Право наказу [Віталій Сергійович Забірко] (fb2) читать онлайн

Віталій Забірко ПРАВО НАКАЗУ

Якщо хто-небудь гадає, що робота на станції «Проект Сандалуз-ІІ» — суцільна героїка і подвиг, то він глибоко помиляється. Звичайно, коли прилітаєш на Землю у відпустку, приємно помічати, як захоплені погляди дівчат зупиняються на шевроні твого комбінезона, але в душі розумієш: коли б вони познайомилися з роботою станції ближче, то їхня думка про твій героїзм різко змінилась би. Безумовно, ореол героїзму над нашими головами витає завдяки Сандалузькій катастрофі, що могла б перетворитися на трагедію для всієї Землі, якби не самопожертва пілота вантажно-пасажирського лайнера чи то «Земля — Пояс астероїдів», чи то «Земля — супутники Юпітера», який повертався на Землю. Комісія потім упродовж п’яти років розбиралась у причинах катастрофи, по крихтах збираючи відомості про експерименти, які здійснювалися у Науковому центрі Сандалуза (усі матеріали загинули — там, де було містечко, зяяв двохсоткілометровий у діаметрі і трьохкілометровий у глибину кратер із осклілими стінками). У лабораторіях Сандалуза велися досліди по одержанню надщільної речовини, або, як тепер кажуть, супермаси. Це зараз ми розумні і знаємо, що існують активна та пасивна форми супермаси. А вони були першими. Хоча, напевно, й вони передбачали можливість поглинання супермасою звичайної речовини, тому що тримали зону експерименту в силовому полі, але знати про існування в активної супермаси діафрагми аж ніяк не могли. Та все ж можна припустити, що в них була якась теорія нейтралізації супермаси, бо коли діафрагма, подолавши опір силового поля, почала всмоктувати в супермасу навколишню речовину, вони вимагали термінового удару по Сандалузу гравітаційним об’єктом максимальної потужності. Не знаю, що подіяло на пілота вантажно-пасажирського лайнера, який чекав у цьому секторі над Землею дозволу на посадку, але він не роздумував. Він кинув свій корабель у самісінький центр смерчу, иа повну потужність увімкнувши гравітаційні двигуни і вже по дорозі катапультував спершу пасажирський відсік, а потім пілотську кабіну. Пілоту пощастило- його кабіну викинуло із зони. А пасажирський відсік втягло у смерч… Поповзли було чутки, що він катапультував тільки себе, та, на щастя, мимо проходив метеорологічний супутник і зафіксував момент атаки кораблем Сандалуза, тож підозри померли в зародку.

Коли Комісія досконально розібралась у тих подіях, було прийнято постанову про категоричну заборону будь-яких досліджень речовини на Землі, і нашу лабораторію «Проект Сандалуз-ІІ» організували над Поясом астероїдів. Пасажирських трас тут немає, та про всяк випадок зону експерименту оточили сигнальними бакен-маяками і весь район нанесли на навігаційні карти як заборонений.

Працюємо ми, як то кажуть, на передньому рубежі науки, але героїкою, що викликає блиск в очах земних красунь, тут і не пахне. Ми обстрілюємо Око (так ми поміж собою охрестили супермасу) уламками астероїдів і знімаємо при цьому параметри процесів у супермасі. Ця лавина інформації дає певне уявлення і про процеси, що відбуваються в Білих Карликах й навіть у Чорних дірках та Квазарах.

Є, щоправда, один неприємний обов’язок: позмінне чергування в рубці стеження за бакен-маяками, щоб жодне стороннє тіло не проникло в зону експерименту й не завадило чистоті його проведення. Колектив станції в нас невеличкий, усього двадцять дві бойові одиниці, отож кожному доводиться раз на тиждень вісім годин нести вахту. Уявіть, наскільки це нудно, якщо за два роки існування станції в зону лише один раз залетів метеорит завбільшки з кулак, та й він був анігільований бакен-маяком без найменшої участі вахтового.

Іще сяк-так можна жити, коли йде обстріл Ока — вісім десятиметрової «зіниці» активної супермаси, (є припущення, що в пасивній формі вона займатиме об’єм, що вимірюється максимум у десятках сантиметрів). Око оточене п’ятикілометровою сферою райдужної у промінні далекого сонця діафрагми — поля, природа якого не з’ясована й досі.

При потраплянні речовини в «зіницю» діафрагма різко скорочується, зникаючи в ній, Око нібито мигає і протягом двох з половиною хвилин «перетравлює» речовину. А потім діафрагма знову, але вже зі швидкістю на порядок меншою, повертається на місце. Так от, коли ти в цей час чергуєш у рубці, жити ще можна, але коли кінчається запас «робочої речовини» й наші штатні пілоти, Гідас і Банконі, ідуть виловлювати черговий астероїд, то від нудьги хоч помирай. Сидиш перед порожніми екранами, із сумом думаєш про те, як зараз хлопці в кают-компанії обговорюють результати останнього пострілу, і мало не виєш. Можна, звичайно, підключитися до кают-компанії і нишком послухати обговорення, та спробуй зроби це, коли тут-таки в рубці, у тебе за спиною, сидить начальник станції і щось захоплено обчислює на варіаторі, зрідка, ніби спеціально для того, щоб подратувати тебе, прицмокуючи язиком!

До повернення Гідаса та Банконі залишалося півгодини, і я вже справді ладен був завити від нудьги, щоб привернути увагу Шеланова до мого жалюгідного становища, коли бакен-маяк сектора 6-С дав попереджувальний сигнал. Я оглянувся на Шеланова.

— На тридцять дві хвилини раніше контрольного часу, — констатував він, позирнувши на годинник.

Автоматично увімкнувся селектор, і монотонний голос бакен-маяка доповів:

— У секторі 6-С виявлено об’єкт масою 12,4 мегатонни…

— Ого! — свиснув я.

На стереоекрані сектора 6-С виник уламок скелі, чимось схожий на збільшену крем’яну скребачку первісної людини. Біля основи скелі у сріблястому павутинні кріпильної арматури захвату висіли два десантні астроботи, які робітники Поясу астероїдів у просторіччні називали «мухоловами».

Я навів на екран координатну сітку. Нічогенька собі скребачка — з кілометр завдовжки!

— …Об’єкт прямує в зону експерименту, — продовжував доповідати бакен-маяк. — Швидкість руху — 196,3 км/сек, прискорення — мінус 0,2 км/сек². На запит об’єкт…

— Наші, - мовив я і подав бакен-маяку сигнал, що дозволяв об’єкту вхід у зону.

Маяк замовік.

— З’єднайся з ними, — підказав Шеланов.

«Можна подумати, що я не знаю своїх обов’язків», - скривився я, але промовчав. Начальство є начальство.

— Бот ЗХ-46, бот ЗХ-47, вас викликає база! Відповідайте!

— Базу чуємо, — пролунав голос Гідаса.

— А також бачимо, — додав Банконі, в голосі його вчувався смішок.

У хлопців був гарний настрій.

— Бот ЗХ-46, бот ЗХ-47, -знову сказав я і, поглянувши на координатну сітку, відтарабанив їхні координати.

— Спасибі, Іржику. Без тебе, любий, ми б ніяк не розібрались у своєму місцезнаходженні, - єхидно подякував Банконі.

Я нишком озирнувся на Шеланова. Начальник станції не любив фамільярності під час роботи.

— Знову в лихачі записалися, — невдоволено мовив він. — Чому ведете астероїд, зачепивши тільки з одного боку?

Я подивився на екран. Справді, обидва «мухолови» вчепились захватами в астероїд із видимого боку, і від цього скеля переміщалася якось перехняблено.

— В астероїда зміщений центр ваги, — швидко, занадто вже швидко відказав Банконі.

— Невже? — недовірливо перепитав Шеланов і заклацав клавішами на варіаторі.

Варіатор розгорнув на екрані просторове зображення полігона і висвітлив на ньому траєкторію польоту астероїда. Виходило, що хлопці мали зупинитися якраз на межі зони обстрілу.

— Збільшіть гальмування, — порадив Шеланов.

— Навіщо? — так само швидко відгукнувся Банконі. — Ми відбуксуємо астероїд прямісінько до катапульти.

— Ти що, збираєшся стріляти цілим астероїдом? — ущипливо мовив Шеланов. — Нам його маси вистачить на сотню пострілів. Відбуксуйте астероїд у міжзоння маяків 6-С, 5-С, 5-В. Там і будемо його розрізати.

Цього разу Банконі промовчав.

— Як мене зрозуміли? — спитав Шеланов.

Знов якась незрозуміла затримка з відповіддю. Шеланов невдоволено скривив губи.

— Що у вас знову скоїлось? Доповідайте!

І тут озвався нарешті Гідас. Голос у нього був сиплий, неначе застуджений.

— Доповідає бот ЗХ-46. Пілот Альваро Гідас. При спробі захоплення об’єкта частково виведено з ладу блок регулювання гравітації. На даний момент потужність гравіполя складає 0,1 від максимальної.

Я швидко прикинув подумки відношення потужності гравіполя до гальмування. Щось близько чотирьох «g». Так, і справді в них там зараз гарний настрій…

— Ясно, — сухо мовив Шеланов. — Попереднє розпорядження відміняю. Продовжуйте рух за визначеним вами маршрутом. Пілот Альваро Гідас! Після повернення на базу ви одержите стягнення із занесенням у пілотську картку.

— Ти що, Руслане?! — обурено загорлав Банкові. — Ти ж там не був, нічого не бачив! Ця бісова каменюка оберталась із шаленою швидкістю!..

— Відставити! — обірвав його Шеланов. — Виконуйте розпорядження.

Я уявив, як Банкові зараз чортихається про себе. А може, відключивши зв’язок, і на весь голос. Що-що, а це він уміє. У всякому разі тиша в ефірі була підозрілою. Втім, догадки догадками, а робота роботою.

— Бот ЗХ-46, бот ЗХ-47, -знову викликав я. — Траєкторія вашого польоту рроходить занадто близько від бакен-маяка сектора 6-С. Глядіть не зачепіть.

— Знаємо, — невдоволено буркнув Банконі (значить, зв’язок усе-таки не відключив). — Ми вже проводимо коректування. Коли б тільки він сам нас не зачепив… Та що ви там, з глузду з’їхали?! — раптом вибухнув він. — Дайте маяку дозвіл на наш вихід у зону, а то він нас розстрілювати збирається!

Я сторопіло поглянув на комутатор зв’язку з сектором б-С. Горів зелений, дозволяючий сигнал. І відразу почув, як на іншій частоті бакен-маяк монотонно доповідає:

— …об’єкт не відповідає. Зважаючи на відсутність дозволу бази на вхід об’єкта в зону експеримент, об’єкт пропонується до анігіляції. До анігіляції залишилось дві хвилини тридцять секунд…

— Сектор 2-А, — спокійно підказав Шеланов.

Справді, на комутаторі зв’язку з сектором 2-А горів червоний попереджувальний сигнал.

— У секторі 2-А, — очевидно, вже не перший раз продовжував доповідати бакен-маяк, — виявлено об’єкт масою 62 тисячі тонн. Швидкість руху-12,8 м/сек. На запит об’єкт не відповідає…

— Увімкни екран, — знову підказав мені Шеланов. — Подивимось, що це за непроханий гість.

Здається, я почервонів. Навіть вуха тачали палати. Тюхтій! Та коли засвітився екран сектора 2-А, я остовпів. Мабуть, Шеланов теж. Хоча не знаю. На потилиці в мене очей нема.

Повільно переміщаючись по екрану, в зону входив пасажирський лайнер.

— До анігіляції залишилась одна хвилина тридцять секунд…

— Що там у вас? — спитав Банконі.

— Мовчати! — несподівано гримнув над моїм вухом Шеланов. — Тиша в ефірі! Припинити всі розмови!

І відразу ж напався на мене:

— Дай же ти нарешті дозвіл на вхід, інакше маяк розстріляє його!

Я квапливо дав дозвіл на вхід лайнера в зону.

- «Градієнт», відповідайте! — перехилившись через моє плече до самого динаміка селектора, але вже на тон нижче, покликав Шеланов. — «Градієнт», відповідайте! Чому мовчите? Ви знаходитесь у небезпечній зоні! Відповідайте!

«Який градієнт?» — здивувався я. Пасажирський лайнер, що світився майже всіма ілюмінаторами, входив у зону. І лише тут я побачив написану на його борту назву.

— Мовчить, негідник! — лайнувся Шеланов.

— Може, він мертвий? — припустив Банконі.

— Який до біса мертвий! Ілюмінує, наче новорічна ялинка!

— «Градієнт», відповідайте! — знову закричав Шеланов.

Краєчком вуха я чув, як Банконі про щось перемовляється з Гідасом, і повернувся до екрана сектора 6-С. Бот ЗХ-47, відстрілюючи кріпильну арматуру захватів, відшвартовувався від астероїда.

— Я — бот ЗХ-47, -доповів Банкрні. - Іду на перехоплення лайнера «Градієнт».

Астероїд хитнуло, і він почав повільно обертатись. Я похолов. Як воно там Гідасові при його потужності гравіполя? Хоча ні. Практично нічого не зміниться — швидкість гальмування залишиться тією ж, лише вдвічі зросте потужність двигуна. Аби захвати витримали. Але, звичайно, вести незбалансований астероїд самому при чотирьох «g» Гідасу буде несолодко…

— Яке ще перехоплення? — вигукнув Шеланов. — Через десять хвилин лайнер буде в діафрагмі!

— Помовч, — спокійно порадив Банконі. — Це моя справа.

Я прикинув відстань і теж зрозумів — не встигне. Навіть долетіти він би не зміг — не вистачало часу на гальмування. Та й яким чином він гадав перехопити лайнер? Адже захвати відстрелені…

Проте в Банконі була на це своя точка зору. Як у того; пілота, що кинув свій лайнер на Сандалуз. «Мухолов» Банконі рвонув з місця і на максимальній тязі пішов по кривій траєкторії на перехоплення лайнера. Напевне, у пілотів це в крові: миттєва оцінка екстремальних ситуацій, і прийняття рішень.

— Що робить, паршивець, — прошепотів Шеланов. — Двигун занапастить…

«Мухолов» стрімко мчав навперейми лайнеру і не думав гальмувати. Шеланов висвітлив на варіаторі траєкторію його руху, і вона затанцювала на екрані, перетинаючись з траєкторією лайнера. Очевидно, Банконі вимкнув комп’ютер бота, який нізащо не допустив би зіткнення.

— Що робить, що робить… — цідив крізь зуби Шеланов. — Таж лайнер спалить його протиметеоритним захистом…

Але Банконі все правильно зробив. Комп’ютер лайнера вирахував, що йому енергетично вигідніше загальмувати, ніж знищити бот, що летів на таран, і він увімкнув гальмівні двигуни.

Вони розминулися біля самісінької діафрагми. «Мухолов» по дотичній пронизав її райдужну оболонку і, втративши прискорення, вискочив з другого боку. Лайнер же, зменшивши швидкість практично до нуля, повільно вповзав у діафрагму.

— Бот ЗХ-47, - уривчасто запитав Шеланов, — що у вас?

— Усе нормально, — бадьоро відгукнувся Банконі. — Двигун згорів. Гальмую аварійним, хімічним. До повної зупинки пального не вистачить.

— Потерпиш, — підкреслено спокійно мовив Шеланов. — Увімкни блок-пеленг, потім як-небудь виловимо тебе..

І тут засвітився центральний екран, на ньому з’явилось юне, майже хлоп’яче обличчя в пілотці капітана вантажно-пасажирського флоту.

— Я — «Градієнт»… - почав капітан і одразу ж замовк, почувши несамовитий крик Шеланова:

— Назад! «Градієнт» — назад!!! Двигуни на повну потужність і — назад!

Якусь мить хлопчисько-капітан ошелешено дивився на Шеланова, потім кинувся до пульта управління. На сусідньому екрані було видно, як двигуни лайнера, який уже мало не весь поринув під райдужну оболонку діафрагми, слабко засвітилися, лайнер майже зупинився… Та якихось часток секунди йому все-таки не вистачило. Лайнер вповз у діафрагму, і світіння двигунів згасло. Капітан «Градієнта» іще трохи покопирсався коло пульта і розгублено повернувся до нас.

— Не вмикаєтсья… — по-дитячому ображено промимрив він.

Шеланов безсило впав у крісло, прискорено дихаючи. «Адже це все, — з жахом подумав я. — З діафрагми лайнер нічим не витягнеш…»

— Яким чином ви опинились у забороненій зоні? — несподівано почув я за спиною спокійний голос.

Посеред рубки стояв капітан патрульно-рятувальної служби Нордвік. Три дні тому він висадився на станції з крейсера ПРС, котрий через тиждень після чергового патрулювання в своєму секторі повинен був забрати його. Не знаю, з якою метою Нордвік лишився на станції, може, просто перепочити і погомоніти по старій дружбі з Шелановим (він і раніше бував у нас), — але зараз він стояв тут.

— Я… — затнувся молоденький капітан «Градієнта», але відразу ж опанував себе. — На лайнері «Градієнт» проводиться профілактичний огляд усіх систем управління. Оскільки профілактичний огляд позаплановий і всебічний, лайнер, щоб не заважати іншим суднам, був усунений з траси і виведений у «мертву зону».

— За чиїм наказом провадиться профілактичний огляд?

Капітан «Градієнта» зніяковіло відвів очі вбік.

— За моїм…

— Ви що, при проведенні огляду вимкнули й астронавігаційну систему?

— Так.

— Якого дідька! — аж простогнав Шеланов і трохи піднявся в кріслі, з ненавистю дивлячись на екран. — Глянув хоча б на навігаційну карту, де наш район позначено як заборонений!

Хлопчисько-капітан злякано закліпав очима. Нордвік підійшов іззаду до Шеланова й заспокійливо поклав йому руку на плече.

— Це ваш перший самостійний рейс?

— Так, — квапливо кивнув капітан «Градієнта».

Неначе це могло служити йому виправданням!

Шеланов знову застогнав.

«Допитливий хлопчисько», - гірко подумав я. Звичайно, його можна було зрозуміти. Цілий рік стажування — і от нарешті він — капітан. Єдиний повелитель величезного космічного лайнера. Природно, що в своєму першому рейсі йому захотілося зробити хоча б щось самому, скажімо, провести профілактику.

— Скільки на борту пасажирів? — продовжував опитування Нордвік.

Я помітив, як він стиснув плече Шеланова.

— Вісімсот двадцять три. Туристський рейс «Земля — Марс — Кільця Сатурна — Пояс астероїдів — Земля».

Молоденький капітан «Градієнта» раптом запобігливо посміхнувся і, заглядаючи в очі Нордвіку, запитав:

— Мене тепер відсторонять від роботи?

Я аж зубами заскреготів від безсилля. Від життя тебе відсторонять, бовдуре!

Здається, навіть на обличчі Нордвіка щось здригнулося.

— Жодних дій не починати, — жорстко мовив він. — Пасажирам, якщо поцікавляться, скажіть, що провадите профілактику. Чекайте зв’язку.

Нордвік нахилився над пультом і почав очима шукати щось на ньому. Хлопчисько з екрана дивився на нас приреченим поглядом. Якби він знав, що не на усунення з посади приречений, а разом з усіма своїми вісьмастами двадцятьма трьома пасажирами…

— Як це вимкнути? — роздратовано обернувся до мене Нордвік.

Я простягнув руку і клацнув клавішем. Центральний екран згас. Нордвік випростався й поглянув на Шеланова.

— Що будемо робити?

— А що ми можемо? — з болем у голосі спроквола мовив той. — Я вже перебрав подумки всі варіанти. Він приречений.

— Послухай! — підвищив голос Нордвік. — Там вісімсот двадцять три… двадцять чотири людини!

Шеланов зіщулився, як від удару. Мені теж стало мото; рошно. Нараз із холодною ясністю я побачив те, що відбувалося, ніби з боку.

— А чому б не спробувати витягти лайнер ботом? — знову спокійно спитав Нордвік.

Шеланов безтямно поглянув на нього.

— Чому не можна витягти лайнер ботом? — повторив запитання Нордвік.

— Тому що поле діафрагми глушить гравіімпульс двигунів, — відповів я.

— Але ж, як мені відомо, ви спеціально для польотів у діафрагмі встановили на ботах аварійні хімічні двигуни.

Я піднісся було духом, та відразу ж і зів’яв. Ці двигуни були призначені для баражування ботів у діафрагмі і не розраховані на додаткове навантаження.

— Вони занадто малопотужні, - мовив Шеланов. — Та й пального там на п’ять хвилин роботи.

— Ну, гаразд, — кивнув Нордвік. — Але, зрештою, можна ж пасивувати вашу активну супермасу, як… як… — він раптом затнувся і зміненим голосом закінчив: — Як у Сандалузі?

Шеланов чомусь відвернувся від нього.

— Ти ж знаєш, — проказав він кудись убік, — що для цього потрібен потужний гравітаційний удар, хоча б такий, як при роботі двигунів на повній потужності. Але лайнер їх увімкнути не може, а якщо ми вдаримо… Сам розумієш, що від нього залишиться.

Я гарячково перебирав подумки всі варіанти гравітаційного удару по Оку, та нічого путнього не знаходив. Лайнер був приречений.

— Чорти б забрали ваші бакен-маяки! — із запізнілою злістю просичав Нордвік. — Чому вони так пізно засікли лайнер? Адже зона виявлення в них понад сто тисяч кілометрів!

Шеланов тільки зітхнув. Пояснення зайві. Їх знав і сам Нордвік. Програма бакен-маяків не розрахована на хлопг. чаків, котрі дрейфують у просторі на лайнерах з вимкнутими комп’ютерами. Був би це астероїд, маяки давно подали б сигнал, а так, вони засікли лайнер, проте попереджувальний сигнал пролунав лише тоді, коли лайнер перетнув межу тисячокілометрової зони і, очевидно, не підкорився наказу зупинитися. Добре ще, хлопчисько у своїй невгамовній допитливості не добувся до блока метеоритного захисту корабля. Неважко собі уявити, що було б тоді з Банконі, та й із самим лайнером…

— Руслане, — несподівано звернувся до Шеланова. Нордвік, — а що відбувається, коли ви обстрілюєте Око?

— Що відбувається? — механічно перепитав Шеланов.

Мабуть, від нервового напруження він був якийсь загальмований..

— На який час згортається діафрагма?

— На дві з половиною хвилини… Та ні, Нордвіку, з цього теж нічого не вийде. Навіть при форсованому режимі для запуску двигунів потрібно не менше п’яти хвилин. Він не встигне…

— Зрозуміло! — сердито мовив Нордвік і повернувся до мене. — Скільки часу лишилось лайнеру до падіння в «зіницю»?

Я заклацав клавішами варіатора, вводячи завдання. На екрані засвітилися цифри: 42.24… 23… 22…

— Сорок дві хвилини…

— Негайно поверніть на станцію другий бот! — наказав Нордвік.

— Бот ЗХ-46, - викликав я Гідаса й увімкнув оглядовий екран біля катапульти, — негайно повертайтесь на станцію!

Гідас уже відбуксирував астероїд до катапульти, зупинив його метрах у п’ятистах від неї і тепер акуратно відстібав захвати.

— Та відстрель ти їх до бісової матері! — крикнув Нордвік. — Час дорогий!

— Ясно, — буркнув Гідас.

Бот на екрані відстрелив захвати, що залишились, і на граничній швидкості, майже як бот Банконі, рвонув з місця. Я вжахнувся. При такому старті в нього мало бути близько десяти «g»!

— Де у вас причальний майданчик ботів? — запитав Нордвік.

— Там, де й усі причали…

Нордвік кивнув головою і вийшов із рубки. Шеланов провів його байдужим поглядом, потім, ніби опам’ятавшись, скочив із крісла й вибіг слідом за ним.

— Що ти надумав? — почув я його схвильований голос.

І тут, треба сказати, я порушив статут вахти — за жодних обставин не полишати рубку. Увімкнув кают-компанію, гукнув: «Владику, терміново підміни мене в рубці!» — і, не чекаючи відповіді, вискочив слідом за Нордвіком та Шелановим.

Наздогнав я їх тільки біля закритого шлюзу причального тамбура. І саме вчасно. Перетинка шлюзу луснула, Нордвік, відмахнувшись від Шеланова, який щось гаряче йому доводив, увійшов до тамбура. Шеланов, не звернувши уваги, попрямував за ним.

«Тим краще», - подумав я і теж вийшов на причал.

Посеред причалу, розчепірившись на магнітних присосках, стояв бот Гідаса. Вцілілі захвати були наполовину втягнені в корпус. У такому вигляді «мухолов» нагадував пророслу картоплину, поставлену на встромлені в неї сірники. Люк бота був зачинений.

— Що він — спить там? — стривожено мовив Нордвік.

Я підійшов до люка і штовхнув його рукою. Перетинка розійшлася, і ми побачили Гідаса, який зі страшним, розплюснутим перевантаженням обличчям лежав у кріслі. Він намагався встати, але в нього нічого не виходило.

Відштовхнувши мене, в кабіну «мухолова» вліз Нордвік і допоміг Гідасу вибратися назовні. Ноги не тримали його, він висів на Нордвікові ганчір’яною лялькою, руки конвульсійно здригалися.

— Протиперевантажувальний захист зовсім сів, — прохрипів він.

Я підскочив до Гідаса і підставив плече. Не церемонячись, Нордвік переклав його на мене і обернувся до бота. Але там уже, затуляючи собою люк, стояв Шеланов.

— Куди? — спокійно, але твердо спитав він.

— Туди, — так само твердо відказав Нордвік.

— Не маю права пустити тебе.

Плечі Нордвіка напружились, він набичився, здавалося, ще мить — і він просто відкине худенького Шеланова зі свого шляху. Та напруження раптом полишило його, він несподівано усміхнувся й сказав:

— Я розумію, про що ти думаєш. Дай мені пілота, щоб заспокоїти твою совість.

Нордвік повернувся до нас і подивився на Гідаса. Той уже трохи отямився й тремтячими руками розтирав набрякле обличчя.

Шеланов теж поглянув у наш бік.

— Ти ж сам бачиш…

— Ну, нехай іде зі мною цей, — Нордвік кивнув на мене. — Мені однаково, який баласт.

Певна річ, неприємно різонуло, що мене охрестили «баластом». Та в подібній ситуації не до образ. Здається, це був саме той випадок, про який думають дівчата, захоплено дивлячись на шеврони наших комбінезонів.

— Гаразд, — усе ще вагаючись, мовив Шеланов і відступив від люка.

— Вибачте, — сказав я Шеланову, передав йому Гідаса й прослизнув у «мухолов».

— Швидше, час дорогий! — гукнув Нордвік, зарощуючи перетинку люка. Потім сів у єдине крісло.

— Стань за кріслом, — сказав він мені, - притиснись спиною до стіни, а руками уприся в спинку крісла.

Я розвернувся в тісній для двох кабінці і оперся спиною на перегородку.

— Скільки в нас лишилось часу? — спитав Нордвік, дивлячись, як з причалу, обійнявшись, ідуть Шеланов з Гідасом.

Звичайно, я не знав.

— Хвилин тридцять п’ять.

— Ти хоч здогадався в рубці кого-небудь залишити?

Від несподіванки я здригнувся. Усе помічає! Добре, що він не спитав цього при Шеланові… Нордвік увімкнув зовнішній зв’язок.

— База?

— Черговий оператор станції «Проект Сандалуз-ІІ» на зв’язку, — відгукнувся Владик.

«Молодець!» — захоплено подумав я. Швидко він!

— Скільки в нас часу?

Владик затнувся. Ну звісно, звідки ж йому знати, про що йде мова.

— Не зрозумів? — перепитав він.

Я перехилився через спинку крісла поближче до пульта.

— Владику, — сказав я, — переведи, будь ласка, показник часу з екрана варіатора на комп’ютер бота ЗХ-46.

Я ще встиг помітити, як на дисплеї спалахнули цифри: 32,42, і відразу ж мене відкинуло назад. Бот, прорвавщи перетинку причалу, буквально вистрілив собою у простір.

Через силу, відчуваючи, як моє обличчя стає, очевидно, таким самим, як обличчя Гідаса, я простягнув руки і схопився за спинку крісла. Поперед себе я нічого не бачив, крім потилиці Нордвіка, — крісло повністю затуляло собою екран огляду. Шия Нордвіка почервоніла, але голову він тримав рівно. Довге волосся відкинулося назад, відкривши дивні вуха: ліве — нормальне, як у всіх людей, праве — відстовбурчене, стирчало перпендикулярно. У нас на станції жартували над ним поза очі: мовляв, у дитинстві батьки часто скубли його за вухо, до того ж лише за праве. Дивак, чому він не зробить пластичної операції?

«А Шеланова у нас прозвали Людовіком, — недоречно згадав я. — За довгий ніс, схожий на ніс одного з французьких королів…»

«Мухолов» різко сіпнуло. Очевидно, Нордвік почав гальмування. Руки не витримали, і мене кинуло обличчям, на сринку крісла, причому носом я тицьнувся в те саме відстовбурчене вухо Нордвіка. Обличчя в мене почало витягатись уперед, і тепер я вже не знав, на що воно стало схоже. Але в такому положенні були й певні переваги: притиснутий до спинки крісла, я тепер бачив екран огляду і райдужну діафрагму Ока, що невблаганно насувалася на нас.

Треба сказати, що входження в діафрагму не принесло мені задоволення. Спалахи в очах, різнобарвні кола на сітчатці, усе тіло затерпло… Й відразу невагомість. Гравідвигуни в діафрагмі не діяли.

Все-таки Нордвік був асом. Траєкторію польоту він розрахував чудово. Три секунди пропрацювали аварійні хімічні двигуни, і ми плавно пристали до перехідного тамбура пілотського відсіку.

Не знаю кому як, але я в невагомості почував себе вельми незатишно. Ми настільки звикли до штучної гравітації, що лише тепер, коли вперше опинився у невагомості, я зрозумів, що означала «космічна хвороба» для пасажирів на початку освоєння космічного простору. Таке відчуття, ніби ти падаєш разом із ботом у бездонну прірву, хотілось ухопитися за щось міцне і надійне, щоб уникнути цього падіння. Напевне, молоденький капітан1 «Градієнта» відчував те саме, тому що, коли луснула перетинка перехідного тамбура, він, чекаючи нас, висів коло входу, неприродно вчепившись рукою за поручень. Лише Нордвіку все було за іграшку. Він міцно, стояв на ногах, приклеєний до підлоги магнітними присосками, — екіпіровка працівників патрульно-рятувальної служби розраховувалась на всі випадки життя.

— Здрастуйте, — несміливо проказав капітан «Градієнта». — У нас чомусь відмовила система штучної гравітації…

Не звертаючи на нього уваги, Нордвік пройшов у рубку лайнера і, наблизившись до корабельного комп’ютера, кількома чіткими рухами, відкрив передню панель. Ясна річ, капітанові ПРС належало знати рубку корабля як свої п’ять пальців. Відкинута догори панель комп’ютера величезним крилом загойдалася під стелею.

Капітан «Градієнта» розгублено спостерігав за діями Нордвіка, потім перевів на мене здивований погляд.

— Що сталося? — запитав тихо; з погано прихованою тривогою.

Мабуть, він був моїм ровесником — років двадцять два — двадцять три, — але щупленька постать, світле волосся, рожеві щоки робили його схожим на хлопчика. Втім, блондини завжди виглядають молодшими.

— Ви завели лайнер у зону експерименту станції «Проект Сандалуз-ІІ», - процідив я, дивлячись у небесно-чисті очі капітана «Градієнта». — Вам це про щось говорить?

Очі його здригнулися, потемнішали. Щось це йому таки говорило….

- Іржику, — покликав мене Нордвік, витягаючи із нутрощів комп’ютера якісь довгі білясті, схожі на макарони шнури з прозорими присосками на кінцях, — переключи, будь-ласка, час сюди, в рубку.

«Звідки він знає моє ім’я? — ошелешено подумав я. — На причалі назвав мене „цей“, а ще „баласт“…» Я невпевнено, чіпляючись за предмети, що траплялися на моєму шляху, проплив до пульта керування і, пришвартувавшись до пілотського крісла, з’єднався з Владиком.

У нашому розпорядженні лишалося двадцять три хвилини. Точніше, не в нашому, а в розпорядженні Нордвіка, тому що тільки він знав, що потрібно робити.

Раптом увімкнувся внутрішній зв’язок, і дівочий голос, мабуть стюардеси, мовив:

— Капітане, пасажири скаржаться на невагомість…

— До біса! — гарикнув Нордвік. — Нехай потерплять півгодини!

Блідий капітан безгучно зіпав ротом.

— Де у вас можна поголитися? — несподівано звернувся до нього Нордвік.

— Поголитися?! — капітан очманіло втупився у нього.

— Так, поголитися, — роздратовано повторив Нордвік.

— У душовій…

— Депілат там є?

Вкрай збентежений хлопчисько-капітан лише кивнув, і Нордвік швидко покрокував у душову.

В цей час на екрані зв’язку замість Владика виник Шеланов.

— Де Нордвік? — спитав він.

— Здається, пішов голитися, — відповів я.

— Що?!

Я стенув плечима.

— Пішов голитися, кажу. Принаймні він шукав місце, де можна поголитися.

Шеланов дивився на мене так, ніби хотів перевірити, чи не з’їхав я з глузду.

— Чим ви там займаєтесь?

— Не знаю, — відверто признався я.

— А де капітан «Градієнта»?

— Тут.

— Давай його сюди!

Я повернувся. Капітан «Градієнта» висів коло тамбура, тримаючись за поручень.

— Вас кличуть, — холодно сказав я.

Він нарешті одірвався від поручня і став так само невпевнено, як перед цим я, пробиратись до пульта.

— Я слухаю, — мовив він, діставшись до крісла пілота.

— Хто — я? — присадив його Шеланов. — Доповідайте по формі.

Тримаючись за спинку крісла, капітан «Градієнта» випростався.

— Капітан вантажно-пасажирського лайнера «Градієнт», пілот другого класу Чеслав Шеман на зв’язку, — відрапортував він.

Вперше я не почув у його голосі розгублених інтонацій.

— Отак воно краще, — кивнув Шеланов. — Начальник науково-дослідної станції «Проект Сандалуз-ІІ» Руслан Шеланов. Доповідайте, яких заходів уживаєте.

Чеслав Шеман знову розгублено глянув на мене, ніби чекав підказки.

— Я не одержував жодних вказівок…

В цей час у мене за спиною пролунав цокіт магнітних підошов, і я озирнувся. Із закутаною рушником головою з душової повертався Нордвік. Старанно розтираючи голову, він відсунув мене від крісла, сів і зняв рушник. Я обімлів. Від його буйної чуприни не лишилося й сліду. Голий череп соромливо рожевів, як це буває після депілату, а по ньому зміївся потворний глибокий шрам, ховаючись за відстовбурченим вухом.

— У мене нема часу вводити всіх у курс справи, — сказав Нордвік.

Я мимоволі кинув погляд на таймер. Сімнадцять чотирнадцять.

— Повідом про те, що сталося, в патрульно-рятувальну службу, — продовжував Нордвік. — І виклич мій крейсер. Може статися, що йому доведеться тут попрацювати…

— Уже викликали.

— Чудово. Тепер далі. Я вимкнув блокування системи запуску двигунів лайнера і спробую вивести двигуни на режим прямим нейрокеруванням. Цілком можливо, що я їх спалю, та дві хвилини вони працюватимуть на повну потужність. Твоє завдання: коли я буду готовий, вистрілиш в Око з катапульти… Адже ти казав, що діафрагма після обстрілу закривається на дві з половиною хвилини?

— Так… — Шеланов затнувся, — але… мені нічим стріляти…

— Що значить — нічим? — сторопів Нордвік.

— У катапульті немає робочої речовини.

— А той астероїд, котрий ви щойно притягли?!

— Навіть якби він зміг поміститись у катапульту, мені його нічим туди заштовхати! — зітхнув Шеланов.

Вперше я побачив Нордвіка розгубленим. На станції нашій було всього два боти. Та один, із Банконі, зараз невідомо де дрейфував зі спаленим двигуном, а другий був тут. Неприємний холодок пробіг по моїй спині. Схоже було, що захоплені погляди дівчат можуть ніколи вже не торкнутися моїх шевронів. Які лишень дурниці не лізуть у голову!

Але Нордвік швидко отямився. Чи то в нього був у запасі ще один варіант, чи то голова його в цій ситуації працювала швидко і чітко, як комп’ютер?..

— Тоді не заважай, — жорстко сказав він Шеланову і вимкнув зовнішній зв’язок.

Повернувся до капітана «Градієнта», пильно поглянув на нього.

— Отже, так, синку, — тихо мовив він. — Із зачіскою тобі доведеться розпрощатися… Запустиш двигуни ти. Сподіваюсь, не забув, що таке пряме нейрокерування?

Чеслав Шеман зіщулився.

— Ні… - прошепотів він.

— Що значить — ні? Не забув чи зачіски шкода?

Нордвік глянув на таймер. Я теж. Лишалося тринадцять хвилин.

— Я не зможу…

— Не зможу? — очі Нордвіка звузилися. — Ану, марш у душову!

— Я не зможу… — забелькотів Чеслав Шеман. — Коли ми в інституті складали заліки з нейрокерування, я насилу вкладався в три хвилини…

Нордвік аж підскочив.

— Дідько б тебе взяв! — вилаявся він і, різко повернувшись до пульта, увімкнув селектор внутрішнього зв’язку.

— Увага по всьому кораблю! — Нордвік намагався говорити спокійно. — Прошу пасажирів, які мають права пілотів, відгукнутися. На відгук — одна хвилина. Повторюю: одна хвилина.

Секунд через п’ятнадцять пролунав чийсь голос:

— Мікробіолог Бахташ Тарма. Двісті шоста каюта. Маю аматорські права…

— Дякую, не треба. Прошу відгукуватись пілотів не нижче першого класу.

Хвилина минула в напруженому чеканні. Більше відгуки не надходили. Нордвік почекав ще зайвих десять секунд і повернувся до Чеслава. На обличчі Нордвіка була суміш люті й страждання;

— Тоді… - прохрипів він, — на боті підеш ти. Твоє завдання — за моїм наказом… спрямувати бот… у супермасу…

Я похолов. Так ось який другий варіант був у Нордвіка!

Чеслав Шеман зблід ще більше.

— Ні… - він злякано захитав головою. — Я не зможу…

— Зможеш. Більше це зробити нікому.

Шеман продовжував хитати головою. А я стояв і з жахом спостерігав, як один умовляє іншого піти на смерть.

— Треба, синку, треба… Я сам би пішов, але ніхто не зможе тоді вивести лайнер. А послати туди цього мікробіолога…

Чеслав Шеман ще сильніше захитав головою. Здавалось, він ось-ось заплаче. Але обличчя Нордвіка зробилося суворим, і він твердо мовив:

— У такому разі, як старший за званням, наказую: сісти в бот і спрямувати його в супермасу. Виконуйте наказ!

І тут я не витримав.

— Та яке ти маєш право наказувати! — крикнув я в обличчя Нордвіку. — Посилати людину…

Закінчити я не встиг. Нордвік раптом ударив мене, ударив страшно, сильно — в нього була опора в невагомості на магнітні підошви.

Коли я отямився, Чеслава Шемана в рубці вже не було. Я висів під стелею, ліва половина обличчя заніміла, наче її облили анестезином, бачити міг лише правим оком. У рубці світилися майже всі екрани: на одному, закриваючи мало не всю його площу, темніла «зіниця» супермаси; на другому рельєфно вимальовувався бот, що вже відшвартувався від лайнера; на третьому — обличчя Чеслава Шемана в рубці «мухолова», на четвертому вздовж корпусу лайнера повільно переміщався рухомий відсік, займаючи позицію навпроти «зіниці» супермаси. На таймері горів час: п’ять хвилин сорок вісім секунд. А з крісла пілота виглядала поголена голова Нордвіка, геть уся обтикана присосками білястих шнурів, що вели всередину відкритого комп’ютера.

— Негідник! — прохрипів я, ледь ворушачи розбитими губами.

— Не заважай, — спокійно, навіть не глянувши в мій бік, проказав Нордвік. — Якщо ми зараз почнемо бійку, лайнер увійде в супермасу. А тут вісімсот двадцять три людини, не рахуючи нас.

Я заскреготів було зубами від безсилої люті, та відразу ж ухопився за щелепу. Як він мене…

Тим часом на одному з екранів рухомий відсік лайнера завмер навпроти «зіниці» супермаси.

— Увага! — оголосив Нордвік по селектору. — Всім; пасажирам приготуватись до появи штучної гравітації.

Він вимкнув селектор. Залишалося менше чотирьох хвилин.

— Пора, синку, — тихо сказав він Чеславу Шеману.

— Прощайте… — прошепотів Шеман і скривився як дитина від незаслуженої образи.

Екран погас — видно, він вимкнув його, бо не хотів, щоб побачили його слабкість.

— Передайте мамі…

І все. Може, він відключив і зв’язок, а може, спазм здушив йому горло. Мені чомусь здалося, що зараз по його обличчю течуть сльози.

«Мухолов» зірвався з місця й зник у супермасі. Можливо, тому, що не було ні вибуху, ні спалаху, це не видалося страшним. Але мені хотілося кричати.

Райдужний спалах вдарив по очах трохи пізніше — скоротилася діафрагма, і штучна гравітація, що з’явилась одразу, жбурнула мене на підлогу. Підлога піді мною завібрувала, і виник пронизливий звук, що дедалі посилювався. Нордвік активував двигуни за прискореним режимом. Як правило, двигуни активують у порту приблизно півгодини, і це відбувається непомітно. Коли вони працюють у повному режимі, їх взагалі не чутно, а коли корабель лягає в дрейф, — працюють на холостому ході, щоб забезпечити можливість швидкого маневрування. Так вони працювали і на «Градієнті», але діафрагма «погасила» їх, і тому Нордвік намагався не лише активувати двигуни, а й зрушити одночасно лайнер з місця.

Пронизливий звук перейшов у нестерпне виття, від якого, здавалося, кришаться зуби, переборки вже не вібрували, а двигтіли, проте лайнер, як і раніше, залишався непорушним. І лише коли час на таймері перейшов за три хвилини, крізь дике виття пробився ледь чутний комариний писк, і «зіниця» супермаси почала повільно відсуватися.

Я проповз рачки по підлозі до пульта управління і, чіпляючись за крісло, звівся на ноги. Переді мною маячила виголена голова Нордвіка, вся в присосках і шнурах. Я міцніше вхопився за крісло й випростався, щоб через його голову бачити прилади. Погляд мій метався між екраном, на якому виднілася «зіниця», гравілотом, спідометром і таймером. Мала швидкість, мала! Я навіть грудьми наліг на спинку крісла, ніби намагаючись підштовхнути лайнер.

Супермаса спрацювала, як годинник. Тільки-но на таймері вистрибнули цифри: дві тридцять шість, — як вона виплюнула із себе діафрагму. Я ще встиг кинути погляд на гравілот: три тисячі дев’ятсот метрів від супермаси — і на спідометр: одинадцять і шість десятих метрів на секунду, — як ураз замовкли двигуни, райдужний спалах ударив по очах, і знову настала невагомість.

Не встигли… До порятунку залишалося ще понад кілометр.

Але я помилився. Незважаючи на те, що діафрагма посилено гасила швидкість корабля (швидкість падала просто на очах), інерція руху була величезна, і лайнер продовжував, хоч і повільно, нестерпно повільно, відходити від супермаси.

Останній перехід кордону діафрагми виявився болісним. Швидкість лайнера впала практично до нуля, і я навіть бачив, як райдужна плівка діафрагми виникла прямо переді мною з екранів і неначе вивернула мене. Як я ще втримався на ногах — не уявляю. Та коли отямився, побачив, що лайнер знаходиться за межами діафрагми. Більше того, він продовжував, як і раніше, відходити від супермаси. З невеликою, майже черепашачою швидкістю, якісь метри за хвилину, але відходив.

Вийшла порошинка з Ока…

На дисплеї замигтів червоний напис: «Аварія в двигунному відсіку!!!» — спалив-таки двигуна Нордвік… Я глянув на нього. Нордвік непорушно сидів у кріслі, порожніми очима втупившись у пульт управління. На його чолі швидко висихали великі краплини поту.

Насилу пересуваючись на ватяних ногах, я почалапав у душову. На щастя, там виявилась аптечка. Я зняв біль і сяк-так ретушував синець, що закривав майже всю праву половину обличчя. На жаль, я не лікар, і досягти цілковитого розсмоктування синця мені не вдалося, тож облишив цю безнадійну справу, здер з себе одяг і поліз під душ.

Коли я вийшов з душової, в рубці Нордвіка вже не було. Передню панель на комп’ютері він закрив, але якось недбало, неохайно — з-під неї визирали ті самі білясті дроти нейрокерування, викликаючи огидне відчуття чогось змієподібного й слизького. Напевно, він просто відпустив кронштейни панелі, і вона впала, придушивши дроти.

Я неприкаяно потинявся по рубці, спробував пройти в пасажирський відсік, але перетинка дверей виявилася заблокованою. Тоді я вирішив зазирнути в пілотський інформаторій. За перетинкою виявилась іще одна, світлозахисна. Я просунув крізь неї голову — і мало не впав від гуркоту вибуху. В інформатори йшов фільм. Старовинне кіно, що квадратом екрана світилося на стіні. Фільм був про війну і, швидше за все, ігровий. На екрані за бруствером окопу стояв військовий у довгій шинелі й папасі (напевно, генерал, я в цьому не дуже розбираюся) і дивився на поле бою в дивний, схожий на перископ бінокль, встановлений на тринозі. Поряд з ним стояв інший військовий, в туго підперезаному ременем кожушку і в касці.

— Ви забуваєте, що вони не лише солдати, але й люди. Що в кожного з них є матері, дружини, діти…

Генерал рвучко повернувся. Обличчя його було суворим та рішучим, як і належить генералові під час бою.

— Якщо я пам’ятатиму, що в кожного з них є матері, дружини й діти, — відрубав він, — я не зможу посилати їх на смерть!

Я вдивлявся в темряву інформаторію. В кутку, в миготливому світлі екрана, поблискувала лисина Нордвіка.

Я відсахнувся, пройшов через усю рубку і з розмаху сів у крісло пілота.

В голові моїй була цілковитаплутанина. Звичайно ж, я розумів, що своєю смертю Шеман урятував життя всіх пасажирів «Градієнта». Але примусити його це зробити не мав права ніхто. Наказати хлопчаку… Я не знаю, як там думали у двадцятому столітті, але вважаю, що це вбивство. Нехай у Нордвіка й не було іншого виходу, але це — вбивство! Ач, з ким себе порівняв! Генерал…

Я просидів у кріслі пілота години дві, поки не прибули рятувальники. На щастя, це виявився не крейсер Нордвіка, а інший, той, що знаходився в цей момент ближче до нашого сектора. На щастя, тому, що я не хотів, просто фізично не міг залишатись на лайнері, де був Нордвік, а тим більше — звертатися з проханням, щоб мене доставили назад на нашу станцію на його крейсері.

Перший час, поки крейсер ПРС швартувався до «Градієнта», брав його на буксир і направляв ремонтників до двигунного відсіку, я не втручався в ефір, та коли їхня робота увійшла в спокійне ділове русло, а кількість наказів та переговорів у ефірі впала, я викликав їхнього капітана, відрекомендувався й попрохав допомогти мені повернутись на станцію.

— То в чому справа? — не вельми люб’язно поцікавився капітан. — Беріть рятувальну шлюпку і летіть.

— Я не вмію керувати шлюпкою.

— Тоді сидіть і чекайте.

Я почав було йому знову пояснювати, хто я такий та як тут опинився, але він різко обірвав мене, попросив не засмічувати ефір і не заважати працювати.

— Якщо ти не заперечуєш, Іржику, — почув я раптом за спиною голос, — це можу зробити я.

Я озирнувся. Коло стіни стояв Нордвік і дивився на мене втомленими хворими очима. Не знаю, чому я згодився.

Рятувальна шлюпка, хоч і була лише разів у два більша за «мухолова», всередині виявилася просторою, розрахованою на значну кількість людей. Я почекав, поки Нордвік всядеться в пілотське крісло, і сів на тверде відкидне сидіння біля самісінького виходу, подалі від нього.

Я чекав, що він обов’язково заговорить зі мною, намагатиметься якось виправдатись, щось пояснити… Але він весь шлях до станції мовчав і не дивився в мій бік. Коли ми опустилися на причал станції і я вийшов зі шлюпки, він так само непорушно продовжував сидіти в кріслі, навіть не провів мене поглядом.

Біля входу на причал станції мене чекав збуджений натовп. Напевно, в них була до мене сила-силенна питань, проте ніхто їх не поставив. Усі мовчки дивились на мене. Не знаю, що на них справило більше враження — вираз мого обличчя чи синець…

— Де Шеланов? — запитав я.

— У медвідсіку, — відповів хтось.

Я кивнув і, пройшовши крізь натовп, покрокував коридором у напрямі медвідсіку. Хлопці мене зрозуміли, і ніхто не пішов за мною.

У медвідсіку було троє: Шеланов, Гідас і Доллі Брайєн — лікар станції. Гідас лежав на висунутому із стіни ліжку. На його голові блищав шлем психотерапії, а над грудьми висіла платформа діагноста. Гідас плакав. Доллі зосереджено поралася коло пульта діагноста, а Шеланов сидів поряд з Гідасом і тримав його за руку.

— Треба було мені йти… — з болем видихав із себе слова Гідас. Сліз, що бігли по щоках, він не помічав. — Я ж знаю «мухолов» як свої п’ять пальців… Треба було вивести його з діафрагми… розігнати… по спіральній траєкторії… і катапультуватися… Комп’ютер сам би довів…

— Я повернувся, — сказав я.

Шеланов мигцем глянув на мене.

— Дозвольте доповісти? — офіційним тоном запитав я.

— Потім, — відмахнувся він.

— Не потім, а зараз. Я вважаю, що дії капітана Нордвіка на «Градієнті» межують зі злочином.

Шеланов підняв на мене здивований погляд, відпустив руку Гідаса.

— Ану пішли звідси. — Він підхопив мене під лікоть і вивів з медвідсіку. — Що ти сказав? — спитав він, зарощуючи за нами перетинку дверей.

— Я сказав, що дії капітана Нордвіка злочинні. Він не мав права наказувати Шеману йти на смерть, Мабуть, це можна виправдати надзичайною ситуацією, але з морального боку — Нордвік вчинив убивство.

— З морального боку…

Обличчя Шеланова стало майже жорстоким.

— Ти ще назви смерть Шемана подвигом. В результаті цього, як ти кажеш, злочину врятовано вісімсот двадцять три чоловіки, що опинилися в аварійній ситуації з його вини…

— Зараз не середньовіччя, щоб приносити когось у жертву! І навіть не двадцятий вік! Людина мусить сама…

— …сама виправляти свої помилки, — перервав мене Шеланов. — А Нордвіка не тобі судити.

- І не вам!

— Нікому… — тихо закінчив Шеланов, дивлячись мені у вічі. — Нема для нього суду.

- Є! Суд його власної совісті!

Шеланов раптом згас, очі його стали сумними, ніби він жалів мене за щось. Мене чи Нордвіка.

— Це він тебе? — показав рукою на синець. — Мені теж хочеться… До речі, ти знаєш ім’я пілота, який кинув свій лайнер на Сандалуз? — Втім, запитання було риторичне, і Шеланов не чекав відповіді.

— Це був Нордвік.

Я здригнувся від несподіванки.

— Але й це ще не все, — продовжував Шеланов. — Там, у пасажирському відсіку лайнера, знаходилась його сім’я. Дружина, трьохрічний син і п’ятирічна дочка. Так що совість у нього й так…

Я мовчав. Мені нічого було. сказати.

— Та й не в Сандалузькій катастрофі річ, — знову заговорив Шеланов. — Навіть якби не вона, Нордвік мав право на такий, наказ! Зарубай собі…

Він раптом затнувся і стривожено запитав:

— А де Нордвік?

— Там, у шлюпці…

— Де — там?!

— На шостому причалі…

І тоді Шеланов стрімко метнувся по коридору до причалу. Якусь мить я здивовано дивився вслід йому, а потім теж зірвався з місця й побіг за ним. Я зрозумів, про що родумав Шеланов.

Коли ми підбігли до причалів, з тамбура третьої платформи вийшли Банконі і незнайомець у формі рятувальника ПРС. Мало не зваливши їх з ніг, ми влетіли в тамбур шостого причалу. Перетинка шлюзу повільно затягалася, проте Шеланов устиг протиснутись у неї.

Рятувальна шлюпка, як і раніше, стояла на тому ж таки місці посередині причалу, лише вхідний люк був задраєний.

— Нордвіку! — важко дихаючи, Шеланов зупинився біля шлюпки. — Нордвіку!

Мовчання. Немовби в шлюпці нікого не було.

— Нордвіку, — вже спокійніше покликав Шеланов, — ти ж знаєш, що не зможеш стартувати, доки на причалі є люди. А я звідси не піду.

І знову мовчання. Нарешті перетинка луснула, і ми побачили Нордвіка, що стояв, тримаючись за краї люка.

Шеланов підійшов до нього і сів поруч. Вони мовчали. І я мовчав. Стояв і дивився на них, як бовдур.

Нордвік повернув до Шеланова голову й довго, ніби вперше побачив, дивився на нього. Я чомусь подумав, що зараз він скаже щось високе, на зразок: «Ти знаєш, я перебрав усі варіанти, щоб самому… А довелося послати його…»

Але він несподівано сказав:

— А ти ніколи не пробував карбувати свій профіль на монетах? По-моєму, непогано вийшло б…

Шеланов звів на нього очі.

— Мало тебе в дитинстві скубли за вухо…

І вони гірко, вимучено посміхнулися один одному. Вони знали про себе все.

І тоді я повернувся і пішов геть.