Джозеф Антон [Салман Рушді] (fb2) читать постранично

Салман Рушді Джозеф Антон

Моїм дітям Зафару й Мілану,

їхнім матерям Кларисі й Елізбет,

а ще всім тим, хто допомагав.

Зараз

На нас чекає справа, для якої

Минуле є прологом, а майбутнє

Здобути мусим — ви і я ^[1] .

Вільям Шекспір, «Буря»

Пролог. Перший чорний птах

Потім, коли навколо нього вибухнув світ, а фатальні чорні дрозди обліпили каркаси драбин на шкільному майданчику, він аж розсердився на себе, що забув ім’я репортерки Бі-бі-сі, яка сповістила про завершення його колишнього життя й початок, уже невдовзі, нового похмурого існування. Вона зателефонувала на домашній номер, навіть не сказавши, звідки взяла його. «Як то себе почувати, — запитала вона, — коли знаєш, що аятола Хомейні виніс тобі смертний вирок?» Вівторок у Лондоні видався сонячний, однак запитання вмить погасило світло. Відповідав, уже не тямлячи себе: «Та зле почуваюся». У самого ж промайнуло: я мертвий. Подумав про відміряну йому кількість днів і дуже боявся, щоб їхнє число не було однозначним. Поклав телефонну слухавку і швидко побіг сходами з кабінету донизу на перший поверх свого вузького іслінґтонського^[2] будинку, що тулився до таких самих будинків. Похапцем заходився зачиняти і замикати на засуви дерев’яні віконниці у вітальні. Відтак кинувся замикати ще й вхідні двері.

Був день святого Валентина, проте з дружиною — американською романісткою Маріан Віґґінґс — він уже не ладнав. Шість днів тому вона призналася, що нещаслива у шлюбі, бо їй «нестерпно тяжко» з ним, хоча той шлюб тривав яких шість місяців, до того ж і він усвідомлював помилковість свого одруження. Тепер вона не зводила з нього очей, а він метався по кімнатах, засмикуючи штори, перевіряючи віконні шпінгалети, а його збуджене звісткою тіло тіпалося, немов крізь нього пропускали електричний струм, тож довелося пояснювати, в чому річ. Вона відреагувала спокійно, почавши розмірковувати над їхніми подальшими діями. Навіть ужила слово ми. Досить сміливо з її боку.

До будинку під’їхав автомобіль, відряджений телекомпанією Сі-бі-ес. Він мав саме їхати до студії «Амерікен нетворкс» у Боувотер-хаусі, що в Найтсбриджі, для участи у ранковій телепередачі, яку по супутниковому зв’язку транслювали у прямому ефірі.

— Мушу йти, — сказав він, — це ж бо прямий ефір. Не можу просто взяти та й не з’явитися.

Дещо пізніше того самого дня в православній церкві на Москоу-роуд у Бейсвотері мала відбутися панахида по його другові Брюсу Четвіну. Не минуло ще й двох років, як він святкував своє сорокаріччя у Гомер-енді, себто в будинку Брюса, що в графстві Оксфордшир. Брюс помер від СНІДу, а тепер смерть стукала і в його двері.

— А панахида? — запитала дружина. Він не знав, що відповісти. Відімкнув вхідні двері, вийшов на вулицю, сів у авто і поїхав, а оскільки від’їзду не надавав якогось особливого значення, то й гадки не мав, що повернеться до будинку — свого дому впродовж п’яти років — аж за три роки, коли той будинок уже не належатиме йому.

Діти в містечку Додеґа-бей, що в Каліфорнії, співають у класі сумну безглузду пісеньку. Причісувалась вона лиш раз на рік, ля-ля-ля, тра-ля-ля. А надворі дме холодний вітер. Єдиний чорний дрізд злітає з неба донизу і сідає на каркаси драбин для лазіння на дитячому майданчику. Ця дитяча пісня — дуже коротенька з приспівом. Вона має початок, але не має кінця. Весь час іде по колу. І з кожним помахом руки сльози гіркі капали, ля-ля-ля, тра-ля-ля, йой-йой-йой, ох, ох, ох. На драбині сидять чотири чорні дрозди, а до них підлітає п’ятий. А в школі співають діти. На драбинах уже можна угледіти сотні чорних дроздів, а ще тисячі, як та кара єгипетська, сповнюють небо. Почалася пісня, котрій нема кінця-краю.

Коли злетів донизу перший дрізд і всівся на драбині, то здавався якимсь незвичайним, особливим, окремішнім. Однак нема тут потреби виводити загальну теорію і говорити про ширше бачення речей з огляду на їхній теперішній стан. Опісля, вже на початку кари, люди легше впізнаватимуть провісника смерти у першому чорному птахові. Та коли він сідав на горішній щабель драбини, то здавався лишень однією пташкою.

У наступні роки він маритиме цим видовищем, розуміючи, що його розповідь — це щось таке як пролог: розповідь про мить, коли прилетіла перша пташка. Розповідь про нього; вона незвичайна, особлива, окре-мішня. Ніхто не схильний робити з цього якихось висновків. Мине десяток років з лишком, коли оповідь розростеться і затулить небо, наче той