Щоб ніхто не здогадався [Сергій Холоденко] (fb2) читать онлайн

Сергій Холоденко ЩОБ НІХТО НЕ ЗДОГАДАВСЯ

Стрибок у веселку, або Лімпійські ігри

Сигнальна ракета, зірвавшись угору, на мить завмерла, а потім, щосили «бахнувши», розлетілася навсебіч яскравим рубіновим салютом.

Тієї ж миті тисяча учасників Великого змагання, немов стадо свиней, у яке вселилися біси, із запаморочливої висоти кинулися донизу Останнього Уступу. Чергові, Десяті, Лімпійські ігри відкриті!

Лімпійські, тому що проходили на Лімпі — одному з найзагадковіших і найнебезпечніших супутників материнської планети. Багато хто навіть був проти проведення цих Ігор: занадто вже незвичайними умовами відрізнялася природа цієї невеликої планетки. Тут тобі й блукаюча атмосфера, й уповільнені тропи, й антигравітаційні поля — і ще купа всіляких несподіванок. Але більшості організаторів цих змагань, як і всім учасникам, навпаки імпонував складний характер випробувань, які слід було долати, і тому Десятим Лімпійським іграм було дано «добро».

Отже, рубінові вогники ще не встигли згаснути в повітрі, як дехто з учасників уже долетів донизу. Це були перші невдахи Великого змагання. Занадто вже швидко вони взялися підкорити п’ятдесятиметрову висоту. Жертв серед них не було, але багато хто дістав тяжкі ушкодження, і практично всі вже не могли продовжувати боротьбу… (До речі, біля цієї стрімкої скелі, яку називали Останнім Уступом, спостерігалося одне з незвичайних Лімпійських явищ: людина, стрибнувши донизу, могла силою думки регулювати швидкість свого падіння. Подібні явища спостерігалися і на деяких інших висотах Лімпи, та біля Останнього Уступу воно було найяскравішим…)

Через кілька хвилин приземлилися й інші учасники змагання, більш досвідчені. Тепер вони мали перебратися через невеликий вал, утворений валунами з магнітними властивостями, а потім, подолавши тридцятиметровий природний коридор, що зверху нагадував горло пляшки, вибігти на рівнину, де було просторіше і можна було вибирати будь-яку із семи доріг, щоб рухатися далі, до заповітного фінішу…

І начебто все йшло за планом, якби не одне «але» — занадто велика кількість учасників Десятих ігор. Ця обставина породила в магнітному коридорі нервову тисняву і штовханину…

Молодий хлопець на ім’я Йор біг у загальній групі разом з усіма. Це були його перші Ігри, і він намагався триматися групи, хоча б до Розвилки. З Уступом він справився на «відмінно», усе виконав, як і вчив його тренер, але ось у Магнітному коридорі зазнав невдачі — він опинився в самому центрі несусвітньої штовханини. Забувши про будь-яку цивілізованість, учасники змагання, опинившись у цій тисняві, «запрацювали» щосили руками і ногами. Йор навіть бачив, як один учасник, продираючись вперед, впився зубами в плече людини, яка йому заважала. І хоча тренер розповідав Йору подібні випадки, готуючи його до майбутньої боротьби, хлопець, побачивши таке наяву вперше, від здивування й обурення просто зупинився. І цього було досить, щоб завал з людських тіл, що почав утворюватися, захопив і молодого учасника. Кілька секунд Йору, завдяки неабиякій фізичній силі, ще вдавалось залишатись на ногах, але коли на нього ззаду навалились ще кілька тіл, що борсалися, він відчув, що вся ця жива купа починає підминати його під себе. Йора почало тягнути праворуч, на саме дно цієї бездушної круговерті.

«От і позмагався! — закрутилось у нього в голові, коли половину його тіла здавило, немов у тисках. — Виграв головний приз, прославив своє місто… Ох же і душать тут!» І спортсмен знову спробував вирватися з цього місива, але марно: його ноги, здавалося, навічно застрягли в людській купі. До того ж, по ній «пробігла» хвиля і Йор відчув, що його знову починає затягувати в гущу і цього разу ще сильніше. Від образи й безсилої люті він ледве не розплакався — його перша Велика гра! — і ось на тобі! Йор щосили ще раз рвонув уперед і… його хтось, схопивши за руку, потягнув назовні.

— Давай, давай, хлопче, не соромся! — прокричав йому сивий незнайомець. — Вибирайся! Ет! — гучно видихнув він і «засандалив» ногою прямо в лоб одному з масивних учасників, що висів збоку на Йорі. Той зіскочив, і хлопець, відчувши полегшення (до того ж, незнайомець продовжував тягти його за руку), щосили рвонувся і вибрався з завалу.

— Тепер швидко вбік і нагору! — наказав незнайомець і штовхнув Йора на положисту бокову стіну Магнітного коридору. Саме вчасно! Щойно вони відскочили, як по живому завалу знову пробігла хвиля, і там, де тільки-но вони знаходилися, уже борсалася купа сплетених тіл. Йор оглянувся і, немов зачарований, завмер на місці: до самої стіни хвиля винесла дівчину. Обличчя її було в крові і, хоч вона запекло відбивалася (Йор навіть посміхнувся), було зрозуміло, що довго вона не протримається. Серце молодого учасника Ігор не витримало.

— Дай руку! — крикнув він незнайомці і, не чекаючи відповіді, сам схопив її. Потім перевісився через край валуна й опустив одну ногу донизу.

— Ей, незрівнянна! — закричав Йор щосили. Дівчина почула і підняла голову.

— Хапайся, сонце! — і він помахав їй стопою. Дівчина, не довго думаючи, підстрибнула й обхопила Йора за ногу.

— А тепер разом! — прокричав той незнайомцю.

— Навіщо вона тобі?! — незадоволено відгукнувся той.

— Хоч і спасибі тобі за все, — швидко проговорив Йор, — але не зли мене! Давай, тягнемо разом!

Незнайомець похитав головою, але Йора не відпустив. І вони, несамовито рвонувши, витягли дівчину з завалу. Після цього, трохи віддихавшись, усі троє без слів, стали швидко продиратися нагору…

— Усе, стійте, — промовив незнайомець, коли вони забрались на вершину магнітного гребеня. — Тепер можна перепочити.

І учасники, дружно зітхнувши, опустилися на камені.

— Ти навіщо її за собою потягнув? — запитав незнайомець у Йора.

— Ти допоміг мені, а я їй, — відповів той. — Що тут особливого?

— Е-ех! — махнув рукою незнайомець. — Бабу дарма потягнув!

— Я вам не баба! — відразу відгукнулась дівчина.

— Ха! Ти поглянь, — вигукнув незнайомець, — вона ще й єрепениться!

Йор тільки посміхнувся: що й казати, ця дівчина сподобалася йому. Молодого хлопця захоплювала сміливість цієї учасниці, податися на Лімпу змагатися — на таке навіть не кожен чоловік зважиться!

— Це мої другі Ігри, — продовжила та, — і нічого — жива-здорова. Це ви — тягар для мене!

— Ану, — суворо звернувся до неї незнайомець, — покажи руку!

— На, старий, помилуйся! — кинула йому дівчина і, виставивши ліву руку вперед, відгорнула край рукава.

Через секунду навколо її зап’ястя, з’явилося слабеньке, але помітне для ока, світіння.

— Ого-о, — захоплено видихнув Йор. Дівчина не брехала: Лімпа таким чином відзначала кожного, хто хоч раз пройшов шлях змагань до кінця.

Незнайомець, нічого не кажучи, оголив своє зап’ястя. Світле кільце довкола нього було зеленуватого кольору. Йор тільки присвиснув.

— А ти бувалий старий, — протягнула дівчина.

— Це мої сьомі Ігри, — мовив він і додав, звертаючись до Йора, — ходімо, юначе, відійдемо. Погомоніти треба…

— Для початку, — сказав незнайомець, коли вони були за кілька кроків від дівчини, — давай знайомитися. Мене звуть Інбар.

— Йор, — відповів хлопець. — А навіщо ти допоміг мені?

— Щоб потім ти відповів мені тим же. Мій досвід плюс твоя сила — ми можемо прийти першими. Ось така пропозиція.

Інбар допитливо дивився на Йора.

Той знизав плечима. «Якби не цей незнайомець, — міркував хлопець, — я б навряд чи продовжив… здається, говорить щиро. І видно, що багато тут знає. Хоча Лімпа змінюється, і майже ніколи не повторюється, але ж… зелене світіння!»

— Що ж, — промововив Йор, — я згодний…

— От і чудово, — відповів той. І чоловіки потисли один одному руки.

— А дівчисько краще відпустити, — сказав Інбар, — нехай сама виплутується. Це зайвий тягар для нас.

Йор подумав, а потім запропонував:

— Давай її запитаємо.

— Хлопче, не забувай, що ти на Лімпі. Емоції залиш удома. Тут буде дуже небезпечно!

— Інбаре, втрьох воно веселіше. А може, навіть і легше. Давай її запитаємо.

— Роби, як знаєш, — махнув рукою старий.

Вони підійшли до дівчини.

— Як звати тебе, незрівнянна? — підморгнув їй Йор. Дівчина саме причепурилася. На її обличчі вже не було крові, і чоловіки помітили, що учасниця була дуже гарна.

— Іолла, — відповіла вона.

Йор з Інбаром також назвались.

— Що думаєш далі робити? — запитав її Йор.

— Слід поквапитися, — сказала Іолла. — Завалу вже немає.

І вона рукою показала донизу.

— У нас ще є час, — сказав Інбар, окинувши поглядом горловину.

— Якщо ти одна, — звернувся Йор до дівчини, — можеш піти з нами.

— Хіба можна?

Йор ствердно кивнув.

— Зрозумій, юначе, — не міг заспокоїтися Інбар, — вона руйнує всі мої плани. З нею ми не пройдемо Проклятий тунель!

— Даремно ти так думаєш, — промовила Іолла, — я там була…

— І пройшла його? Ану, тільки правду!

Іолла мовчала.

— Ну! — немов шуліка навис над нею Інбар.

— Я вийшла звідти завдяки моєму батькові, — тремтячим голосом вимовила дівчина, — він ледве не залишився там… назавжди.

Вже крізь сльози, вона додала: «Тепер він ледве пересувається…»

І тут вона просто розридалася.

У Йора защеміло серце. Він не раз чув такі історії. Бувало, що цілі сім’ї у пошуках заробітку, гнані злиднями, знімалися з нажитих місць і летіли змагатися на Лімпу, де і пропадали без вісти.

— Залиш її, Інбаре, — мовив він. — Розумничка піде з нами.

Інбар спересердя сплюнув.

— Тоді вперед, — процідив він крізь зуби, — вже майже всі на рівнині.

І Йор, і дівчина спрямували свої погляди донизу. Справді, інші учасники, вибравшись з магнітної горловини, вискочили на рівнину і, наче зграя переляканих сайгаків, розсипалися по ній.

— Пора, Іолло, — сказав Йор і простягнув дівчині руку, допомагаючи їй піднятися.

— Спасибі, — витираючи сльози, вимовила та. А потім усі троє почали нелегкий спуск по гребню Магнітного вала.

Опинившись на рівнині, вони зі швидкого кроку перейшли на біг. Милі три пробігли мовчки. Порушив мовчання Йор.

— По якій дорозі будемо рухатись далі? — запитав він. — Незабаром розвилка.

— Я пропоную по Сьомій, — промовила Іолла. — Цей шлях дещо довший, але трохи легший.

— Авжеж, — посміхнувся Інбар, — «жіночий шлях», чули!

— Я теж чув, — проговорив Йор, — то Це Сьома?

Інбар тільки кивнув.

— Взагалі-то так, — сказала Іолла. — Доведено, що Сьома дорога легше дається жінкам. На попередніх Іграх…

— От, сонце, і біжи по ній, — перервав її старий, — а ми з Йором двинемо… А по якій ти хотів бігти? — запитав він у хлопця.

— Збирався по Третій…

— Можна і по Третій, — схвально кивнув Інбар. — Дві Гри тому я йшов по ній. Перемога була в мене вже в руках, як… Е-ех! — махнув він рукою.

— Що ж завадило? — запитала Іолла.

— Багато будеш знати, швидко постарієш, — пролунала відповідь.

— А все-таки? — наполягав Йор.

— Потрапив в уповільнену тропу. Де вона там взялася?! Але… Лімпа є Лімпа.

— До речі, — потім проговорив він, — ви відчули, що стало легше бігти?

— Ще хвилину тому, — проговорив Йор.

— Ха, — посміхнувся Інбар, — як і завжди, за кілька миль до Розвилки, Лімпа зменшує силу тяжіння.

— Ви постійно говорите про цю планету, як про живу, — промовила Іолла.

— Бо, мабуть, так воно і є, дитинко, — відповів досвідчений спортсмен. — Побігаєш по лімпійських доріжках з моє, тоді зрозумієш…

Після цього Інбар замовк, і вся компанія продовжила шлях без розмов.

Минуло близько півгодини, і в далечині показалася Велика Розвилка.

— То що, — запитав Інбар, — значить по Третій?

Йор ствердно кивнув головою. Цю дорогу радив вибрати тренер-наставник. А Йор поки що неухильно дотримувався його рекомендацій.

— Ну, то що, дівчино, будемо прощатися, — продовжив свій наступ Інбар, коли вони підбігли до Розвилки.

Дівчина нічого не відповіла, а тільки блиснула очима.

— Перестань, Інбаре, — втрутився юнак, — одній їй буде важко.

— Інбаре, я не буду тягарем, — раптом сказала Іолла, — до того ж, якщо раптом ми виграємо, я відмовляюся від своєї призової частки. Якщо прийдемо першими, усе моє — ваше, п’ятдесят на п’ятдесят.

— Навіщо ж ти тоді біжиш? — запитав Інбар.

— Я маю декому дещо довести… І тоді в мене з’являться гроші.

Запанувало мовчання. Інбар першим порушив його.

— Ну, дивись, дитинко, — посміхнувшись, вимовив він. — Третя дорога не з легких.

— Я готова.

— От і чудово! — промовив Йор. Його просто захоплювали чарівність цієї дівчини і її бойовий дух.

Ось так, однією командою, вони рушили вперед по Третій дорозі.

Всі учасники цього змагання також зробили свій вибір, і загальна кількість бігунів розділилася на сім приблизно однакових груп. До того ж, багато хто продовжував бігти уже не по одинці, а в невеликих командах — по троє, п’ятеро, а то і семеро чоловік. Таке дроблення було звичним на Лімпі і не заборонялося…

Третя дорога похило спускалася донизу в Тиху ущелину. Йор і його товариші мали пробігти по її пласкому дну близько десяти миль, а потім, вибравшись нагору по одній з троп, лімпійці повинні були подолати нешироке і відносно рівне плато. А далі… далі ніхто не знав напевне яким буде їхній шлях. Одне було зрозуміло, попереду на них чекав повний набір лімпійських сюрпризів. Планетка підкидала учасникам різні випробування…

Тим часом Йор, Інбар та Іолла без перешкод спустилися на дно ущелини, щоправда, останніми. Всі, хто вибрав Третю дорогу, випередили їх приблизно на півмилі.

— Треба б підійти до них, — сказав Йор.

— Не поспішай, юначе, — відгукнувся Інбар, — на все свій час. Ми обійдемо їх усіх на тропі.

— Вона не уповільнена? — поцікавилася Іолла.

— Нам знадобиться фізична сила Йора, — відповів Інбар (було видно, що він до кінця не змирився з присутністю дівчини), — будемо тримати цю групу на такій же відстані, а за пару миль до підйому різко візьмемо праворуч… Покладіться на мене. Це місце я добре пам’ятаю.

Як кажуть, сказано — зроблено. Коли прийшов час, наші герої звернули зі спільної дороги і вже далі стали пробиратися по вузькій тропі, що піднімалася вгору, звиваючись між скелями.

— По-моєму, ми занадто йдемо вбік, — через якийсь час зробила зауваження Іолла.

Йор пильно подивився на Інбара.

— Не хвилюйтесь, дітки, — заспокоїв їх той, — якщо я кажу, що обгонимо, то обгонимо. Ще й з вітерцем… — А тепер, — додав він, — приготуйтеся: лімпійська сила тяжіння пограється з нами, тому, Йоре, на тебе вся надія.

Через хвилину вони повернули і відразу відчули на собі неприємний сюрприз: сила тяжіння Лімпи збільшилася. Йти, та ще й догори, стало значно важче.

— Потерпи, Йоре, — промовив Інбар, — для тебе це ненадовго. За звичай Лімпа швидко відпускає новачків.

І справді, через якийсь час Йор відчув полегшення.

— Мені вже краще, — сказав він. — Потрібна допомога?

— Поки що справимося, — відгукнувся Інбар, — от коли тропа звузиться і стане крутішою, тоді ласкаво просимо.

Цього не довелося довго чекати, і тепер учасники мали рухатися один за одним, вервечкою. Першим піднімався Інбар, останньою — Іолла. Йор, ідучи посередині, допомагав обом: підштовхував у спину Інбара і підтягував за руку дівчину.

— Ще довго? — через якийсь час запитав Йор, бо почав уже втомлюватися.

— Тут має бути саморобне поруччя, — відповів Інбар. — Проведи рукою з правого боку…

Йор прислухався до поради і за хвилину намацав рукою вбудований у базальтову стіну залізний прут. Після цього просуватися стало легше.

Ось так, не кваплячись, вони без пригод вибралися з ущелини. Зупинившись на пласкій природній площадці, учасники подивились навкруги. Краєвид відкривався незрівнянний.

— Зважаючи на все, — сказала Іолла, — нам потрібно донизу по цьому уступу?

— Саме так… — відповів Інбар, дивлячись униз. — А ти, дівчино, говорила, що не встигнемо.

Іолла нічого не відповіла.

З вершини було гарно видно їхніх суперників — ті тільки-но починали підйом.

— Ну що ж, — мовив Інбар, — тепер вперед і донизу! На цьому схилі це буде дуже легко зробити. Тому не захоплюйтеся занадто затяжними стрибками.

І скомандувавши: «За мною!», Інбар кинувся донизу. Розігнавшись десь із десяти кроків, він підстрибнув і… полетів!

У Йора перехопило дух. Звичайно, він знав, що таке можливо на Лімпі, але бачити це на власні очі!..

А Інбар, подолавши повітрям чималу відстань, благополучно приземлився.

— Давайте, дітки, не зупиняйтеся! — прокричав він обернувшись.

Йор і Іолла, не змовляючись, кинулися слідом за Інбаром. Кілька швидких кроків, поштовх і… політ!

Не минуло й чверті години, як усі троє підлетіли до підніжжя і вийшли на дорогу. Їхні суперники все ще продовжували вибиратися з ущелини.

— Спасибі, Інбаре, — подякував сивоволосому Йор, — ми випередили їх.

— Поки так, — відповів той. — Будемо сподіватись на доброзичливість Лімпи і на долю. Тепер тільки вперед!

І лімпійці знову затрусили по дорозі.

— Щось усе так спокійно… — промовив через якийсь час Йор. Він раз у раз озирався довкола, чекаючи на нові небезпечні лімпійські сюрпризи.

— Справді, — погодилася з ним Іолла.

— Не хвилюйтесь, — посміхнувся Інбар, — усе ще попереду. — І додав приглядаючись: — Здається, я бачу Міраж.

Й Інбар показав рукою вперед.

Йор і Іолла побачили, що зненацька з’явився над обрієм обрис величезної гори.

— Дивно… — ще раз ніби розмірковуючи над чимось повторив Інбар.

— Про що це ви? — запитав його Йор.

— Та не можу зрозуміти, хлопче. Звичайно, на Лімпі під час кожних Ігор дороги змінюються до невпізнанності. А цього разу — ні. Я ж казав, що випробовував долю на цьому шляху. Так от, цього разу — усе те саме!

— Так це ж чудово, — знизав плечима Йор.

— З одного боку, так. Але з іншого, чи це не пастка?

— А може Лімпа допомагає вам як ветерану? — промовила Іолла, — до того ж, краще розкажіть нам, що на нас чекає попереду?

— По ідеї, — почав згадувати Інбар, — якщо ми до темряви встигнемо обігнути о-он той пагорб (доба на Лімпі вдвічі коротша), то зможемо непогано влаштуватися на ніч. Земля в тому місці тепліша, ніж будь-де: до поверхні підходять гарячі джерела… А там уже можна й обговорити, яким буде наше подальше просування.

Йор і Іолла звичайно ж не були проти, і наші герої без усяких пригод добралися до Теплої Землі.

Для ночівлі вони вибрали невелику висотку. Розчистивши місце і трохи підкріпившись, лімпійці розташувалися на відпочинок.

— І що ж нас чекає далі, Інбаре? — не заспокоювалася Іолла.

— Хм, буде дуже важко. Усе залежатиме від місцевої фауни.

— Ви маєте на увазі х а л к і р р і в? — уточнив Йор.

— Саме так.

— Вони дуже небезпечні? — запитала Іолла.

— На Лімпі існує два різновиди великих хижаків, — продовжив Інбар, — х а а л к і р и і халкіррі. На перший погляд різниця всього лише в одній буквочці. Насправді ж відмінностей значно більше. Перші на порядок розумніші від своїх побратимів. Практично всі хаалкіри розуміють нашу мову. Найкращі ж представники цього роду можуть утворювати звуки, схожі на людські.

— І ви зустрічалися з ними? — запитала Іолла.

— І з тими, і з іншими… — відповів Інбар і, пильно глянувши на дівчину, спитав її: — А ти, як я розумію, бачила халкіррів поблизу Проклятого Тунелю?

— Так, — схлипнула Іолла.

— Не позаздриш тим, хто наштовхнеться на роздратовану зграю, — сказав Інбар.

— Що там сталося? — запитав Йор у дівчини.

— Батька обдурили… Чи він сам помилився, не знаю. Але в тому тунелі, у темряві, батько почав відводити хижаків від мене… Я врятувалася. Але потім провалилася в якусь яму і втекла іншим коридором. Не знаю, що було б зі мною, якби мене не підібрала рятувальна група з Останньої перевірки. Вони ж і пораненого батька знайшли.

— Усе зрозуміло… — похитав головою Інбар.

Йор мовчав. Він пригадав, як наставник розповідав йому, що халкіррі іноді не проти закусити парочкою лімпійців. Тому певною мірою Ігри для цих хижаків — свято.

— Що ж, — пізніше зауважив Інбар, — не забувайте: лімпійські ночі короткі, а нам потрібно відновити сили. Всі значні труднощі попереду. Давайте спати. Тут ми поки що в безпеці. Через чотири години — підйом.

І лімпійці, якнайзручніше влаштувавшись на своїх похідних матрацах, зроблених з величезного пористого листя лімпійської лілії, заснули.

Йор перед сном ще раз прокрутив у голові низку подій, що відбулися за день. На його думку, усе поки що було нормально. Він правильно виконав указівки свого тренера…

Лімпійська коротка ніч минула спокійно.

Після нічного відпочинку учасники нашвидкоруч перекусили і рушили далі.

За пару миль вони наблизилися до лісу. Величезні дерева створювали ілюзію фортечної стіни, що збільшувалася по мірі наближення до неї.

— Нічого собі деревця, — протягнув Йор, — я такі тільки на картинках бачив.

— Не забувай, хлопче, — посміхнувся Інбар, — ми, вважай, по заповіднику бігаємо.

— А цей ліс був минулого разу? — поцікавилася Іолла.

— Був, був… — пробурмотів сивоволосий і вже жвавіше додав, — дивіться, схоже нас уже чекають на узліссі!

— Халкіррі! — вигукнула Іолла, придивляючись до силуетів, що маячили між деревами.

— Ні, дівчинко, це не вони… — промовив Інбар.

— Мені здається, — сказав Йор, — що це всього лиш м а р е т и.

— Так і є, хлопче, — погодився Інбар. — Але те, що вони тут, не дуже добре.

— Марети звичайно з’являються там, де мало повітря? — запитала Іолла.

— Саме так… — промовив Інбар. — Цікаво, невже блукаюча атмосфера вирішила пограти з нами в лісі?

— Обминути ліс можна? — поцікавився Йор.

— Взагалі-то, так, — сказав Інбар, — але це гаяння часу, до того ж, я не був у тих місцях.

— Тоді вперед! — вигукнув Йор і додав, — може і краще, що таке випробування випало зараз: у нас зараз повно сил. До того ж, марети — це ще не стовідсотковий доказ.

І Йор, не сказавши ні слова, побіг у бік лісу.

За ним рушили і його товариші.

Уже підбігаючи до самого узлісся, Інбар дістав з кишені якийсь прилад і спрямував його вбік лісу.

— Імітатор звуків, — пояснив він, — як ветерану, мені дозволено ним користуватись. Налякаємо цих створінь, а то вони іноді, як мухи, набридливі бувають.

Ричання з підсвистуванням, які видав імітатор, ще не долетіло до лісу, як зграї маретів і сліду не було.

— Халкіррське ричання нам поки що на користь, — посміхнувся Інбар.

Тепер учасникам уже ніхто не заважав увійти в ліс.

Під кронами дерев було тихо і прохолодно. І перший час нічого не нагадувало про брак кисню. Але через деякий час лімпійці відчули, що йти стало важче. Далі ставало усе гірше і гірше. Йор і його товариші вже не бігли, а просто переставляли ноги.

— Ой і удружила Лімпа, — ледве пробурмотів Інбар, — з самого по… почат… ку…

Минали довгі хвилини, але легше нікому не ставало: повітря ставало все розрядженішим. Учасники вже ледве не падали.

Йор зупинився й обхопив дерево. В очах у хлопця потемніло.

— Не зупиняйся… — схопив його за руку Інбар і потягнув за собою.

Йор уже, як риба, хапав ротом повітря. Він намагався пригадати слова наставника, але в його голові лише смутно виникали незрозумілі картини.

— Може, повернемося? — запитала задихаючись Іолла. — Довго не відпускає! Ой, чуєте якийсь отруйний запах?

Інбар заперечуючи похитав головою.

— Уперед, — лише прошипів він і задихаючись повалився на дорогу…

Ще через хвилину на Третій дорозі, посеред лісу, лежали три нерухомих тіла…

* * *

Відкривши очі, Йор спочатку нічого не втямив. Усе розпливалося перед його очима. Він тільки розумів, що до нього долітали якісь звуки.

«Навіщо Інбар знову включив імітатор?» — про себе здивувався Йор і ледве почав підніматися.

Озирнувшись, він побачив, що його товариші лежать поруч з ним. Здається, що вони спали. Усі вони знаходилися в якійсь невеликій печері. В отворі біля виходу, що був не так вже й близько, маячили якісь силуети. Звідти і доносилося верескливе ричання.

«Невже халкіррі?» — подумав Йор і почав тормосити своїх товаришів.

Ті незабаром прийшли до тями. І, дивуючись, як і Йор кілька хвилин тому, почали озиратися.

— Здається, — нарешті промовив Інбар, — ми знаходимося в Гарних Печерах.

— У яких? — перепитала Іолла.

— У Гарних, дитинко, у Гарних.

— Наставник розповідав мені про них, — сказав на це Йор, — гірські породи цих скель фільтрують лімпійське повітря й збагачують його киснем. У цих печерах завжди чисте повітря… Але, — потім додав він, — це далеко від нашої дороги!

— І як ми тут опинилися? — запитала Іолла.

— Ну, якщо це не сон, мадам, — посміхнувся Інбар, — то хтось не полінувався притягти нас сюди.

— Нас приспали! — гаряче вимовила Іолла, — у повітрі була якась домішка!

Інбар знизав плечима.

— Невже халкіррі, — сказав стурбовано Йор, — здається, це вони бродять біля входу.

Інбар прислухався, вдивляючись в отвір.

Там знову відбулася якась метушня, і звідти долинуло своєрідне ричання.

— Судячи зі звуків, — промовив Інбар, — це вони. Але для чого нас сюди затягнули…

І сивоволосий знову знизав плечима.

— А як ви себе почуваєте? — поцікавився він.

— Та начебто нормально… — відповів Йор.

— Тут добре, — сказала Іолла, — вільно дихається…

— М-гу, — кивнув Інбар, — тоді, може, спробуємо до виходу підібратися?

Молоді люди не були проти.

— Тоді обережно і тихо… — наказав Інбар. — Йоре, будь праворуч і трохи позаду мене. Дівчинко, ти — в самому кінці, позаду. Все. Уперед…

І лімпійці стали обережно підкрадатися до виходу.

Чим ближче вони підбиралися до отвору, тим виразніше чули ричання халкіррів і їхнє підсвистування.

— Точно, вони… — прошепотів Інбар, коли до виходу залишилось кілька кроків.

Лімпійці причаїлися за невеликим виступом у стіні і, обережно піднявшись, дружно подивилися вперед.

На виході печера розширювалася, тому Йору і його товаришам було зручно спостерігати.

Біля печери, на невеликій площадці, оточеній деревцями, грались халкіррі. Йор досі ніколи не бачив їх живими і тому з цікавістю спостерігав за ними.

На вигляд вони нагадували великих за розміром кішок, але безхвостих. Їхні боки і задня частина тулуба були плямистими. На спинах халкіррів знаходилась парочка крил, напевно, рудиментних, що нагадували перетинчасті крила великих кажанів.

На галявині, за підрахунком Йора, було біля дванадцяти істот. Точніше порахувати було важко, тому що вони не стояли на місці, а ганяли як ошпарені. Правда, час від часу деякі з них завмирали на місці і повертали свої голови вбік входу, вдивляючись і прислухаючись.

У такі миті троє учасників, затаївши подих, також завмирали.

Халкіррі, переконавшись, що все спокійно, знову продовжували гасати по галявині один за одним.

Інбар показав на мигах своїм друзям, що настав час відповзати назад.

— Що ж, — сказав він, коли вони були далеко від виходу, — з усього видно, що ці бестії стережуть нас тут і…

— Треба вибиратися звідси, — перебив його Йор (сили так і вирували в ньому), — невідомо, скільки ми тут проваляємося. Може, нас вже обігнали!

— І що ж ти пропонуєш? — запитала Іолла.

— Атакувати! — видихнув Йор. — Якийсь десяток лімпійських кішок. Надягнемо електрошокові рукавички і нападемо першими!

— Не поспішай, хлопче, — зупинив його Інбар. — Десяток тут, на галявині. І ще з півсотні в лісі поблизу.

— Це так, Йоре, — підтвердила Іолла, — вони завжди бродять великими зграями.

Молодий учасник лише сильніше стиснув щелепи.

— А може, — продовжила Іолла, — переговори?

— Тобто? — запитав Йор.

— Спробувати з ними поспілкуватися.

Йор посміхнувся.

Інбар пильно подивився на дівчину і зауважив:

— Це дуже небезпечно.

— А що ви пропонуєте? — уже твердіше спитала Іолла, і щоки її запалали. — Скільки ми вже просиділи тут? Нас, швидше за все, вже обігнали!

Йор підхопився з місця і почав ходити по печері.

— Вона права, — швидко вимовив він, — але… «спілкуватися»?!

— Взагалі-то, в цих словах є сенс, — сказав Інбар, — я чув колись, що халкіррям дуже подобається жіноча мова.

— Невже… — хмикнув Йор.

— Так що, спробуємо? — звернулася до чоловіків Іолла.

Ті мовчали.

— Хлопці, не хвилюйтеся, — продовжувала вона, — якби нас хотіли умертвити, то не тягли б з лісу. Я думаю, нас тут навмисно затримують.

«Для халкіррської вечері…» — похмуро про себе закінчив Йор. Але вголос нічого не сказав: це могло б налякати Іоллу. До того ж, він зустрівся поглядом з Інбаром і зрозумів, що той думає так само…

— Може й так, дитинко, — сказав Інбар, — давай спробуємо. Втік не втік, а побігти можна.

І троє учасників знову попрямували до виходу.

Біля виступу вони трошки пошуміли, щоб їхня поява не виявилася несподіваною для лімпійських кішок, і лише потім вибралися назовні.

Іолла спробувала вийти першою, але Йор, узявши її за руку, затримав поруч з собою.

Халкіррі вже чекали на них. Лімпійські кішки розташувалися півколом біля виходу. Вони стояли, принюхуючись і прислухаючись.

— Добрий день, халкіррочки, — м’яко привітала тварин Іолла.

Деякі з них відразу почали скавучати і тріпати крильцями.

— Схоже, діє, — якомога тихіше прошепотів Інбар і злегка стиснув пальцями руку дівчини, ніби кажучи: «Давай, продовжуй!»

— Ми дуже раді бачити вашу славну зграю, — співучо вимовила Іолла. Халкіррі почали потихеньку наближатися до неї.

— Я вас ніколи не бачила раніше і навіть не думала, що ви такі красиві!

Кілька істот підбігли до Йора й Інбара і засичали на них.

Іолла забрала руки від своїх супутників і зробила кілька кроків уперед.

Халкіррі заспокоїлися і, оточивши дівчину, сіли біля неї. Іолла присіла навпочіпки і продовжила своє вітання.

— Я вірю, що такі славні кішечки не бажають нам зла, — проговорила дівчина.

Кілька тварин підійшли до неї зовсім близько. Іолла обережно витягнула руку і, не перестаючи говорити, стала гладити цих лімпійських бестій.

Пара халкіррів, що залишалися біля чоловіків, трохи покрутилися навколо них, а потім, кілька разів зашипівши на лімпійців, швиденько підбігли до своїх побратимів. Вони теж хотіли отримати порцію людської ласки. Інбар і Йор тільки переглянулися. Поки, як кажуть, все йшло за планом.

Іолла ж, не перестаючи воркотати, піднялася і стала обережно просуватися в бік лісу. Халкіррі, немов зачаровані, пішли за нею. Лише іноді деякі з них оберталися і поглядали на полонених, які стояли біля входу в печеру.

Коли відстань між ними збільшилася до двадцяти кроків, Інбар зашепотів Йору:

— Ну що, хлопче, давай, ворушись.

— А вона?

— Її не тронуть. Давай іти.

Йор мовчав.

— Он бачиш ліворуч яр? — не вгамовувався Інбар, — судячи зі звуків, по його дну протікає великий струмок. Його перейдемо, сховаємося на час, і вважай, все!

— Я так не можу, — прошепотів Йор.

— Ти для чого на цю планетку прилетів?

Хлопець знизав плечима: «Сам знаєш, але Іоллу тут не залишу».

Дівчина тим часом уже підводила халкіррів до дерев.

— Тоді давай так, — запропонував Інбар, — нирнемо в яр. Там пошумимо. Ці тварини поженуться за нами. Ми їх налякаємо імітатором, виберемося з яру з іншого боку, краєм лісу вийдемо сюди, заберемо дівчисько і хода!

— Гаразд! — погодився Йор.

План, звичайно, був авантюрний, але що поробиш!

— Тоді давай непомітно відходити до яру, — прошепотів Інбар і обережно зробив крок ліворуч.

Йор зробив те саме, боком підсуваючись до сивоволосого.

Халкіррі, здавалося, зовсім забули про них. Усе було спокійно і, чоловіки продовжували обережно, бочком, просуватися в потрібному напрямку. До його краю залишалося зовсім небагато, як раптом за їхніми спинами пролунав звук, що нагадував клацання пальців. Мить — і вся халкіррська братія, грізно сичачи і тріпотячи крилами, вже оточила втікачів. Йор та Інбар обернулися і побачили невелику на зріст людину, одягнену в костюм учасника Ігор, яка стояла нагорі, саме над входом у печеру. Стояла і беззвучно сміялася.

— Мені було цікаво спостерігати, як ви пересуваєтеся боком, — потім хрипло проговорив чоловік.

— Привіт, привіт, Флечмене, друже! — відгукнувся Інбар. — Я вже думав ми і не зустрінемося більше.

— Вітаю тебе, Інбаре. І всю твою компанію. А ви, дівчино, підходьте, підходьте. Халкіррчики справді вас не тронуть… поки я не дам команду. А про «не зустрінемося», Інбаре, — продовжив Флечмен, — я б тебе не зупиняв, але бачу, ти забув правило: не можна тікати відразу вперед, по таким будуть палити відразу всі гармати. Ти ж досвідчений, чого смикнувся? Залишився б у тіні до часу, а потім рвонув: хіба б я втручався тоді? А так… До того ж, ти підсилився тренованим хлопцем і, що не маловажно, розумною розважливою дівчиною. Ви могли б дуже швидко добратися до Еігара. Ось мені і дали команду — і ви тут.

— Про що він говорить і, взагалі, хто це? — невдоволено запитав Йор в Інбара. Хлопця починала дратувати поведінка цього незнайомця.

— Це Флечмен, Йоре, — пояснив Інбар. — Його професію можна назвати «Таємний виконавець бажань на Лімпі».

— Чиїх бажань? — запитала Іолла.

— Ну, очевидно тих, хто більше заплатить, — відповів Інбар і звернувся до Флечмена, — виходить, ми не повинні першими досягти фінішу?

Флечмен посміхнувся: «Нагорі інші Лімпійські Ігри».

— Про що це ви? — дивувався Йор. Іолла теж знизала плечима.

— Ставки, дорогі мої, ставки, — пояснив Інбар, — хтось поставив на когось. І його тепер будуть намагатися довести без втрат. Ми вирвалися, і нас зупинили. Але хтось поставив, як видно, і на нас. Ось тому Флечмен має відпустити нас цілими і неушкодженими. Так?

— Саме так, — посміхнувся виконавець бажань.

— А коли? — відразу поцікавилася Іолла.

— Завтра, — була відповідь.

— Це неможливо! — вигукнув Йор.

— Тут усе можливо, — відповів Флечмен, — не дуже то гарячкуйте, юначе. Халкіррчики цього не люблять. А захочете побігати, так з лісу ще зграя вискочить, і я вже нічим не зможу вам допомогти.

Йор стиснув щелепи, жовна заграли на його вилицях. «Повернутися додому ні з чим?!» — запалало в його голові. Цілих три роки наставник готував його… їхнє маленьке місто віддало всі гроші в банківську систему, щоб Йор міг тренуватися і взяти участь в Іграх… і перемогти! І ось тепер якийсь Флечмен із противними кошаками будуть йому погоду робити?!

Настрій Йора не лишився непомітним від досвідченого ока Інбара.

— Спокійніше, спокійніше… — прошепотів він Йору і злегка поплескав його по спині. — Не дратуйся, не заводься завчасно — викрутимося. Іолла, — звернувся він до дівчини, — ану, заспокой нашого молодця, поки він дурниць не наробив.

Іолла взяла Йора за руку.

— Йоре, — м’яко проговорила вона, — не нервуйся. Послухаймо Інбара — він досвідчений…

Йор почав було заспокоюватись, але потім знову роздратувався.

— Я тобі не халкиря, жінко, — кинув він Іоллі, — щоб мене втихомирювати. Давай, Інбаре, врубай імітатор, налякаємо цих тварин для початку.

— Хлопче…

— Роби, що кажуть, старий, бо я сам кинусь на них!

— Тоді одягніть електрошокові рукавички, — поміркувавши кілька секунд, проговорив Інбар, — будемо відбиватися.

І він поліз у кишеню.

Через секунду імітатор запрацював, видав звук, щоправда, якийсь незрозумілий. Йор — побачив, як широко від жаху розкрилися очі Іолли. Наступної миті найближча пара халкіррів вчепилась у ногу Інбара.

— Ех ти! — вигукнув той. — Переплутав, нездара!

Йор, усе зрозумівши, швидким і сильним рухом відірвав двох кішок від Інбара і кинув їх убік. Ті шльопнулися і лишились нерухомими: подіяли спеціальні рукавички, що були на руках у хлопця.

Імітатор нарешті видав потрібний звук, що нагадував рикаюче нявчання. Халкіррі відразу відскочили від полонених. Йор піймав одну істоту і з силою жбурнув нею у Флечмена. Той саме щось вихоплював зі свого заплічного ранця.

Паралізований халкірря з силою вчепився в груди виконавця бажань і повалив його на гранітну поверхню.

— Тепер у яр! — крикнув Йор, підштовхуючи вперед пораненого Інбара.

— Іолло, швидше!

Йор схопив розгублену дівчину за руку, попередньо відключивши рукавички, і кинувся вбік яру.

Інбар, уже маневруючи, витягнув з кишені імітатор і направив його на лімпійських кішок.

Ті, очевидно, були розгублені і не знали, що їм робити. Їхній господар, упавши, не піднімався. А навколо лунав бойовий клич їхніх непримиримих суперників — хаалкірів. Тому халкіррі то підбігали до Флечмена, то відбігали до лісу. Деякі з них кинулися навздогін втікачів.

Ті вже стрімголов неслися прямо на дно яру. Йор встиг пригальмувати в самому кінці спуску. Опинившись на березі великого струмка чи невеликої річки, Йор доклав усіх зусіль, щоб зупинити Інбара та Іоллу, які котилися донизу.

— Давай уперед, у брід! — голосно вигукнув Йор.

— Дивіться! — крикнула Іолла і показала рукою нагору.

Чоловіки підняли свої голови. На краю крутого спуску показалося біля десятка халкіррських голів.

До того ж, як на зло, заклинив імітатор.

— Тоді тим більше, уперед! — повторив Йор і зі своїми товаришами стрибнув у холодну воду.

У цей час їхні переслідувачі, дико заволавши, кинулися донизу. Утікачі були на середині річечки, коли зграя досягла берега. Відіпхнувшись від землі і допомагаючи собі напівкрилами, халкіррі стрибнули в річку. Кілька кішок приводнилося прямісінько біля Йора, і йому довелося зупинитися і розвернутися, щоб відбити цю атаку. Першій кішці він заїхав озброєним кулаком прямо в морду. Удар був настільки сильним, що тварина підлетіла вгору і, зробивши в повітрі сальто, уже непритомна, звалилася на голови своїх побратимів. Другій вдалося схопити Йора за рукав, але Інбар, наспівши, швидко впорався з нею. Третьою зайнявся сам Йор, і та тільки встигла вискнути. І ще принаймні сім кішок, підпливши до лімпійців, накинулися на них.

— Дівчинко! — крикнув Іоллі Інбар, — забери в мене імітатор, вибирайся на берег і заміни блок живлення!

Та швидко взяла пристрій в Інбара, устигнувши ще при цьому хлопнути рукавичкою по морді лімпійській кішці, що запливла з правого боку.

— Давайте разом вибиратися звідси, і швидше! — прокричала Іолла. — Не захоплюйтесь бійкою, дивіться!

І вона знову вказала рукою на край урвища. Звідти вже зривалися донизу кілька десятків халкірр.

— Ох же і… — вилаявся Йор.

Ще через кілька секунд вода навколо них забурлила. Халкіррі з якимось диким остервенінням рвалися на відступаючих.

— Ах, ти!.. — знову вилаявся Йор: йому щойно розпороли щоку і на чолі з’явилося кілька кривавих подряпин.

— Такого ніколи не ще було! — важко вимовив Інбар. — Їх чимось напічкали!

Раптом над річечкою рознеслося грізне хаарське ричання.

Кішки, які були в річці і які залишились на березі, завмерли. Ричання повторилося.

— Слава Силам Небесним! — вигукнув Інбар, повертаючись до Іолли. — Запрацював!

Але дівчина лише здивовано озиралася по боках. В обох руках вона тримала розібраний імітатор.

— Це не він… — розгублено мовила вона.

Йор теж обернувся і подивився вгору, звідки він почув якийсь незрозумілий шум.

З іншого боку яру, з його схилу, летіло донизу два десятки незвичайних істот. Вони були схожі на гепардів, але з крилами, не такими, як у лімпійських кішок, рудиментними, а справжніми, великими.

— Хаалкіри! — радісно викрикнув Інбар і замахав рукою зграї, що наближалася. — Анво, виручай!

У ту ж мить кішки, що насідали на лімпійців, відразу повернули до берега.

Хаалкіри, немов шуліки, накинулися на своїх недругів. Хоч тих було і більше, але вони, деморалізовані, не змогли виявити гідного спротиву.

Натхнений таким поворотом подій, не в змозі стримуватися, Йор понісся за відступаючим ворогом. Вибравшись на берег, лімпієць почав щосили колошматити перетинокрилих бестій.

Не минуло й години, як ті кинулися навтіки. Хаалкіри понеслися до лісу, переслідуючи лімпійських кішок. Йор, вгамувавши свою спрагу відплати, перебрів на інший берег до своїх друзів. Усі разом вони вибралися з яру і розташувалися на відпочинок. Сил було витрачено багато і, як говорив Інбар, їм потрібно було відновитися.

Треба віддати належне Іоллі. Вона одразу почала клопотати над пораненими. Коли ж дівчина накладала пов’язку на ногу Інбара, Йор не стримався й розсміявся.

Його товариші здивовано подивилися на нього. Він не міг вгамуватися і крізь сміх запитав у Інбара:

— Друже, як це ти умудрився наплутати з імітатором? Що за звук вилетів з нього, що кішки відразу вчепились у тебе?

Інбар посміхнувся, Іолла тільки головою похитала.

— Так кричать іноді марети, це лімпійські пацюки. А халкіррі не проти поласувати ними, — пояснив Інбар і додав, почухавши потилицю. — Як це я так?

Він знову посміхнувся, а потім промовив:

— Еге-е, та я бачу до нас любі гості…

Йор та Іолла повернулися і побачили, що зграя хаалкір, яка врятувала їх, повертається. Через якийсь час лімпійські гепарди практично безшумно опустилися біля учасників.

— Спасибі вам, брати! — поклавши руку на груди, дякував Інбар. — Спасибі, Анво.

Красень хаалкір з білою плямою на морді, який стояв попереду, щось дружньо промурмотів у відповідь.

По його інтонації і, мабуть, ще по чомусь, люди зрозуміли, що хаалкір вимовив: «Нам не звикати».

— Однак дякуємо від щирого серця, — не вгамовувався Інбар. А Йор та Іолла дружно закивали головами, підтверджуючи сказане. Так само зробили і хаалкіри.

— До речі! — спохопився Інбар. — Ледве не забув!

Він дістав з заплічної сумки невеликий пакет і простягнув його ватажку. Той понюхав його і задоволено промурчав. Його побратими обступили його і також обнюхали інбарівський пакет.

— Це подарунок, Анво, — сказав Інбар.

Хаалкір щось незрозуміле проричав. Один із крилатих гепардів підійшов і, акуратно взявши пакет зубами, відійшов на своє місце.

— Тут зібрані квітки, аромат яких створює неповторну гаму, — пояснив Інбар тихенько своїм товаришам, — хаалкіри обожнюють цей запах. На Лімпі нічого подібного немає.

Тут Анва знову щось пробурмотів.

— Куди ви прямуєте? — запитав ватажок.

— Рухались по Третій дорозі, — відповів Інбар, — та Флечмен зі своїми дикими котами ось куди завів. Але, якщо я не помиляюся, о-он за тими пагорбами проходить П’ята дорога. Але на рівнині — драговина, нам прямо не пройти… А йдемо на Еїгар.

— Ми допоможемо вам, — промурчав Анва, — залазьте на спини.

Лімпійців довго вмовляти не довелось, і через пару хвилин хаалкіри несли наших героїв через болотисту рівнину. Гепарди лише інколи торкалися своїми лапами поверхні, щоб краще відіпхнутися. Кілька разів під вершниками змінювались скакуни, тому що відстань була пристойна і хаалкіри стомлювалися, будучи не дуже великими…

Але як би там не було, а драговину, яка простягалася миль на десять, було подолано за гранично короткий час.

Йор, Інбар та Іолла цілі й неушкоджені знову знаходилися на одній з лімпійських доріг.

Попрощавшись з хаалкірами, лімпійці якнайшвидше кинулися вперед по П’ятій дорозі.

— Як дивно, — на ходу проговорила Іолла, — халкірpi і хаалкіря. Різниця в одній букві, а відмінності величезні!

— Дівчина правду каже, — сказав на це Інбар, — за легендою, вони колись належали до одного виду. Але потім (багато хто це пов’язує з початком освоєння людиною цього супутника) деякі істоти стали вироджуватися і перетворилися таким чином у халкіррів, примітивніших істот…

Мандрівники замовкли. Тишу знову порушила Іолла.

— Цікаво, — сказала вона, — а що ж із Флечменом?

Чоловіки на мить зупинилися.

— А я й забув про нього! — вигукнув Йор і додав: — Та, напевно, валяється собі біля печери. Нехай його халкіррі і відкачують.

— Небезпечна людина, — заклопотано промовив Інбар, — якщо він прочухається раніше, ніж ми доберемося до Еїгара, це буде зовсім недобре для нас. І, швидше за все, у нього помічники є…

— Інбаре, скажи, — проговорила Іолла, — а Еїгар — це від слова «гра»?

— Так, дівчинко, з лімпійським, так би мовити, акцентом. А як ти, Йоре, готовий до фінальної гри?

— Та начебто нормально. Іолла дуже добре стягнула щоку і змазала її ліками — вона вже майже зажила. А як ви, зі своєю «імітаторською» ногою?

— Все добре, хлопче. Дівчинка-то наша розумницею виявилася, рани чудово нам заклеїла, молодець!

Іолла від несподіваної похвали навіть почервоніла. Вона вже і не сподівалась, що заслужить добре ставлення до неї Інбара.

— Добре, що хаалкіри допомогли нам, — тільки й промовила дівчина.

— Не те слово! — підхопив Інбар. — Ми оминули Проклятий тунель, а на самому початку П’ятої, якби пішли нею, могли б потрапити в лабіринт уповільнених стежок. Тому найважче на шляху до Еїгару, ми, вважай, подолали!

— Наставник говорив, — додав Йор, — що це майже перемога.

— Саме так, — сказав Інбар, — перед фінальним забігом дається час на відпочинок. Відраховувати його починають по першому учаснику, що ввійшов у місто.

— Погано виявитися останнім, — зітхнула Іолла.

— У попередніх Іграх я ним і виявився, — гірко посміхнувся сивоволосий, — і відразу ж — у бій. Програв, звичайно. До того ж, був один…

Далі кілька миль учасники бігли мовчки. Вони саме почали по дорозі обгинати високий пагорб, як Інбар звернувся до Йора.

— Нумо, хлопче, — сказав він, — якщо тобі не важко, спробуй забратися на цю висотку і подивися, що там навколо робиться. Зорієнтуєш нас по нашим суперникам. А ми з Іоллою тебе тут, біля підніжжя, почекаємо.

Йор тільки кивнув головою на знак згоди і вже через секунду сховався в невеликому переліску, яким були покриті пологі схили пагорба.

— Давай, дівчино, присядемо та відпочинемо, — сказав Інбар, і вони, зійшовши з дороги, розташувалися біля підніжжя, серед невеликих дерев.

Інбар, витягнувшись на весь зріст на покритій м’яким мохом землі, відразу й задрімав. Дівчина ж час від часу та й поглядала на схил, де серед дерев іноді миготіла фігура Йора, що пробирався нагору.

Випадково Іолла глянула на дорогу і здригнулася від несподіванки, помітивши на ній людину. Щось знайоме було у вигляді цього учасника.

Дівчина придивилася і, впізнавши Флечмена, затормошила Інбара.

Той швидко підхопився і, подивившись туди, куди показувала Іолла, невдоволено похитав головою.

— Не пощастило нам, дитинко, — тільки й промовив він.

— Чого ж ми чекаємо? Потрібно покликати Йора, чи самим бігти до нього!

— Не вийде, дівчино. Якщо ця людина дозволила побачити себе — це гарантія, що ми в його капкані. Краще залишатися на місці і…

Інбар не встиг доказати, тому що Флечмен зненацька з’явився прямо перед ними.

— А де ж третій? — запитав виповнювач бажань. — Де ж наш добрий воїн?

— Так уже сталося, Флечмене, — відповів Інбар, — ми розійшлися… Дівчина вибрала мене партнером.

Іолла спалахнула і потупила свій погляд.

Флечмен пильно подивився на них, після чого розсміявся.

— То ти, старина, не втрачаєш даремно часу! Такий же, як і багато років тому!

— Ви користуєтесь просторовим прискорювачем, — зненацька промовила Іолла. — В Іграх заборонені такі штучки!

— Ха, поясни їй, Інбаре, що я поза участю ризикованих пробіжок.

Інбар тільки посміхнувся.

— Скажи-но, Флечмене, — звернувся він до виконавця, — ти, я бачу, серйозно зайнявся нами. Мені, здається, це зайве. Відпусти нас заради давнього знайомства. Нас тільки двоє — старий і дівчина. Не так вже й легко змагатися. До того ж…

І Інбар дістав зі своєї сумки маленьку коробочку і показав її Флечмену.

— Ми могли б і віддячити тобі.

— Що це?

— Прощупай її променем.

Флечмен відстебнув від пояса якусь пластинку і націлив її на коробку.

— Ого! — присвиснув він, коли пластинка змінила свій колір, — це дорого коштує.

— Зніми свою охорону, що навколо нас, і ми підемо з миром, — сказав Інбар, — і ця річ твоя. Віддай таку команду.

— Добре, — трохи поміркувавши погодився Флечмен, — я віддам команду… віддам. Але іншу!

Виконувач, махнувши рукою, струснув пластинку, після чого лімпійців оточило кілька людей, їхні обличчя були прикриті напівпрозорими масками.

— Заберіть у нього коробку! — наказав Флечмен.

І його команду відразу виконали.

— Тепер залишиш нас у спокої? — запитав Інбар.

Флечмен трохи помовчав, насолоджуючись Інбаровим подарунком, а потім вимовив:

— Ти старієш, Інбарчику, старієш. Я можу лише пом’якшити твою долю — відправте його і дівчисько в Проклятий тунель!

— Ні! — в один голос вигукнули лімпійці і наступної миті зникли разом з людьми Флечмена.

* * *

Йор з півгодини піднімався на вершину пагорба. Це було не так вже й просто, і коли він видерся на самий верх, його обличчя і руки були в синцях і подряпинах. Проте він був живий-здоровий і взявся до виконання Інбарового доручення, тобто оглянути орлиним поглядом прилягаючі околиці.

Спочатку Йор глянув убік, звідки вони прийшли. Там він відразу помітив невелику групу крапок, що повільно, але впевнено просувалися вбік міста. Це були суперники. Йор обернувся і подивився вперед. П’ята дорога була чистою. Вона йшла майже до самого обрію, де виднілася спеціальна вишка-маяк, що позначала міську межу Еїгара.

На підході до міста можна було побачити стрічечки ще двох лімпійських доріг: Четвертої і Шостої. Але розпізнати, чи рухається хто-небудь ними, було неможливо: занадто велика відстань. Йор ще раз покрутив головою на всі чотири боки і, переконавшись, що нічого нового йому вже не вгледіти, поспішив донизу. Як же він здивувався, коли спустившись до підніжжя, не знайшов своїх друзів.

Хлопець ретельно оглянув місце, де вони розсталися, але, крім маленького шматочка кори, на якому було видряпано «ПТ», нічого не знайшов. Ніяких тобі слідів боротьби. Усі гілочки були цілими, та й слідів крові не було видно. Йор навіть розгубився. Він уже звик до їхнього потрійного союзу і тому хвилювався за долю своїх товаришів. Шукаючи Інбара та Іоллу, Йор оббігав увесь пагорб, по черзі викрикуючи їхні імена й оглядаючи різні ями і ніші, що зустрічалися. Але все було марно — його друзів і сліду не було. До того ж, спливав дорогоцінний час, і Йор мав щось вирішити.

«Або це підступ Флечмена, — міркував Йор, — або… або мене зрадили». Бродити по Лімпі і шукати своїх товаришів, не знаючи де, було б нерозумно. І тому Йору нічого не залишалося, як продовжити свій шлях. Суперники були вже не за горами, а підводити і зраджувати людей зі свого міста, Йор просто не міг.

І хлопець, ще раз оглянувши місцевість, розвернувся і побіг убік Еїгара, час від часу обертаючись і викрикуючи імена своїх друзів…

Без будь-яких пригод подолавши десять миль, Йор добіг до маяка і, перейшовши з бігу на швидкий крок, увійшов у Еїгар. Молодий учасник був одним з перших. Тому він не кваплячись відзначився в спеціальному пункті і, трохи віддихавшись і підкріпившись, вирішив побродити містом. «Хто знає, — міркував він, — може я зможу зустріти своїх товаришів?» Час у нього ще був: до жеребкування і початку фінального забігу залишалось трохи більше семи годин…

Але, побродивши вуличками Еїгара близько години, Йор так і не побачив знайомі обличчя.

«Невже щось сталося? — задумався Йор. — Що за „ПТ“? І чи має ця записка хоч якесь відношення до моїх друзів?» Він чітко уявив обличчя Іолли, і його серце стислося, як і вперше, коли він побачив дівчину.

Але раптом він відволікся від думок, тому що повз нього, як йому здалося, промайнула знайома фігура.

Не довго думаючи, Йор швидко повернувся і схопив перехожого за руку, повернув його до себе.

— Оце так зустріч! — вигукнув Йор. Перед ним стояв ніхто інший, як виконавець бажань.

— Радий вітати вас, юначе, — відповів той, — гарна реакція.

Краєм ока Йор помітив, що їх відразу оточило кілька людей у формі лімпійської охорони.

— Як я зрозумів, — промовив Йор, — ви персона таємна, а отже, не любите шуму?

Флечмен кивнув.

— Тоді скажіть своїм людям, щоб вони відійшли, — сказав Йор і щосили стиснув руку виконавця.

Той зробив знак рукою, і охорона віддалилася.

— Де дівчина і старий? — запитав Йор.

— Чекають на тебе в Проклятому тунелі…

«Ось і розгадка!» — промайнула думка в хлопця.

Тут Флечмен, виявивши неабияку спритність, звільнився від Йора і швидко відскочив убік.

— Схопіть його! — наказав він неголосно.

Миттєво дужі молодці підскочили до Йора і, не зважаючи на його опір (із хлопцем довелося повозитися), скрутили його і під несхвальні вигуки випадкових спостерігачів (тут не любили порушників спокою), перепровадили в охоронний пункт. Там помістили в спеціальну кімнату, де і залишили на самоті.

— Поки, хлопче, відпочинь, — кинув йому на прощання Флечмен, — в останній момент може тебе і випустять. Скажи спасибі Інбару.

— Вони справді в Тунелі? — тільки й запитав Йор.

Флечмен ствердно кивнув головою і причинив за собою двері.

Йор, не знаходячи собі місця, ходив по кімнаті. Запал його не згас, і йому треба було кілька хвилин, щоб заспокоїтися. Потім він махнув на все рукою, у прямому й переносному смислі, і просто завалився на кушетку. А більше він і не міг зробити. Так минуло близько години. Йор почав було навіть дрімати, як раптом зовні почулися чиїсь кроки. Хлопець стрепенувся. Двері відчинилися, і в кімнату ввійшов… його наставник.

— Аі Нір! — вигукнув затриманий. — Ви тут?!

— Я за тобою, Йоре, — швидко промовив наставник, — йдемо.

Хлопець зіскочив з кушетки і пішов слідом за наставником.

Через кілька хвилин вони вже крокували по одній з окраїнних вуличок Еїгара.

— Усе просто, — почав свою розповідь наставник на прохання учня, — організатори Ігор у зв’язку з ювілеєм дозволили відвідати Лімпу всім бажаючим. Я прилетів сюди три години тому. А через півтори години у готелі по відеофону промайнула метушня з твоєю участю. Я почекав поки Флечмен піде…

— Ви його знаєте?

— Тільки зовні і по розповідях. Щиро кажучи, серйозно до них не дослухався, а даремно… Потім я змовився з охороною, все ж таки я почесний громадянин трьох із дванадцяти Головних міст планети. І ось зараз іду з тобою цією вулицею. Вважай, хлопче, нам пощастило. А зараз — у мій готель. Тобі відпочивати, а мені чатувати. Через п’ять з половиною годин почнеться.

— Я не можу так, — випалив Йор.

— ?

— До Еїгару я йшов не один.

— З ким же?

— Їхні імена — Інбар та Іолла. Допомагаючи один одному, ми майже дісталися до міста. Але Флечмен відправив моїх товаришів у Проклятий Тунель.

— Коли це сталося?

— Чотири години тому.

— І, швидше за все, не обійшлося без прискорювача…

Йор знизав плечами.

— І що ж, — запитав наставник, — ти хочеш іти в тунель?

— Якби можна було це зробити швидко, щоб усе встигнути! — вигукнув Йор. — Моє серце на шматки рветься!

— Так, з такими почуттями тобі буде важко продовжити Гру…

— Аі Hope, ви ж авторитетна людина. Давайте добудемо прискорювач!

— Та це не проблема. Тут же інше. Як тільки ми ним скористаємося, нас відразу засічуть і відправлять з ганьбою додому. На наше місто накладуть штраф… Це Флечмен орудує тут усім, чим хоче, йому все дозволено.

— Що ж тоді?

— Я думаю існує один спосіб, — недовго думаючи, промовив наставник.

Йор нагострив вуха.

— Недалеко від міста, — продовжував Аі Нір, — має бути закинута криниця. Вона дуже стара. Колись вона доходила до Підземної ріки. Пам’ятаєш, я розповідав тобі про неї?

Йор кивнув.

— Отож, ця ріка проходить і по Проклятому Тунелю, точніше у середній його частині. Так що… є надія.

— Тоді поквапимося!

— Ти впевнений, Йоре? Адже наше місто сподівається на тебе. Наступного разу ми навряд чи зберемо стільки грошей. І я б радив…

— Наставнику! Мені справді буде краще, якщо Іолла та Інбар будуть поруч.

— Так, — пробурмотів Аі Нір, — без дівчини тут не обійшлося. Ох, мені вже ці почуття…

Після цього вони, звернувши в потрібний їм провулок, вирушили до західної межі міста.

Людей в Еїгарі з кожною хвилиною ставало все більше і більше. Прибували учасники, що змогли подолати перший етап змагань, а також місто наповнювалося численними глядачами, які прилетіли помилуватися захоплюючим видовищем.

Зважаючи на багатолюдність, Йору і його наставнику було не важко загубитися в юрбі і вийти за місто, попередньо зробивши потрібні покупки (через випадкових посередників) у спецмагазинах…

— Спробуємо вперед? — тихо відгукнулася Іолла. — А може, і Йор прийде нам на допомогу. Мені вдалося залишити записку.

— Що ж, — промовив Інбар, — я був готовий іти через цей тунель, тим більше, що проходив його пару разів. Це одне з небагатьох природних споруджень на Лімпі, яке ніколи не змінюється. Так що дорогу я знаю.

Інбар віддихався і продовжив:

— Наш шлях можна поділити на три частини. Перша і третя — сухопутні. Друга — доведеться трохи поплавати Підземною річкою. Буде холоднувато, зате швидко.

— У тунелі є річка?

— Так, але щоб вийти до неї, потрібно буде у свій час повернути праворуч, в один з підземних коридорів. Це найкоротший шлях. Треба сказати, що перша частина — найважча: нам доведеться просуватися по вузенькому карнизу над прірвою, причому в непроглядній пітьмі…

— І що не можна нічим підсвітити?

— Із незрозумілих причин тут неможливо скористатися ніякими світловими променями. Ні вогонь, ні електрика тут не дають світла. Звідси і назва — Проклятий… Наступні ж відрізки шляху не такі вже й небезпечні, вони будуть рівніші. Загалом, там буде спокійніше… Готова?

— Так, — відповіла Іолла.

— І хто знає, дівчино, може, ми навіть і встигнемо до фінального забігу. Такі справи, Іоллочко.

Потім Інбар узяв дівчину за руку і повів її за собою…

І як це не дивно, а таке іноді стається: лімпійці майже без пригод добралися до Підземної річки. Майже, тому що деякий час їх переслідували якісь незрозумілі істоти, але імітатор Інбара цього разу спрацював без похибки. Причому на диво учасників таємничих істот відлякав усього лише один вигук лімпійського пацюка — марети.

Далі — більше! Вони трохи не знепритомніли, коли на кам’янистому березі зустріли Йора і його наставника. Після вітань, дружніх обіймів і рукостискань лімпійці забралися в надувний човен (спущеного його можна було пронести в кишені) і, підтягуючи його на мотузці, що закріпили на самому початку свого шляху, пішли назад, нагору за течією.

— Скажи-но мені, шановний Аі Hope, — завів розмову Інбар, — звідки знаєш ти цю притоку?

— Ще до початку всіх Ігор, трохи більше п’ятдесяти років, я працював у цих місцях. Ми освоювали Лімпу, утім, як і інші супутники нашої планети.

— Виявляється, є й інші люди, що знають обхідний шлях?

— Я думаю, що таких, напевно, немає. Ця протока не включена в гідрологічну карту. Я випадково відкрив її вже після складання документа. Лімпа мінлива. І ніхто не знає скільки часу живуть її зміни… До речі, криниця практично повністю зруйнована і нам довелося попотіти, перш ніж добратися до води.

— Ще й русло підсіло, — додав Йор, — теж труднощі…

Але як би там не було, а наша четвірка благополучно дісталася до криниці і без усяких пригод вибралася з неї.

Їм треба було близько години, щоб дійти до міста. Зайнявши пару кімнат в одному з готелів для учасників, вони розташувалися на відпочинок. До фінального забігу залишалося півтори години…

Цей час пролетів непомітно, і всі учасники Лімпійських Ігор зібралися для заключного старту на окраїні Еїгара. Лімпійців уже було набагато менше, ніж біля Останнього Уступу. Не всім учасникам довелося добратися до міста у визначений термін. На тих, хто зміг це зробити, чекав ще один етап змагань, поділений на кілька частин. Спочатку лімпійцям пропонувалося пробігти чотири з половиною милі. На кожній півторимилевій позначці, після того, як її перетне перший лімпієць, за сигналом через десять секунд вилучалися всі інші учасники, що прийшли пізніше. Ті, хто подолав усі три позначки, вибігали до так званого УНЛО — унікального лімпійського утворення. Воно являло собою гігантську воронку правильної форми глибиною близько сотні метрів. З дна цієї воронки піднімалася височенна, на двісті метрів, циліндричної форми скеля. Учасники мали спуститися на дно воронки по серпантиноподібній дорозі, що витками бігла донизу, а потім по такій же дорозі піднятися на вершину скелі. Перший, хто туди потрапить, і стане переможцем. Скелю так і назвали — Скеля Переможців. До того ж, як іноді бувало, саме в цей момент, незрозуміло з яких причин, спалахувала і перекидалася через воронку справжня веселка. Це було яскраве барвисте видовище. Ще б пак, крім Лімпи, природні веселки вже ніде не з’являлися… Але таке сталося тільки на двох Іграх — Других і Четвертих… Усе це могли спостерігати численні глядачі, для яких були вибудовані трибуни. Вони високим півколом у кілька десятків рядів облямовували воронку.

Отже, всі учасники завмерли в чеканні стартового сигналу.

Йор, Інбар та Іолла також з нетерпінням чекали цього моменту, щоправда, в різних місцях. Учасників на стартовій лінії вишикували рядами, по першості їхнього приходу в Еїгар. Тому Йор займав місце в першому, а Інбар з Іоллою — у восьмому. Усього ж було десять рядів. Загальна кількість учасників становила близько шестисот чоловік…

Йор, внутрішньо зібравшись, приготувався до ривка. Він не бачив і не чув, як далеко від нього про щось схвильовано переговорюються його друзі.

— Це точно він, — тихенько говорила Іолла, — я його впізнала.

— Це погано, — процідив Інбар, — раз ти бачила Флечмена, то немає сумнівів, що його хлопці десь тут. На нас вони навряд чи дивляться. Швидше за все, спробують затримати Йора.

— Що ж робити?

— Спробуємо наблизитися до Йора, утрьох буде легше, якщо що.

— Але як ми зможемо наздогнати його?

— Після сигналу всі рвонуться вперед. Ми теж це зробимо, але будемо намагатися зміщуватися праворуч. Я буду не я, якщо через сотню кроків не почнеться метушня попереду. Нас просто зімнуть. А з правого боку буде невелика довга височина. По ній ми і повинні пробігти і встигнути до першої межі.

— А Йора не схоплять за перші півтори милі?

— Я думаю, ні. До того ж, я розповів йому про висотку. Аі Нір…

Інбар не встиг доказати, як у повітрі шандарахнула сигнальна ракета.

— Уперед! — видихнув Інбар, і вони разом із усіма зірвалися з місця.

Кроків через п’ятдесят (навіть раніше, ніж пророкував Інбар) попереду почалася тиснява, що перетворилася потім і в звалище. Йора цей жах не зачепив, тому що він зробив стрімкий і тривалий ривок. А його друзі, завбачливо залишившись позаду, обігнули натовп і, вибравшись на невелику височину, припустили по ній, що є сили.

План Інбара спрацював, і вони встигли перетнути перший фініш до закриття цієї межі. До того ж, між ними і Йором скоротилася відстань. Ніби відчувши своїх друзів, хлопець обернувся.

— Жми, щосили! — почув він вигук Інбара. — Ми за тобою!

— Бережися, тут Флечмен! — прокричала йому Іолла.

Йор не роздумуючи додав ходу, намагаючись водночас не захоплюватися швидкістю: треба було грамотно розподілити сили…

Наступні півтори милі наші герої подолали спокійно. Інбар та Іолла не відставали від Йора, а навіть наблизилися до нього. Тепер їх розділяло не більше п’ятдесяти кроків. Останні півтори милі перед УНЛО були найтяжчими, як-не-як бігти довелося по багнюці. Вона тут ніколи не висихала. Майже всі учасники, що проскочили другу межу, зняли своє взуття. Так було легше пересуватися. Учасники тут просто не могли бігти, адже ноги лімпійців іноді грузли по коліна в прохолодному місиві.

— А ти, молодець, витривала, — на ходу промовив Інбар.

Дівчина справді не відставала від нього.

— Рік назад я виграла Головний приз Трьох міст… — відповіла Іолла, але не доказавши, смикнула Інбара за рукав. — Дивися!

— Вони мені відразу не сподобалися, — пробурчав Інбар, глянувши вперед. Два хлопці, що бігли по різні боки від Йора, стали, начебто за наказом, зненацька наближатися до нього.

— Це точно флечменська компанія, — сказав Інбар, — нам потрібно додати ходу, дитинко.

І вони, зібравши всі сили, почали відчайдушний ривок.

Незнайомці ж продовжували підходити до Йора. До третьої межі і до виходу на воронку залишалось не більше милі.

— Не встигаємо, дитинко, — процідив крізь зуби Інбар, — не встигаємо.

— Йоре! — закричала спересердя Іолла. Той озирнувся.

— Небезпека, обернись!

На мить хлопець зупинився й обернувся. Незнайомці ж просто кинулися до нього. Йор, оцінивши ситуацію, рвонувся вперед.

— Не зважай, хлопче! — прогорланив Інбар. — Рви вперед!

Один з переслідувачів, повернувшись до Інбара, погрозив йому кулаком. Сивий лімпієць тільки сплюнув у відповідь.

— Він не встигне до воронки відірватись від них, — крізь сльози промовила Іолла. — Інбарчику… — заревіла дівчина, — вони з новими силами, а він стомлений.

— Не хотів би я цього, — вимовив той, — зараз буде спуск, якщо Йор не втримається, а в цьому місиві так може статися, вони можуть перешкодити. Давай, дитинко, ще трохи…

Договорити Інбар не встиг. Здоровенний учасник, що пробігав повз них, з вимазаним брудом обличчям ні з того ні з сього відважив важкезний удар йому в голову. Інбар не втримався на ногах і впав у бруд. Здоровань ще пару разів штовхнув Інбара, а потім хльоснув і Іоллу, що вчепилась у його куртку, по обличчю. Іолла звалилася поруч з Інбаром, а незнайомець побіг далі, до спуску. Через пару секунд дівчина піднялася на коліна і, витираючи сльози і кров зі свого обличчя, почала приводити до тями Інбара, що лежав розпластавшись.

Лімпійці, які пробігали поруч, навіть не дивилися вбік плачущої Іолли й Інбара, що лежав непритомний. Кожен з них хотів першим зійти на Скелю Переможців, тому чужі проблеми його не стосувалися…

Йору теж довелося не солодко. Спуститися з величезної гірки по багнюці й утриматися на ногах — це було б просто фантастикою. До того ж, незнайомці, виявившись свіжіше за лімпійця, наздогнали його в середині підступного спуску. Між ними зав’язалася бійка. Йор як міг ухилявся від ударів і звільнявся від захоплень, намагаючись наносити відповідні удари. І коли йому здалося, що він здобуває перемогу, здоровань, який з’явився раптово, налетів на Йора і перекинув його, удавлюючи хлопця в бруд усією своєю масою…

Загалом, коли Йор отямився (до тями його приводила Іолла, Інбар стояв хитаючись поруч) і зі своїми товаришами спустився з брудної гори, трибуни вже тріумфували: деякі учасники вже починали підйом на скелю.

— Ми не встигнемо… — протягнув Інбар, коли вони підійшли до воронки і побачили те, що відбувається. — Давайте присядемо, відпочинемо.

Це були неприємні слова для Йора, але в голові його гуло, його хитало, і хлопець без заперечень опустився на каміння.

— Це ж проти правил! — обурено вимовила Іолла, сідаючи поруч. — Можна скаржитися в Організацію!

Інбар тільки гірко посміхнувся. Йор ніяк не відреагував на заклик дівчини. Йому було занадто важко. Крізь завісу дивився він на навколишній світ і на Скелю Переможців. Але себе на вершині не бачив.

— Це мої останні Ігри, — тихо проговорив Інбар.

— Ой! — раптом скрикнула Іолла і швидко змахнула рукою, начебто обпеклася об щось.

Чоловіки здивовано подивилися на неї.

Іолла ж широко розкритими очима дивилася на них, нічого не розуміючи.

— Сили Небесні! — благоговійно вимовила вона і щось дістала з внутрішньої нагрудної кишені.

— Дивіться, — мовила вона і розтисла долоню.

— Райдужний пелюсток! — здивовано проговорив Інбар, — звідки це в тебе?

— Від батька подарунок. Тільки він чомусь гарячим став і різнобарвним.

— Це ж природний прискорювач, дитинко. Поблизу цієї воронки його ніякий прилад не візьме.

— Стій! — вигукнув Йор. — Іолло, а ім’я твого батька не Еннір?

— Еннір.

Чоловіки переглянулись.

— І ти мовчала?! — одноголосно промовили вони. — Донька переможця Других Ігор, що зробив стрибок у Веселку!

Іолла тільки посміхнулася у відповідь.

— Дивіться, як він переливається кольорами, — вимовила дівчина.

— Отже, прийшов його час… — задумливо сказав Інбар. — Невже сьогодні з’явиться лімпійська Веселка?!

— І ми можемо зробити Стрибок? — здивувався Йор.

— Таке кілька разів було, — сказав Інбар. — Пелюсток — це частина тієї рослини, яка з’являється разом з Веселкою і зникає разом з нею. Добути його практично неможливо…

— Так що ж тепер? — оживився Йор.

— Тепер тільки чекати… — сказав Інбар; обводячи поглядом гігантську воронку.

— Він мені долоні пропалить! — сказала Іолла й обережно поклала коштовність на землю.

— Начебто пульсує… — зазначив Йор.

— Дихає… — уточнила Іолла.

— Дітки, щось спекотно стає, — проговорив Інбар, — і земля нагрівається. Давайте відійдемо вбік.

Учасники так і зробили. А далі… далі почало діятися велике диво.

Земля за трибунами, по краям воронки, на мить начебто спалахнула, а потім у небі високо над скелею з’явилася невелика райдужна куля. У той же час із двох протилежних точок, розташованих по краях воронки, вирвалося два снопи різнобарвного світла. Вони, спрямувавши по дузі вгору, зімкнулися на вершині Скелі Переможців. Це була справжня лімпійська Веселка. Але на цьому природна вистава не закінчилася. Через секунду райдужна куля опустилася в центральну частину веселки, злившись з нею. У той же момент із цього центра вирвалися в різні боки снопи різнобарвного кольору. Вони опустилися по дузі вниз, на краї воронки, утворивши таким чином кілька веселок. Через мить вони злилися і над лійкою вже сяяв і переливався гігантський райдужний купол. Глядачі після побожного мовчання, просто заревіли. Такого видовища ще ніхто ніколи не бачив. Публіка зайшлася від захоплення.

Прийшли до тями і наші герої.

— Уже час! — не знаючи чому, раптом вигукнув Йор і, підібравши просто-таки палаючий пелюсток, кинувся до краю воронки, тягнучи за собою і своїх друзів.

— Він відчув, значить йому дано, — тихенько сказала Іолла Інбару. — Батько говорив мені, що Лімпа благоволить до новачків.

Тим часом вони підійшли до краю різнобарвного купола і Йор, піднявши вгору руку, занурив її у веселкове сяйво.

— Тримайтеся за мене! — упевнено сказав він своїм друзям. Ті схопилися за нього. «У Веселку… Стрибок!» — немов заклинання, промовив про себе Йор, і всі разом вони… злетіли.

Це було чудово! Різнобарвні відблиски огорнули їх, у серце вселилася радість. Але це було недовго. Через мить лімпійці стояли на вершині Скелі Переможців. Згодом різнобарвний купол став поступово зникати, а потім і зовсім розчинився в повітрі.

Пройшло ще з півхвилини, перш ніж спрацювали датчики, встановлені на вершині. У небо відразу зметнулася сигнальна ракета. Завмерши на мить у повітрі, вона щосили жахнула і розлетілася в різні боки могутнім рубіновим салютом — Десяті Лімпійські Ігри завершилися. Переможці стояли на скелі. Така їхня перемога вважалася найвищим лімпійським досягненням і оцінювалася по-особливому. Йору, Інбару та Іоллі буде несоромно повертатися у свої міста. Тому радість переможців не мала меж. Трибуни тріумфували. А троє друзів обіймалися й цілувалися. Іолла від щастя плакала, Інбар теж утирав скупі чоловічі сльози, а Йор із благоговінням поглядав на своє зап’ястя — пару хвилин тому довкола нього з’явилося світле веселкове кільце — дорога пам’ять на все життя про перемогу на Лімпійських Іграх…

Центр циклону

Частина І: Мара

…Сонце, здавалося, назавжди приклеїло Марика до розпеченої поверхні піщаного пляжу. Пекло ставало все нестерпнішим, і давно вже треба було, як-то кажуть, і честь знати, але Марик ніяк не міг пересилити себе. Зібратися з силами й спробувати відірвати тіло від гарячого піску — ця процедура зараз для Марика була просто нездійсненною — так його розморило.

«Ох і пече… — відзначив він про себе, розуміючи, що пора б уже щось і робити. — Так і зваритися недовго…»

І Марик, зробивши над собою неймовірне зусилля, трохи піднявся, опираючись на лікті.

— Фу-ух… — смачно видихнув він і, поправивши панамку, оглянувся.

Увесь навколишній світ постав перед ним у темно-червоному світлі. Із подивом хлопець відзначив, що він не один: по всьому пляжу виднілися розпластані тіла таких же «приклеєних».

«Ще хвилинку — і буду рухатися», — вирішив про себе Марик, але знову залягти так і не встиг — біля його ніг зненацька з’явилася апетитна блондиночка в акуратному зеленому купальничку. Присівши навпочіпки, вона, не звертаючи на нього уваги, щось шукала у своїй сумочці. Марик хотів було підсунутися ближче, щоб краще роздивитися цю прекрасну витівницю, але ззаду його раптом обхопили дві пари міцних рук і з силою вдавили в розпечений пісок.

— Що за… — хотів щось вимовити обурений Марик, але його рот відразу заткнули якоюсь ганчіркою, а потім Марик міг тільки гарчати й мукати.

— Тихіше, тихіше, Марку Сергійовичу, — правильно називаючи Марика на ім’я, хтось зашепотів йому на вухо. — Нема чого сіпатися, тільки собі нашкодите.

Цей самовпевнений тон незнайомця просто вивів Марика з рівноваги, а на додачу його ліву ногу пронизав найгостріший біль. І Марик з ревінням-стогоном, немов впійманий поранений звір, щосили рвонувся й спробував скинути із себе негідників. Але цього йому зробити не дали, у Марика вийшло лише на секунду піднятися. І цієї секунди йому вистачило, щоб роздивитися в руках у дівиці невеликий шприц, який вона швидко закинула в сумочку. Наступної миті Марика вже остаточно повалили на пісок, до того ж, він відчув, що починає «пливти».

— Усе, понесли! — звідкись здалеку долетіла до нього виразна команда білявої відьми.

«Куди понесли? Чому укол? Навіщо в п’яту?» — почали спливати й відразу танути в його свідомості питання, після чого Марик відчув, що його напруження стало якось відокремлюватися від нього, і почав провалюватися в суцільну нескінченну темряву…

* * *

Отямившись, Марик відчув, що його хтось поплескує по щоках.

— Прокидаємося, прокидаємося, — долетів до нього чийсь м’який голос.

«Десь я вже чув цей голос, — відзначив подумки Марик. — А де? І взагалі, що зі мною?»

Тим часом поплескування по щоках не припинялося й Марик, дратуючись, зібрався (таким безсилим він себе ще ніколи не почував) і відкрив очі. «А-а-а! — осінило Марика, як тільки він побачив перед собою обличчя білявої чарівниці, — значить не сон…»

— Ну от, молодець, молодець, — дзвінко проговорила блондинка. — Давай, давай. Не засинаємо, залишаємося з нами. Залишаємося.

Вона перестала бити безпомічного Марика, і, перехопивши його руку в кисті, стала напівшепотом відраховувати пульс.

Юнак, хоч і був ще дуже слабкий, швиденько оглянув місце, де опинився.

Це було невелике приміщення, добре оздоблене, без вікон, але з яскравим освітленням. Марик же знаходився у кріслі, яке нагадувало стоматологічне і до якого його руки й ноги були щільно припнуті шкіряними ременями.

У такій ситуації йому ще ніколи не доводилося бувати, і по спині пробігли мурашки.

— Що це все значить?

— Ну от, я бачу, що вам уже краще, — відступивши на крок і оглянувши його, вимовила білявка. — А то я вже злякалася — невже переборщила?

І вона повільно підійшла до вбудованої в стіну шафи.

— Я почую відповідь на своє питання? — повторив Марик.

— Спокійніше, спокійніше, юначе, — м’яко проговорила блондинка. — Вас ніхто не збирається тут убивати або катувати. Ви просто підходите, от і все…

— Підходжу?

— Ну так, підходите… для експерименту. І не варто так переживати з цього приводу, дорогий добровольцю, — додала вона, і Марик ледве не похлинувся. А дівчина витягла з-під крісла акуратну папку й, розкривши її, піднесла до очей Марика. — От переконайтеся.

Марик читав і не вірив своїм очам. У документі, завіреному нотаріусом (!) говорилося, що він, Марко Сергійович, добровільно згоден брати участь у науковому експерименті і його дружина Олена Павлівна схвалює дії свого чоловіка. Далі йшов короткий опис експерименту, але Марик не став і читати.

— Нісенітниця якась! — вигукнув він.

Після чого ще раз пробіг очима документ.

— Та ясно як день, що вся ця писанина — марення!

— Може, і марення, — незворушно проговорила блондинка. — Але внизу стоїть ваш власноручний підпис.

Марик придивився. Дійсно його.

— Класно підробляєте! — усміхнувся він.

— Смію вас запевнити, що ні, — дівиця сховала папку на місце. — Кілька годин тому ви самі й підписали цей папір.

У Марика жовна заграли на вилицях.

— Ну навіщо ж так переживати, Марку Сергійовичу, усе буде нормально.

— От тільки не треба цих дешевих трюків! Обкололи чимось, витягли підпис і думаєте, що все шито-крито?! Іще чого! Робота вам із мене не зробити!

Незнайомка незворушно вислухала гнівну промову, трохи відступила назад і сказала:

— Ну, дорогенький, робот нам не потрібен. Ми вже пробували. Тут потрібне людське, живе й таємниче. У роботів цього немає. Так що…

Марик рвонувся щосили, намагаючись розірвати ремені. На його руках і шиї здулися вени й м’язи, загрожуючи просто розірватися…

— Та що все це значить?!

— Це значить, — почувся раптом чоловічий голос, — що вам доведеться брати участь у найцікавішому експерименті. — Марі, — звернувся голос до блондинки, — ти можеш іти.

Та на мить завмерла, ще раз окинула поглядом Марика й, повернувшись, попрямувала до виходу. А по дорозі, проходячи повз незнайомця в білому халаті, який стояв біля дверей, вона стягнула зі своєї голови… перуку.

«Оце-то так! — сіпнувся Марик. — Виходить, відьма ця й не блондинка, а брюнетка… Стоп! — осінило його, — виходить, що ця банда знала мої симпатії! Щоб я на пляжі й не сіпнувся…»

— Ох і собаки чужі, — процідив крізь зуби Марик. — Серйозно підготувалися.

— Що поробиш, юначе, що поробиш. — розвів руками незнайомець, коли білява відьма вийшла з кімнати. Він підійшов ближче, і Марик роздивився свого вимушеного співрозмовника. На вигляд незнайомцеві можна було дати років тридцять. Це був рудоволосий середнього зросту чоловік в окулярах. Довге волосся було зібране в невеликий хвіст. Одягнений був чоловік у білий халат.

— Така в нас робота, — начебто ремствуючи, продовжив рудоволосий, поправляючи елегантну оправу. — До того ж… Послухайте, Марку Сергійовичу, ви ж обранець, розумієте? Ви саме той, хто нам потрібен. І це не просто слова. Ще до того, як ви візьмете участь в експерименті, на ваш рахунок, на ваш таємний рахунок, тихенько осяде…

Тут рудоволосий назвав таку суму, що Марик на мить остовпів.

— А після закінчення…

І незнайомець додав ще стільки ж.

У Марика мало не відпала щелепа. Сумнів закрався в його душу.

— Ви що, серйозно? — запитав він незнайомця.

— Цілком. Усі потрібні папери будуть оформлені просто блискавично.

«Марення якесь, — проговорив про себе Марко. — Усе — неправда». До того ж, у Марика з’явилося відчуття, що він уже десь бачив цього прилизаного очкарика. Щось невловимо знайоме було в цій людині.

— До речі, — сказав Марик, — якось некрасиво виходить: ви знаєте моє ім’я, а я ваше — ні.

— Ім’я? — перепитав рудоволосий і якось ніяково смикнув плечем. «Знайомий до болю жест, — похитав головою Марик. — Як же я відразу не здогадався!» А вголос вигукнув:

— Ба-а! Юлію Мартиновичу! — назвав він його на ім’я. — Шкільне прізвисько Мартин. Вас і не впізнати тепер — солідняк!

— Що ж, Марику, здрастуй, — якось знехотя відгукнувся рудоволосий. Видно було, що він не дуже радий.

— Оленку пам’ятаєш дотепер, мабуть?

— Так, Марку, — майже офіційним тоном заявив Юлик, — Олену я пам’ятаю.

Він, як і завжди, по-особливому вимовив ім’я дружини Марика.

— Послухай, якщо ти це все затіяв через ті, ще шкільні сутички, то вибач. Коли це було! А Оленка… То вона сама вибрала. Чуєш? Сама. Та ти й сам це знаєш. Нічого не зміниш тепер. Нічого.

— Ех, Марку, — відповів Юлик. Відповів м’яко, без злості, але очі при цьому перетворилися на крижинки. — Саме так, вибрала. Якщо з тобою щось трапиться, вибирати буде ні з чого: залишиться лише одна кандидатура.

— А ти гад…

— Не варто так, однокласнику. Я не прибираю тебе з дороги. Шанс є — пропадеш, то пропадеш, виживеш — станеш героєм.

— Ох ти…

— Загалом, так, Марку Сергійовичу, вас ніде не похопляться. Ваша дружина, давним-давно звикла до вашої відсутності впродовж двох трьох тижнів. На роботі — ви у відпустці.

— Але…

— Не перебивай мене!

«Ох же й тварюка!» — подумки вилаявся Марик.

— А якщо ти відмовишся або почнуться які-небудь вибрики, то нам доведеться розповісти декому про твої пригоди в Перенеському районі, дикі Шахти й так далі.

Марик сполотнів і щосили вчепився в ручки крісла.

Його хвилювання не пройшло непоміченим від допитливого погляду Юлика.

— Так-то, — задоволено хмикнув він і вийшов з кімнати.

Марик, залишившись наодинці, безсило відкинувся, наскільки це було можливо, на спинку крісла й просто дивився на стелю.

«Вони все знають! — свердлила його єдина думка. — Вони все знають!»

* * *

У пам’яті він знову повернувся в минуле. Після закінчення третього курсу Гірничо-хімічного інституту він проходив практику в так званих Диких Шахтах.

Марик добре пам’ятав той день, коли його терміново викликали на ліфтову станцію. Лаючись на всі заставки, він швидко одягнувся й вирушив на виклик. Що й говорити, йому прийшлося зовсім не солодко останні три дні — його напарник Олексій при обстеженні одного занедбаного тунелю одержав травму й потрапив у лікарню. Обіцяли заміну, але так нікого й не прислали. Марику довелося працювати за двох, практично без відпочинку. До того ж, як на зло, роботи, які заміняли людей на особливо небезпечних ділянках, стали один за одним виходити з ладу. Причини залишалися нез’ясованими.

Саме тому Марик без особливого настрою йшов до ліфтової станції.

Він тільки встиг увійти в кімнату чергового, як майстер приголомшив ще одним повідомленням — група роботів не повернулася з тунелю. Апаратура стеження взагалі нічого не показувала. Точніше, прилади запевняли, що все було в порядку. Але роботів не було й близько. І тепер треба було самим опускатися під землю й з’ясовувати, що там трапилося.

— Говорив з керівництвом, — коротенько змальовував Марику картину майстер, поки вони одягали спец-спорядження. — Сказали, вишлють загін, раптом що.

— А що це може бути?

— Хто його знає. Я думаю, нічого серйозного. Років зо два тому було щось схоже в третьому тунелі. Тоді там парочка роботів зникла. І променем «пробивали», і так, і сяк — усе марно. Ні одвіту ні привіту.

— І що ж?

— Довелося лізти, розбиратися. Виявилося, що в тому тунелі брила магнітна опинилася. Одна зі стін просіла гарненько й звільнила цей монолітик, він і викотився акуратно. Дорогу перекрив і зв’язок порушив. Та й збій у програмі забезпечив неслабкий. Там ще й промені якісь фонили. Правда, після цього випадку на всіх роботах захист установлений. Але хто його знає? От я й думаю, сходимо з тобою, подивимося, що там та як…

Марик тільки головою похитав.

— Так, стажисте, — підбадьорюючи Марика, весело додав майстер, — в управлінні обіцяли підкинути нам. За перепрацювання там, те, се. Так що цей спуск не безплатний. І напарника, обіцяли, надішлють не сьогодні-завтра. Вище носа, студенте!

— Добре б…

— Ну як, готовий?

— Так, можна йти. Усе в порядку.

Тут від’їхали вхідні двері, і в кімнату зайшов черговий по станції, Федір Агрипович, як його тут називали, «вічний Агрипич».

— Виде це ходите, шановний? — кинув йому майстер.

— Та з обслугою з п’ятого поспілкувався трохи. Радили не квапитися.

— Багато вони розуміють. У них роботики не того класу, як у нас. Наші цінніші будуть. Та ми ж у пекло пхатися й не збираємося, раптом що — відразу сигнал тобі. А ти пильнуй тут! Ледве що — відразу команду піднімай!

— Усе зроблю як треба, не перший день. Так-то… Щасти вам!

— Ну-ну, і тобі того ж, — пробасував майстер і вже разом з Мариком вирушив до ліфта.

Через якийсь час без усяких пригод майстер і стажист дісталися до потрібного тунелю. Єдине, що змусило їх насторожитися, то це те, що в підземному коридорі не було світла.

Пройшло ще з півгодини, перш ніж вони підійшли до місця, звідки востаннє подавали сигнали роботи.

— Ох нічого ж собі, — тільки й сказав майстер, коли вони освітили ліхтарями темний простір.

Марик тільки присвиснув.

Прохід був перекритий величезною брилою, яка переливалася якимось незвичайним світлом.

Усі п’ять роботів без видимих пошкоджень стояли як укопані метрах в десяти перед цією величезною каменюкою. Здавалося, що вони заворожено дивляться на неї й не можуть зійти з місця.

— Ох нічого ж собі, — повторив майстер, прикидаючи щось подумки.

— Може, ближче підійти? — запропонував Марик.

— Почекай, почекай, синку. Дуже вже порода цікава. Я такої за все своє життя не бачив. Хоч і тридцять років шахтами кочую. Ану ж бо, Марку, давай-но її прокласифікуємо. Де пульт?

Марик простягнув пульт майстрові.

— Ну що там? — нетерпляче спитав Марик.

— Ха, нічого не показує.

— Як це?

— Сам подивися.

Марик глянув на маленький дисплей. На ньому справді нічого не висвітилося.

— Усе ясно, — сказав майстер. Марик здивовано подивився на нього.

— Усе ясно, стажисте. Найвірогідніше, це космічний гість.

Майстер ще раз світловим променем провів по поверхні брили й кивнув, наче погоджуючись із самим собою.

— Дуже схоже на метеорит, — сказав він.

— А чого ж тоді пульт мовчить?

Майстер знизав плечима, продовжуючи променем мацати світну брилу.

— Як же він тут опинився?

— Зараз розберемося, зараз. — сказав майстер. — Стій тут, а я підійду ближче.

— Може, Агрипичу повідомити?

Я думаю, поки не варто квапитися. Може, що-небудь ще цікаве виявимо. Коротше, стій тут і світи мені.

І майстер неквапом рушив уперед.

Спочатку він обережно підійшов до роботів і оглянув їх.

— Повністю відключилися! — голосно сказав він. — Потім відбуксируємо їх до ліфта. Там і розберемося, що до чого.

Закінчивши огляд, майстер вирушив до самого метеорита. Обережно підійшовши майже впритул, він зупинився й почав розглядати.

Так пройшло кілька хвилин. Марику набридла бездіяльність, і він, обережно теж підійшов до брили.

— Ну що тут? — неголосно запитав він у майстра. Той від несподіванки здригнувся й обернувся.

— А… — протягнув він. — Що це метеорит, то немає ніякого сумніву, — проговорив він хриплувато. — Але кілька годин тому впасти з неба непоміченим він не міг. Він не звалився, а ввалився в цей тунель… Он пролам праворуч, бачиш?

Марик посвітив убік, куди вказав майстер і справді побачив обриси величезної діри.

— Оце та-а-ак… — несподівано вимовив майстер, наче думка-осяяння наздогнала його. — Не може бути, стажисте.

І він, немов заворожений, відступив на крок назад, ще раз оглядаючи брилу.

— Що, що «не може бути»? — захвилювався Марик.

— Ти в школі добре вчився?

— Причому тут це?

— Дивися уважніше, салаго.

Марик ще раз променем провів по поверхні брили.

— Та вимкни ти цей промінь! — кинув йому майстер. — Так подивися. Яке сяйво незвичайне!

— Ну? — підкорився Марик.

— Бублика гну! — роздратовано, але неголосно відповів майстер. — Дивися ж…

І він, підійшовши впритул до метеорита, зняв захисну рукавицю (Марик жахнувся) і акуратно провів долонею по поверхні.

Пальці майстра залишили на брилі темний слід. Але вже через кілька секунд слід раптом засріблився, граючи й переливаючись воістину чарівним світлом. А потім спалахнув і зник. На поверхні сяючої брили слідів від пальців не залишилося.

Марика наче струмом ударило.

— Чарівний метал… — здивовано проговорив він. — Це що ж…

— Так, хлопче, — ствердно кивнув майстер. — Це креоній, — і, посміхнувшись, додав: — Чарівний метал!

— Оце-то так! — захопився Марик. — Його ж міліграмами з метеоритів вишкрябують, а тут така брила! Ой! — осікся раптом він. — До нього ж не можна доторкатися!

— Слухай більше цих брехунів. Ти тільки глянь, як привабливо. Мене так і притягує до нього, як Місяць до Землі. Адже доторкнувшись до нього, я просто привітався з ним. І…

— І ваше вітання наче й прийняте. Він «з’їв» його, — посміхнувся Марик.

— Так, мабуть, ти правий. А знаєш чому? Бо я все зробив від щирого серця. Та ти сам спробуй, не бійся. Гірше не буде.

І Марик, зробивши до чуда природи кілька кроків, з хвилюванням доторкнувся до переливчастого тіла космічного гостя. Трохи шорсткувата поверхня була прохолодною й податливою. Пальці Марика на кілька міліметрів наче втопилися в неї, але далі, здавалося, була сама міцність.

Марик провів пальцями по поверхні й одсмикнув руку.

— Ах ти! — тільки й вигукнув він; його руку наче легенько обпалило.

— Що, не приймають? — посміхнувся майстер. — Мабуть, про прибуток подумав?

— Ні про що я не подумав! — пробурмотів Марик. Тим часом слід від його руки спалахнув, щоправда, не так яскраво й чарівно, як від руки майстра, і за мить зник.

— Так-то, — проговорив Марик, потираючи руку.

— Ти дивися, із тобою теж привіталися. От тобі й чарівний метал, — проговорив майстер.

— Прямо живий, наче й не метал ніякий.

— Та вже… — вимовив майстер і додав: — Ну що ж, раз наші вітання прийняті, спробуємо далі пройти?

— У пролам?

— Так, у цю діру, куди камінь вкотився. І дивися, звідти наче якесь світло видніється.

— Так, — підтвердив Марик. — Сяйво слабеньке є.

— Ну що ж, давай тоді за мною, — сказав майстер і першим вирушив до розламу. — Прохід вузький, але я думаю, що пройдемо.

Трохи згодом Марик обережно пішов за майстром. Той, підійшовши до проламу, обернувся:

— Ну як, стажисте, коліна не тремтять? Хто знає, що ми там побачимо.

— Може, нагору посигналимо, що, мовляв, і як?

— Голова, — посміхнувся майстер. — Роботи з ладу вийшли. Тут жоден прилад не працює. У Агрипича на дисплеї нас теж немає.

— Тоді, може, назад рушимо, щоб шуму потім не було?

Майстер помовчав, міркуючи, а потім спокійно сказав:

— Ти знаєш, Марку, у мене відчуття таке, що все нормально буде. Ніколи такої впевненості не було. Раптом що — шлях назад відкритий, проходик тобто. Так що, давай, стажисте, глянемо в пролам, а там видно буде…

«От же розговорився, — подумав Марик. — Раніше такого з ним не бувало, аж очі засяяли. Прямо чаклунство якесь. І мене туди за ним теж тягне». А вголос сказав:

— Ви старший, вам видніше.

— Ну от і добре, — майстер оглянув краї проламу.

— Напрочуд гладкі й рівні, — прокоментував він. — Жодної зазубринки.

Потім він перехрестився й, переступивши на той бік, зник. Марик трохи постояв, прислухаючись. До нього долітав лише звук кроків майстра. Марик обернувся, ще раз оглянув брилу, а потім, підкоряючись незрозуміло якому почуттю, зняв із зап’ястя годинник і спробував браслетом відколупати від метеорита трошки чарівного металу. Пару разів його смикнуло ніби струмом, причому другий раз сильніше. Марик облишив ці спроби, креоній не піддавався, а третій розряд міг би виявитися занадто відчутним. «Ну має ж бути десь хоч маленький осколок, — нишпорив променем світла по проламу Марик. — Бути такого не може».

Його очікування виправдалися: ліворуч біля стіни знайшовся крихітний переливчастий шматочок.

«Ага! — зрадів Марик, підстрибуючи до нього й устигаючи при цьому подивитися по сторонах. — Ніхто не бачить?»

Він обережно взяв уламок, підніс його до обличчя.

Сумнівів не було — у долоні переливався шматочок чарівного металу.

«Ну що ж, Марку Сергійовичу, — проговорив про себе Марик, — за цю грамульку можна купити половину планети, якщо не всю!»

Він ще мить помилувався грою світла креонію, а потім поклав безцінну знахідку в одну з кишень.

«Що ж, основну справу зроблено, тепер подивимося, як там майстер» — зробив висновок Марик і, переступивши через край, опинився на тому боці проламу.

Спочатку він не міг зрозуміти, де він знаходиться й що оточує його. Все було таким незрозумілим. Але за мить, огледівшись, він завмер на місці з відкритим ротом. Такого він ще не бачив. Марик разом з майстром стояли на краю прірви у величезній підземній печері. Майстер стояв майже біля самісінького краю прірви. І увесь простір перед ним, від самого дна прірви до самого верху печери, а це було майже сто метрів, займав неймовірно великий креонієвий метеоритище, у сотню раз більший ніж брила в тунелі. Час від часу поверхня гіганта переливалася світловими відблисками-струмочками.

Ошелешений Марик тихенько підійшов до майстра, який непорушно стояв майже на самому краї прірви і, не мигаючи, дивився на чарівний камінь.

Почувши кроки, майстер обернувся.

— Ти бачиш це чудо, хлопче?

— Та вже ж… Метеоритище.

— Метеоритище… — передражнив майстер. — Перед нами, стажисте, креонієвий астероїд!

У Марика перехопило дух.

— Йой! — вирвалося в нього. — Відразу на більйони металу! Галактику з потрухами можна купити!

— Що? Гроші?! — здивовано проговорив майстер. — Ти в такий момент говориш про більйони?

— А про що тут ще говорити, майстре?

— Дурню, ти, я бачу, нічого не знаєш про креоній! Ти ж сам говориш, «чарівний метал»! І так його прозвали не маги які-небудь, не відьми-гадалки, а страшенні матеріалісти — учені!

— То й що з того?

— Креоній може дати набагато більше, Марку.

— Більше?! — здивувався Марик. «Куди це старий хилить?» — не міг зрозуміти він.

— Ех ти, молодий, а такий темний, — зітхнув майстер. — Ну, приміром, що ти зараз почуваєш?

— Ну… — Марик прислухався. — Добре почуваюся, легше, ніж у тунелі… — Але ж, Захаре Овсійовичу, — гаряче звернувся він до майстра, — більйон бруксів!

— Е-ех, безнадія! — махнув рукою майстер і рушив праворуч, де на стіні був неширокий, метрів п`ятдесят, виступ, що підходив ледве не впритул до самого астероїда.

— Іду, іду, дорогий ти мій… — долетіли до Марика слова майстра. «Зовсім старий схибнувся на шахтах», — подумав Марик і йому стало якось не по собі.

— Овсійовичу! — погукав він майстра.

Але той продовжував твердо крокувати по виступу. Відстань повільно, але впевнено скорочувалася. Тридцять метрів, двадцять, десять… Марик уже хотів було побігти за старим, але те, що він побачив, змусило завмерти на місці. Майстер, не доходячи до краю виступу кілька метрів, витягнув руку вперед — і ділянка поверхні астероїда на рівні долоні майстра стала трохи світлішати.

— Здрастуй, дорогий, здрастуй…. — знову долетіло до Марика. Світло ставало все яскравішим. А потім зненацька з’явився золотавий промінь, який ніби м’якою хвилею облив майстра, а потім і стажиста. Що відчув майстер, Марик не знав, але в нього було таке відчуття, наче мільйон дрібних голочок обсипалися на нього. Це було малоприємно, і Марик стрибнув убік. За мить промінь зник, а потім зменшилося й сяйво на поверхні астероїда.

— Спасибі, спасибі, рідний мій, — почув Марик. Майстер упав на коліна і з тремтінням у голосі, ледве не плачучи, повторив ці слова. Марик навіть побоявся відразу підходити до свого наставника.

— Овсійовичу! — гукнув він. Дивно, але майстер почув і повернувся до стажиста.

— Усе нормально Марку, усе нормально, — крізь сльози проговорив він. — Це все навіть дуже добре.

Після цих слів майстер обтер рукавом обличчя й піднявся з колін. «Зовсім старому зле», — промайнуло в Марика в голові, і він, відкинувши всяку обережність, поспішив до нього.

— Що це все значить? — запитав Марик, коли підхопив майстра під руки. — Прямо чудеса якісь!

— Так, так, хлопче. І до того ж, справжні.

Майстер трохи помовчав, а потім додав:

— Річ у тому, що я тепер знаю, що мені треба робити.

Марик пильно подивився на майстра.

— Не вже те світло? — запитав він.

— Це так… В одну мить, Марку, я все побачив, усе зрозумів і все знайшов.

— І що тепер?

— Тепер? — майстер якось по-особливому посміхнувся. — Тепер от що, стажисте. Назад ти сам підеш. Розповіси там все, як є, а я… Я тут залишуся.

— Як тут?

— А ось так, Марку. Боятися мені тут нічого і втрачати в цьому житті нічого. Я тут повинен залишитися, такий шанс раз у житті випадає… А тобі, до речі, бувати тут довго не рекомендується — недоріс іще. Тому й світло тобі не на радість.

— Звідки ви знаєте?

— Загалом так, Марку, іди звідси, — продовжив майстер. — Якщо захочуть, нехай загін присилають.

«Як це захочуть? — подумав Марик. — Це обов’язок, та тут через креоній така комісія приїде!»

— Усе стажисте, виконуй команду. Так, про креоній не говори відразу. Скажеш, мовляв, метеорит незрозуміло який у тунелі. І все. Нехай самі класифікують. Усе, щасливо!

І майстер поплескав Марика по плечу.

Той потис руку на прощання і, ще раз оглянувши переливчастий астероїд, попрямував до виходу.

«Кожен сам собі пан, — так розсудив Марик. — Хоче залишитися, то нехай залишається».

Тільки через деякий час Марик зрозумів, що майстер у той момент прощався з ним назавжди. Але тоді він не надав незрозумілим словам майстра великого значення.

Пройшовши вузьким коридором повз метеорит у тунелі, він ще раз оглянув роботів. Справді, вони не мали ніяких зовнішніх пошкоджень.

Потім Марик повернувся до брили й оглянув її.

— Що ж, чарівний метале, — тихенько проговорив він. — До зустрічі!

І обережно намацавши чудесний осколок у своїй кишені, повернувся й пішов до ліфта.

Але почали відбуватися незрозумілі речі. Чим більше Марик віддалявся від метеорита, тим важче йому ставало йти. Якесь незвичайне почуття огортало його. Усе тіло почало бити дрібне тремтіння, у голові гуло, і все попливло перед ним, немов у тумані. Усі ці симптоми підсилювалися з кожним кроком.

«Мабуть, через креоній», — здогадався Марик, але розлучатися з чарівним металом не квапився. Думка, що ці маленькі шматочки можуть зробити його дуже заможною людиною, не залишала Марика і надихала його. І стажист, перемагаючи нудоту й стиснувши зуби, продовжував іти. Він тільки все сильніше здавлював рукою кишеню, у якій лежав креонієвий уламок.

— Нічого, нічого, — немов у маренні промовляв Марик. — Стерпиться-злюбиться.

До ліфта Марик підбирався вже повзком, причому його знудило кілька разів, але він продовжував просуватися вперед.

— Стерпиться-злюбиться, — немов заведений повторював він, забираючись в кабіну ліфта вже напівнепритомний.

— Потерпи, дорогенький мій, потерпи, — звертався він до каменя, натискаючи потрібну кнопку. Секунда — і Марика понесло наверх. Йому майже відразу полегшало. Підйом трохи затягнувся, ліфт раз у раз зупинявся із незрозумілих причин, але Марика це не дуже турбувало. Чим вище він піднімався, тим кращим ставало самопочуття.

Здавалося, наче якісь невідомі сили намагаються зупинити Марика або вселити йому думку, щоб він повернув осколок. Але Марик не хотів підкорятися, хоч у глибині душі й розумів, що справу він затіяв досить небезпечну. Та як би не було, він живий і здоровий дістався до поверхні і з ліфта вийшов цілком свіжим.

Його зустрічала вже ціла делегація: начальство з Головного управління, керівництво шахти й інші працівники із сусідніх шахт. Переполох був чималий.

Марика відразу препровадили в окремий кабінет, де він повинен був відзвітувати про проведену розвідку.

Марик не розгубився. Він розповів майже все, що бачив. Правда, не говорив про астероїд і про креонієву природу метеорита, який вкотився в тунель.

— Класифікатор там не працює, — чітко рапортував він. — Усі прилади з ладу вийшли. І невідомо, що за порода.

— Що Овсійович? — відразу запитали його кілька голосів.

— Залишився там наглядати за роботами.

— Чому з тобою не вийшов?

— Наказав мені одному підніматися, — говорив Марик, доторкаючись через одяг до креонієвого осколка.

— Загалом, справа зрозуміла, — підсумував один із начальників. — Треба спускати спецбригаду й розбиратися конкретніше.

Інші погодилися.

— А вам, Марку Сергійовичу, — сказав начальник шахти, — зараз організуємо швидкий медогляд. І якщо все в порядку, попросимо теж у тунель. Ну, щоб там без затримок.

— Як скажете, — погодився Марик.

Медобстеження ніяких відхилень не виявило — усе було в нормі, навіть дуже. Марик сам це відчував. «І справді, чарівний метал…» — відзначив з подивом він подумки. А за півгодини він знову спускався під землю в ліфті, але вже в супроводі добре оснащеного загону і з парочкою роботів-малюків.

Шматочки креонію він, побоюючись якого-небудь обшуку — мало що! — попередньо сховав у потайному місці в роздягальні ще до медогляду. Загалом, тепер Марику було спокійніше.

Їхня група швидко подолала відстань до заціпенілих роботів. Правда, ніякого метеориту перед ними не було. Усі з подивом і нерозумінням звернули свої погляди на Марика. Той же ще в більшому здивуванні розгублено водив променем ліхтарика по склепінню й стінам тунелю.

— Нічого не розумію… — пробурмотів Марик. — Ану туди!

І він спрямував промінь на праву стіну.

— Є! — радісно закричав він, побачивши знайому діру в стіні. — Є пролам! «Добре, що хоч дірка залишилася», — подумав стажист.

— Тепер уперед, — сміливо проговорив він. — Там десь майстер має бути.

Про себе ж продовжував міркувати: «Куди ж метеорит міг подітися?» Але перебравшись через акуратний край проламу і оглянувши підземний ландшафт, зрозумів, що це не єдина загадка. У величезній печері також дещо змінилося: астероїд був, але він нічим не відрізнявся від іншої породи! Він не переливався, і від нього не йшло ніяке сяйво. Загалом, ніяким креонієм і не пахло. Усе було темним і сірим. До речі, і майстра теж ніде не було видно.

Марик просто застиг на місці, дивлячись на все це.

— А де ж майстер? — запитав його старшина загону.

— Та тут залишався, — указав Марик на виступ.

— Будемо шукати, — проговорив був старшина, але його перервав інший, який звучав із передавача.

— Артемичу, роботи в порядку, працюють, як нічого й не було! — повідомив голос.

— Зрозумів, — відгукнувся старшина. — Як чуєте, Агрипичу?

— Чуємо вас і бачимо на дисплеї, недавно ви з’явилися. Що там у вас? — пролунав голос. І Марик упізнав голос начальника.

Старшина коротко доповів обстановку.

— Шукайте майстра, пробийте все радаром на радіоактивність, — пролунала команда.

— Радіація в нормі, уже перевіряли.

— Шукайте майстра, на радарі його теж немає. Перевірте все гарненько.

— Усе зрозумів, будемо шукати!

Через кілька хвилин один із роботів відшукав робочу сумку майстра.

У ній, на щастя Марика, виявилася записка, залишена самим Захаром Овсійовичем. Це була навіть і не записка, а прощальний лист. У ньому говорилося, що майстер добровільно залишає цей вимір, цей світ і що стажист був відправлений по допомогу його ж, майстра, розпорядженням. Далі він писав, що навряд чи повернеться. І тому докладно описав, куди і як розподілити його майно й накопичені гроші.

Для всіх це було дуже дивно. Навіть Марик, який кілька годин тому бачив справжнє чудо, здивувався. Після цього по печері ще поганяли, пошукали радаром і різними променями, але все безрезультатно — майстра не було й сліду.

Після закінчення експедиції по яких тільки інстанціях не тягали Марика. У коридорах служби безпеки Диких Шахт він вивчив напам’ять практично всі двері й хто в якому кабінеті сидить. Десятки разів він переказував ту саму історію. Детекторами його не перевіряли — Марика не було в чому обвинувачувати, й на це був потрібен спеціальний дозвіл. Стажист уже, напевно, разів п’ятдесят згадував Овсійовича добрими словами. Не залишив би він заповіту, з нього, з Марика, усі б соки вичавили. І хоч було нелегко, Марик тримався й так і не проговорився ні про креоній, ні про чарівний астероїд. «Якщо мене за таке так розбирають, — міркував Марик, — що тоді про креоній говорити».

Не один місяць пройшов, перш ніж Марик зважився на цей учинок.

Людина, з якою Марик вирішив переговорити про креонієвий осколок, був його однокласник Олександр Магулін на шкільне прізвисько Малюк. У шкільні роки вони були справжніми друзями, проводили час в одній компанії, разом веселилися і якщо зустрічали яку-небудь небезпеку, а на нічних вулицях це завжди дуже просто, то без усяких сумнівів підставляли плече один одному. Але час ішов і довелося вибирати — або угрупування, що займається темними справами, до якого пристав Малюк, або щось інше. Марик вступив до інституту і з Малюком практично не бачився — у кожного тепер були свої справи. І хоч пройшло чимало часу, Марик вирішив звернутися по допомогу до свого старого друга…

Через півроку після неймовірно вигідної угоди Марик одружився. Його дружиною стала чарівна Оленка, його однокласниця, з якою він зустрічався вже кілька років. Він закохався в неї, як тільки побачив уперше. Марик назавжди запам’ятав той день, коли її, новеньку, представив учитель.

Загалом, вони познайомилися, потім подружилися, а потім і покохали один одного. Правда, іще був Юлик, якому Оленка теж дуже подобалася, і він докладав зусиль, щоб домогтися її. Марик навіть пару разів бився з Юликом, таким способом переконуючи. Той на якийсь час затихав, але потім знову продовжував свої залицяння.

Та як би там не було, а Марик одружився саме із своїм першим коханням.

Після весілля вони переїхали в інше місто. Марик потихеньку підживляв сімейний бюджет зі своєї таємної каси. Та й відмовка була — гроші на весілля подарували люблячі родичі. І начебто все йшло нормально, вони з Оленкою навіть стали подумувати про дитину або навіть про дітей. Але… Але тут Марика, як кажуть, «понесло». Він став захоплюватися веселим безтурботним життям. Грати на більярді, у карти. Загалом, веселитися по повній програмі. Це затягувало, як трясовина. Іноді в пам’яті Марика спливали картини, які довелося бачити в Далеких Шахтах: майстер, метеорит, астероїд, креоній. Таємно він відвідував свою схованку, у якій ховав іншу частину чарівного металу. Потримавши маленький уламочок у руках, помилувавшись його м’яким світлом, він знову клав його назад. Сум’яття було тоді в душі. Він повертався додому й вибачався перед усіма, але вистачало його ненадовго, проходив місяць-другий — і все починалося спочатку. І все частіше й частіше виникали думки про продаж другої частини креонію…

Це все згадував Марик, коли був прив’язаний до крісла в незнайомому місці, а люди, які з’являлися перед ним, готували для нього, м’яко кажучи, неприємний сюрприз — якийсь експеримент…

* * *

— Ну, як він вам, Германе Германовичу? — запитав свого шефа Юлик, коли після розмови з Мариком зайшов у сусідню кімнату.

Герман Германович, шеф лабораторії, стояв біля дзеркала для однобічного спостереження й дивився на Марика. Не дивлячись на помічника, він сказав:

— А ти й не говорив мені, люб’язний, що в тебе особистий рахунок до піддослідного.

Зависла пауза.

— Чого замовк? — Герман Германович відірвався від дзеркала.

— Якщо чесно, професоре, — відповів Юлик, — то поєднав приємне з корисним.

— Я дивився його досьє, дивився.

— Повірте, Германе Германовичу, кращої кандидатури не знайти — типовий середній показник!

— Ну не скажи, не скажи… Деякі його витівки говорять, що він досить і досить… Дати йому потрібний напрямок і… Хто знає?

— Я маю на увазі його фізичні показники.

— А його витривалість? І укол, і електрошок, а вже он, смикається!

— Так, тут, звичайно, вище за середнє. Але це нам і на руку.

— Так, Юлику, це серйозний плюс за його кандидатуру. Метикований хлопець нам підходить. Хто знає, може, й назад вибереться. Нам це теж потрібно… — Чи тобі ні? — посміхнувся професор.

— Якщо з ним що-небудь трапиться, заміна для подальшого проведення експерименту вже підібрана, — повідомив Юлик, проігнорувавши питання.

— Ну що ж, пане асистенте, — діловим тоном вимовив професор, підсумовуючи бесіду. — Три дні нам на розкачування, вважай, усе вже готово. Підгодувати його, щоб був у нормі. У харчуванні налягати на вітаміни, білків поменше, жирів і вуглеводів — у нормі…

Юлик ствердно кивнув у відповідь головою.

— Ну тоді йдемо, пообідаємо, а за одно пометикуємо та ще раз змоделюємо на комп’ютері весь прогнозований хід.

І професор зі своїм асистентом, ще раз глянувши на нещасного Марика, покинули оглядову…

* * *

«Так, хлопче, — тим часом міркував Марик. — Схоже, що цього разу ти справді вляпався… А якщо вже цей рудий собака тут у начальниках, то просто так не минеться…»

Несподівано всі його роздуми перервалися, бо частина бічної стіни від’їхала, і в кімнату вкотився акуратненький візок, накритий під обідній стіл. Страв небагато, але вони були різноманітні.

— Це інша справа! — задоволено проговорив Марик, а коли відчув, що раптом ремені ослабли, то й зовсім забув про свої печалі. Він швиденько звільнився й, підхопившись із крісла, зробив кілька кіл, розминаючись, а потім приступив до трапези. Йому так хотілося їсти, що він забув про всяку обережність.

«А, хай буде що буде, — вирішив Марик. — Якщо б хотіли вбити, то давно це зробили б! Я їм, мабуть, здоровеньким потрібний…»

Із великим задоволенням з’ївши все, що було їстівного на столі, Марик відкинувся на спинку крісла й знову почав міркувати. «Погодували непогано, а що далі? Що ж це за експеримент такий секретний та з такими грошима? Юлик ще цей противний: — „Ми все знаємо, усе знаємо…“ Даремно я тоді, на випускному, йому не вломив. Дарма! Оленці подякуй! А може, і не дарма: якщо вломив би, то взагалі б замордували! Спасибі тобі, Оленко, сонечко, урятувала майбутнього чоловіка від ще важчих мук. А твій поклонник рудий у цій банді не останню роль грає. Хоча, звичайно, усім не Юлик заправляє, є хтось і вище…»

Через якийсь час Марик утомився від усяких міркувань, бо вони приводили тільки до одного: цього разу, ти, хлопче, влип серйозно! І йому ставало якось не по собі, хоч у глибині душі він і вірив, що яка-небудь шпарка повинна бути, треба тільки почекати, либонь, що й прояснитися…

Ось так: то спокійно, а то неспокійно — провів час Марик насамоті до самого вечора.

Увечері його переселили в іншу кімнату, схожу на готельний номер. Тут була й душова, і туалет — загалом, умови нормальні. Проводили його на нову «квартиру» троє міцних хлопців. Коли Марика виводили в коридор, він, підкоряючись якомусь інстинкту, а не голосу розуму, взяв та й рвонув, куди очі дивляться. Але хлопці не дарма одержували гроші, вони добре знали свою справу. Ні, його не били, а просто обхопили руками-клішнями й спокійно доставили втікача на місце призначення.

«Не вовтузять — бережуть», — зробив висновок майбутній піддослідний і більше таких спроб не робив.

Протягом трьох днів Марик спокійно проводив час у новій квартирі. Його, як бувало й раніше в деякі моменти життя, охопила апатія. Марик став байдужим до всього, що з ним відбувається. Фізично він залишався таким же, може, тільки трохи уповільненим, а внутрішня енергія ослабла. Наче дух залишив Марика на якийсь час. Думок ставало все менше й менше, вони зникали, так і не з’явившись. Його, доброго молодця, перестало тягти на які-небудь забави, бенкети й гуляння-подорожі. У такий час Марик і сам не знав, що йому потрібно. А точніше — йому нічого не було потрібно. Що було перед ним, те й добре. Будинок — то й будинок, добре, він не прагнув покинути його. Робота — то й робота. Жити — то й жити, не жити — то й не жити.

Марик перетворювався на такий напівживий організм-механізм, який лише виконував певні функції в просторі без будь-яких емоцій.

І от що цікаво, такий стан допомагав Марику переборювати труднощі, які раніше здавалися непереборними. Саме в такому стані й перебував викрадений Марик. І саме тому ці три дні пройшли для нього швидко й непомітно. А на четвертий до нього заглянув колишній однокласник.

— Як настрій, Марку Сергійовичу? — фальшиво посміхаючись, поцікавився він.

— Та все нормально, Юлію Мартиновичу, — у тон прозвучала відповідь.

— Молодчина! — відгукнувся Юлик і, для чогось оглянувши кімнату, продовжив: — Мені треба тебе з кимось познайомити.

Вони вийшли з кімнати і вирушили в кінець коридору, де, на подив Марика, уткнулися в стіну. Але за секунду стіна розтанула в повітрі, звільнивши дорогу далі.

«Підпільний синдикат якийсь… — подумав Марик, ступаючи слідом за Юликом. — А може, врізати цьому рудому гадові по його рудій потилиці. А потім ніжкою та під дих, та під дих! — ні з того ні з сього почав він заводитися. — Тихіше, тихіше, заспокойся. Іще не час, не час…»

Вони підійшли до ліфта й піднялися.

— Юлику, я б міг і пішечки, для розминки, — кинув було Марик, але однокласник тільки посміхнувся. Вони вийшли з ліфта, повернули ліворуч і підійшли до дверей.

— Нам сюди, — сказав Юлик і додав трохи голосніше: — Ми тут, Германе Германовичу.

Двері м’яко відійшли вбік, і Юлик акторським жестом запросив Марика зайти.

— Прошу, — при цьому вимовив асистент.

Марик на мить завмер: «Що чекає за цими дверима?» — і, зібравшись з духом, ступив уперед.

— Ти завжди був послужливим, мучачо, — не втримався він, щоб не підколоти, проходячи мимо однокласника.

— Кролик піддослідний, — не залишився в боргу Юлик.

«Змієня прокляте», — про себе посміхнувся Марик.

— А-а-а! — долетів до нього радісний вигук. — Наш вельмишановний доброволець прибув!

І Марик побачив, як до нього з-за столу виходить невисокий, міцної статури, лисуватий чоловік.

— Радий, радий вас привітати, — підійшов він до Марика й потис руку.

— Герман Германович — професор і шеф цієї лабораторії.

— Марко, Марко Сергійович, — коротко відповів Марик.

— Дуже приємно, дуже. Прошу сідати, — проговорив професор, вказуючи рукою на широкий шкіряний диван.

«Так, з людьми тут уміють працювати», — відзначив про себе Марик, плюхаючись на сидіння.

До речі, він анітрохи не хвилювався, навпаки, йому стало навіть цікаво, що ж буде далі?

— Юлію Мартиновичу, — звернувся головний до свого помічника, — організуйте-но нам схему, будь ласка.

Юлик дістав з кишені невеликий пульт і спрямував його на стіну. Та зникла, ніби її й не було.

— Стіна голограмної природи, — пояснив професор, помітивши подив Марика. — Одна з наших розробок.

На місці стіни з’явився великий екран. У кімнаті відразу запанувала півтемрява.

Юлик же почав свою розповідь:

— Десятиліття тому група вчених займалася дослідженням Дикої Гірської Гряди. Ось вона на екрані…

— Та вже здогадався, — єхидно помітив Марик.

Його однокласник продовжив:

— Отож, приваблювали насамперед не самі гори, а величезний кратер, який залишився після зіткнення астероїда з нашою планетою. І хоч кратер перебуває практично в недоступному районі, вчені дісталися туди й кілька місяців проводили розкопки, намагаючись виявити уламки астероїда або ж величезного метеорита. Ось на екрані й сам кратер. Пошуки не мали успіху. Усе було марно.

Марик, завмерши, слухав слова Юлика.

«Невже, — спалахнуло в мозку, — я і майстер бачили те, що шукала ця група? Але ж це зовсім в іншому районі…»

— Ніяких незвичайних фрагментів породи, — продовжував Юлик. — Тільки наші рідні планетні елементи.

— Кратер же пристойний, — мовив Марик.

— Так, — погодився асистент, — близько п’ятдесятьох кілометрів у діаметрі. Загалом, так нічого й не виявивши, учені закинули дослідження, тим більше припинилося й фінансування цього проекту. У наступні роки деякі ентузіасти робили спроби відшукати неземні елементи, але й вони потерпіли фіаско. Згодом ця справа зійшла на нуль. Але… — тут Юлик перервався, було помітно, що його самого захоплює розповідь, — …але про ці дослідження довідалися інші люди, у тому числі…

— Юлію Мартиновичу, — перебив його професор, — ви все-таки захоплюєтеся непотрібними подробицями!

— Вибачте, Германе Германовичу… отож, ці люди спорядили свою власну експедицію й вирушили до кратера.

Експедицію не цікавили рідкісні метали, її приваблювало щось інше — саме місце розташування цієї гігантської воронки. Кратер був віддалений від населених місць і дуже добре ізольований — навколо гори. Тому це місце прекрасно підходило для проведення різних дослідів і експериментів. Вчені дійшли певних висновків. Не приховаю, що іноді зовсім випадково. Під час одного з експериментів учені створювали в кратері штучні повітряні вихрові потоки. І кращою їхньою розробкою виявився штучний висхідний потік, який точно нагадував таке атмосферне явище, як циклон. Його так і назвали циклон спеціально розроблений, коротко — ЦСР, — Юлик відсапався, а на екрані тим часом з’явилася нова схема.

— Ну й що тут незвичайного? — запитав Марик, подивившись на неї.

— Ти неуважний, — відповів йому Юлик, продовжуючи. — Отож, схема циклона. Якщо ти пам’ятаєш географію, циклон — це атмосферне явище, де вітри дмуть від периферії до центра, закручуючись по спіралі проти годинникової стрілки (у нашій півкулі), найвище — точка найменшого тиску.

— Ну то що ж незвичайного? — знову запитав Марик. — Це я все пам’ятаю!

— Учені до цього висхідного потоку додали ще одну штучку — спеціальне опромінення. Щось подібне до лазера. Спеціальний світловий потік, перед тим, як вийти із спеціальної платформи на дні кратера, на якій пізніше базується сам циклон, проходить через мініатюрний резервуар… із креонієм.

Марику стало не по собі.

«Знову чарівний метал, — подумав він і ледве не застогнав. — От же смикнув мене нечистий шматочок схопити!»

— Отож, — знову продовжував Юлик, — під час першого ж такого досліду відбулися цікаві речі. Практично всі предмети, запущені у вихор і які досягли його висотного центра, або розривалися на частини, або зникали! А при наступних експериментах стало відбуватися взагалі щось незрозуміле. То невідома хвороба здолала всіх людей, які працювали в лабораторії, потім, через кілька годин — чарівне зцілення. То раптом усі ні з того ні з сього ставали сивими, а через деякий час їхнє волосся знову набувало колишнього кольору. Іноді всім людям снився одночасно той самий незрозумілий сон. А бувало, що після закінчення чергового експерименту в кратері знаходили незрозумілі предмети, які через кілька секунд зникали… Схоже, що всі ці явища були пов’язані безпосередньо із самим циклонічним центром.

— Юлію Мартиновичу… — знову невдоволено вставив професор.

— Так, так, добре, — проговорив Юлик і вже сухішим тоном продовжив: — Під час одного з останніх експериментів в освітлений креонієм вихор ми помістили тварин. Деякі з них зникли, деякі…

— Що деякі? — стрепенувся Марик. Він усе більше й більше починав розуміти, у які він потрапив руки. Ці фанатики його просто лякали.

— Деякі не зникли, — відповів Юлик.

— Загалом, так, дорогий Марку Сергійовичу, — раптом голосно вставив професор. — Ми дійшли висновку…

— Хто це — ми?

— Це я і група вчених, які створили спеціальний циклон. Я, Юлик і ще кілька чоловік. Отож, ми дійшли висновку, що в центрі циклона відбувається ось що: саме в цій точці світ, а точніше наш вимір, наче вивертається навиворіт. У центрі інші закони. Щось нагадує «вир навпаки», як говорив один із наших співробітників…

— Говорив? — знову здригнувся Марик.

— Так, він зараз у відпустці… І ми дуже хотіли б довідатися, що ж там відбувається. Кілька тварин повернулися звідти, але датчики не спрацювали, а розповісти вони нам нічого не можуть. Отож, нам би хотілося…

— Щоб я залетів туди?!

— Так, саме так.

— Але чому я?

— Ваші параметри підходять. Зріст, вага, ваш спосіб життя, ваша реакція на все. І ще… Є одна важлива обставина для нас і для вас — це чарівний метал.

На мить у кімнаті запанувала тиша.

— Так, Марику, так, — порушив мовчання головний. — Або як вас там, Марку Сергійовичу. Щоб закинути вас туди й у вас вийшло б звідти повернутися цілим і неушкодженим, нам ще потрібні кілька грамів креонію. Розрахунки показали пряму залежність кількості чарівного металу й благополучного повернення. Загалом, потрібно саме стільки, скільки є у вас.

Марик заціпенів: «Невже вони й до цього дісталися?»

— А може, і менше. Так що ще й вам залишиться, — наче підсміюючись над Мариком, закінчив професор.

— Де схованка, ми приблизно знаємо, — вставив своє слово Юлик. — У нас є деякі матеріали з цього приводу. Але якщо не захочеш говорити, де саме, то й не треба. Тебе ми однаково відправимо, у нас є трохи. Але хто знає? — і він демонстративно знизав плечима.

— Так що вибирати вам, — підсумував головний. — Або загинете, або повернетеся, а може, і назавжди залишитеся в іншому вимірі… До речі, на вашу відповідь ми чекаємо зараз…

— Так, — сказав Марик. — Четвертого не дано, — згадав він фразу з курсу логіки, яку вивчав у інституті. Змінив її й посміхнувся. Так, важка це була для нього наука, а ось і практика підкотила.

Після того, як Марика детально розпитали, головний подякував. Потім «добровольця» у супроводі конвою відправили назад у кімнату. Охорона складалася з тих чотирьох шибеників на чолі з прекрасною Марі, яка граціозно ступала перед бранцем:

— Ви вільні, хлопчики, — невимушено проговорила вона. — Ідіть сходами. Зустрінете нас біля дверей.

— Але… — спробував заперечити один з охоронців.

— Я в боргу не залишуся, Басто… — швидко проговорила Марі й тихенько додала: — Із мене п’ять камінців, які я вчора виграла у вас. Плюс іще три.

Шибеники переглянулися між собою й, неквапливо повернувшись, немов невеликі танки, пішли до сходів.

— А чому «Баста»? — запитав Марик.

— Це його улюблене й, напевно, єдине слово, що він знає. От і одержав прізвисько. Ми можемо тобі допомогти…

* * *

Коли Марик відкрив очі, настінний годинник показував другу. «Так, дивися, й світати незабаром почне, — подумав він і захвилювався: — Де ж ця Марі?»

Але довго чекати не довелося, за кілька хвилин двері відчинилися. Кілька секунд Марі постояла нерухомо, наче до чогось прислухаючись, і лише потім увійшла.

— Ти готовий? Мені зараз не дуже довіряють, але я спробую вивести тебе.

— Коли ж?

— Зараз, — була відповідь.

— Зараз… — якось особливо повторила Марі й продовжила: — О третій годині рівно роботи-спостерігачі відключаються на кілька секунд для підзарядки. Ми спустимося вниз і через тунель покинемо це місце.

У Марика сильніше забилося серце. Марі продовжила:

— Іди увесь час за мною, майже впритул, і намагайся ступати обережно.

— Добре, добре, ти тільки веди.

Вийшовши з кімнати, вони повернули праворуч і пішли просторим коридором уперед. Із цього боку не було тупика й від’їжджаючих стінок.

Хвилин через п’ять Марі й Марик підійшли до ліфта. Усе було тихо.

— Послухай, Марі, — почав було Марик, коли вони спускалися вниз, але та насупилася й приклала пальчик до його губів. Марик кивнув, і далі вони їхали мовчки. Через хвилину кабіна зупинилася й двері відкрилися. Парочка покинула ліфт і рушила прямо по тунелю-коридору. Хвилин через десять вони підійшли до дверей. Жінка трохи відхилилася в сторону й неголосно сказала: «Басто, я тут…»

Марик подивився в ту сторону й побачив невелику прямокутну панельку. «Хм, переговорник…» — відзначив він, завмерши.

За секунду двері відкрилися. Кілька безшумних кроків — і вони вийшли з будинку. Марик жадібно вдихнув свіже повітря й оглянувся. Мабуть, їм треба було перейти через двір і перебратися через невисокий живопліт.

— Я так розумію, що небезпека позаду? — запитав Марик у своєї супутниці.

— Зовсім ні. Подолати огорожу не так легко. Але не хвилюйся. Баста на п’ять секунд відключить її. Зараз ми підійдемо ближче, і коли я скомандую, не зівай, стрибай через огорожу й відбігай відразу метрів на три-чотири, зрозуміло? Тут спеціальна електрика.

— Хм, все тут спеціальне.

Коли вони підійшли до огорожі ближче, Марику стало якось не по собі. Він пощулився.

— Відчуваєш? — запитала Марі. — Ця гидота зсередини припікає.

Тут жінка подивилася на годинника.

— Приготуватися… хоп! — дала вона команду.

Марик відчув, що йому полегшало. «Точно, відключив», — майнуло в нього, і він полетів вперед. Маpi не відставала. Через п’ять секунд вони вже валялися в траві по той бік небезпечного огородження.

— Не застигай, уперед! — І вони, піднявшись, побігли далі.

За кілька секунд зупинилися. Ніякого дискомфорту не відчувалося, навколо все було тихо й спокійно. Віддихавшись, вони піднялися й рушили далі. Тепер треба було подолати нелегкий спуск із вершини пагорба, на якому й знаходилася в’язниця Марика. До підніжжя було метрів двісті-триста, але вони швидко здолали цю відстань. Спустившись вниз, вони опинилися перед дорогою із плюксогентатним покриттям. Такі дороги вважалися вже застарілими й у широкомасштабних проектах не використовувалися. Вони мали кілька недоліків: по-перше, це дорожнеча самого покриття, і по-друге, вони мали бути практично прямими. Їздили на них у невеликих, звичайно двомісних кабінах-краплях, які в народі прозвали плюксами. На цих дорогах можна було розвивати просто неймовірну швидкість: спеціальне покриття зводило до мінімуму силу тертя. І плюкси носилися, немов очманілі.

— Далі на плюксі? — запитав Марик.

— Так, — була відповідь.

— Славно, славно, давненько не катався на таких, — зітхнув Марик, згадуючи, як він смітив грошима після продажу креонію, роз’їжджаючи й такими доріжками.

Зайнявши свої місця в кабіні, вони огледілися. Навколо все було тихо.

Але Марик, який зайняв місце пілота, не поспішав рушати.

— Спритно в тебе все виходить, — звернувся він до Марі. — І Баста, і плюкс. Давно втечу готувала?

— Тебе, Маричку, це не стосується.

— Спасибі за теплі слова, — тільки й посміхнувся Марик і не став допитуватися далі.

Із кожною хвилиною йому ставало краще. Божевільні вчені залишалися позаду. Марі, схоже, справді виводила його на волю й, очевидно, сама робила ноги. Але чому? Це вже була не його, Марика, справа.

— Куди рухаємося? — запитав він, проводячи долонею по пилюці на панелі приладів.

— Подалі від цього місця, — проговорила Марі. — Дорога закінчується в тридцяти кілометрах звідси. Саме біля напівзанедбаного аеродромчика. Там можна взяти на прокат аер. Він віднесе нас ще далі. Потім… — жінка зробила паузу, — …ти платиш мені грошики, і наші доріжки на цьому розходяться. Питання? — Марі холодно зиркнула на нього своїми зеленими очима.

«Ох, і відьма…» — уже вкотре відзначив про себе Марик.

— Немає питань, — проговорив він.

Плюкс тихесенько завив і плавно подався вперед, кожної миті набираючи все більшу швидкість.

Вони не їхали, а просто летіли. Марик навіть не помітив, як сплив час. Плюкс мчав, не збиваючись із заданої програми, і «пілот» дозволив собі розслабитися й задрімати. Його розбудив голос Марі.

— Ми на місці, Марку.

Він відкрив очі.

Плюкс стояв у тупику. Удалечині в ранкових сутінках вимальовувалися темні обриси гірських вершин.

— Ходімо, — спокійно сказала Марі, і вони вибралися з кабіни.

— Якось незатишно тут, — Марик пересмикнув плечима від ранкової прохолоди. — Ні вогнів ніяких розпізнавальних, ні звуків.

Марі знизала плечима.

— Нам треба спуститися вниз, — невдовзі сказала вона. — Аеродром там.

І, взявши Марика за руку, повела його за собою.

— Тут поблизу має бути ескалатор, — Марі вдивлялася перед собою. І справді, через кілька хвилин ескалатор знайшовся.

— А-а-а, — простягнув Марик, глянувши з площадки вниз. — Он і вогники! Зависоко! — додав він.

Вони спустилися вниз безшумним ескалатором і вийшли на аеродром. На злітній смузі стояла парочка аерів, щоправда, трохи незвичайних. «Напевно, ще першого випуску…» — вирішив Марик.

— Почекай мене тут, я зараз до чергових, — сказала Марі й швидко пішла до невеликого акуратненького будиночка. Марик оглянувся. Навколо не було жодної душі, але це його не турбувало. Чим менше очей їх бачить, тим краще! Та й звідки бути велелюддю в цій глушині!

За кілька хвилин повернулася Марі.

— Усе в порядку, — повідомила вона. — Я взяла на прокат он ту крайню двомістку.

І вона показала рукою на один з аерів. Під ним і по всій злітній смузі спалахнула неонова розмітка.

Марик ще раз огледівся й, знизавши плечима, рушив слідом. В аері було затісно. Зовсім не той комфорт, що в кабіні плюкса. Але це нітрохи не засмутило Марика. Із кожною секундою він був усе далі й далі від своїх неприємностей. Марі провела рукою по панелі керування, ще раз, ще…

— Щось не так?

— Не знаю, кришку заїло.

— Виклич чергового.

— Як, Маричку, це ж стара система, усе на панелі.

І вона спробувала ще раз. Кришку справді заїло.

— От же, чорт! — роздосадувано вигукнула вона. — Треба до чергових збігати. У них має бути ключ спеціальний.

— Давай я, — запропонував Марик, хоча йому й не хотілося залишати кабіну.

— Тобі краще не світитися, мало там що. Мене тут бачили часто. Не хвилюйся, я зараз, — і Марі швидко вислизнула з кабіни, причинивши за собою двері.

Марик же розвалився на сидінні й солодко потягнувся. «Невже вийшло?» — самовдоволено пробурмотів він. Раптом у салоні спалахнуло світло. Марик навіть сіпнувся від несподіванки. За мить світло так само раптово згасло. Але увімкнувся маленький екран, убудований під панеллю керування.

— Доброго ранку, Марку Сергійовичу! — почувся знайомий голос, зловтішно вітаючи його. Марик вп’явся в екран, вдивляючись в зображення.

— Котися-прокотися! — процідив крізь зуби втікач, як тільки усвідомив те, що побачив. Це були Юлик і його шеф, Герман Германович. Марик закрив обличчя руками, проклинаючи себе й усю цю зграю, на чому світ стоїть.

— Наша Марі все зробила прекрасно, — продовжив професор, не приховуючи свого захвату. — Не винуватьте її занадто. Вона мала скласти цей іспит.

Марик отямився. «Що ж це я?!» — пробурмотів він і спробував відкрити дверцята. Яке там! Не допомагали навіть удари ногами. Тут усе було передбачено.

— Не втрачайте голову, — продовжував повчання головний. — Зберігайте спокій. Аер розженеться, потім ми запустимо циклонічний механізм, далі вас підхопить вихор і, як кажуть, уперед, у центр циклона…

«…спеціально розробленого…» — автоматично закінчив фразу Марик.

Тим часом починало світати.

Марик міцніше вчепився в поручні, бо аер раптово смикнувся, а потім плавно рушив уперед.

— Послухай, Юлику, — нарешті заговорив Марик. — Послухай, може, я й винен перед тобою. Може бути. Але я прошу тебе, скажи мені єдине — ви справді відправляли в центр циклона живих істот?

— Все нормально, однокласнику, відправляли.

— І що з ними було?

Юлик мовчав.

— Ну говори ж!

Швидкість аера тим часом збільшувалася, і чути ставало чомусь усе гірше й гірше.

Юлик продовжував мовчати.

— Ну!!

— Усе нормально, — недобре посміхнувся асистент. — Останнього кролика… розірвало на п’ятдесят мільйонів шматочків!

Раптом на екрані з’явилася Марі.

— Маричку, усе може бути не так погано! — прокричала вона. Юлик спробував було зупинити її, але вона майстерно заїхала асистентові ліктем у живіт, і Юлик зник з екрана.

— Марку, послухай. Я чула їхню розмову з професором, — швидко заговорила вона. — Отож, ти тримав у своїх руках креоній і залишився живий, тому в тебе все має вийти. Головне, згадуй усе, що було з тобою, що ти бачив, коли підібрав осколок. Можливо, це який-небудь образ, може, щось нематеріальне, адже креонієвий світ не такий, як наш. Там інші сили, нематеріальні, вищого порядку… І якщо можеш, то вибач…

Марі не встигла договорити, бо екран погас. У салоні аера запанувала тиша. Марик, переповнений усякими припущеннями й здогадами, у повній самотності летів у центр циклона…

Аер, як скажений, мчав над пласким дном кратера, і треба було якось готуватися до майбутніх подій.

— Так, так, так, — бурмотів Марик, гарячково оглядаючись. Колись давно йому доводилося управляти такою машиною.

— Як же! — ляснув він себе по лобі. — Має бути робот-хазяїн!

І він ще раз оглянув панель.

— Угу, так і є, — проговорив він. — Ось ця кнопочка.

І Марик швиденько доторкнувся до неї, перед цим відсунувши кришку самої панелі.

— Радий вітати вас на борту! — відразу з невидимих динаміків пролетіло по салону.

— Ну от, славно, славно, — посміхнувся Марик. — Уже веселіше!

— Аерон СЕС-15 радий вітати вас на борту! — з уточненнями повторив робот.

— Ну, молодець, молодець. Ану ж бо, СЕС-15, доповідайте про кінцеву мету польоту! — кинув пробний камінчик Марик.

— Центр циклона, спеціально разр… разр…

— Ну, я зрозумів, зрозумів, не морочся з назвами. Яка тривалість польоту? І повідом-но, люб’язний, про траєкторію нашого руху що-небудь!

— До вашої уваги — схема. Увага, включаю екран!

Екран спалахнув, і на ньому з’явилося зображення географічного плану кратера.

— Ви готові?

— Так, так, розповідай.

— Кінцева точка польоту на висоті дванадцяти-п’ятнадцяти кілометрів. На ваше бажання в салон можна буде подати кисень.

— Виходить, будемо підніматися височенько, — уголос міркував Марик.

СЕС-15 продовжував:

— Циклони — висхідний потік. Аерон буде підніматися по спіралі, із кожним витком скорочуючи радіус до мінімуму, до точки.

— Скільки на це піде часу?

— Є різні дані.

— Повідом середній показник.

— Шістдесят сім хвилин.

— Кількість витків?

— Сім-десять.

— Скільки часу пройшло від запуску?

— Дев’ять хвилин.

— Як звідси вибратися? — випалив Марик, продовжуючи вишукувати шпарки й чекаючи відповіді, затамувавши подих.

— Питання не зрозуміле, — пішла суха відповідь.

— Та все ти зрозумів, п’ятнадцятий, — махнув рукою Марик. — Чи передбачена евакуація пасажира й у якій ситуації? — запитав він інакше.

— Питання не зрозуміле.

— Усе ясно… — простягнув Марик.

Аер продовжував свій скажений політ. Швидкість була божевільною. За бортом усе миготіло. Розбивати кабіну було вже просто безглуздо — висота була чималою.

— Агов, п’ятнадцятий?

— Слухаю вас.

— У тебе музика на борту є якась?

— Класика, рок, реггі, поп, реп, улі… — відрапортував робот.

— О-о-о… Багатий вибір. А ну вруби-но нам перед невідомо чим… Вруби-но нам… — і Марик чомусь згадав одного з улюблених виконавців свого діда. — Давай легенду реггі — Боба Марлі!

І тільки він договорив, як з динаміків полилася знайома Марику музика. «Клас!» — відкинувся він на спинку крісла, поринаючи в спогади.

Ось так, під спогади й під музику минулих днів, Марик провів близько години. Швидкість усе наростала, і в кабіні аера з’явилася вібрація.

— До кінцевої мети — п’ять хвилин, — вивів Марика із заціпеніння голос робота. — Починаю звіт по хвилинах.

Марик оглянувся — навколо все миготіло, до того ж, його все сильніше стало вдавлювати в крісло.

Йому знову стало не по собі, усе, що відбувалося навколо, почало дратувати.

— Вирубай все! — закричав він. — І зменшуй обороти!

— Виконання другого наказу від мене не залежить.

Але Марику вже було не до його відповідей; у голові з’явився гул, і з кожною секундою ставало важче дихати.

— Кисень подавай, нещасний! — закричав Марик.

— Усе давно в нормі, не треба хвилюватися.

Марика тим часом уже зовсім скорчило.

— Три хвилини, — продовжував безпристрасно відраховувати комп’ютер.

— Ох-йо! — тільки й викрикнув Марик. «Що ж робити? — почав міркувати він. — Адже треба поборотися, треба!»

І тут він згадав слова Марі: «Ти тримав у руках креоній… Згадай нематеріальний образ — це допоможе…»

«Який же образ? Ох, йо!» — йому стало ще важче, але іншого виходу в нього не було, і Марик змусив себе подумки повернутися до подій, які відбувалися в Диких Шахтах.

Аер же, ніби зовсім розуму позбувся; ні з того ні з сього він закрутився, як очманілий, у всіх площинах.

— Ах ти, котися-прокотися! — вилаявся Марик, але в думках продовжував чіпко тримати картинку, яка вже вимальовувалася в пам’яті.

— Одна хвилина! — прохрипіло з динаміків.

«Так, так, так… — продовжував міркувати Марик. — Креоній, пролам, астероїд… Так, так. Що ж, що ж? Майстер!» — гримнуло в нього в голові. І Марик раптом відчув, що йому полегшало. «Здається є, потеплішало…» І тут він піймав себе на думці, що може ясно уявити обличчя майстра лише під час їхнього розставання…. «Чому ж? — логічно почав міркувати він, часу залишалося обмаль. — Ага!» — тільки тепер він уловив ті зміни, які відбулися з майстром. Його обличчя, очі… Увесь його вигляд став світлішим, ніж звичайно. І щось спільне було у вигляді наставника й… астероїда. «Точно!» — зрадів Марик. І цей здогад здався йому правильним, тим більше, що було підтвердження — відбувалося диво: йому в цій страшній круговерті легшало. «Точно! Таке ж світло, яке йшло від креонія. Рівне, м’яке, чарівне… Світло!» — спливло у свідомості Марика, і йому стало так легко, наче він розгадав загадку, яку не міг відгадати три тисячі років… Світло астероїда, яке колись обхопило його колючим потоком, тепер, сяючи у пам’яті, допомогло. Марик чіпко тримав у свідомості й обличчя майстра, і чарівне сяйво астероїда — іншого нічого на думку не спадало, а чи має він рацію, чи ні, про це довідається через кілька секунд.

— Десять, дев’ять, вісім… — відраховував секунди комп’ютер.

Марик завмер.

— Три, два, один…

Більше нічого аерон СЕС-15 вимовити не встиг, бо наступної миті його розірвало і він перетворився на пил.

Марик же залишився цілим і неушкодженим й завис над кратером на величезній висоті.

На його подив, йому зовсім не було страшно. Незрозуміло чому, але він знав, поки світло буде жити в його свідомості, з ним нічого не трапиться. І йому від цього стало навіть радісно. Якби він зміг побачити себе з боку в цей момент, безсумнівно, вирішив би, що перед ним типовий божевільний; висить собі людина над землею й посміхається щасливо. Але Марику було напрочуд добре: він зрозумів, що його не спіткає доля неживого аера.

Але й ця довга секунда минула. Аер розірвало. Марик завис у повітрі, а потім його раптом огорнуло сяйво, яке чимось нагадувало оте, справді чарівне, світло. «Ще раз просвітили через креоній», — відзначив Марик. Потім його накрило якоюсь неприємною холодною хвилею.

Потім пролунав сплеск, і нова хвиля, несучи біль, облила його від голови до ніг. Марик же продовжував мужньо тримати в голові рятівний образ. Він хотів було крикнути, але раптом відчув, що його кудись потягло. Здавалося, наче сам простір, викрутившись, став поглинати його. Це було не дуже приємне відчуття та й небезболісне, але, на щастя для Марика, усе відбувалося дуже швидко. «Котися-прокотися!» — тільки й зміг невиразно пробурмотіти Марик, і це було останнє, що він зробив у центрі циклона, бо наступної миті Марика не стало.

* * *

— Усе, він зник, — невідривно стежачи за екраном, проговорив Юлик.

— Невже зник цілим? — ніби самому собі поставив питання професор.

— Той датчик, який в його ремінь вставила Марі, показує саме це. А наші прилади, як ви знаєте, не помиляються. Усе перевірено.

— Що з аером?

— Як і попередні спроби, — розвів руками Юлик. — У пил.

Професор мовчки глянув на монітор.

— Ну що ж, — вимовив потім він. — Той кролик повернувся в кратер через тиждень. Так що будемо чекати й сподіватися… І спостереження знімати не будемо…

Частина II: У центрі циклону

Невідомо скільки часу Марик самотньо сидів перед дивними, старовинними на вигляд дверима й ніяк не міг зрозуміти, як він тут опинився. Мало того, він навіть не міг піднятися, бо було ні з чого. Марик взагалі відмовлявся що-небудь розуміти, адже він сидів ні на чому! Ось така штука. Ні під ним, ні вгорі, ні ліворуч, ні праворуч, ні позаду, тільки спереду, за кілька кроків від змученого піддослідного, таємниче колихалися (саме колихалися) двері. Марика вже кілька разів пробивав холодний піт, як тільки він намагався що-небудь робити. Опинитися в такому місці — тут не позаздриш.

Марик навіть почав було подумувати, що він схибнувся, але потім швиденько відігнав від себе цю думку, а то можна було й справді збожеволіти. До того ж, на його думку, час уже було якось і вибиратися із цієї ситуації. Марику починало набридати таке дурне положення. У принципі, не можна було говорити, що він просто завис. Адже цей незрозумілий простір якось його тримав. Але як тільки Марик робив спробу піднятися, відразу наче провалювався у щось невидиме й нещільне. У такі миті Марику ставало просто моторошно. Бути ніде й провалитися в нікуди — таке й у страшному сні не насниться. От і виходило, що піднятися незрозуміло з чого звичним земним способом було неможливо. І тільки коли Марик поступово заспокоївся, з’явився один здогад. Марика раптом осінило: чим сильніше він напружується, тим сутужніше йому підніматися. Отже, розсудив він, потрібно спробувати навпаки. Треба повністю розслабиться. «Так, — проговорив подумки Марик, — такого в мене ще не було». І йому не залишалося нічого іншого, як випробувати своє припущення. Він, як тільки міг, розслабив м’язи й відразу відчув, як це Щось стало підтримувати його.

— Ага-га… — тихенько проговорив Марик, його голосові зв’язки видали звичайний шепіт, але у цьому кошмарному просторі шепіт гримнув так, що Марику заклало вуха й здалося, що рот його розірвався. Загалом, «доброволець» мало не скопитився. Він увесь напружився й знову почав в’язнути в просторовому Щось. Переляканий, як і кожен би на його місці, він просто щосили закричав. Принаймні, так здалося йому і його голосовим зв’язкам. Але насправді з горла не вилетіло ні звуку. Марику зовсім стало не по собі. «Якщо я й виберуся звідси, — думав він, — то з розірваним ротом і з порушеною психікою. От уже, котися-прокотися! Усе тут навпаки… Уже краще беззвучно в цьому Щось існувати». Але як би там не було, а треба було підбиратися до дверей, які вже стали дратувати. Тому він знову внутрішньо зібрався й постарався повністю розслабитися.

Простір відразу м’яко обволік його. «Будь що буде!» — подумав Марик і всією своєю масою обвис у незрозумілому середовищі. Ніщо не змусило себе довго чекати й ще щільніше оповило Марика, поставило його у вертикальне положення.

«Так-так-так, — навіть подумки продовжував не напружуватися „доброволець“. — Майже все добре, а от як тут справи з пересуванням? Розслаблено напружити ногу — це понад мої сили… А може, може просто крикнути — і беззвучний голос долетить як-небудь за двері? І хто-небудь відчинить… Ох і нісенітниця…» Але Марик все-таки спробував.

— А-а-а! — на все горло закричав він, але нічого не почув. «А якщо… — з’явився ще один здогад. І він крикнув не так голосно: — Хо!»

Цього разу вийшло зі звуком.

І в той же момент Марик відчув, як Щось м’яко придавило його вухо й начебто порвало його.

«Воно живе! — подумки вигукнув Марик і спокійніше продовжив: — І, судячи з його реакції, не проти мене… Ага, ага… — переварював Марик. — Напевно, потрібно що-небудь розумніше сказати». І він неголосно сказав:

— Хочу підійти до дверей!

Щось сильніше здавило його вухо.

«Що ж таке, щось знову не так, — здогадався Марик, продовжуючи свої міркування. — А може, якщо тут усе навпаки, то тут і не ходять? А сам бажаний предмет наближається до тебе? Там, у нас, — відстань, а тут її немає? Начебто далеко, а насправді — близько… Оце я міркую! — сам собі захопився Марик. — Схоже на марення, але ж я невідомо де!» І він продовжив розкручувати думку: — «Далеко, близько… Якийсь простір прислівників… Ну що ж, спробуємо ще разочок».

— Хочу, щоб двері були близько! — неголосно вимовив він.

Oп! І за мить Марик ледве не розквасив носа об ці двері.

«Це інша справа, — про себе проговорив він, радісно обвисаючи в Незрозумілому. — Що ж, Щось, підемо далі…»

— Відкривайся!

Двері відчинилися, і Марика наче упхнули туди. Той не очікував такого повороту подій і, заточившись, влетів у дверний отвір, ступив на підлогу, яка була твердою. Це було несподіваним, і Марик, не встигши перегрупуватися, упав, немов п’яний, у невеликому коридорі. А дивні двері в унісон його падінню з диким гуркотом зачинилися за ним.

«Нене рідна, я тут схибнувся», — розпластавшись на підлозі, подумки сплакнув Марик.

Відлежавшись, він став обмацувати навколо себе. Тут начебто усе було звичним. Піднявши голову, Марик огледівся. Праворуч і ліворуч — стіна, унизу — справжня підлога, угорі — типова стеля, спереду й позаду — двері.

«Поки ніби безпечно…» — зробив висновок Марик (вимовляти щось вголос він уже боявся.). І почекавши, поки минеться шум у голові, став помалу підніматися. Через півхвилини він, нарешті, зайняв вертикальне положення. Стояти й невідомо чого чекати здавалося безглуздим. Він прислухався — за дверима було тихо. Підійшовши, Марик тихесенько відкрив їх. Перед очима була частина невеликої кімнати.

Панувала тиша.

«Ну що ж, — подумалося Марику. — Далі тягнути незмога!»

І він, замружившись, сильніше відкрив двері й переступив через поріг.

Зробивши парочку кроків, він зупинився, і відкрив очі. Бічним зором Марик відзначив, що ліворуч відбувається якийсь рух і повернувся в ту сторону й вимір…

Перед ним, кроках у десяти, по всій ширині кімнати стояв довгий стіл, за яким сиділи трохи дивного виду істоти, які нагадували людей, тільки дрібніші й досить страшненькі. Якась неповноцінність була в їхній зовнішності. Було їх п’ятеро, усі в звичному для Марика одягу, тільки трохи старомодному й занадто порваному. Двоє праворуч були в піджаках, причому в другого піджак був накинутий на голе тіло, двоє інших, які сиділи посередині, були у квітчастих потьмянілих сорочках, крайній же ліворуч мав найпристойніший вигляд — він був поголений, на відміну від своїх зарослих побратимів, на ньому була світла футболка, поверх якої накинутий жилет.

Таку команду мав задоволення спостерігати Марик. Він насторожився і, ще раз обвівши довгим поглядом цих незрозумілих хлопців, поставив запитання.

— Ви хто?

Істоти переглянулися, а потім продовжили роздивлятися Марика.

— Ми? — кашлянувши, перепитав крайній ліворуч, знизав плечима і вимовив: — Біси.

У Марика відвисла щелепа.

— Страшки! — вигукнув найохайніший із цієї зграї й відразу одержав звучний потиличник від побратима, який сидів поруч.

«Так, так… Тільки не вдумуватися, — заспокоїв себе Марик. — Біси, то й біси, страшки, то й страшки…»

І тут його немов струмом ударила чергова здогадка:

— Чи не мої біси?

— А то чиї ж, — закивали головами ті й зайорзали на місцях. — Твої, твої…

Марик ледве на підлогу не сів. «Що тепер робити?» — захвилювався він. — «Що ж… Ага! — ледве не підстрибнув він. — Молитва!» Але слово Марик згадав, а от далі, як не намагався, так і не зміг вивудити зі своєї голови жодного слівця з молитви. Звичайно ж, важко згадувати те, чого ніколи не знав раніше. Але тут Марик помітив, що біси, які, не відриваючись, дивилися на нього увесь час, ледве стримуються від сміху, прикриваючи свої потворні мордочки такими ж потворними ручками.

— Чого це ви? — Таке поводження братух було неприємно бачити. Втім, так само, як і їх самих.

Ті ж, не маючи більше сил стримуватися, гримнули зі сміху.

— А-ха-ха! О-хо-хо! — просто заверещали страшки. Деякі навіть під стіл попадали. Тільки крайній ліворуч, мабуть, головний, лише посміхався.

— Дивіться, дивіться на нього, — указав він гачкуватим пальцем на Марика, — він хоче згадати те, чого й не знав ніколи! О дає! Справжній хазяїн!

Біси зайшлися так, що Марику здалося, що вони от-от полопаються від сміху.

— Я… Я… — голосно дихаючи від люті, що закипала в ньому, проговорив Марик, наближаючись до стола. «Давати знущатися із себе цим виродкам? — обурився він. — Ну ні!»

І Марик продовжив свій наступ. «Зараз я вам покажу, бісівня пустопорожня», — підійшов він до стола.

— Дивіться, дивіться, — вигукнув крайній ліворуч, знову показуючи пальцем на Марика. — Він хоче… він хоче побити нас!

Біси вже просто качалися під столом, тримаючись за животи.

Марик зовсім розлютився. «Зараз я вас поганяю по цій бобровій хатці!» — розгнівано подумав він.

— Стій, стій! — раптом прокричав крайній праворуч, найдрібніший, він навіть витягнув уперед долоньку, зупиняючи Марика. — Адже ми — це майже ти. Удариш — собі ж боляче зробиш.

— Ти мене ще вчити будеш?! Ану ж бо, іди сюди, звіря, — витягнув він з-під стола одного, у брудній сорочці. Той тільки весело заверещав у відповідь.

— Смішно, говориш, дуже… — ледь не прошипів Марик. — А ось на тобі! — і він, піднявши біса за комір, жбурнув його, немов тріску, вперед. Той, пролетівши над столом, з усієї сили вліпився в стіну.

У той же момент Марик відчув найсильніший удар у чоло, який, на загальну радість, кинув його на підлогу. Марик навіть крикнути нічого не встиг. Так усе миттєво відбулося.

— Дурило, — похитав головою найдрібніший біс, дивлячись, як Марик піднімається. — 3 нами ж не так треба…

— Заткнися! — гаркнув на нього головний, а потім прикрикнув і на інших: — А ну цитьте, чорти! Угомоніться! Хто знає, для чого він сюди прийшов. — І біс знову вказав пальцем на Марика.

У кімнаті відразу запанувала тиша. Братухи швиденько розсілися на свої місця і витріщилися на Марика.

— Ну, здрастуй, хазяїне, — спокійно проговорив головний. — Вітаємо тебе в нашій першій площині!

Усі інші після цих слів дружно закивали Марику.

Той тільки посміхнувся, дивлячись на все це. «А й правда, — подумав він, потираючи забите чоло, — чого дарма заводитися? Тримати себе в руках треба, потрапив — то потрапив, котишся — прокотишся… Треба, як і раніше, — до всього з гумором». Уголос же він вимовив:

— Здорово, здорово, братухи. Можете не кивати й не кланятися. Присісти можна?

— Про що розмова, — проговорив другий ліворуч. — Звичайно, сідай. Стілець у тебе за спиною.

Марик обернувся. «От чорти смугасті!» — посміхнувся він і, про всяк випадок, штовхнув стілець ногою — раптом підставка?

Той стояв як укопаний.

— Не хвилюйся, це не розіграш.

— Подивимося, — Марик обережно опустився на сидіння. Усе залишалося на своїх місцях.

— Ну то що розповісте, прокляті? — запитав Марик. — Як тут живете-поживаєте?

У відповідь — ані слова. Усі п’ятеро дивилися на Марика, підперши голови кулаками.

— Чого мовчите, окаянні?

Знову тиша.

— Братухи, я востаннє запитую. Не то дивіться — почну замислюватися, як од вас позбавитися!

Біси переглянулися і зайорзали на місцях. Потім головний, кашлянувши в кулака, обережно запропонував:

— Може, по п’ятдесят?

— Давай, — проговорив Марик. — За зустріч.

І він обвів поглядом всю компанію. «Так-так, — подумав при цьому він, — повне звиродніння… І я, із цими виродками…»

Крайній праворуч страшок раптом викрикнув:

— За світ тіней!

Неприємний холодок пробіг по тілу Марика.

— Як ти сказав? — запитав він у бісеняти, опускаючи чарку.

Усі біси якось дивно переглянулися, а головний невдоволено зиркнув на малого.

— Ану ж бо, ось що… — проговорив Марик, пити йому зовсім перехотілося. — Давай, головний, викладай, де я, і взагалі, як мені звідси вибратися!

Той зайорзав на місці, а Марик, помовчавши, додав:

— Давай, давай, страшок-пиріжок, кажи. А то почну замислюватися, як би вас позбутися. А я хлопець іноді тямущий буваю!

— Що ж, — простягнув головний. — Не хочеш, ну й не треба. А ми — вип’ємо. Так?

Інші дружно закивали. А потім, разом осушивши чарчини, почали закушувати. Видовище не з приємних: плямкання й напіввереск були невід’ємною частиною процедури.

«І я збирався з ними пити!» — про себе дивувався Марик, дивлячись на це мерзенне поїдання.

Бісівська ж бригада, не звертала на нього ніякої уваги, а продовжувала з якоюсь дикою жадібністю поглинати їжу.

«Гірше за свиней, — похитав головою Марик. — Добре, що в нас такого немає… Хоча ні, буває й таке…»

Марик з відразою поставив чарку на стіл. «Щоб я коли-небудь ще набрався?! Усе, досить, якщо виберуся звідси — табу!» — вирішив про себе він.

Тим часом біси ум’яли все, що було на столі, причому в деяких мисок були відкушені краї. І тепер сита шатія-братія розвалилася на лавці й сито дивилася на Марика.

— Та скажи ти йому, Головний, — порушив тишу крайній праворуч. — Розкажи, та нехай собі котиться в наступну площину.

— Так, Малий має рацію, — штовхнув у бік головного той, що сидів з ним поруч. — Скажи, та й хрін з ним. Нам що, гірше?

— Хто знає, — потер підборіддя Головний.

— Та точно, скажи, а то й справді задумається, — загомоніли інші.

— Ну раз така справа, — прогугнявив Головний, — то слухай. Ти залетів у першу площину. У Світі тіней їх, хоч ставок гати.

— Кого їх? — перепитав Марик.

— Площин, хазяїне, — вставив Дрібний.

Головний невдоволено покосував на нього й продовжив:

— Зрозуміла справа. Отож, дорогенький, ти — у першій… — проговорив він і замовк.

— Ну, а далі?

Той огидно посміхнувся. Інші біси із заздрістю й повагою подивилися на старшого.

— А хто його знає, що там далі, — пробубнів він. — Начебто сон там якийсь бродить, начебто я так чув.

— Ви що ж, чорти смугасті, — обурився Марик, знущаєтеся наді мною?!

— Хазяїне, а хто ми такі, щоб усе знати? — проговорив той, що сидів поруч із Головним, інші дружно закивали. — Ми всього-на-всього біси. Як нас закинули сюди, так ми й сидимо тут. А що там, — і він невиразно махнув рукою, — нам знати не дано… І взагалі, мені здається, — і біс подивився на Головного й на інших, — нам уже й пора.

— Е-е-е! — вирвалося в Марика. — Як це, пора?

— У твій світ, хазяїне, — проговорив третій. — Ти злий, примітивний для нас як раз. У тебе. Ми ж усі твої.

— Не зрозумів, — пробурмотів Марик. — Я ж тут, як же ви — туди?

Біси здивовано переглянулися.

— Точно… — розвів руками третій. — Його ж там немає!

— Та-а-ак… — похитали головами біси. — Що ж тепер робити?

— А що робити, — проговорив Головний. — Його бачимо? Бачимо, а там він чи тут — яка різниця? Хлоп! — стукнув він кулаком по столі й біси зникли. Точніше, зникло четверо, малий залишився сидіти за столом.

— Куди це вони? — запитав Марик.

— До тебе.

— І де це вони?

— У тобі.

Марика пересмикнуло. «Нічого не розумію, як це тут усе й окремо, й разом, та й нехай».

— Ти чого залишився?

— Взагалі-то я маю бути з усіма, але… Тут є вихід. Точно не скажу, але тобі можна буде спробувати вибратися звідси через сон.

— Нічого не розумію…

— І не треба, не вдумуйся. Просто йди, і все.

— Куди йти?

— Віконце бачиш?

Марик оглянувся по сторонах.

— Ні…

— Дивися туди, — і Малий указав рукою у верхній правий куток кімнати. Марик глянув туди й помітив щось схоже на невеликі ставні.

— Пірнеш туди, — швидко проговорило бісеня. — Може, й потрапиш у сон.

— Чий? — автоматично запитав Марик.

— Краще, звичайно, у свій. Так вірніше. Через нього ти зможеш виявитися на тому світі.

— Як на тому?

— Я про той світ, звідки ти.

— A-а… Ну а якщо потраплю не у свій?

— Не знаю. Може, зникнеш незрозуміло в якій площині. А може, покочуєш по снах, а там, дивишся, і у свій потрапиш. І… Ой-ой-ой!

— Чого ти?

— Та тягне мене за своїми.

— Терпи та розповідай швидше.

Бісеня, відсапавшись, продовжило:

— Я сам так здогадуюся, є загальний сон, потрапиш туди, а там як-небудь розберешся й побачиш свій, упізнаєш, — бісеня стало зеленіти. — Тільки наші тобі заважати будуть, може, і не вийде.

— А що ж робити, Малий?

— А як ти потрапив сюди?

— Так як. Закинула мене сюди одна зграя.

— Саму суть, хазяїне. Та говори швидше — мене туди тягне!

Бісеня стало морщитися, зменшуватися в розмірах і ставати схожим на старе сухе яблуко.

— Ну це… Центр циклона, аер розірвало. А я залишився цілий, бо… А! Марі, розумничка, підказала — креонієве світло!

— От і думай у кепських ситуаціях про це світло. Тут це — твій талісман.

— А чому ти мені допомагаєш?

— Я незабаром покину тебе. Ти ще не знаєш, але в глибині душі ти майже позбувся мене. Я піду до нового хазяїна, якщо знайду, а в тобі мені дуже важко.

— А за що ти відповідаєш у мені?

Але його питання пішло в порожнечу — біс випарувався безвісти.

— Так-так, — зітхнув Марик, переварюючи все почуте. — Виходить, потрібно повторити сеанс спогадів…

Він сконцентрувався й знову у своїх думках побачив креонієве сяйво. На його подив, за столом відразу з’явилися всі біси.

Причому всі як один були з незадоволеними пиками.

— Що, братухи, не подобається? — посміхнувся Марик. — Будете заважати — взагалі позбудуся. А ну швиденько, сходи мені в правий верхній куток!

Секунда — і біси, видершись один на одного, утворили живі бісові сходи. Малий виявився на самому верху й знаками показував Марику, щоб той квапився.

— Е-ех! — вимовив Марик і, намагаючись не випускати з пам’яті чарівне сяйво, поліз нагору по бісівських спинах.

— Не подобається, чорти смугасті, — примовляв він при цьому. — Спасибі Юлику, однокласничку, хоч разок на вас покатаюся, поріддя бісівське.

А про себе подумав: «Виберуся — обов’язково позбудуся. Подумати тільки, п’ятьох виродків із собою тягати! Добре, що хоч Малий геть звалює…»

— Ну що ж, хазяїне, влазь! — зустрів його Малий, відкриваючи ставні. — Нам туди не можна. Не забувай образ, що врятував тебе. У Царстві Великого Сну це, можливо, єдине, що придасться.

— Спасибі, Малий, — потріпав його по плечу Марик. — А ви, братухи, прощайте!

І він, глибоко зітхнувши, проліз у віконце. Його відразу, як і тоді, у центрі циклона, почало проковтувати. Хоч це було й неприємно, але й не ново. І Марик цього не злякався. Боявся він лише одного — випустити з пам’яті чарівне сяйво… І ось так, чіпко тримаючи сяйво у свідомості, Марик повністю віддав себе в руки невідомості, що стала вже знайомою…

Цього разу його смикало сильніше. За мить ця невідомість закрутила його, немов пропелер, причому у всіх можливих площинах. Довго так тривати не могло, Марик відчув, що ще трохи — і йому кінець. Але, на щастя «добровольця», цього не трапилося. Через якийсь час, коли він подумки вже розпрощався з життям, уся вага злетіла з нього. Йому раптом стало легко, як ніколи. Спонуканий цікавістю, він відкрив очі й, оглянувшись, відразу закрив. Він просто обімлів. «Котися-прокотися! Не може такого бути!» — подумки вимовив він, іще б — відкрити очі й не побачити себе самого, у той час, як ти існуєш… Такому не зачудуватися важко. Марик знову відкрив очі. Так і є — він став невидимим. Оторопілому Марику нічого не залишалося, як тільки скоритися. Тим більше, що зміни не були неприємними або важкими. Навпаки, Марик почував себе добре. До того ж, його перестало крутити, і він тепер навіть не летів, він струменів у просторі невидимою ефірною хвилею.

«Взагалі-то, непогано, непогано… — продовжував спостерігати за своїми відчуттями Марик. — Так вільно, хоч і незвично… А що там Малий про сон говорив? Потрапити в нього потрібно наче…»

Щойно він подумки вимовив ці слова, довкола нього замиготіли різнобарвні відблиски.

Марику здалося це цікавим і він ще раз вимовив: «Сон».

Відблиски заграли ще швидше.

«Е, та тут, мабуть, уся справа в слові… Як там бісеня про сон марило? Загальний, чужий, мій… Ага! Мені потрібно в мій сон, мій сон!» — у такт своїм невидимим хвильовим рухам вимовив Марик.

Зміни в навколишньому світі не змусили себе чекати.

Вогники-відблиски закрутилися довкола нього ще швидше, причому з кожною миттю їх ставало усе більше й більше. А потім до Марика ясно долинув чийсь голос. Голос повільно щось проголошував на всю граючу вогниками невідомість. Марик прислухався… Потужність цього голосу була величезною, він доходив до самої серцевини невидимого Марика. Вимовлені слова, сплітаючись римою, розліталися по всьому простору, незримо заповнюючи його:

Потім голос раптово замовк. Марик же продовжував пливти серед відблисків. Через якийсь час він відчув, що почав рухатися швидше. Вогники взагалі замиготіли, застрибали. Здавалося, що весь простір починає кудись прямувати. Незрозуміло як, але Марик усе сильніше відчував це дике неземне прискорення.

«Тільки б не вліпитися в що-небудь!» — розсудив він. Іншого йому на думку не спадало.

Зненацька Марика крутнуло спочатку ліворуч, а потім праворуч. Потім страшенно понесло в якусь прірву, де по дорозі розвернуло, а потім його начебто вштовхнули в якийсь інший, щільніший простір. Тут Марику знадобилися сили, він ледве протиснувся вперед крізь це середовище. «Так… — говорив про себе Марик, вирвавшись на волю, — якби мене так не розігнали, я б тут зав’яз, котися-прокотися! Виходить, моїм рухом тут керують…» Але йому довелося перервати свої міркування, бо він, пролетівши по якомусь темному коридору, на всіх парах улетів… у свої сни.

Він одразу впізнав знайомий розгардіяш.

А придивившись краще, Марик зрозумів, що трохи помилився — тут були не тільки його сни, тут жила і його пам’ять. Картинки далекого дитинства то тут, то там спалахували, освітлюючи простір колишніми спогадами і яскравими моментами його, Марикового, життя. Він, наче заворожений, просто застиг на місці й, не відриваючись, дивився, як знайомі йому образи з’являлися, а потім зникали в безодні. І все це упереміш із різнобарвними відблисками. До всього, усе це протікало дуже плавно, і одні події практично не перепліталися з іншими, живі картини не заважали одна одній. А спостерігати за таким грандіозним спектаклем було просто одне задоволення. Почуття захвату аж розпирало Марика. Йому здавалося, ще зовсім трохи — і він займе невидимим собою увесь цей різнобарвний простір. «Справжні чудеса! Ось тобі й центр циклона!» — подумки захопився Марик. І раптом…

— Ну як, ти готовий? — почув він чиєсь питання.

Марик швидко розширив свій огляд. У цьому просторі те, що він зробив, інакше й не назвеш.

Марик побачив, що ліворуч угорі від нього з’явилося щось сяюче й тріпотливе. Звідти й долітав голос.

— Незрозумілий птах! — вигукнув він, придивившись. Як же! Це чудесне створіння було невід’ємною частиною його дитячих снів Це був птах, але риси його увесь час змінювалися й були невловимими. Марик його так і прозвав — Незрозумілий.

— Ти готовий? — м’яким струмочком долетіли до Марика слова.

— До чого ж?

— Ти повинен пройти все спочатку, — затріпотів Незрозумілий.

— Спочатку?

— Свій шлях, свій шлях…

— А як же… — почав було Марик, але осікся, бо побачив, що знову набув своєї колишньої форми. У нього знову з’явилися голова, руки, ноги й все інше. Він знову став таким, яким йому було звично.

— Скажи, ластівко, — звернувся він до Незрозумілого (дивуватися він уже стомився), — як вибратися звідси? Тут, звичайно, дуже навіть гарно, але…

— Я ж сказав тобі, твій шлях.

— Як це заново? Усі свої двадцять сім років? День за днем, рік за роком?

Птах перемістився трохи вперед.

— Дивися! — сказав він.

Марик глянув уперед. Перед ним розкинулося широченне поле золотавої пшениці. Посередині проходила дорога і рівною смужкою прямувала до обрію. Невідомий простір зник, тепер усе було звично для очей Марика. Над ним було неосяжне синє небо. Сонечко ж тільки почало з’являтися. Марик згадав, де він бачив це поле. Як же! Коли він був зовсім маленьким і гостював у бабусі в селі, він не раз пробігав тим полем, але так повністю й не переходив його…

— А тепер — поквапся, — знову вимовив птах. — До заходу ти повинен закінчити свою подорож знайомими краями. Не встигнеш пройти, зрозуміти — з настанням темряви невідомість поглине тебе. І я не знаю, що буде з тобою далі.

Оторопівши, Марик слухав, не в силах щось запитати або просто вимовити.

— Іноді я буду з’являтися, — додав Незрозумілий. — І якщо зможу чим-небудь допомогти, допоможу. І пам’ятай — тут сни переплітаються з реальністю. Та й сама реальність не є справжньою. Але, насправді, усе тут твоє… До зустрічі…

І птах зник.

Марик стояв і не наважувався поворухнутися.

— Ну ти й нагрузив мене, пташе, — пробурмотів він. — Нічого не зрозуміло.

До нього дійшло тільки одне — треба йти через поле.

«Життя прожити, не поле перейти» — прийшла йому на пам’ять приказка, і Марик посміхнувся. «Тільки не таке, напевно, поле те».

— А! — уже вкотре Марик відмахнувся від усього рукою. — Іти, то йти, іншого тут і не дано.

І він, зібравшись із силами, ступив на дорогу. Нічого дивного не відбулося, і Марик рушив далі. Кроків через п’ятдесят Марик плюнув на всяку обережність і покрокував швидше й упевненіше.

Сонце вже наполовину перейшло через обрій, починалася звичайна літня днина.

Усе пробуджувалося навколо. І Марику навіть почало здаватися, що так добре буде протягом усього переходу. Але пройшовши по дорозі близько години, Марик глянув на небо і побачив, що по ньому пробігла хвиля. Він це побачив чітко. Наче на морі. Він зупинився, як укопаний, бо згадав один із найстрашніших своїх снів.

Треба було щось робити, але Марика наче щось скувало, він лише тривожно вдивлявся вдалину. За секунду він побачив те, чого зі страхом ждав: поле почало скручуватися, немов килимова доріжка.

«Невже й мене зімне?! — із трепетом подумав Марик, продовжуючи стежити за валом, який стрімко наближався й збільшувався. — Якщо мене закрутить у цей пшеничний килим, я не витримаю», — проговорив подумки Марик.

Але так і продовжував стояти на місці У принципі, бігти було нікуди, хвиля однаково нагнала б його.

«Що ж, — подумав Марик, — залишається одне — світло».

І він, уже вкотре за свою подорож, відтворив у своїй голові таку потрібну, дорогу й рідну картинку.

«Креонію, чарівний метале, світло!» — встиг проговорити заклинання Марик, уявляючи собі ці образи, і гігантська хвиля впала на нього… Але, як це вже стало звичайним, чудо відбулося знову: Марик навіть нічого не в'дчув, коли на нього перекинулися поле, яке сказилося, дорога… Лише м’який вітерець облив його з голови до ніг, після чого він відкрив очі — перед очима знову простиралося ласкаве поле, він стояв на тій же дорозі. Усе, як і колись, якщо, звичайно, не вважати, що все навколо стало білим від снігу.

І хоча зовсім не було холодно, Марик для пристойності пощулився.

— Ось і зима прийшла! — він нахилився й зачерпнув у пригорщу сніг.

— Ха, майже як справжній, навіть прохолодний…

Марик зліпив сніжну грудочку й, запустивши її куди подалі, рушив уперед; йому треба було йти: хоч узимку, а хоч улітку…

«Але ж я добре пам’ятаю цю хвилю, — міркував він просебе. — Вона кілька разів мені снилася, і коли мене накривало, я від страху просинався. А отут, бач, майже й не відчув нічого. Щось далі буде?»

«Ти повинен встигнути заново все пройти й зрозуміти», — повторив Марик про себе слова Незрозумілого птаха. «Гм, який такий шлях?» — не міг зміркувати Марик. Але йому довелося відірватися від своїх роздумів, бо довкола почали знову відбуватися деякі зміни.

Права половина поля спочатку захиталася, а потім зненацька зникла, але лише на мить. Потім картинка з’явилася, але вже інша: праворуч від Марика було його відображення. Як у величезному дзеркалі, він побачив і поле, й себе на дорозі.

Дзеркало, то дзеркало. І він продовжив свій хід засніженою дорогою, лише іноді дозволяючи собі поглядати на власне відображення. Через якийсь час він став зауважувати, що картинка по іншу сторону стала змінюватися.

Марик нервово оглянув себе. Ні, він, Марик, не змінився (це його трохи заспокоїло), а от його відображення стало іншим. Тепер Марик теж бачив себе, але маленького, шестирічного. Спочатку він це якось і не второпав, але потім зрозумів, що це було правдою.

— Ха! — посміхнувся він, дивлячись на відображення. — Привіт, малюче!

Той подивився на нього, щось хмикнув у відповідь і кивнув на дорогу: мовляв, давай, тупоти вперед, не відволікайся!

«Не відволікайся, — повторив про себе Марик. — Звичайно, спасибі тобі, малюче!»

«Так, тут хтось лихо мені кує, уся ця метушня для того, щоб мені перешкодити пройти це поле. Хто ж цей хтось?»

Але роздумувати над цим припущенням він не став, а бадьоро покрокував по дорозі, знову вже в літньому варіанті. Снігу наче й не було.

«Уперед, уперед, — подумки підганяв себе Марик. — Не позіхати, не зупинятися!»

«А може, бігом спробувати?» — запропонував він самому собі й у легкому темпі побіг курною дорогою, на ходу примовляючи:

— Уперед, уперед. Не позіхати, не відставати, ні на що не звертати уваги!

Сонце невблаганно піднімалося усе вище й вище.

Марик продовжував свої міркування: «Цікаво, а як же я довідаюся, що до фінішу підбіжу? А ну думай, думай… Ага! Пшеничне поле — це один із моїх перших снів. Виходить, коли побачу один із останніх, то незабаром я на волі. Так виходить? А який же там останній? Про що він? Не пам’ятаю…»

Марик тільки головою похитав.

Через якийсь час довкола почалися чергові зміни. Цього разу величезне небо, по всій своїй довжині перетворилося на гігантський екран. Різні події, пов’язані з його, Марика, життям, а також сновидіння з’являлися на цьому екрані. Марик спочатку зупинився. То тут, то там у небі виникали знайомі картини: він бачив себе маленьким зі своїми батьками, як вони разом гуляли берегом моря… Потім ця картинка змінилася — маленький Марко ширяв у небі, наче альбатроси чи буревісники (так він ріс). І всі ці картинки були наче живі набагато яскравіші, ніж тоді, коли снилися. Екран продовжував спалахувати картинками з його життя. Життя у сні й наяву. З’являлися й такі епізоди, про які він давно забув.

Марик не знав, скільки пройшло часу — тут була й любов, і дикі оргії, і п’яні розборки-бійки, і сни, сни, сни…

Марик просто замилувався цим незвичайним видовищем. Йому хотілося дивитися й дивитися… Раптом його кинуло в холодний піт — треба ж встигнути! Тут, звичайно, красиво, але треба додому!

Гігантський екран відразу згас, і Марик побачив, що сонце вже в самому зеніті.

«От лихо», — подумки сказав Марик і хотів було рушити з місця, але не зміг. Точніше, не захотів. Він розумів, що треба не стояти, а мчати щодуху, але Марик зараз не хотів цього робити. Бо перед тим, як небо стало звичайним, Марик встиг дещо помітити у верхній частині екрана. І тільки після того, як екран зник, Марик осмислив цю картинку. Після чого завмер, затамувавши подих.

Він знову спрямував погляд на небо, подумки намагаючись викликати бажаний епізод. На екрані з’явилася картинка, як Марик вперше побачив свою майбутню дружину — Олену Соборову. Ту саму, у яку втріскався по самі вуха, ту саму, у яку закохався і Юлик.

Усе це промайнуло в голові Марика, як на екрані висвітилося, а потім майже одразу погасло дороге зображення. Але Марику знову захотілося побачити картину, коли вона зайшла до них у клас.

Їхні погляди відразу зустрілися, і Марик тоді просто прилип до свого місця. Він завмер, у грудях спочатку теж усе завмерло, а потім щось скажено заколотилося. Марко відразу потонув у ясно-синіх очах новенької. А вона… Вона швиденько перевела погляд на вчительку, тим більше та щось запитала.

Потім, коли Марко й Оленка вже зустрічалися, вони часто згадували той момент.

І ось тепер цю мить і відобразив небесний екран у повному обсязі. І Марку тепер захотілося знову побачити й пережити цю подію. Таку маленьку й незначну за часом, але таку значущу в його житті.

«Що ж робити, як же бути? — із сподіванням дивився Марко на небо. — Ага! Птах говорив, що це мої сни й мої переживання. То, може, і сам я щось значу? Зараз спробую».

І Марик швиденько розкидав усі думки, залишивши в самому центрі дорогу картину. На мить він завмер і освітив її креонієвим сяйвом.

— Ух! — тільки й видихнув він, коли, глянувши на небо, побачив те, що загадував. — Нова учениця зайшла до класу…

— Зупинися, мить… — благоговійно прошепотів Марик, благаючи час зупинитися. І це трапилося — вона, його майбутня дружина, стояла перед ним. Як давно це було! І як недавно! Хвилину Марик милувався цим світлом чарівності й краси, що проливався з небесного екрана. І раптом йому захотілося додому. Додому, до тієї, яку дуже й дуже кохав! До своєї коханої.

«Її ж багато хто домагався. Юлик взагалі ненормальним став… А Оленка мене вибрала… А я вештаюся… А вона терпить… Розумничка моя…»

— Так! — рішуче проговорив він. — Настав час вибиратися звідси! Мені все це набридло! Хочу додому! Ви всі чули?!

Але навколо був тихо, лише слабкий вітерець легенько колихав колосся. Марик знову стояв на дорозі посередині величезного поля.

Сонце почало повільно скочуватися до краю.

Марику стало самотньо й сумно.

— Пташе, хоч ти з’явися? — вирвалося в Марика.

— Я тут, тут.

— Що порадиш робити далі? Я втомився від цього! Скільки ще йти й через які перешкоди перескакувати?

— Ну, додому так зразу не потрапиш. Тобі треба спробувати потрапити в який-небудь сон, де є вона. А далі все в твоїх руках, пам’ятай, можливе все…

І птах розчинився в небі. «Потрапити в сон, де була б Оленка? — задумався Марик. — Звичайно, бувало, снилося… Ну, що ж, давай, креонію-меонію. Каюся, що шматочок колись продав. Каюся, винен. Але прошу щиро, допоможи мені!»

І за мить сновидіння накрило Марика. Це був не дуже приємний сон, Марко його майже не пам’ятав. Його дружина йшла від нього з іншим чоловіком, а він безпомічно стояв і озирався навколо, бо не міг зрушитися з місця.

— У-у-ух! — пересмикнувшись, прокричав він. І після його вигуку почалися зміни: усе захвилювалося, заколихалося, а потім і зовсім зникло. Марику навіть здалося, наче він провалився кудись… А потім Марик раптом опинився на дивані у своїй кімнаті, перед ним сиділа дружина й гірко плакала.

— Маричку, це ти? — крізь сльози говорила вона. — Який дивовижний сон…

Оленка, уткнувшися в плед, просто розридалася.

— Навіщо ти мене мучаєш, Марку? Я так стомилася, якби ти знав! Хіба я думала, що так буде? Та й ти, ти сам таким не був!

«Так, звичайно, радосте моя!» — хотів було вигукнути Марко, але крик замерз у нього в горлі. Він не міг нічого говорити. Він зрозумів це. Марик наче й був тут, але його в той же час не було в цій кімнаті. «Сонечко, я знаю, що я не правий…» — але думки не могли вирватися назовні. І чи то сон, чи то ява продовжувала повільно крутитися… І Марик ніяк не міг вплинути на те, що відбувалося. Він міг тільки дивитися і лаяти себе.

«Е! — ляснув він себе по лобі. — Світло, сяйво ж є. Я ще пам’ятаю його. Ану ж бо!»

І Марик загадав…

Просто поговорити з коханою. І хоч кінчиками пальців торкнутися її.

Він застиг на місці, благаючи чарівне сяйво й не перестаючи дивитися на свою Оленку.

Вона раптом здригнулася, перестала плакати й, забравши долоні від обличчя, глянула на Марика.

Простір, у якому вони зараз перебували, колихнувся, і на долю секунди освітився м’яким світлом.

Марик оглянувся — він стояв у своїй квартирі.

— Ох ти… — тільки й видихнув він.

— Марку, милий, ти? — покликала його Оленка.

— Я, — голосом, який зривався від хвилювання, вимовив Марик.

— Ти чуєш мене?

— Звичайно, звичайно.

Це був уже не сон. Оленка сиділа перед ним уже в іншому одязі, але на тому ж самому місці, її улюбленому, — у куточку дивана.

Марик спробував підійти, але в нього не вийшло, здавалося, наче його приклеїли до підлоги.

І тут він помітив, що вся ця набридла невідомість і темрява, які оточували його, почали потроху закручуватися довкола нього. Хоп! І Марика вже затягло в цей вир.

«Знову вихор! — відзначив про себе Марик. — Може…»

Але він не встиг додумати — його наче струмом ударило. Марика всього пересмикнуло, і він відчув, що кудись просто падає. Мить, і…

* * *

— Ба!! — почув він знайомий голос. — Із прибуттям, Марку Сергійовичу, із прибуттям!

Марик відкрив очі й оглянувся.

Він сидів у напівпрозорому, схожому на стоматологічне кріслі на невисокому подіумі, посередині невеликого лабораторного відсіку. А перед ним стояли два його мучителі — Юлик і його шеф.

— Закріпіть його швиденько! — скомандував Герман Германович, і Марик відчув, як його сильніше вдавило в крісло. Він оглянув себе, але ніяких ременів не побачив.

— Нова розробка, Марко-мандрівник! — єхидно сказав професор. — Спеціально для вас. Щось типу тваринного магнетизму… — додав він, і вони разом з Юликом розсміялися.

«Фашисти недороблені, — лайнувся про себе Марик. — Прийде мій час…»

— Я вітаю тебе, Юлику, — продовжив професор. — Марко Сергійович живий-здоровий і ніяких ушкоджень.

— Що є, то є… — самовдоволено посміхнувся асистент.

— А навіщо ж мене в крісло вдавлювати? — проговорив Марик (у ньому починала закипати злість). — Якщо все нормально? Я повернувся. Відпускайте!

Професор і Юлик, переглянувшись, заіржали, немов коні.

— Ти чув?! — крізь сміх звернувся професор до помічника. — Ти чув?

Той же заливався ще більше.

— Ах ви… — ледве не задихнувся Марик. Він хотів уже вириватися із крісла, але згадав про креонієве сяйво. А, згадавши, зрозумів, що ця витівка зараз безглузда, а зрозумівши, трохи заспокоївся.

— Спокійніше, однокласнику, спокійніше… — сказав Юлик, відсміявшись.

— Я спокійний, це ви — людці нервові.

— Не треба було креоній красти, дорогоцінний ви наш екземпляр, — заговорив професор. — Не поцупили б — не було б вас зараз тут. — І він розвів руками в сторони. Марик промовчав у відповідь.

— Так, до речі, Марі, і ви, хлопці, — повернувшись, звернувся професор до своїх охоронців, — зніміть-но з нього ремінь.

Марик повернув голову й тільки зараз помітив, що в далекому кутку за столом сиділи знайомі йому люди.

— Що ще за нові штучки? — захвилювався Марик.

— Не напружуйся, братику, не напружуйся, — проговорив один із тих, хто підійшли. Марик хотів було вчинити опір, але крісло тримало так щільно, що він був не в силах поворухнутися.

— Готово! — проговорив бритоголовий, знявши з Марика ремінь.

— Давай його сюди, — сказав Юлик…

— Так, так, — продовжив він, коли ремінь опинився в його руках. — Оп!

І він витягнув з нього мініатюрну пластинку.

— Марі завжди чудово працює, — голосно заявив професор. — Сходи-но, Юлику, перевір цей чіп. А ми поки почекаємо, побалакаємо.

Асистент вийшов, а головний почав ставити Марику питання. Але Марко вперся й не сказав у відповідь ні слова.

Через кілька хвилин у лабораторію повернувся асистент. Він упівголоса щось сказав головному, і той невдоволено поморщився.

«Ага! — зловтішно посміхнувся Марик. — Не вийшло ні хріна!»

— Що ж, — проговорив професор. — Добре.

Тоді Юлик дав відмашку рукою, і невеликий округлий подіум, на якому було закріплене крісло з Мариком, почав повільно підніматися.

«Почалося… — подумав Марик. Але він уже не хвилювався, як раніше. — Будь що буде. Якщо знову в центр — постараюся вибратися або… Взагалі залишуся. Сюди повертатися — до кінця днів своїх витати невідомо де…»

Площадка тим часом зупинилася.

— Ну що ж, Марку Сергійовичу, — промовив Головний, — доведеться вам знову вирушити у відрядження.

Юлик зловтішно посміхнувся.

— Марі, підійди сюди, дитинко, — продовжував професор. — Побажай нашому улюбленцеві щасливої дороги.

Марі піднялася й почала підніматися до Марика.

Професор тим часом продовжував:

— Ми не стоїмо на місці. Цього разу ти вирушиш швидше. — І крісло, у яке був втиснений Марик, плавно в’їхало у відкритий люк…

Частина III: Знову в центрі циклону. Повернення

За кілька секунд крісло, не припиняючи свого підйому, почало ще й обертатися навколо своєї осі.

— От же гади… — процідив Марик. — Знущаються, як хочуть. Так можна й на справжнього астронавта перетворитися.

Але тут його винесло з тунелю прямо в кабіну аера. За мить щось клацнуло, люк у днищі аера закрився, і Марик відчув, що крісло відпустило його. Марик знову був заблокований у кабіні. Він оглянувся. Салон йому сподобався, видно було, що спецаер був новенький. До того ж, приємний жіночий голос, який лився з невидимих динаміків, повідомив, де він перебуває й що його очікує найближчим часом.

Потім, як і минулого разу, аер, потроху набираючи швидкість, рушив по дну того ж кратера.

Цього разу Марик уже не бився в істериці, він попросив бортовий комп’ютер, щоб його розбудили за п’ять хвилин до центру. Він випив живильного розчину, який був приготований для нього заздалегідь, схрестив руки на грудях, відкинувся на м’яку спинку крісла й спокійно заснув…

У призначений час приємний голос «господарки» розбудив його, і Марик глянувши на годинник, присвиснув: так, ці зайдиголови не втрачали часу — політ зайняв менше часу, ніж попередній.

Марик спробував розслабитися, бо вже знав, що напруження ні до чого не приведе, і, напевно, всоте згадав і відновив у своїй пам’яті образ креонієвого сяйва. Комп’ютер відрахував останні секунди; на останній, десятій, аер, як і минулого разу, неймовірна сила розірвала в клоччя, а Марик залишився цілий і неушкоджений. Але над кратером його вже не було…

Після вибуху-розриву він знову опинився в чорному Щось, недалеко від знайомих дверей. Досвід у нього вже деякий був, і він без великих зусиль дістався до дверей. Потім пробрався всередину. Так, тут було все по старому: той же непотрібний коридорчик і ще одні двері.

«Що ж, Марку, — підбадьорив себе Марик у думках. — Давай, уперед!»

Він відчинив двері й увійшов до кімнати.

За столом сиділа майже вся та ж компанія. Майже, бо їх було четверо — найменшого вже не було.

«Так-так-так, — оглянув Марик темне товариство. — Ну що ж…»

І гаркнув:

— Привіт, хробаки! Не чекали?

Страшки переглянулися, а старший, відкинувшись назад і почухавши потилицю, запитав:

— Знову ти, хазяїне?

— Так ось, милі мої, — сказав Марик. — Узявся я за вашу компашку всерйоз. Бачите, — і Марик показав на край стола. — 3 одним уже впорався!

Страшки невдоволено зіщулилися.

— Давайте-но, швиденько пірамідку мені організуйте. Он біля того віконця.

І Марик рукою вказав у верхній правий кут.

Страшки було зам’ялися, але Марик цикнув на них, і вони швиденько скочили через стіл.

— От і добре, чорти смугасті! — Марик по їхніх спинах, плюючись і лаючись, підбирався до заповітного віконця. Відчинив ставні, окинув поглядом кімнатку.

«Сто років тут би не бувати», — побажав він собі на прощання.

— Ну, плем’я недороблене, прощавайте, — крикнув він братухам і поліз у віконце.

— Е-ех! — тільки й вийшло з горла, коли невідомість, як і минулого разу, м’яко проковтнула його.

Марик знову потрапив у суцільну темряву. Спочатку він озирався, але потім залишив цю витівку — однаково нічого не було видно. Незабаром його потягло кудись, але Марик, утомившись хвилюватися і переживати, махнув на це рукою, закрив очі й віддав себе в руки невідомій силі.

Марик не пам’ятав, скільки він летів, але через якийсь час шльопнувся в щось пружне, що нагадувало сітку батута. Його не підкинуло, просто таким способом погасили його швидкість. Почекавши трохи й нічого не відчувши, він відкрив очі.

— Ну хоч на цьому спасибі, — проговорив Марик, оглянувши навколишній простір.

Він відразу впізнав один із своїх снів, найбільше із його нічних сновидінь: простір перед ним хвилювався й переливався незвичайними кольорами, а за мить уже й сам Марик плавно погойдувався на невидимих хвилях, ставши невидимим. Марик тільки відчував себе, але не звичайного, а іншого, більш піднесеного й незрозумілого, замість нього — тільки прояснена свідомість і величезні невидимі крила. Таке перевтілення йому дуже сподобалося: захоплюючі польоти в сновидінні — це вам не якийсь політ на аері-баері.

— Як самопочуття? — зненацька почувся знайомий голосок.

— Вітаю тебе, пташко. Скажи, а до чого все це?

— Ти що ж, не впізнав свій сон?

— Як же, скажеш таке. Армія Чистих невидимок. Її бій з Темними крилами.

— А ти за кого?

— Тобто як?

— Ти на чиїй стороні будеш боротися?

— Боротися?! Взагалі я розраховував тільки подивитися.

— Спостерігати будеш, якщо додому повернешся. А інакше тобі ніяк звідси не вибратися. Участь у битві, а якщо точніше — правильне рішення. І тільки тоді є шанс.

Простір навколо захвилювалося сильніше. Відблисків хвиль стало менше, але їх самих стало більше.

— Роби вибір, а далі…

І сяюча пташка-хмарина зникла.

Марик захвилювався й у прямому, і в переносному смислі. Хвиль тим часом ставало усе менше й менше, а потім настав момент, коли вони й зовсім зникли.

Марик тепер наче завис над поверхнею, яка трохи коливалася. Простір поступово почав світлішати. Спереду все залишалося без змін — суцільна темрява стояла перед Мариком.

«Що ж робити? — захвилювався він. — На чийому боці боротися? Хто є хто?!»

Рівниною (так Марик назвав про себе поверхню, над якою він перебував) пробігла величезна хвиля. Невидимий розпластаний крилатий Марик, як гігантська манта, гойднувся і обернувся. Слабеньке сяйво ставало ближчим і ближчим. І йому не було видно ні кінця ні краю.

— Виходить, — вимовив-подумав Марик, — я посередині завис.

Проте світло й пітьма продовжували невблаганно зближуватися.

До того ж, положення Марика ускладнилося ще й тим, що по обидва боки покотилися одна на одну дві гігантські хвилі. Докотившись майже до нього, вони зупинилися, начебто зіштовхнувшись із якоюсь невідомою силою. Простір ніби сказився навколо Марика, і за мить він уже спостерігав, як закручується неймовірний вир. І в самому центрі опинився Марик, потрапивши в цю дику круговерть пітьми й світла.

А дві армії тим часом невблаганно зближувалися. Швидкість наростала кожної миті. Марику стало не по собі, коли він уявив, що почнеться, коли вони зіштовхнуться. Він уже чув низькі звуки, які долітали від Темної армії. То був шерех темних крил, які мчали на світло.

— Бідолахи, — раптом простягнув Марик, дивлячись на них. — Обпалите свої смердючі крильця.

Армія Темних крил, яка мчала на світло, нагадала йому дурних нічних метеликів, які кидаються на запалені лампи.

— Ха! — посміхнулася свідомість-Марик. — Ось і рішення. Боротися, то вже не за безмозких. До того ж, я майже такий, як і Світло, правда, ще не сяю.

— Агов! — закричав Марик, як йому здалося, на весь простір. — Невидимки, я з вами!

І Марик, немов бойовий літак повернувся в сторону темних крил. Далі він не встиг нічого подумати, бо дві армії зіштовхнулися. Він тільки відчув, як спочатку зім’ялися, а потім розірвалися на дрібні шматочки його прекрасні крила, перетворившись на частину простору. Потім його всього зім’яло і здавило так, що він перетворився на маленьку плямку.

Марик відчув, що він на кілька секунд зник. Повністю зник сам для себе. Може, йому просто здалося, але це його не хвилювало. Після того, як він знову з’явився, лише здивовано озирався по сторонах. Це був уже не його сон. Важко пояснити, куди його занесло цього разу, але те, що він бачив, нагадувало нічне небо з зірками, тільки навпаки. Небо було суцільним світлим сяйвом, а зірки на ньому — крихітні сіруваті плямки. Хоч таке, але небо було. А раз є небо, то є й земля. І Марик стояв на ній. Він знову знайшов себе, щоправда, трохи іншим. У нього були голова, руки й ноги, але в ньому не було чітких граней і ліній, чіткого відмежування від навколишнього середовища, наче його природа була трохи розмита. І він почував себе одним цілим з простором.

«Загальний сон, — виникло раптом визначення. — Такого я ще не бачив».

Із землі тим часом почала пробиватися трава, і скоро навколо Марика зазеленіло безкрайнє море. Він не втримався, присів і провів долонею по стеблах і листю.

— Здорово! — вигукнув Марик і розвалився на приємному зеленому килимі. Як він утомився від цієї метушні!

«Та ну його, цей циклон! — продовжував міркувати Марик. — А те моє звичайне життя — ні те ні се! Як жив, для чого?»

Але від роздумів його відволікли плямки, що з’явилися над обрієм. Марик піднявся й придивився. Що це було, він так і не роздивився, але визначив, що вся ескадрилья рухається в його сторону.

— Кого це несе? — посміхнувся Марик, але відчув, що поганого нічого не трапиться. Плямки наближалися.

— Е! — вигукнув Марик. — Та це ж птахи непо… Ха! — сяйнула думка. — Райські! Невже?! — і він присвиснув.

По всьому простору раптом пробігли брижі. Марику стало страшнувато, але хвилювання більше не повторилося.

Тим часом зграя птахів пролітала вже над Мари-ком. Один з них відділився від зграї й, описавши півколо, підлетів ближче.

— Здрастуй!

— Вітаю тебе, Незвичайний, — радісно проговорив Марко. — Ти живеш тут?

— Так, ми звідси розлітаємося по снах.

— То це теж сон?

— Майже…

— Як це?

Птаха нічого не відповів.

— Ти не мовчи, незрозуміла, — проговорив Марик. — Підкажи краще, як мені вибратися звідси. Хоч тут і славно, але…

— Бачиш сірі точки? Влітай в одну з них, а там уже розберешся.

— Що значить «влітай»?!

— Невже ти тут нічому не навчився?! Можливо практично все! Тим більше, ти знаєш, про що можна подумати й що допоможе. До зустрічі!

І птах, змахнувши крилами, в одну мить долетів до зграї.

— Та-а-ак. Іншого виходу однаково немає. Давай, сяйво рідне, креонієве, виручай!

Ух! Сіра точка, на яку націлився Марик, збільшилася до неймовірних розмірів і поглинула його, невагомого. Але лише на мить. Наступної миті він уже вільно ширяв у сяючому просторі. Марик навіть очі замружив на секунду. Потім відкрив… Оце номер!

— Ну здрастуй, Марку, здрастуй, — привітав його чоловік, який був перед ним.

— Майстре, ви?!

— Упізнав?

— Аякже! Як ви тут? Що все це значить?

— Подивися навколо. Що нагадує тобі це світло?

— Креонієве сяйво? — обережно припустив Марик і додав уже твердіше: — Точно. Сяйво чарівного металу.

Майстер кивнув головою.

— Так. Там і народжується це сяйво.

— А метал?

— Чарівного металу самого по собі не існує. Це чудове світло вселяється в будь-яку породу й робить її чарівною.

— Це що ж — світло, яке знає, що робить? І думає?

— Не те слово, Марку. Воно мудре. А креоній, якщо так можна сказати, матеріалізована космічна мудрість.

— От тобі й центр циклона, — тільки й зміг сказати Марик. А про себе подумав: «Як же я міг таке продати?!»

Йому стало зовсім ніяково. Уголос же вимовив:

— І чого я тут не побачив: і сни, і польоти, і сяйво. Навіть думати, розуміти щось став.

— Та ти, стажисте, і не летів. Це простір кружляв навколо тебе. А ти був у одній точці.

— Немов в аеродинамічній трубі?

— Схоже, тільки краще.

— Виходить, треба зробити тільки крок, і я зможу повернутися?

— Насамперед, бажання. І щоб у думках на щось спертися, і…

— І?

— І вибачитися за дещо.

Марик мовчав.

— А я спробую тобі допомогти. Тим більше, закінчується мій час бути тут. Та й тобі, я знаю, тут не дуже.

Марик справді відчув, що нездужає.

— Просто ти не зовсім готовий до цього. Ну, мені час…

І Майстер розчинився в сяйві.

— Усе зроби, як треба, і будеш у порядку! — долетів до Марика його голос.

«Так завжди», — подумав Марик, але довго розмірковувати не став, та й ставало йому все важче й важче.

«Загалом, вибачитися. Звичайно ж, продав сяйво, яке мені потім допомогло». Ця думка давно вже мучала його. І Марик щиро благав Світло-Сяйво й просив прощення.

Самотня сіра точка в просторі стала знову розростатися, а потім знову поглинула Марика, протримала трохи незрозуміло де й повернула назад, на зелену рівнину.

— Так, — оглянувся Марик. — Виходить, ще не простили…

Втрачати не було чого. Він упав долілиць і знову подумки благав променисте креонієве сяйво.

Навколишня дійсність не змусила довго чекати (Марика знову пожаліли), Цього разу простір обгорнув собою, трохи здавивши, а потім відпустив, але в зовсім іншій місцевості: Марик самотньо стояв на дорозі посередині пшеничного поля.

Поруч щось заблищало, і Марик, не піднімаючи голови, привітав чудесного птаха.

— Дивися за сонцем, — вимовив той у відповідь. — Як тільки зайде, не губися. Що перше спаде на думку, те й роби, не бійся.

Птах почав танути на очах у Марика…

А до нього раптом стали долітати слова, які він чув на початку свого шляху.

«Сон… верховним монологом нагороджує, винятком…» Слова, здавалося, заповнювали собою простір, і одне за одним непомітно зникали…

Із заціпеніння Марика вивело поле, що саме гойднулося. Він схопився й поплескав себе по щоках — цей вірш гіпнотизував його! Марик закрив долонями вуха, згадав, що говорив йому птах, і глянув на сонце.

Половина рубінової кулі вже зникла за обрієм. У Марика сильніше забилося серце. «Додому, додому, додому», — у такт поштовхам крові спалахували в голові слова-накази.

Чим більша частина сонця ховалося тим сильніше гойдався простір. Марик був змушений опуститися на коліна, щоб зовсім не впасти. А могутні слова сну все голосніше й голосніше відлунювали в голові. Від сонця залишилася лише вузенька смужка-дуга, коли слова перетворилися у гуркіт грому. Марик повалився на землю. Жах охопив його. Йому здалося, що зараз він зникне назавжди. «Навіщо я поліз за креонієм!» — продовжував він докоряти собі.

І втретє від щирого серця звернувся Марик до Сяйва-Світла за прощенням. Звертання його мало силу — за мить стихія почала стихати: сни, видіння й враження стали впорядкованими. Марик же благоговійно зберігав у собі креонієве сяйво. А потім шум зовсім зник. В абсолютній тиші вихор, продовжуючи кружляти, підхопив Марика і став описувати гігантські кола в сновидіннях.

Марику навіть сподобалося.

Потім кола стали звужуватися. Виходило, ніби Марика затягувало у величезну воронку. Потім наступив момент, коли гігантська карусель припинила своє обертання. Усе завмерло, а потім безвісти зникло. Марик залишився один у непроглядній темряві. Він ні про що не думав. Він тільки бачив у своїй свідомості й своєму серці чарівне сяйво. Через якийсь час Марик відчув, що кудись провалився. Потім його трохи пом’яли, після чого виштовхнули, немов ядро з гармати. І Марик, пролетівши якийсь час незрозуміло в якому вимірі, шльопнувся на щось тверде.

Відкривши очі, він оглянувся. Оглянувся й не повірив своїм очам. Марик обмацав себе й знову обвів поглядом навколишній світ.

— Ура! — заволав він, не пам’ятаючи себе від радості. — Я вдома!!

Але за мить осікся — він не був вдома в буквальному значенні. Поки що він знаходився у самому центрі кратера, над яким пролітав двічі. І за ним, звичайно, стежить уся ця лабораторна банда.

— Як би там не було, — пробурмотів він. — Треба швидше тікати звідси, котися-прокотися.

І він став видиратися нагору по нерівній, але не дуже крутій, стіні.

— Ох ти, — лайнувся Марик побачивши аер. — Я ж про датчик забув, от відразу й засікли!

Аер тим часом уже приземлявся метрах у п’ятдесяти від Марика. Той завмер у нерішучості. Із зупиненої машини на землю зіскочили Марі й Баста.

«От я вас обох камінцем!» — подумав Марко й швиденько підібрав кругляк, який наче спеціально валявся біля ніг.

— Не хвилюйся, Марку! — крикнула йому Марі, побачивши, як озброюється «доброволець». — Цього разу в мене справді гарні новини!

— Спасибі вам, шановна, — відповів Марик. — Я вам завжди вірив і вірю! Спробуйте підійти!

— Це правда, Марку, — знову сказала Марі, і вони з Бастою зупинилися. — Професора і Юлика уже рік немає на планеті.

Марик посміхнувся.

— Тебе не було півроку, хлопче, — хрипким басом повідомив Баста. — За цей час тут відбулися деякі події. Так що давай, підходь, поговоримо по-чесному, без обману!

— Ви мене, напевно, за ідіота тримаєте?

— Басто, у мене вже нервів немає, зроби що-небудь! — звернулася до свого супутника Марі.

— Загалом, так, приятелю, — гаркнув той. — Вибору в тебе однаково немає. Або ти сідаєш в аер, і ми доставляємо тебе в потрібне тобі місце, або… — І він витягнув з-за пояса невеликий металевий ріжок. Марик впізнав цей предмет. Ця штука кілька років тому надійшла на озброєння в спеціальні армійські підрозділи. Небезпечна річ. Вона незрозуміло чим стріляла, але від людини після безшумного пострілу могло взагалі нічого не залишитися.

— Знаєте що, — утомлено відповів Марко, — після того, що я побачив, можна вже не боятися — виміру… Тьфу ти! Того світу. А якщо й пальнете в мене, датчик ваш теж зникне.

— Можеш подавитися цим датчиком, дурило! — крикнула Марі. — Ми тебе вмовляти не будемо. Тобі ж сказали, що за півтора роки багато чого що змінилося!

— Тебе ж дружина чекає, мандрівнику, — серйозно проговорив Баста.

«Вірити — не вірити?» — подумав Марик, для початку витягнув з кишені датчик і з розмаху роздовбав його об камінь.

Баста розсміявся.

— Ну що, підкинути тебе чи сам будеш добиратися? — ледве стримуючи сміх, запитала Марі.

— А що, так можна?

— Можна, — відповів Баста. — Тільки до найближчої станції двісті миль. Плюс дикий ландшафт.

— До того ж ти, напевно, голодний? Півтора роки — це відчутно, — м’яко проговорила Марі.

— В аері є трохи їжі, — додав Баста.

— А! — махнув Марик рукою. — Будь що буде! — і мало не бігцем вирушив до аера.

— Ну от і молодчина, — посміхнулася Марі й переглянулася з Бастою, вони обоє усміхнулися, і Марі почала було наново, але її перебив Баста:

— Та що там розповідати! Усе тобі знати не треба — краще спати будеш. Загалом, таке було: через місяць, як ти зник, у Головного зовсім розум за розум зайшов.

— Та й у Юлика теж, — вставила Марі.

— Угу, — погодився Баста й продовжив: — Вони, бач, захотіли й декого з нас у своєму циклоні покрутити. Ми думали, може, обійдеться. Яке там! Через кілька місяців вони новий проект розробили — про груповий експеримент. Марі випадково довідалася. Таке навигадували, жах! Ти воронку бачив? У самому центрі кратера. Прямо під нею відсік лабораторний. Його так труснуло під час одного з експериментів, що у найближчому селищі, а це миль тридцять п’ять звідси, будиночки склалися. А там бабуся одного з високих чинуш живе. Як він її звідти не забрав?

— Це батьківщина її. Вона старого загартування, до кінця днів своїх буде в глушині, без води й без їжі, — сказала Марі. Баста знизав плечима й продовжив:

— Загалом, ти зрозумів? У професора, звичайно ж, теж прикриття було високе армійське, але щось там не спрацювало.

— Він обіцяв їм гарну поставку креонію, — продовжила Марі. — Нову зброю теж обіцяв…

— Ха! О дає! — посміхнувся Марик.

— Ну так, — не мовчав Баста (Марику здалося, що його ніби прорвало за багато років слухняного мовчання). — А сам захопився незрозуміло чим. Військові прилетіли, за півгодини все згорнули. Про тебе, звичайно, ніхто й не пискнув. Германа і Юлика в кайдани й на супутники, до зірок ближче. Тепер безкоштовно на планету попрацюють. А ми з Марі встигли дещо почати…

Баста замовк.

— І що ж з лабораторією? — запитав Марик.

— Ха! — посміхнувся Баста. — Замість лабораторії тут тепер екскурсійний центр.

— І ми ним керуємо на пару, — додала Марі. — Правда, центр ще не повністю функціонує, потрібно вирішити кілька питань…

Марі продовжувала говорити, але Марик уже нічого не чув. Після ситної їжі він розтягнувся на сидінні й заснув.

Через кілька хвилин Марі повернулася й побачила це. Вона кивнула своєму чоловікові, Баста лише посміхнувся. І вже без розмов вони продовжили свій політ.

Через кілька годин вони прилетіли в рідне місто Марика й благополучно посадили аер на станції.

Марик трохи відпочив і почав оговтуватися. Він потис руки Марі й Басті й вибрався з кабіни назовні.

— Ну все, щасливо! — повернувся він і помахав їм рукою.

— Марку, — запитала його Марі. — А де ж ти був увесь цей час? І як там?

Марик хмикнув і знизав плечима.

— Прилітайте якось у гості, посидимо, побалакаємо, може, що й згадається.

— Ну, тоді до зустрічі! — голосно сказав Баста.

— Удачі тобі, Марку, — м’яко вимовила Марі.

— І вам усього, — весело вимовив Марик і махнув на прощання рукою аеру, який уже піднімався в небо.

* * *

— Здрастуйте, з’явився — не запилився! — такими словами зустріла Марика його теща.

«От же…» — про себе вилаявся Марик і тільки хотів щось сказати, але йому цього зробити не дали.

Марик нічого не встиг сказати, бо застиг на місці — із сусідньої кімнати, почувши шум, вийшла дружина. Побачивши чоловіка цілого й неушкодженого, вона зупинилася. Її очі наповнилися сльозами, а коли два сині озера переповнилися, на трохи запалих щоках Оленки з’явилися струмочки.

— Оленко, Оленочко, ти що ж це! — обхопила її руками мати, притискаючи до себе. — Ти що, сонечко, заспокойся!

Оленка розридалася зовсім.

Марик, стиснувши губи, похитав головою, йому було важко дивитися на це.

— Невже й правда півроку минуло? — здивовано вимовив він, викликавши тим самим вибух обурення тещі.

— Скажи спасибі, що в мене руки зайняті! — кинула вона Марику.

— Мамо, не кричи, ми ж домовлялися, — витираючи сльози, прошепотіла Оленка. — Марку, хіба так можна? — звернулася вона до чоловіка. — Хоч подзвонив би, мовляв, живий-здоровий. Мені сни стали снитися якісь незрозумілі, розум можна втратити!

— Сонечко, — приклав руку до серця Марик. — Я справді не міг. І я не шлявся. Повір, ніяких розваг, слава Богові, що живий залишився!

— Ну, і де, де ж ти пропадав? — ледве не в один голос запитали жінки.

Марик дивився на них і мовчав.

— Марку?

Марик втомлено опустився на стілець, що стояв за ним, схрестив руки на колінах і сумно посміхнувся. Тільки одна думка була зараз у нього в голові, тільки одна: «Вони ж не повірять мені, — обхопив він голову руками. — Котися-прокотися, нізащо не повірять!»

Мир вам

— …Військові не потрібні цій планеті! — такими словами закінчив свій полум’яний виступ Анор Злот — лідер правлячої більшості так званих «шляхетних».

На кілька секунд у залі запанувала тиша. Усі погляди були спрямовані на військових, які на чолі з маршалом сиділи, як завжди, у самому центрі.

Треба сказати, що маршал Умтолк цими словами був уражений у самісіньке серце, але військова витримка ніколи не зраджувала: на обличчі Умтолка не здригнувся жоден м’яз. Так, він знав, що таке рано чи пізно обов’язково трапиться, тим більше, що він недавно сам говорив зі Злотом. Але що саме сьогодні, та ще такими словами, він цього ніяк не чекав. Так, він розумів, що військова структура, поступово розчиняючись у цивільних організаціях, тобто зникаючи, сприяє зменшенню агресії на Землексі. У принципі, він не був проти. Поступово, плавно, безболісно, з обов’язковим залишенням невеличкого центра, який би керував локальними корпусами — бо ж мало там що! — це так, це звісно!

Але ось так?! Раз! — і вимітайтеся?! «Не потрібні цій планеті…» — повторив подумки маршал, і тінь промайнула його похмурим обличчям.

На секунду зал затамував подих, а потім просто вибухнув оваціями.

Дехто, не приховуючи захвату, демонстративно бив себе по вухах (так на Землексі виражали свої почуття в моменти найбільшої радості).

Маршал Умтолк нічого не сказав. Він знав, що йому і його генералам сьогодні просто не дадуть цього зробити. Тому він піднявся зі свого місця й, не міняючи виразу обличчя, разом з кількома своїми армійцями спокійно покинув зал засідань.

— Усе через це відкриття, — невдоволено говорив один із його помічників, генерал Бруд, коли вони вже йшли світлим коридором. — Я ж говорив, що того віруючого треба було ізолювати. От злотовці й одержали новий вид енергії!

— Помовчте, генерале, — зупинив його маршал (як завжди, злість закипала в ньому із запізненням). — Помовчте!

— Та чи ж мало роботи на Землексі? — заговорив генерал Млавл, який ніколи не сумував.

— Та й взагалі, якщо відверто, набридло!

— Сором, Млавле, — це був головний керівник військових польотів, генерал Убв. — Ви ж пройшли два конфлікти. Як же без нас? Зовсім без нас?

— Ось це й набридло, — відповів Млавл. — Досить мені цих штучних конфліктів. Мир — це добре!

— Я їм покажу мир, — не міг заспокоїтися Бруд. — Виставили із залу! Я не забуду… Ви що, Млавле, — повернувся він до свого колеги, — не бачили випробувань? Перетворять вас на блаженного — і все!

— Перетвориться той, хто сам хоче війни, — відповів Млавл. — Заспокойтеся, генерале!

Бруд нічого не сказав, а лише стис щелепи і йшов далі.

Усе це чув маршал. Усе чув. Але не зронив жодного слова, поки делегація йшла коридором. На виході з Урядового Палацу він раптом різко зупинився.

— Дорогі мої, — незвичними для військового словами звернувся він до генералів. — Чекаю вас за три години в себе. А поки змушений вас залишити. — До зустрічі, — додав він і вирушив до бічних дверей.

— До Злота пішов, — буркнув йому вслід незадоволений Бруд.

На виході генералів зустріла юрба журналістів.

Десяток запитань, десяток ухильних відповідей — і військові, прорвавши кореспондентський заслін, швиденько сівши у свої «хейфи», розлетілися по «господарствах».

Журналісти ж залишилися біля входу чекати маршала.

— Як же так, — строго звернувся Умтолк до Злота, як тільки зайшов у кімнату відпочинку, спеціально відведену для малолюдних засідань.

— Що за палкі промови?! Ви ж усе порушуєте!

— Може й так, може й так, — проговорив Злот. — Але ж ви самі знаєте, що Землексу армія вже не потрібна.

— Так, я розумію, — спромігся на неприємні для себе слова маршал. — Але так категорично? Що скажуть мені мої люди?!

— А що їм треба буде казати? Ваше відомство буде скорочене й переведене під інше керування. Матеріально ніхто не постраждає, навіть навпаки: будуть премії й нагороди… Загалом, усе, як ми й вирішували до сьогодні.

— Саме так, усе, як і вирішували! — не витримавши, голосно вигукнув Умтолк.

— Ви порушили найголовнішу позицію! — гнівно продовжив маршал. — Сказати таке! Ви вчинили…

— Ну, ну, ну, маршале, — не дав йому висловитися Злот. — 3 якого це часу військові стали такими чутливими?

— Ось уже двісті років, двісті років! Після Великої реформи армія прекрасно виконує свою роботу. І те, що на Землексі з того часу практично не було конфліктів, — чимала заслуга військових.

— Я б так не сказав, — швидко відповів Злот. — Адже саме військові були проти тієї реформи, — і він, глянувши на годинник, додав: — Чого ви домагаєтеся, маршале?

— Я вимагаю поваги до своїх людей. Тим більше, що наш досвід ще всім придасться. І в службах порятунку, і в різних позаштатних ситуаціях. І ще раз хочу вам нагадати, що армія поки існує.

— Ну, добре, добре, — ще раз глянувши на годинник, сказав Злот. — Може, я й погарячкував. Але й ви зрозумійте мене, зрозумійте всіх, хто живе на Землексі! — гаряче вимовив Анор. — Загальний мир, розумієте?! Немає ні розрухи, ні голоду, а головне — люди давно вже вірять у краще! І саме завдяки цим обставинам сталося те, що сталося.

І Злот на мить благоговійно замовк.

— Нове відкриття, — потім продовжив він. — Новий вид енергії. Новий шлях розвитку суспільства! Я уявляю, — додав він, — як би хотілося декому з вашого відомства скористатися цією енергією, але… — Злот розвів руками. — Парадокс!

— Дитячий парадокс, — докинув Умтолк.

— Так. Так його багато хто охрестив. І як же все просто! Енергією може скористатися лише добра людина. Той, у кого підступний задум, — ніколи! Суперзахист! Ви бачили випробування — усе безсиле проти цього захисту: файзери, лазери, куля, ніж. Просто в солдата зникає бажання знищувати, він перестає бути вбивцею. Та що там солдат! — роботи, й ті виходили з ладу!..

І Злот знову на мить зупинився, вочевидь, про щось міркуючи.

— А щодо почестей, не хвилюйтеся, — повернувся він із своїх роздумів. — Завтра трансляція із Залу. Будуть нагороди й премії, як я обіцяв. Ще крок, найбільший крок до загального миру.

— Я наполягаю, — твердо вимовив маршал, — щоб ви вибачилися перед генералами.

— Добре, завтра я це зроблю.

— Завтра — це зрозуміло. Через дві години сорок п’ять хвилин ми збираємося в моєму кабінеті для наради. І я наполягаю, щоб і ви там були. Це не забере у вас багато часу.

І Умтолк, і Злот кілька секунд пильно вдивлялися в очі один одному.

— Домовилися, — першим заговорив Злот. — Домовилися!

— У такому випадку, я не прощаюся, — маршал потис руку Злоту і вийшов з кабінету.

«Т-а-ак, — проговорив про себе Умтолк, коли повернувся у свій кабінет і заглибився в роздуми, сидячи в улюбленому кріслі. — Ось і настав цей час. Ось і почалося. Нова енергія. Е-нер-гія». І він ще раз згадав картину останніх випробувань.

Ніхто не зміг знищити Віруючого! Ні солдат, ні робот. Зброя втратила смисл. Невже не буде більше конфліктів?

«Сотні років ламали голови над цим питанням, а все виявилося так просто! — на хвилину маршал перервав свої міркування, щоб закурити сигару. Випустивши кілька кілець, він знову почав міркувати: — Що не кажи — це суперзброя. Свого часу нам би таке, але — парадокс. Щоб нею скористатися, треба стати добрим, не бажати нікому зла. А ставши таким, ти вже не захочеш воювати, ти — проти насильства. Ти зможеш захиститися від кого й від чого завгодно, але напасти — ніколи! Парадокс. Дитячий парадокс. І військові у такій ролі, як вони існують, більше не потрібні Землексу. І це так».

— І це так… — повільно проговорив маршал.

«Але Злот неправий, своєю палкою мовою настроївши проти себе генералів. Адже й серед них є ті, хто не розуміє, що головне завдання військових — попередити війну, а не почати її. Правда, тоді, можливо, ти не будеш у центрі уваги, але головне — попередити. І через них можуть виникнути проблеми».

Тому маршал і призначив зустріч у своєму кабінеті. Це був його улюблений кабінет. Обстановка в ньому настроювала на миролюбні бесіди. До зустрічі залишалося трохи більше години, й Умтолк, заспокоєний димом сигари, прикрив очі й заглибився в спогади…

«Не починати війну, а запобігати їй. Чим менше втрати, тим краще,» — це було споконвічним девізом маршала Умтолка й принесло йому чималу славу. І в тому, що на Землексі перестали воювати, була і його, Умтолка, заслуга.

Думки несли його все далі й далі. Він згадав, як колись, командуючи ще тільки невеликим корпусом, він опинився в «кліщах» у Далекому Каньйоні, один на один із Прозорим Монстром. Вони всі тоді були на краю загибелі. Туман, який несподівано з’явився, збив їх з толку, і корпус рушив кудись не туди. Умтолк, звичайно ж, сильно ризикував, розосередивши корпус саме в тому каньйоні. Добре, що, про всяк випадок, він наказав ескадрильї й кільком «мейферам» зависнути над Далеким.

Два дні загін переслідував, як потім з’ясувалося, звичайний туман, обережно просуваючись дном величезної ущелини. А на третій Прозорий Монстр, цілий і неушкоджений, несподівано налетів на корпус зверху.

Слава Небу, «мейфери» встигли попередити, й Умтолк, не гаючи часу, зміг швидко розосередити загони. Але частина ескадрильї й кілька сотень солдатів і роботів Прозорий таки встиг розчинити в собі. Правда, йому це так не минулося: вакуумні витяжки зробили свою справу, і Монстр опинився в пастці. «Мейфери», які залишилися, обробляли його зверху з фотонних гармат, а «наземники» розстрілювали його снарядами-капсулами, заповненими реактивами. Він, звичайно, спробував вирватися з оточення, але вчасно підоспілий загін розстріляв його із «сухих» гармат. Перемога була остаточною. Майже десять років жителів Землекса тримав у страсі Прозорий Монстр, але корпус під командуванням Умтолка знищив це чудовисько.

Умтолка тоді підвищили у званні. Млавла й ще кількох ринтерів нагородили. Славна була перемога! Вони тоді всі були героями.

Прозорий Монстр… Це породження атомно-техногенного століття, так би мовити, «подарунок» наших предків. Як він з’явився й звідки? Учені вважають, що вся справа в різних відходах безлічі виробництв, які були в ті часи. Відходи плюс різного роду забруднення — от і вийшов такий собі монстрик! Акуратний хижий туман трохи сіруватого кольору, який практично не відрізнявся від звичайного туману. Тільки кислуватий запах міг виказати його. Виїжджають ранком люди на своїх «тринтах» на роботу, їдуть, нічого не підозрюють, в’їжджають у такий туман і вже ніколи не виїжджають звідти. Просто розчиняються в ньому за секунду — і все.

Ось такий «подарунок» від забруднень. Так вважали і вважають учені. Але військові знають про це трохи більше. Забруднення — це так, відходи — так, але ж цим чудовиськом, як з’ясувалося, керувала невелика група незадоволених. Учені з військового відомства так і не з’ясували, яким чином ця зграя змогла вживити Прозорому програму слухняності: штурмовий загін поквапився, коли вистежив цих терористів. І тому Умтолку довелося ліквідувати ошалілого монстра.

А що було б на Землексі, якби не військові?

Маршал солодко потягнувся у своєму кріслі.

«А може, справді, усе на краще? — відкидаючись на спинку, подумав Умтолк. — Військові не потрібні цій планеті. А хто швидко і з малими втратами придушив повстання роботів, що почали було еволюціонувати?! Завдання було найскладніше! Вольвоксовані роботи (так їх чомусь назвали) загрожували життю мільярдів жителів Землекса! І кому доручили цю справу? Йому, Умтолку».

І маршал посміхнувся.

Операція була складною. У групи роботів у Тармериксі зненацька трапився програмний збій. Багато хто згодом назвав цей збій «великим стрибком». Відбулося неймовірне — роз’єднані роботи об’єдналися і розбилися на групи, причому кожна група виконувала певні завдання. Одні забезпечували захисну функцію, інші конструювали собі подібних, треті стежили за технічним станом усіх роботів, четверті, нейтральні, залежно від умов ставали тими або іншими.

А все відбулося чому? Військові?!

Просто сильний викид ізотопів і радіохвиль певної частоти. Усе разом в одному місці і в один час. А розгрібати кому? Гинути кому? Так, саме військовим.

Що й говорити, операція була небезпечною, до того ж «вольвоксовані» підбиралися до житлових масивів, переробляючи на свої потреби все, що траплялося їм на шляху. А якщо треба, то й силу могли застосувати. Добре, що під керівництвом трейрала Бруда всіх жителів пощастило вчасно евакуювати, бо буквально через дві години бою військам Умтолка довелося відступити й житлові масиви були розібрані на молекули. Це було просто жахливо — роботи будували свою власну імперію! І поки вчені там щось придумували, цей раптовий натиск стримували саме військові, жертвуючи своїми життями.

Так, маршал Умтолк добре пам’ятає той день.

Військам після двотижневих боїв таки пощастило оточити «повстанців». Це було дуже складно, бо роботи-конструктори, якщо їх так було можна називати, могли блискавично міняти свою позицію.

«Бойових», «наладчиків» і «нейтральних» ще можна було заманити в пастку, але «конструкторів» ніяк не вдавалося! Це було просто неможливо, адже, як потім з’ясувалося, ці бестії якимось дивом могли проходити в підпросторі! Були в точці X — і вже в точці Y. Правда, ці дві точки розділяла невелика відстань. Добре, що хоч так, а якби ця відстань могла бути будь-якою? Невідомо, чим би все це закінчилося.

А тоді, після цих подій, відразу була відкрита лабораторія. Контролював її роботу Бруд. І начебто там все було добре, але потім сталася аварія, яка спричинила категоричну резолюцію уряду про припинення роботи в цьому напрямку. А йому, Умтолку, і Бруду тоді добре перепало.

Те саме було, коли відкрили альтернативне паливо. Усі цим захопилися. Теж веремія вийшла нічогенька. І якби не армія, що стала на захист уряду, невідомо, до чого б зараз прийшли на Землексі!

— Не потрібні цій планеті, — знову напівголосно сказав маршал і, відкривши очі, глянув на годинник. До приходу генералів залишалося ще п’ятнадцять хвилин.

Так, його війська щільним кільцем оточили роботів і пішли в наступ. Бій був жорстоким, але найгарячіша сутичка відбулася в підземному тунелі. Там проходили кабелі всесвітньої глобальної мережі Землекса. Якби роботи підключилися до них, повстання могло б перекинутися на інші континенти.

Сутичка була не на життя, а на смерть. Звичайно, учені вчасно встигли: розсипали в тунелі якийсь порошок, стрельнули гарненько радіоімпульсом з новітнього приладу — і все закінчилося. Правда, кілька сотень солдатів постраждало, але це було вже не головне…

Ось так було, ось так…

У кабінеті пролунав сигнал про те, що в приймальні відвідувачі.

Маршал застебнув кітель, загасив сигару й зручніше сів у кріслі.

— Увійдіть! — гаркнув Умтолк і приготувався до розмови.

— Дозвольте?

І в кабінет увійшли кілька генералів.

— Звичайно, звичайно, — м’яко вимовив Умтолк. — Сідайте, — і показав рукою на крісла.

— Але я не бачу генерала Бруда.

— Дивно, — відгукнувся Млавл. — Він ніколи не спізнюється.

— Можливо, він ще в дорозі, — докинув генерал Хинтал. — Перед від’їздом я зв’язувався з ним, секретар відповів що він вирушив сюди.

— Координаційний центр! — звернувся маршал через переговорник.

— Слухаю!

— Простежте за всіма пересуваннями генерала Бруда. За хвилину чекаю вашої доповіді.

— Зрозумів вас!

— Не дуже мені це подобається, — тільки й устиг сказати маршал, як знову пролунала мелодія.

Двері м’яко відійшли вбік, і всі побачили Анора Злота.

— Перепрошую за запізнення, — вибачився він, проходячи до кабінету.

— Ну що ви, — сказав маршал піднімаючись. — Сідайте, — Умтолк показав рукою на крісло.

— Ні, дякую. Я не надовго, — відповів Злот і продовжив: — Маршале Умтолку й шановні генерали, сьогодні на трибуні я погарячкував, і так вийшло, що образив усіх вас. Прошу вибачити мене. Ви потрібні Землексу, ваше відомство потрібне цій планеті, правда, у трохи іншій формі. Ще раз прошу вибачити мене. Завтра під час трансляції із залу я повторю це перед усіма. Ось, власне, і все.

І Злот по черзі потис руки присутнім:

— Що ж, мені вже час. Сьогодні перевірте ще раз загальний план скорочення й реформ, а завтра візьмемося вже спільними зусиллями.

— Усе буде виконано, — відповів маршал, прощаючись із ним.

Через кілька секунд Анор Злот покинув кабінет.

— Ось так, мої дорогі, — зітхаючи, проговорив Умтолк, всідаючись у своє крісло. — Беремося до справи. Роботи має бути багато.

— Маршала Умтолка — координатор! — пролунав голос із селектора.

— Слухаю вас, — посерйознішав маршал.

— Генерал Бруд заблокувався в четвертому відсіку ІУСПЕ. Про всяк випадок висланий спецзагін для оточення. Слухаю вас.

— Значить так, — миттєво прийняв рішення Умтолк, — інформацію не розголошувати. Крім оточення, заходів ніяких. Спробуйте вийти на зв’язок із генералом і з’єднайте мене. Я незабаром буду!

— Вас зрозумів!

— Так, — звернувся маршал до схвильованих генералів. — Четвертий відсік ІУСПЕ — це та «конфліктна» лабораторія?

— Саме так, — відповів Млавл; свого часу він разом із Брудом якось був присутній при проведенні одного експерименту.

— Тоді всі — на виїзд!

І маршал зі своїм почтом мало не бігцем попрямували до своїх «хейфів»…

«Невже Бруд справді щось затіяв?» — тільки одна думка зараз тривожила їх усіх.

Генерал Бруд ще на виході з Палацу вже знав, що він буде робити.

«Перетворитися на цивільного чинушу?! — гнівно міркував він про себе. — Ніколи! І Умтолк гарний — теж мені мудрець! — на старість розмови почав вести. Тридцять років тому, коли ми бомбили божевільних роботів, він таким не був. Не був… Я їм покажу, не потрібні!»

І Бруд, сідаючи в «хейф», наказав пілотові додати швидкості й узяти курс на військову базу, яка входила в його «господарство».

Пілот виконав наказ, але за хвилину генерал велів летіти в ІУСПЕ. Його гнів минув, і генерал, заспокоївшись, прийняв остаточне рішення.

«Як же я зразу не подумав?! — сварив себе Бруд. — Невже теж старішаю? Адже є вихід, є!»

Тепер генерал знав точно, що він буде робити.

Ніхто не знав, що в прикритій лабораторії під його особистим контролем тривали експерименти по миттєвому переміщенню в просторі. Молодий енергійний учений Ейніс під наглядом головного помічника Бруда трейрала Браба продовжував таємно вести роботу, і навіть керівництво ІУСПЕ ні про що не здогадувалося.

І ніхто на Землексі, окрім цих трьох чоловік, не знав, що місяць тому відкриття було зроблене! Відстань уже не мала практично ніякого значення. Звичайно, було обмеження, але десяток парсеків можна було здолати, як оком змигнути. До того ж, Ейніс зумів прощупати інформаційним лазером невелику частину космічного простору й випадково виявив планету, за параметрами схожу на Землекс. Там жили люди!

Правда, рівень їхнього розвитку був набагато нижчий, але це, з цілком зрозумілих причин, улаштовувало генерала.

У ході останнього експерименту Ейніс за порадою Бруда спробував відправити на планету невелику партію зброї. І це майже вийшло. Майже, бо дві третини контейнера, як висловився Ейніс, «розтрясло» по космосу.

Тепер можна було ризикнути й вирушати самому. Правда, існували два «але». Перше — перетнути простір могли лише десять чоловік, і друге — повернутися назад було неможливо.

Але все це влаштовувало генерала.

«Більше вірних мені людей і нема. Усі віддані Умтолку або потрапили під вплив цих „шляхетних“ на чолі зі Злотом. А повертатися на Землекс мені не дуже й хочеться». Так думав генерал, підлітаючи до лабораторії.

Загін відданих йому людей уже чекав його. Браб їх проінструктував, і вони були готові вирушати.

— Що ж, — Бруд підняв голову й востаннє вдивлявся в синє небо Землекса. — Уперед! — скомандував він і першим увійшов у будинок.

Охорона пропустила невеликий загін. Усе було спокійно.

У лабораторії їх зустрів Ейніс.

— Усе готово, але щось не працює, — приголомшив він усіх.

Через цю паузу генералові й не вдалося вислизнути непомітно.

Тільки через три години Ейніс зміг точно настроїти все для кидку через простір.

— Усе в порядку! — заспокоїв він майбутніх мандрівників, які сиділи в сусідньому відсіку. — Ти вчасно, Ейнісе, — Бруд кивком голови вказав на екран відео-системи.

На екрані було видно, як кілька загонів оточили будинок ІУСПЕ.

— Що ж, — генерал піднявся. — Тепер тільки вперед!

Загін вирушив у стартовий відсік.

Якраз у цю хвилину Умтолк вийшов на зв’язок з генералом. Бруд не слухав його, а лише посміхнувся.

— Прощавайте, маршале. Не судіть мене строго. Мені все тут набридло. Ваш світ не для мене. Прощавайте!

І генерал звернувся до Ейніса.

— Що буде з цією установкою?

— Вона самоліквідується, як тільки ми опинимося на місці.

Бруд задоволено кивнув.

— А іншої такої установки немає, — посміхнувся вчений. — Немає на Земл…

Він не встиг договорити, бо несподіваний шум змусив його замовкнути. Це війська вирішили силою зброї розблокувати лабораторний відсік. Але було вже пізно.

«На Землі… — повторив подумки незакінчену фразу Ейніса генерал. — На Землі…»

— Що ж, — зовсім тихо сказав Бруд, коли увесь простір навколо замиготів і захвилювалося. — Нехай буде так. Нехай буде Земля.

І щойно він договорив, вони зникли…

Щоб ніхто не здогадався

— Ну як, Мишко? — в один голос запитали мама, тато й бабуся свого сина та онука, який не увійшов, а просто-таки увірвався до передпокою. Не всидівши у вітальні, вони всі разом вийшли зустріти хлопця, ледве почувши швидкі кроки за дверима. Їхнє хвилювання можна було зрозуміти — Мишко ж бо складав сьогодні останній іспит останнього, п’ятого, ступеня, і тому всі з нетерпінням чекали результату. Навіть Мишкова молодша сестра, дванадцятирічна Оленка, яка завжди зберігала незворушний олімпійській спокій, цього разу також не всиділа й услід за дорослими поспішила до передпокою.

— Ну як, склав? — у свою чергу поцікавилась вона у брата.

— Екран увімкнено? — не звертаючи уваги на запитання, схвильовано звернувся Мишко до домашніх.

— А що, щось трапилося? — захвилювалася жіноча частина родини.

— Як?! — здивувався Мишко. — Ви що, не пам’ятаєте?

— Господи, Михайлику, — заголосила бабуся, — у мене зараз серце зупиниться…

— І що за звичка така! — обурилася Оленка. — Тягне, наче кота за хвіст!

— Та ви що? — вражено продовжував Мишко. — Сьогодні ж експедиція на Марс приземлилася. Справжня! Не роботи якісь, а одинадцять астронавтів з повним спорядженням!

— А, ти про це…

Мишко тим часом скинув черевики й хотів було проскочити у вітальню до широкого монітора, але батько встиг перехопити його за руку.

— Ну, по-перше, не приземлилися, а примарсилися, — повчально промовив він. — А по-друге… Як твій іспит? Ми ж тут усі хвилюємося!

— Та нормально я склав! Все гаразд. 14,75 бали, — відрапортував Мишко й, відчувши, що батько послабив хватку, вирвався й прошмигнув до вітальні.

— Слава тобі, Господи! — з полегшенням зітхнули мама й бабуся.

— О, ледь не забув, — уже з кімнати голосно сказав Мишко. — Третє місце в загальномегаполісному рейтингу!

— Пхе, всього третє, — покрутила носиком Оленка й статечно рушила за братом.

— Ну що ж, — тато повеселішав. — Якщо все так добре, можна спокійно подивитися новини про цю експедицію. Добре, що Мишко нагадав, а то за нашими хвилюваннями я пропустив таку подію!

— Так, ось людство вже й на Марсі, — чомусь сумно зітхнула бабуся й разом зі своєю дочкою (тобто Мишковою мамою), яка лише посміхнулася на слова чоловіка та своєї матері, теж пішла до вітальні.

— Давайте швидше! — підганяв старших Мишко. — Містере Третій, — звернувся він до телевідеосистеми, — врубай сьомий!

— Слухаю вас, — почувся трохи деренчливий голос робота. — Що вас цікавить?

— Ну, ти подивися на нього! — ляснув по коліну батько. — Що ж це за система така норовлива?! Любі мої, — звернувся він до дружини та тещі, — скільки це можна терпіти?! Як тільки важлива новина, негайно ж починаються коники! Ще й реагує, залізяка, тільки на слово «містер»!

— Павлику, — Мишкова мама залишалася спокійною, — ти перебільшуєш. Мені, наприклад, це подобається. Робот із характером — це навіть цікаво. Тим більше, тато…

— Тато, тато, — роздратовано перебив її чоловік (від його гарного настрою фактично нічого не лишилося). — Давно вже час цю купу непотрібу на смітник викинути!..

— Я тільки «за»! — докинув Мишко. — Он у Міщанських найновіший «гіпер». Оце система — закачаєшся! А наш ІМІСТ-333 — це справді мотлох!

— Ви ж чудово знаєте, що твій дідусь, — мама кивнула головою в бік Мишка, — і твій тесть, — це вже до чоловіка, — був би проти такого вчинку.

— Так, твій тато й ваш чоловік, — по-акторськи приклавши руку до серця, звернувся до дружини Михайлів батько, — взагалі проти всього, що робиться в цьому домі, — тон батька дедалі підвищувався. — І не тільки в домі, а й у мегаполісі. Та й взагалі на планеті! Я навіть не знаю, як можна так жити! Усе, на чому суспільство тримається й не тільки тримається, але й впевнено рухається вперед, розвивається — он уже Марс починаємо освоювати! — усі ці засади ним нехтуються! Що вже казати про суспільство, коли в нашому дворі живуть якісь шовкоподібні собаки із закрученими хвостами! Хіба не можна придбати робота-мисливця чи завести парочку справжніх породистих псів?

— Любий, але наші собаки теж породисті, — миролюбно мовила мама.

— О, так, — іронічно відповів тато. — Може, у кам’яному віці й була така порода… І взагалі, — голос батька став трохи приглушеним, — якби не аварія на Місяці й не Сьомий місячний закон, ноги моєї не було б у цьому домі!

— Якби не допомога мого батька, — спалахнула мати, — цієї самої ноги у тебе взагалі б не було! Місячний закон згадав, невдячний. А братові твоєму хто допоміг? А скількох мій тато на ноги поставив? Забув уже?!

— Марійко, Павлику, — намагалася заспокоїти їх бабуся. — Не варто, не варто в такий день сваритися. Та ще при дітях…

— Та нехай сваряться, ми вже звикли, — Оленка була незворушною.

— Ну ось бачите, — у голосі бабусі звучав докір. — Павлушо, — звернулася вона до зятя, — ти зрозумій, Федір Степанович робить свою справу, а ти — свою. Кожен із нас має свої примхи. І це справді може не подобатися іншим. Але давайте не будемо сваритися.

— Містере Третій, — цього разу вона звернулася до робота. — Будьте ласкаві, нам про марсіанську експедицію…

— Тоді вам найкраще підійде сімсот одинадцятий. До вашої уваги…

— Я це базікало колись сокирою підрихтую… — похмуро мовив батько.

— Та ти її хоч у руках тримав? — ущипнула його мама.

І невідомо, у що могло б вилитися це протистояння, якби ІМІСТ-333 не ввімкнув екран.

— Небувала подія в житті нашого суспільства! Людство робить ще один крок! — із пафосом заторохтів коментатор сімсот одинадцятого каналу. Трансляція йшла безпосередньо з Головного Центру Космічних Досліджень.

— Сьогодні о 10.15 за таким-то часом космічний лайнер «Переможець» з екіпажем із двадцяти однієї особи на борту вийшов на задану марсіанську орбіту…

— Ух ти! — не витримав Мишко.

— Ум-мгу… — підтримав батько.

— …після кількох контрольних обертів довкола четвертої планети, — продовжував свій спіч коментатор, — від лайнера відділився модуль і благополучно примарсився у визначеному районі. І тепер, буквально через годину-півтори, одинадцятеро астронавтів вийдуть на поверхню червоної планети… Пробачте, пробачте, — трохи запнувся коментатор, — тут мене виправили: це в модулі знаходиться одинадцять астронавтів, а на марсіанську поверхню ступлять тільки четверо з них…

— Оце так! — у захваті знову вигукнув Мишко.

— Подумаєш, — крутнула носиком Оленка.

— Щось галасливо в нас сьогодні, — раптом пролунав голос дідуся — ніхто й не помітив, як дід вийшов із свого кабінету. — Щось сталося, чи що? — спитав він, спускаючись сходами у вітальню.

— Та все гаразд, Федю, — відгукнулася бабуся. — Михайлик останній іспит склав, один з найкращих у мегаполісі.

— Я й не сумнівався. Як настрій, випускнику?

— Нормальний, — Мишко не відривав погляду від екрану. — Он експедиція на Марсі. Незабаром висаджуватимуться.

— Так, — сумно зітхнув дідусь і зупинився. — Вже й до Марса добралися…

— Навіщо ж так трагічно, Федоре Степановичу? — голос Михайликового тата прозвучав єхидно. — Це досягнення…

— Досягнення?! — не дав зятеві до кінця висловитися дідусь.

— Тату, тільки давай сьогодні без хвилювань, — спробувала запобігти черговій сутичці Мишкова мама, але було вже пізно.

Бабуся лише головою похитала: вона знала — її чоловік уже нікого не чув.

— Досягнення?! — вражено повторив він, потім кашлянув й схвильовано продовжував: — Ти, без п’яти хвилин учений, який немало мандрував і багато чого бачив, називаєш це досягненням?!

Михайликів тато не встиг і рота відкрити, як…

— Я взагалі не розумію цього дикого ажіотажу довкола фізичного переміщення тіла або предмета у просторі! Купа металу продибала, і що можливо — випадково продибала, певну відстань, і тому всі повинні стрибати від щастя? Хто далі плюне? Так виходить?

— Ну, не треба так перебільшувати, — нарешті зміг вставити слово тато. — Такого справді ще не було в історії людства. Імена відважних астронавтів назавжди будуть записані на скрижалях історії…

— На скрижалях історії, — хмикнув дідусь і голосно звернувся до телевідеосистеми: — Містере Третій, зробіть тихіше цю нісенітницю!

І робот, не сперечаючись, підкорився.

— На скрижалях історії… — вже спокійніше говорив Федір Степанович, важко сідаючи на сходинку. — Землю ледь до інфаркту не довели — на Місяць полетіли. Розрили, розкопали нещасний супутник до неможливого. При повному Місяці дивитися на нього просто страшно — суцільні дірки! Слава Богу, що вистачило розуму нове паливо винайти, та ще завалилося щось у них в Океані Бурь, а то б і досі там копирсалися.

— Тату, як ти можеш так говорити про героїв сімнадцятого року?! — дивлячись, як змінився на очах чоловік, обурилася Михайликова мама.

— Герої?! — посміхнувся дід. — Та їх же просто забули на Місяці. Просто невигідно комусь було повертати їх на Землю, от і вигадали катастрофу. А їх просто забули. Навмисно забули.

— Ну, ти, діду, даєш, — здивувався Михайлик. — Таке говорити про справжніх героїв, які заради всього людства йшли в авангарді й загинули під час освоєння космосу?! Ну ти даєш…

— Ви думаєте, що говорите?! — прорвало Мишкового батька. — Та ще при дітях. Яка важка людина твій батько, Марійко, — звернувся він уже до дружини.

— На Місяці… — тим часом трохи м’якше продовжував дідусь, не звертаючи уваги на слова зятя. — Скількох поетів надихнула ця маленька планетка на прекрасні творіння… А тепер — покинута шахта. І все, — у його голосі залунали металеві нотки, — до Марса дісталися. Але ця планета так просто не дасться, — підбив підсумок Федір Степанович, піднімаючись зі сходинки. — Так просто не дасться.

У вітальні стало тихо. Назрівала буря.

— Так, дорогенькі мої, — швиденько вичерпала конфлікт бабуся. — Сьогодні у нас свято — онучок закінчив п’ятий ступінь. І я не дозволю нікому, — вона зробила акцент на цьому слові, кидаючи суворий погляд на чоловіка й зятя, — ні-ко-му псувати це свято. Тим більше, у нас із Марійкою для всіх є особливе частування — наш улюблений торт.

— А я знала, а я знала! — схопилася з крісла й заплескала в долоні Оленка.

— Ну звичайно, розумничко моя, — усміхнулася бабуся, — адже без твоєї допомоги ми б не впоралися! Тож прошу усіх до столу. І не будемо сваритися, — додала вона.

— Я не проти, — сказав Мишко.

— Федоре Степановичу! Ви б перевдяглися, любий друже, — звернулася до свого чоловіка бабуся. — І вам би, молодий чоловіче, не завадило, — зауважила вона Михайликовому батькові. — У хлопця такий день, а ви про космос…

— Так, авжеж, така подія… здаюся, здаюся, — мовив тато і, важко підводячись з крісла, додав: — Підкоряюся вашій незрівнянній чарівності й чудовим пахощам з кухні. А все-таки, Федоре Степановичу, ви не праві, — наостанок додав він.

— Е-е-е, молодий чоловіче, молодий чоловіче, — скрушно зітхнув дідусь. — Колись і я так вважав, але час минув… Але яка різниця! Ви маєте рацію, Поліно Іванівно, — звернувся він до дружини. — Не будемо сьогодні сперечатися, не будемо. Хоча, звичайно, шкода, що мене не розуміють.

— Та годі вам, — сказав Михайликів батько. — Усе гаразд. А мені якось не віриться, що наш Мишко — випускник. Дивися, через кілька років покатає нас на лайнері власної конструкції, — і він розкуйовдив волосся сина, примовляючи: — Вчений ти наш майбутній… Давай, уперед…

— Не це головне, не в цьому справа, — відгукнувся дідусь.

— Та знаємо, знаємо ми ваше улюблене прислів’я, — промовив Михайликів тато й звернувся до дітей: — Нумо, на три-чотири, разом. І…

— Будь мудрим, мій хлопчику, але щоб ніхто про це не здогадувався, — в один голос процитували улюблені дідусеві слова Мишко й Оленка.

— Ну, слава Богу, хоч запам’ятали, — усміхнувся дід і, глянувши на Поліну Іванівну, поквапився: — Усе, усе! Іду перевдягатися.

І, залишаючи вітальню, уже веселіше кинув зятеві:

— Готуйся, зятьок! Зараз себе за столом будеш показувати!

— Завжди готовий! — відгукнувся той і поспішив до своєї кімнати.

— Містере Третій, що там із трансляцією? — запитав Мишко.

— Наступне повідомлення про марсіанську експедицію — за сімдесят п’ять хвилин…

— Гаразд, вирубай поки. Потім даси відмашку.

— Вас не зрозумів, повторіть команду.

— Ну, просигналиш тобто.

— Враховуючи ваш інтерес до цієї трансляції, я дав би сигнал і без вашої команди.

— Ну, молодець. А поки — вимикай.

— Смію запропонувати до вашої уваги на додатковому каналі прямий відеомісток з Інституту випадкових чисел. Дуже повчально…

— О Боже, — простогнав Михайлів тато: він спеціально затримався біля дверей, слухаючи цей діалог. — Коли ж цей телепень замовкне!.. — І, похитавши головою, вийшов з вітальні.

Та як би там не було, а за святковим столом панували мир і затишок.

— Що не кажіть, — почав дідусь, коли в його келиху вже не було половини, а добрий шмат пирога теж зник, — що не кажіть, а наші дівчатка попрацювали на славу. Звідки таке добре винце, Машо?

— А ось угадай!

— Ну, не знаю, не знаю… Бабусю, допомагай!

— Федоре Степановичу, вмикайте свою логіку, — відгукнулася Поліна Іванівна.

— Ну от іще… А ну ж бо, онучку, вияви кмітливість…

У цій родині не часто брали до рук чарки, але з такої нагоди, як то кажуть, сам Бог велів. Тож і Мишкові, якому вже йшов сімнадцятий рік, сьогодні на повних правах дозволили взяти участь у частуванні, але, зрозуміло, у межах розумного.

— Якщо не помиляюся, — спробувавши, прокоментував Мишко голосом суперспеціалеста, — чисто земне вино, без усіляких там перегонок у невагомості.

— Не знаю, де це ти так навчився дегустувати, — сказала мама, — але вже дуже тепло.

— Земля, кажеш? — засяяв дід. — Без перегонок там усіляких космічних?..

— Скажу навіть точніше, — продовжував Мишко, смакуючи напій. — Щось є в ньому середземноморське…

— Ти, може, хочеш сказати — французьке? — якось ствердно запропонував тато.

— Любий, у десятку, — підтвердила дружина.

— А я й не знала, Марійко, — сплеснула руками бабуся, — що наші чоловіки такі алкоголіки!

— А-ха-ха! — зареготав дід. — Молодці, молодці!

Його дуже тішило, що на столі — усе земне, природне, без різних там космічних компонентів. І він не приховував цього — радів щиро. — Але всі ви молоді й у вас іще дуже мало мудрості.

— А що ж ваша мудрість? — подав голос і тато. — Яка з неї користь, із вашої мудрості? Де ви можете її застосовувати, крім ваших лікувальних дій?

— А вам цього замало? — не втрачаючи гарного настрою, прийняв виклик дідусь. — Що ж, молоді люди, не хотілося б, звісно, витрачати силу на дрібниці…

Але задля сьогоднішнього дня нехай буде. Отже, ви зупинилися на тому, що вино із Франції?

— Саме так. Дідусю, невже ти скажеш більше? — зацікавилася Оленка.

— Зараз спробуємо, — промовив дід, приплющивши очі й набравши поважного вигляду. — Зараз спробуємо…

Усі, затамувавши подих, дивилися на Федора Степановича. Михайликові навіть здалося, що на мить якийсь світлий відблиск промайнув по обличчю діда…

— Ну що ж, любі мої, — розплющив очі дід, — слухайте. Червоне вино, вироблене стільки-то років тому з урожаю такого-то року, як ви й казали, у Франції. Але скажу точніше — у провінції Лангедок. Скло пляшки — з Тулузи, зроблене в такому-то році. Ну ось, мабуть, і все.

Родичі зачудовано дивилися на діда.

— Трохи не забув, — додав він. — Вино це купувалося не на замовлення, а у звичайному ретро-магазині. За це спасибі тобі велике, Марійко, — посміхнувся він дочці.

За столом запанувала тиша.

Дідусь з гордістю подивився на кожного, помовчав, насолоджуючись тріумфом, а потім промовив, звертаючись до дочки:

— І ще, радосте моя, виходячи з ретро-магазину, не забувай брати з собою чек. На ньому й була вся інформація про покупку.

— Та твій дідусь, Михасю, справжній спритник, — першим оговтався тато. — А я вже хотів було стати вашим учнем!

— Та-ату, — посміхнулася Мишкова мама, — ну ти даєш!

— А-ха-ха! Як я вас усіх! — засміявся дід. — Вуха розвісили й навіть роти пороззявляли. А-ха-ха! О-хо-хо!

І всі разом почали весело обговорювати цей випадок, доброзичливо підсміюючись один над одним.

— Дідусю, клас! — підбігла до діда Оленка й цмокнула його в щоку.

За декілька хвилин сумбурне обговорення перейшло у звичайну бесіду. Настрій в усіх був чудовий.

Потім на стіл поставили великий золотавий самовар. Дідусь при цьому так розтанув, що навіть дозволив роботові розставити чашки (за звичай при ньому це робив хтось із жіночої половини сім’ї).

— А скажи-но, онучку, — звернувся дід до Михайла, — що тепер думаєш робити?

Після цього питання всі якось принишкли.

Мишко сьорбнув з чашки й, глянувши просто в очі дідові, відповів:

— Після іспиту мені запропонували вступити восени до школи астронавтів… І…

— Ну, не тягни, не тягни, — мовив тато, — кажи, як є.

— Ну… взагалі… я не відмовлявся. Вирішив бути астронавтом, як тато, — випалив випускник.

За столом знову запала тиша.

— Ось і подивіться, любі мої, — першим порушив мовчання дід. — Подивіться на нашого хлопчика, — і він вказав рукою на Мишка.

— І що тут такого страшного? — почав захист тато. — У мене самого два польоти на місяць, ви всі це чудово знаєте. Якби не обставини…

— Та я не про це. Дайте сказати, — перебив зятя Федір Степанович. — Не думав я, що мій онук стане жертвою звичайнісінької реклами! У картонні герої рветься!

— Федю, любий, — м’яко заговорила бабуся, — не треба так реагувати. По-перше, до польотів ще далеко, а по-друге, і до навчання в тій школі теж є час. Коли починаються заняття?

— Через півтора місяці, — насуплено відповів Мишко.

— Ось бачите. Може, ще передумати. А з іншого боку, нехай сам вибирає. Як душа його забажає, так і буде.

— Господи, синку, — захвилювалася мати, — може, справді передумаєш?

— Та ви тільки погляньте на нього! — кинув дід. — Очі палають, наче жарини. Мій онук, і туди ж — у космос!

— Ну чого ви знову починаєте, що в цьому ганебного?! — заступився за сина, та й за себе, батько Мишка.

— А те, молоді люди, що не там щастя шукаєте. Зазирніть у серце своє, там у сотні разів краще за ваш космос. Там — найвищий космос! Я ж казав вам і не стомлююся повторювати: «Будьте мудрими». А ви й не чуєте. Ох, діти, діти…

І дідусь піднявся з-за столу.

— Спасибі милим дамам за святковий стіл, було дуже смачно. Піду, погодую собак.

— Діду, і я з тобою! — схопилася Оленка.

— Ходімо, ходімо, радосте моя.

— Вище носа, синку! — поплескав Мишка по плечу батько. — Звичайно, ми всі хвилюємося, але я не проти твого вибору. Хоч і важка це робота, по собі знаю.

— Не хотів вас засмучувати, але й ви мене зрозумійте, — нарешті заговорив хлопець.

— Ой, дивися, синку, — мама підійшла до нього й поцілувала. — Раджу тобі, звісно, усе гарненько зважити, обміркувати…

— Добре, добре, обміркую, — пообіцяв Мишко.

— Дівчині своїй розповів? — поцікавилася бабуся.

— Ще ні.

Батько хотів ще щось сказати, але голос Містера Третього перебив:

— Як ви й просили — прямий зв’язок із Марсом, прямий зв’язок із Марсом! — заторохтів робот.

Мишко негайно вискочив із-за столу й побіг до екрану.

Те саме, тільки не так швидко, зробив і батько.

— Хлопчиська… — мати тільки головою похитала.

— Не турбуйся, донечко, усе владнається, — м’який голос Поліни Іванівни заспокоював доньку, у якої на очах виступили сльози. — Усе буде добре…

— Увага! — пролунав голос ведучого трансляції, а через мить на екрані з’явилося й зображення. — Ми ведемо репортаж із Центру! За кілька секунд ви побачите пряму трансляцію з четвертої планети! Екіпаж виходить на поверхню Марса!

— Оце так! — захоплено видихнув Мишко.

— Дівчата! — погукав батько. — Не пропустіть подію!

— Вперше земляни пішки пройдуть по червоному марсіанському ґрунту, — продовжувалася трансляція. — Отже, затамуйте подих… Ось вони, першопрохідці.

Екран мигнув, і на ньому з’явилося зображення салону — кабіни капсульного модуля, на якому земляни відділилися від космічного лайнера на орбіті й успішно опустилися, на поверхню четвертої планети.

— Як чуєте, Марсе? — почав діалог ведучий.

— Усе гаразд! — говорив усміхнений командир екіпажу. — контрольний загін у складі чотирьох чоловік уже готовий вийти з модуля.

— Чи не час назвати імена героїв? Уся планета, затамувавши подих, спостерігає за вашим екіпажем.

— Звичайно, звичайно… — і командир перелічив імена астронавтів.

— Ну що ж, бажаємо успіху й із завмиранням серця продовжуємо спостереження!

— Спасибі! Перемикаюся на адаптерний відсік.

Мить — і мешканці Землі побачили чотирьох астронавтів, які готувалися вийти.

— Ну то як, ніхто там об червоний камінець ще не спіткнувся? — з легким сарказмом запитав дідусь, заходячи до кімнати.

— Тату… — з докором глянула на нього Мишкова мама.

— Ви можете хоча б у таку хвилину не чіпати нас? — мовив батько.

— Тату, таке ж не щодня відбувається.

— Добре, добре, дивіться, дітки, — дід був настроєний миролюбно. — Раптом що, я в кабінеті, — звернувся до бабусі. — Години зо три мене не турбуйте, будь ласка. Піду відновлюся, завтра день важкий буде.

І дідусь, піднявшись сходами нагору, зник за дверима.

Тим часом трансляція продовжувалася. До великого виходу, як його вже охрестив, задихаючись від божевільного захоплення, ведучий, лишалася хвилина.

Тим, хто сидів у кімнаті, вона здалася вічністю. Особливо Мишкові. Як він заздрив цій четвірці! «Обов’язково стану астронавтом, — подумки сказав юнак собі. — Сатурн, Юпітер, супутники… Досягну й буду першим!»

— Отже, — знову заговорив ведучий, — вмикаємо звук адаптерного відсіку.

— Хлопці, час! — пролунала команда, і четверо астронавтів один за одним зійшли на марсіанську землю.

— Ур-ра! — в один голос гукнули й Мишко, і батько.

— Сталося! — радісно додав хлопець.

— Люба, — звернувся до дружини тато. — Може, по келишку заради такої справи?

— Ну, якщо заради такої, то звичайно!

За хвилину родина задзвеніла келихами на честь знаменної події.

Телекамера постійно слідкувала за астронавтами на поверхні Марса, а спеціальна система дозволяла чути все, про що вони говорили між собою. Судячи з розмов, астронавти були в гарному настрої, навіть жартували. Взагалі, все йшло нормально.

— Татку, а що то в руках у першого та останнього? Зброя якась? — поцікавилася Оленка.

— Так, це імпульсні напівавтомати. Не знаю, навіщо вони там. Мабуть, для випробувань.

— А в кого там стріляти?

— Не в «кого», а в «що»: імпульсні удари можуть віддаляти й відсувати предмет. Ну, допомагають долати різні перешкоди, що трапляються на шляху.

— А як це?

— Ну, наприклад, йдемо ми по Марсу, раптом — каменюка величезна просто на дорозі! І не обійти ніяк: ліворуч — урвище, праворуч — скеля. Ти береш імпульсник, спрямовуєш на ціль, натискаєш кнопочку — і каменюка або відсувається вбік, або можна просто підняти її вгору й пройти під нею. А можна зруйнувати… Мишко, дивися… — раптом схвильовано мовив батько.

Усі знову глянула на екран.

Причин для серйозного хвилювання не було, але вийшла невеличка затримка: астронавт, який ішов другим, перечепився об щось і, втративши рівновагу, розтягнувся на червонуватому пісочку.

— Я думаю, нічого страшного, — сказав батько. — Скафандр не повинен зіпсуватися.

Тим часом крупним планом показували астронавта, який намагався підвестися.

Його супутник, який ішов першим, відклав імпульсник вбік і швидким кроком рушив на-допомогу.

Камера ще збільшила зображення. Справді, можна було не хвилюватися, усе закінчилося благополучно. Товаришу допомогли підвестися, він був цілий і не-ушкоджений. Із діалога було зрозуміло, що все справді нормально. Вони жартували.

— Обережніше треба, — багатозначно зауважив батько.

— Мабуть, пейзажами замилувався, — докинув Мишко. І всі заусміхалися — він, мовляв, романтик.

Але те, що вони потім побачили на екрані, змусило спантеличено перезирнутися: відбулося просто якесь диво.

Астронавт, який ішов першим, повернувся, щоб взяти імпульсник, і зупинився як укопаний. До того ж, камера зменшила зображення, охопивши ширшу частину марсіанського ландшафту, і всі, хто слідкував за трансляцією, побачили, що напівавтомата вже не було!

Астронавти безпомічно озиралися на всі боки, але марно — імпульсник просто щез!

— Не може бути… — прошепотів Мишко.

— Куди він міг подітися? — питав невідомо в кого батько.

— О Господи… — тихенько зітхнула бабуся.

Приблизно ті самі слова долинали з Марса: сталося щось нечуване! Невідомо як, але зброя зникла!

Практично все населення Землі розгубилося. Очевидно, у такому ж стані перебували й керівники трансляції. Команда «Стоп!» прозвучала трохи запізно, і всі, хто слідкував за подіями, таки стали свідками цього незвичайного явища чи просто дива.

Після того, як екран згас, ще чулося лопотіння спантеличеного ведучого: мовляв, апарат, мабуть, здуло вітром, або він просо впав у яму…

Але ті, хто уважно слідкував за програмою, помітили, що ділянка, якою йшли астронавти, була пласкою й рівною, а за прапорцем, який був встановлений біля модуля, не важко було визначити, що ніякого вітру не було.

За мить трансляція урвалася..

— Містере Третій, — збуджено прокричав Мишко, — давай про зникнення що-небудь…

— До вашої уваги сімдесят сьомий Міжнародний, — відповів робот і напрочуд швидко запустив програму.

На сімдесят сьомому вже крутили відеозапис незвичайної події. Тут же показували інтерв’ю з ученими різних напрямків і переконань, із письменниками й державними діячами. Галас стояв страшенний.

— Та-ак… — протягнув тато. — Галасуй, не галасуй, а що сталося насправді… — І він розвів руками.

— А може, марсіани? — схвильовано спитав Мишко.

— Гм, якщо вони так спритно крадуть, чого ж вони на Місяці та й тут нас не чіпали? Ніхто ж нікого не бачив! Якщо в них така техніка, ми б давно зустрілися з їхніми витівками. І не забувай, скільки марсоходів було туди спущено й усяких там роботів. У них теж були імпульсники, та й не тільки… Тож… — і батько знову розвів руками.

— Так, поламають тепер голови в Центрі, — мама допивала шампанське.

— А астронавтові за це щось буде? — спитала бабуся.

— Та хто його знає… — відповів батько. — Можуть і з загону виключити. У космос літати не буде. А можуть і не виключити… А ось керівникам трансляції перепаде, це я вам точно кажу.

— Авжеж, таке показати… — додала мама.

Сім’я ще подивилася повідомлення різних каналів, а потім усі почали потроху розходитися по своїх кімнатах. Нічого нового вже не повідомляли. Транслювалося звичайне набридливе лопотіння про одне й те саме.

— Ранок за вечір мудріший, — бабуся намагалася всіх заспокоїти. — Лягайте-но краще спати, може, до завтра щось з’ясується.

І, залишаючи вітальню, додала:

— І ще. Михасю, будеш вимикати Третього, зайди до дідуся, скажи, щоб Семеновичу зателефонував. Я зовсім забула. Семенович просив, щоб у будь-який час. Не забудеш?

— Гаразд, гаразд, не забуду.

— Ну, на добраніч…

Хвилин за двадцять батьки теж пішлиспати, і Мишко залишився сам біля екрана, невтомно перестрибуючи з одного каналу на інший у пошуках цікавих коментарів.

Так він просидів близько двох годин.

— Що ж, містере Третій, вимикай апарат, — сказав він, відчуваючи, що вже засинає. — Піду-но я спати.

«Ой!» — раптом згадав він про дідуся й пішов у кабінет.

«От уже ж, — бурчав про себе хлопець, — забереться під самісінький дах, ходи потім до нього». До речі, кабінет був розташований майже на самому дасі, і вели до нього найкрутіші в будинку східці. Дід зробив так навмисно, щоб його через дрібниці не турбували. І інколи пропадав там по три-чотири дні.

Діставшись нарешті до дверей, Мишко тихенько постукав. Але ніхто не відгукнувся. Тоді хлопець штовхнув двері, і вони прочинилися.

Мишко зазирнув всередину й оглянув кімнату. Давненько він тут не бував! У кімнаті нікого не було. Вона була невеличка, напівкруглої форми. Навпроти дверей було велике — майже на всю стіну — вікно. Біля вікна стояв, як і раніше, все той же письмовий стіл.

А на столі… на столі… Мишко спочатку не повірив власним очам.

На столі лежав предмет, дуже схожий на… імпульсний напівавтомат!

Мишко тихенько, наче боячись когось сполохати, наблизився до столу. Сумнівів не лишалося — це був справжній імпульсник!

«Але звідки в діда цей автомат?» — вражено подумав Мишко й провів рукою по поверхні. Трохи спітніла долоня зробилася червоною. Юнак подивився на свої пальці.

«Червоний пил… Марсіанський пил! Невже це той самий?!»

— Що, не віриться? — як завжди несподівано пролунав за спиною м’який голос дідуся.

Мишко повернувся. У дверях стояв дідусь і-посміхався.

— Ось бачиш як, мій любий, — дідусь був спокійний.

— Невже це той самий?! — вражено запитав онук.

— Він, рідненький, він. Ще хвилинку подивися, і…

— І що?

— Треба ж на місце повернути, он галасу скільки!

— А як це ти зробив?

— Ти що, прислів’я забув? Будь мудрим…

— Але щоб ніхто по це не здогадувався… — закінчив дідові слова Мишко. — Невже таке можливо? І тільки завдяки одному прислів’ю?!

— Не тільки, звісно, але воно — вказівка до Основи. Якщо чесно, — додав по хвилині дідусь, — такі речі не заохочуються…

— Ким?

— Ким? Навіть мною самим, але надто вже я завівся сьогодні. Взагалі такі речі робити небажано. Вони просто непотрібні, якщо ти знаєш Основу. Тож, — підбив підсумок дід, — будемо повертати все це на місце. Хоча це й буде важко.

— А мені можна подивитися?

— Ні, Михасю. Я залишуся тут, а ти йди до Містера Третього й спостерігай.

— Але мені б хотілося…

— А ти нічого особливого й не побачиш. Я на мить зникну — і все. Просто одному набагато легше. Тим більше, цю штуку тягти. Так що…

— Добре… Як скажеш… — погодився онук і побіг униз, до екрана.

Як дідусь і обіцяв, імпульсник, на загальну радість, знову був виявлений на тому ж самому місці.

І, як і слід було чекати, піднялася нова хвиля галасу. Врешті-решт дійшли висновку, що долина, на якій приземлявся модуль, просто має паранормальні властивості (пізніше її назвали Долиною Невидимок, хоча там більше нічого не зникало, що б туди не клали). Але Мишко тепер дивився на це скептично, що, до речі, викликало велике здивування навіть батька. Мама поставилася до цього спокійно. І потай вона плекана надію, що її син все-таки відмовиться від усіх тих космічних ідей.

Її надії справдилися. Восени Мишко відмовився від переводу до школи астронавтів, і того ж вечора, сидячи за столом, офіційно заявив, що хоче стати учнем дідуся. Ніхто не заперечував, лише батько здивовано похитав головою він не розумів, чого б то Мишко так змінив плани, але сперечатися з його рішенням не став. Загалом, усе пройшло нормально…

А через рік Михайло зробив пропозицію своїй дівчині. Вона погодилася, і в затишному будинку Федора Степановича стало однією родиною більше.

А ще через рік у молодого подружжя народився хлопчик, і Михайло вже знає напевне, яке прислів’я вивчить його син, як тільки навчиться говорити…

Оглавление

Стрибок у веселку, або Лімпійські ігри

Центр циклону

  Частина І: Мара

  Частина II: У центрі циклону

  Частина III: Знову в центрі циклону. Повернення

Мир вам

Щоб ніхто не здогадався