажаючими його
відвідати. Якщо у вікні був вивішений лист паперу з малюнком черепа і кісток – краще його не
турбувати.
Живучи в комунальній квартирі, він від роздратування, яке викликав шум сусідів, шпурляв у
стінну перегородку стільці і книги.
Замирайло пережив захоплення цирковою наїзницею, котра часто фігурувала в його добутках, як
основний сюжет, і під враженням свого захоплення ним була створена акварель «Відьма». Якось, обідаючи в ресторані, він опинився поруч із сусіднім столиком, де обідала група офіцерів, і один з
них грубо відгукнувся про цю наїзницю. Художник, не довго думаючи, встав, підійшов до столика
і дав ляпас офіцеру, який погано сказав про його даму. Офіцер вихопив шаблю, намірюючись
ударити кривдника, проте втрутилася публіка і згасила скандал.
У мистецтві є художники, творчість яких у значній мірі обумовлена біографічними моментами. І є
відокремлені мрійники, келійні затворники, чиє життя небагате зовнішніми подіями, але
зосереджене на внутрішньому досвідові, чия творчість живиться не видимістю, а спогляданням, зверненим до схованок власної свідомості. До цієї другої категорії і належав Віктор Дмитрович
Замирайло.
…Щоб не говорили про вплив на нього Дорі, Гранвіля і навіть Врубеля, для нас очевидна
виняткова своєрідність цього майстра, який вмів по своєму бачити світ і по своєму його
відображати.
Творчість близьких за духом художників іноді дає йому якийсь стимул, тему, натяк, але в
конкретному втіленні того чи іншого задуму він завжди вірний собі, своєму смаку, своєму
світосприйманню. Навіть у слабких малюнках Замирайло немає банальності, немає трафарету,
немає дешевої ремісничої жвавості. Завжди почувається великий художник, наполегливий і
сумлінний.
В акварелях Замирайло особливого розгляду заслуговує колорит і улюблений прийом – м’який
сірий мишачий тон розведеної туші чи сепії. Іноді він підфарбовує малюнок, застосовуючи
неяскраві, приглушені тони в нечисленних вишуканих сполученнях.
В. Д. Замирайло – типовий художник-одинак. У нього не може бути послідовників і наслідувачів.
Він не створить школи. У нього навряд чи можна вчитися. Та, власне, ми в нього і не вчилися, тільки вдячно любувалися його роботами, вникаючи в напівпримарний, таємничий, моторошний,
але прекрасний світ фантазії. Я дякую долі, що мені довелось у свій час так близько його бачити і
доторкнутися до його творчості.
Він найсильніший там, де не зв’язаний ніяким завданням, ніяким заздалегідь даним сюжетом.
Раптово породжені з надр підсвідомого життя встають перед ним образи невимовно чарівні.
А хіба цього мало для молодого студента, що збагачує свою душу такою могутньою радістю? А
яка виникає атмосфера для процесу творчості! Скільки пробуджується схвильованих почуттів! За
все це я надзвичайно вдячний Замирайлові. Усе це сторицею перекриває сухі, нормальні процеси
звичайної школи. Небезпека впасти в безпредметну лірику теж дуже близька. І я нескінченно
вдячний щасливій порі навчання в Замирайла. Спасибі і Д. І. Мітрохіну за те, що не побоявся
залучити до педагогіки такого складного, але найцікавішого майстра. Це, по суті, одна з
найяскравіших сторінок мого скромного життя.
До геть похилих років Замирайло жив під опікою колишньої натурниці, нескінченно йому
відданої, на руках якої і помер. Натурницю, що опікувалася Віктором Дмитровичем, я не знав. Не
знаю і її прізвища...
ВІДЧУТТЯ НЕРЕАЛЬНОСТІ, з книги Є. Шварца «Білий вовк»
Я побачив у редакції людину невисоку, з обличчям апатичним, блідим, трохи одутлим. Це і був
він, таємничий Замирайло. У редакції він тримався, як усі, відповідав на запитання цілком
поштиво. А коли пішов, то молоді художники відгукнулися про нього нешанобливо, зауваживши,
що він – епігон Дорі.
...Прямую до Лернера, пушкініста і літературознавця. Я повинен довідатися в нього, хто така –
відома своїм багатством, благочестям і впливом у колах вищого духівництва особа, яку згадували
у Панаєвої.
До Лернера потрапляю через кухню. Усі парадні двері в Петрограді ще забиті. Можливо, саме тут
я побачив кішку на кухонному цебрі, а до Замирайла стукався знадвору. В одному не сумніваюся: голодне і холодне місто відчував і там, і тут; і на підступах до талановитого художника, і на кухні
в літературознавця; і в квартирі Чуковського, куди потрапляли теж через кухню з давним-давно, роки назад, остиглою плитою.
…Приголомшений і затуманений усім різноманіттям пережитих пригод, повертаюся я в
Манежний провулок, до свого володаря.
Високі стелі, високі вікна без фіранок, світло б’є в обличчя. Корній Іванович дивиться на мене
своїми незрозумілими очима, і дивне почуття нереальності всього, що відбувається, охоплює мене.
Навіщо я ходив до Лернера, у Публічну бібліотеку, стукався до Замирайла? Чи потрібні
Чуковському всі ці праці, що лежать на письмовому столі, і навіщо йому секретар? Та й сам
Корній Іванович – чи існує він?!
РОБОТУ НЕ ВПІЗНАЛИ, з рецензії І. Ободова «Третій аукціон М. В. Добужинського»
Особливу прикрість викликають коряві елементи недостатньої компетентності укладачів нового, апріорі, звичайно ж, необхідного багатьом, – на безриб’я! – каталогу.
…Олівцевий малюнок 1920 року рішуче названий «На набережних Неви». Проте, хоча персонаж
на першому плані і зображений «по-кайботськи», однак у ньому за округлим силуетом і
характерній стрижці з довгими пасмами прекрасно впізнається Віктор Замирайлом...
Понад те, внизу малюнка рукою автора чітко написано: «В. Д. Замирайло» – тільки для цього
треба ретельно вдивитися в оригінал чи у його репродукцію в інтернет-версії.
ВОЛОХАТЕ СЕРЦЕ, бувальщина
Якось К. Чуковський попрохав Є. Шварца сходити до В. Замирайла і довідатися, коли будуть
готові малюнки до певної дитячої книги.
Посланець пізніше розповідав, що він потрапив у нетрі – сирі і темні. Завзято і неспинно Є. Шварц
довго стукав в оббиті клейонкою двері. За два кроки від нього на підлозі лежала перевернена
догори дном ванна, невідомо навіщо витягнена з належного вмістища. На помийному цебрі
прилаштувалася кішка, котра з відразою, обтрушуючись так, що бризки летять в усі боки, їла...
солоний огірок.
Гість втомився грюкати руками і почав робити це ногою. Аж доки з дверей навпроти не визирнула
пані в хустці. І повідомили, що художник вдома, але, уже зрозуміло, не відчинить.
– Він взагалі нікому не відчиняє, – додала сусідка.
– Волохате серце! – подумав Є. Шварц з гіркотою. – Адже це я стукаю, я. Як можна ховатися від
мене? Хіба я тебе скривджу?
Волохате серце – так називав себе Замирайло, виправдуючись перед товаришем, якого дарма
скривдив.
А обурений Є. Шварц так і пішов геть, не достукавшись.
Последние комментарии
11 часов 12 минут назад
15 часов 20 минут назад
15 часов 37 минут назад
15 часов 58 минут назад
18 часов 40 минут назад
1 день 2 часов назад