Мольфар [Марія Чумарна] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Марія ЧУМАРНА Мольфар


Дивачка

Ти — не фігурка на шахматному полі, а гравець…




Ми з подругою забігли на каву. В цій каварні завжди особлива атмосфера: метрової товщини стіни захищають не лише від вуличного гармидеру, а й від набридливої присутності інших людей.

Зараз зима — і в кафе їх набилося повно, вільних місць нема. Дим затуляє очі, і крізь його їдкий серпанок заледве пробивається тонка мелодія. Це щось таке ностальгійне з вісімдесятих років, що кава набирає особливого щемкого аромату юності.

Розмовляємо, як завжди, про майже банальні речі: чому кожен із нас долає свою дорогу в житті, намагаючись зрозуміти когось, хто поруч, а тим часом неминуче приходить до одного й того ж висновку. Висновку, що найвищим досягненням людської свідомості є просто прийняття іншої людини такою, як вона є. І що кожна людина в цьому світі є самотньою і незрозумілою. Просто кожен з нас сяк-так знаходить точки опори в балансуванні між світами інших людей.

Якась молода пані просить дозволу присісти за наш столик, бо вільних місць нема. Будь ласка, заважати нам не будете. Банальна ввічливість — і ми знову говоримо про своє.

В якийсь момент жіночка звертається до мене:

— Вибачте, що втручаюся у вашу розмову, але ви дуже нагадуєте мені мою маму. Вона все життя була для мене дуже болючою загадкою. Ми так і не змогли її зрозуміти, — вона схвильовано витирає вологі очі серветкою і запалює цигарку. — Ви дозволите?

Ми перериваємо розмову, наступає ніякова мовчанка.

— Люди повинні розуміти одне другого, — ніби вибачаючись, продовжує наша сусідка. — Повинні думати не лише про себе.

— Звичайно, — кажу я, — але універсальних рецептів для порозуміння не існує. Якщо хтось каже, що прагне служити іншим, забувши про себе, то його служіння — тільки прихована втеча від вирішення власних проблем. Я, звісно, не знаю вашої мами і не можу судити про те, у чому ви не порозумілися.

— Вона просто пішла від нас, — говорить жінка, — пішла від всіх. Хоча ніхто її не ображав…

— Вийшла заміж? — у моєї товаришки підхід до життя був дуже чітким і прагматичним. Їй явно не до вподоби, що в нашу розмову втрутилася стороння людина.

— Та що ви, яке там заміж! В шістдесят років заміж не виходять!

— Ого! Ще й як виходять! — засміялася моя подруга. — За кордоном люди, маючи пристойні пенсії, тільки жити починають після шістдесяти!

— Та ну, що ви… хіба є смисл прати чужі штани на старості?

— А вам скільки років? — поцікавилася я, прикинувши, що панянці явно, більше сорока.

— Минуло тридцять п'ять…

— А ви заміжня?

— Так, у мене діти, чоловік… не розумію, чого вона пішла від нас. Скандалів у нас ніколи не було, чоловік не п'є, — ну, випиває іноді в компанії, але в міру…

— А куди пішла? — моя товаришка явно намірилася «відшити» нашу співрозмовницю. Вирішила у швидкому темпі вичерпати всі запитання.

— О, куди! — жінка знову шморгнула носом і зобразила ображену міну. — Спершу в монастир, а потім взагалі… поселилася в якомусь глухому селі у старій халабуді… не хотіла, щоб ми до неї приїжджали…

— Напевно, любі діти так замучили маму своєю любов’ю, що в неї не було іншої ради, — саркастично зауважує моя подруга.

— От бачите, і ви так подумали!! — ображено каже наша сусідка. — Можете уявити собі, як нам було дивитися людям в очі і кожного разу щось пояснювати, хоча ми самі нічого так і не зрозуміли! І головне: вона все життя терпляче зносила знущання нашого тата. Вона так із ним натерпілася, поки ми були малими! Все було на ній: діти, дім і чоловік, та ще й робота була така, що завжди треба було добре виглядати, мати гарний настрій. Вона ніколи нікому не жалілася, ми завжди були доглянуті. Все було добре! Коли тато поїхав за кордон на заробітки і там залишився — то ми всі полегшено зітхнули. А коли вийшла на пенсію — то вже ж нарешті можна було по-людськи жити! Могла піти до брата, якщо зі мною було важко, бо все-таки двоє дітей, а в нього ще й досі нема…

— Мама ще живе? — обережно запитую, бо жінка вже вийняла носовичок.

— Вже рік минув… — вона нарешті розплакалася і стала безпорадно запивати свої сльози кавою. — Уявіть собі — чужі люди нам дали знати… так і поховали у тому селі… і я собі тепер місця не знаходжу, — чому вона так з нами вчинила?

— Перестаньте себе жаліти, — я відчуваю, що в мені починає наростати якесь внутрішнє