Водяничок [Отфрід Пройслер] (fb2) читать онлайн

Отфрід ПРОЙСЛЕР ВОДЯНИЧОК Казки

МАЛА БАБА ЯГА

МАЛА БАБА ЯГА СЕРДИТЬСЯ

Жила собі мала Баба Яга. Було їй усього сто двадцять сім років, а для Баби Яги, звісно, це ще зовсім молодий вік.

Мешкала вона в чаклунській хатці серед дрімучого лісу. Хатка була невеличка. Але й господиня жила в ній мала. Тож місця Бабі Язі вистачало. А вже кращої оселі вона й побажати собі не могла. Дах на хатці дуже гарно скособочився од вітру, димар похилився, а віконниці раз у раз скрипіли. Знадвору до хатки була примурована піч. Бо як же без печі у хатці Баби Яги?

Був у малої Баби Яги ворон, що вмів розмовляти. Звали його Абраксас. Він умів не тільки каркати «Доброго ранку!» та «Добрий вечір!», як кожний учений ворон. Абраксас умів говорити геть усе! Він був мудрий ворон, розумівся геть-чисто на всьому й завжди давав господині поради. Баба Яга була високої думки про Абраксаса.

Десь годин шість щодня мала: Баба Яга вчилася чаклувати. Адже чаклунство — штука непроста: хочеш на ньому знатись, то вже не лінуйся! Спершу треба вивчити всі легші чаклунські премудрощі, а тоді складніші. Треба вивчити всеньку чаклунську книгу від палітурки до палітурки, не минувши ні однісінької вправи.

Мала Баба Яга дійшла тільки до двісті тридцятої сторінки. Того ранку вона саме вчилась викликати дощ. Сиділа на лавці біля печі з чаклунською книгою на колінах і чаклувала. Ворон Абраксас сидів поруч і був невдоволений.

— Тобі треба викликати дощ! — докірливо крякав він. — А ти що начаклувала? То в тебе летіли з неба білі миші! А то — жаби! А тоді — ялинові шишки! Цікаво, чи викличеш ти, нарешті, справжній дощ?

Мала Баба Яга заходилась прикликати дощ учетверте. Вона звеліла невеликій хмарі вийти на небо, поманила її рукою і, коли хмара опинилася над хаткою, гукнула:

— Дощику, дощику, припусти!

Хмара прорвалась, і з неба полився… кисляк!

— Кисляк! — вигукнув Абраксас. — Ти з глузду з’їхала! Що ти нам іще начаклуєш? Може, прищепок для білизни? Чи шевських гвіздків? Хоч би вже там з неба сипалися крихти хліба чи родзинки!

— Знов я, мабуть, щось наплутала, — промовила Баба Яга.

Вона й раніш, бувало, помилялася, але щоб підряд чотири рази!

— «Наплутала!» — буркнув Абраксас. — Я тобі скажу, в чому справа. Неуважна ти, ось як! Коли думаєш про казна-що, то, певно, наплутаєш! Треба уважною бути, затям собі!

— Ти так гадаєш? — сказала мала Баба Яга.

І раптом згорнула чаклунську книгу.

— Твоя правда! — гнівно вигукнула вона. — Я таки неуважна. А знаєш чому? — Очі її зблиснули. — Бо страшенно сердита!

— Сердита? — здивувався ворон. — А на кого?

— Сьогодні ж Вальпургієва ніч^[1]. Усі чаклунки зберуться на горі Блоксберг і заведуть там танці.

— Ну то й що? — спитав ворон.

— А я ще замолода для танців, кажуть дорослі чаклунки. Вони не хочуть, щоб я летіла на Блоксберг і танцювала разом з ними!

Старий ворон спробував її заспокоїти:

— Бачиш, тобі ж тільки сто двадцять сім років, і ти ще не доросла до цього. Як підростеш — тоді інша річ.

— Отакої! — вигукнула мала Баба Яга. — Я тепер хочу танцювати з усіма! Розумієш?

— Викинь це з голови, — прокрякав ворон. — Хіба щось зміниться від того, що ти сердитимешся? Не втрачай глузду!.. І що ж ти надумала робити?

— А ось що, — мовила мала Баба Яга. — Цієї ночі полечу на Блоксберг!

— На Блоксберг? — жахнувся ворон. — Але ж дорослі чаклунки тобі заборонили. Вони не хочуть, щоб їм там заважали!

— Пхе! — скривилася мала Баба Яга. — Багато чого заборонено! Треба тільки не попастись їм на очі…

— Попадешся! — скрикнув ворон.

— Ет, пусте! — сказала мала Баба Яга. — Я з’явлюся там, коли танці вже будуть у розпалі. А наприкінці втечу! На Блоксберзі цієї ночі робитиметься таке, що мене за всім тим ніхто й не помітить!

ГЕЙ-Я, ВАЛЬПУРГІЄВА НІЧ!

Малу Бабу Ягу не злякали слова ворона Абраксаса. Тієї ж ночі вона помчала на Блоксберг.

Усі дорослі чаклунки вже зібралися там. Маяли на вітрі коси, лопотіли спідниці; всі чарівниці вже кружляли довкола вогнища. Було їх тут чи не з п’ятсот, коли не шістсот: гірські русалки, лісові мавки, русалки болотяні та криничні, чаклунки-вітряниці, русалки-туманниці, трав’яні русалки та чарівниці-гризухи. Вихором шугали вони одна повз одну, вимахуючи мітлами.

— Вальпургієва ніч! — вигукували чарівниці. — Гей-я, Вальпургієва ніч!

Вони мекали, крякали й кукурікали. Час від часу викликали грім і блискавки.

Мала Баба Яга й собі непомітно шугнула поміж збурену юрбу.

— Гей-я, Вальпургієва ніч! — щосили гукала вона.

Разом з усіма кружляла вона довкола багаття й думала:

«Якби мене оце побачив Абраксас! Витріщив би з подиву очі, як сова!»

Може б, усе й добре скінчилося, якби мала Баба Яга танцюючи не перебігла дорогу своїй тітоньці — чаклунці-дощовиці Трам-Бам-Бах.

Хто-хто, а тітонька Трам-Бам-Бах жартів не знала. Завжди була надута й лиха.

— Ти диви! — гукнула вона, зіткнувшись посеред танцівниць із своєю-небогою. — Оце-то новина! Тобі чого тут треба? Кажи! Хіба ти не знаєш, що дітлахам заборонено з’являтися сьогодні на Блоксберзі?

— Не кажи нікому! Не кажи! — злякано просила мала Баба Яга.

— Е, ні! — сказала тітка Трам-Бам-Бах. — Тебе, зухвале дівчисько, треба покарати!

Всі чаклунки, почувши це, зацікавлено зібралися довкола них. Чаклунка негоди Трам-Бам-Бах одразу ж розповіла їм про все.

— Що тепер з нею робити? — гнівно спитала вона.

— Покарати її треба! — загули чаклунки-туманниці.

— Ведіть її до Найстаршої чаклунки! — закаркали гірські чарівниці. — Зараз же ведіть!

— Авжеж! Авжеж! — підхопили всі. — Беріть її і тягніть до Найстаршої!

Не допомогли малій Бабі Язі ні просьби, ні благання. Тітка Трам-Бам-Бах ухопила її за комір і притягла перед очі Найстаршої чаклунки. Та поважно сиділа на троні з кочерг. Насуплено вислухала вона чаклунку-дощовицю. Тоді громом загриміла на малу Бабу Ягу:

— І ти наважилася прилетіти цієї ночі на Блоксберг, хоч ворожбиткам твого віку це заборонено? Як тобі спало на думку таке божевілля?

— Сама не знаю! — Мала Баба Яга затіпалась від страху. — Мені… мені раптом так сюди закортіло… ось я й сіла на мітлу та й прилетіла…

— Тоді сідай і лети назад, — звеліла Найстарша чаклунка. — Щезни мені з очей! Негайно! Поки я не розсердилася!

Мала Баба Яга зрозуміла, що з Найстаршою ще можна якось дійти згоди.

— А дозволите мені хоч на той рік танцювати з вами? — боязко спитала вона.

— Гм… — замислилась Найстарша. — Обіцяти не можу. Але як ти станеш на той час доброю чаклункою, тоді ще поміркуємо. Через рік, напередодні Вальпургієвої ночі, на загальній раді ми влаштуємо тобі екзамен. Але буде він нелегкий.

— Дякую! — сказала мала Баба Яга. — Дякую вам! Обіцяю стати через рік доброю чаклункою.

І стрибнула на мітлу, щоб летіти додому.

Але раптом втрутилася чаклунка-дощовиця Трам-Бам-Бах:

— І ти не хочеш покарати це зухвале дівчисько? — спитала вона в Найстаршої чаклунки.

— Покарай її! — підбурювали інші чаклунки-дощовиці.

— Покарай її! — волала решта.

— Треба, щоб був порядок!

— Провчити її, як слід! Провчити!

— Підсмалімо це зухвале жабеня на вогні! — порадила тітка Трам-Бам-Бах.

— Чи не краще заперти її на кілька тижнів, — запропонувала чаклунка-гризуха. — У моєму гусятнику! Все одно він порожній…

— А я краще придумала, — встряла болотяна русалка. — Віддайте її мені! Я її ткну в багно! По самісінькі вуха!

— Ні, ні! — заперечили трав’яні русалки. — Краще добре подряпати їй обличчя.

— А ще, — засичали чаклунки-дощовиці, — її треба гарненько відшмагати!

— Лозинами! — заторохтіли гірські чаклунки.

— Ще й мітлами! — гукнула тітка Трам-Бам-Бах.

Мала Баба Яга похолола з жаху. Оце-то так!

Коли всі висловились, озвалася Найстарша:

— Якщо ви так вимагаєте їй кари… — почала вона.

— Вимагаємо! Вимагаємо! — залементували гуртом усі чаклунки, а найдужче тітка Трам-Бам-Бах.

— …Тоді раджу відібрати в неї мітлу! — крикнула Найстарша. — Нехай іде додому пішки! Живе вона далеко, і доведеться їй бігти три дні та три ночі, поки дістанеться до своєї хатки. Буде з неї й цього.

— Ні, цього мало! — закричала тітка Трам-Бам-Бах.

Але інші чаклунки погодились, що цього з малої цілком досить. Вони відібрали й пошпурили у вогонь її мітлу. А тоді зловтішно побажали їй щасливої дороги.

Я ПОМЩУСЯ!

Яка ж то була довга і виснажлива дорога! Три дні й три ночі йшла мала Баба Яга до своєї хатки. Вранці четвертого дня з намуляними ногами і в подертих черевиках вона ступила на своє подвір’я.

— Нарешті повернулася! — зустрів її Абраксас.

Він сидів на димарі і стривожено виглядав господиню. Як побачив її, наче камінь зсунувся з його воронячої душі. Він розгорнув крила і полетів їй назустріч.

— Що ж оце ти робиш? — закрякав він. — Тиняєшся десь цілими днями, а я сиджу вдома і не знаю, що чинити. — Він переступив з ноги на ногу. — А який у тебе вигляд? Уся в пилюзі! І чому кульгаєш? Пішки йшла? А я ж думав, ти на мітлі. Хіба в тебе не було мітли?

— Була! — зітхнула мала Баба Яга.

— Як-то була? — здивувався ворон. — Що це означає?

— А те, що мітли більше нема!

— Мітли?..

— …більше нема! — повторила мала Баба Яга.

Абраксас раптом про все здогадався. Він схилив голову набік.

— Отже, тебе спіймали? Я ж так і знав. Було б дивно, якби тебе не спіймали! Що ж, по заслузі й шана.

Але малій Бабі Язі вже все було байдуже.

«Спати! — думала вона. — Мерщій спати!»

Вона подибала до своєї кімнатки і впала на ліжко.

— Хе! — обурився Абраксас. — Може, ти хоч скинеш закурений одяг?

Але мала Баба Яга вже голосно хропла.

Вона спала, як байбачок, аж до ранку. А коли прокинулась, Абраксас терпляче сидів на бильці ліжка.

— Виспалася? — спитав він.

— Трохи, — позіхнула мала Баба Яга.

— То, може, хоч тепер розкажеш мені про все, що сталося?

— Спочатку поснідаємо, — буркнула мала Баба Яга. — Не розповідати ж мені натщесерце?

Наївшись по саму зав’язку, мала Баба Яга відсунула тарілку й заходилася розповідати…

— Хоч і легковажно ти повелась, та щастя маєш, — зауважив Абраксас, коли вона скінчила. — Пам’ятай, що за рік ти повинна стати доброю чаклункою.

— Постараюся, — обіцяла мала Баба Яга. — Віднині я вчитимусь чаклувати не шість, а сім годин щодня. Крім цього, я зроблю ще дещо… щось дуже важливе…

— Що саме?

Мала Баба Яга скривилась, прибрала дуже сердитого вигляду. Тоді вимовила поволі, з притиском:

— Я по-мщу-ся!

— Кому?

— Тітці Трам-Бам-Бах! Вона, капосна, усьому виною! Це через неї в мене скалічені ноги і подрані черевики. Хто підбурив усіх чаклунок проти мене? Хто потяг мене до Найстаршої чаклунки? Вона! Мало їй було, що в мене забрали мітлу! Усього їй мало!

— Гаразд, — погодився Абраксас. — Вона підло повелася. Але мститися?!

— Я їй начаклую замість носа свинячий писок! — засичала мала Баба Яга. — І ослячі вуха! І телячі ноги! І цапину бороду! А на додачу коров’ячий хвіст!

— Коров’ячий хвіст і цапину бороду? — спокійно промовив ворон. — Невже ти гадаєш дошкулити цим старій Трам-Бам-Бах? Вона ж така сама чаклунка, як і ти, і простісінько зніме твої чари.

— Ти так гадаєш? — Мала Баба Яга зрозуміла, що ослячі вуха і телячі ноги не багато зарадять. — Добре! — сказала вона. — Тоді я придумаю щось хитріше! Щось таке, з чим тітка Трам-Бам-Бах не швидко впорається. Віриш мені?

— Припустимо, — погодився Абраксас. — Але здається мені, що коли ти заподієш їй щось лихе, то потім сама гірко жалкуватимеш.

— Чому? — здивувалася мала Баба Яга.

— Бо ти обіцяла Найстаршій чаклунці стати доброю чарівницею. А добрі чарівниці не чинять лиха! Затям собі це!

Мала Баба Яга нерішуче глянула на ворона:

— Ти не жартуєш?

— Анітрохи, — відповів Абраксас. — На твоєму місці я добре над цим поміркував би!

А МІТЛИ У ВАС Є?

Що робить мала Баба Яга, коли намуляє собі ноги? Бере трохи жаб’ячої ікри, мишачого посліду, домішує туди жменю подрібнених зубів кажана і довго варить усе це на вогнищі. А тоді змащує тим варивом рани, проказуючи замовляння з чаклунської книги. І ноги вмить гояться.

— Так, одне зроблено, — з полегкістю промовила мала Баба Яга, коли вариво і замовляння зробили своє.

— Уж не кульгатимеш? — спитав Абраксас.

— Сам подивися! — І мала Баба Яга босоніж пішла в танок по хаті.

Потім вона надягла панчохи і взулася в черевики.

— Куди це ти зібралася? — здивувався ворон.

— В село! І ти ходи зі мною.

— Далеченько! — вигукнув Абраксас. — А мітли б тебе немає! Доведеться пішки йти.

— Отож-бо й воно! — мовила мала Баба Яга. — Я не хочу більше ходити пішки. Через це й треба йти в село.

— Ти що, надумала поглузувати з мене?

— Чого б то? Просто я хочу купити собі нову мітлу, звичайно, коли ти не заперечуєш.

— Ну, це інша річ! — зрадів Абраксас. — Тоді й я піду з тобою. Бо знов десь забаришся.

Дорога в село йшла через ліс. Іти доводилося по слизькому, покрученому корінні, по гострому камінні, крізь колючу ожину. Правда, воронові було байдуже: він вигідно вмостився на плечі малої Баби Яги і пильнував тільки, щоб якась гілка не стьобнула його по голові.

Зате мала Баба Яга раз у раз спотикалася об коріння дерев, чіплялася спідницею за гілля кущів.

— Ну та й дорога! — сердилась вона. — Одне тішить, що скоро я знов літатиму.

Невдовзі вони дісталися до села і зайшли в крамничку Балдуїна Перчинки. Пан Перчинка, звісно, нітрохи не здивувався, що мала Баба Яга з ученим вороном завітали до його крамнички. Адже він зроду не бачив справжньої чаклунки, а тому мала Баба Яга здалась йому звичайною бабусею з сусіднього села.

Він гречно привітався з нею. Вона так само гречно відповіла.

— Що бажаєте? — люб’язно спитав крамар.

Спочатку мала Баба Яга попросила чверть фунта карамельок.

— Будь ласка, пригощайтеся! — Вона подала воронові пакуночок з цукерками.

— Красно дякую! — каркнув Абраксас.

— Учений птах! — шанобливо мовив крамар, бо знав, що на світі є вчені ворони. — Що ви ще бажаєте?

— Є у вас мітли? — спитала мала Баба Яга.

— Аякже! — вигукнув пан Перчинка. — Віники, щітки, мітли! І швабри! Є й мітелки змітати пилюку…

— Ні, дякую, мені потрібна мітла!

— З держаком чи без?

— З держаком. Неодмінно з держаком. Але щоб він був не куций.

— Ось цей вам підійде? — догідливо спитав крамар. — Довшого тепер, на жаль, немає…

— Мабуть, підійде, — сказала мала Баба Яга. — Я беру мітлу.

— Дозвольте, я вам її хоч трохи загорну, — запропонував Перчинка. — Вам так зручніше буде її нести.

— Ви дуже уважні, — посміхнулася Баба Яга, — але не треба.

— Ваша воля! — Пан Перчинка полічив гроші і провів малу Бабу Ягу до дверей. — Матиму за честь бачити вас у себе знову. Ваш покірний…

«Слуга», — хотів був він сказати, але враз йому аж подих перехопило. Він побачив, як купувальниця осідлала мітлу. Вона пробубоніла щось під ніс, і — шух! — мітла полетіла вгору разом із нею та вороном!

Пан Перчинка очам своїм не вірив.

«Ой лишенько! — подумав він. — Чи це, бува, мені не сниться?»

ДОБРІ НАМІРИ

Вихором полинула мала Баба Яга на новій мітлі. Вітер метляв її волоссям, лопотів хусткою. І ось вони вже над сільськими дахами та вежами. Воронові Абраксасу, що сидів у Баби Яги на плечі, доводилось добре триматися пазурами.

— Обережно! — закрякав він. — Дзвіниця!

Мала Баба Яга вчасно повернула мітлу, а то вони б зависли на вершечку дзвіниці. Тільки фартух зачепився на дзьоб залізного півника, що повертався за вітром, і роздерся навпіл.

— Лети повільніше! — крикнув Абраксас. — Бо ще скрутиш собі в’язи! З глузду з’їхала, чи що?

— Це не я! Це мітла! — вигукнула мала Баба Яга. — Вона мене не слухається!

З новою мітлою так самісінько, як з молодим конем: спершу її треба приборкати та об’їздити. І коли відбудешся самим тільки розірваним фартухом, вважай, що тобі пощастило.

Але мала Баба Яга була мудра. Вона погнала норовисту мітлу в чисте поле. Там не було за що зачепитись.

— Брикай, брикай собі! — заохочувала вона мітлу. — Брикай! Як змордуєшся, то враз порозумнішаєш! Вйо!

Мітла і сяк, і так намагалася скинути Бабу Ягу. Викручувалась, як тільки могла, ставала дибки, летіла сторч, але нічого не допомогло. Мала Баба Яга мов прикипіла до мітли.

Нарешті мітла присмирніла: вона геть знесиліла. Тепер мітла корилася кожному слову малої Баби Яги.

Слухняно летіла вона то швидко, то повільніше, то прямо, то кружка.

— Давно б так! — задоволено промовила мала Баба Яга.

Вона поправила на голові хустку, обсмикала спідницю, потім легенько стукнула долонею по держаку, і вони плавно полетіли до лісу.

Мітла тепер стала покірна, мов ягня. Не кваплячись, пливли вони в повітрі над верхів’ями дерев. Далеко внизу де-не-де зринали зарості ожинника, гранітні скелі… А мала Баба Яга любенько собі махала ногами. З радості, що їй тепер не доведеться більш ходити пішки. Забачивши зайців та козуль, вона махала їм рукою. А ще бавилася тим, що лічила лисячі нори.

— Поглянь-но! Мисливець! — І ворон Абраксас кивнув донизу своїм довгим дзьобом.

— Та бачу, — відповіла мала Баба Яга. Вона скривила губи і — чвирк! — плюнула мисливцеві просто на капелюх.

— Навіщо це ти? — дорікнув Абраксас.

— Бо мені так хочеться! — захихотіла мала Баба Яга, — Нехай думає, що то дощ!

Та ворон і не посміхнувся.

— Так не годиться! — докірливо сказав він. — Добрі чаклунки не плюють на капелюхи людям.

— Ах, облиш! — вередливо вигукнула мала Баба Яга.

— Будь ласка! — образився Абраксас. — Мені що? Але твоя тітонька Трам-Бам-Бах дуже зрадіє, як дізнається про твої вибрики…

— Чарівниця-дощовиця? А яке їй діло?

— А таке! — крякнув Абраксас, — Уяви собі, як вона тішитиметься, коли ти через рік не станеш справжньою чаклункою! Хочеш зробити їй таку приємність?

Мала Баба Яга щосили закрутила головою.

— А саме до того йде! Ось побачиш, як не схаменешся! — І Абраксас замовк.

Мала Баба Яга й собі замовкла. Воронові слова змусили її замислитись. Та хоч круть, хоч верть, а видно, його правда.

Коли вони прилетіли додому, мала Баба Яга сказала:

— Таки твоя правда! Я мушу стати доброю чаклункою. Тільки цим дошкулю тітці Трам-Бам-Бах. Нехай з люті кусає собі лікті…

— Саме так воно й буде! — крякнув Абраксас. — Але віднині роби тільки добрі справи.

— О, це я можу! — запевнила мала Баба Яга.

БУРЯ

Мала Баба Яга віднині вчилася чаклунства не по шість, а по сім годин щодня. До наступної Вальпургієвої ночі вона хотіла знати геть-чисто все, про що могли спитати її дорослі чарівниці. Наука йшла легко, адже Баба Яга була ще така молода. Незабаром вона вже пам’ятала всі найважливіші чаклунські штуки.

Часом вона літала трохи прогулятися. Після стількох годин пильної праці треба було розважитись. Хоч вона й мала нову мітлу, та іноді гуляла в лісі й пішки. Бо ж ходити пішки з власної охоти велика приємність!

Одного разу, коли вона з Абраксасом блукала лісом, їм зустрілись три бабусі. За плечима в кожної був кошик. Старенькі дивилися під ноги, мов чогось шукали.

— Чого ви тут шукаєте? — спитала мала Баба Яга.

— Сухої кори та ломаччя, — відповіла одна бабуся.

— Але нам не щастить, — зітхнула друга. — Ліс як виметений.

— І давно ви шукаєте? — спитала мала Баба Яга.

— З раннього ранку, — сказала третя бабуся. — Ми все шукаємо й шукаємо, та не назбирали разом утрьох навіть півкошика. Чим же його палити взимку піч?

Мала Баба Яга зазирнула в кошики: на дні лежало по кілька тоненьких гіллячок.

— Тепер я розумію, чого ви такі сумні, — закивала вона головою. — Але що за причина, чому ви нічого не знайшли?

— Це все вітер!

— Вітер? — здивувалася мала Баба Яга. — А до чого тут вітер?

— Бо він не хоче віяти, — сказала одна бабуся.

— А коли немає вітру, то жодна суха гіллячка не впаде додолу з дерева, — додала друга.

— А коли гілля не падає з дерев, то що збирати в кошик? — докинула третя.

— Та он воно що! — вигукнула мала Баба Яга.

Бабусі закивали головами. А одна сказала:

— От якби я вміла ворожити! Я наворожила б вітру, та я, на жаль, не чаклунка.

— Авжеж, — погодилась мала Баба Яга. — Ти не чаклунка.

Зажурені бабусі налаштувалися йти додому.

— Нема чого шукати, — мовили вони. — Поки не буде вітру, ми не назбираємо нічого. До побачення!

— До побачення! — промовила мала Баба Яга.

— Чи можна якось їм зарадити? — прошепотів Абраксас, коли бабусі трохи відійшли.

Мала Баба Яга пирснула:

— Я вже щось надумала! Міцніш тримайся, а то тебе знесе вітер.

Здійняти вітер малій Бабі Язі було заіграшки. Як крізь зуби свисне — то й зніметься буря, та ще й яка!

Мала Баба Яга свиснула — і враз закрутив вихор, гнучи додолу стовбури дерев. Він помчав над горою й загойдав дерева. Здоровенні гілляки, шматки кори полетіли додолу.

Бабусі заойкали, поприсідали зі страху, притримуючи руками спідниці. Ще мить — і їх підхопив би вихор. Але мала Баба Яга цього не хотіла.

— Годі! — вигукнула вона. — Вгамуйся!

І вітер одразу вщух. Бабусі злякано роззирнулись. У лісі було повно гілляччя, дрючків та сухої кори.

— От добре! — загукали вони, — Стільки хмизу враз! Його нам надовго стане!

Вони миттю вивершили свої кошики і, сяючи з радості, подалися додому.

Мала Баба Яга, всміхаючись, дивилася їм услід.

Навіть ворон Абраксас був задоволений, а таке траплялося не часто. Легенько дзьобнувши малу Бабу Ягу в плече, він сказав:

— Для початку непогано. Мені здається, у тебе є все, щоб стати справжньою доброю чаклункою.

ВПЕРЕД, СИНКУ!

Відтоді мала Баба Яга завжди дбала про те, щоб збирачки хмизу не верталися додому з порожніми кошиками. І всі були в гарному настрої, а знайомі бабусі, зустрівши в лісі малу Бабу Ягу, весело всміхалися й казали:

— Збирати в цьому році хмиз — це втіха! Є по що ходити!

Як же здивувалася одного разу мала Баба Яга, коли зустріла заплаканих бабусь із порожніми кошиками за плечима!

Адже вчора ввечері вона здійняла великий вітер, і в лісі було повно хмизу.

— Подумай тільки, яке лихо! — хлипали бабусі. — Новий лісник заборонив нам збирати хмиз. Повитрушував наші кошики і нахвалявся заарештувати нас, як ще хоч раз поткнемося в ліс.

— Який це гедзь його вкусив?

— Він лихий чоловік! — закричали бабусі. — Колишній лісник не боронив нам збирати хмиз. А цей, бач, не дозволяє. Як він лютував, то й не сказати! Не буде в нас тепер дрівець… — І бабусі заголосили ще дужче.

— Не плачте! — втішала їх мала Баба Яга. — Новий лісник передумає. Я його напоумлю.

— Як? Як ти це зробиш? — не вірили бабусі.

— Це вже мій клопіт. Ідіть додому й не тривожтесь. А від завтрашнього дня знову збиратимете хмиз, скільки вам треба.

Бабусі подибали додеру. А мала Баба Яга хутенько вичаклувала собі повний кошик хмизу. Тоді поставила його край дороги сіла поряд, ніби притомилась і відпочиває.

Чекати їй довелося недовго: незабаром на дорозі показався лісник. Мала Баба Яга пізнала його по зеленій куртці. За плечима в нього висіла рушниця, а через плече шкіряна торба.

— Ого! — крикнув лісник. — Іще одна! Ти що тут робиш?

— Відпочиваю, — пояснила мала Баба Яга. — Заважкий кошик, нехай трохи оддишуся.

— Хіба ти не знаєш, що збирати хмиз тут заборонено?

— Ні, звідки мені знати?

— Ну, то тепер знатимеш! — скипів лісник. — Висипай хмиз і забирайся геть!

— Висипати хмиз? — здивовано перепитала Баба Яга. — Змилуйтеся наді мною, пане новий лісник! Ви не скривдите старої жінки!

— Зараз побачиш, що я тобі зроблю! — закричав лісник. Він схопив кошик і хотів висипати хмиз. Але мала Баба Яга сказала:

— Цього ви не зробите!

Лісник геть розлютився.

«Я запроторю тебе до в’язниці!» — хотів він закричати, але натомість промовив:

— Вибач, я пожартував. Звісно, ти можеш забрати свій хмиз.

«Ти диви, — збентежився лісник, — я думаю одне, а кажу зовсім інше?»

Та звідки йому було знати, що це мала Баба Яга начаклувала.

«Отак краще, синку!» — подумала мала Баба Яга і весело сказала:

— Якби ж цей кошик був хоч трохи легший!

— Може, допомогти? — люб’язно спитав лісник. — Я міг би віднести вам цей хмиз аж додому…

Мала Баба Яга захихотіла:

— Справді, синку? Який ти ласкавий! Який чемний!

«Хоч гвалт кричи! — думав лісник. — Верзу казна-що. Я сам себе не впізнаю».

Лісник, сам незчувшись коли, завдав важкий кошик собі на плечі.

— Матусю! — сказав він. — Якщо ви дуже стомилися, то сідайте верхи на кошика.

— А ти не жартуєш? — спитала мала Баба Яга.

Лісник з відчаєм почув свою люб’язну відповідь:

— Авжеж, не жартую! Вилазьте!

Малій Бабі Язі не треба було двічі казати. Одним махом сіла вона верхи на кошик, а ворон Абраксас фуркнув їй на ліве плече.

— Тепер рушаймо! Вперед, синку!

Лісникові куди дужче хотілося, щоб кошик разом із старою й вороном провалилися до лиха в землю. Та що з того? Він покірно чалапав уперед.

— Прямо й прямо! — крякав Абраксас. — Та жвавіше, мій ослику, жвавіше! А то дзьобну тебе в м’якеньке місце!

Лісника кидало то в жар, то в холод. Він дибав та й дибав, весь упрілий, висолопивши язик. Спочатку лісник загубив свого зеленого капелюха, потім шкіряну торбу. Рушницю він теж посіяв. А його все ганяли й ганяли по лісі вздовж і впоперек.

— Ліворуч! — командував Абраксас. — За отим ровом праворуч, а далі на гору!

Коли вони нарешті дісталися до хатки, лісник ледве стояв на ногах. Та мала Баба Яга не почувала до нього жалю. Навпаки, вона сказала:

— Чи не хочеш ти, синку, порубати оцей хмиз?

— Порубаю, пов’яжу ще й складу в стос, — промовив лісник.

Гак він і зробив.

Коли лісник скінчив — а затяглася робота допізна, — мала Баба Яга сказала:

— Тепер хоч і додому йди. Не знаю, як і дякувати тобі, синку! Такого люб’язного лісника, як ти, навряд чи ще де знайдеш! Ото зрадіють бабусі, як прийдуть завтра по хмиз! Ти ж бо і їм допоможеш, правда?

Новий лісник кивнув головою і, заточуючись, поплентався додому.

Відтоді, побачивши в лісі якусь бабусю з кошиком хмизу, він обминав її десятою дорогою.

Мала Баба Яга ще не раз згадувала про цю свою витівку.

— Тепер я так завжди робитиму! — призналася вона воронові. — Я допомагатиму добрим людям. А лихим робитиму каверзи. Це мені подобається!

— А навіщо? — спитав Абраксас. — Робити добро можна й без каверз.

— Ах, це нудно! — пирхнула мала Баба Яга.

— А ти звідки знаєш? — спитав Абраксас.

ПАПЕРОВІ КВІТИ

Якось у неділю малій Бабі Язі скортіло полетіти до міста й подивитися базар.

— Чудово! — зрадів Абраксас, — І я з тобою! Тут у лісі, так самотньо, дерев сила, а людей обмаль. А в місті, та ще на базарі, навпаки!

Та летіти на мітлі аж до самого базарного майдану вони не могли. Уявіть собі, який би там переполох зчинився! Чого доброго, ще й поліцію накликали б на свою голову. Тож сховали вони мітлу на околиці міста, в житі, а далі пішли пішки.

Базар уже вирував: господині, наймички, селянки, куховарки товпилися довкола прилавків. Жінки городників вихваляли свою городину, продавці садовини гукали раз у раз: «Купуйте яблука боскоп і груші бера!» Жінки рибалок запрошували до оселедців, ковбасник — до гарячих сардельок, гончар — до глечиків та мисок, розставлених на солом’яній маті.

— Квашена капуста! Квашена капуста! — гукали тут.

— Кавуни, дині! Дині, кавуни! — кричали там.

Та найдужче було чути Якоба Дешевого. Він стояв на верхньому східці фонтану і, стукаючи молоточком по скриньці з крамом, кричав:

— Купуйте, люди, в мене, купуйте! Сьогодні мій крам дешевий! Сьогодні я дуже щедрий, віддаю все за півціни! Шнурівки, нюхальний тютюн, підтяжки! Леза, зубні щітки, шпильки для кіс! Ганчірки мити горщики, вакса, часниковий сік! Підходьте, люди добрі! Купуйте в Якоба Дешевого!

Мала Баба Яга тішилася з базарної метушні. То сюди, то туди ніс її людський потік. Тут покуштувала вона груш, там — квашеної капусти. У Якоба Дешевого за кілька крейцерів купила запальничку, а той подарував їй скляного персня.

— Красно дякую! — промовила мала Баба Яга.

— Будь ласка!.. Сюди, люди добрі, сюди! Купуйте крам у Якоба Дешевого!

У найдальшому куточку базару мовчки стояла бліда дівчинка з повним кошиком паперових квітів. Люди не звертали на неї уваги, квапливо йшли собі далі. Ніхто й квіточки не купив у несміливого дівчати.

— От якби ти щось зробила для сердешної дитини, — мовив ворон Абраксас, — Шкода мені бідолашки.

Мала Баба Яга хутенько проклала собі в юрмі дорогу, підійшла до дівчини й спитала:

— Ніяк не попродаєш квітів?

— Ох, — зітхнула дівчинка, — хто купує паперові квіти влітку! Мама знову плакатиме. Як я до вечора не вторгую хоч трохи грошей, їй буде ні за що купити нам хліба. А в мене ще семеро братиків і сестричок. Батько минулої зими помер. Тож ми й робимо оці паперові квіти. Та ніхто не бере.

Мала Баба Яга співчутливо слухала дівчинку, думаючи, як їй допомогти. Аж ось вона сказала:

— Не збагну, чому люди не купують цих квітів. Вони ж так гарно пахнуть!

Дівчинка недовірливо подивилася на неї:

— Пахнуть? Хіба ж пахнутимуть паперові квіти?

— Авжеж, авжеж, — поважно запевнила мала Баба Яга. — Вони пахнуть куди приємніше за справжні. Хіба ти не відчуваєш?

Паперові квіти справді пахли! І це помітила не тільки мала, що їх продавала.

На базарі всі раптом почали принюхуватись.

— Що воно так пахне? — питалися одне в одного люди.

— Як-то! Паперові квіти, кажете? Чи є вони ще? Треба купити кілька квіток неодмінно! Мабуть, вони дорогі?

Усяк, хто мав носа й ноги, поспішив на той край базару, де стояла дівчинка. Жінки рибалок покидали напризволяще свої оселедці, ковбасник — свою плиту, на якій варилися сардельки, городниці — свою городину. Всі, всі пхалися до дівчинки — купити паперових квітів. Навіть Якоб Дешевий з крамарською скринькою й собі примчав туди. А що він прибув останній, то, звівшись навшпиньки, склав трубочкою руки й залементував.

— Агей! — кричав він через голови людей, — Ти чуєш мене, дівчинко з квітами? Це Якоб Дешевий. Передай мені дві квітки! Ну хоч одну! Чуєш мене? Хоч однісіньку?

— Ні, ні! Нікому не продавай без черги! Навіть Якобові Дешевому! — закричали люди. — Продавай по черзі! — Вони раділи, бо їм пощастило — вони попереду. Адже всім квітів не вистачить, і ті, хто прийшов, пізніше, спіймають облизня.

А дівчинка продавала й продавала. Проте квітів у кошику не меншало. Їх вистачило для всіх, хто тільки хотів купити, навіть для Якоба Дешевого.

— Що за дивина, — знизували плечима люди, — чому квітів у кошику не меншає!

Дівча також не знало чому. Звичайно, це могла б пояснити тільки мала Баба Яга. Але вона з Абраксасом уже давненько зникла з базару, лишивши позаду міські будинки. Невдовзі вони дісталися туди, де лежала схована в житі мітла.

Мала Баба Яга все ще думала про дівчинку. І стиха сміялася. Раптом ворон легенько дзьобнув її в плече і показав чорну хмару, що швидко пливла в небі. Хмара була б як хмара, якби з неї не стирчав держак мітли.

— Глянь! — крикнув Абраксас. — Тітка Трам-Бам-Бах! Стара пройда, певно, шпигувала за тобою.

— Ну, вже ця все винюхає! — буркнула мала Баба Яга.

— Пусте! — промовив ворон. — Перед нею тобі нема з чим критися, а надто з сьогоднішнім вчинком.

ДОБРА НАУКА

Уже кілька днів без упину йшов дощ. Малій Бабі Язі зоставалось тільки никати без діла по хаті й, позіхаючи, виглядати кращої години. Аби згаяти час, вона іноді трохи ворожила: качалка з кочергою танцювали в неї на плиті вальс, совочок перекидався біля грубки, а масничка ставала догори дном. Але то були все дрібні витівки, і скоро вони їй набридли.

Та ось нарешті знову засяяло сонце, і мала Баба Яга не могла більше всидіти в своїй хатині й хвилиночки.

— Гайда! — бадьоро вигукнула вона. — Вилітаймо! І тільки через комин! Подивимось, чи десь, бува, не стануть у пригоді наші чари.

— Але пам’ятай, що насамперед треба робити добрі справи! — застеріг її Абраксас.

Вони покружляли над лісом, а тоді над луками. Внизу, то тут, то там, блищали калюжі від дощу, дороги порозкисали. Селяни чалапали по кісточки в болоті.

І шлях до села після дощу розгруз. Саме тоді з міста їхала підвода, запряжена парою коней. На підводі лежали бочки з пивом. Дорога була така, що швидко не поїдеш. З рота в коней клаптями падала піна. Важку підводу вони тягли щосили. Візникові ж, який розсівся собі на передку, здавалося, що їде він надто поволі.

— Вйо! — горлав він. — Ворушіться, кляті! — безжально батожив коней.

— От поганець! — обурився Абраксас. — Лупить коней, мов якийсь катюга! Хіба можна спокійно на це дивитись?

— Нічого! — сказала мала Баба Яга. — Скоро він забуде цю погану звичку!

Вони летіли слідом за підводою, аж поки вона не спинилася у селі перед корчмою. Візник зняв дві бочки й покотив їх через подвір’я до підвалу. Потім сам зайшов до корчми й замовив собі обід. А знесилених коней і не подумав випрягти й дати їм хоч по жменьці сіна чи вівса.

Мала Баба Яга тим часом стояла за повіткою, і коли візник щез за дверима корчми, вона миттю підбігла до підводи й спитала в коней їхньою мовою:

— Ваш хазяїн завжди такий жорстокий?

— Завжди, — зітхнули коні, — якби ти ще його побачила, коли він добре вип’є або лють на нього нападе. Періщить нас уздовж і впоперек, та ще й пужалном. Поглянь на наші спини в рубцях, то сама пересвідчишся.

— Парубійка слід провчити! — вигукнула мала Баба Яга. — Просто сором, що він отак вас лупцює. Допоможіть мені розквитатися з ним.

— Охоче. А що нам робити?

— Не рушайте з місця, коли він вилізе на підводу й схоче їхати. Не рушайте й кроку!

— Ох, ні-ні! — злякались коні, — Він нас приб’є!

— Обіцяю, що вам нічого не буде, — заспокоїла їх мала Баба Яга.

Вона підійшла до підводи, взяла батіг і зав’язала на його кінці вузлика. Та й більш нічого! Тепер вона могла з спокійною душею повернутися за повітку й крадькома позирати звідти на подвір’я.

Невдовзі з корчми вийшов візник. Він добре пообідав і чимало випив. Голосно посвистуючи від задоволення, він попрямував до підводи. Виліз на передок, взяв у ліву руку віжки, а правою звично потягся до батога.

— Вйо! — гукнув він і прицмокнув.

Але коні не рушили з місця. Візник розсердився.

— Ну постривайте ж, ледацюги! Ось я вам додам охоти! — І він замахнувся батогом.

Але батіг, не зачепивши коней, свиснув у повітрі і вдарив по вухах візника.

— А, бодай вас! — вилаявся він і ще раз замахнувся… та знову влучив батогом себе самого.

Візника взяла страшенна лють. Він зірвався на ноги і несамовито замахав батогом, силкуючись поцілити коней. Але щоразу оперізував себе самого.

— От нечиста сила! — закричав візник. — Ні, так воно не буде! — Він ухопив батіг і, не тямлячись із люті, замахнувся на коней. Та й тільки ж то.

Батіг так ляснув його, що аж кров бризнула. Візник скрикнув од болю і випустив батіг. В очах йому потемніло, він ухопився за край бочки, щоб не впасти.

Коли він згодом трохи оговтався, то побачив біля підводи малу Бабу Ягу. Вона посварилася на нього пальцем.

— Якщо ти ще хоч раз візьмешся за батіг, то знов тобі те буде. Затям собі це! А тепер можеш їхати. Вйо!

Вона дала коням знак, і вони рушили. «Дякую», — заіржав один кінь. Другий вдячно покивав головою.

Візник на передку сидів ні живий, ні мертвий. І все бубонів під свій розпухлий ніс:

— Поки й житиму, не візьму в руки батога!

НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ

П’ятниця для чарівниць усе одно, що для звичайних людей неділя. Як люди не працюють у неділю, так і чарівниці не чаклують у п’ятницю. Якщо ж котрась усе-таки здумає ворожити і її застукають на гарячому, то вона за це платить штраф.

Ось чому мала Баба Яга так ревно пильнувала цього звичаю. Щоб не спокушати себе, вона ще звечора в четвер ховала мітлу якнайдалі, а чаклунську книгу замикала в шухляду. Навіщо ризикувати!

У п’ятницю мала Баба Яга спала майже до обіду. Бо що ж їй було робити, коли чаклувати заборонено? Пообідавши, вона здебільшого йшла на прогулянку або сиділа в холодочку біля печі й байдикувала.

— Як на мене, то досить було б і однієї п’ятниці на місяць, — бурчала вона іноді.

Якось у п’ятницю наприкінці літа мала Баба Яга звично сиділа на лаві біля печі й нудьгувала. Сьогодні, як ніколи, їй раптом скортіло поворожити.

Зненацька вона почула чиюсь ходу. Потім хтось постукав у двері хатки.

— Іду, йду! — крикнула мала Баба Яга.

З цікавості вона миттю схопилася і побігла глянути, хто там стукає.

Під дверима, тримаючись за руки, стояли двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Побачивши малу Бабу Ягу, вони сказали:

— Добрий день!

— Добрий день! — відповіла мала Баба Яга, — Що вам, дітки?

— Чи не покажеш ти нам дорогу до міста, — почав хлопчик. — Ми заблукали…

— …Збирали гриби, — додала дівчинка.

— Еге, еге, — закивала головою мала Баба Яга. — Збирали гриби й заблукали.

Вона завела дітей до хатки, посадовила за стіл, налила їм кави ще й дала по шматку святкового пирога. А вже потім спитала, як їх звати.

Хлопчика звали Томас, дівчинку — Вроні. Вони були брат і сестра. У їхніх батьків є заїзд і чималий шинок «Золотий бик» недалечко від міського фонтана.

— Знаю, знаю, — кивнула головою мала Баба Яга.

— А ти? — поцікавився хлопчик і сьорбнув кави. — Ти хто?

— А от відгадай! — захихотіла мала Баба Яга.

— Як же я відгадаю? Ти скажи!

— Я — Баба Яга, а це — моя хатка.

— Ой! — злякано скрикнула дівчинка. — Ти справді Баба Яга? І ворожити вмієш?

— Не бійся! — заспокоїв ворон. — Вона добра Баба Яга і нічого поганого вам не зробить.

— Авжеж, не зроблю, — сказала й мала Баба Яга.

Вона налила їм ще кави й спитала:

— Вичаклувати вам щось?

— Схаменися! — зупинив її Абраксас. — Хіба ти забула, що сьогодні п’ятниця?

Однак мала Баба Яга вагалася недовго.

— Ми просто зачинимо віконниці, і ніхто нічого й не помітить, — лукаво мовила вона.

Та так і зробила. Позачиняла віконниці й навіть на штаби взяла, а тоді заходилась чаклувати. Спершу вичаклувала на столі в кухні морську свинку і хом’ячка, потім черепаху. Хом’ячок і свинка поставали на задні лапки й пішли танцювати. Черепаха танцювати не схотіла.

— Танцюй, танцюй! — нагримала на неї мала Баба Яга. — Не лінуйся!

Хоч-не-хоч, а довелося танцювати й черепасі.

— Ух ти! — захоплено вигукували діти, — Як у тебе здорово виходить!

— Це тільки початок, — сказала мала Баба Яга і звеліла морській свинці, хом’якові й черепасі щезнути.

Вона вичаклувала для дітей ще багато дечого веселого і втішного. Грубка співала пісеньку, в кавнику виріс букет квітів, ложки та ополоники на стінній поличці виступали, як у ляльковому театрі. Діти надивуватися не могли.

— Ану ще! — одно просили вони.

Мала Баба Яга чаклувала цілих дві години, викликаючи диво за дивом. Нарешті вона сказала:

— Ну, годі! Вам треба йти додому!

— Вже й іти?

— Авжеж, пора… Ви ж хочете бути дома ще завидна, правда?

Аж тепер діти помітили, як уже пізно. Кожне кинулось до свого кошика.

— О! — так і остовпів Томас. — Ми ж знайшли тільки трішечки всякого дріб’язку, а тепер кошики повні боровиків!

— Чого тільки на світі не буває, — вигукнула мала Баба Яга, начебто аж сама здивувалася.

Потім вона хутенько вивела дітей на дорогу.

— Дякуємо тобі! — сказала на прощання Вроні. — А може, ти прийдеш у гості до нас? Ми поводили б тебе скрізь, показали б кухню й льох, стайню й Корбініана.

— А це ж хто? — поцікавився Абраксас.

— Бик, наш улюбленець, — захоплено мовив Томас. — На ньому можна їздити верхи! Тож прийдете?

— Прийдемо! — запевнила мала Баба Яга. — Коли найкраще прийти?

— У неділю, за два тижні, — сказав Томас. — У нас буде свято — День стрільців. Давайте зустрінемося на луці, де буде свято!

— Гаразд! — погодилась мала Баба Яга. — У неділю, через два тижні, ми прийдемо. Ну, а тепер біжіть!

Томас і Броні, взявшись за руки, побігли до міста. Мала Баба Яга подалася до своєї хатки, «Коли б кожна п’ятниця минала так швидко, як оця!» — подумала вона.

Ступивши на подвір’я, вона побачила просто над хаткою чорну, як смола, хмару.

— Оце тобі таке! — каркнув Абраксас. — Тітуся Трам-Бам-Бах підглядала за нами! Мабуть, через димар.

— А може, це звичайнісінька чорна хмара, — збентежено промовила мала Баба Яга. — Принаймні мітли ніде не видно…

Проте на серці в неї наче миші шкреблися. А що, коли це й справді була тітонька Трам-Бам-Бах? Ой лишенько! Та відразу донесе Найстаршій, що вона чаклувала у п’ятницю.

— Побачимо, як там воно буде, — прошепотіла мала Баба Яга.

Вона чекала день, два, цілий тиждень — але нічого не сталося. І до Найстаршої чаклунки її не покликали, і штрафу вона також не платила.

Аж тоді мала Баба Яга полегшено зітхнула: все-таки то була не тітка Трам-Бам-Бах, а звичайнісінька дощова хмара!

ЗАЧАРОВАНЕ СВЯТО

Гули дзвони, вистрілювали в небо ракети, святкова поляна на околиці міста ледве вміщала щасливих глядачів. Мала Баба Яга довго шукала Томаса і Вроні. Вона проштовхувалась крізь юрбу, а ворон Абраксас, роззираючись на всі боки, мало не скрутив собі шиї.

Де ж вони поділися — Томас і Вроні?

А вони засмучено сиділи за стрілецьким наметом. Тут їх післядовгих пошуків і знайшла мала Баба Яга.

— Оце так! — вигукнула вона, похитуючи головою. — Чого похнюпились? Свято ж, а ви от-от заплачете!

— Заплачеш, — зітхнув Томас. — Коли батько надумав віддати нашого бика в нагороду переможцеві.

— Бика Корбініана? — перепитала мала Баба Яга.

— Умгу, — схлипнула Вроні. — У нагороду найкращому стрільцеві.

— А він його заріже і засмажить на вогні, — додав Томас. — А тоді всі стрільці гуртом їстимуть його.

— А коли жоден із стрільців його не виграє? — спитала мала Баба Яга. — І таке ж може бути…

— Ні, — заперечив Томас. — Стрілецьке свято — і без переможця? Ні, так не буває.

— Гм! Буває всяк! — сказала мала Баба Яга. Вона вже давно щось собі надумала. — Ходімте-но зі мною, все буде гаразд.

Томас і Вроні нерішуче подибали за нею. На поляну саме вийшла колона стрільців. Попереду виступав капітан з оголеною шаблею. Позаду трюхикав бик Корбініан, увесь обмаяний барвистими стрічками.

— Ура-а! — загукала юрба.

Усі пхалися, підводились навшпиньки, витягали шиї: всім кортіло побачити змагання стрільців, а надто щасливця, який виграє бика.

— Загін — стій! — скомандував капітан. За його знаком музиканти заграли туш.

— Тсс! Цитьте! — почулося в юрбі. — Зараз капітан виголосить промову.

— Мені випала велика честь, — почав той, — щиро вітати всіх вас із стрілецьким святом! Особливу нашу подяку ми складаємо нині господареві шинку «Золотий бик». Для винагороди переможця він віддає живого бика!

— Ура-а! Хай живе власник бика! — знову закричала юрба.

Тоді капітан махнув шаблею і сказав:

— Свято стрільців оголошую відкритим!

Край луки стояла висока жердина з дерев’яним орлом угорі. Його повинні були збити влучним пострілом.

Перший, як годиться, стріляв сам капітан — і блискуче промахнувся.

— Буває, — почулося з юрби.

Засоромлений невдачею, капітан відступив набік. Настала черга спробувати щастя прапорщикові. Він прицілився і вистрілив — але теж не влучив у орла.

Люди почали посміюватись. Далі всі зареготалися. Бо коли промахнеться хтось один, то ще півбіди. А вже як усі стріляють не туди, отодіто здійметься регіт! Ще зроду такого не було!

— Неймовірно! — бурчав капітан, збентежено кусаючи вуса. Він ладен був із сорому крізь землю провалитись. Адже він і не здогадувався, що його рушницю, як і рушниці всіх стрільців, зачаклувала мала Баба Яга.

Але Томас і Вроні, звичайно, відразу про все здогадались. Після кожного невдалого пострілу вони дедалі веселішали.

— Чудово! — вигукували вони, — Чудово!

Коли й останнього стрільця спіткала невдача, мала Баба Яга підштовхнула Томаса:

— А тепер іди ти.

— Я? Що я там робитиму?

— Стрілятимеш!

Хлопчик усе зрозумів. Він протовпився крізь юрбу і став на тому місці, звідки всі стріляли.

— Я зіб’ю орла!

— Отакий пуцьвірінок! — вигукнув капітан і хотів був прогнати хлопчика.

Та люди зняли галас:

— Нехай стріляє! Нехай стріляє! — Вони сподівалися чогось надзвичайно кумедного.

Тоді капітан сказав сердито:

— Про мене! З цього дива не буде пива.

Томас узяв рушницю, підняв її і прицілився, мов досвідчений стрілець. Люди затамували подих, позводилися навшпиньки, не спускаючи очей з дерев’яного орла.

Блиснуло полум’я, гримнув постріл. Орел з жердини ляпнувся додолу… Томас переміг. Томас став королем стрільців.

— Ура-а-а! — закричали глядачі, вимахуючи капелюхами, — Ура-а-а! Ура-а-а! Хай живе Томас! Син власника бика виграв бика!

Натовп завирував. Томаса підхопили на руки й підкинули вгору.

— Посадіть його на бика! Верхи на бика!

— І мене! — вигукнула Вроні.

— Вилазь! — гукнув Томас. — Адже це й твій бик!

Вони з радістю посадили б на бика й малу Бабу Ягу. Але вона не схотіла. Томас і Вроні рушили верхи на бику до міста.

Попереду всіх ішов оркестр, виграючи один за одним веселі марші. Похнюплені стрільці з своїм капітаном плентались позаду. А збуджена юрба вітала переможця:

— Браво! Хай живе король стрільців Томас!

До дітей крізь юрбу пропхався кореспондент місцевої газети. Він розгорнув свій записник, дістав олівець спитав:

— Коли накажете засмажити бика?

— Ніколи! — відповів Томас. — Його взагалі не заріжуть! Бик повернеться до свого стійла!

Гули дзвони, бахкали ракетниці, і ніхто не помітив, що мала Баба Яга, сяючи з утіхи, сіла на свою мітлу й полетіла до лісу.

— Тобі знову пощастило зробити добру справу! — похвалив її Абраксас. — Тепер, гадаю, ти спокутувала свою провину за те, що чаклувала в п’ятницю.

СНІГОВИК НАШ — МОЛОДЕЦЬ!

Був сонячний зимовий день. Прозора блакить неба аж мерехтіла. Сніг сяяв біло-біло, як випрана лляна скатертина. Мала Баба Яга й ворон Абраксас сиділи на узліссі, гріючись на сонці. Раптом поблизу залунали дитячі голоси, веселий гамір. Мала Баба Яга послала ворона подивитися, що там таке. За хвилину той повернувся і сказав:

— Малеча, років по шість-сім. Сніговика ліплять, аж ген там, за живоплотом, на лужку.

— Сніговика? Треба подивитись! — заявила мала Баба Яга.

Лужок, де гралися діти, був не дуже далеко, і мала Баба-Яга подалася туди пішки. Діти щойно зліпили сніговика. Він мав довгий морквяний ніс і очі з вуглинок, на голові замість капелюха — діряву каструлю. В правій руці він гордо тримав мітлу.

Діти не бачили, коли мала Баба Яга вийшла з-за живоплоту. Побравшись за руки, вони пішли танцювати навколо сніговика. Стрибаючи то на одній нозі, то на другій, діти приспівували:

Мала Баба Яга раділа, дивлячись на гарного сніговика і веселих дітей. Їй страх як кортіло потанцювати й собі з ними.

Але з лісу несподівано вискочила ватага старших хлопчаків — усього семеро. З галасом і свистом ринули вони на сніговика й перекинули його. Бешкетники затоптали в сніг каструлю, а мітлу переламали навпіл. Малюкам, що досі так весело бавилися, вони заходилися натирати обличчя снігом. Хтозна, що вони вчинили б ще, якби не нагодилася мала Баба Яга.

— Ей ви! — гнівно гукнула вона на хлопчаків. — Не чіпайте малечі. Бо вимету вас звідси мітлою!

Ватага хлопчаків дременула до лісу. Але гарного сніговика мов не було. Вкрай засмучені малюки стояли, понуривши голови. Мала Баба Яга добре їх розуміла. Щоб утішити дітлахів, вона порадила:

— А ви зліпіть нового сніговика.

Але діти сказали:

— Ми зліпимо, а ті лобуряки його знову потовчуть. Та й мітли в нас немає. Цю ж вони поламали.

— А може, це вам здалося? — мовила мала Баба Яга й нахилилася над поламаною мітлою. — Гляньте-но!

Мітла й справді була ціла!

— Тепер беріться до роботи. І нікого не бійтеся! — підбадьорила дітей мала Баба Яга. — Якщо ті бешкетники ще хоч раз спробують сюди прийти, то дістануть по заслузі. Повірте мені!

Малюки повеселішали й заходилися ліпити нового сніговика. Цей вийшов у них ще кращий, адже їм допомагала мала Баба Яга.

Щойно вони скінчили, як із лісу знову вискочило, галасуючи, семеро лобуряк. Малюки злякалися й ладні були накивати п’ятами.

— Стійте! — спинила їх мала Баба Яга. — І дивіться, що зараз буде!

І сталося диво: сніговик раптом заворушився, підняв мітлу й пішов на бешкетників. З першого хлопчика він збив шапку. Другому дав лівою рукою добрячого щигля по носі. Третього й четвертого схопив за коміри й так стукнув головами, що аж загуло. П’ятого метнув на шостого, і ті обоє покотились клубком, збивши з ніг і сьомого. А коли всі бешкетники лежали на землі, сніговик ухопив мітлу і вмить намів на них високу кучугуру.

Цього хлопчаки аж ніяк не сподівалися!

Вони безпорадно вовтузилися в кучугурі. Кликали б на допомогу, та не могли — їм у роти понабивалось повно снігу. Нарешті вони якось вибралися з-під снігової купи й кинулись навтікача.

А сніговик спокійно вернувся на своє місце, підняв мітлу і застиг у своїй звичайній позі. Він стояв, начебто нічого й не сталося.

Малеча раділа страшенно. Адже ті хлопчиська вже не насміляться сюди прийти! Мала Баба Яга раділа разом з ними і так сміялася, що на очах у неї виступили сльози. Ворон Абраксас аж злякався:

— Годі! Годі! — крякав він. — А то луснеш!

МОЖЕ, ЗАКЛАДЕМОСЯ?

Як опинилося двоє негренят на засніженій сільській вулиці? Відколи тут з’явились турки й індіанці? Турки — в червоних чалмах і широких шароварах, індіанці — зі страхітливо розмальованими обличчями, з пишним пір’ям на головах.

— Вони з цирку! — догадався Абраксас.

Але негренята не були артистами цирку, так само й турки та індіанці. І маленькі китайці, ескімоси, і людожер, і шейх — володар пустелі, і вождь готтентотів також не були циркачами. Просто в селі почався карнавал. А коли починається карнавал, то дітей звільняють від уроків, і всі вони, кумедно перевдягнені, галасливо біжать на сільський майдан.

Малі турки пускають паперових зміїв.

— Ур-а-а! Ур-а-а! — кричить вождь готтентотів.

— Я голо-о-одний! Я го-ло-о-одний! Хто хоче, щоб я його з’їв? — вигукує людожер.

Китайці пронизливо гукають щось китайською мовою, ескімоси — ескімоською, ковбої бабахкають із пугачів. Сажотрус розмахує своїм чорним картонним циліндром, клоун стьобає лозиною володаря пустелі по тюрбану, ватажок розбійників Яромир так страшно кривиться, що йому раз по раз відпадають приклеєні вуса.

— А он, бачиш — баба-яга! — раптом сказав Абраксас.

— Де?

— О-он там, біля пожежної вежі! Бачиш? З довгою мітлою в руці.

— А, бачу! — зраділа мала Баба Яга. — Я хочу роздивитись її зблизька!

Вона підбігла до карнавальної баби-яги й привіталася.

— Добрий день! — відповіла та. — Може, ти моя сестра?

— Цілком можливо! — мовила мала Баба Яга. — Скільки тобі років?

— Дванадцять. А тобі?

— Сто двадцять сім з половиною.

— Це ти добре придумала! — вигукнула карнавальна баба-яга. — Треба запам’ятати! Коли мене тепер діти спитають, скільки мені років, я скажу: двісті п’ятдесят дев’ять років і дев’ять місяців!

— Але ж мені справді стільки років!

— Авжеж, тобі справді стільки років! І чаклувати справді вмієш! І літати верхи на мітлі!

— Ще б пак! — вигукнула справжня Баба Яга. — Хочеш, закладемося? На що?

— Краще зовсім не закладатись, — примирливо сказала карнавальна баба-яга. — Адже ти все одно не вмієш ворожити! І літати на мітлі не вмієш!

— На що закладемося? — не відступалась від свого мала Баба Яга.

Карнавальна баба-яга голосно засміялася.

— Гей! — вигукнула вона весело. — Діти, ходіть-но сюди! Турки, негренята! Мерщій сюди! Усі сюди! Володарю пустелі, ескімоси, людожери! Ось баба-яга, яка вміє літати на мітлі!

— Не може бути! — здивувався клоун.

— Може! Може! Вона хоче битися зі мною об заклад! Нехай покаже, чи це правда!

Діти з’юрмились довкола обох. Сажотрус і ватажок розбійників Яромир, клоун та індіанці, турки й негренята — всі пхалися наперед, галасували і сміялись.

— Не дури нас! — кричали ескімоси.

— Якщо ти нас дуриш, то я тебе з’їм! Чуєш? — заревів людожер. — Ти ж знаєш, що я голод-д-д-д-ний!

— З’їж мене, як ти такий голодний, — сказала мала Баба Яга. — Тільки швидше, бо я можу полетіти.

Людожер хотів був схопити малу Бабу Ягу за комір, та вона була прудкіша. Скочила на мітлу і — шух! — знялася вгору.

Людожер зі страху так і сів! Негренятам, туркам, китайцям та ескімосам одібрало мову. У володаря пустелі з голови впав тюрбан, ватажок розбійників Яромир закам’янів з роззявленим ротом, а хоробрий індіанець Чорна Хмара побілів як стіна. Негренята поблідли також, але цього ніхто не помітив, адже вони аж до вух були вимащені сажею.

А мала Баба Яга, сміючись, кружляла над сільським майданом. Потім вона сіла на вершечку пожежної вежі й помахала дітям рукою.

— Агов, діти, — прокрякав Абраксас, — тепер ви нам вірите?

— Я можу ще багато чого начаклувати! — вигукнула мала Баба Яга. — Людожер казав, що він голодний…

Вона розчепірила пальці й щось пробубоніла. Ту ж мить на майдан дощем посипалися усякі пундики і млинці! Діти радісно накинулись на ласощі. Людожер просто ковтав млинці один за одним, хоч, звісно, це йому не личило.

Тільки карнавальна баба-яга нічого не їла. Задумливо дивилася вона вслід справжній Бабі Язі, яка сміючись пролетіла на своїй мітлі над майданом і зникла вдалині.

— От тобі й маєш! — прошепотіла дівчинка. — Мабуть, їй таки справді сто двадцять сім з половиною років.

КАРНАВАЛ У ЛІСІ

— Карнавал — усе-таки чудова річ, — сказав того ж вечора Абраксас, коли вони сиділи в теплій хатці й чекали, поки в печі спечуться яблука. — Шкода, що в нашому лісі карнавалів не буває.

— Карнавали? У нашому лісі? — перепитала мала Баба Яга, звівши очі від шкарпетки, яку саме в’язала собі. — Чому в нашому лісі не може бути карнавалів?

— Хтозна-чому, — зітхнув Абраксас. — Але в нас їх не буває, і тут не зарадиш.

Мала Баба Яга стиха засміялась: після воронових слів їй сяйнула весела думка. Але вона не поспішала говорити, встала, підійшла до печі й принесла печених яблук. Аж як вони повечеряли, сказала:

— До речі, любий Абраксасе, прошу тебе: зроби мені одну послугу… Політай завтра вранці по лісі й передай усім звірам, нехай по обіді зійдуться біля моєї хатки.

— Будь ласка! — погодився Абраксас. — Але звірі схочуть дізнатися, навіщо ти їх скликаєш. Що їм тоді відповісти?

— Скажи, — наче між іншим, кинула мала Баба Яга, — що я запрошую їх на карнавал.

— На карнавал? — Абраксас удав, що не дочув. — Ти сказала — на карнавал?

— Еге ж, — підтвердила мала Баба Яга. — Я запрошую усіх звірів на лісовий карнавал.

У ворона Абраксаса відразу виникло тисячу запитань до малої Баби Яги. Як вона собі уявляє той карнавал? Чи на ньому теж будуть негренята, китайці й ескімоси?

— Май терпець, — промовила мала Баба Яга. — Якщо я сьогодні розкажу тобі чисто все про свято, то завтра воно стане для тебе нецікаве.

Наступного ранку Абраксас літав по лісі, закликаючи звірів прийти по обіді до хатки малої Баби Яги. Чим більше буде учасників карнавалу, запевняв він, тим краще, і просив переказати це всім, кого звірі зустрінуть.

Пополудні до хатки звідусіль посунули звірі: білки, козулі, зайці, два олені, дюжина кроликів і зграї лісових мишей. Мала Баба Яга приязно їх вітала, а коли всі зібралися, промовила:

— А тепер ми влаштуємо карнавал!

— Але ж як? — запищали миші.

— Сьогодні кожен із вас буде кимось іншим, — пояснила мала Баба Яга. — Звичайно, самі ви не зможете перевдягтися в китайців чи турків, але я вже щось вигадаю.

Вона давно розміркувала, на кого їх усіх обернути.

Зайцям вона вичаклувала оленячі роги, оленям — заячі вуха. Мишей поробила завбільшки з кроликів, а кроликів — завбільшки як мишей. На козулях виросла густа шерсть: то червона, то синя, то зелена, як трава. У білочок з’явилися воронячі крила.

— А я? — озвався Абраксас. — Про мене ти часом не забула?

— Звісно, не забула, — всміхнулася мала Баба Яга. — У тебе буде білчин хвіст.

Собі вона вичаклувала совині очі і конячі зуби. Тепер вона була майже така потворна, як тітка Трам-Бам-Бах.

І от коли кожен із звірів уже мав незвичайний вигляд, карнавал можна було почати. Зненацька всі почули з-за печі чийсь хрипкий голосок.

— Дозвольте й мені повеселитися разом із вами.

Звірі здивовано оглянулися і тієї ж миті побачили, що з-за рогу виткнулася лисиця.

— Мене, правда, не запросили, — сказала вона, — але сподіваюся, що шановне товариство не заперечуватиме, коли й я буду на карнавалі.

У зайців із страху затрусились оленячі роги, білки вмить опинилися на даху хатки, а миші збилися докупи позаду малої Баби Яги, шукаючи в неї порятунку.

— Нехай іде геть! — обурено вигукнули кролики. — Її ще тут бракувало! І так ніколи не маємо спокою через цю негідницю! А тепер, коли ми малі, як миші, це просто небезпечно.

Лисиця вдала ображену.

— Невже я вам не до вподоби, шановне товариство? — І, вертячи хвостом, вона звернулась до малої Баби Яги: — Дозвольте мені повеселитися разом із вами.

— Обіцяй, що ти нікому не заподієш лиха.

— Обіцяю, — вигукнула облудниця. — Даю вам своє лисяче слово! Якщо ж я його зламаю, то нехай їстиму довіку тільки картоплю й ріпу!

— О, ця кара буде тобі затяжка! — засміялась мала Баба Яга. — Ми до такого не допустимо. — І, не дуже вірячи гарним обіцянкам лисиці, вичаклувала їй качиний дзьоб.

Звірі заспокоїлись: тепер лисиця нікого не задушить, хоч би й як хотіла. Навіть кролики, малесенькі, як миші, дивилися на неї без страху.

Карнавал у лісі тривав до пізнього вечора. Білочки гралися в піжмурки, ворон Абраксас усе кружляв над різномастими козулями й зумисне зачіпав їх своїм пухкеньким хвостом. Кролики сміливо танцювали під самісіньким качиним дзьобом у лисиці. А миші, попідводившись на задні лапки перед оленями, поважно казали:

— Не деріть, будь ласка, носа! — Не дуже вже ви й високі!

Та олені зовсім не ображались на мишей, а тільки підіймали по черзі то ліве, то праве заяче вухо і думали: «Карнавал є карнавал».

Коли на небо виплив місяць, мала Баба Яга сказала:

— Нам треба вже кінчати карнавал. Але перед цим я ще почастую вас святковою вечерею.

І вона знов заходилася чаклувати: козулям і оленям вичаклувала цілу копицю сіна, білочкам дістався повний кошик горішків, мишам — мішок вівса, а кроликам і зайцям — по головці капусти. Перед вечерею мала Баба Яга сказала кілька чаклунських слів, і всі звірі стали такими, як були насправді. Всі, крім лисиці, звичайно. Вона так і зосталася з качиним дзьобом.

— Потерпи трохи, — сказала їй мала Баба Яга. — Поки всі повечеряють! А чому, сама знаєш.

Хоч-не-хоч, а довелося лисиці чекати, і вже як зникла у нірці остання миша, мала Баба Яга звільнила облудницю від качиного дзьоба. І повернула їй хижий лисячий писок. Тієї ж миті перед лисицею де не взялася ковбаса. Лисиця так і кинулася на поживу.

— Смачненька ковбаса? — лукаво спитала мала Баба Яга.

Але лисиця так припала до ковбаси, що нічого не відповіла, — а це, як добре зважити, теж була відповідь.

ЗАПЕКЛИЙ ГРАВЕЦЬ

Сонце проганяло зиму далі й далі. Сніг почорнів і щез, крига скресла. Вже зацвіли проліски по всіх куточках лісу. Заквітчались сріблястими котиками верби, набубнявіли бруньки на березах і ліщині.

Не диво, що в усіх людей, яких мала Баба Яга стрічала цими днями, обличчя були веселі. Усі раділи весні й думали: «Як добре, що зима нарешті минула! Чимало клопоту вона нам завдала!»

Одного разу мала Баба Яга гуляла полями, Якась жінка сиділа на межі й так сумно дивилася поперед себе, що в малої Баби Яги стиснулося серце.

— Чого ти зажурилася? — співчутливо спитала вона жінку. — Поглянь, яка гарна днина! Ти, певно, й не помітила, що прийшла весна!

— Весна? — гірко перепитала жінка. — Ах, весна, твоя правда. Але яка мені радість! Весна, зима, — мені однаково. Ті самі прикрощі, той самий клопіт. Краще померти і в землі лежати.

— Отакої! — вигукнула мала Баба Яга. — Ну, хто в твоєму віці про смерть думає? Розкажи краще, що тебе гнітить, а тоді подивимося, чи зможу я чимось тобі зарадити.

— Нічим ти мені не зарадиш, — зітхнула жінка. — Але розповім про своє лихо. В усьому винен мій чоловік, гонтар. Звичайно, гонтарі не збивають багатства. Але їхньої платні цілком вистачає, щоб завше мати шматок хліба. Та якби ж мій чоловік ті гроші додому приносив! Все, що він удень заробить, увечері протринькає, граючи з приятелями в кеглі. А дітям і мені доводиться жити надголодь. Хіба тут не побажаєш собі смерті?

— А ти не пробувала його умовляти? — спитала мала Баба Яга.

— Ще й не раз, — відповіла жінка, — Камінь, і той уже почув би мої слова. А чоловік їх не чує. Дарма й говорити.

— Коли слова не допомагають, то треба шукати якоїсь іншої ради! — сказала мала Баба Яга. — Принеси-но мені завтра вранці кілька волосин із його чуба. А далі видно буде.

Наступного ранку жінка принесла невеличке пасемце волосся. Мала Баба Яга таємниче сказала їй:

— А тепер іди додому і не край собі серця. Чоловікові твоєму відпаде охота грати в кеглі. Не мине й тижня, як я його вилікую.

Жінка пішла додому, нічого не зрозумівши. А мала Баба Яга добре знала, що їй слід робити. Вона закопала те пасемце волосся на перехресті двох шляхів, бурмочучи якісь чаклунські замовляння. Тоді поставила нігтем чаклунський знак на піску, де було зарите волосся, і, підморгнувши воронові, сказала:

— От і все. Тепер нехай той гонтар начувається.

Того вечора гонтар, як звичайно, пішов собі грати в кеглі. Вихилив з приятелем кілька кухлів пива й спитав:

— Почнемо?

— Авжеж, авжеж! — загукали всі.

— Хто перший кидає?

— Той, хто запитав.

— Гаразд, — погодився гонтар і взяв дерев’яну кулю, — тоді я кину усі дев’ять куль підряд. Пильнуйте, як падатимуть кеглі. — Він добре розмахнувся й кинув кулю.

Куля з гуркотом покотилася дерев’яною доріжкою, влучила в найбільшу кеглю і розтрощила її — бахнуло так, наче з гармати гримнули. Але тоді покотилася ще й далі і — трах! — пробила дірку в дощаній стіні.

— Схаменися, гонтарю! — загукали приятелі. — Що це ти робиш? Хочеш рознести на цурки доріжку?

— Дива, та й годі! — буркнув гонтар. — Якась куля дивна. Другим разом візьму іншу.

Та й за другим разом, коли, настала гонтарева черга кидати, йому ще більш не пощастило, хоча й вибрав він найменшу кулю. Дві кеглі вщент розбив: у хлопця, що допомагав гравцям, лиш трісочки просвистіли понад вухами, а в стіні знову з’явилася дірка.

— Годі! — загримали гравці. — Або ти відтепер пускатимеш кулю легесенько, або кидай грати!

— Я старатимусь! — гаряче пообіцяв гонтар.

Третього разу гонтар кидав кулю так обережно й помалесеньку, як зроду не кидав. Він просто підштовхнув її двома пальцями — але куля бабах! — і, обминувши кеглі, виламала одвірок. Тріснула половина покрівлі, градом посипалась бита черепиця, почали падати дошки, лати, крокви. Наче від землетрусу.

Поблідлі від страху гравці сторопіло дивилися один на одного. Оговтавшись, вони похапали кухлі й люто пошпурили в гонтаря.

— Забирайся геть! Зараз же! Не хочемо більше з тобою грати. Шукай собі іншої компанії, а сюди й не потикайся!

І від цього вечора з гонтарем щоразу діялось те саме, як тільки він брався грати в кеглі у своєму чи в сусідньому селах. Ледве він пускав третю кулю, падала покрівля. Тоді в гонтаря летіли кухлі, і всі гравці посилали його під три вітри. Ще й тиждень не скінчився, а вже ніхто не приймав його до гри. Де він тільки з’являвся, там лунало:

— Боронь боже! Гонтар? Швидше ховайте кулі! Не дозволяйте йому грати, бо лихо буде!

Отож гонтареві не було іншої ради, як назавжди покинути грати.

Віднині він уже не пропадав у шинку, а щовечора сидів дома. Спочатку це його зовсім не тішило, але згодом він звик. І в цьому гонтареві зарадила мала Баба Яга.

Жінці й дітям вона теж допомогла: їм не доводилося більше голодувати. І мала Баба Яга була задоволена.

ПОКАРАНІ ХЛОПЧАКИ

Ворон Абраксас був проти одруження.

— Неодруженому краще! — казав, бувало, він. — По-перше, не треба вити гнізда. По-друге, не доводиться з дружиною сваритись. По-третє, не треба з року в рік піклуватися про цілу купу голодних вороненят. Їх годуєш, годуєш, а вони однаково розлетяться по світу кожен своєю дорогою! Про все це я знаю від братів, котрі вже давно одружені, і зовсім їм не заздрю!

Був у Абраксаса улюблений брат на ім’я Крекс. Жив він у великому гнізді на старому в’язі, біля ставка. Абраксас відвідував брата раз на рік навесні. В ці дні в сім’ї було тихо: Крексова дружина сиділа на яйцях, пташенята ще не вилупилися, отже, не було страху, що їм усім трьом доведеться носити харч малим ненажерам.

Але цього разу Абраксас повернувся від брата чимось стурбований. Мала Баба Яга це відразу помітила. Тому й запитала:

— З твоїм братом Крексом нічого не сталося?

— На щастя, ще ні, — відповів Абраксас. — Але брат і його дружина у великій тривозі. Уже кілька днів у їхній місцевості бешкетують двоє хлопчаків: лазять по деревах, деруть гнізда!

Позавчора обчистили гніздо чорного дрозда, а вчора сорочаче. Яйця вони кладуть у кишені, гнізда викидають у ставок. Брат Крекс у відчаї. Якщо так триватиме й далі, то настане і його черга.

— Нехай твій брат Крекс не хвилюється! — сказала мала Баба Яга. — Лети до нього і передай від мене привіт. І скажи: хай негайно повідомить, як тільки на їхній в’яз полізуть хлопчаки. Я тих поганців провчу!

— Ти обіцяєш?! — закричав Абраксас. — Ні, ти справді добра чаклунка! Славна, добра Баба Яга! Найстарша буде з тебе задоволена. Зараз же лечу до брата і все йому передам!

Минуло кілька днів, але ніяких новин не було. Мала Баба Яга вже й забула про тих хлопчаків.

Але наприкінці тижня якось по обіді прилетів, захекавшись, брат Крекс.

— Вони прийшли! Вони прийшли! — закаркав він ще здалеку. — Швидше допоможи нам, бо буде пізно.

Мала Баба Яга саме молола собі каву. Мерщій поставивши млинок на кухонний стіл, вона кинулася до мітли, сіла верхи й помчала, як вихор, до ставка за лісом. Обидва брати ледве встигали за нею.

Коли вони прилетіли, хлопчаки були вже високо на старому в’язі.

Вони добиралися до гнізда. Крексова дружина сиділа на яйцях і вся тремтіла.

— Гей, ви! — гукнула мала Баба Яга. — Чого вам тут треба? Ану злазьте і йдіть геть!

Хлопчаки перелякались. Але згодом побачили, що це якась там собі дрібнота.

Один хлопчик показав їй язика, а другий — довгого носа.

— Я вам кажу — злазьте з дерева! — погрозила мала Баба Яга. — Бо буде погано!

Хлопчаки зареготались. А тоді один нахабно вигукнув:

— Лізь сюди, як зможеш! А ми будемо тут сидіти, скільки схочемо. Бе-е-е!

— Ну, добре ж! — мовила мала Баба Яга. — Про мене, будьте хоч і там.

І вона міцно причаклувала їх до дерева, на якому вони сиділи.

Тепер хлопці не могли ні спуститись, ні піднятися: обидва наче приросли до товстого стовбура старого в’яза.

Абраксас і його брат з дружиною накинулись на хлопчаків, крякаючи, лопочучи крильми. Вони щипали їх, клювали, дряпали — на хлопцях не лишилося живого місця! Малі бешкетники так голосно верещали, що збіглося півсела.

— Що таке? Що сталося? — злякано перепитували люди одне в одного, — Ой, дивіться! Це Фріц — син кравця, і син шевця Зепп! Знову за своє. Так їм і треба, розбійникам! Чого ото лізти на дерева й видирати гнізда!..

Ніхто не співчував хлопчакам. Всі лише дивувалися: чому ті не можуть злізти?

Ворони давно сиділи в гнізді, а хлопчаки й досі стриміли на дереві.

— Злазьте, герої! Ви чого там застряли? — закричали знизу.

— Ми не можемо!.. — зарюмсав Зепп.

А Фріц залементував:

— Ми приросли-и! Приросли до дерева!

Довелося викликати з міста пожежну команду. Пожежники звели над машиною свою довгу драбину і зняли бідолах з дерева. Але це вдалося, звичайно, тільки тому, що мала Баба Яга вчасно розчаклувала хлопчаків.

ЧАКЛУНСЬКА РАДА

Час спливав, наближався кінець чаклунського року. Надходила Вальпургієва ніч.

Для малої Баби Яги настали гарячі дні: наближався екзамен. Днями й ночами сиділа вона вдома і повторювала все, що вивчила за рік. Вона ще раз переглянула всю чаклунську книгу, сторінку за сторінкою. Тепер вона знала її назубок.

За три дні до Вальпургієвої ночі примчала тітка Трам-Бам-Бах. Вона вилізла з чорної хмари І сказала:

— Я прибула за дорученням Найстаршої чаклунки. Тебе запрошують на раду. Екзамен відбудеться післязавтра опівночі. Чекай нас у полі, на роздоріжжі, біля червоного каменя… Але… але спершу гарненько подумай! Як хочеш, то можеш не приходити.

— А чого тут думати! — сказала мала Баба Яга. — Неодмінно прийду!

— Хто його знає? — знизала плечима тітка Трам-Бам-Бах. — Може, розумніше буде тобі залишитися вдома. Я залюбки передам Найстаршій твої вибачення.

— Он як?! — спалахнула мала Баба Яга, — Та в цьому я не маю сумніву! Але я не така дурна, як тобі здається! І мене ніхто не злякає.

— Хто не прислухається до порад, тому не допоможеш! — зітхнула тітка Трам-Бам-Бах. — Отже, до післязавтра!

Ворон Абраксас дуже хотів летіти з малою Бабою Ягою на екзамен. Але це було заборонено. Довелося воронові сидіти дома. Єдине, що він міг зробити, — це побажати малій Бабі Язі щастя.

— Не давай їм себе залякати! — кричав він їй услід. — Ти тепер стала доброю чаклункою! А це найголовніше!

Рівно о дванадцятій годині ночі мала Баба Яга з’явилася на роздоріжжі біля червоного каменя. Члени чаклунської ради вже сиділи півколом на траві. Крім Найстаршої чаклунки, там були: лісова мавка, русалка-вітряниця, русалка-туманниця та ще кілька чарівниць з інших чаклунських родів. Чаклунки-дощовиці послали на раду тітку Трам-Бам-Бах.

«Нехай, нехай послухає мене та тітка Трам-Бам-Бах! — думала собі мала Баба Яга. — Вона просто лусне від злості, як побачить, що я блискуче складу екзамен! І мені дозволять танцювати на горі Блоксберг!»

— Отже, розпочнемо! — сказала Найстарша чаклунка. — Побачимо, чого навчилась за рік ця мала.

Всі чаклунки по черзі почали давати малій Бабі Язі завдання: викликати вітер, грім і блискавку, начаклувати, щоб величезний червоний камінь зник, накликати дощ і град. Усе це було не дуже важко. Мала Баба Яга й разу не збилася. Навіть коли тітка Трам-Бам-Бах сказала: «Вичаклуй нам те, про що йдеться на сторінці триста двадцять четвертій чаклунської книги», — мала Баба Яга не злякалась. Вона ж вивчила чаклунську книгу майже всю напам’ять.

— Будь ласка! — спокійно відповіла тітці мала Баба Яга і вичаклувала те, що було написане на сторінці триста двадцять четвертій: грозу з кулястою блискавкою.

— Досить! — сказала Найстарша. — Ти довела нам, що вмієш чаклувати. Тому я дозволяю тобі завтра танцювати разом з усіма на горі Блоксберг, хоча ти ще й дуже молода. Чи хтось іншої думки?

— Ні, — загукали чарівниці.

Але тут озвалась тітка Трам-Бам-Бах:

— Я іншої думки!

— В чому справа? — поцікавилась Найстарша. — Тобі не сподобалось, як вона чаклувала?

— Та не в тім річ! — сказала тітка Трам-Бам-Бах, — Справа в тому, що вона все-таки дуже погана чаклунка. І я вам зараз це доведу! — Тітка Трам-Бам-Бах витягла з кишені фартуха зошит. — Весь цей рік я потай стежила за нею. Тут записано все, що вона робила. Зараз я вам прочитаю…

— Читай, читай! — весело гукнула мала Баба Яга, — Якщо ти записала правду, то мені немає чого боятися.

— Побачимо! — сказала тітка Трам-Бам-Бах.

І вона повільно стала читати про все, що вчинила за цей рік мала Баба Яга: і як вона допомагала бабусям, що збирали хмиз; і як вона покарала злого лісника і жорстокого візника, і як врятувала від ножа бика Корбініана, і про сніговика, і про хлопчаків, які дерли пташині гнізда, — все прочитала вголос тітка Трам-Бам-Бах.

— Розкажи їм ще про гонтаря! — вигукнула мала Баба Яга. — Його я теж провчила!

Мала Баба Яга думала, що тітка навигадує на неї казна-що. Але та прочитала з свого записника саме тільки гарне!

— Все це справді так було? — суворо питала Найстарша чаклунка після кожної історії.

— Авжеж! — гордо відповіла мала Баба Яга. — Саме так і було!

Вона весело дивилася на всіх і зовсім не помічала, що голос Найстаршої чаклунки дедалі суворішав. Не помітила вона й того, що інші чарівниці дедалі задумливіш хитали головами. Ось чому мала Баба Яга вся так зіщулилась, коли Найстарша раптом схопилась і крикнула:

— І це її я була мало не пустила на Блоксберг! Тьху! Ну та й погана ж вона чаклунка!

— Чому я погана? — вражено спитала мала Баба Яга. — Я весь час робила тільки добре!

— Отож-то й воно! — засичала Найстарша. — Тільки та чаклунка добра, яка весь час робить лихе! А ти погана, бо робила тільки добре…

— І крім цього, — в’їдливо сказала тітка Трам-Бам-Бах, — крім цього, вона ще й ворожила у п’ятницю! Зачинила віконниці й ворожила! Але я бачила! Я підглядала крізь димар!

— Я-як? — ревнула Найстарша. — Цього ще тільки бракувало!

Вона кинулася до малої Баби Яги і почала смикати її за коси. За Найстаршою ринули, виючи, усі чаклунки з піднятими мітлами. Вони б, мабуть, просто скалічили малу Бабу Ягу, але Найстарша зупинила їх:

— Годі! Я знайду для неї гіршу кару!

І вона просичала до малої Баби Яги:

— Підеш збирати хмиз для чаклунського вогнища. Сама-одна! Завтра опівночі все має бути готове. А тоді ми прив’яжемо тебе до дерева, і ти стоятимеш там усю ніч — дивитимешся, як інші танцюють!

— А вже як ми трохи потанцюємо, то кинемось усі до цієї малої жаби і висмичемо їй косенята. Ох і весело ж нам буде! — сказала тітка Трам-Бам-Бах. — Цю Вальпургієву ніч вона довіку пам’ятатиме!

ХТО СМІЄТЬСЯ ОСТАННІЙ..

— Ох, нещасний я ворон! — стогнав добрий Абраксас, коли мала Баба Яга розповіла йому, що спіткало її біля червоного каменя, — Це я в усьому винен! Я, тільки я! Я ж радив тобі робити добрі справи! Ох, коли б я міг хоч як-небудь тобі зарадити!

— Мабуть, я сама знайду на все це раду. Я сама, — сказала мала Баба Яга, — Ще не знаю яку… Але знаю, що до дерева вони мене не прив’яжуть!

Вона майнула до хатки, дістала з шухляди чаклунську книгу й почала швидко її гортати.

— А мене з собою візьмеш? — спитав Абраксас.

— Куди?

— На Блоксберг! Я б не хотів кидати тебе саму цієї ночі!

— Добре! — погодилась мала Баба Яга. — Я візьму тебе, але з умовою: стули дзьоба і більше мені не заважай!

Абраксас замовк, а мала Баба Яга заглибилась у книгу. Раз у раз вона щось бурмотіла собі під ніс. Того бурмотіння ворон не міг зрозуміти, а спитати не наважувався.

Так було до вечора. Нарешті мала Баба Яга встала, потяглась і весело сказала:

— Тепер я знаю, що робити! Гайда на Блоксберг!

На горі Блоксберг ще не було жодної чаклунки. Вони мали з’явитися рівно опівночі, ані на хвилиночку раніше. Так велів чаклунський закон Вальпургієвої ночі.

Мала Баба Яга сіла на вершечку гори, простягнувши ноги.

— Хіба не пора починати? — спитав Абраксас.

— Починати? — відгукнулася мала Баба Яга. — Що починати?

— Збирати гілляччя! — вигукнув Абраксас. — Тобі треба наносити для вогнища цілу купу дров! Чи я недочув?

— Маємо час! — захихотіла мала Баба Яга.

Але Абраксас не вгавав:

— До півночі лишилася година! — хвилювався він. — Унизу в селі щойно пробило одинадцяту!

— Ще й пів на дванадцяту проб’є! — спокійно сказала мала Баба Яга. — З вогнищем я не забарюсь.

— Сподіваюся! — каркнув Абраксас.

Від дивовижного спокою малої Баби Яги йому ставало моторошно. Ох, якби хоч усе добре скінчилося!

Унизу, в долині, пробило пів на дванадцяту.

— Починай! — не втерпів Абраксас. — Залишилось півгодини!

— З мене досить і п’ятнадцяти хвилин, — сказала мала Баба Яга.

Коли пробило без чверті, вона вмить підхопилася.

— Тепер почнемо! — крикнула вона.

Мала Баба Яга махнула руками і прошепотіла якесь закляття… Тієї ж миті довкола за-дзижчало, засвистіло, забахкало, застукало! Трах! Бах! Буме! Щось падало з неба і складалося у величезний стос.

— Ого! — вигукнув Абраксас. — Що я бачу! Та це ж наче мітли?

— Авжеж, мітли! Це чаклунські мітли. Я всі їх сюди викликала… Оця ось довжезна — мітла Найстаршої чаклунки.

— Що… все це означає? — злякався Абраксас.

— Я їх підпалю! — крикнула мала. Баба Яга. — Гадаєш, вони погано горітимуть? Тільки мені треба до них паперу.

І вона знову прошепотіла закляття.

І знов під небом зашуміло, зашелестіло. Ніби зграї велетенських кажанів знялись над лісом і, б’ючи крильми, спускалися на Блоксберг.

— Сюди! Сюди! — загукала мала Баба Яга. — Сюди! На мітли!

І раптом Абраксас побачив, що то — книги. Чаклунські книги всіх дорослих чарівниць.

— Що ж це ти робиш? — закаркав Абраксас. — Дорослі чаклунки зведуть тебе зі світу!

— Навряд! — озвалася мала Баба Яга і проказала трете закляття.

І третє закляття виявилося найкращим.

Воно з усіх чаклунок водночас зняло їхню чаклунську силу. Віднині вони чаклувати не могли. Усе, що вміли, вони відразу забули. І ніколи більше не навчаться. Бо мала Баба Яга забрала в них чаклунські книги.

В долині пробило північ.

— Так! — задоволено промовила мала Баба Яга. — Ось тепер ми почнемо по-справжньому! Гей-я! Вальпургієва ніч!

Мала Баба Яга клацнула запальничкою, що купила у Якоба Дешевого, й підпалила мітли. Кращого чаклунського вогнища ще не було на світі! Полум’я, тріскочучи, стріляючи іскрами, шугонуло вгору.

До ранку танцювала мала Баба Яга круг великого вогнища. Ворон Абраксас сидів у неї на плечі. Мала Баба Яга була віднині єдина чаклунка на землі!

Тільки вона тепер уміла чаклувати!

А ще ж лише вчора дорослі чарівниці глузували з неї.

Тепер настала її черга сміятися.

— Вальпургієва ніч! — радісно вигукувала мала Баба Яга на весь Блоксберг. — Гей-я, Вальпургієва ніч!

ПРИВИДЕНЯ

ЛАГІДНЕ НІЧНЕ ПРИВИДЕНЯ

З давніх-давен у Ойленштайнському замку жив маленький Привид. Чи просто добродушне Привиденя, одне з тих, які, коли їх не розсердити, нікому не зроблять шкоди.

Удень воно спало у важкій, окутій залізом дубовій скрині, добре схованій за товстим димарем, і ніхто й гадки не мав, що там поселився привид.

Та як тільки годинник на ратуші в містечку Ойленберзі, що біля підніжжя замку, вибивай північ, Привиденя прокидалося. Рівно на дванадцятому ударі воно розплющувало очі, випростувало руки й потягалося. Потім діставало з-під стародавніх листів і грамот, що правили йому за подушку, в’язку з тринадцяти ключів, яку всюди носило з собою. Махало нею — і скриня миттю сама відчинялася.

Тоді Привиденя вилазило зі скрині, зачіпаючи головою павутину, — в цьому закутку горища, де роками не ступала людська нога, було страх багато павутини й пилу. Павутина теж припала пилом. Ледь Привиденя торкалося її, як згори сипалася густа курява.

— Ачхи!

Привиденя щоразу чхало, як вилазило зі скрині, бо зачіпало головою павутину і курява набивалась йому в ніс. Потім воно струшувалось, щоб зовсім прогнати сон, вилітало з-за димаря й починало свої опівнічні мандри.

Як усі привиди, воно було невагоме. Прозоре й легеньке, ніби пасемце туману. Добре, що воно ніколи не вирушало в подорож без своєї в’язки ключів. Без неї найлегший вітерець заніс би його хтозна-куди.

Але не лише через це Привиденя всюди носило з собою ключі. Як тільки воно махало тією в’язкою в повітрі — перед ним зразу відчинялись кожні двері чи ворота! Відчинялися самі, байдуже, чи були вони на засуві, чи на замку, взяті на клямку чи тільки причинені. Те саме діялося з віками скринь і дверцятами шаф, з комодами й валізами, ба навіть із заслінками до печей і шухлядами, підвальними віконцями й мишоловками. Помах в’язки — і вони відчинялися, другий помах — і вони знов зачинялись.

Привиденя дуже тішилося, що має в’язку з тринадцяти ключів. «Без неї, — часом думало воно, — жилося б куди важче…»

У негоду Привиденя вночі здебільшого поралося в залах замкового музею, серед старовинних картин і зброї — гармат і списів, щабель і пістолів. Задля розваги воно помахом в’язки ключів піднімало і спускало заборола на рицарських шоломах, гуркало гарматними ядрами, качаючи їх по підлозі, а часом, як мало охоту, заводило розмову з панями та панами в позолочених рамах у рицарській залі.

— Добривечір, любий мій! — казало воно, спинившись перед портретом графа Георга-Казимира, що жив років із п’ятсот тому і був великим неотесою. — Пригадуєш, як осінньої ночі ти побився об заклад із своїми товаришами, що спіймаєш мене і власноручно викинеш у вікно? Той твій заклад, ніде правди діти, дуже мене розсердив. Тож не ображайся, що я нагнав на тебе такого страху. І все ж чи варт було тобі відразу стрибати з вікна, та ще й з четвертого поверху? На щастя, ти не забився, бо впав у вигрібну яму. Однак погодься, справа могла б скінчитися кепсько.

А то розкланювалося перед портретом пфальцської графині, красуні Елізабет Барбари; колись, років чотириста тому, воно допомогло їй знайти коштовні золоті сережки, що їх із підвіконня поцупила сорока.

Або ж зупинялося перед гладким паном з рудою бородою і мереживним комірцем поверх шкіряного френча. Був то не хто інший, як шведський генерал страхополох Торстен Торстенсон. Триста двадцять п’ять років тому він із своїм військом обложив замок Ойленштайн і містечко, але вже через кілька днів уранці зняв облогу і ні з чим пішов із солдатами геть.

— Агов, генерале! — казало Привиденя, оглядаючи Торстенсонів портрет. — Гадаю, вчені люди ще й досі сушать собі голови над тим, що примусило вас з таким поспіхом знятися… Та не тривожтеся, генерале, про все те я змовчу. От хіба розкажу Угу Шугу, він полюбляє такі історії. Але вам, сподіваюся, це аж ніскільки не зашкодить.

ПРИГОДА З ТОРСТЕНСОНОМ

Коли погода хоч трохи сприяла, Привиденя просто з горища пускалося в мандри. Як ніжно пахло прохолодне нічне повітря, як легко й вільно дихалося під високим небом!

Дуже любило Привиденя місячні ночі.

Перескакувати з зубця на зубець по високому сріблястому мурі, коли місяць кидає тобі ясненький промінь, біліший за хмарку снігової пороші, — це ж просто чудово! Привиденя ставало тоді таке веселе і щасливе, що знай стиха хихотіло:

— Хи-хи-хи-хи! Як гарно на Ойленштайнському замку, коли світить місяць! Хи-хи-хи-хи!

Інколи Привиденя гралося з кажанами, що випурхували вночі зі своїх схованок і кружляли довкола замкових веж; часом дивилося, як миші й пацюки снували біля вікон підвалу, а деколи слухало котячі концерти або ловило в долоні тріпотливих нічних метеликів.

Найдужче Привиденя любило літати в гостину досвого давнього друга Угу Шугу. Той мешкав у дуплистому дубі край замкової гори, що круто спадала до річки. Угу Шугу був завжди радий Привиденяті. Він-бо й сам цілісінький день спав, а прокидався лише біля півночі. Був він старий-престарий і дуже мудрий і суворо стежив, щоб усі ставилися до нього з належною повагою. Навіть Привиденяті не дозволяв звертатися до себе на «ти», хоч це їхній дружбі зовсім не шкодило.

Привиденя звично вмощувалось обіч Угу Шугу на гіллячці, і вони збавляли час, розповідаючи один одному різні історії: довгі й невеличкі, давні й нові, такі, від яких хотілося сміятись, плакати чи поринути в роздуми, — власне, те, що спадало друзям на думку.

Якось уночі, коли Привиденя знов прилетіло до дуплястого дуба, Угу Шугу мовив:

— Коли не помиляюся, ви хотіли розказати мені історію про шведського генерала. Звали його, здається, Борстензон?

— Торстенсон, — відповіло Привиденя, — Торстен Торстенсон.

— І що ж із ним сталось?

— Ой, то страшенно кумедна історія. Було це триста двадцять чотири — ні, стривайте, триста двадцять п’ять років тому. Якраз мине наступного місяця, двадцять сьомого липня. Ось тоді й прийшов сюди із своїми шведами цей Торстенсон. Війська — не злічити: піхота, гармати, кіннота. Тисячі солдатів та офіцерів. Довкола замку й містечка вони розбили намети, вирили окопи і траншеї. І, звісно, повикочували на бруствери свої кляті гармати та й ну обстрілювати замок і містечко.

— Уявляю собі, приємного було мало, — зауважив Угу Шугу.

— Ще б пак! — вигукнуло Привиденя. — Казна-що, та й годі! Цілий день аж до півночі одно бабахкало й гуркотіло. На щастя, сплю я міцно, спроста не розбудиш. Але що коїлося тоді! Сказати щиро, несила було терпіти. Без кінця гарматна стрілянина, гуркіт, тріск, коли в мури влучали ядра! Півтижня терпів я цю страшенну гуркотняву, а тоді сказав: доволі!

— Та хіба ви могли їм перешкодити? — спитав Угу Шугу.

— Звісно, міг! Я взявся за цього Торстенсона. Наступної ж ночі я подався до нього в генеральський намет і висловив йому свою думку.

— А хіба ж біля намету не стояла варта?

— Стояла, та ще й яка. Лейтенант із двадцятьма солдатами, а може, й з двадцятьма п’ятьма. Вони хотіли зупинити мене, наставивши свої шаблі й списи, а лейтенант навіть витяг пістоля й пальнув у мене. Але ж ви знаєте, що ні шабля, ні спис мені не страшні, і кулі мене не беруть: усе проходить крізь мене, мов крізь дим або туман. Ніщо не могло стати мені на заваді, і я прослизнув до генеральського намету

— І що ж було далі? — нетерпляче питав Угу Шугу.

— Торстенсонові я таки завдав доброго чосу «Якщо тобі дороге життя, — пригрозив я йому, розмахуючи руками і страшенно форкаючи, коли тобі дороге життя, то негайно знімай облогу, щоб і сліду твого й твоїх солдатів тут більше не було».

— А пан генерал що?

— Стояв босий, у мережаній нічній сорочці, і цокотів зубами від страху. А потім упав передо мною навколішки й почав просити милосердя. «Змилуйся наді мною! — кричав він. — Прошу тебе, змилуйся! Я зроблю все, що звелиш!» Тоді я вхопив його за комір і трохи струсонув. «Саме це я й хотів від тебе почути, сказав я йому. — Удосвіта забирайся звідси! І щоб більше ноги твоєї не було тут! Чув, що я кажу?»

— Оце-то так! Ну, а Торстенсон?

— Скорився. На ранок, тобто вранці двадцять сьомого липня, він подався геть із своїм військом. Накивали п’ятами, аж курява стояла, і кіннота, і гармаші, І піші солдати, а перед вів сам Торстенсон із своїм штабом.

— І що ж, більше так і не з’являвся? — поцікавився Угу Шугу.

— Ніколи, — відповіло Привиденя стиха захихотіло.

НЕ ЗГАДУЙМО ПРО ДЕННЕ СВІТЛО

Привиденя скінчило свою розповідь про великого шведського генерала Торстена Торстенсона. Якийсь час друзі сиділи на гілці мовчки й дивилися вниз на долину: на річку, що мерехтіла в місячному сяйві, на вежі й дахи містечка Ойленберга з його флюгерами й димарями, крутими сходами і крутими балконами. Де-не-де ще горіли пізні вогники, та й вони гасли один по одному.

Привиденя із Ойленштайнського замку глибоко зітхнуло.

— Шкода, — мовило воно, — що я дивлюся на річку й містечко завжди тільки вночі, коли світить місяць. Я ніколи їх не бачив при денному світлі.

Угу буркнув щось зневажливе.

— Не згадуйте про денне світло, — попросив він, — а то в мене болять очі. Як на мене, то досить і місячного світла, яснішого я не зношу.

— І все-таки! — заперечило Привиденя. — Усе-таки хотілося б хоч разочок глянути на світ удень! Просто щоб збагнути, чим він різниться від нічного. Для мене, я певний, це було б дуже повчально… і цікаво.

— Пхе! — обурився Угу, — Як могли ви, таке розважливе Привиденя, та й забажати собі казна-чого? Повірте, любий друже, якось денне світло захопило мене в дорозі, і цього з мене досить навік-віки!

Привиденя наставило вуха.

— Я нічого про це не знаю, пане Шугу, розкажіть мені! Та ще якби зараз.

Угу настовбурчив пір’я, нашорошив вуха й стрепенувся. Здавалося, що йому нелегко про це згадувати.

— Замолоду, — почав він, — я час від часу залітав далеко на околиці Ойленштайна — щоб трохи пополювати, а то й просто з цікавості. Та якось сталося, що я втратив лік часу — і уявіть собі! — раптом помітив, що вже розвидняється. Лишенько моє! До Ойленштайна було щонайменше сім миль. Чи долечу туди до сходу сонця? Я летів щодуху, але сонце було прудкіше за мене. Майже на півдорозі воно настигло мене. Його яскраве проміння мене осліпило, і я мерщій заплющив очі. Чи знаєте ви, як воно на душі, коли летиш, а не бачиш куди?

— Приблизно уявляю собі, — сказало Привиденя.

— О ні! — вигукнув Угу Шугу. — Це неможливо уявити, якщо не пережив сам. Повірте, то було щось жахливе. Але найжахливіше чекало попереду.

Тут Угу Шугу здалося доречним помовчати, — по-перше, для того, щоб відкашлятись, а по-друге, він почав помітно хвилюватись. Привиденя нетерпляче засовалося на гілці.

— А що таке? — спитало воно.

— Гайвороння, — відповів Угу Шугу. — Зненацька я почув, як воно закрякало. На мене ринула десь, мабуть, ціла зграя, тридцять, а то й сорок отих хрипливих крикунів. Кляті гайворони відразу помітили, що я сліпий, безпорадний. Залопотіли крильми, оточили мене і натуркали в самісінькі вуха найбридкіших слів, які я будь-коли чув. Та й це ще не все! Один гайворон зовсім знахабнів і, пролітаючи повз мене, добряче скубнув. Інші, бачачи, що я не можу боронитися, теж почали мене дзьобати, дряпати пазурами, і я вже був певен, що настала моя остання година. Ох і страху ж я натерпівся, любий друже, ніби побував у пеклі. Не втямлю й досі, як я відбився від них 2 все-таки втрапив додому. Ні живий ні мертвий опинився я у своєму дуплі. Тут мені вже не загрожувала гайвороняча зграя, але не питайте, як мене побили! Страшно згадати, любий друже, страшно згадати!

Угу вдарив крильми, немов хотів струсити з себе спогади про той злощасний ранок.

— Ось чому, — закінчив він свою розповідь, — я зарікся вилітати з дому вдосвіта. Ми, нічні істоти, не створені для денного світла. І ви теж, вельмишановний друже, ви особливо.

ПРИКРОЩІ

Привиденяті дедалі частіше і дедалі дужче кортіло подивитися на світ за дня. Дарма що Угу Шугу знай відраджував його.

— Не віриться, щоб мене спіткало якесь лихо, — казало Привиденя. — Зрештою, у мене є в’язка ключів, я зможу захиститись. Та я й невразливий. Що мені станеться?

Ой, недарма лізуть у голову такі думки! Якось уночі наприкінці червня Привиденя ви-рішило-таки доскочити свого. Що для цього треба, воно добре знало:

— Не облягатись, як звичайно, з кінцем опівнічної години, а діждатися світанку. Оце й усе.

З кінцем опівнічної години Привиденя завжди почувало невимовну втому. От і сьогодні, близько першої години ночі, його напали позіхи, голова і все тіло робились дедалі важчі. Тоді Привиденя вмостилося на краєчку скрині (так певніше) і сказало само собі:

— Не піддавайсь, Привиденя! Тільки не піддавайся!

Але що могло воно подіяти проти своєї вдачі? Як тільки-но. годинник на вежі вибив першу і опівнічна година скінчилася, Привиденя відчуло, що йому паморочиться в голові. Довелося на мить заплющити очі, а коли воно їх розплющило — все довкола пішло обертом: димар, місяць у слуховому віконці, павутиння й крокви — все кружляло та й кружляло, і Привиденя вже не могло добрати, де верх, а де низ. Раптом воно втратило рівновагу, похитнулося, упало на дно скрині і відразу міцно заснуло.

Проспало Привиденя до півночі, а прокинувшись, було дуже розчароване й сердите, сердите на самого себе. Проте воно й не думало так одразу відступатися від свого задуму.

— А може, сьогодні мені таки пощастить, — сказало воно само до себе, — Принаймні треба ще раз спробувати.

Але й цього разу, як першого, його спіткала невдача. Не подолало воно сну й третьої ночі.

«Невже-таки я не знайду якоїсь ради?» думало Привиденя четвертої ночі.

Погода була погана. Дощ тарабанив по даху, у димарі завивав вітер, у ринвах плюскотіла вода. Зовсім зажурене, Привиденя подалося до замкового музею. Георг-Казимир та інші графи лицарі насмішкувато поглядали зі своїх позолочених рам (так принаймні йому здавалося), а генерал Торстенсон так скривився, ніби ось-ось зайдеться реготом.

— Бракувало тільки, щоб з мене й ви глузували! — буркнуло Привиденя.

Воно вже хотіло повернутися спиною до генерала, а заразом до всіх графів та лицарів, як помітило в скляній вітрині золотий годинник, той самий Торстенсонів кишеньковий будильник, якого генерал загубив у поспіху відступу і який згодом, після багатьох пригод, став експонатом замкового музею. Привиденяті вже доводилося гратись тим будильником, тож воно вміло ним користуватися і тепер склало собі новий план.

— Сподіваюся, мій любий Торстенсоне, ти не будеш проти, коли я на якийсь час позичу твій будильник, — сказало воно, посміхаючись. — Та не хвилюйся, я беру його з якнайкращим наміром.

Сказавши це, Привиденя махнуло в’язкою ключів, одчинило вітрину й вийняло годинник. А тоді кинулося з ним на горище, задоволено скочило в скриню й накрутило будильник на дев’яту ранку.

«Якщо я прикладу вухо до будильника, — подумало воно, — то неодмінно прокинуся, коли він задзеленчить, і ніщо вже не поламає мого задуму».

Та ба, Привиденя знову помилилось! Генералів будильник задзвонив рівно о дев’ятій, але воно його не почуло. Воно спало собі аж до дванадцятої години ночі й прокинулося лише тоді, коли до замку долинув дзвін годинника на ратуші.

— Як же це так? — не могло воно зрозуміти і спробувало щастя з будильником удруге й утретє, але знову зазнало невдачі.

Тоді Привиденя вирішило наступної ночі покласти Торстенсонів годинник назад у вітрину, і це була добра думка. Бо обидва музейні доглядачі встигли виявити зникнення коштовного експоната і зчинили переполох. Заявили навіть у поліцію, і пан старший кримінальний вахмістр Гольцінгер зробив висновок:

— Тут доклали рук спритні хлопці. Залізти у вітрину й не лишити щонайменшого сліду — таке під силу тільки неабияким майстрам своєї справи!

І ось золотий годинник знову лежав на своєму місці, ніби нічого й не сталося. Нехай музейні доглядачі завтра вранці сушать собі голови, як він там опинився, Привиденяті було про це байдуже, воно мало свій клопіт. Усю цю історію воно розповіло Угу Шугу і спитало його:

— Чи не можете ви мені пояснити, чому генералів будильник не збудив мене?

У пана Угу заблищали очі, здавалось, він напружено думає над запитанням Привиденяти. Мудрий Угу, звичайно, знав, що кожному привидові на землі приділено якийсь один годинник і що саме від того годинника залежить, коли привид має прокидатись, а коли лягати спати.

«Ваш годинник, любий друже, — міг би він сказати, — це той, що на Ойленберзькій міській ратуші, і ви мали б уже це знати. Тільки він і визначає вам час. Навіть якби ви не почули його ударів, ви мусите коритися йому. І нічого ви тут не зробите, не допоможе вам ніякий генералів будильник. А коли вже вам так треба хоч раз прокинутись у незвичну годину, для цього довелось би переставити стрілки годинника на ратуші — вперед або назад. Але я не радив би вам цього робити. Краще не втручатися не в свої справи».

Все це Угу Шугу міг би сказати Привиденяті, якби схотів. Але він вважав, що розумніше буде не розкривати цієї таємниці. Хтозна, чи не зробило б Привиденя саме так — заходилось би крутити стрілки годинника на ратуші, і невідомо, чим би все скінчилося.

Ні, краще-таки він про це нічого не казатиме Привиденяті. І він відповів малому так:

— От що, любий друже, бувши вами, я змирився б з тим. що є на світі речі, яких не змінити. Мабуть, нічні привиди не можуть гуляти за дня. З цим ви повинні згодитися і задовольнитися своєю долею.

ДИВО, ТА Й ГОДІ!

Привиденя дуже засумувало і в наступні ночі часто бувало похнюплене. Після всього пережитого воно більше не вірило, що йому коли-небудь пощастить побачити світ удень. Але ж бо відомо, що бажання часом справджуються тоді, коли цього найменше сподіваєшся.

Після розмови з Угу Шугу минув рівно тиждень.

І знову годинник на ратуші вибив дванадцяту, і, як звичайно, з останнім ударом Привиденя прокинулося. Протерло зі сну очі, за звичкою випростало руки й потяглося. Потім вилізло зі скрині, зачепило головою павутиння, голосно чхнуло — «Ачхи!» — і, брязкаючи ключами, вилетіло з-за димаря.

О, диво! Як сьогодні змінилося горище! Якось незвично посвітлішало, стало ніби просторіше!

Крізь шпарини поміж черепицею лилося золоте місячне світло. Як багато його тут!

Хіба місячне світло золоте?

Місячне світло сріблясто-біле, часом аж блакитнувате… Але золоте?

«Як це не місячне сяйво, — міркувало Привиденя, — то що ж воно таке?»

Привиденя кинулося до найближчого віконця, щоб визирнути надвір, але відразу аж сахнулося назад і заплющило очі.

Надворі було так ясно, аж очі сліпило. Привиденя, мружачись, обережно виглянуло з віконця. Минув якийсь час, поки воно нарешті зовсім розплющило очі.

— Ох! — вражено вигукнуло Привиденя. — Який же ясний сьогодні світ! І який барвистий!

Досі Привиденя вважало, що дерева чорні, а дахи сірі. А тепер побачило, що ні, що дерева зелені, а дахи червоні.

Усе мало свою барву!

Двері й віконні рами були коричневі, гардини на вікнах — строкаті. Подвір’я замку вкрите жовтим гравієм, на мурах зеленіли кущики блискучої, соковитої трави, на башті майорів прапор з червоними й золотистими смугами, а над усім цим — осяйна блакить літнього неба, й на ньому — кілька білих хмаринок, маленьких, загублених, як рибальські човни в безмежному морі.

— Як же гарно! Як гарно! — не могло надивуватися Привиденя.

Аж через якийсь час воно збагнуло, що сталося.

— Невже-таки я прокинувся вдень?

Привиденя протерло очі, чмихнуло носом — ні, ні, то був не сон!

— Це день, це ясний день! — вигукнуло воно з великої радості.

Як і чому саме сьогодні його бажання справдилося, Привиденя не знало.

Може, сталося диво?

Хто це знає…

Але Привиденяті було про те байдуже.

«Головне, — думало воно, — що я нарешті роздивлюся на світ удень. Гайда! Не можна ні хвилини гаяти. Треба гарненько розглянутися в замку».

ЗАТІНОК І СОНЦЕ

Згораючи з цікавості, Привиденя мерщій збігло драбиною з горища. Опинившись на головних сходах, воно перелетіло з четвертого поверху на третій, з третього на другий, а з другого на перший. А тоді майнуло у вестибюль, що виходив на замкове подвір’я.

Як на те, саме цього ранку пан учитель Тальмайєр привів свій четвертий клас у замковий музей і саме тієї миті йшов з учнями через вестибюль до зали.

Побачивши Привиденя, дівчатка заверещали з подиву, а хлопці загукали:

— Пане Тальмайєр, привид! Привид, пане Тальмайєр!

У вестибюлі знявся неймовірний галас, і Привиденя, не звичне до крику дітей, так перелякалось, що кинулося навтьоки. Воно шаснуло в двері і опинилось на замковому подвір’ї.

Діти зрозуміли, що Привиденя їх злякалося.

— Мерщій, мерщій! — загукало кілька хлопчаків. — За ним, спіймаємо його!

— Авжеж, авжеж! — закричали всі. — Спіймаємо, спіймаємо! Та швидше, бо втече!

І не встиг пан учитель Тальмайєр якось зупинити дітей, як вони, всі тридцять сім, кинулися ловити малого привида. Галасуючи, мов воїни-індіанці, промчали вони через вестибюль і збилися біля дверей.

— Ви його бачите? Ви бачите його? — гукали до передніх ті, хто був позаду; а передні кричали:

— Он він побіг!

Привиденя постояло, доки змогло, в затінку під муром, — як і всі нічні істоти, воно боялося яскравого сонячного світла. А взагалі його бавило, що діти за ним погналися.

«Кричіть собі! — думало Привиденя. — Коли ви гадаєте, що я боюся вас, то помиляєтесь», Один раз воно підпустило дітвору до себе на кілька кроків. Але тільки-но передні хлопчаки намірились його схопити, воно зненацька відскочило вбік — і переслідувачі заорали носом землю.

«От добре, от добре! — раділо Привиденя. — Зробимо так і вдруге!»

І вдруге хлопчаки попáдали на землю. За третім разом Привиденя необачно вистрибнуло із затінку на яскраве сонячне світло.

І тоді сталося щось дивовижне!

Ледве Привиденяти торкнувся перший же сонячний промінь, його ніби добре вдарило в голову, і воно трохи не впало на землю. Зойкнувши, воно затулило руками обличчя й захиталося. Тієї ж миті діти загукали:

— Ой, дивіться! Що це з привидом? Спершу він був білий і враз почорнів, став чорний, як сажотрус!

Привиденя чуло крики дітей, але нічого не розуміло. Воно відчувало: з ним щось сталося, але не могло збагнути, що саме. Та й звідки воно мало знати, що привиди чорніють від першого ж сонячного променя?

«Треба тікати! — майнула в голові єдина ясна думка. — Тікати треба! Якомога далі звідси!»

Та куди ж?

Назад на горище не можна: діти заступили йому дорогу…

А отой колодязь посеред замкового подвір’я! Що, як скочити в колодязь? Там буде безпечно. Не страшно ні дітей, ні сонячних променів… Привиденя думало не довго, метнулося до колодязя і кинулось униз.

Діти побачили це і страшенно злякалися.

— Пане Тальмайєр! — загукали вони. — Ідіть швидше сюди! Привид упав у колодязь!

Пан Тальмайєр зроду не вірив у привиди. Він був певен, що в колодязь упала людина.

— Ой лишенько! — лементував він, заламуючи руки. — Ой, нещастя, діти! Треба негайно гукати на порятунок! Гукайте, діти, гукайте!

Пан Тальмайєр і тридцять сім дітей загукали на допомогу. Вони гукали так голосно, що до них миттю збіглись управитель замку, обидва музейні доглядачі, і кожен, хто на той час прийшов до музею, — всі розгублено допитувалися, що сталось.

— Уявіть собі, — заникувався пан Тальмайєр, — хтось упав у колодязь!

— Котрийсь із ваших учнів? — жахнувся управитель замку.

— На щастя, ні. Хтось інший…

— Хто ж?

Пан Тальмайєр здвигнув плечима.

— Не знаю, — мовив він. — Але ми всі бачили, як він упав туди, і я вважаю, нам треба зробити все, щоб витягти його звідти!

У КОЛОДЯЗІ

У колодязі на глибині добрих сорока метрів стояла вода, чорна й холодна. Привиденяті анітрішки не хотілося лізти у воду. В стінці колодязя воно помітило виступ, де вільнісінько можна було сісти. Тут воно вмостилося й поглянуло на темне дзеркало води.

З глибини колодязя на нього дивилася чорна постать. Вона мала білі очі і в руці — в’язку з тринадцяти ключів.

По тій в’язці Привиденя пізнало в чорній постаті своє відображення.

— Ой, який у мене вигляд! — жахнулося воно. — Адже я став зовсім чорний! Чорний з голови до ніг! Тільки очі в мене лишилися білі. Вони світять так яскраво, що й справді можна мене злякатися. Я навіть сам себе починаю боятись! Ой!

У голові в Привиденяти ще й досі гуло. Воно почувалося зовсім розбитим, виснаженим.

«Хотів би я знати, чому почорнів, — питав малий сам у себе, — А отой страшний удар у голову! Тільки згадаю про нього, в голові одразу наморочиться… Це, мабуть, сонячне світло так ударило. Воно, мабуть, і зробило мене чорним… Якби я був знав про це раніше! Тоді я любенько лежав би в своїй скрині і носа не потикав надвір…»

Привиденя зневажливо поглянуло на своє відображення.

«Страшно й подумати, що я весь вік проживу отакою чорною потворою! Може, є на це якась рада, якийсь спосіб, щоб знову стати білим? Може, може…»

Поки Привиденя сиділо навпочіпки і снувало свої думки, управитель побіг до свого кабінету і викликав телефоном пожежників. Незабаром до замкової брами, несамовито ревучи, під’їхала пожежна машина, де сиділи начальник і семеро членів пожежної команди.

Начальник пожежників звелів управителеві замку і панові вчителю Тальмайєру розповісти про все, що сталося, потім на хвилину замислився і, приклавши два пальці до свого золотого начальницького шолома, сказав:

— Зрозуміло, панове! Хтось із моїх людей спуститься в колодязь і врятує потерпілого.

Він повернувся до пожежників і спитав:

— Хто хоче добровільно?

Кожен із семи пожежників приклав праву руку до шолома й вигукнув:

— Я, пане начальнику!

Та начальник вибрав найменшого, наймізернішого серед своїх людей. До пожежного пояса йому причепили довгого каната, а начальник власноручно повісив йому на шию ліхтар і сказав:

— Постарайтеся, голубе!

Пожежник обережно й повільно спускався мотузяною драбиною в колодязь, а товариші тримали його за довгий канат, прив’язаний йому до пояса.

Привиденя бачило, як пожежник з ліхтарем спускається в колодязь. На душі в малого стало кепсько, адже воно могло прикинути, за який час пожежник порівняється з ним і помітить його.

«Що тоді буде?» — міркувало Привиденя.

Воно почало озиратись довкола.

Якраз проти виступу, де Привиденя сиділо, воно побачило у стіні колодязя низенькі залізні двері. На них висів величезний старий замок.

Куди ці двері ведуть?

Привиденя хутенько махнуло в’язкою ключів. Залізні двері відчинилися, а за ними стало видно вузький підземний хід.

«Он як, потайний хід!» — подумало Привиденя.

Воно гулькнуло туди, і двері за ним зачинилися, наче так і було.

— От і добре! — зраділо Привиденя. — Чудово! Нехай вони там, нагорі, шукають з ліхтарями, скільки хочуть. Тут мені безпечно. Тут я пробуду, аж поки виб’є північ. А тоді повернуся через колодязь до себе на горище, та й по всьому.

КУДИ ВЕДЕ ПОТАЙНИЙ ХІД?

Досі Привиденя вважало, що справді добре виспатися можна тільки в дубовій скрині. Але тепер воно зрозуміло, що помилялося. Навіть на вогкій кам’яній підлозі спалося солодко — так солодко, що, прокинувшись, Привиденя добряче напружило пам’ять, поки згадало, як сюди потрапило.

Правда, цього разу воно не чуло, як дзвонив опівночі годинник: сюди, в підземелля, не долинав згори жоден звук. І все-таки Привиденя добре знало, що була вже північ. Воно чудово виспалося, як і тоді, коли прокидалось у себе в скрині з дванадцятим ударом годинника.

Бракувало йому тут тільки павутиння й куряви.

«Така прикрість, — думало воно. — І в носі тобі ніщо не полоскоче! Коли я, прокинувшись, не чхну, мені наче чогось бракує».

Привиденя хотіло було повернутися до замку через колодязь, як надумало вчора. Але, коли воно вже підійшло до залізних дверей, йому сяйнула інша думка:

«А що, коли вийти на другий край потайного ходу? Я б довідався, куди він веде».

Привиденя було у захваті від свого нового задуму, Затиснувши під пахвою в'язку ключів, воно рушило потайним ходом. Просуватися йому було не важко, адже в темряві воно бачило, як кішка. Дедалі глибше вів його підземний хід, поки привів до розгалуження на два рукави.

Привиденя на мить розгубилося.

«Куди ж мені піти: праворуч чи ліворуч? — замислилося воно. — Важко сказати! Погадаю краще на ключах: праворуч… ліворуч… праворуч… ліворуч… праворуч… ліворуч…»

Вийшло — праворуч. От і чудово! Не вагаючись більше, полинуло Привиденя праворуч. Тут було вогко. Вогко й холодно. Часом дорогу перебігали пацюки. А може, то були й миші? Блискавично виринали вони з темряви і так само блискавично щезали. Не встиг би навіть спитати їх, куди веде потайний хід.

«Десь же він та має скінчитися!» — думало Привиденя.

Невдовзі воно опинилося біля нового розгалуження. Цього разу Привиденя не ворожило, а просто звернуло ліворуч. Але хід розгалужувався дедалі частіше. Привиденя здогадалось, що потрапило в густе плетиво підземних ходів. Ними порито грунт під усім замком і його околицями.

«Скільки праці коштували людям ці ходи! — думало Привиденя. — Не заздрю тим, хто довбав скелі. Каторжна робота!»

Де-не-де ходи пообвалювалися, і Привиденяті доводилося знаходити дорогу поміж цілими горами ріні й щебеню. Одного разу йому трапилися грубі залізні грати: вмуровані у кам’яні стінки, вони перекривали хід. Привиденя їх не відчинило. Та дарма. Адже привиди, коли їм треба, стають тонісінькі. А Привиденяті пролізти між гратами було заіграшки.

Та через кілька метрів виявилось, що підземний хід кінчається. Він упирався в стіну, і лише вгорі виднів залізний люк.

«Цікаво, куди він веде?» — міркувало Привиденя.

Недовго думаючи, воно махнуло своєю в’язкою з тринадцяти ключів.

Дверцята люка відчинилися нагору, стукнувшись об асфальт. Сяйнуло світло — яскраве денне світло!

— Отакої! — здивувалося Привиденя, — Хіба тепер не ніч?

Воно виткнуло голову з люка і подивилось навкруги.

Перше, що воно побачило перед самісіньким своїм носом, були начищені, блискучі чорні чоботи. З чобіт виростав чолов’яга в блакитному френчі з блискучими мідними гудзиками і в довгих білих рукавичках. Кашкет на ньому також був білий.

Привиденя й гадки не мало, що чоловік у білому кашкеті — регулювальник, а регулювальник не міг знати, що та чорна постать з білими очима, яка зненацька висунула з-під землі голову на перехресті, де був найжвавіший у, місті транспортний рух, — Привиденя. Він подумав, що то робітник, який чистить каналізацію.

— Ви що, збожеволіли? — закричав він, узявшись руками в боки. — Не вигадали розумнішого, ніж відчиняти отут люк і зупиняти транспорт? Зробіть ласку, щезніть у своїй трубі, тільки миттю!

Водії машин не могли збагнути, чому регулювальник примушує їх чекати. Дехто не витримав і почав сигналити. Але Привиденя, сердите, що регулювальник на нього нагримав, не квапилося.

Воно раптом почало надиматися, поки голова його стала завбільшки, як та бочка. Потім склало дудочкою губи і — дмухнуло. Повітря вирвалося з нього зі свистом, наче з надувної кульки.

— Фююю-ть, фююю-ть, — і вже білий кашкет злетів у регулювальника з голови.

Бідолаха мало не зомлів. Він витріщив очі й стояв, побілівши, як крейда.

— От бачиш! — захихотіло Привиденя.

І, задоволене, спустилося в підземний хід. Гуп — і дверцята люка впали, прикривши малого.

Минула добра хвилина, поки регулювальник оговтався після переляку, і ще добрих п’ять хвилин, поки він спромігся підняти руку й пропустити машини, що стояли на перехресті й сигналили.

ЧОРНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ В ОЙЛЕНБЕРЗІ

З часу пригоди на перехресті в Ойленберзі цілий тиждень щодня, між дванадцятою й першою годинами, зчинявся переполох. Саме о цій порі з-під землі в найрізноманітніших місцях виринала чорна примара і страхала мешканців містечка.

У вівторок вона вигулькнула поміж лотками на Зеленому базарі, і дебелі торгувальниці зарепетували, затрусилися зі страху і, забувши про все на світі, кинулися врозтіч.

У середу чорна проява завітала до ресторану «Золотий лев» і нагнала на гостей, хазяїна й офіціантів смертельного жаху.

У четвер чорну мару зі страшними білими очима несподівано побачили на газовому заводі; у п’ятницю вона зчинила неймовірний переляк серед шестикласниць жіночої народної школи, що саме робили гімнастичні вправи на шкільному подвір’ї.

Одне слово, не було й дня на тижні, щоб десь та не виринула таємнича чорна постать.

В «Ойленберзьких вістях» з’являлися щораз довші й грізніші статті, які з усією суворістю запитували, доки міські правителі сидітимуть склавши руки й потуратимуть підступному незнайомцеві.

Бургомістр скликав спеціальне засідання міської ради. Начальник поліції разом із своїми підлеглими день і ніч обмірковували (але, на жаль, марно), як найкраще спіймати «чорного незнайомця». Пояснити оті щоденні події не міг ніхто в містечку — навіть сам кримінальний вахмістр Гольцінгер, який уславився тим, що розгадував найдивовижніші таємниці.

А насправді все було дуже просто.

Привиденя тепер прокидалось не опівночі, а завжди тільки опівдні. У плетивах підземних ходів воно заблудилось і не могло знайти дороги до замкового колодязя. Тому й вигулькувало в місті з усіх люків, які вели з підземелля, сподіваючись, що колись та пощастить потрапити до замку.

«А втім, що ж мені станеться, як я трохи й погуляю отак-от по місту? — думало воно. — Шкода тільки, що люди від мене всі тікають. Мабуть, того, що я чорний. Білий я був набагато симпатичніший. Та що ж я зроблю?»

Інколи Привиденяті було тужно за горищем і дубовою скринею.

Часом воно сумувало, коли думало, що, може, відтепер завжди прокидатиметься тільки вдень, а не опівночі.

«А як гарно бувало на замку, коли світив повний місяць», — згадувало воно, зітхаючи.

Потім Привиденя питало себе — уже вкотре! — що ж це, до лиха, з ним сталося?

«Хіба не буває так, що нічний привид не знати чого обернеться на денного? Якщо буває і я оце теж став денним, то з чого б воно? Без причини таке не станеться. Причина має бути… Боюсь тільки, що про неї я ніколи не довідаюсь.

А як хтось мені її й відкриє, то для мене це вже нічого не важитиме. Мені тепер треба дбати, щоб якось давати собі раду вдень, та й годі!»

ПРИВИДЕНЯ ПІДМАЛЬОВУЄ ПОРТРЕТ

У неділю опівдні, блукаючи в підземному лабіринті, Привиденя несподівано знайшло ще один вихід. Його, як і решту виходів, перекривали грати, міцно вмуровані у кам’яні стіни. Та тут через кілька кроків за першими гратами йшли другі, а за другими — треті. А ще далі — сталеві двері з французьким замком.

«Що це воно за знак?» — подумало Привиденя.

Відімкнути французький замок було за-іграшку. Помах в’язкою ключів — і вільний шлях. Через підвал з вугіллям він вів просто до ратуші містечка Ойленберга.

Привиденя дуже здивувалось, коли вибігло нагору сходами підвалу й опинилося в ратуші — з усіма її коридорами й залами, з гарними старовинними кам’яними сходами й барвистими вітражами на сходовій клітці, які висвічували проти яскравого сонця.

Цілий тиждень в Ойленберзькій ратуші панувало пожвавлення. Чиновники поквапливо снували від дверей до дверей, дрібніші службовці переносили стоси паперів, у коридорах очікували люди — кожне зі своєю справою. Та сьогодні, в неділю, тут не було й душі живої. Привиденя могло вільно оглянути всю ратушу.

Незабаром йому впало в око, що в кожній кімнаті на стіні наклеєно ту саму картину. На ній яскравими фарбами був намальований шведський генерал Торстен Торстенсон! Велично й набундючено сидів він на своєму сірому в яблуках коні, затиснувши в правій руці булаву. Його зелений похідний плащ надимав вітер, червоне пір’я на капелюсі палало, мовби змагаючись із рудою клинцюватою генеральською бородою.

Під зображенням генерала щось було надруковано великими літерами, але Привиденя не могло їх прочитати. Адже воно ніколи не вчилось читати, тому й не здогадувалось, що на стінах висять не картини, а просто афіші, які повідомляли:

27 липня, в неділю, велика святкова історична вистава з нагоди 325-річчя облоги Ойленберга шведами.

Зброя і костюми з часів тридцятилітньої війни.

576 учасників, 28 коней, 2 гармати.

Музичний супровід міської капели.

Початок рівно об 11.30 на площі перед ратушею.

Запрошуємо всіх на виставу!

Організатори свята.

«І чого вони так носяться з тим Торстенсоном, порозклеювали його скрізь? — думало Привиденя. — Якби в одному чи в двох місцях — нехай. А тож у кожній кімнаті, у кожному коридорі і в кожній ніші над сходами! Це вже занадто!»

В одній з кімнат міської скарбниці на письмовому столі Привиденя побачило недогризок чорного олівця. Відтоді воно вже знало, що робити.

Привиденя взяло той недогризок, підійшло до афіші з Торстенсоном, наклеєної тут-таки в кабінеті, й намалювало генералові чорну густу бороду. Потім перебігло до суміжної кімнати. Там домалювало генералові носа завбільшки з огірок, на якому блищала бородавка.

«Буде хоч не так одноманітно!» — захихотіло воно.

Привиденя кидалося від афіші до афіші, закінчить біля одної — й одразу до другої. Там кількома вправними штрихами домалює Торстенсонові ослячі вуха, там чорну пов’язку на око, як у морського розбійника.

Робота страшенно тішила малого.

Воно домальовувало й домальовувало! Баранячі роги, велетенські витрішкуваті очі, гострий живіт, оленячі роги, люльку з хмарою диму, довгі розкуйовджені патли, обручку на носі і багато чого іншого. Не дивно, що за роботою воно забуло про час.

І раптом, коли Привиденя було саме в кабінеті пана бургомістра, годинник на ратуші вибив першу дня. Привиденяті давно пора було підшукати собі якийсь закуточок, де б йому не заважали переспати двадцять три години.

«До потайного ходу я не встигну, це напевно, — думало воно, — дуже далеко. У мене ось-ось знову запаморочиться в голові…»

У кутку обшитого дерев’яними панелями кабінету стояла старовинна, мистецьки оздоблена кована скриня. Колись у ній зберігалися ділові листи й рахунки. Але тепер скриня була порожня і стояла просто як окраса зали.

«Ось мій порятунок!» — подумало Привиденя і, зібравши рештки сил, скочило в скриню. Віко над ним опустилося, і воно вмить заснуло.

ОБЕРЕЖНО, ПАНЕ БУРГОМІСТРЕ!

Коли наступного дня о першій годині Привиденя прокинулося, то почуло, що в кабінеті пана бургомістра кілька чоловік збуджено розмовляють між собою. Воно легесенько одхилило віко й визирнуло зі скрині.

У кабінеті пана бургомістра було троє: сам пан бургомістр сидів за письмовим столом у червоному шкіряному кріслі і курив сигару; навпроти нього височів з кашкетом під пахвою ойленберзький начальник поліції, а біля вікна, зіпершись спиною на підвіконня й схрестивши на грудях руки, стояв пан кримінальний вахмістр Гольцінгер.

Пан бургомістр мав дуже кепський настрій — це видно було відразу.

— Кажу вам знову! — вигукнув він і гримнув кулаком об стіл. — Це нечуване зухвальство: отак підло споганити всі як є афіші в ратуші! Я вимагаю, знайдіть цього малюваку! І якнайскоріше! Ми ганьбимо добре ім’я нашого міста. А не впораєтесь, любий мій, — звернувся він до начальника поліції, — то це свідчитиме тільки про одне: ви обрали собі не той фах.

Начальник поліції спаленів:

— Будьте певні, пане бургомістре, міська поліція зробить усе, щоб схопити злочинця. Я переконаний: це лише питання часу. Адже досі ми розплутували всі подібні справи, за винятком кількох зовсім незначних.

Бургомістр ще дужче закадив сигарою.

— Знаю я ті ваші винятки, — пробурчав він. — Згадати тільки, що той чорний незнайомець ще й досі тиняється по місту! І саме тепер, за тиждень до відзначення 325-річчя! Невже ви не розумієте, що це увесь Ойленберг осоромить. То навіщо ж нам тоді поліція?

Начальник поліції кусав губи. Що він мав відповідати бургомістрові? Але той уже повернувся до пана кримінального вахмістра Гольцінгера.

— А ви, любий Гольцінгере? Теж не вигадаєте нічого кращого, як розводити теревені!

Пан Гольцінгер зняв з носа свої чорні окуляри в роговій оправі і ретельно протер їх.

— Боюся, що все куди складніше, ніж здається, — почав він. — Мене б аж ніяк не здивувало, якби між чорним незнайомцем і оцим отут, — він показав на зіпсовані афіші, які горою здіймалися на письмовому столі в бургомістра, — мене б аж ніяк не здивувало, якби між одним і другим був якийсь зв’язок.

Бургомістр спантеличено відклав сигару.

— Як вам таке спало на думку?

— Це важко пояснити. Я просто відчуваю.

Бургомістр почухався за вухом.

— І хто ж тоді чорний незнайомець? Відчуваєте ви це?

Пан Гольцінгер пильно подивився на свої окуляри проти світла, потім знов надів їх і аж тоді відповів, знизавши плечима:

— Відчуваю, що ми маємо справу з нечистою силою.

— Авжеж, авжеж! — глузливо вигукнув бургомістр. — Вам лишилося тільки додати, що все це роблять привиди.

— А коли це й справді так? — спитав пан Гольцінгер.

Але бургомістр тільки головою похитав.

— Безглуздя, Гольцінгере! Чистісіньке безглуздя! Такі байки розказуйте малим дітям, а не мені! Я не вірю в привиди!!!

Досі Привиденя слухало розмову спокійно. Але тепер йому урвався терпець. То ойленберзький бургомістр не вірить у привиди? Ну, постривай же!

— Гу… гу-у-у-у-у… гу-у-у-у-у! — загуло Привиденя в порожній скрині, що вона аж застугоніла.

Бургомістр, начальник поліції і пан кримінальний вахмістр здригнулися з переляку.

— Гу-гу-у-у-у-у! — знову завело Привиденя.

Потім віко скрині піднялося — і Привиденя поволеньки, крекчучи, стогнучи й брязкаючи ключами, почало зводитися на ноги.

А само пильно дивилося своїми білими очима в обличчя панові бургомістрові.

— Гу-гу-у-у-у-у! — загуло воно знову, голосно й жалібно: — Гу-гу-гу-гу-у-у-у-у!

Холодний жах охопив бургомістра. Він випустив сигару з рота й через силу хапнув повітря.

Начальникові поліції і панові кримінальному вахмістру Гольцінгерові волосся на голові стало сторч.

Вони застигли, неспроможні ворухнутися, й дивились, як Привиденя вилізло з скрині і, брязкаючи ключами, вийшло з кімнати.

ПЕРЕПОЛОХ У РАТУШІ

Перший оговтався пан Гольцінгер. Через кілька хвилин після того, як Привиденя зникло з бургомістрового кабінету, вахмістр рвонув двері і кинувся в коридор. Чорна постать з в’язкою ключів саме завертала за ріг.

— Стій! — вигукнув Гольцінгер. — Ані руш! Ви арештовані!

Та Привиденя не мало аж ніякого бажання попастися під арешт. Воно чкурнуло геть і захихотіло. Тоді пан Гольцінгер зарепетував так, що аж луна пішла всіма коридорами і вестибюлем.

— Пильнуйте! Всі пильнуйте! В ратуші чорний незнайомець! Не даймо йому вислизнути! Затримати його, затримати! Держіть чорного незнайомця! Держіть його! Держіть!

Під час обідньої перерви чимало службовців пішли додому. А ті, що лишилися в ратуші, враз повибігали з своїх кімнат.

Кожен мав твердий намір спіймати чорного незнайомця.

— Пане Мюллер, ви чули? Тепер навіть у ратуші нікому не буде спокою!

— Пані Краузе, подайте мерщій ножиці! Може бути, що він має зброю…

— Мені здається, треба повідомити поліцію!

— Добра думка, пані Шнайдер! Та от як туди дзвонити? Двадцять-нуль-один чи один-нуль-двадцять?.. Алло! Це поліція? Говорить Леман, радник будівельного управління. Негайно приїздіть із своїми людьми до ратуші! Чорний незнайомець, розумієте? Авжеж, він несподівано з’явився тут. Приїздіть, будь ласка, якнайшвидше! Ви мене зрозуміли? Якнайшвидше!

Під керівництвом пана кримінального вахмістра Гольцінгера було обстежено всю Ойленберзьку ратушу: кожну кімнату й кожну шафу, кожен закуток під сходами і кожну нішу. Не забули навіть комірчини, умивальників і туалетів. Але чорного незнайомця так і не знайшли, не було його й на горищі, ані в підвалі.

Навіть Аякс, поліційний собака, не взяв сліду.

— Якась загадка, — сказав пан Гольцінгер. — За всю мою службу такого ще не траплялося, а це як-не-як дев’ятнадцять років.

Де ж ділося Привиденя?

Десь же воно та заховалося, бо навіть маленькі привиди не можуть просто розтанути в повітрі.

Так, не можуть, зате вони можуть багато чого іншого.

Спочатку Привиденя хотіло шаснути назад до підземного ходу, але йому заступили дорогу наполохані Гольцінгером службовці — і воно майнуло на горище, а звідти у вежу. Коли туди наспіли переслідувачі (було чути, як стугонять під ними сходи), воно, не довго думаючи, шаснуло в годинникову вежу.

«Ніхто не подумає, що я в годиннику, — міркувало воно, — тож і не шукатиме тут».

До цього справді ніхто не додумався, навіть пан кримінальний вахмістр Гольцінгер. І все ж Привиденяті було в годиннику незатишно: безнастанне цокання й рипіння коліщаток не давало йому заснути.

— Нічним привидам таки живеться краще, — бурмотіло воно стиха. — Чого б я не дав, щоб тільки знов стати нічним!

А тим часом Привиденяті треба було тільки провести рукою по циферблату, і воно б зарадило лихові. Та воно й гадки не мало про те, що є якийсь зв’язок між його лихом і годинником. Звідки ж було йому знати? Угу Шугу ніколи не казав йому про це.

«Дуже вже тут незатишно й гамірно», — думало Привиденя.

Воно затулило долонями вуха й невдовзі, як звичайно, поринуло у глибокий сон.

СПОКІЙНИЙ КУТОЧОК

Наступного полудня Привиденя прокинулося дуже роздратоване, адже над самісіньким його вухом бемкав годинник. Якби малого дванадцять разів ударили по голові ковальським молотом, то й тоді б, мабуть, було йому не гірше.

«Мерщій у підвал! — подумало Привиденя. — А потім геть із ратуші, — тудою ж, кудою я прийшов два дні тому».

Та це було не так просто, як гадало собі Привиденя. Кожного разу, коли йому здавалося, що на сходах нарешті вже нікого немає і воно може непомітно майнути в підвал, там неодмінно хтось та був, хоч би та ж таки прибиральниця, що в обідню перерву замітала сходи і витирала поруччя.

«Бачу вже, — думало Привиденя, — що тут я не спущуся вниз без галасу. Та, мушу признатися, мені це починає набридати. Ми, нічні привиди, не звичні до такої метушні. Найкраще перечекати нишком тут, угорі, до неділі. Тоді мені не стануть на заваді ні бургомістр, ні прибиральниця, ні хто з чиновників, ні поліцейський. У неділю вони сидітимуть собі вдома в затишних кімнатах і ласуватимуть печенею, а ратуша вся буде моя. Авжеж, це найрозумніше, я так і зроблю. Тільки в годинник не залазитиму (цур їм, тим дзвонам!), а знайду собі куточок на горищі».

Наступні дні й ночі Привиденя провело на горищі Ойленберзької ратуші. Там йому навіть подобалося. І пилюка, й павутиння. Щоправда, павутиння не дуже густе і не снуєтьсяз піддашшя аж донизу, як на горищі замку, а проте Привиденя почувалося тут, як удома.

Передовсім, тут було спокійно. Після недавніх пригод малий був просто щасливий, що ніхто його не турбував. Ніхто не лякався його, і ніхто за ним не гнався, не хотів спіймати.

До того ж тут не доводилося нудьгувати.

Прокидаючись, Привиденя поспішало до слухового віконечка й виглядало надвір. То роздивлялося Зелений базар, де сиділи городниці з повними кошиками городини, кличучи до моркви, редиски, селери, часнику й салати, то з іншого кутка горища дивилося на площу перед ратушею, де плюскотів водограй і стояв поліцейський у білому кашкеті, через кожні дві-три хвилини витягаючи руку в інший бік: тоді площею туди й сюди їхали машини: вантажні, фургони, легкові автомобілі чи й кілька велосипедистів або хлопчаки на мотоциклах; одного разу проїхала навіть пожежна машина і разів три-чотири — жовтий поштовий фургон.

«Весело там унизу! — думало собі Привиденя. — Напевно, отой у білому кашкеті — чарівник. Тільки витягне руку — так і рушили туди й сюди карети, та ще такі чудернацькі: з бляхи й скла і їдуть зовсім без коней. Хіба карети без коней їздять? Розповісти про це Угу Шугу — скаже, теревені правлю».

Ох, Угу Шугу!

Як давно Привиденя про нього не згадувало! Аж ось коли Угу Шугу знову спав йому на думку.

«Ой лишенько, Угу Шугу! Я ж про тебе мало не забув. Чи побачимось ми ще коли? А як же, бувало, ми з тобою, сидячи в гіллі, розповідали всячину при місяці! Тяжко стає на серці, як згадаю… Здається, знову оживає в мені туга за домівкою. Туга за тим, що бувало колись, тоді, як я був ще нічним привидом…»

ШВЕДИ ПРИЙШЛИ!

Наступної неділі в Ойленберзі панувало незвичайне пожвавлення. Всі будинки були прикрашені зеленими гірляндами і прапорами. На брамі перед ратушею міський садівник почепив великий вінок із соснового гілля, прикрасивши ним червоний щит із золотим «325».

Такі щити, тільки менші, з золотим «325» на червоному тлі висіли на дверях більшості будинків і у вітринах крамниць. Тож кожний бачив, що сьогодні в Ойленберзі святкують якесь 325-річчя.

Уже зранку прибули перші гості — з інших міст. Потім, аж до полудня, з’являлися все нові й нові глядачі. Барвисті юрмища плавом пливли на площу. Поприїжджали машинами, поїздами і автобусами. Гурт сільської молоді з Верхнього і Нижнього Гайзельфінга приїхав на возі, прикрашеному квітами і кольоровими стрічками, воза тягнув трактор. Кожному хотілось подивитися святкову історичну виставу, всі поспішали до площі перед ратушею.

Свято почалося маршем шведської армії від Зеленого базару. Попереду колони йшли, розмахуючи прапорами, троє солдатів. За ними виступала чоловіча хорова капела «Гармонія-1890», озброєна списами та старовинними рушницями, — вона була за піхоту. Дев’ятнадцять дужих шведських кіннотників виставив ойленберзький «Клуб верхової їзди». Подбали й про похідну музику — в шароварах і яскравих куртках крокували музиканти міського оркестру. Вони навпереміну грали то фінський марш, то фанфарну мелодію, що її з нагоди ювілею генерала Торстена Торстенсона написав сам капельмейстер.

За решту війська були члени всіляких товариств — гімнастів і різників, прикажчиків і дрібних садівників, добровільної пожежної команди та клубу курців і гри в кеглі «Нас дев’ятеро».

Було в генерала навіть дві гармати. Кожна запряжена четвериком коней-ваговозів, які, безсумнівно, належали броварні; правили ними візники, які возили пиво. Повбирані вони були не в свої голубі полотняні куртки, а у військові мундири, і попервах могло здатися, що то були справжні каноніри шведського короля.

Марш тривав двадцять хвилин, і ось солдати вишикувалися перед ратушею.

Тепер настав час з’явитися і йому самому славнозвісному полководцю й боягузові генералу Торстенові Торстенсону!

Люди спиналися навшпиньки, витягали шиї.

І справді, ось він їде!

Впевнено й набундючено сидів генерал на сірому в яблуках коні, лівою рукою взявся в бік, а правою тримав булаву і помахував нею, вітаючи натовп.

Хіба не величний у нього вигляд — зелений плащ, руда клинцювата борода, золоті галуни на капелюсі, прикрашеному пір’ям?

— Казково! Просто казково! — вигукували люди й плескали в долоні.

Коли кореспондент якоїсь нетутешньої газети поцікавився, хто грає Торстенсона, звідусіль залунало:

— Хіба ви не знаєте? Та це ж директор акціонерної броварні Кумпфмюллер!

— Ви здивовані, еге ж? Він міг би й справді бути генералом. Подивіться, як він природно грає. Сам Торстенсон не зумів би отак триматися!

Аж ось пролунали фанфари.

Торстенсон звернув свого коня на середину площі. Він глянув на небо, і натовп принишк. Тоді генерал відкашлявся й заговорив. Дзвінко й урочисто лунав його голос над площею:

Збігло ще трохи часу, поки він закінчив свою вишукану промову, гідну славетного полководця.

Потім наперед виступив молодший лейтенант (а насправді провізор ратушної аптеки) і від генералового імені зажадав, щоб замок і містечко склали зброю. Але комендант фортеці відхилив цю вимогу, ще й почав глузувати. Коли Торстенсонові так хочеться увійти в місто, то, будь ласка, нехай спробує!

Почувши таке, генерал спаленів із гніву й урочисто поклявся зрівняти з землею замок і містечко. Він махнув булавою обом канонірам і вирік жахливі слова:

Шведські каноніри миттю набили гармати і зробили один за одним кілька пострілів, зчинивши неймовірний гуркіт. Глядачі захоплено загаласували. І ніхто не звернув уваги на те, що цієї миті на вежі ратуші розчинилися дверцята і годинник вибив полудень.

ГАРЯЧА РОБОТА

Привиденя прокинулося, як завжди, з останнім дванадцятим ударом. Про велику історичну виставу, що почалася перед ратушею, воно нічого не знало. Але, зачувши гуркіт Торстенсонових гармат, Привиденя боязко визирнуло із слухового віконця й побачило, що площа перед ратушею кишить солдатами.

— Що сталося? — здивовано вигукнуло воно. — Невже знову шведи? Що їм, у лиха, тут треба?

Спересердя Привиденя побажало шведському війську разом з його гарматами у землю запастися. Та раптом помітило у хмарі порохового диму сірого в яблуках коня, на якому сидів вершник у зеленому плащі.

Ой лишенько — чи це ж не Торстенсон?

І генеральський капелюх, і стоячий комір, і гладке обличчя з рудою клинцюватою бородою… Так, так, це він!

— Отакої, побий його грім! — скрикнуло Привиденя. — То він знову прийшов! Наважився сюди носа поткнути! Та що це він собі думає? Може, гадає, що я з усім цим миритимусь, бо він, бачте, генерал? Ну, то він дуже помиляється, цей генерал, чи то пак — гарматне опудало!

Далі все сталось в одну мить.

Привиденя стрімголов кинулося з слухового вікна на площу перед ратушею і опустилось точнісінько там, де хотіло: за три кроки від Торстенсонового коня.

— Агов, Торстенсоне! — крикнуло воно. — Чи ти часом не збожеволів? Невже забув, як ти мені присягався, забув ту ніч, коли стояв навколішки і, заламуючи руки, благав милосердя? Ану забирайся звідси геть!

Переляканий на смерть Торстенсон — тобто директор броварні Кумпфмюллер, втупився в чорну мару з білими очима. Він не міг збагнути, звідки вона взялася і чого, власне, їй треба.

— То як? Заберешся сам, чи тобі допомогти?

І, перш ніж Кумпфмюллер сказав слово, із горла Привиденяти вихопилось лиховісне виття.

— Гу-гу-у-у-у-у! — пронизливо голосило воно. — Гу-гу-у-у-у-у!

Кінь пана директора схарапудився, став дибки, потім крутнувся на задніх ногах і помчав геть.

З рук у пана Кумпфмюллера випали булава й повід. Ще трохи — і він би й сам гримнувся на землю. На превелику силу він утримався в сідлі, вчепившись за гриву свого коня.

— Гу-гу-у-у-у-у! — не вгавало Привиденя. — Гу-гу-у-у-у-у!

Не дивно, що решта коней теж схарапудилися. Пустилися вчвал і жеребці шведської кінноти, і ті, що були запряжені в гармати. Вони помчали площею до Зеленого базару слідом за генеральським конем, здіймаючи неймовірний гармидер, і вимчали аж за місто.

Розгубилися й шведські піхотинці. Солдати й офіцери покидали зброю й дременули від розгніваної чорної прояви з білими очима.

А глядачі? Жінки верещали. Діти плакали. Знявся страшенний галас. «Тікайте!» — лунало звідусіль. На площі зчинилася колотнеча. Люди кинулися в будинки, в найближчі провулки, усі розгубилися з жаху.

Але Привиденя зовсім не думало лякати глядачів, його обходили тільки шведи.

— Гу-гу-у-у-у-у! Поганці! Забирайтеся до лиха з своїми шаблями, списами й рушницями! Гу-гу-у-у-у!

Ох і було ж Привиденяті роботи! То виючи, то форкаючи, кидалося воно з краю в край площі. І горе було нещасному шведові, який не встигав миттю щезнути! Привиденя хапало його за комір і так ним тіпало, що аж кістки торохтіли. Вояки тікали чимдуж, поки все шведське військо разом з прапороносцями й музикантами не опинилося в безпеці.

— Перемога! — закричало Привиденя. — Перемога! Торстенсона розбито, шведів вигнано! Ойленберг врятовано! Перемога!

До першої години дня зоставалося ще трохи часу. Привиденя, незважаючи на радість перемоги, падало з ніг від утоми. Адже воно само одно змусило втекти такого видатного полководця з усім його військом!

«Мабуть, на сьогодні з мене досить», — подумало Привиденя й вирішило піти спати, хоча годинник ще й не вибив першої години.

Випадково воно опинилось поблизу ратушної аптеки. У підвалі її, теж випадково, було відчинене віконце, і Привиденя, недовго думаючи, шаснуло туди. Потім залізло в найнижчу шухляду старенького комода. Там воно з гордістю згадало свою перемогу, промимрило стиха: «Перемога! Перемога!» — і заснуло.

ДОКОРИ СУМЛІННЯ

У понеділок опівдні Привиденя прокинулося кволе й нещасне, ще й голова йому боліла.

«Учора я добре-таки перевтомився, — вертілося малому в голові. — Та, може, мені треба тільки вхопити свіжого повітря, щоб полегшало. Бо тут дуже душно…»

Привиденя вилізло з комода і озирнулося по аптечному підвалу. Потім оглянуло по черзі комору з ліками, пральню, комору з овочами, склади з вугіллям і дровами. Наприкінці воно натрапило ще й на винний льох.

— Ого-го! Скільки пляшок! — здивувалося Привиденя. — Певно, мешканців цього будинку завжди мучить спрага.

Вузьке, загратоване вікно винного льоху виходило в садок. Воно було відчинене. Привиденя хотіло вже було просунути голову між грати й виглянути надвір, як почуло, що під вікном гомонять діти, і мерщій втягло голову назад.

Троє аптекаревих дітей лежали в холодочку під будинком, на килимку, і розмовляли. Привиденя розуміло кожне їхнє слово. Не маючи іншої роботи, воно почало дослухатися.

Один з двох хлопців звався Герберт, йому вже сповнилося одинадцять років. Його дев’ятилітній брат Гюнтер і сестра Ютта були близнюки.

Як завжди, говорив здебільшого Герберт.

— Що, скажете, не втнув штуку чорний незнайомець? — вигукнув він. — Просто краса! Вояки тікали, як зайці. Можна було луснути зо сміху.

Ютта думала інакше.

— І що тут смішного? Хіба тобі не шкода такої гарної святкової вистави?

— Авжеж, — буркнув Гюнтер, — Все було б так добре, якби десь не взявся той тип. Принаймні початок був цікавий.

— І знаєш, що мені сподобалось найбільше? — спитала Ютта, — Те, що все було ніби насправді. Хоч і Торстенсон! Хіба він не схожий, наче викапаний, на того, що на картині в замковому музеї? Навіть про Дойєрляйна всі думали, що то шведський офіцер, а зовсім не переодягнений аптекар.

— Уявляю собі, — замислено мовив Гюнтер, — скільки праці й грошей треба було, щоб пошити чотириста сімдесят шість шведських мундирів! А капелюхи з пір’ям, а зброя? Де їх тільки роздобули? Видно, довелось добре поморочитися, поки вбрали всіх учасників вистави.

Привиденя висіло біля вікна, ухопившись руками за грати, слухало і не вірило власним вухам. Якщо воно добре розуміло дітей у садку (а в цьому воно нітрохи не сумнівалося), то вчора воно прогнало не справжніх шведських солдатів і, звичайно ж, не справжнього Торстенсона!

Отуди до лиха! Звісно, це не міг бути справжній Торстенсон! Відтоді, як він обложив замок і містечко, минуло цілих триста двадцять п’ять років! Жодна людина не проживе стільки, навіть генерал.

«Що ж я наробив?! — жахнувся малий, — Ой лишенько! Невже я й справді такий дурний! А ще думав, що я великий герой… Гарний герой, що й казати! Кращого й уявити не можна».

Привиденя так розсердилося, що, якби могло, то надавало б собі ляпасів. Що більше воно про все це думало, то важче ставало йому на душі.

— Мабуть, пора вже вертатись додому на Ойленштайн, — сказало воно собі, — Давно пора. Тут унизу щодня тільки прикрощі та хвилювання, цього мені стане на все життя, ще й з горою. Одначе я спершу ще розкажу дітям, як воно все сталося з тими шведами. А діти перекажуть усе людям. Якщо вже я й винен, що вистава зірвалася, нехай ойленбержці знають, чого я так зробив. Зрештою, йдеться про моє добре ім’я.

ЛИСТА НАПИСАНО

Привиденя нечутно випурхнуло в садок і сховалося за найближчим бузковим кущем. Потім тихенько, лагідно погукало аптекаревих дітей:

— Слухайте, діти! Не бійтеся мене! Я маю вам щось сказати, щось дуже важливе. Тільки не тікайте від мене й не кричіть, я не зроблю вам нічого поганого.

Герберт, Гюнтер і Ютта здивовано оглянулися по саду. Вони ніяк не могли збагнути, хто це до них говорить. Ютта стиха зойкнула, побачивши чорну постать з білими очима, що неквапно випливла з-за бузкового живоплоту й закивала їм.

— Ой, гляньте — чорний незнайомець!

— На жаль, так звуть мене в Ойленберзі, — промовило Привиденя. — Я знаю й те, що, на жаль, усі люди в містечку бояться мене. А я ж усього-на-всього нещасний маленький Привид, і мені страшенно прикро, що я вчора зіпсував святкову виставу. Але зробив я це без лихих намірів, — просто я гадав, що Торстенсон і шведи — справжні.

Аптекареві діти не знали, що робити: кричати, тікати чи сидіти на місці й слухати.

— То ви… привид? — недовірливо спитав Герберт.

— Авжеж, коли твоя ласка.

— А чому ви чорні? — поцікавився Гюнтер. — Я завжди думав, що привиди білі…

— Тільки нічні, — зітхнуло Привиденя.

— А ви? — спитала Ютта. — Ви який привид?

— На жаль, чотирнадцять днів тому я став денним привидом. Від сонячного світла я став чорний, але спершу, коли я ще був нічним привидом, я був ніжно-білий, біліший за хмарку снігової пороші… А взагалі я мешкаю на горі, в Ойленштайнському замку.

— Але з якогось часу, — мовив Гюнтер, — ви опинилися внизу — і в містечку стало неспокійно.

— Це чиста випадковість, — відповіло Привиденя.

Воно знічено поглянуло на аптекаревих дітей. Потім розповіло їм усе про себе і докладно пояснило, чому вчора все так вийшло і як йому через те прикро, і кілька разів просило вибачення.

— Ви й не здогадуєтесь, — каявся малий, — як мені прикро і як для мене важливо пояснити ойленбержцям, що я не хотів їм зла. Але як їм це пояснити?

— Напишіть листа бургомістрові! — запропонував Гюнтер.

— Листа? Це неможливо! — зітхнуло Привиденя. І призналося, що ніколи не вчилося читати й писати.

— Пусте! — сказала Ютта. — Напишемо ми!

Вона майнула в будинок і принесла ручку, папір і конверт. Лава у садку стала їй за письмовий стіл, вона уклякнула, відкрутила ковпачок ручки.

— Будь ласка, диктуйте!

Привиденя почало диктувати, а Ютта писала:

Вельмишановний пане бургомістре Ойленберга!

Те, що відбулося вчора на Вашому великому історичному святі, завдає мені страшенних мук. Спробуйте, будь ласка, зрозуміти, як усе це сталося…

Лист вийшов довгенький. Коли Ютта поставила останню крапку, Привиденя попросило прочитати його. Потім Ютта мусила капнути чорнила йому на великий палець, і воно урочисто «підписало» листа.

Але тут Привиденяті здалося, що воно не про все сказало.

— Чи не могла б ти трохи дописати? — спитав він Ютту. — Бодай два речення…

— Авжеж, — охоче мовила Ютта.

Вона пропустила кілька лінійок після «підпису», як це й годилося, і Привиденя продиктувало:

P. S.

Я був би Вам вдячний, якби Ви надрукували мого листа в «Ойленберзьких новинах». А ще обіцяю Вам, що завтра опівдні я покину Ваше містечко і ніколи сюди не повернуся.

ТІЛЬКИ НЕ ВДАВАТИСЯ В РОЗПАЧ!

Ютта поклала листа в конверт і написала адресу.

— Ви неодмінно повернетеся в Ойленштайн, коли завтра залишите містечко? — спитала вона.

— Звісно.

— А потім, — поцікавився Гюнтер, — потім ви, звичайно, станете знов нічним привидом, еге ж?

Привиденя кинуло на нього сумний погляд.

— Якби ж твої слова справдилися!.. Але, на жаль, я вже не вірю, що коли-небудь зможу стати нічним привидом. Мабуть, для мене все скінчено.

Привиденя заплакало. Великі білі сльози капали йому з очей і стукотіли об землю, наче град: тук, тук, тук, тук, тук.

Діти спантеличено перезирнулися.

— Ой-ой! — вигукнув Герберт. — Чого ви плачете?

Гюнтер почухав потилицю і нічого не сказав. Тільки Ютта зрозуміла, в чому річ, і спробувала втішити малого.

— Тільки не вдавайтеся в розпач! — мовила вона. — Подумаймо краще, чим вам можна зарадити.

Привиденя махнуло рукою.

— Ніщо мені не зарадить! — схлипнуло воно. — Треба було мені слухатися Угу Шугу, він застерігав мене.

Зненацька йому сяйнула одна думка. Угу Шугу! Як воно не подумало про нього!

— Треба спитати Угу Шугу! — вигукнуло Привиденя. — Коли хтось і може зарадити моєму горю, то це він… Не скажу, що він надто мудрий, але знає багато такого, чого інші не знають. Якщо ви, любі мої діти, справді хочете мені допомогти, то спитайте Угу Шугу, що мені робити!

— А чому б вам самому не спитати? — поцікавився Гюнтер.

— Нічого не вийде! Я денний привид, а він нічний птах. Але він мій друг. Він мешкає в дуплистому дубі за замком, його легко знайти…

На Ойленштайнській горі діти часом гуляли з своїми батьками. Тож Привиденяті не довелось довго розказувати їм дорогу. Крім того, діти гадали, що їм, певне, пощастить вислизнути вночі з дому непомітно, отож усе має вийти на добре.

— Але як ми пройдемо через замок? — спитав Герберт. — Це єдина дорога до дуба. А замкову браму, звичайно, звечора замикають.

У Гюнтера і Ютти аж обличчя повитягались, але Привиденя одразу знайшло раду:

— Я позичу вам свою в’язку з тринадцяти ключів, — сказало воно і пояснило дітям, що до чого. — З ключами ви дуже легко потрапите в замок і так само легко з нього вийдете.

Отож аптекареві діти пообіцяли Привиденяті піти цієї ночі до дуплистого дуба і спитати поради в Угу Шугу.

Щасливе Привиденя не могло надякуватись їм. Воно простягло Гербертові в’язку з тринадцяти ключів.

— Зробіть же все добре… і не забудьте: для Угу Шугу багато важить, щоб його шанували і казали йому завжди «ви» і «пане Шугу». Я нагадую вам це тільки для того, щоб ви знали, як з ним поводитись… І ось що! Може, ви сьогодні ще не понесете на пошту листа бургомістрові?

— Як хочете, — сказав Герберт. — Але чому, власне?

— Адже я пообіцяв бургомістрові завтра назавжди зникнути з Ойленберга, — відповіло Привиденя. — Тим часом завтра я, може, звідси ще не піду, як ви, певно, самі розумієте після всього, що я вам казав.

УГУ ШУГУ ДАЄ ПОРАДУ

Вночі, десь між одинадцятою і пів на дванадцяту, аптекареві діти тишком-нишком вибрались із своєї домівки. Все пройшло якнайкраще. Ні батьки, ні провізор Дойєрлян, що саме чергував цієї ночі в аптеці, нічого не помітили.

На той час містечко Ойленберг уже спало глибоким сном. Ніхто не бачив, як діти поспішали бічними вулицями й завулками до верхньої брами. Пройшовши крізь неї, вони дістались на стежку, що вела до замку. Стежка була кам’яниста й крута, діти раз по раз спотикалися об коріння дерев, камінюччя і свої власні ноги.

— А навіщо, скажіть, я брав ліхтарика? — мовив Гюнтер.

Він хотів був увімкнути ліхтарик, але Герберт спинив його.

— Облиш, нам не можна себе викривати!

— Гаразд, гаразд, — буркнув Гюнтер. — Я ж нічого.

На майданчику перед брамою вони зупинилися перепочити. Ютта дістала з кишені торбинку з цукерками.

— Чи не підкріпитися нам трішки?

Серце в неї калатало, як, зрештою, і в хлопчаків. Гюнтер, певна річ, звернув усе на круту стежку.

— Почнемо? — спитав по хвилі Герберт.

— Авжеж, — мужньо погодились Гюнтер і Ютта.

Велика мить настала. Герберт махнув в’язкою з тринадцяти ключів — і чари подіяли. Легко й нечутно відчинилася важка замкова брама.

— Заходьте швидше! — звелів Герберт.

Коли вони опинились на подвір’ї замку, брама за ними зачинилася.

— Як у казці! — здивувався Гюнтер. — Тепер для нас не існує перешкод!

І середня, і внутрішня замкові брами слухняно скорилися помахові в’язки. Діти йшли спершу боязко, а далі все впевненіше й сміливіше. Ось над їхніми головами пролетів кажан, ось біля самих ніг шаснуло кілька пацюків. І хоч діти неабияк налякалися, проте не звернули з дороги.

Близько півночі вони стояли вже перед дуплистим дубом.

Угу Шугу, здається, був удома. Гюнтер дістав кишеньковий ліхтарик і освітив гілки. Раптом з високої верхівки дерева долинув хрипкуватий голос, він щось гукнув до дітей мовою Шугу. Гюнтер і Ютта нічого не зрозуміли, зате Герберт усе зрозумів чудово.

— Вимкни ліхтарика, — звелів він, — ти його сліпиш!

Гюнтер і Ютта здивувалися.

— Ти зрозумів його?

— А ви що — ні? — запитав Герберт, — Це, мабуть, через ключі.

Та ось і Гюнтер з Юттою вхопилися за в’язку. Тепер і вони розуміли мову Угу.

— Хто ви? — спитав Угу Шугу. — І звідки прийшли?

— Ми всі — аптекареві діти з Ойленберга, — повідомив Герберт, — Один ваш давній знайомий послав нас сюди і звелів низенько кланятися.

— Давній знайомий? — пирхнув Угу Шугу. — А я й не знав, що в мене є давні знайомі в Ойленберзі.

— Маленький Привид, — пояснив Гюнтер, а Ютта додала:

— Він дуже, дуже нещасний, розумієте, і просить у вас поради.

Тепер Угу слухав, наставивши вуха.

— Чому ж ви відразу не сказали? Чекайте-но, я спущуся до вас, і тоді ми все спокійно обміркуємо…

Ш-ш-ш-ш-ш! — Угу Шугу шугнув з верховіття вниз і присів на найнижчій гілці дуба.

— Розповідайте! Будь ласка, розповідайте!

Герберт, Гюнтер і Ютта розповіли йому все, що мали розповісти.

Угу Шугу вислухав їх мовчки. Потім настовбурчив пір’я і стрепенувся.

— Дуже сумно, що так сталось, надзвичайно сумно, — сказав він. — То он чого останнім часом малий не відвідував мене! Ви питаєте, чому він раптом обернувся на денного привида! На це я можу сказати тільки одне: справа в годиннику!

— В якому годиннику? — спитали водночас Гюнтер і Ютта.

— Звісно, в тому, що на ратуші.

І Угу коротко пояснив дітям, яка залежність між годинником на ратуші і Привиденям. Потім спроквола, розсудливо додав:

— Спробуйте довідатися, чи днів чотирнадцять Тому ніхто не зупиняв або не переставляв стрілок ратушного годинника. Якщо таке було, то потурбуйтеся, будь ласка, поставити годинник правильно. Оце все, що я можу вам сказати. Бувайте здорові, товариство, і передайте від мене вітання маленькому Привидові, якому я бажаю всього найкращого.

Сказавши це, він розпростав крила, кивнув головою аптекаревим дітям і зник у темряві.

ДОБРІ НОВИНИ

Тільки-но ратушний годинник наступного полудня вибив дванадцяту, як Привиденя стрімголов кинулося крізь підвальне вікно в аптекарів садок, де на нього вже чекали Герберт з братом і сестрою.

— То як? — збуджено вигукнуло воно. — Вдалося вам що-небудь чи ні?

— Не хвилюйтеся, — сказав Герберт, — усе пішло як по писаному.

А Ютта, сяючи, докинула:

— Гадаю, ви будете задоволені. Здається, ми вам допоможемо.

— Та невже?! — Привиденя аж застрибало з радості. — Розповідайте ж! — благало воно нетерпляче. — Розповідайте, будь ласка!

Але Герберт мовив:

— Ходімо краще в альтанку, там нам ніхто не заважатиме. І я ж хочу вам віддати ваші ключі. Спасибі вам за них!

— Будь ласка, будь ласка, добре, що вони вам згодилися!

В альтанці було тісно, але затишно. Усі четверо, наче змовники, скупчилися навколо круглого столика.

— Ну ж бо, розказуйте! Я хочу нарешті знати, як мені бути.

Герберт, його брат і сестра переказали розмову з Угу Шугу.

Тому здається, що лихо, яке спіткало Привиденя, у якийсь загадковий спосіб пов’язане з годинником на ратуші.

— Спершу ми не знали, що ж нам з цього, — вів далі Гюнтер. — Але потім сказали собі: та про годинник можна розпитати годинникаря Ціферля! Ми відразу пішли до нього, і, як ви гадаєте, що з’ясувалося?

— А що? — спитало Привиденя.

— Пан Ціферль розповів нам, — сказала Ютта, — що шістнадцять днів тому він за дорученням бургомістра оглядав ратушний годинник. О сьомій ранку зупинив годинниковий механізм і рівно півдоби щось там робив, аж до сьомої вечора.

— А потім, тобто через півдоби, — поважно казав Герберт далі, — пан Ціферль знов пустив годинника, і стрілки пішли, власне, з того місця, де вони вранці зупинилися. На циферблаті, зрештою, нічого не зміниться, чи то буде сьома година ранку, чи сьома вечора.

— Але в тім-то й річ — тільки на циферблаті, — втрутився Гюнтер. — Насправді ж ратушний годинник почав на півдоби відставати: коли настає північ він вибиває полудень, а надходить полудень — він вибиває північ! У всьому містечку ніхто цього не помітив, адже це нікому не зашкодило, от тільки…

— …мені! — вигукнуло Привиденя, аж тепер збагнувши, що до чого. — Саме тому, що годинник відстає, я останнім часом прокидаюся опівдні, а не опівночі.

Діти закивали головами. Вони не мали сумніву, що причина саме в цьому.

— Отже, ви справді гадаєте, що можете мені допомогти?

— Авжеж, — підтвердив Герберт.

— Саме тому, — пояснив Гюнтер, — сьогодні о сьомій вечора ми з паном Ціферлем піднімемося на ратушну вежу…

— Стрілки годинника, — додала Ютта, — простісінько треба перевести на півдоби вперед, і він ітиме, як раніше.

— Оце й усе? — здивувалося Привиденя.

— Так, оце й усе, — відповіли аптекареві діти. І якщо вже це не допоможе, то вони навіть не знають, що тут взагалі може допомогти.

— Допоможе! — переконано сказала Ютта.

І Гюнтер запевнив:

— Звичайно!

— Ох, діти! — зітхнуло Привиденя, звівши вгору свої білі очі. — Якщо ваші слова справдяться, то кращого й вигадати годі!

Потім воно замріяно розповіло дітям, з якою радістю знов стане нічним привидом, блукатиме собі по замку, — мовляв, більшого щастя воно просто не уявляє.

Захопившись, Привиденя мало не проговорило аж до першої.

Та раптом воно згадало про свій лист до бургомістра.

— Листа ви можете віднести на пошту сьогодні увечері, — сказало воно. — Пощастить нам із годинником чи ні — завтра о цій порі мене вже не буде в містечку, це напевно.

Привиденя вже хотіло було попрощатися й знову майнути до підвалу.

Але Ютта заперечила. Вона наполягала, щоб Привиденя цього разу спало не в підвалі, а в альтанці.

В скрині, що була за лаву, дівчинка зробила Привиденяті з ляльчиних подушок м’якеньку постіль.

— Спіть собі на здоров’я, і нехай вам щастить, коли прокинетесь, — побажала вона йому перед тим, як ударило першу, й віко скрині опустилося над ним.

НЕ ГАЙСЯ, МАЛЕНЬКИЙ ПРИВИДЕ!

О сьомій вечора, віднісши на пошту адресованого бургомістрові листа, аптекареві діти разом із годинникарем Ціферлем піднялися на ратушну вежу, і пан Ціферль гайковим ключем перевів стрілки годинника на півдоби вперед.

— Ну, от і все, — мовив він, закінчивши роботу. — Сподіваюся, це йому допоможе.

Аптекарева дружина не могла збагнути, чому сьогодні діти зразу після вечері пішли спати.

Але ця ніч для Герберта і його брата й сестри мала бути аж надто короткою. Вони навели будильники на одинадцяту годину п’ятдесят хвилин і, зморені, поснули.

— Хотіла б я знати, що це з нашими дітьми, — стурбовано мовила до аптекаря його дружина. — Чи не похворіли? Відколи живуть, вони досі лише двічі лягали спати з власного бажання. Та й то лише тому, що були хворі: першого разу — на свинку, а другого — на скарлатину. Сподіваюся, тепер у них не кір і не вітряна віспа.

Герберт з Гюнтером спали так міцно, що не почули, як продзеленчав будильник. На щастя, прокинулась Ютта й насилу розбудила братів.

— Гюнтере, Герберте, швидше, вставайте, вже пора! Ось-ось виб’є дванадцяту!

З вікна дітям було видно альтанку. Надворі стояла темрява. Місяць сховався за важкими хмарами.

На щастя, поблизу, біля паркану, висів старий вуличний ліхтар і кидав на альтанку тьмяне світло.

— Вже ж ми недарма чекаємо, — невпевнено промовив Гюнтер.

— Звичайно, що недарма, — так само невпевнено сказав Герберт.

Тільки Ютта твердо вірила, що все скінчиться добре.

Вона була спокійна і впевнена, аж поки задзвонив годинник на ратуші. Серце в дівчинки закалатало. Затамувавши подих, вона лічила удари.

Перші чотири дзвінкіші, решта вісім — приглушені…

Північ! Боячись поворухнутись, діти пильно дивилися на альтанку.

Аж ось двері альтанки прочинилися, і зсередини виринула якась постать. Дрібненька й чорна, вона мала білі очі, що світилися в непроглядній темряві, наче два місяці завбільшки з п’ятаки.

— Це він! — вигукнула Ютта, захлинаючись від радості. — Це він!

Привиденя прилетіло до них під вікно. У лівій руці воно тримало в’язку ключів, а правою махало дітям.

— Спасибі вам, любі діти, велике спасибі! Ви навіть не уявляєте, який я щасливий! І це ж ви мені допомогли. Коли б я мав скарб, то подарував би його вам. Але все, чим я можу вам віддячити, — це мої добрі побажання. І я вам бажаю хоч раз у житті бути такими щасливими, як я сьогодні.

— Ти дуже милий, — промовила Ютта, і обидва хлопці не здивувалися, що вона звернулася до малого на «ти».

Та й Привиденяті це не здалося дивним.

— Ви ж не будете на мене гніватись, якщо тепер я розпрощаюся з вами? — сказало воно, — Мене так тягне назад до Ойленштайна! Не можу дочекатися, коли вже опинюся вдома!

— Зрозуміло, — мовив Гюнтер.

А Герберт додав:

— Не гайся, маленький Привиде! Ми розуміємо тебе.

ЗНОВУ ПРИ МІСЯЦІ!

І ось Привиденя полинуло додому: над дахами сонного містечка до ратуші, від ратуші понад Зеленим базаром до верхньої брами і від верхньої брами до замку.

— Бувайте здорові, ойленбержці! Останні два тижні у вас через мене було стільки прикрощів, але тепер нарешті я дам вам спокій, а це найголовніше. Мені принаймні більше ніколи й на думку не спаде потикатися в містечко. Віднині я буду собі там, де мені й належить бути. З мого замку мене більше ніщо не виманить, навіть моя власна цікавість.

Тричі облетіло Привиденя мури Ойленштайна, тричі — замкову вежу і тричі — сам замок з рицарською залою. Ніде нічого не змінилося, хоча йому здавалось, ніби воно не було тут віки вічні.

«Може, од відати генерала? — подумало Привиденя. — Та ні, нехай почекає до якоїсь дощової ночі. Сьогодні в мене куди важливіші справи…»

Угу Шугу сидів на гілляці дуплистого дуба.

Він зовсім не здивувався, коли зненацька підлетіло Привиденя і мовчки примостилося обіч нього.

— Можна, пане Шугу?

— Дуже радий вас бачити.

Якийсь час друзі мовчки сиділи поруч.

— Отже, вам допомогли? — нарешті озвався Угу.

— Допомогли, як бачите, — сказало Привиденя. — Ви вчора дали Ютті і її братам просто неоціненну пораду. Дякую вам, друже.

— Будь ласка, будь ласка, любий мій! — Угу настовбурчив пір’я, — Між нами кажучи, я зробив це задля себе.

— Задля себе?

— Атож, задля себе! — сказав Угу.і для переконливості кивнув головою. — Помалу-малу я занудьгував без вас. Життя стає куди миліше, коли поруч є хтось такий, щоб склав тобі товариство. Ви, напевне, в Ойленберзі мали не одну пригоду. Розкажіть мені, будь ласка!

— Як ви так хочете, — погодилося Привиденя.

І вже зібралося щонайдокладніше розповісти про свої пригоди в містечку: про те, як воно злякало регулювальника й наполохало жіночок на Зеленому базарі, про сутичку в ратуші, про Торстенсона й шведів, які виявилися зовсім не шведами, — про все налагодилося Привиденя розповісти, та нараз щось йому перебило.

З-за густих хмар, які затягли небо, раптом виплив місяць — великий, круглий, ніби викуваний з блискучого срібла.

Один сріблястий промінь упав на Привиденя.

І Привиденяті стало невимовно гарно, — дуже легко й вільно, легше і вільніше, ніж будь-коли досі.

І раптом воно помітило, що вже не чорне! Воно все знов світилося, воно стало біле!

— Я білий! — здивовано й радісно вигукнув малий, — Я білий, білий, білий!

— Чого ви так дивуєтеся? — засміявся Угу Шугу, — Власне, все так просто й зрозуміло, любий друже. Сонце винне в тому, що ви стали чорні, а місяць знову зробив вас білим. Отак-то. А тепер, будь ласка, заспокойтеся.

Але малому Привиденяті було невимовно радісно.

Воно не слухало Угу Шугу, воно ніяк не могло заспокоїтися.

Аж до кінця опівнічної години воно витанцьовувало на мурі замку.

Воно стрибало при місяці з зубця на зубець муру і все не могло натішитися.

Не могло натішитися з того, що знов стало біле.

Ніжно-біле.

Біліше за хмарку снігової пороші.

ВОДЯНИЧОК

СПРАВЖНІЙ ВОДЯНИЧОК

Одного дня вертається млиновий Водяник додому, а дружина й каже йому:

— Відтепер ти повинен поводитись дуже тихо. У нас знайшовся маленький хлопчик.

— Що ти кажеш? — радісно вигукнув Водяник. — Справжній маленький хлопчик?

— Авжеж, справжній маленький Водяничок, — сказала дружина. — Скидай, будь ласка, чоботи й заходь тихенько. Здається, він ще спить.

Водяник скинув свої жовті чоботи й навшпиньки пішов у хату. Його очеретяна хата стояла глибоко на дні млинового ставка. Стіни, були вимащені не білою глиною, а мулом — адже це водяникова хата. Взагалі ж вона нічим не різнилася від сільських, хіба що була куди менша. У хаті була кухня, комора, світлиця, спальня й сіни. Долівка чепурненько посипана білим піском, на вікнах веселі зелені завіски, зіткані з водоростей і куширу. І, звичайно ж, в усіх кімнатах, сінях, кухні, коморі стояла аж під стелю вода. Та й як же інакше, коли хата — на дні ставка?

Отож Водяник навшпиньки шаснув через сіни в кухню. З кухні тихесенько майнув до світлиці, а з світлиці нищечком пробіг до спальні. І коли він тихесенько-тихо підійшов до ліжка, то побачив поряд з ним очеретяну колисочку, а в ній — маленького хлопчика. Очі в нього були заплющені, він спав, поклавши кулачки обабіч пухкенького червоного личка на подушечку, — так, неначе затулив ними собі вушка.

— Подобається він тобі? — спитала Водяничка.

Вона також зайшла до спальні й зазирала через чоловікове плече.

— Хлопчик дуже вже маленький, — відповів Водяник. — А так він мені подобається.

Батько нахилився над колискою й почав лічити:

— Один, два, три, чотири, п’ять…

— Що це ти лічиш?

— Та це я — чи в нього всі пальчики, — стиха мовив Водяник. — Ти тільки поглянь, які в нього рівненькі ніженьки! Коли він підросте, то одержить пару гарних жовтих чобітків, зелену, як очерет, курточку, коричневі штани і яскраво-червоний ковпачок. Найбільше мені подобається його чубик. Ти ж знаєш, я завжди мріяв про такого хлопчика із зеленим чубиком!

— Обережно! — застерегла дружина, — Що ти там знову робиш?

— Не заважай, — відповів Водяник. — Цікаво: чи є в нього перетинки між пальчиками? Це дуже важливо для Водяникового сина.

Водяник хотів розтулити хлопчикові кулачок. Аж ось Водяничок прокинувся і взявся терти кулачками очі.

— Ой, поглянь! — раптом скрикнув батько на весь голос. — Ти бачиш? Бачиш сама?

— Перетинки між пальчиками? — засміялася дружина.

— Та й їх, і їх! — радісно вигукнув Водяник. — Але тепер я знаю ще, які в нього очі. Зелені, зелененькі! Справжні очі водяника!

І Водяник узяв хлопчика з колиски й підняв його високо над головою. А тоді пішов з ним у танок, та так завзято, що очеретяні стіни хати захиталися, а білий пісок на долівці аж курів. А Водяник усе приспівував:

— У нас маленький Водяничок! У нас маленький Водяничок!

Звідусіль до хати почали підпливати цікаві рибини, вони зазирали у вікна, витріщаючи лупаті очі. Водяничок весело чеберяв під стелею ногами й руками. І кожен, хто хотів, одразу міг побачити, що це таки був справжній Водяничок.

ОГО-ГО, ОЦЕ ХЛОПЕЦЬ!

— Як ти гадаєш, — сказав увечері Водяник своїй дружині, — чи не справити б нам родини? Завтра я запрошу родичів, хай вони всі на нього подивляться. А ти навариш і насмажиш усякої всячини, щоб було чим поласувати. Адже в нас не те, що в якихось там Людей!

Отож другого дня Водяник поплив скликати рідню, а до тих, хто жив далеко, вирядив посланцями риб. Водяничка лишилася дома варити й пекти. До пізнього вечора вона брязкала каструлями, сковорідками та мисками. А поміж усім тим годувала кашкою малого Водяничка.

Водяник запросив двадцятьох сімох гостей, і двадцять шість з них завітали. То були: дванадцять водяників з дружинами, Криничник і Русалка, що жила під мостом Непомука. Криничник мешкав у артезіанському колодязі за пожежною вежею, був уже вельми старий і мав білу бороду. Інші водяники прибули звідусіль: із сільського ставка, з жаб’ячої драговини, з качиної калюжі, з Червоного й Чорного каналів, із форельного струмка, з гірського джерела і ще з п’яти водоймищ.

— Ласкаво просимо! — зустрів гостей Водяничків батько. — Це добре, що ви всі прибули вчасно! Ми з дружиною щиро вдячні і сподіваємося, що частування вам сподобається.

— Чи не хочеш ти спершу показати нам хлопчика? — спитав Водяник з гірського джерела.

— Ні, — заперечив господар, — спершу частування. Головне — наприкінці!

Дванадцять водяників з дружинами, а також Криничник, Русалка з-під мосту Непомука та інші гості посідали за довгим столом, що його Водяник поставив надворі перед хатою, бо все товариство в кімнатах не вмістилося б. Криничник з білою бородою сів на почесному місці.

Водяничка подала гостям спершу суп із зеленої ряски, потім смажену риб’ячу ікру з сушеними водоростями. Далі вона поставила на стіл салат, який майстерно приготувала з колодязних жучків та дрібно порізаних стебел калюжниці. Той, кому цього було мало, міг ще скуштувати тушкованих жаб’ячих язичків і досхочу наїстися солоних личинок коників…

Авжеж, усе було не так, як у якихось там Людей!

— Слухай, — спитав господаря за десертом Водяник, що жив у Червоному каналі, — невже ти не запросив свого швагра, Болотяного водяника? Йому, певно, хотілося б тут бути, правда?

— Звичайно! — відповів господар. — Я не такий водяник, щоб забути свого швагра! Я послав до нього найшвидшого листоношу — Річкову форель. Та лихий його знає, чому він не прийшов!

— Мабуть, трохи припізнився з далекої дороги, — сказав Криничник. — Але прийде напевне. Наскільки я його знаю, він неодмінно прийде… А тепер про головне: чи не хочеш ти, нарешті, показати нам свого Водяничка?

— Якщо ви справді вдовольнились, то я його принесу! — сказав Водяник.

Але тієї ж миті, як він хотів зайти до хати — винести сина, — диво дивне! — в ставку раптом стало зовсім темно! Хоч в око стрель!

— Рятуйте! Що це? — закричали пані.

— Та нічого! — відповів хтось басом. — Це всього-навсього я! Добрий день…

І кого ж вони побачили, коли чорна мла розійшлася? Болотяного водяника! Запливаючи в ставок, він гнав поперед себе цілу хмару мулу — оце й усе…

— О-о! Ласкаво просимо до нас! — вигукнув Водяничків батько. — Ми вже думали, що ти не прийдеш. А я саме хотів винести з хати нашого малого.

— Неси його! — сказав Болотяний водяник. — А я тим часом попоїм…

Він одразу ж потягнувся рудими руками до найближчої миски, — була та миска повна салату з колодязних жучків та стебел калюжниці, — і — раз, два, три — стала порожня! Потім Болотяник проковтнув півтарілки тушкованих жаб’ячих язичків з солоними личинками, а наостанку поласував залишками смаженої риб’ячої ікри.

— Конче треба підкріпитися, — сказав він, плямкаючи. — Мандрівка збуджує апетит.

Болотяник їв і їв, аж поки в дверях з’явився господар, несучи очеретяну колиску з Водяничком. Тут Болотяний водяник відразу забув про всі миски й тарілки, зірвався на ноги і вигукнув так захоплено, що мало не вдавився останнім шматком:

— Ого-го, це хлоп’я!

І всі водяники зі своїми дружинами, Криничник і Русалка з-під мосту Непомука з’юрмилися навколо очеретяної колиски й собі загукали в захваті. Та за хвилину Криничник з білою бородою підняв угору руку і, коли всі затихли, сказав:

— Не галасуйте, як на базарі! Побажаймо нашому Водяничкові щастя!

— Авжеж, авжеж! — підтримали гості.

І всі по черзі стали підходити до колиски й бажати Водяничкові щастя, здоров’я, довгого віку і всього-всього, що потрібне водяникові.

А Болотяник сягнув рукою в кишеню й витяг флейту. Коли настала його черга, він сказав:

— Нехай у тебе, хлопчику, завжди буде весело на серці!

І, вип’явши губи, заграв на флейті.

Ох, як же він грав на честь Водяничка! Весело було послухати, весело подивитися! З кожної дірочки, як тільки він приймав палець, водночас із звуком вилітала й пливла на поверхню ставка тоненька ниточка бульбашок. А що Болотяник, граючи, безперестанку погойдувався, нахилявся, обертався, то здавалося, наче бульбашки танцюють веселий танок.

Тоді тринадцять водяників і собі пішли танцювати з своїми дружинами. І Криничник з білою бородою, і Русалка з-під мосту Непомука теж ухопилися за руки і закружляли в танку. Та раптом усі стали як укопані і вражено втупилисяу Водяничка: той непомітно видерся зі своєї колисочки і плавав, махаючи ручками й ніжками, навколо Болотяника.

— Хіба таке можливо? — здивовано спитав Водяник. — Ще молоко на губах не висохло, а він уже плаває!

— Як бачиш! — прошепотів Криничник і погладив свою білу бороду.

Більше й він не знав, що сказати.

А КРУТНИСЬ-НО, СИНКУ!

Незабаром Водяничок уже плавав, як дорослий. Він-бо й почав таки досить рано! Говорити малий також навчився швидко. Водяничата вчаться всього цього набагато швидше, аніж людські діти. Мабуть, тому, що вони ростуть У воді.

Спочатку Водяничок плавав тільки у світлиці. Та згодом батьки дозволили йому випливати в сіни і в кухню. Плаваючи по кухні, він заглядав у всі мамині каструлі. Але найчастіше любив малий підпливати до вікон, розсувати завіски і дивитись у зелену воду. Часом повз вікно пропливали спритні рибини, часом до самої шибки підпливав тритон.

А іноді Водяничок навіть бачив, як батько чи мати зникали в зеленій глибині ставка або поверталися звідти додому.

Та незабаром йому набридло тільки те й робити, що стояти біля зачиненого вікна, і він спитав батька:

— Чому мені не можна вийти з хати?

— Чому? — перепитав батько. — Тому, що без штанів з хати не виходять! Так не годиться. Але я дістану тобі дещо з одягу. Адже ти вже підріс.

На ранок він приніс Водяничкові пару новісіньких штанців з блискучої риб’ячої шкурки, зелену, мов очерет, курточку, яскраво-червоний гостроверхий ковпачок і, звичайно ж, пару справжніх водяничних жовтих чобітків.

Водяничок весело вбрався — все було наче на нього шите. Тоді Водяник покликав дружину.

— Поглянь-но! — сказав він, гордовито кивнувши в бік Водяничка. — Подобається він тобі в штанях? Віднині йому вже не сором показатися хоч де!

— Ох! — сказала мама. — Можна було б із штаньми ще й зачекати! Адже дитині всього лишень два тижні! Та я знаю: вам, чоловікам, страх не терпиться, щоб діти швидше підростали.

— Еге ж, — відповів Водяник. — А ви, жінки, тільки про те й мрієте, щоб діти все життя трималися за ваші спідниці… Та ти плачеш, чи що?!

— Ні, ні! — сказала Водяничка, швидко витерши сльозу. — Тобі просто здалося… — Потім додала: — Мусять же діти колись вирости, це так, твоя правда. І ця зелена, мов очерет, курточка нашому хлопчикові дуже личить…

— Отож-бо, — сказав Водяник. — Відразу б так… Я знав, що хлопчина тобі сподобається. А крутнись-но, синку, нехай мама роздивиться тебе з усіх боків! — Він схопив Водяничка за плечі і став обертати сюди-туди.

— Поглянь на його ковпачок! — кричав він до дружини, — Хіба ж він не пасує до його зеленого чубика? А чоботи! Я сам зробив їх з найдорожчої шкіри, яку тільки міг собі дозволити!

— Та воно й видно, — погодилась мати, — Чоботи — просто чудові.

— А знаєш, мамо, що з усього найкраще? — спитав раптом Водяничок.

— Що?

— Найкраще те, що мені не треба більше сидіти дома! — вигукнув, сяючи, Водяничок. — Нарешті я можу вийти! Я тепер буду плавати в ставку щодня — з ранку до вечора. Хіба ти не рада?

— Та воно-то так, — пробурмотіла мама. — Не сердься, але, мабуть, треба мені бігти на кухню, бо пригорить суп…

Та сказала Водяничка так тільки тому, що відчула: вона ось-ось заплаче.

Вона не хотіла, щоб чоловік і син бачили, як нелегко буде їй відпускати малого з хати.

ВЗДОВЖ І ВПОПЕРЕК СТАВКА

Вранці, посьорбавши юшки, Водяник урочисто промовив:

— Ну, а тепер ми з тобою вирушимо в плавання. Будь уважний, синку, і ти побачиш багато різних див, а коли повернемось, розповіси про все мамі. Ти готовий?

Водяничок кивнув головою:

— Мені вже давно кортить поплавати!

— Авжеж, це я розумію. Але спершу скажи мамі «до побачення».

Водяничок сказав мамі «до побачення», а мама звеліла йому чемно слухатися тата й ніде його не кидати. Чоловіка ж вона попросила:

— Будь ласка, не забувай, який крихітний наш хлопчик. Пам’ятай, що сьогодні він уперше вирушає з дому.

Після цього Водяник із сином рушили до дверей. Спочатку вони кілька разів обпливли свою очеретяну хату, і Водяничок весь час тримався коло батька. А що хата стояла на дні ставка, то батько з сином пропливли над нею і заглянули в комин.

— Мамо! Агов! — гукнув у димар Водяничок. — Чуєте, мамо? Зараз до вікна підпливе велика рибина, дивіться!

І він підплив упритул до кухонного вікна, витріщив очі, відкопилив нижню губу, як звичайно робить риба, і втупив погляд у маму, яка стояла біля кухонного столу і чистила овочі.

Мама весело засміялася, а Водяник поплескав сина по плечі:

— Ну-ну, годі! Погратися в рибу ти зможеш і завтра. Пора вирушати в дорогу.

І він подався з сином мандрувати вздовж і впоперек ставка. Кожній рибині, з якою стрічались у дорозі, Водяничок казав: «Добрий день!» Він намагався ще й запам’ятовувати ім’я кожної рибини. Але риби було так багато, що він незабаром попереплутував усі імена.

— Колись давно й зі мною було точнісінько те саме, — сказав батько. — Не квапся. Через кілька днів ти їх усіх запам’ятаєш.

Але в ставку мешкала не тільки риба. Тут були тритони, равлики, черепашки, черв’ячки, личинки жучків і самі жучки, водяні блохи і всілякі дрібнісінькі істоти, яких простим оком і розгледіти важко.

«Ой лишенько! — думав Водяничок. — Невже я колись запам’ятаю усі їхні імена? Цю дрібноту навіть не перелічити!»

Дно ставка подекуди було вкрите товстим шаром мулу. Коли обидва мандрівники спускалися занадто низько, з дна вставали руді хмаринки, і вода каламутилась.

Місцями на дні лежала рінь і вже здалеку яскраво мерехтіла; а де-не-де росла підводна трава. Вона коливалась довгими зеленими пасмами і зверху скидалася на килим, витканий з волосся Водяника.

Та найдужче сподобались Водяничкові ліси водоростей і куширу. Вони буйно розрослися на глибині ставка.

— Тільки туди не лізь — заплутаєшся! — ледве встиг крикнути Водяник, та хлопчик уже пірнув сторч головою в самісінькі хащі підводного лісу.

— Заплутаєшся! — закричав батько і хотів був схопити шибеника за ноги. Але хлопчик був спритніший, і в батькових руках залишився тільки порожній лівий чобіток.

У хащах водоростей ще кілька разів шелеснуло, потім запала тиша.

Аж ось із глибини підводного лісу почувся писк Водяничка:

— А де я?

Тоді батько приклав порожній чобіт каменюкою, щоб він не поплив, і подався шукати хлопчика.

КОРОП ЦИПРІНУС

Обидва водяники так довго грались у піжмурки в підводному лісі, що малий став червоний, як варений рак, і ледве дихав. Тоді батько сказав:

— Годі, бо перевтомишся, і мама нас лаятиме, як припливемо додому.

Та Водяничок благав батька:

— Ну, ще одненький разочок!

— Добре! Ще один раз, щоб ти призвичаївся, — сказав Водяник і додав: — Але більше щоб не просився! Оце раз — і все на сьогодні!

Цього разу Водяничок вирішив сховатися краще. Він спустився аж до коріння водоростей і зненацька з жахом помітив, що потрапив у пастку! В’юнкі, мов змії, рослини не пускали його!

Малий спробував виплутатись, борсаючись з усієї сили, та дарма. Він тільки дужче заплутувався в цупкому зеленому клубку. І тоді Водяничок по-справжньому перелякався. Тремтячим голосом став він кликати на допомогу.

— Ну ж бо, виборсуйся! — гукнув йому здаля батько. — Я й не подумаю тобі допомагати! Не мав би чого робити! Сам собі допомагай. Бо так і покину тебе там стриміти.

Та батько, звісно, жартував. Нізащо в світі не покинув би він Водяничка напризволяще. Він просто думав: «Хай трохи поборсається, шибеник, це йому не завадить! Другим разом не буде такий прудкий!»

Побачивши, нарешті, що хлопчик справді сам не виплутається, Водяник, недовго думаючи, схопив його за комір і — раз! — висмикнув з пастки.

Водяничок так виморився, що спочатку престо мусив сісти. Ой леле, як він утомився! Хлопчик важко дихав, обхопивши голову руками. Китичка червоного ковпачка впала йому на обличчя.

Водяник якийсь час мовчки дивився на нього. Потім докірливо сказав:

— Це тобі за твою впертість! Я також винен, не треба було потурати! Як же я тепер доправлю тебе додому? Ти ж не можеш ні Стояти, ні пливти!

— Ох, постривайте… — ледве вимовив Водяничок. — Я трішки перепочину, і знов усе буде гаразд…

Але батько не дуже в це вірив. І хтозна, як би вони добралися додому, коли б, на щастя, не нагодився короп Ципрінус!

Не чувши ніякого лиха, короп Ципрінус плив собі ставком. Був він уже старенький, його боки й спина взялися мохом, і він любив, плаваючи, стиха булькотіти у воді. І коли він булькотів, з його круглого рота щоразу вискакувала срібна повітряна бульбашка й линула догори. Ципрінус проводжав її поглядом. І Водяника він помітив аж тоді, коли мало не тицьнувся носом йому в плече.

— Ого! — здивовано вигукнув Ципрінус і поворушив пальцями. — Що це з вами скоїлося? Здається мені, хтось тут не здужає підвестися…

— А, це ти, коропе Ципрінусе, — промовив Водяник і, показуючи пальцем на сина, стурбовано пояснив: — Не здужає добратись додому — так ухоркався! Не збагну, що мені з ним робити!

Короп Ципрінус задумливо булькнув собі під ніс — буль-буль! — і попросив Водяника розказати йому все докладніше.

— Гм! — булькнув він, уважно все вислухавши, — Виходить, я нагодився вчасно, буль-буль! Я візьму малого на спину і віднесу його додому. Згода? Буль-буль!

— Справді? — полегшено вигукнув Водяник. — Це було б чудово!

— Слухай! — трохи ображено мовив Ципрінус. — Адже ти мене знаєш! Коли я сказав: віднесу хлопця додому, то віднесу! Якщо ти, звісно, не проти…

— Та ні, ні! Звичайно, ні! — підхопив Водяник. — Це для мене буде радість.

— От і добре! — перебив Ципрінус, — Ми повинні один одному допомагати, де тільки можемо: нема що й казати! Дивись краще, щоб малий добре вмостився.

І ось Водяничок виліз на Ципрінуса, батько показав малому, як треба триматись, і син, зручно вмостившись на короповій спині, верхи поїхав додому.

— Подобається тобі? — запитав трохи згодом Ципрінус.

— Ой, дуже! — захоплено вигукнув Водяничок. — Покатаєш мене ще коли-небудь!

— Звичайно, покатаю, — сказав короп.

БАГАТООКИЙ ЗВІР

Млиновий ставок не дуже-то й великий. Але якщо ти всього-навсього малий Водяничок, то на тебе тут чекає чимало пригод. Надто ж коли ти цікавий і всюди стромляєш свого носа — у кожний куточок, під кожний камінчик, у кожну нору — одне слово, всюди.

Матері не дуже подобалось, що батько дозволяв Водяничкові блукати в ставку без нагляду. Але Водяник сказав:

— Адже ж він хлопець! А хлопцеві треба змалку звикати до того, щоб його не водили скрізь за ручку. Та мені ж треба і ще щось робити, не тільки з хлопцем водитися.

А Водяничкові тільки того було й треба. Він залюбки мандрував по ставку сам. Цілісінький день, з ранку до вечора, він був у дорозі. Незабаром він уже знав на ім’я всіх риб, равликів і черепашок. Зустрівши коропа Ципрінуса, малий завжди міг прокататися в нього на спині. З пліточками Водяничок грався у квача, жаб смикав за довгі ноги. Іноді, спіймавши кілька тритонів, він кидав їх у свій червоний ковпачок і дивився, як кумедно вони там борюкаються.

Щодня він обстежував новий куточок ставка в пошуках нових знайомих. Отак він підплив одного разу до печери, де мешкав багатоокий звір.

Печера була темна й похмура. Спершу Водяничок подумав, що багатоокий звір — це величезний блідий черв’як. Але потім побачив у нього на спині плавці й зрозумів, що то рибина. Довга рибина, у якої по боках рядочками йшли круглі очі.

— Чого ти так дивишся на мене? — спитала багатоока рибина у Водяничка. — Чи не знаєш, що я Мінога — рибина-дев’ятиочка? Я тобі подобаюсь?

«Ти гидка! Я тебе боюся!» — хотів був гукнути Водяничок, але натомість сказав:

— То тебе звати Мінога?

— Я знаю, ти мені заздриш! — сказала Мінога, — Признайся!

— Заздрю тобі? — страшенно здивувався Водяничок. — Чого це раптом?

— Ти заздриш, бо в мене багато очей, а в тебе тільки двоє, як я бачу! — Мінога підлізла до хлопчика. — Тільки двоє очей! Як мало!

— З мене досить двох, — сказав Водяничок. — Більше мені й не треба!

— Коли б же так і було! — мовила Мінога. — Та що це? Ти вже пливеш собі? Чому так швидко? Залишайся!

— Ні, я поспішаю, — квапливо сказав Водяничок і попрощався. Аби тільки мерщій з цієї печери! Досить з нього тих дев’ятиоких поглядів. Мерщій додому!

— Я б залюбки віддала тобі зо двоє моїх очей! — єхидно крикнула йому навздогін Мінога. — Тим паче, що, крім двох справжніх, решта незрячі. Навіщо вони мені? Я можу їх подарувати! Чуєш? По-да-ру-ва-ти!

Водяничок нічого не відповів, він плив, затуливши руками вуха. Мерщій додому! Забути цю багатооку рибину! Але вона ніяк не йшла йому з думки, і від цього ставало моторошно…

Тієї ночі наснилося, що багатоока Мінога припливла до нього в спальню. Водяничок зі страху не міг ні крикнути, ні поворухнутися. Він просто закам’янів, став непорушний, як бильце ліжка, і багатоока рибина могла зробити з ним усе, що заманеться.

Він почув, як вона прошепотіла: «Ось тобі кілька сліпих очей, мені вони не потрібні! Сюди одне, і сюди, й сюди…»

І він відчув, як страшна рибина стала чіпляти йому свої сліпі очі: одне — на лоба, двоє — на щоки, одне — на підборіддя.

«А куди ще? A-а, ще на ніс, голубе! Та-ак, поглянь на себе в дзеркало! Ну й гарний же ти! Майже як справжня Мінога!»

— Ні! — закричав Водяничок. — Забери ці очі! Забери з мого обличчя очі, чуєш, ти! Я знову можу рухатись, я можу…

— Синочку, що це з тобою? — злякано спитав батько, схилившись над ліжечком сина. — Ти так кричиш, наче тебе ріжуть! Щось страшне приснилося?

— Ой, страшнюче! — простогнав Водяничок. — Жахливе! Нібито я маю стати Міногою!

— Міногою? — здивувався батько.

Він попросив Водяничка, щоб той розказав йому про все докладно. А тоді погладив малого по голові.

— Знаєш що? — запропонував він. — Мені здається, йди-но ти досипати ночі до мене в ліжко. А мамі ми про цю багатооку рибину нічого не будемо розповідати і про твій страшний сон теж. Бо мама знову скаже: мовляв, ти ще замалий плавати в ставку без дорослих.

І ПЕРЕТИНОК У НИХ ТАКОЖ НЕМАЄ

А дні минали та й минали. І сонце світило над ставком щодень трошечки довше, а Водяничок щодень ставав трошечки старший.

Якось уранці батько сказав йому:

— Ходімо, синку, попливемо до берега. Настав для тебе час висунути свого носа з води.

Вони попливли до берега, і Водяничок уперше зроду висунув з води голову. Але відразу ж і пірнав.

— Чого це ти? — спитав батько.

Водяничок тер кулачками очі.

— Мене сліпить. Там, нагорі, завжди так ясно? — спитав він.

— Коли сонце світить, то завжди ясно, — відповів Водяник, — Але ти до цього звикнеш. Примружуйся, коли виринаєш, і все буде гаразд. А ще краще, дивись крізь пальці, ось так…

І він показав Водяничкові, як треба це зробити.

Вони виринули вдруге.

Водяничок мружився і обережно позирав крізь рожеві перетинки між пальчиками. Досі він знав лише золотисто-зелений присмерк млинового ставка. Яскраве сонячне світло сліпило його. Але поволі-поволеньки його очі звикли до сонця, і він з цікавістю став розглядати довкола.

— Погляньте-но, тату, які веселі рибинки! — гукнув він.

— Це не рибинки, — відповів батько. — Це дві бабки.

— Але ж вони плавають! — сказав Водяничок.

— Ні, — мовив батько. — Вони літають. Це щось трохи інше. Тут, нагорі, багато що не так, як у нас.

— Головне — тут вода зовсім інша! — з виглядом знавця сказав Водяничок, — Хіба ви не бачите, що тут вода не така? Ясніша, і тепліша, й прозоріша…

— Це зовсім не вода! — усміхнувся батько.

— А що ж? — спантеличено спитав хлопчик.

— Повітря, — сказав батько.

— Повітря? — перепитав Водяничок. — А що воно таке?

— Це те, в чому не можна плавати, — пояснив батько.

Водяник заходився протоптувати до берега стежку крізь очеретяні зарості, і син ішов за ним слідом. Коли проминули очерет, Водяничок широко розплющив очі. Він уперше побачив зелену луку, уперше побачив квіти й дерева. І вперше відчув, як-то воно, коли пахне вітер і розкуйовдить на голові волосся…

Все тут було не так, як у них у ставку. Все було нове і незвичайне. Водяничок про все розпитував у батька, а той, як міг, пояснював йому.

Раптом хлопчик простягнув руку.

— Водяник! — закричав він радісно. — Але який височенний!

— Де? — перепитав батько і примружився, щоб краще бачити.

— Он там! — сказав малий. Він показав на високу постать, що піднімалася на пагорб. — Ви бачите його, татусю?

— Бачу, — мовив батько. — Але це не водяник.

— Та їх багато! — закричав хлопчик. — Це, мабуть, сім’я! Он вони один за одним спускаються з горбка. Я гукну їх сюди…

— Ні-ні, не треба! — спинив його батько. — Це люди! Не треба, щоб нас побачили! Сховаймося лиш в очерет!..

І обидва залізли в очеретяні зарості.

Люди — чоловік, жінка і двоє хлопчиків — пройшли зовсім близенько, але не помітили ні великого Водяника, ні малого.

А ті з своєї схованки могли їх добре роздивитися. І знову Водяничкові було видно, що люди такі великі і що волосся у них не зелене.

— І перетинок між пальцями в них теж немає, — прошепотів батько. — Деякі з них, правда, вміють плавати, але дуже повільно. А якщо пірнуть у воду, то їм доводиться негайно й виринати.

— Дивина, — замислено сказав Водяничок. — А чому це так?

— Бо вони всього-на-всього люди, — сказав батько. — У воді вони жити не можуть.

Водяничкові стало шкода людей, і він подумав:

«Як добре, що я не людина, а водяник!»

ЗЕЛЕНІ ХАТИНКИ

Відтоді Водяник, виходячи на берег, завжди брав із собою сина. І коли малий трохи призвичаївся, батько дозволив йому виходити й самому.

— Тільки далеко не забігай! — наказували йому дома. — А головне — стережися людей.

І Водяничок обіцяв стерегтися.

На березі росла стара плакуча верба. Вона низько схилилася над ставком, а її гілки майже торкались води. Тому Водяничкові було неважко видертися на неї.

«Тут у мене буде непогана схованка, — подумав він. — Крізь гілки добре видно по один бік млин, по другий — дахи людського села. А мене ніхто тут не побачить. А як і побачить — дарма. Я просто шубовсну в ставок — і квит!»

Водяничок частенько вилазив на стару вербу. Він сідав верхи на гілку, махав у повітрі ногами й тішився, коли налітав вітер і гойдав його. А не було вітру, теж не сумував — гойдався сам.

Йому ніколи не набридало сидіти у своїй схованці і спостерігати все довкола. Він бачив, як мірошник і його помічники втягали до млина важкі мішки з зерном, як мірошникова дружина годувала в дворі курей і голубів; дивився, як дві молоді дівчини полоскали в ставку білизну, як вони полоскали окропом дерев’яну діжечку з-під масла.

Він бачив, як сільською вулицею ідуть на роботу хлопці-ремісники, а жінки на базар. Щоранку бігли до школи діти, а по обіді верталися. Інколи дорогою торохтіла селянська підвода, — він ще здалеку чув гуркіт коліс. І коли візник ляскав батогом, Водяничок цмокав язиком і думав: «Хоч би мені разочок отак ляснути!»

Отож на цій дорозі Водяничкові завжди було на що подивитись. Але одного чудового дня він просто очі з дива витріщив: унизу їхали зелені хатки.

Три зелені хатки зі справжніми вікнами й дверима, пофарбовані в зелене й на колесах! Попереду кожної хатинки трюхикала мала волохата конячка, а позад останньої, прикутий до неї ланцюгом, перевальцем чалапав великий патлатий собака з металевим кільцем у носі.

Кіньми правили троє чоловіків у крислатих капелюхах. Четвертий ішов поруч з вайлуватим собакою і час від часу підганяв його ціпком.

Водяничок дивувався, що бувають будиночки на колесах. Він би залюбки роздивився їх зблизька. Але поки малий розмірковував, злазити йому з верби чи ні, зелені хатинки звернули на луку до ставка і зупинилися біля старої верби.

СУХІ НОГИ

Чоловіки в крислатих капелюхах розпрягли коней і, спутавши їм передні ноги, пустили пастися. Коні пострибали вбік і взялися скубти траву.

Тим часом із зелених хаток висипали на луку жінки та діти. У всіх були смагляві обличчя, плечі, руки й ноги. У жінок виблискували у вухах сліпучі золоті кільця, діти бігали в подертих сорочечках, і в усіх, навіть у чоловіків, було густе, довге й чорне, як смола, волосся. Ці люди виглядали зовсім інакше, ніж ті, яких Водяничок бачив досі.

Жінки назбирали сухого очерету і запалили багаття. Над ним почепили кособокий казан і заходилися варити суп. Дітвора гасала навколо зелених хатинок: ті гралися в піжмурки, а ті просто лупцювали одне одного, і всі страшенно галасували. Трохи віддалік навпочіпки сиділи на осонні чоловіки і, смалячи невеличкі люльки, розповідали різні історії.

Коли всі пообідали, один з чоловіків привів до вогнища великого патланя з кільцем у носі, що ото біг за останньою хатинкою. Чоловік застукотів пальцями по маленькому бубні, а великий собака звівся на задні лапи й почав танцювати. Він незграбно тупцював на місці, крутив головою й ревів. Усе це було дуже кумедне. Трохи згодом собаці дали відпочити і почастували грудочкою цукру. А потім він знову ставав на задні лапи й танцював.

Водяничок сидів на старій вербі і ніяк не міг надивитися на смаглявих людей і їхнього здоровенного собаку. Якось йому, правда, здалося, ніби його кличе батько, але він не звернув на те уваги й не відгукнувся.

Сонце вже стояло низько над обрієм, коли чоловіки знову запрягли коней. Жінки та діти посідали на свої місця, велетенського собаку взяли на ланцюг, і зелені хатинки, виїхавши на дорогу, покотилися далі.

Водяничок дивився їм услід, аж поки вони зникли за пагорбом. Зненацька він відчув, що дуже стомився.

Коли він повернувся додому, мама спитала:

— Де це ти завіявся? — Але не встиг він відповісти, як мама злякано сплеснула руками: — На кого ти оце схожий! У тебе ж зовсім сухі ноги!

Водяничок глянув на свої ноги. Чи й справді вони висохли за той довгий час, поки він сидів на старій вербі, на сонці ще й на вітрі? Ох, йому стало так недобре, перед очима пливли кола…

— Зараз мені скидай чоботи! — вигукнула мама. — Хіба ти не знаєш, що через сухі ноги можна захворіти? Чому ти вчасно не повернувся додому? Мерщій у ліжко!

Мама швиденько поклала малого в ліжечко й закутала йому ноги мокрими рушниками. Очі у Водяничка відразу заплющились, і він заснув.

Коли батько повернувся додому, мама сказала:

— Ти повинен був йому пояснити, що водяникові не можна цілий день гуляти на повітрі! Звідки дитині про це знати? Якщо він захворіє, то винний будеш ти!

Водяник зніяковіло потер підборіддя.

— Авжеж, — погодився він. — Але постривай-но трохи, побачимо, чи справді він так уже й захворів. Якщо наш хлопець жодного разу не прийде додому з сухими ногами, то який же з нього хлопець!

ГЕЙ, ДОЩИКУ, ДЕ ТИ?

Щоб покарати Водяничка за сухі ноги, його на кілька днів замкнули дома — не помогли ні благання, ні сльози. Він з прикрістю думав: «Якби ж я справді захворів! А то й нежитю не було! Мама дуже вже за мене боїться. Послухати її — то мене взагалі не можна випускати!!.»

І він тужно дивився у вікна.

Аж ось майже через тиждень, батько сказав:

— Я замовив, синку, за тебе слівце матері. Сьогодні нагорі дощ, і ти зможеш погуляти. Але обіцяй мені повернутися вчасно!

— Авжеж, обіцяю! — вигукнув Водяничок і відразу взувся в чобітки. — Більше я ніколи не прийду з сухими ногами.

— Ну, сьогодні-то не прийдеш, — сказав батько. — Сьогодні тобі й дощик не дасть прийти з сухими ногами.

— Дощик? А хто це? — спитав Водяничок.

— Як тобі сказати, — відповів Водяник, — дощ — це наш великий друг. Якби не він, то невдовзі на світі не лишилося б жодного водяника.

— А чому не лишилось би?

Водяничкові дуже хотілося про це довідатись. Але, зачувши мамину ходу, він сказав собі: «Мерщій у ставок! Краще буде, як я вчасно зникну!»

Так він і зробив. Шасть — і вже опинився за рогом хати.

Гей, як чудово було знов шугати у воді! Малому здалося, що він просидів у хаті сто років. На радощах хлопчик проплив через весь ставок туди й назад. Рибини перелякано кидалися вбік, з дна піднімались вирочки мулу, водорості гойдалися позаду, а черепашки з ляку вмить стулялися.

— Отак! — гукнув Водяничок, досхочу награвшись. — А тепер нагору!

Поволі поплив стомлений Водяничок догори. Вода навколо ставала дедалі тепліша й ясніша. «Заплющити очі! — подумав вів. — Щоб знов не засліпило сонце!» Але коли він виринув і обережно розплющив очі, то не побачив такого болючого ясного світла, як колись.

Сонця ніде не було видно. Небо наче завісили ковдрами, а на ставок довкола малого густо летіли звідкись згори дрібнісінькі камінчики. Так ніби хтось із повних пригорщів сипав на воду пісок. Падаючи, кожний камінчик легесенько стукався об неї. А тих камінчиків було страх як багато, і над ставком стояв безнастанний плюскіт.

Водяничок підставив долоньки, щоб спіймати кілька тих камінчиків, але помітив, що то зовсім не камінці, а краплинки! Вони сподобались йому, бо приємно лоскотали шкіру. Кілька краплинок навіть упало йому на ніс, що його найдужче розвеселило.

І враз він згадав, що батько розказував йому про дощ. То це справді дощ! Треба мерщій привітатися з ним! Адже це їхній найкращий друг! Малий подумав, що дощ — це якийсь такий водяник, і вирішив його розшукати. «Він, мабуть, на березі, десь там собі сидить», — думав малий.

Та як же здивувався Водяничок, коли вийшов на берег! Сьогодні все навкруги було чудове, мокре — все, що раніше завжди було сухе! Трава й каміння, квіти й поле, дорога й кущі. Листя старої верби обважніло від дощу, з нього капало, по стовбуру теж стікала вода, кора стала темна й блискуча.

Водяничок дихав на повні груди. Ах, яке сьогодні смачне повітря! Це був смак вогкої землі й трухлявого дерева, мокрих трав і листя. І така приємна прохолода! Весь світ сповнювало нескінченне шарудіння. І Водяничок подумав: «Отак хай буде завжди, мені це подобається!»

І ще він подумав: «Сьогодні тут зовсім безпечно, сьогодні мої ноги нізащо не висохнуть… Однак де ж він ховається, той дощик?»

Водяничок роззирнувся, але нікого ніде не побачив: ні людини, ні звіра — нікогісінько. Він почав лазити під мокрими кущами: чи не причаївся дощик десь там? Але ні під кущами, ні в очереті, хоч скільки він шукав, дощику не було. Тоді Водяничок вирішив його покликати.

— Гей! — гукнув він голосно, склавши трубочкою долоньки. — Гей, дощику, де ти?!

Він довго чекав відповіді, наставивши вуха. Але довкола чулося тільки те саме нескінченне шарудіння.

Раптом позаду в ставку Щось заплюскотіло — ніби хтось вилазив із води. «Це він!» — подумав Водяничок і обернувся.

Як же він розчарувався, побачивши власного батька, що виходив на берег.

— А ти що тут робиш, синку? — спитав батько.

— Що роблю? — засмучено перепитав Водяничок. — Я шукав, де заховався дощик. А тепер гукаю його, але він не озивається. Мабуть, він утік.

Батько засміявся.

— Кого ти шукаєш? Дощ? Але, дитино, ти ж уже хтозна-відколи стоїш на дощі! Так, так! — усміхаючись, додав Водяник, — Он що буває, коли не дослухаєш до кінця, що тобі каже батько.

НОЧВИ НА ВОДІ

Влітку до млинового ставка майже щодня приходили з села люди — дорослі й діти, — щоб скупатися.

Коропа Ципрінуса це зовсім не тішило, — як на нього, то краще б вони сиділи вдома.

Але Водяничкові подобалося, сховавшись десь у прибережних кущах, стежити за тими, що купалися.

Звісно, плавали вони так собі, ці люди. Хто по-жаб’ячому, хто по-собачому. І всі — виставивши голови з води. Кумедно було бачити людські червоні обличчя, що, сапаючи й випльовуючи воду, плавали по ставку.

А ще кумедніші здавалися плавці знизу! Коли Водяничок перевертався під водою на спину, він бачив угорі чудернацькі рухливі тіні. Смішно було дивитися, як вони там просто викручували собі руки й ноги, а самі майже з місця не рушали.

Якось, коли він лежав у мулі і дивився вгору, на людей, там раптом де не взялося щось чорне й неоковирне. Досі малий нічого такого ще не бачив. Воно повільно пропливло над ним, наче величезна рибина, тільки без плавців і хвоста. Водяничок не міг збагнути, як воно посувалося вперед. «Треба роздивитись його зблизька!» — подумав малий.

Водяничок поплив до берега і виринув з води. Він побачив, що те дивовижне щось схоже на ночви, в яких сидів чоловік. А чоловік той був мірошник. У кожній руці він тримав по палиці і спритно правив ночвами, які пливли по воді.

І тоді Водяничок згадав, що він такі ночви вже десь бачив. Ну звісно ж! Ночви ті завжди стояли в очереті біля берега. Водяничок думав, що то ночви для прання. А тепер він знав, що в цих ночвах можна плавати! Однак пливли вони тільки вперед! Водяничок уважно стежив, як мірошник загрібав воду двома довгими палицями. «Це треба запам’ятати!» — подумав Водяничок. Він-бо хотів, як тільки випаде нагода, і собі так покататися.

Другого дня, опівдні, коли всі люди розійшлися обідати, Водяничок вирішив спробувати щастя.

Ночви стояли там, де й завжди, — в очереті коло берега. Вони були прив’язані до дерев’яного кілка, але то дарма. Малий, правда, не розв’язав мотузяного вузла, зате він дуже легко висмикнув з м’якої землі кілок, взяв його разом з мотузком під пахву і вліз у ночви.

А де ж дерев’яні палиці, якими гріб мірошник? їх ніде не було. Напевне, мірошник забрав їх із собою. Казна-що! Як же перепливти в ночвах ставок без палиць?

Водяничок трохи подумав. Потім узяв дерев’яний кілок і спробував гребти ним. Але з цього нічого не вийшло. Тоді малий умостився на задку ночов і почав відштовхуватися кілком від берега. Ночви ледве просувалися крізь гомінкий, тріскучий Очерет. Нарешті Водяничок виплив на чистоводдя. Але тут уже не міг дістати кілком дна: ставок поглибшав, а кілок був занадто короткий.

«Отакої! — сердито подумав Водяничок. — Що мені з цих ночов, коли я не зможу в них плавати? Піду-но знайду на березі довшу палицю!».

Він уже хотів був стрибнути у воду і пливти до берега, як раптом помітив, що ночви зовсім не стоять на місці. Легенький вітерець, що повівав з берега, поволі підганяв уперед. Це, звичайно, дуже втішило Водяничка. Він побіг на передок ночов і перехилився через край. «Цікаво, який здається ставок згори, — подумав Водяничок. — Чи побачу я внизу старого Ципрінуса? Або нашу хату?»

Та хоч як він придивлявся, а бачив тільки блакитне небо, що відбивалось у воді, край дерев’яних ночов і над ними — голову якогось малого водяничка.

— Бе-е-е! — перекривив його Водяничок і показав язика. А той собі бекнув і показав язика йому. Водяничок уявив собі, нібито це його братик. Бо насправді ж братика в нього не було. Весела зайшла гра! Вже тільки заради неї варто було прокататися в цих дерев’яних ночвах…

— Гей, ти, шибенику! — почулося раптом з берега. — Негайно повертайся назад! Хто дозволив тобі кататися на човні?

«Мірошник! — промайнула у Водяничка думка. — Мерщій у воду!» — і він сторч головою шубовснув із човна в ставок, аж човен, гойднувшись, зачерпнув води.

А Водяничок з переляку шугнув на самісіньке дно ставка і принишк там.

Та потім йому стало соромно. Він подумав: «Як же тепер мірошник дістане свої ночви? Може, вигляну, що там діється? На хвилиночку вистромлю носа, так, щоб мірошник не помітив…»

Водяничок приплив до прибережних кущів і, сховавшись там, вистромив з води голову. Він побачив, що мірошник стоїть на березі, розмахує руками і лементує що є сили:

— Рятуйте! Якесь хлоп’я впало у воду! Рятуйте! Рятуйте!

На його крик збіглися мельничуки.

— Принесіть жердини! — ледве зводячи дух, кричав мірошник. — Хлоп’я впало у воду! Випало з човна! Та жвавіш, бо захлинеться!

Один побіг до млина, інші кинулись у воду і притягли дерев’яні ночви до берега. Коли перший приніс жердини, усі четверо посідали в ночви і випливли насеред ставка.

Мельничуки водили по дну жердинами. Блідий мірошник сидів у човні, витираючи з лоба холодний піт.

— О Боже, Боже! — стогнав він. — Хлоп’я впало у воду на моїх очах! Ой лишенько, лишенько!

— Та що ж то за хлопчина? — питали мельничуки.

— Не знаю! — сказав мірошник. — Це скоїлось так швидко! Він був у червоній шапочці й жовтих чобітках, якщо мені не зраджує пам’ять! Але чого це ми розбалакалися! Шукайте! Шукайте!

«Еге, шукайте мене! — зловтішно думав Водяничок. — Шукайте на здоров’я! Це вам за те, що мірошник нікому не дозволяє-кататись у своїх ночвах».

ВОДЯНА ГІРКА

З нижчого краю ставка була невеличка гребля з заставками, збитими з товстих колод. Коли мірошник крутив залізний коловорот, ті заставки поволі піднімались догори. Коли він крутив корбу на другий бік, вони так само поволі опускалися.

— Мірошник пропускає попід заставками саме стільки води, скільки потрібно для млина, — пояснив Водяничкові батько. — Ця гребля має для нас неабияке значення. Якби не вона, то ми б давно вже опинилися на мілині.

Короп Ципрінус боявся навіть підпливати до греблі.

— Там небезпечно! — щиро признався він. — Як підхопить вода, що біжить під ті заставки, ти пропав! Вона затягне у свій вир, хочеш ти цього чи ні!

— Та ні! — заперечив якось Водяничок. Якщо схитрувати, нічого не трапиться! Можу з тобою закластися. Нехай мене потягне за водою!

— Схаменися! — злякано вигукнув Ципрінус. — Ти збожеволів! Нехай потягне за водою?!

— Гадаєш, я боягуз? — крикнув Водяничок. — Увага! Рушаю!

І тут, перелякавши в смерть свого друга, Водяничок поплив просто до заставок! Вони були підняті до половини. Коли хлопчик відчув, що течія підхопила його, він спокійно поплив за водою.

У хороброго Ципрінуса плавці з ляку стали сторч.

— Назад! Назад! — зарепетував він. — Ти збожеволів, хлопче!

У відчаї поплив він услід за Водяничком — ще трішечки, і його теж затягла б течія. На щастя, йому вдалося вчасно зупинитися.

Ципрінус усе голосив, пускаючи бульбашки:

— Бідолашне дитя! Отак через пустощі й загине! Здається, він, сердешний, сам не знає, чого накоїв!

Але Водяничок усе чудово знав. На відміну від. Ципрінуса, він вивчив ставок не тільки зсередини. Хіба він не обнишпорив усі його береги?

Малий знав, що по той бік заставок починається похилий дерев’яний жолоб. Вирвавшись з-під заставок, вода рине далі тим жолобом і падає просто в млин, зникаючи за дерев’яною перегородкою. Про те, що чекає на нього там, у глибині млина, Водяничок, звичайно, не здогадувався. Але він і гадки не мав випливти поза заставки…

Він лише хотів трішки налякати свого друга Ципрінуса. Він думав: «Тільки-но я підпливу до заставок, то відразу схоплюся за них руками. А тоді спокійно вилізу нагору, вискочу на берег і тільки сміятимусь собі. Не такий я дурний, щоб випливати поза заставки. Це ж дуже небезпечно!»

Он як воно було. Добрий Ципрінус аж нетямився, так боявся за Водяничка, а той просто жартував собі з ним.

Все швидше й швидше бігла вода, і що прудкіш Водяничок плив до піднятих заставок, то більше йому все це подобалось. Вода вже мчала, як дужий вітер. Вона шарпала його за курточку й червоний ковпачок, за зелений чубик.

Увага, увага, не прогавити заставок… Ось вони!

Водяничок підняв руки і схопився за верхню колоду. Він навіть уже був подумав: «Готово!»

Але дарма!

Колода була така слизька, мов намилена, від жабуриння, що вкривало її зеленою плів кою.

Водяничок не міг утриматися. Він зірвався вниз. Ногами вперед, на спині, прослизнув він попід заставками в дерев’яний жолоб.

«Затриматися! — думав він. — Затриматись!»

Але як? І жолоб теж був слизький від водоростей. «Ох, чому я не послухався Ципрінуса?» — подумав Водяничок, але було вже пізно.

Як щука, шугнув Водяничок униз по жолобу. Він побачив зелені тіні — то промайнули дерева, а в небі — дві плями — хмаринки. Здалека він чув, як ревла вода в млині.

Вода ревла все ближче, усе голосніше й голосніше. Водяничкові аж у голові загуло. «Все! — подумав він. — Пропав!»

Він закам’янів, затамував подих, він чекав…

Зараз!

Дерев’яна перегородка полетіла на нього, відчинилась — і проковтнула його.

І враз настала ніч. Навколо гриміло, клекотіло, сичало. Потім Водяничок відчув, що летить. Він двічі перевернувся в повітрі і шугнув кудись углиб.

Його закрутило млинове колесо.

Що й казати, кепська справа! Для людського хлоп’яти ця прогулянка, звичайно, скінчилась би погано. Воно поламало б собі всі ребра чи й в’язи скрутило.

Але ж водяник — це водяник! Йому не так легко скрутити собі в’язи. Та ще тоді, як він падає у воду. Бо куди ж було падати Водяничкові з млинового колеса? Він упав з води у воду. І то було його щастя.

Спочатку він, звісно, в смерть перелякався. Він не збагнув, що з ним сталося. В нестямі вискочив малий на берег, просто на осоння. «Аби тільки далі від цього страхіття!» — була його перша думка.

А друга його думка була про те, що кататися на млиновому колесі не так-то вже й погано. Навпаки! Виходила неабияка забавка.

«А чи не спробувати ще раз?..» — була третя Водяничкова думка.

ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ!

Так, зовсім випадково, відкрив Водяничок чудову нову гру. Він відразу ж повторив усе кілька разів підряд. Зіскочивши з колеса, він умить оббігав млин, знову біг лукою до ставка, кидався сторч головою у воду й починав усе спочатку.

Після того малий з’їжджав ще не раз. І цього дня, і кожного наступного. Він з’їжджав не однаково: на животі, на спині, витягнувшись, як струна, і зібгавшись клубочком.

Часом він спускався, засунувши руки в кишені, а часом закладав руки за голову. Іноді — сидячи навпочіпки, іноді — навкарачки. Інколи, захопившись, він навіть робив дорогою подвійне сальто. Але найкраще в нього виходило, коли він підіймав ніжки до голови й на спинці з’їжджав по жолобу. Шкода тільки, що ніхто цього не бачив!

І ще було шкода, — просто хоч плач! — .що мірошник ніколи не підіймав заставки вище, ніж до половини.

«Якби підняв вище, то вода б дужче бігла! — думав собі Водяничок. — А більше води, то й кататись по жолобу можна швидше й веселіше! А то ледве сунешся!» І малий з дня на день чекав, коли мірошник підніме заставки зовсім.

Але той і не думав підіймати. І тоді Водяничок сказав собі: «Ну, добре! Як він не хоче, я підніму сам!»

Малий почекав до неділі.

Водяничок знав, що в неділю усі люди з млина йдуть у село. Коли вони вирядяться, можна буде без перешкоди зробити те, що він надумав.

І справді: в неділю вранці, коли в селі задзвонили дзвони, двері млина відчинились, і вийшла мірошниха з книжкою під пахвою. За нею — мельничуки, потім дві служниці, а позаду йшов сам мірошник. Він був у гарному піджаку з срібними гудзиками. На голові, замість запорошеного борошном картуза, був високий чорний капелюх. Водяничок ледве впізнав мірошника. Малий стежив за всіма, причаївшись біля греблі, в густому очереті.

Він бачив, як мірошник дістав з кишені великий ключ і замкнув млин. Потім увесь гурт, одне за одним, вийшов стежкою на прибережну луку. Усі були радісні, задоволені, і на обличчі Водяничка, що сидів у своїй схованці, теж з’явився вираз задоволення.

Люди пройшли поруч, ні про що не здогадуючись. Малий побачив їхні ноги біля самісінького свого носа! Він міг би когось із них навіть ущипнути за литку, якби не боявся викрити себе.

Заставки були спущені, жолоб стояв порожній, і млинове колесо не крутилося.

Мірошник з дружиною й мельничуками пройшли вузьким місточком через греблю. Мірошник ще раз узявся за корбу — чи спущені зовсім заставки.

Водяничок перечекав, поки людський гурт зник за пагорбом. А потім ще якусь хвилину сидів нишком. Переконавшись, що люди не повернуться, малий виліз із своєї схованки і вхопився за корбу. Та лишенько! Хоч як він налягав на корбу, вона не зрушила з місця!

Тоді він скинув курточку, поплював собі на долоньки і набрав повні груди повітря…

І не раз ще довелося йому плювати на долоньки й набирати повні легені повітря.

Нарешті!

Корба піддалася, заскрипіла й завищала. Заставка почала повільно підніматися. Перші струмені води задзюрчали в жолоб.

«Отак!» — подумав Водяничок і перевів подих. І знову схопився за корбу. Тепер стало набагато легше! Водяничок крутив і крутив корбу. Лівою рукою — правою, лівою — правою! Залізна корба вже не зупинялася. Дедалі голосніше дзюрчала в жолобі вода. Незабаром вона вже не дзюрчала, а хлюпала, — аж поки заревла. Застукало віддалік млинове колесо.

Лоп-лоп, лоп-лоп, — якось сонно почало воно.

Але через хвилину залопотіло швидше: лоп-лоп, лоп-лоп, лоп-лоп.

А ще за хвилину: лоплоплоп-лоп-лоп-лоп-лоп-лопплопп?

Нарешті почувся безперервний гуркіт: траттатта-ттаттатта… Так швидко навіть розповідати неможливо! Бідолаху мірошника, якби він оце почув, мабуть би, грець ухопив…

Але мірошник був уже далеко в селі і не міг цього чути. А Водяничок собі весело крутив корбу. Він підняв заставки якнайвище — далі нікуди. Вода ревіла й шипіла в нього під ногами, вона по вінця заповнила дерев’яний жолоб. Тепер зовсім інша річ! Можна з’їжджати вдвічі швидше!

І Водяничок кинувся сторч з містка. Вода підхопила його. Стрілою влетів він попід заставки: жолобом — на колесо — й через нього! Не встиг він полічити до трьох, як опинився внизу, за дерев’яною перегородкою.

Оце воно! Давно він мріяв отак покататись! Тому, недовго думаючи, оббіг лукою круг млина й знову — стриб! — з містка в ставок!

І так, мабуть, разів з десяток або й більше. Поки, нарешті, перед ним — як з-під землі! — виріс його батько.

— То це ти тут порядкуєш? — спитав він розгнівано, показуючи на підняті заставки. — Мені просто слів не вистачає! Ти, ти, шибенику, спустиш увесь ставок! Постривай, голубе, я з тебе виб’ю дурощі!

І Водяник схопив сина за комір. Лівою рукою він міцно тримав Водяничка, а правою крутив корбу, щоб опустити заставки.

— І про що ти тільки думаєш? — обурено казав він далі. — З твоєї ласки ми повинні засохнути, еге ж? Ставок уже напівпорожній! А через що? Через те, що Водяників синок чинить капості, пускає воду на всі заставки! За це тобі, голубе, належить двадцять п’ять гаряченьких!

І Водяник такі зробив: опустивши заставки, поклав сина собі на коліно і дав йому обіцяні двадцять п’ять гаряченьких.

ХАБУ! ХАББУ-У-У!

Водяничок збирав усе, що люди легковажно викидали в ставок: порожні консервні бляшанки, старі електричні лампочки, діряві капці та інші, ще цінніші речі. Все це він ховав за своєю хатою, під камінням.

Згодом у його коморі назбиралося чимало скарбів, і одного чудового дня він з гордістю показав їх коропові Ципрінусу.

Ципрінус дуже уважно оглянув кожну річ, єхидно посміхнувся і сказав:

— Потрібне все, що корисне, любий мій! Але нащо тобі, наприклад, оцей глечик без дна? Або ця стара іржава кочерга? І дірявий черевик, бачу, в тебе тут є… Старий черевик на ліву ногу! І пляшок з-під лимонаду, мабуть, десятків зо два…

— Пляшки з-під лимонаду мені трапляються частенько, — скромно відказав Водяничок. — Але нічого. Я їх все одно збираю.

— А навіщо, скажи, будь ласка? — спитав Ципрінус.

— Навіщо? — розгублено повторив Водяничок.

Йому це ніколи не спадало на думку! І він напружено шукав відповідь.

Але поки він думав, Ципрінус сказав:

— Отож-бо й є! Ти й сам не знаєш, навіщо збирав увесь цей мотлох. Увесь цей непотріб, який просто треба викинути.

— Викинути?! — обурився Водяничок. — І не балакай! Якось я вже дам йому раду!

— Ну, гаразд, — сказав Ципрінус. — Я не буду втручатися. Це твоя справа. Якщо тобі приємно збирати всілякий нікчемний мотлох, то будь ласка! Я, звичайно, цього не робив би. Та, зрештою, я не хлопчисько, не перший день плаваю у цій воді.

Ципрінус кілька разів булькнув, підкреслюючи, що він сказав усе, повернувся й поплив собі.

Водяничок сердито дивився йому вслід.

— Балакай собі, скільки влізе! — закричав він навздогін. — Та й не думай, щоб я покинув збирати отаке добро!

Водяничок сподівався переконати Ципрінуса, що його скарби дечого варті. І незабаром така нагода випала.

Не минуло й трьох днів, як він знову зустрівся з Ципрінусом. Обличчя в старого було сумне, він мовчки бубонів щось собі під ніс. Водяничок не втямив жодного слова, але зрозумів одне: слова ці не були веселі.

— Ципрінусе! — гукнув малий, — Скажи, нарешті: що сталося?

— Ет, облиш, — почув він у відповідь. — Я страшенно сердитий.

— Що ти сердитий, це й сліпому видно! — погодився Водяничок. — А на кого?

— На отого бовдура з вудочкою! — обурено булькнув Ципрінус. — Ганьба, що ми не можемо його схрумати! Сидить собі там на березі і чекає, щоб хтось із нас клюнув! Хіба нема чого сердитись? О! З якою насолодою я проковтнув би його, якби тільки міг!

— Проковтнути його ти не проковтнеш, — сказав Водяничок. — І я теж ні. Але, може, я зроблю щось інше…

— Он як? — Ципрінус недовірливо глянув на Водяничка. — І що ж ти зробиш?

— Постривай лишень, — загадково відповів Водяничок.

Він-бо хотів зробити Ципрінусові несподіванку.

Він попросив, щоб короп показав йому, де саме висить у воді волосінь з гачком і принадою. Тоді умовив старого підпливти ближче до берега і постежити за рибалкою.

— Більше я тобі поки що нічого сказати не можу, — підморгнув Водяничок. — Це секрет!

Ципрінус підплив до берега і став там чекати, слідкуючи за рибалкою, що тримав над водою свою вудочку. Біля рибалки на траві стояло відро. Час від часу з відра вихлюпувалась вода.

«Декого з наших він, напевно, вже піймав, — з жахом подумав Ципрінус. — Страшно, мабуть, отак кидатися у відрі. Та, може ж, ніхто в нього більше не клюне…»

Але тільки-но він так подумав, чоловік на березі раптово подався вперед… Потім щосили смикнув вудку до себе…

«Ой лишенько! — здригнувся Ципрінус. — Знову він піймав когось, поганець!»

З води вискочило щось велике і ляпнулось на траву. Рибалка на радощах кинувся до нього.

Але — дзуськи! — тепер це була зовсім не рибина! То був, — короп Ципрінус здивовано роззявив рота, — то був старий, подертий черевик! Старий черевик на ліву ногу!

Так, справді: на гачку теліпався старий, дірявий, розчовганий черевик!

Ципрінусові тієї ж миті сяйнув здогад: старий одразу все збагнув. А рибалка на березі не зрозумів нічого. Та й як йому було зрозуміти?

Спершу в нього стало спантеличене обличчя, потім він почав лаятися. Відчепив черевик від гачка і шпурнув його далеко в ставок. Потім витягнув з-за халяви бляшанку, відкрив її, дістав найбільшого черв’яка і, нажививши його на гачок, знову закинув вудку.

— Ану ж ну! — булькнув Ципрінус. — Мені страх кортить побачити, що ти витягнеш цього разу!

Невдовзі рибалка витяг на берег іржаву кочергу. Ох, як же він розлютився! Коропові Ципрінусу все це дуже сподобалось. Він зловтішно ворушив плавцями й думав:

«Тобі, голубе, назавжди перехочеться рибалити! Ну ж бо, що ти ще витягнеш?..»

Сім разів після того закидав рибалка свою вудку і щораз дужче сердився. За кочергою він піймав пляшку з-під лимонаду, потім — стоптані капці, а далі витяг із ставка одне за одним: діряве сито, мишачу пастку, напилок з дерев’яною ручкою і погнутий брудний абажур. Насамкінець на гачку повис глиняний глечик без дна, а в глечику сидів Водяничок! Червоний ковпак він насунув низько на лоба і, щосили дригаючи-руками й ногами, кричав:

— Хабу! Хаббу! Хаббу-у-у!

Слухати це було страшно.

Рибалка з жаху випустив з рук вудку і дременув геть. Дорогою він загубив бляшанку з черв’яками. Але навіть не помітив цього. Він мчав, ніби на спині в нього сидів сам дідько, та так і зник, жодного разу не оглянувшись.

— Чудово! — радісно гукнув Водяничок, вилазячи з глечика. — Думаю, що цього поганця ми тут більше не побачимо! А ти як гадаєш, Ципрінусе?

— Я гадаю, — поважно сказав Ципрінус, — гадаю, що ти добре провчив його! Навіть дорослий водяник не зробив би цього краще!

— А знаєш, — сміючись, сказав Водяничок і постукав пальцем по глиняному глечику, — без оцього «непотрібного мотлоху» нічого б не вийшло!

— Так, так, — сказав Ципрінус, — я визнаю, твоя правда. Старанно збирай усе це й далі! Я більше ніколи не дозволю собі сміятися з твоєї гри.

— Ну, коли так, то все гаразд, — задоволено сказав Водяничок. — І я спокійно можу пливти до берега.

— До берега? — здивовано перепитав Ципрінус. — Чого тобі там треба.

— По-перше, треба поламати оту капосну вудку, — пояснив Водяничок, — порятувати наших бідолашних друзів, які все ще кидаються у відрі, і по-третє…

— І по-третє?

— По-третє, я хочу принести сюди бляшанку з черв’яками, яку згубив той поганець. Тих черв’яків, що в бляшанці, я хочу подарувати на сніданок своєму доброму знайомому Ципрінусові.

— Невже? — вигукнув зворушений Ципрінус.

— Атож! — сказав Водяничок. — Мабуть, такий сніданок йому сподобається!

КОНЦЕРТ

— Ну, хлопець не з лика шитий! — задоволено мовив Водяник, коли короп Ципрінус розповів йому пригоду з рибалкою… — І ти нічого не вигадав, Ципрінусе?

— Чиста правда! Як те, що я оце тут плаваю! — заклявся Ципрінус. — Я тільки розповів те, що бачив на власні очі. Щоб я висох на місці, якщо збрехав хоч краплину!

— Ну, що ж, виходить, усе правда, — погодився Водяник, — Мені здається, що за це малого треба чимось потішити. Як ти гадаєш?

Він пальцем поманив Ципрінуса ближче і тихо шепнув йому над рота (бо в коропів, як відомо, вух немає), чим він хоче потішити Водяничка.

— Гм, — сказав Ципрінус і всміхнувся. — Авжеж, це справді добра думка! Цим ти справиш хлоп’яті велику приємність. Коли ти йому про це скажеш?

— Сьогодні, — промовив Водяник і собі всміхнувся, — після вечері, перед сном, я хочу зробити йому несподіванку.

Добре, що Водяничок ще нічого не знав! А то він би так хвилювався за вечерею, що й не поїв би спокійно. Але він і гадки не мав про те, що надумав батько. Малий старанно висьорбав ложкою свій суп і з’їв повну тарілку каші, — як і завжди. З’ївши все, він підвівся з-за столу, щоб сказати батькам «на добраніч».

— Послухай, синку, — мовив тоді Водяник. — Я бачу, ти хочеш спати. Але, власне кажучи… власне кажучи, мене це не влаштовує. Я прошу, проведи мене…

— Провести? — здивовано перепитав син.

— Еге ж, — сказав батько, — проведи. Сьогодні такий чудовий вечір. Я хочу на годину-дві вийти на берег з арфою.

— Справді? — Водяничкові здалося, що він недочув. — Справді мені можна з вами? Але це ж…

— Це тобі за сьогоднішню післяобідню пригоду, — мовив батько, поклавши хлопчикові руку на плече. — Ципрінус мені про все розповів. І я мушу сказати, що ти цілком заслуговуєш на нічну прогулянку?

Він зняв з гачка арфу і звелів синові йти за ним.

Водяничок був, звичайно, щасливий. Уперше батько брав його нагору ввечері. Скільки він просив про це! Але щоразу батько відповідав:

— Поговоримо, як підростеш. А поки що ти ще малий і повинен після вечері йти спати.

Авжеж, більшої радості для нього батько й придумати не міг би!

Над ставком уже зовсім споночіло. Дерева й кущі на березі були мов тіні. Над ними мерехтіли в небі перші зірки.

Очерет зашелестів, коли батько з сином піднялись на берег. Водяник ніс під пахвою арфу, і коли якась очеретинка торкалася струн, вони ледь чутно бриніли.

А так довкола панувала тиша.

Лише вітер доносив з лук сюрчання коників та інколи десь серед листя чувся пташиний писк. То птиці скрикували уві сні і знову засинали, ще міцніше. І далеко за обрієм — так далеко, наче десь у зовсім іншому світі, — гавкав собака.

Водяник попрямував до старої верби. Він сів на траву під деревом. Хлопчик мовчки примостився поруч.

Аж ось Водяник підняв арфу, зліг спиною на вербу і почав грати. Він грав так чудово, що хлопчик заплющив очі. А коли знов розплющив, то побачив русалок, що танцювали на луці. Може, то батько викликав їх з туману своєю грою? Мовчки плавали вони над травою, то наближаючись, то віддаляючись разом з вітром, під звуки чарівної арфи.

ОЙ, СКІЛЬКИ СРІБЛА!

Водяничок сидів, як зачарований, не зводячи очей з танцівниць-русалок.

Вони раз у раз міняли свої обриси, як хмарки в небі. На його очах русалки сходились докупи, потім знову розходились на всі боки. А то раптом танули — як дим на вітрі.

Задивившись на русалок, Водяничок не помітив, як за пагорбом розлилося в небі бліде, ледь рожевувате світло. Він побачив його лише тоді, коли батько кинув грати й стиха мо вив:

— Скоро зійде!

«Хто?» — хотів був спитати Водяничок, але не встиг запитати, бо батько знов заграв на арфі. «Скоро я й сам побачу, хто там зійде», — подумав Водяничок.

Мерехтливе світло дедалі яснішало. Все вище й вище розпливалось у небі рожеве сяйво. Незабаром Водяничок уже чітко розрізняв на пагорбі кожне дерево — темні тіні проти ясного неба.

І враз там, у небі, з’явилося блискотливе і сяйне жовто-золоте кружало, схоже на величезну квітку калюжниці. І Водяничок вигукнув у захваті:

— Тату, тату! Сонце!

Почувши це, батько всміхнувся. Не кидаючи грати на арфі, він сказав малому:

— Ні, синку! Це сходить місяць.

— Місяць?

— Еге ж, місяць, — сказав батько.

Водяник почав розповідати про те, як місяць мандрує ясними ночами по небу, як він стає повний, а тоді меншає, а інколи й зовсім щезає, і про те, скільки він у своїх небесних мандрах надивився й, — певно, ще надивиться.

Розповідаючи, Водяник раз у раз зупинявся і пригравав собі на чудовій арфі.

Місяць тим часом піднявся ще вище, — величезне світле кружало. Щоб краще його бачити, Водяничок ліг у траві горілиць.

Місяць непомітно міняв колір: жовта квітка калюжниці стала блискучо-срібною, мов таляр. І все, чого тепер торкалися його промені, ставало сріблястим. Місяць посріблив небо, луки, ставок, і очеретяні зарості, і човен у ставку біля берега, і листя дерев.

— Він котиться прямо на стару вербу! — сказав раптом Водяничок. — Ще заплутається в гіллі!

— А ти вилазь на дерево і допоможи йому вибратися, — усміхнувся батько.

— Добре, — сказав Водяничок, — вилізу!

І він умить видряпався на вербу, щоб допомогти місяцеві. Але дарма турбувався: хоч як він тягнувся, як спинався, а місяця не дістав.

Батько вже хотів був покликати малого, коли хлопчик здивовано спитав:

— А хіба в нас у ставку теж є місяць?

— Та ні, — сказав батько. — Звідки б він там узявся?

— Та я ж бачу його! — крикнув Водяничок. — Я бачу два місяці. Один на небі, другий у воді. Як добре, що й у нас у ставку є місяць! Коли б тільки він не поплив… Ой, я знаю, що зроблю: спіймаю його. Скочу з верби і схоплю його! Знаєш, як здивується мама, коли я покладу місяць їй на стіл у кухні!

І не встиг батько заперечити (а може, він і не хотів заперечувати!), як Водяничок стрибнув з дерева в ставок. Ще в повітрі він простяг руки, щоб вчасно схопити місяць, який плавав у темній воді.

Але що це?

Тільки-но торкнувся він пальцями дзеркальної поверхні ставка, як місяць розчинився у срібних хвилях.

«Ну, як? Ухопив?» — хотів був запитати Водяник, коли хлопчик, відсапуючись, виринув на поверхню.

Але не запитав… Він стояв і дивився, як Водяничок пливе серед розплавленого срібла, а навколо нього здіймаються срібні бризки. Це так захопило Водяника, що він знову взяв у руки арфу й заграв. Він грав і грав, не вгаваючи, поки Водяничок купався у срібній воді.

ОТЕПЕР ГОДІ!

Літо наближалось до кінця. Хліб уже скосили, до села звідусіль з’їжджалися вози з пшеницею, в садках достигали яблука й груші.

Якось Водяничок знову виліз на стару вербу, щоб роздивитися навкруги. Віддалік на дорозі він побачив самотнього подорожнього.

Худий і цибатий, чоловік той був убраний у вишуканий чорний костюм і йшов, як лелека.

Під пахвою він ніс чорну згорнуту парасольку, а на носі в нього сиділо щось, скріплене тонким дротиком: два блискучі кружечки з поперечкою. Від кожного кружка йшов довгенький дротик, що кінчався за вухом.

Водяничок ще зроду не бачив окулярів, він навіть не знав, що вони є на світі… «Що воно таке? — промайнуло йому в голові. — Чи не побігти назустріч цьому чоловікові та й роздивитись, що в нього на носі?»

Гоп! — стрибнув він у траву і побіг на дорогу. Там почекав, поки чоловік підійде. Тоді став перед ним, вклонився і сказав:

— Добрий день, Людино! Скажи, будь ласка: що в тебе на носі?

Незнайомець зупинився, глянув крізь прозорі кружельця на Водяничка й неласкаво відповів:

— Як ти смієш глузувати з мене!

— Що? — здивувався Водяничок.

Чоловік потер пальцем перенісся.

— Послухай-но! — сказав він. — З отаким бридким зеленим чубом ти б краще мовчав! І як ото в людини може вирости отакий' чуб!

— Вибач! — перебив його Водяничок, — Але ж я зовсім не Людина! Я Водяник!

— Що? — зарепетував довготелесий, — Водяник? Та щоб я повірив такій нахабній брехні?

— Чому це брехня? Це правда!

— Це ти — водяник? О Господи! Водяник! Чули таке? Та водяників не буває взагалі!

— Що? — крикнув Водяничок. — Кого не буває? Може, скажеш, це не я стою отут перед тобою? Ну ж бо, придивись до мене! — Слова довготелесого розсердили його.

— Годі базікати, шибенику зелений! — гарячкував незнайомець. — Ти що собі думаєш? Гадаєш, я такий дурний, що повірю в якихось водяників? Водяників не буває, чув?

— Ну, годі! — розсердився Водяничок. — Якщо ти не хочеш вірити тому, що бачиш, то… то ти такий дурноголовий, як і довготелесий!

— Що-о-о-о? — заволав незнайомець і розлючено посварився на малого парасолькою: — Ану, скажи ще раз те, що ти тільки-но сказав, нахабна жабо!

Він простяг руку, щоб схопити Водяничка за комір. Але де там: Водяничок — раз! — і відскочив.

— Спіймай мене, як хочеш, довганю! — крикнув малий і перекривив його. — Ніколи не спіймаєш!

— Побачимо! — засичав довготелесий.

І, розмахуючи парасолькою, мов шаблею, кинувся навздогін за Водяничком. Вони помчали навскіс через луку, просто до ставка. «Стривай-но, я тобі покажу — є я чи мене немає! — думав Водяничок. — Нехай тільки заманю тебе куди слід!» Він біг не дуже швидко, але петляючи так, що довготелесий кожної хвилини думав: «Ось зараз я його схоплю!» — і щоразу хапав саме тільки повітря.

Водяничок добіг до ставка — й раптом прудко обернувся, схопив довготелесого за ноги і — раз, два! — втягнув його у воду.

Незнайомець не збагнув навіть, як усе це вийшло. Він хотів був покликати на порятунок, але Водяничок відразу занурив його з головою — той і писнути не встиг! Коли він виринув, вимахуючи своєю парасолькою, Водяничок занурив його ще раз, і ще раз, і ще… і занурював доти, доки довготелесий не наковтався води.

Аж тоді Водяничок, нарешті, пустив його. Геть очманілий, видерся довготелесий на берег. Його чудовий чорний костюм звис на ньому, мокрий до рубчика. Чуприна була заліплена мулом. За ним тягся цілий хвіст водоростей. Черевики щокрок жалібно схлипували. Еге ж, вигляд він мав жалюгідний!

Його парасолька плавала в ставку. Водяничок був задоволений. Він спіймав парасольку, кинув її навздогін довготелесому й гукнув:

— Гей, ти, жердино з дротом на носі! Тепер віриш, що я справжній водяник?

Тоді чоловік крутнувся й помчав геть так швидко, як тільки дозволяли його довгі худі ноги. З реготу Водяничок аж за живіт брався. І всі рибини, равлики і водяні жучки у ставку сміялися разом з ним.

ПЕЧЕНІ КАМІНЦІ

Був чудовий, сонячний осінній день. На ставку плавали перші пожовклі листочки. Вони гойдалися на хвилях, мов золоті кораблики. Водяничок сидів коло дверей своєї хати й лічив їх.

— Раз, два, три, чотири, — рахував він. А сам думав: «Якщо листочків буде рівно дев’яносто дев’ять, то я щось загадаю. І те, що я загадаю, неодмінно здійсниться. Адже дев’яносто дев’ять — щасливе число».

Але, долічивши до шістдесяти семи, він почув здалеку, десь над водою, легеньке дзеленькання. Воно то гучнішало, то тихшало. Часом долинало й глухе мукання. Ніби хтось гукав у порожнє відро.

«Та нехай вони собі там угорі видзвонюють і мукають, мені треба рахувати далі», — подумав Водяничок, силкуючись нічого того не чути.

Але він усе чув і навіть почав гадати, що б це могло бути. І раптом збився з рахунку: що ж далі — сімдесят два чи сімдесят три? Через оте дзеленькання й мукання все переплуталося в його голові.

«Як прикро! — думав Водяничок. — І бажання моє не збудеться! Хоча, може, листочків виявилося б зовсім не дев’яносто дев’ять, і тоді, що я надумав, нічого не вийшло б… А цікаво: що там на поверхні діється?»

Відштовхнувшись ногами від дна, він поплив угору. Вистромив з води голову й зрозумів, що звуки ті линуть з луків за ставком. Водяничок доплив до берега, розсунув руками очерет і позирнув, мов у щілину в завісі, на луки.

Але те, що він побачив, його трішечки розчарувало. Адже він уявив був собі он яке диво — а там паслося кілька корівок.

Коли яка корова ступала крок, на шиї в неї дзеленькали дзвіночки. Часом котрась підводила голову й мукала. Тоді мукала й решта. А потім якийсь час, крім дзвіночків, чулося коров’яче хрумкання й посапування.

«І заради цього я плив до берега! — подумав Водяничок. — Звичайнісінькі корови!»

Він уже хотів був повертатися додому, коли раптом помітив щось дуже чудне.

Трохи віддалік сиділо троє сільських хлопчаків. Вони палили багаття і час від часу кидали у вогонь якісь жовті камінці. Трохи згодом вони вигрібали ті камінці палицями, зчищали з них попіл і їли їх.

Водяничок неабияк здивувався. Він уже знав, що люди мають різні химерні звички, але щоб їсти печені камінці — неймовірно! Недовго думаючи, він вийшов з очерету й попрямував до вогнища. Підійшовши до хлопчаків, він попросив:

— Дайте й мені покуштувати! Я ще зроду не їв печених камінців!

— Ми теж, — сказали хлопчаки.

— Але ж я сам бачив, як ви їх їли! — сказав Водяничок. — Мабуть, ви печете якісь незвичайні камінці, еге?

Хлопчаки, нарешті, зрозуміли, що він мав на увазі. І так зареготали, що аж корови з подиву попідводили голови.

— Що? — вигукнув один. — Печені камінці?

— Та це ж картопля! — вигукнула решта. — Хіба ти не знаєш, що таке картопля?

— Ні, звідки мені знати? — сказав Водяничок. — А що ж це?

— Слухай-но! Та ти глузуєш з нас, чи що? І хто ти такий?

— Я? Я — Водяничок! Хіба ви не бачите?

— Он хто ти! Водяник, значить! — вигукнули хлопчаки, — Так би відразу й сказав! Звісно, ти не знаєш, що таке картопля! То йди ближче, ми дамо тобі покуштувати.

Один хлопець умить розгріб палицею попіл і дістав дві чорні картоплини, другий обшкріб з них чорну шкірку, а третій подав Водяничкові сіль у папірці.

— Цим треба посипати зверху, — люб’язно сказав він.

Водяничок спершу довго не наважувався покуштувати. Він обнюхав картоплину з усіх боків. Вона так смачно пахла! І він подумав: «Якщо люди їдять це і їм не вадить, то й зі мною нічого не станеться. Покуштую…»

Він обережно відкусив шматочок.

— Ну як, смачна? — спитали хлопці.

— Дуже! — захоплено вигукнув Водяничок, уминаючи картоплину за обидві щоки. — Чи хто б подумав, що печені камінці такі смачні!

БЛИСКАВКА З КОРОБОЧКИ

Водяничок сподобався трьом сільським хлопцям, а хлопці сподобались Водяничкові. Надвечір вони розпрощалися, як добрі друзі.

Віднині хлопці приходили до ставка майже щодня. А Водяничок, зачувши їхній посвист, одразу виринав з води й вітався з ними. Іноді він чекав хлопців у гіллі старої верби і здалеку махав їм рукою, побачивши всіх трьох на луці.

Хлопці щоразу приносили Водяничкові гостинця: то яблук чи груш, то шматочок сиру чи хліба з медом, то кренделик чи грудочку цукру. А якось перепало йому навіть шматок солодкого пирога.

Усе це Водяничкові чудово смакувало. Він бачив, що їжа в людей добра, майже така добра, як у водяників. І подумав, що хлопці, мабуть, дуже зрадіють, як він їм чимось віддячить, наприклад, пригостить ласощами з маминої кухні.

Але хлопці, на жаль, не мали ніякої охоти їсти смажених водяних жуків з солоними личинками коників. Не схотіли вони навіть тушкованої жаб’ячої ікри, що її назбирала Водяничкова мама торік навесні й законсервувала. Не пощастило Водяничкові також із салатами й стравами з водоростей. Взагалі, хоч би що він друзям пропонував, вони ні до чого навіть не доторкнулися.

І Водяничок, нарешті, вгамувався: він перестав носити хлопцям їстівне. Зате подарував їм найкращі черепашки й равликові хатки, які тільки міг знайти. Інколи він приносив їм блискучі камінці, які дуже рідко де знайдеш. Таким подарункам хлопці дуже раділи. Радів і Водяничок, що й він знайшов-таки, чим обдарувати друзів.

Коли всі четверо сходилися, то час для них завжди минав дуже швидко. То вони кидали на воду плескаті камінці й дивилися, чий камінець дужче підскакує. То гралися в піжмурки, ховаючись у кущах понад берегом. А то вирізували з очерету сопілки й змагалися, хто довше про-свистить без перепочинку.

Хлопці показали Водяничкові, як стояти на голові, котитися клубком і перекидатись через голову, і Водяничок усе точнісінько повторював.

Самі ж вони охоче дивилися, як Водяничок з’їжджає дерев’яним жолобом. Він пояснив їм, що тут немає нічого страшного, нехай самі хоч раз спробують. Але хлопці відповіли, що в них так не вийде, бо вони, на жаль, усього тільки люди. Людина, звісно, загине, як потрапить у млинове колесо. А втім, на таку забавку приємно просто подивитися.

Ні, вони ніколи не нудьгували разом, Водяничок із своїми трьома друзями. Але найдужче подобалося йому сидіти з хлопцями біля багаття, пекти в попелі картоплю і, звичайно, ласувати «печеними камінцями».

Якось він зустрів своїх друзів словами:

— Чи не розпалили б ви картопляний вогонь? Сухий очерет є, я назбирав цілу купу. Треба взяти вашу блискавку з коробочки, потримати її біля очерету — і він займеться.

— Як ти сказав? — спитали хлопчики. — Блискавка з коробочки?

— Та блискавка ж! — вигукнув Водяничок. — Я ж знаю! У вас є така коробочка з тоненькими паличками. Якщо вийняти з коробочки паличку і зробити чирк! — паличка займеться від блискавки з коробочки.

— А, ти он про що — про сірники! — сказали хлопці.

І один з них швидко сягнув рукою до кишені.

— Звичайно, — сказав Водяничок, глянувши на сірникову коробку, яку той підставив йому мало не під ніс. — Інколи ви, люди, не все відразу розумієте.

Хлопець хотів був запалити сірника, але другий зупинив його:

— Зажди-но! А що, як це зробить наш Водяничок? — І звернувся до малого: — Чи не хочеш ти сам викликати блискавку з коробочки?

— Справді! — загукали хлопці. — Справді, нехай Водяничок сам це зробить!

Водяничок узяв коробочку й вийняв з неї сірника. Потім нерішуче приклав його до коробки.

— А я не спалю собі пальців? — спитав він про всяк випадок.

— Ні, ні! — заспокоїли його хлопці. — Як припече — викинь його, і квит! Нічого поганого не буде.

І Водяничок тернув сірником. Та все-таки він трішечки побоювався й тернув так квапливо, що сірник погас.

— Візьмеш ще одного, — сказали хлопці. — Тільки не квапся.

Цього разу Водяничкові пощастило його запалити. Він гордо встромив запалений сірник під купу очерету. Багаття затріскотіло, полум’я шугнуло вгору.

— Непогано, як для початку, — похвалили хлопці.

А той, чиї були сірники, сказав Водяничкові:

— Як хочеш, візьми цю коробочку собі. Я її тобі дарую.

— І сірники теж?

— Звичайно, — відповів хлопець, — Як же ти без них добудеш блискавку?

Водяничок від щастя мало не кинувся йому на шию. Він радісно підкинув коробку в повітря, піймав її, знов підкинув і знов піймав. Він підкидав її, а сам захоплено плескав у долоні.

Але раптом він засунув коробку в кишеню курточки, повернувся й побіг до ставка.

— Гей, що це з тобою? — здивовано гукали хлопці йому навздогін.

Та Водяничок їх уже не чув. Він разом із своєю коробочкою вже пірнув у воду.

ФОКУС-ПОКУС

Поки хлопці сиділи на березі коло багаття, пекли картоплю і марно сушили собі голови, гадаючи, що ж скоїлося з Водяничком, той плавав у ставку на глибині, шукаючи коропа Ципрінуса.

Останнім часом Ципрінус був завжди трохи роздратований. Він ображався на Водяничка за те, що той бавився з людськими дітьми. «Не знайся ти з людьми! — бурчав він на малого ще зовсім недавно. — Вони приходять сюди купатися і піднімають з дна такі хмари мулу, що хати власної не знайдеш, або закидають у воду свої препогані вудки і ждуть, щоб хтось із нас клюнув, а потім їдять нас із олією й цибулею, — так мені казали. Ой, не водись з людьми! Водяникові нема чого з ними знатися! Я не розумію, як ти можеш про це забувати! Не збагну!»

«От здивується Ципрінус, коли я покажу йому, що мені подарували хлопці!» — думав Водяничок. Він уявив собі, як захоплюватиметься Ципрінус тими маленькими блискавками з коробки! І тоді старий зрозуміє, що це не так уже й погано — дружити з людьми.

Після довгих розшуків Водяничок, нарешті, знайшов старого коропа. Малий дістав з кишені коробку.

— Вгадай, що тут усередині, — сказав він.

— Гм, — промовив Ципрінус. — Звідки мені знати, що там у тебе в коробці. Може, черв’яки?

— Блискавки, — сказав Водяничок.

— Блискавки? В такій малесенькій коробочці? — Ципрінус похитав головою. — Ти глузуєш з мене?

— Зовсім ні! — заперечив Водяничок. — У коробочці справді блискавки. Зараз побачиш.

Ципрінус недовірливо дивився, як Водяничок дістає з коробки сірника. Усе це здалося йому непевним. Він про всяк випадок відплив трохи вбік.

— Зараз я скажу: «Фокус-покус», — поважно пояснив Водяничок, — і побачиш, що буде далі. Отже, увага!.. Фокус… покус…

При слові «покус» він тернув сірником об коробку. Але, на його прикрий подив, нічого не вийшло! Не було ні блискавки, ні тим паче вогню.

— Ну, коли це все, — мовив Ципрінус і підплив ближче, — коли це все, то мушу сказати, що ти неабияк мене розчарував.

— За першим разом у мене ніколи не виходить, — спокійно пояснив Водяничок. — От за другим, будь певен, що вийде.

Але даремно він хвалився. Сірники не займалися ні за другим, ні за третім, ні за четвертим разом.

— Якщо ти називаєш це блискавками, — зневажливо кинув Ципрінус, — то назви мене зеленою жабою! Ге-ге, все це нісенітниця! Знайди когось дурнішого! — І він глузливо пустив бульбашки.

«Не збагну, в чому справа… чому ж у мене більше не виходить?» — пригнічено думав Водяничок. І він розповів Ципрінусові, як чудово це в нього виходило там, нагорі, при сільських хлопцях.

— А, он воно що! То ти в людей роздобув свою коробку, — сказав Ципрінус. — Ну, тоді мене нічого не дивує! Вони тебе просто обдурили, та й усе. Я тобі сто, тисячу разів повторював: стережись людей! Але ж ти не слухаєшся! Тобі хочеться бути посміховиськом. Якби оце я був на твоєму місці, я б знав, що робити!

— І що ж би ти зробив?

— Я поплив би нагору і жбурнув їм коробку під ноги. І сказав би: чхати я хотів на вас усіх!

— Такого я не скажу, — відповів Водяничок. — Я поговорю з ними дуже спокійно. Навряд щоб вони хотіли мене піддурити!

— Піддурити тебе? — перепитали хлопці, коли Водяничок у двох словах розповів їм про-свою невдачу. — Ні, ніхто не хотів тебе дурити. Повір нам. Але не сподівайся, щоб сірники горіли у воді! Мокрі сірники не горять. Тут нічого не зробиш.

— То їх можна викинути?

— Викинь. Завтра ми тобі ще принесемо.

— Я ж зрозумів, що Ципрінус хотів посварити мене з вами, — сказав Водяничок. — Але ж він не знає., вас! — І висипав мокрі сірники у вогонь.

Та коли-він намірився викинути й коробку, найстарший хлопець сказав:

— Ні, коробку не викидай! Мені спало на думку таке: ми назбираємо в неї черв’яків, і ти подаруєш її Ципрінусу від нас. Може, тоді він не думатиме про нас так погано.

НА ДОБРАНІЧ, ВОДЯНИЧКУ!

Дні минали, і рік теж минав. З дерева уже опало листя, часто йшов дощ. Водяничкові друзі все рідше приходили до ставка. І були вони тепер у довгих панчохах і плащах. Часто Водяничок чекав на них даремно. Якось уранці, після багатьох похмурих днів, засяяло сонце. Водяничок відразу це помітив, виглянувши у вікно. Вода у ставку знов стала ясна й прозора, чого давно вже не було.

«Сьогодні мої друзі неодмінно прийдуть!» — подумав Водяничок. І дуже зрадів, що знову їх побачить.

Він не знав, що сталося з ставком цієї ночі. Не сподіваючись лиха, він одягся, поснідав і зібрався пливти на берег. Він хотів, як завжди, сісти в гіллі старої верби і згори виглядати друзів. А як побачить хлопців на дорозі, то помахає їм рукою.

Підпливаючи до поверхні ставка, Водяничок ні про що особливе й не думав. Та раптом він стукнувся носом об щось тверде й холодне. Він не зміг вистромити голову з води.

«Дивина! — подумав малий, — Я стукаюсь об щось таке, що можна відчути, але не можна побачити! Що б це могло бути? Та нехай, я випливу десь-інде».

Але хоч куди він кидався, нічого не виходило. Весь ставок був ніби вкритий склом. І Водяничкові довелося визнати, що він зовсім безпорадний. Замислено поплив він додому.

— Так-так… — сказав Водяник, коли син розповів йому про своє відкриття, — Отже, минув ще один рік! Настала зима, наш ставок замерз. А це означає — пора спати: укритися ковдрою з головою — і спати.

— Але ж ми щойно повставали!

— Дарма, — сказав батько. — Настав такий час, водяники мусять скоритися. Тим паче, що взимку для нас немає нічого цікавого. А як прийде весна, сонце знов розбудить нас своїм промінням.

— Ви в цьому впевнені? — спитав Водяничок.

— Цілком! — відповів батько. — Я в цьому впевнений так само, як у тому, що маю синочка. Тож лягаймо спати, мама вже постелила нам постелі.

І Водяничок пішов у спальню. Він раптом відчув, що страшенно втомився, і мамі довелося його роздягнути. Коли він уже лежав у ліжку, батько потис йому руку і, весело кивнувши, сказав:

— До весни!

— Авжеж, до весни… — відповів Водяничок. — До… вес… ни…

Засинаючи, він думав про своїх друзів на березі, про все, що встиг пережити. Про те, як він уперше переплив з батьком ставок. І про те, як вони грались у піжмурки в лісі з водоростей. І як він плив додому на спині в коропа Ципрінуса.

Згадав він і свою мандрівку в дерев’яних ночвах, і водяну гірку на млиновому колесі. І срібну ніч та гру на арфі. І як вони з Ципрінусом провчили недотепного рибалку…

Чудово все було! Так чудово, що він залюбки побачить усе це ще багато разів — у зимовому сні.

— На добраніч, Водяничку! — почув він чийсь голос.

Голос долинав звідкись іздалеку. Хто ж то був, хто сказав йому «на добраніч»? То був лагідний голос, він його добре знав…

— На добраніч, Водяничку! — почулося ще раз.

Водяничок зрозумів, що це голос його мами. І він зрадів, що почув мамин голос ще раз перед тим, як заснути, — заснути на всю свою довгу, повну світлих снів зимову ніч.

Примітки

1

Вальпургієва ніч — у давніх германських племен так звалося свято зустрічі весни, під час якого нібито відбувалися ігрища на горі Блоксберг.

(обратно)

Оглавление

МАЛА БАБА ЯГА

ПРИВИДЕНЯ

ВОДЯНИЧОК

*** Примечания ***