Двадцять два сонети [Вільям Шекспір] (fb2) читать постранично, страница - 3

сяйне чоло.

Мій добрий дух борониться запекло.

Не знаю, стане чортом він чи ні,

Та знаю, що два янголи – це пекло,

Моя душа – це ж місце їх борні.

Вестиму в сумнівах життя суворе,

Допоки, зло в мені добра не зборе.

146

Душе, навіщо прикрашати прах,

Де ти знайшла притулок на хвилину,

Кувати золотом на хаті дах

І зовні розмальовувати глину?!

Нащо тобі те в'януче майно

Вбирати в пишні розкоші й оздоби,

Коли на нього ждуть уже давно

Його єдині спадкоємці – хроби?!

Душе, дай плоті чахнути! Живи

Лише святим! Купуй собі години

Безсмертні, недосяжні для черви

І відкидай на сміття все, що згине.

Смерть тим живе, що нам серця жере,

Годуйся смертю, і вона помре.

147

Моя любов – гарячка; день при дні

Вона лише наснажує хворобу,

Розпалює жадання маревні,

Бажаючи звести мене до гробу;

Лікує розум мій мою любов,

Та доктор той вже в мене не буває,

Бо тих його суворих настанов

Я не хотів триматись, я – в одчаї;

Бажання – смерть, але не збутись їй,

Бо ліки не дають мені сконати;

Шаленець, я зробився сам не свій

Од правди, що її не хочу знати;

Я вірив: ти і чиста і ясна,

Ти ж – наче пекло, наче ніч, страшна.

151

Любов не знає докорів сумління,

Хоч, звісно, совість – то її дитя.

Облуднице, мої гріхопадіння –

Ява твого гріховного життя. –

Як зрадиш ти, я, наче для відплати,

Розпусті віддаю спрагненну плоть;

їй дозволяє дух тріумфувати,

Являти жизняну й нестримну хоть.

А слова іншого й не прагне тіло,

Ти тілу – нагорода дорога;

Воно готове коло тебе сміло

І падати, й вставати, як слуга.

Любов – вставання й падання без краю,

Я в ній народжуюсь і помираю.

152

Я зраджую тебе, та, клянучись

Мені в любові, зраджуєш ти двічі,

Довір'я й клятву, що в одне зійшлись,

Ламаєш, хай-но одверну я вічі.

Чом я тебе в невірності виню,

Як сам невірним був? Моя кохана,

Я наскрізь бачу всю твою брехню,

Та всі мої присяги – теж омана!

Я клявся, щоб твою пройняти лож,

Твоєю чесністю і добротою,

Я очі закривав на все або ж

Їх змушував тебе вважать святою.

Божився я, що чиста й вірна ти, –

Та це брехня, їй краю не знайти.