Зміїне молоко [Михайло Успенський] (fb2) читать постранично, страница - 4

прекрасні, чудові люди, які щиро бажали добра нещасній Ґіґанді, які проробили для досягнення цього добра величезну роботу, часто брудну, часто криваву, часто невдячну й безмірно небезпечну — знали б вони, звісно, усе до кінця. Шкода було їх, але…

Мені прийшла раптом в голову навіжена, неможлива думка.

— Ваша високоповажносте, чи немає в розпорядженні нашого… вірніше, наших відомств відомостей про людей зі шкірою зовсім чорного кольору?

Одноокий Лис подивився на мене з подивом, і навіть, здається, наліпка на порожній очній ямці витріщилася.

— Чорного? А чому не помаранчевого? А втім…

Він ляснув пальцями, і звідкілясь нізвідки виник його референт, який не мав ні лиця, ні віку. Генерал прошепотів йому щось на вухо, і, не встигли ми розкласти черговий десяток карток, виник знову й доповів, що так, на головному острові Архіпелагу Тюрю у племені Безсонних Уночі займається відправленнями язичницького культу якийь Ауео на прізвисько Чорний Відьмак, і відьмак цей, за відомостями етнографів, чорний, як совість тирана.

— Етнографи, треба ж, — гмикнув генерал. — Я думав, вони всі в армії…

— Послати туди когось можна? — спитав я.

— Не забувайте, полковнику, що ми в підпіллі. Втім… Та ті ж етнографи. Вони ж у нас і про здоров’я тубільців піклуються, та й не вони навіть, а Його Алайська Високість…

— Не можна його там залишати, — сказав я. — Хоч один залишиться, такого натворить! Особливо цей, Вольдемар Мбонга. Він, генерале, знаєте…

— Поки ще не знаю, — сказав Одноокий Лис, заповнюючи картку. — Візьмемо звичайним порядком.

Я раптом уявив собі, як Вольдемар Мбонга висаджується з «привида» десь у нас у Смердючих Джерелах, бреде по путівцю й запитує у зустрінутої старої, як пройти у столицю. І чує у відповідь: столиця ж недалеко, та тільки я, синку, скільки років в Алайскому герцогстві живу, а негра жодного разу не бачила…

Потім нам подавали обід чи вечерю — вікон-бо в підземеллях не буває. І лише тоді я наважився поставити своє запитання.

— Ваша високоповажносте, — сказав я. — Як загинув мій батько?

Одноокий Лис витер губи серветкою, зітхнув і розповів як.

Він не опускав ніяких подробиць, як і належить розвідникові. Він розповідав не синові, він інформував співробітника. Монотонним голосом, як по папірцю. Називаючи усі речі своїми іменами або медичними термінами. Розповідь вийшла довгою, як і агонія герцога Алайского.

Я відкинувся на спинку крісла й закрив очі. Ми ніколи не були особливо близькими з батьком — він займався полюванням, політикою та війною, не схвалював мого безладного читання й занять живописом, заборонив зустрічатися з молодою баронесою Треґґ, а коли заборона була порушена, запхнув мене в розвідшколу й громовим своїм голосом наказав Одноокому в разі чого просто мене розстріляти, за що пан генерал не лише не понесе відповідальності, але навіть отримає нагороду… А якщо ж юний герцог знаходитиметься у привілейованих по відношенню до інших курсантів умовах, то розстріляний буде якраз сам пан генерал…

— Так, — сказав я. — А мама?

— Герцогиня вижила, — відповів генерал, і, присягаюся, око його зволожилося. — Але вам краще її не бачити. В усякому разі — поки що. Лікар, якого ви притягнули з собою, — справжня знахідка…

Он, значить, як. Панове прогресори, якщо опиняться біля мене на співбесіді, стануть, звісно, заперечувати всяку свою причетність до перевороту, або ж заявлять, вони цього не хотіли, це народ, доведений до відчаю століттями голоду, експлуатації й війни сам піднявся в пориві гніву й замучив своїх мучителів. А вони тільки збирали тут інформацію… Зміїне молоко, та кому на Землі потрібна інформація про Ґіґанду? Кому там так уже хочеться знати про епідемії, багнетні атаки, спалені села та зруйновані міста? Десятку психів на кшалт Корнія? І брешуть вони, навіть самі собі брешуть, що не втручаються, не можуть вони не втручатися, натура в них така… Гаразд, коли цей… як його… уряд національної довіри (чи народної єдності?) буде повішено на площі Ображеної Невинності, ми оголосимо народу, що спустилися на Ґіґанду з неба, як писалося в пістрявих книжках, які серйозні люди й за книжки не вважали, спустилися з неба хитрі й злі завойовники з метою поневолити вільний народ Ґіґанди, або поїдати наших немовлят, або провадити над нами нелюдяні досліди, або вивозити наші природні багатства, або… ну та є фахівці, придумають щось. Тут потрібна велика брехня, бо правда занадто жахлива.

А мама завжди хотіла бачити мене освіченим государем на зразок прадіда мого, герцога Іннґа, покровителем мистецтв, вона підсовувала мені старовинні яскраві альбоми, часто водила в палацову галерею й пояснювала алегоричний сенс полотен Ураґґа й гравюр Ґрінґа, влітку ми зазвичай об’їжджали старовинні замки, і в кожного замка була своя історія, своя легенда…

— Полковнику, вечерю закінчено, — нагадав Одноокий Лис.

Отже, це була вечеря. На моє питання, звідки тут, під землею, з’явилися такі