Їсти. Потреба, бажання, одержимість [Паоло Россі] (fb2) читать онлайн

Паоло Россі Їсти. Потреба, бажання, одержимість 

Подорож у світ ідей

Воістину, із їжі виникають створіння –

Ті, що перебувають на землі;

Потому їжею вони й живуть,

І в неї ж під кінець вони увіходять,

Бо їжа — найстарша зі створінь;

Тому звуть її зіллям [що все зціляє].

Воістину, всіляку їжу отримують ті,

Хто почитає їжу як Брахмана,

Бо їжа — найстарша зі створінь;

Тому звуть її зіллям [що все зціляє].

Із їжі народжуються істоти;

Народжені, зростають вони завдяки їжі;

Вона живить і [сама] живиться створіннями

І тому зветься їжею.

Тайттірія Упанішада, Блаженства Брахмана, 2

Ця книжка не зовсім про їжу або не про їжу зовсім. Того, хто почав читати цей твір, я радо вітаю у світі ідей. І проводирем у цьому світі сьогодні буде італійський мислитель Паоло Россі. Хоча цього уславленого історика і філософа, на жаль, вже немає серед живих, його думки неначе живуть власним життям, тішать і надихають, створюють інший світ і відкривають грані світу нашого, долучають до вселенської гри людського існування. «Ідеї народжуються з життя, але мають здатність і відокремлюватися від нього», — каже автор.

Паоло Россі вважається одним із найвидатніших філософів італійської культури. Навчався в Анконі, Болоньї і Флоренції. Викладав історію філософії в Міланському університеті, Кальярі та Болоньї, працював редактором дитячої енциклопедії видавництва «Мондадорі», згодом оселився у Флоренції, отримав звання професора Флорентійського університету та став членом Академії Лінчеї. Остання є найстарішим інтелектуальним центром італійської науки (від 1603 р.), члени її звуть себе «рисьєокими» (lincei) на відзнаку особливої проникливості зору, необхідної для наукового пізнання (також від імені Лінкея — дозорчого у аргонавтів).

Россі майже все життя займався історією філософії і науки, віддаючи перевагу XVI та XVII століттям, опублікував сотні нарисів і статей в італійських і провідних світових журналах. Курував серію «Історія ідей», був науковим редактором і рецензентом у десятках фахових міжнародних видань, у тому числі Європейському журналі філософії (European Journal of Philosophy), Міжнародному історичному журналі (Revue Internationale d'Histoire) та Методологічному психіатричному журналі (Psychiatrie méthodologie) і багатьох інших. У 1997 р. його призначили президентом «Італійського товариства вивчення відносин між наукою та літературою». Важко навіть перерахувати всі регалії та відзнаки цієї людини.

Книжка «Їсти» — фактично остання з його величезного творчого доробку — це своєрідний маніфест, довершена збірка поглядів непересічного вченого. Коли її читаєш, неначе чуєш неспішну оповідь. Місцями навіть здається, що співрозмовник — композитор-імпровізатор, який бере тему та вміло й усебічно розвиває її аж до неочікуваних видозмін. І вже перед вами замість заявленого у заголовку поняття непевні обриси, тіні, зміщені акценти. Цій оповіді притаманні рух і розвиток, трансформації, несподіваний кут зору. Ніби під мікроскопом розглядає автор усе нові й нові грані цього явища. До речі, усі тонкощі стилю автора вдалося майстерно донести в українському перекладі.

Їжа, поїдання, тілесне і духовне засвоєння, кругообіг — дуальні процеси між природою і культурою у їхньому взаємопроникненні, одна з наріжних цеглин будови людської цивілізації, важливий елемент духовної культури. «У цій невеличкій книжці я також звертаюся до теми історії ідей — єдиної теми, над якою я працюю починаючи від середини двадцятого століття. Історія, а точніше, багато історій, які я розповідаю, наповнені приємними речами, але в них часом є немало таких жахів, що навіть важко уявити. Це божевільне переплетіння речей, які не повинні бути разом, які не повинні змішуватися, та все ж вони таки змішуються», — краще за автора не скажеш. І робить він це з неперевершеною ерудицією, охопленням і вишуканим стилем.

Ідеї, природа, культура, голод, піст і святість, страйки, канібали, вампіри, їжа як манія, глобалізація й апокаліпсис, примітивізм, «натуральна» та «ненатуральна» їжа, анорексія та ожиріння, психологія та фобії, культи, мода — такі віхи та реперні точки цієї наукової розвідки. І в кожній Россі знаходить щось нове, щось цікаве, щось приховане.

«Постійне та невпинне вживання метафор, пов’язаних із їжею — як щодо предметів нашої любові, так і тих, що є об’єктами нашої непримиренної ненависті, — приховують у собі закоренілі прагнення та глибокі емоції».

«Поняття та ідея їжі коливаються від приємної очевидності повсякденного життя (що можна визначити як форму витонченого або найвитонченішого задоволення) до трагічної одержимості, яку дефіцит або відсутність їжі викликали та викликають у багатьох людей».

«Канібалізм у всіх вимірах, і як прадавній спосіб елементарного виживання індивіда, і як ритуальне дійство, засіб піднесення над своєю сутністю і наближення до богів, і як психічне збочення, і як непевний символ еротичного екстазу, а простіше втілення глибоких і бридких проявів поруху темної людської душі, підґрунтя геноцидів і голодоморів».

Як виникають і закріплюються у громадській думці певні ідеї та вірування? Россі шукає відповіді. Показує розмаїття людського буття в культурі. Неможливість встановити, де «правильно», а де ні. Наприклад, саме завдяки шаленому успіхові безлічі книжок і фільмів вампіризм увійшов у моду. І звичайно, автор наводить історію кожної зі своїх віх і аспектів, трансформацію і вплив одного на друге.

Чомусь саме італійську філософію хвилюють проблеми їжі на межі життя та смерті. Під цим кутом зору згадати хоча б один із найскандальніших фільмів Марко Феррері La grande abuffata (українською перекладено як «Велике їдло», хоча до оригіналу ближче радше «Велике питво») — жорстока, чорна соціальна сатира, спрямована проти «суспільства споживання». Четверо друзів планують їсти, пити, вдовольняти хіть, аж поки смерть не зупинить цю вакханалію. Філософ Феррері шокує і епатує, а тим самим через відразу підводить глядача до думки про усвідомленість існування. І недарма їжа відіграє тут першорядну роль, і це напрочуд співзвучно Россі.

Автор оригінально трактує процес глобалізації. Віддаючи данину іншим дослідникам, він персоніфікує цей процес, так би мовити, перекладає його на людську індивідуальну душу. «Складається враження, ніби в цьому світі добробуту існує прихований сум за світом нестатків. На перший план виходить “натуралізм”, свого роду ностальгія за тим гіпотетичним, принадним, простим і невинним життям “примітивних суспільств”, людей, які насправді живуть у суворих умовах, багато страждають, помирають у молодому віці і бачать, як помирають їхні діти. Туга за щасливими днями, які вже не повернеш, оспівування минулого, кращого за теперішнє, притаманні будь-якій культурі й ховаються в якомусь куточку душі кожного з нас. У них криється ностальгія за дитинством, коли ми почувалися щасливими та захищеними, а тому нам здавалося, що життя тоді було кращим, проблем було менше (принаймні вони вирішувалися простіше, аніж сьогоднішні) і життя минало в “органічному суспільстві”».

Місцями ця неспішна оповідь набуває рис сповіді. Россі ділиться найінтимнішим, найщирішим, ніби знає, що це його остання книжка, що сказати і вмістити треба найважливіше і другого шансу вже не буде. Звичайно, не з усім можна погодитися, проте той, хто прочитає цю книжку, буде інакше сприймати поняття «ЇСТИ». Їжа як драматична необхідність або як ворог, з яким потрібно боротися, — це одержимість, яка завжди присутня у нашому житті. Маніакальна увага до «чистого» та здорового харчування, філософія повільного споживання, а поруч із цим чорна тінь патології і смерті. Пристрасний екскурс в історію поняття, що змінило історію людства.

Володимир Самойленко, канд. геогр. наук

Присвята

На початку 30-х років двадцятого століття, коли ми ще навчалися у початковій школі, щодня після уроків я чекав на мою сестру і спостерігав за дітьми, що виходили зі школи. Пам’ятаю, як із загальної маси у кожному класі виділялися двоє чи троє дітей з приємною зовнішністю. Решта — неугавні та жваві, як то і повинно бути, але, сказати відверто, негарні: низенькі, трохи недогодовані, з вузлуватими колінами на занадто тоненьких ніжках. Тепер, у ці перші роки нового тисячоліття, шістдесят років потому, коли я вже живу в Умбрії, пізньою весною та влітку мені інколи доводиться бачити діток з дитсадка, яких милі виховательки вигулюють вулицями Терстіни. У такі моменти мені спадає на думку, що з плином мого життя ця ситуація, як і безліч інших, повністю змінилася. Тепер серед тих дітлахів лише двох чи трьох важко назвати «гарними». Усі решта видаються щасливими переможцями конкурсу дитячої краси. Це пояснюється тим, що ми живемо у тій частині світу, у тій країні, де для більшості населення існує надмірна доступність їжі.

Слово «їсти», яке на перший погляд здається таким нейтральним і нешкідливим, ба навіть приємним (коли все добре), перебуває у центрі щоденної уваги та самого життя для всіх, хто не має змоги їсти досхочу. Труднощі, пов’язані з можливістю їсти самим і нагодувати своїх дітей, перетворили та перетворюють життя багатьох на пекло. Але й там, де «у всіх є, що їсти», інколи можна зустріти тих, хто, щоб щось поїсти, змушені ритися у контейнерах для сміття; або є молодь, для якої «їсти» перетворилося на затятого ворога та щоденну й щогодинну одержимість, щось таке, що заважає, а не допомагає жити, до того ж народжує в душі сліпу наполегливість і впертість, руйнівне бажання повного контролю над власним тілом. Можна також зустріти людей уже похилого віку, повних розпачу, бо їхній син або дочка свідомо вибрали смерть замість того, щоб жити.

Чимало європейців, що належать до мого покоління, померло або протягом довгого часу страждало від голоду там, де з їжі не було майже нічого, крім картопляних шкаралуп. А ті, кому, як і мені, не довелося пережити того лиха, все одно пам’ятають епізоди, які за незначним винятком важко віднести до найкращих спогадів покоління п’ятдесятих. Я, наприклад, добре пам’ятаю, як мій батько під час війни вставав о четвертій ранку, щоб бути серед перших у довгій черзі перед м’ясною лавкою та принести додому півкіло яловичих легенів і коров’яче вим’я. Ще пам’ятаю талони на хліб і те, як ми з сестрами не звертали уваги, що моя мати, яка віддавала свою частку хлібного раціону нам, дітям, з дорідної жінки перетворювалася на тендітну й худорляву. Добре пригадую, що вся наша сім’я сприйняла як завершення кошмару наш переїзд до Умбрії, де неважко було придбати курей, яйця, сир та інші смачні харчові продукти.

Я знаю, що існує риторика пам’яті. Я читав книжку «Фунес, чудо пам’яті» Хорхе Луїса Борхеса і розумію: це справжнє щастя, що людина не може пам’ятати всього. Мені відомо також, що пам’ять і забуття міцно переплетені між собою і що в людській пам’яті присутні ті тривожні сторони, що тисячу п’ятсот років тому змусили Авґустина вигукнути: «Велика сила пам’яті; є, Боже, не знаю що, але щось жахливе в розмаїтті її незліченних глибин»^[1]. Питанням пам’яті та поєднанню пам’яті й забуття я присвятив аж дві книжки. Та все ж, попри ризик відхилитися від ­основного аргументу до автобіографічних нотаток, які завжди дещо непевні, я повинен якось виправдати мій інтерес до теми, яка тут розглядається.

На початку шістдесятих у тій будівлі, яка зараз називається Вілла Драґоні, поряд із Читта-ді-Кастелло, часто бували не лише я, моя дружина та наші діти, ба й гамірна компанія (відверто кажучи — нестерпна!) моїх п’ятьох чарівних племінниць — сестер Фламінії, Сандри, Паоли, Джовани та Карли Бідзаррі. До цієї компанії належали також моя донька Ганна і Лаура Далла Раджоне, дочка Лівіо (1922–2007) — партизана в Умбрії, а потім добровольця дивізії «Кремона», одного із засновників арбореальної (деревної) археології^[2], одного з моїх найкращих друзів іще з воєнних часів. Лаура читала значно більше, ніж її однолітки, і вже тоді твердо хотіла вивчати медицину зі спеціалізацією у психіатрії. Вона протягом багатьох років пропрацювала у психіатричних установах Умбрії, а в 2004 році заснувала в палаці Франчиши-ді-Тоді перший державний стаціонарний заклад для лікування людей із розладами, пов’язаними з психічними проблемами харчування. З часом Лаура стала одним із провідних експертів з таких розладів і заснувала інші схожі лікувальні центри у Базилікаті та Ломбардії. Вона дала мені ознайомитися з рукописом своєї першої книжки під назвою «Дім дівчаток, що не їдять: характерні особливості та нові форми психічних розладів харчування»^[3] (La casa delle bambine che non mangiano: identità e nuovi disturbi del comportamento alimentare), до того ж попросила мене написати до неї вступ. Я написав сторінок двадцять про історію ідей, пов’язаних з темою їжі. Частково я використав їх у наступному тексті, не намагаючись якимось чином підкреслити полемічні тони, присутні тут і там. ­Зокрема, в мене була спокуса зробити це у зв’язку зі смертю теолога та поетеси Адріани Дзаррі у листопаді 2010 року. Тоді я перечитав її зворушливі вір­ші, які позбавили мене цієї спокуси: «На моїй могилі / не кладіть холодний мармур / зі звично викарбуваними словами брехні, / що надають втіху живим. / Залиште лише землю, / яка навесні напише власний епіграф / свіжою травою».

Уже в той час, коли я жив у Мілані та приятелював з Енцо Пакі та Франко Форнарі, я читав багато книжок з психіатрії; але читати книжки — то одне, а спілкуватися з живими людьми — геть інше. Серед тих, з ким мені довелося познайомитися, спостерігати змалечку за їхнім ростом, я зустрів і таких, що не встояли перед спокусою повної влади над власним тілом і не змогли уникнути трагічного досвіду анорексії. Може, тому, що і мене торкнула своїм темним крилом смерть молодих і несвідомих створінь, я погодився підготувати цю книжку та написав до неї цей вступ. А може, тому, що я два рази побував у лікарні Тоді. Я відчув на собі особливу атмосферу того середовища, де персонал здатний прийняти та вилікувати людину, що, з одного боку, тяжко хвора, а з другого — категорично відмовляється це визнати. Багато пацієнтів цього центру сприймають занепокоєність інших осіб щодо них як несправедливе втручання у їхнє приватне життя з тим життєвим вибором, який вони самі вважають правильним, усвідомленим і таким, що не підлягає обговоренню; часто їхня реакція дуже сильна, коли страждання виражається у формі агресії, а поза зухвалою поведінкою прихована глибока невпевненість у власній особистості. Всупереч цьому досить часто такі особи усвідомлюють наявність проблеми та пов’язаної з нею необхідності у відповідній сторонній допомозі. Іноді приходять, щоб попросити про неї, про цю допомогу, і ще просять, щоб їх не залишали на самоті. Терапевтичний проект, який потребує участі багатьох і постійного й ефективного співробітництва фахівців різних галузей, ґрунтується на існуванні негласної домовленості між структурою та пацієнтом (пацієнткою). Це світ, у якому все дуже вразливо та складно, де існує глибоко прихований біль і де необхідно (для тих, хто там працює) навчитися щоденно й щогодини сприймати горе та тривогу людей, які часто дуже — мушу підкреслити — аж надто молоді.

Я присвячую цю книжку пам’яті Лівіо, а також Лаурі та її колегам з Читта-ді-Кастелло і Тоді.

I. Про книжку

Я вже згадував раніше, на попередніх сторінках, про те, що слово «їсти», а краще сказати — його поняття може набувати різного значення. Різні відтінки та варіації його значення перелічені в найкращих словниках (я спираюся на «Італійський словник» за редакції Туліо Де Мауро): «Вживати тверді та напівтверді речовини шляхом жування та ковтання, споживати їжу, використовувати зазвичай у їжу, вживати якусь страву, приготовлену певним чином, гризти або точити (коли кажуть, що міль сточила светра), роз’їдати (іржа з’їла ґрати), споживати паливо (автівка “Чинквеченто” їсть мало бензину), розтратити (проїв усю спадщину тітки), заробляти незаконно (проїдати державний бюджет); вживають слово “їсти” навіть щодо ігор у виразах “з’їсти королеву чи пішака”, а також щодо знань і вміння: “у чомусь собаку з’їсти”».

Якщо ми не в змозі споживати ні рідину, ні їжу, то це неминуче призводить до смерті. Постійне та невпинне вживання метафор, пов’язаних із їжею — як щодо предметів нашої любові, так і тих, що є об’єктами нашої непримиренної ненависті, — приховують у собі закоренілі прагнення та глибокі емоції. Треба добре розуміти багатогранність і розмаїття тих почуттів, що криються за виразами, в яких використовується слово «їсти»: очима їсти, кохання серце їсть, але також: він би його живим з’їв, поїдом їсти, гризти лікті, витрішки їсти, дурно хліб їсти, мало каші з’їсти, з’їсти облизня, проковтнути образу, з’їсти (печеного) гарбуза, культурний голод/спрага, духовний хліб, їжа для розуму, жити не хлібом єдиним; проковтнути книжку за одну ніч; переварити у своїй голові; в цій книжці багато пікантних описів, а та зовсім пісна; тут повно їдких зауважень; використання соковитих метафор; закохані шепчуть одне одному солодкі слова; автор доходить гірких висновків; той чоловік усе проковтне; мені б кортіло дізнатися, у чому сіль; я не в змозі це перетравити; заварити кашу; з ним каші не звариш; не давати наплювати собі в кашу; дати/покуштувати березової каші; цей тип ні риба, ні м’ясо; або ще ось: їж і хвали, що б не дали; вивергати прокляття; плювати в тарілку, з якої їси; ця стаття — то справжня каша з брехні та домислів; цей хлопець з м’якого тіста; вони з одного тіста; не з такого тіста зліплений; не з того тіста книш; він зразу скиснув та осів, мов тісто в діжі; поперек горла стати; випити гірку чашу; з гіркого досвіду.

Багато з цих метафор і виразів пов’язані не із задоволенням від смачної страви, ба з досить різкою в деяких випадках оцінкою. Поняття та ідея їжі коливаються від приємної очевидності повсякденного життя (що можна визначити як форму витонченого або найвитонченішого задоволення) до трагічної одержимості, яку дефіцит або відсутність їжі викликали та викликають у багатьох людей. Та є й такі, що свідомо вирішили померти від голоду. В рамках нашої великої традиції з притаманними їй цивілізованістю, культурою та мистецтвом маємо не лише Діоніса, якого розірвали Титани, або картину Франсиско Ґойї «Сатурн, який пожирає свого сина». В нашому минулому існує купа казок, в яких повно чудовиськ-людожерів, що не одне покоління лякали й зачаровували безліч дітлахів.

У цій невеличкій книжці я також звертаюся до теми історії ідей — єдиної теми, над якою я працюю починаючи від середини двадцятого століття. Історія, а точніше, багато історій, які я розповідаю, наповнені приємними речами, але в них часом є немало таких жахів, що навіть важко уявити. Це божевільне переплетіння речей, які не повинні бути разом, які не повинні змішуватися, та все ж вони таки змішуються. Тут ідеться не лише про обличчя голодних дітей, схожих на обличчя дивних і трагічних старих; тут ідеться про серійних убивць, які живляться тілами своїх жертв; тут ідеться про пости святих, підштовхуваних до пароксизму; йдеться про теперішній неймовірний успіх історій про вампірів серед молодших поколінь; ідеться про товсті тіла, що запливли жиром, а також про тіла, виснажені й подібні до скелетів, що належать хворим на анорексію дівчатам (зазвичай моделям). Поруч зі слабкою філософією «слоу-фуд», що проповідує правила поведінки щодо харчових продуктів, поширюється, немовби чорна хмара, культ Ани — огидного божества, яке подає анорексію як результат героїчного вибору або як найвищу форму життя. Далі розвінчується міф абсолютно здорового методу харчування, в якому йде чіткий поділ продуктів (у перебільшеному та категоричному вигляді) на правильні, корисні та добрі і ті, що небезпечні та шкідливі.

Повертаючись до цього божевільного переплетіння, я згадую, як у 1998 році мене дуже вразило зауваження, яке я знайшов у книжці Елеонори Де Кончиліс^[4] про стовп із призами (святкове травневе дерево): коли ми їмо, слово «вбивати» здається нам невпору сказаним, недоречним і категорично «неправильним», немовби воно не має ніякого відношення до того, що ми робимо кожного разу, коли їмо м’ясо. В такі моменти, як влучно написала Марґерит Юрсенар, ми спокійно й незворушно «перетравлюємо агонії» живих істот.

Дякую моїй дружині Андреїні, Маріо Россі Монті, Стефанії Наказі, Міреллі Бріні, Джорджо Бартолоцці та Марку Сегала за надані мені поради. Особлива подяка Алессії Ґраціано та Роберто Бонді (які разом зі мною вчилися та з відзнакою закінчили університет) за редакцію мого тексту.

II. Ідеї

Ідеї народжуються з життя, але мають здатність і відокремлюватися від нього. Набувати власного та незалежного існування. Розвиватися на власній основі, розмножуватися, породжуючи нові ідеї, інколи поширюватися з величезною швидкістю (як-от під час епідемії), а інколи — дуже повільно, чергуючи періоди застою з раптовим прискоренням. Та майже ніколи ідеї не зникають без сліду. Вони мають здатність змінюватися та вливатися в еволюційні культурні процеси. Ідеям притаманна певна сила: вони здатні ставати образами мислення та диктувати поведінку людей. Завдяки особливим процесам — інколи безпосереднім, а інколи неймовірно складним — ідеї впливають на життя та долю осіб, направляють їхні вчинки та змінюють поведінку. Спочатку більшість ідей видаються новими, навіть «підривними» щодо чинного суспільного порядку, але з часом і вони стають часткою загальної суспільної думки. Вони перетворюються також на загальноприйняті істини, які невтомно повторюються з нескінченною, майже неймовірною одноманітністю.

Конформізму ідей, коли ті стають загальноприйнятими істинами, притаманна в’язкість, яку можна порівняти з тією, що відрізняє державні та громадські установи (та бюрократію як найв’язкішу з інституційних форм). Аргументації, що протиставляються модним на цей час ідеям, не беруться до уваги. Вони відкидаються як щось недоречне та набридливе. На тих, хто наважується відійти від за­гально­прийнятих у суспільстві або в соціальній групі істин, навішують уже наперед заготовлену негативну чи образ­ливу етикетку. Належність ідей до групи «прогресивних», чи так званих загальноприйнятих, не визначається апріорі ні їхньою формою, ні ще менше — їхнім змістом. А отже, цілком імовірно, що певні ідеї, перш ніж стати загальноприйнятими істинами чи навіть забобонами, у минулому відігравали історично важливу, ба навіть — у непоодиноких випадках — прогресивну роль.

III. Природа

Термін «природа» (для тих, хто полюбляє ігри в слова) веде своє походження не від природного, а радше від культурного. Мається на увазі: визначає предмет, який важко визначити. Коли ми говоримо про вивчення природи, то маємо на увазі складну систему упоряджених феноменів, реальність, у рамках якої діють певні закони; коли йдеться про захист природи, то мається на увазі довкілля, що змінюється в результаті діяльності людей; коли згадуємо про матір-природу, то використовуємо метод персоніфікації, немовби думаємо про добру (або й злу!) богиню. Але ми говоримо і про хижу природу тигрів, про самовіддану природу собак-лайок, про щедрих від природи людей або про людину, спостережливу за своєю природою. Отже, говоримо про щось вроджене, притаманне від інстинкту, не культурне або передкультурне. У цих прикладах природа, поза сумнівом, протиставляється культурі. Лінгвістичні коливання бентежно широкі: термін «природа» використовували раніше як евфемізм для статевих органів (особливо жіночих), а в живописі існує жанр мертвої натури — натюрморт. Натурал, згідно зі словником італійської розмовної мови Рігутіні–Фанфані, означає також місцевого жителя якоїсь країни, як-от у такому вислові, як «натурали Єгипту», яким сьогодні ніхто б не скористався. А якщо ми перейдемо від словника Туліо Де Мауро до філософського словника, то ситуація видається ще складнішою. Нікола Аббаньяно виділяє чотири поняття. Природа як основа життя та руху (Аристотель дає визначення природи як «матерії речей, де сутність існує не поза речами, а в самих речах»); природа як чинний порядок і відповідність певному законові; природа як зменшений чи недосконалий дух/поняття у відношенні до внутрішнього світу, випадковості або механізму; природа як сфера способів сприйняття та спостереження, на яких базується знання. «Оксфордський підручник філософії» (Oxford companion to philosophy) викладає це зовсім інакше. Слово «природа» має три значення: 1) всесвіт та його складові; 2) світ живих істот (у минулому та теперішньому), протиставляючи його неживому; 3) все те, що не залежить від діяльності людей. У «Кембриджському філософському словнику» (Cambridge dictionary of philosophy) містяться такі поняття, як «натуралізм», «закон природи», «натуралістична епістемологія», «філософія природи», «релігія природи», але (з невідомих мені причин) уважається непотрібним і зайвим під філософським кутом зору поняття «природа». У підручнику «Філософія» видавництва «Garzanti» пояснення включає три параграфи: природа та світовий порядок; природа як механізм і стосунки між природою, духом та історією.

Немає жодного сенсу продовжувати вивчення у цьому напрямі. Вибір авторів підрозділів у словниках ґрунтується на безмежній кількості літературних джерел, починаючи від античних греків і завершуючи, з тим же запалом, сього­денням. Крім того, цей термін (як і безліч інших) майже завжди набуває емоційного забарвлення. Ясність і точність визначення (але і в цьому питанні немає загальної згоди) належать до світу математики та символічної логіки. Щодо тих понять, які є насправді дуже важливими для всіх і для кожного зокрема («життя», «кохання», «смерть», «прогрес», «занепад», «цінності»), тут ми не маємо ніякої чіткості та (на превеликий жаль академічних хробаків і політиків-теоретиків) користуємося приблизними чи — у кращому разі — спірними визначеннями. Загальне бачення світу, в рамках якого існують поняття та ідеї, крім неусвідомлених психологічних мотивацій, зазнає впливу метафізичного пафосу, релігійних забарвлень. Ці мотивації, як свідчить уже з їхнього визначення, ми практично не усвідомлюємо.

Переважна частина загальноприйнятого або поточного визначення природи сьогодні, як то було від самого початку, — це результат антропоморфних проекцій, пронизаний міфами, пов’язаний з інстинктами та нераціональними вчинками. Природа і надалі час від часу ставатиме перед нами як доброчинна творча сила, як невпинна та чудова фантазія форм, а у своїй єдності — як небезпечна енергія, здатна породити зло, та, що не має жалю, ладна знищити нас у будь-яку мить і викликати демонів руйнації. Можливо, жодній філософії не вдасться насправді викоренити з людської свідомості ту прадавню та глибоку двоїстість, що знайшла своє вираження у великій поемі Лукреція «Про природу речей» (De rerum natura), яка розпочинається гімном Венері, описанням весни та світлого ясного неба, розплодженням усього живого, а закінчується тяжким подихом смерті від чуми, що знищує стада, вкриває виразками тіла людей, звалює їх купами під час епідемії, спустошує їхні житла та змушує тих, що вижили, мов хижаків, накидатися одне на одного.

IV. Культура

Нам здається, і загалом досить слушно, що всі люди завжди роблять одне й те саме: сплять, будують собі укриття від спеки та холоду, забезпечують себе їжею, їдять, одружуються, сміються та плачуть, ростять дітей, встановлюють правила та заохочення для їхнього дотримання, а також покарання для тих, хто ними нехтує, нападають на інших і захищаються, воюють між собою та ховають своїх померлих, різними способами звертаються до божественних і невидимих істот. Насправді, кожна з цих дій виконується в абсолютно різні способи, настільки різні, що інколи це виходить за межі будь-якої найдикішої уяви.

Головною темою книжки великого антрополога Марвіна Гарріса «Придатний у їжу» (Good to Eat), що вийшла італійською у 1990 році^[5], було те провідне питання, що роками перебуває в центрі міркувань і досліджень антропологів: виходячи з того, що всі істоти, які належать до людського виду, є всеїдними і мають абсолютно однакову систему травлення, чому так відбувається, що у деяких куточках світу мурахи, коники, сарана чи пацюки вважаються смакотою, тоді як у інших — бридкою гидотою? Хоча в наш час за допомогою інтернету можна купити пакунки з продуктами харчування, до складу яких входять смажені скорпіони, мурахи, змії та крокодиляче м’ясо, все ж здається, що у цій площині процеси глобалізації не просуваються аж надто швидкими темпами. У Камбоджі їдять твердокрилих комах, великих водяних кліщів, кажанів. У Ханої — змій, крім того, там існує сім рецептів приготування собаки. У Новій Гвінеї великий попит на личинки комах саґо, великі та м’ясисті, з твердою шкірочкою, покритою волосинками, а всередині — жовтуваті та кремоподібні. У Китаї та Камбоджі, як відомо, їдять мізки мавпи (навіть з тільки-но вбитої тварини). На островах індонезійського архіпелагу п’ють схожий на каву напій, який виготовляють з ягід звичайної пальми, попередньо спожитих у їжу, частково перетравлених і випорожнених із кишечника вивери. У тій же Камбоджі їдять тарантулів. А на Філіппінах, навіть на вулиці, їдять запліднені яйця качок і курей з уже майже повністю сформованим усередині пташиним ембріоном. У Кореї мишенят запихають у пляшку з рисовим лікером, настоюють, а відтак п’ють. У Мексиці існує страва під наз­вою «ескамолес», яка готується з мурашиних яєць. І цей перелік можна було б продовжувати нескінченно^[6].

Відмінності все ще залишаються великими та — принаймні частково — нездоланними. Чому телятину ми їмо, а собачатину — ні? Чому дівчина, що народилася та виросла у Сполучених Штатах, дивиться на нас здивовано та з відразою, коли ми кажемо їй, що інколи їмо кролика? Чому флорентійці та жителі Мілана так полюбляють «тріпу» — традиційну страву з тельбухів яловичини (яку в Мілані ще називають «бузекка»), а от у американців вона викликає лише відразу та жах? Нічого дивного. Не лише система травлення, а й статеві органи у всіх представників людської раси однакові, та все ж, як багатьом це відомо, статевий акт у так званий позі місіонера жителям, що належать до однієї зі спільнот південно-східної частини Тихого океану, видається дивним і незвичним.

З давніх-давен існує дуже простий і широко вживаний спосіб вирішити проблеми цього кшталту: не зараховувати до людських істот і вважати тваринами або не-людьми всіх тих, хто поводиться не так, як ми, тобто чиї звичаї здаються нам дивними або неприйнятними. Протиставлення цивілізованих і примітивних суспільств колись ґрунтувалося на антитезі між західною цивілізацією та «варварством» неєвропейців. Сучасна антропологія вважає такий підхід безглуздим. Під терміном «культура» вона розуміє засоби пристосування до довкілля та способи життя, що притаманні будь-якій певній соціальній групі. Для антропології — як зазначено в опублікованій у 1934 році книжці Рут Бенедикт, що мала широкий розголос серед читачів, — «ті норми, які будь-яке інше суспільство виробило щодо шлюбу, мають таке ж саме значення, як і наші»; для антрополога «наші звичаї та звичаї жителів Нової Гвінеї — це дві можливі соціальні схеми для вирішення спільної проблеми»^[7].

Культурний релятивізм із плином ХХ століття розвивався паралельно з іншим твердженням, про яке багато говорилось і яке викликає безліч сумнівів; згідно з цим твердженням, оскільки кожна культура набуває власних форм і висуває себе як вищу за інші, не існує більш чи менш автентичних форм гуманності та негуманності, на основі яких можна було б встановити будь-який вид ієрархії. Відповіді на всі ці проблемні твердження, які я вважаю актуальними і в наші дні, свого часу дав Ернесто Де Мартіно, великий вчений, що народився у Неаполі у 1908 році та помер у Римі у 1965 році. Невже насправді, зустрічаючись із чимось новим і незвичним, слід звернутися до схеми з повною відсутністю цінностей? Якщо вдасться знищити у власній свідомості переконання в тому, що людська природа збігається з тими моделями, що використовуються як дійсні у власній культурі, то доведеться завжди вдаватися до цього акту зречення? Невже насправді кожне та будь-яке втручання у справи інших є формою репресії? Невже чиста та проста відмова від будь-якої моделі сама по собі є необхідним і достатнім принципом для вирішення проб­лем людської історії?

Що означає у точності здійснення міжкультурного обміну з тими, хто вважає очевидним і дійсним твердження, що жінка за своєю природою стоїть на нижчому щаблі від чоловіка, а тому вже через це повинна йому належати та підкорятися; хто вважає справедливим, якщо невірну дружину закопують у землю по шию, а відтак забивають до смерті камінням і грудками, причому ті не повинні бути надто великими, щоб муки тривали досить довго? Невже насправді можна вести мову про міжкультурний обмін із тими, хто вважає негрів та євреїв подібнішими до тварин, ніж до людей, хто намагається теоретично обґрунтувати міжплемінні війни, етнічне панування, право на знищення расового ворога? Спроба зрозуміти — це одна річ, а от міжкультурний обмін — зовсім інша. Плюралізм, терпимість, повага до меншин, дотримання їхніх прав не можуть бути предметом переговорів. Можна лише здійснювати тиск (якомога більший і рішучіший, ба навіть «вимогливо-шантажний»), щоб ці цінності поважали там, де ними нехтують.

Хибно думати, що це збігається (як, здається, вважає Франческо Ремотті у своїй книжці «Перший урок антропології») з переконанням у тому, що «нарешті вдалося відкрити, завдяки божественному та/чи природному одкровенню, найдостеменнішу форму людства». Між різними культурами, на думку того ж автора, не існує «якісних відмінностей», і тому встановити якусь рівневу класифікацію було б неприпустимим і неможливим^[8]. З 1993 по 2007 рік у сорока п’яти країнах світу скасовано смертну кару. Яким чином нам слід оцінювати цей факт? Чи з поваги до професорів-антропологів узагалі ніяк? У Бамако, столиці Малі, у 2005 році відбулася Конференція з питань мутилації жіночих статевих органів (Conference on Female Genital Mutilation) — процедур, що змінюють і нівечать жіночі статеві органи без медичної причини, — яка завершила свою роботу прийняттям «Бамакської декларації про відмову від FGM», тобто від female genital mutilation. Від 2007 року в Еритреї — країні, де традиційна практика мутилації жіночих статевих органів застосовувалася до 90 відсотків жінок, — цю практику занесено до переліку злочинів. Це теж слід уважати прикладом незаконних західницьких посягань? Емма Боніно^[9] вчинила правильно, коли особисто опікувалася цим питанням, чи їй слід було б дорікнути у відсутності поваги до культурних відмінностей народів?

Усередині західної культури безліч інтелектуалів можуть відкидати, заперечувати, засуджувати власну культуру, відмовлятися від неї, навіть соромитися того інституційного устрою та світу ідей, у якому вони живуть, працюють і публікують свої статті та книжки. Можуть висловлювати симпатію щодо інших культур, відмінних від їхньої. Нічого поганого в цьому немає. Такі засудження є також стимулом для подальшого розвитку, росту та покращення суспільства і одночасно — незаперечним доказом повної належності вищезгаданих інтелектуалів до західного світу. Тому що лише й винятково у цьому так гаряче засуджуваному ними західному суспільстві такі прояви поведінки не лише сприймаються терпимо, а й уважаються та приймаються як позитивні показники подальшого суспільного розвитку.

V. Їсти: між природою та культурою

Їсти — це не лише винятково природа або лише культура. Це щось середнє між природою та культурою. Належить їм обом. Має безпосереднє відношення як до першої, так і до другої^[10].

Коли у 1964 році вийшла книжка «Сире й варене» (Le Cru et le cuit^[11]) Клода Леві-Стросса, вчені мого покоління (сьогодні їм уже за вісімдесят) усвідомили не лише те, що за так званими сенсорними якостями — наприклад, сире та варене, свіже та тухле — стоїть певна логіка та історія, а й той факт, що їжа та її приготування — це зовсім не другорядні чи неважливі елементи, а їхні особливості та відмінності пов’язані зі споживанням їжі у спільноті чи у самотності, з переходом від природи до культури та зі світом систем символів. Способи споживання їжі можуть розповісти нам багато цікавого та важливого не лише про спосіб життя, а й про структуру спільноти та ті правила, які дають їй змогу існувати та розвиватися з плином часу.

«Канібали та царі. Природа культур» (Cannibals and Kings. The origin of cultures) Марвіна Гарріса вийшла у Нью-Йорку в 1977 році, а італійською — через два роки у видавництві «Feltrinelli». Схожі змінні за схожих умов приводять до схожих результатів; виходячи з цього засновку, можна було порівняти різні епохи та різні устрої та стилі життя, а також припустити існування певного типу детермінізму (спорідненого з тим, що притаманний еволюції), який характеризує соціальні явища. У 1980-х і 1990-х роках побачили світ книжки, неординарні та блискучі за викладом, автором яких був П’єро Кампорезі, професор італійської літератури Болонського університету, один із найвидатніших учених із питань взаємозв’язків між народними віруваннями, літературою та харчуванням: «Країна голоду» (Il paese della fame^[12]), «Дикий хліб» (Il pane selvaggio^[13]), «Майстерні почуттів» (Le officine dei sensi^[14]), «Земля та місяць» (La terra e la luna^[15]). У кожній з цих книжок історія харчування та відповідна історія голоду перепліталися з високою літературою та народною усною творчістю, з фольклором і культурою простого люду, ставали часткою історії ідей, в якій присутні народні легенди та розповіді, де згадуються достаток і карнавал, їжа до донесхочу, що зазвичай приходила на зміну періодам відчайдушного, виснажливого та хронічного голоду. Волоцюги, жебраки, бідні селяни виходили зі світу забуття й ставали героями якоїсь історії, і тут годилися без розбору (як того хотілося Джамбаттістові Віко^[16]) будь-які теми та засоби. Історія ідей і менталітету ставала близькою родичкою культурної антропології. Великий внесок до розвитку цієї теми зробив своїми численними творами Массімо Монтанарі^[17], який вивчав особливості та звичаї харчування за доби Середньовіччя, кулінарні переваги ближчих до нашого часу століть і сучасні вподобання, а також написав історію харчування в Європі, яку переклали та видали у багатьох країнах. Філософія та антропологія розглядаються у тісному зв’язку також у книжці Леона Р. Каса^[18], присвяченій питанням їжі під кутом зору вдосконалення нашої природи. Цент­ральною темою цих праць є ставлення до їжі та стосунки їжа–культура.

Як це вже здавна підкреслювалося багатьма вченими та філософами, втамування спраги та голоду особами, що належать до людського роду, лише на перший погляд видається «натуральним». Насправді воно у будь-якому разі нерозривно пов’язується з особливостями кулінарних засобів, що використовуються для приготування та споживання їжі, церемоніями та звичаями, згідно з якими чоловіки та жінки (ба інколи лише чоловіки із суворим виключенням жінок, що варили, смажили страви та готували стіл) розсідаються навколо того місця, що призначене для споживання їжі. Їжа не лише перетравлюється. Перед тим як потрапити до рота, вона планується та продумується до якнайменшої деталі. Набуває тієї особливої якості, яку зазвичай називають «символічним значенням». Тож приготування їжі — це та межа, що пролягає між природою та культурою. Приготування їжі, як стверджує Клод Фішер^[19], стає способом відігнати злих духів і вилучити постійно присутній елемент потенційної небезпеки від того, що ми збираємося ввести в наше тіло через рот. Співвідношення між живленням і зараженням під цим кутом зору може здатися насправді неоднозначним і складним.

Вираз «макаронники» (особливо у Франції та Сполучених Штатах) протягом певного часу використовувався для зневажливої узагальненої назви італійців. Думка про те, що інші їдять дивну та бридку їжу, була (а в деяких куточках світу й досі є) вельми поширеною. Звинувачення у канібалізмі у XV–XVI століттях висувалося щодо багатьох народів, які ніколи не вдавалися до цього спірного звичаю. Були й такі (П. Бурд’є^[20], П. Шольєрc^[21], К. М. Куніган^[22]), хто наполягав на тому, що харчування є способом підкреслити різницю між культурами та соціальними класами як засіб посилення власної культурної ідентичності. Але правда полягає й у тім, що в рамках нашої цивілізації харчування взагалі та цікавість щодо способів харчування, дуже відмінних від наших, є одним з найпоширеніших засобів для встановлення контактів між різними культурами, для змішування звичок, життєвих стилів, спільнот. В Італії насправді немало хто із задоволенням чергує на своєму столі спаґеті зі стравами китайської, японської, індійської чи пакистанської кухні.

У своїй книжці «Антропологія та символізм» (Antropo­logia e simbolismo^[23]) Мері Дуґлас наводить глибокий аналіз різних способів готування, накладання та подавання страв під час обіду, приготовленого англійськими господарками. Вона спробувала скласти певну схему, яка б містила систему поєднань, і визначити в цьому приховану логіку. Джек Ґуді^[24], зі свого боку, особливо цікавився засобами передання і кулінарної культури та відмінністю смаків як інструментами вияву певного соціального статусу або певної етнічної належності. Та все ж одне твердження не викликає жодних сумнівів, щодо нього всі одностайні: приготування їжі — це посередництво між природою та культурою. Утім, поза штучністю цього процесу часто стоїть природа. Вона стає очевидною тавиявляє себе у повній мірі та силі, коли їжі не вистачає і втамування голоду набуває драматичних форм, коли традиції та звичаї тимчасово відкидаються і на їжу накидаються без будь-яких ознак тієї обережності (повільно наблизитися, понюхати), що, здається, притаманна багатьом формам життя та присутня також у світі тварин. У нашому сучасному світі — всі ми про це знаємо, хоча зазвичай намагаємося не задумуватися над цим — існують великі території планети, де голод то хронічна хвороба, яка віднімає надію на життя та призводить — дуже швидко — до недоїдання та смерті.

VI. Голодування

Дуже важко провести межу між термінами «релігія» та «голодування». Голодування — це особлива форма самодисципліни і є частиною духовного виховання буддистів. Будда досягнув просвітлення та чотирьох шляхетних істин відразу після завершення періоду голодування. В основі зла лежить жага, а жага їжі — одна з найзапекліших і найглибших. Відмова від бажань і жаги життя є частиною шляху до порятунку. В «Ланкаватара Сутрі»^[25] сказано:

«Щоб підтримувати чистоту, просвітлена душа повинна утримуватися від споживання м’яса, що походить від сперми та крові. Той, хто слідує дисципліні для досягнення співчуття, повинен утримуватися від споживання м’яса, щоб не викликати жаху в інших живих істот».

Багато індуїстів постяться у ту саму ніч у лютому, коли Шива здійснює космічний танок створення та руйнування Всесвіту. «Упавас» на санскриті означає «сидіти поряд із богом». Протягом місяця Рамадан мусульмани щодня утримуються від їжі, води та статевих стосунків од зорі до заходу сонця. У день очищення та спокути, або Йом-Кіппур, євреї голодують від заходу сонця до заходу сонця наступного дня; забороняється їсти, пити, митися, взувати взуття зі шкіри тварин і мати статеві стосунки. Але дотримання посту застосовується і з багатьох інших приводів. Мормони голодують у першу неділю кожного місяця, утримуючись від їжі та питва протягом доби.

Ісус постився після хрещення (Мт. 4:1–2; Лк. 4:1–2). У Євангелії від Матвія 6:16–18 є вірш, у якому згадується, як Ісус засуджує лицемірство та наполягає на безпосередньому зверненні до Бога й на тій винагороді, що отримають від Господа ті, хто поститься:

«А як постите, то не будьте сумні, як оті лицеміри: вони бо зміняють обличчя свої, щоб бачили люди, що постять вони. Правду кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли постиш, намасти свою голову і лице своє вмий, щоб ти піст свій виявив не людям, а Отцеві своєму, що в таїні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно»^[26].

Трактат Блаженного Авґустина з Гіппона щодо користі посту починається протиставленням між ангелами та людьми. Хліб ангелів — то Бог; на Небі всього вдосталь і панує вічний достаток у всьому. Тут раціональні духи наповнюють свій розум Богом. А на Землі душі, ув’язнені у тлінні тіла, набивають собі животи земними плодами. Їжі в нас меншає в той самий час, коли ми їмо, тією мірою, якою ми себе нею наповнюємо. Небесна їжа, навпаки, залишається у тій же кількості, що й раніше. Тих, хто животіє на Землі у пошуках їжі та одних лише тілесних задоволень, можна порівняти з тваринами. Християни ж відрізняються від тих, хто не має віри, а за своєю духовністю близькі до ангелів. Іще не досягли їхнього рівня, але вже перебувають на правильному шляху. В чому полягає користь утримання від їжі та тілесних задоволень?

«Плоть тисне до землі, розум прагне доверху, підштовхуваний любов’ю, утримуваний тяжінням... Отже, коли плоть гне нас до землі — то вагота душі, той тягар, що заважає її польотові; що більше ми вкладаємо у радість верховного життя душі, то швидше звільняємо її від земної ноші. Саме це відбувається під час посту»^[27].

У травні 1994 року Італійська єпископальна конференція прийняла рішення про те, щоб

«сприяти переконливому та рішучому відродженню покаянних заходів серед християн. Що передбачає у першу чергу — як зазначено у тексті рішення — дотримання євангелічних вимог щодо покаяння, а також надання гідної відповіді на виклик споживацтва та гедонізму, які дуже поширені у сучасному суспільстві»^[28].

У тому тексті кардинал Руїні звертався до тверджень, висловлених папою Павлом VI під час Другого Ватиканського собору в Апостольській конституції «Paenitemini»:

«Серед найсерйозніших і найнагальніших проблем, що перебувають у центрі наших пасторальних турбот, далеко не останньою є необхідність нагадати нашим дітям — і всім вірним сьогодення — про значення та важливість святих заповідей щодо покаяння».

У грудні 2001 року папа Іван Павло II запропонував започаткувати день молитви та посту, що об’єднав би вірян усіх релігій і захисників миру в єдиному прагненні виступити проти всіх воєн, тому що «любов перемагає ненависть, мир — війну, правда — брехню, прощення — помсту»^[29]. Ці слова викликали загальне схвалення, але водночас викрили явні суперечності між представниками католицького світу. У своєму зверненні з нагоди Великого посту папа Бенедикт XVI стверджував, що піст «допомагає нам придушити в собі егоїзм і відкрити серце любові до Бога та до ближнього»^[30]. В наш час католики постяться (чи краще було б сказати: повинні поститися) всього двічі на рік: Попільної середи та Страсної п’ятниці.

Не знаю, чи це правда — як вже зазначалося раніше^[31], — що в наші дні протестантська та євангелістська церкви переживають справжнє відродження посту. Але я вважаю, що в католицькому світі він майже зник. Цю думку поділяє зі мною теолог Енцо Б’янкі, який у номері від 8 березня 2009 року газети «Avvenire» писав:

«У західноєвропейському світі, на відміну від того, що відбувається сьогодні у релігійних середовищах Сходу, церковна практика посту фактично майже зникла; утримання від споживання м’яса щоп’ятниці у вільній формі замінено іншими видами дотримання релігійного культу, не пов’язаними з їжею, а дотримання аскетичного посту обмежено лише двома днями на рік: Попільною середою та Страсною п’ятницею, тоді як підготовчий піст, тобто піст під час підготовки до Євхаристії, або Святого Причастя, формально скорочено до години... Отже, практика посту, яка була започаткована ще в Ізраїлі і яку відтак наново відродив Христос, широко підтримувана церковними традиціями Сходу та Заходу, поступово сходить нанівець і вже майже не застосовується».

Лише позбавлене своїх споконвічних цінностей християнство, як зазначає Б’янкі,

«може відмовитися від посту як від чогось, що не має особливого значення, та думати, що його можна замінити якимись іншими другорядними обмеженнями (тобто обмеженнями, що не стосуються таких життєво необхідних потреб, як їжа); ця тенденція вказує на забуття важливого значення тіла як храму Святого Духа. Насправді піст то є форма сповіді вірянина у своїй вірі в Господа за допомогою власного тіла, своєрідний антидот проти інтелектуалістського приниження значення духовного життя або його змішування з психологічною стороною буття»^[32].

На мою думку, більшість представників світської культури настільки захопилися полемікою щодо вірувань і забобонів, які існують серед католиків, що навіть не помічають тих шпарин, розколів, справжніх тріщин, що з’явилися на столітніх стінах католицької церкви. Значне скорочення практики посту (в якому дехто вбачає її повне зникання) деяким представникам католицького світу все ж видається частковим і другорядним. В одному з номерів журналу «MicroMega», який було повністю присвячено питанням харчування, теологові Адріані Дзаррі (що опублікувала безліч книжок і співпрацює з багатьма газетами, починаючи з «Osservatore Romano» та закінчуючи «Il Manifesto») не вдалося приховати власного замішання, викликаного переважною кількістю у церковній літературі та словниках текстів про піст і майже повною відсутністю релігійної літератури, присвяченої їжі та харчуванню. Дзаррі вважає справжньою удачею той факт, що Тридентський собор не розглядав питання їжі, інакше «можливо, збільшив би кількість днів посту за рахунок зменшення святкувань». Щодо останніх, згідно з теорією Дзаррі, саме їм слід віддати перевагу; на її думку, неталан їжі та сексу в християнській традиції пов’язаний із «теологією хреста, якій пощастило більше (значно більше)» і яку католицька церква постійно й невпинно нав’язувала, аж поки це не призвело до «надзвичайної та надмірної скорботи, важливими частинами якої є поміркованість за столом та у ліжку»^[33].

Мушу зізнатися, що мене вразив той факт, що Адріана Дзаррі щодо цього питання веде мову про «нашу підозрілу та нав’язливу цнотливість». У мене виникає питання: чия це наша? Черниць-самітниць? Наших сучасників? Італійців? Психолог-сексолог Валерія Рандоне написала ось що:

«З часом у результаті радикальних культурних змін у суспільстві питання сексуальності теж набуло нових значень; його відокремили від притаманного йому перше єдиного аспекту продовження роду, зруйнували наявні раніше обмеження щодо отримання задоволення для жіночої статі, визнали за допустимі низку не надто шокуючих статевих збочень, тоді як у засоби масової інформації та інтернет виклали для загального доступу приклади спортивної сексуальності з мізерними збуджувальними й емоційними конотаціями. У світлі всіх цих змін щодо норм поведінки навіть незай­маність із часом остаточно втратила своє атавістичне та прабатьківське початкове значення. Сучасні дослідження (Національний конгрес з клінічної сексології, що відбувся у м. Таорміна у травні 2009 року) засвідчують, що вік перших статевих стосунків значно знизився і відповідає приблизно тринадцяти-сімнадцяти рокам на загальному тлі високого рівня сексуальної дезінформації щодо питань попередження небажаної вагітності та запобігання хворобам, які передаються статевим шляхом»^[34].

Так і кортить запитати: Адріана Дзаррі, занурена у свої шляхетні теологічні дослідження, взагалі вмикає інколи телевізор? Невже вона не помічає тотальної комерціалізації жіночого та чоловічого тіла, що ллється з екранів на мільйони глядачів? Невже не помічає, що навіть журналісти з відкрито нерелігійною професійною підготовкою, які люб­лять і вміють користуватися стриманим і виваженим стилем, вдаються до далекого від науки та соціологічних досліджень вислову «оргія сідниць і цицьок», маючи на увазі сучасне гарячкове наводнення сексом, яке переживає італійське телебачення? Здається, що й теологи, як то вже задовго до цього сталося з філософами, у наш час здатні на все. Невже насправді сьогодні хтось всерйоз може говорити про «нашу підозрілу та нав’язливу цнотливість» як про поширене явище? Невже насправді сьогодні можна говорити про поміркованість у ліжку та поміркованість за столом і водночас — про надто поширену та надмірну скорботу?

Я не ладний міркувати про те, чи задоволеність або насолода Адріани Дзаррі (або які ще там антоніми можна підібрати до слова «скорбота»?) якось пов’язані з традиціями християнства. Та мені здається цікавим той факт, що в 2004 році у передмові до своєї праці під назвою «Їжа та християнство» (Cibo e cristianesimo) ця завзята теологиня написала (відразу під назвою):

«В Євангеліях сказано: Христос явився нам через їжу та її споживання, помножив хліби та рибу, бо непокоївся про апетит люду. Та незважаючи на це, у працях і трактатах із містичної теології повно вчень щодо посту та поміркованості і зовсім мало уваги приділяється святковому харчуванню. Чому так?»

Явлення Христа через їжу якимось чином пов’язане з бучними банкетами та розкішними обідами? Чи, може, їжа та харчування лежать в основі християнської теології? Особисто я вважаю себе християнином лише в тому сенсі, якого надавав цьому виразові Бенедетто Кроче, коли стверджував, що ми, західноєвропейці, не можемо відмежуватися від християнства. Та й то я майже з полегшенням прочитав такі рядки з «Приміток щодо деяких публікацій професора Райнхарда Меснера», виданих 30 листопада 2000 року Конгрегацією доктрини віри за підписом тодішнього її префекта (теперішнього папи^[35]) Йозефа Ратцинґера:

«Церква переконана у віруванні в те, що сам Христос — як про це розповідається у Євангеліях (Мт.: 26, 26–29; Мр.: 14, 22–25; Лк.: 22, 15–20) і святим Павлом в апостольському віровченні (1 Кор. 11, 23–25) — під час вечері перед Страстями Христовими передав своїм учням у вигляді хліба та вина своє тіло та свою кров і таким чином запровадив таїнство Євхаристії / Святого Причастя, що насправді становить найбільший його дар Церкві за всіх часів. Отже, недостатньо було б уважати, що Христос під час Тайної вечері — як продовження причастя за столом — здійснив символічний акт святкування, аналогічний есхатологічній перспективі. Вірування Церкви полягає в тому, що Христос під час Тайної вечері запропонував своє тіло та свою кров — самого себе — своєму Отцеві та дав себе в їжу своїм учням у вигляді хліба та вина»^[36].

Запропонувати самого себе власним учням у вигляді хліба та вина. Між природою та культурою у суспільстві, дітьми якого ми є, їжа та їсти, поза сумнівом, посідають особливе місце.

VII. Піст і святість

Існує неймовірна кількість літератури, присвяченої життєписам святих-жінок, їхньому дотриманню посту та голодуванню, їхньому аскетизмові. Ось лише кілька прик­ладів, доступних італійською мовою: La santa anoressia. Digiuno e misticismo dal Medioevo a oggi^[37] Рудольфа М. Белла (1985); Sacro convivio, sacro digiuno: il significato religioso del cibo per le donne del Medioevo^[38] Керолайн Волкер Байнум (1987); Dalle sante ascetiche alle ragazze anoressiche: il rifiuto del cibo nella storia^[39] Вальтера Вандерейкена та Рона ван Дета (1994). Дві з цих трьох книжок порівнюють форми посту минулих століть із тим, що в наш час визначають як анорексію. Коли доводиться стикатися з такою літературою, слід пам’ятати попередження, яке так чітко висловив психіатр Паоло Сантонастазо: голодування, крайня стадія схуднення, тенденція до пожертви, форми самопокарання, ізоляція характеризують явища, що можуть бути дуже далекими одне від одного, крім того, можуть виражатися дуже різними, дуже віддаленими поміж собою способами. Саме тому існує постійний ризик надмірного спрощення та хибної ідентифікації таких явищ.

Відокремити значення від контексту досить складно. Магія чинквеченто належить до періоду розквіту високої культури в Європі. Говорячи про магію як позитивну реальність, не можна не згадати Генріха Корнеліуса Аґріппу, Джамбаттісту делла Порту, Джордано Бруно, Томазо Кампанеллу, Парацельса. Чи між цими персонажами та чудодійним магом Отельмою, Першим Теургом Церкви Живих і Великим Магістром Ордена Магії Геліоса (це один із тих багатьох чародіїв і магів, яких зараз так часто запрошують для участі в телешоу на італйському телебаченні) простежується бодай якийсь зв’язок? Магія існувала в XVI та в XVII століттях, існує також і в XX. То чому ж нікому не спадає на думку написати книжку під назвою на кшталт «Від Джордано Бруно до мага Отельми»?

У книжці Байнум досить докладно доведено, що у контексті Високого Середньовіччя, в якому значення понять «їжа» та «піст» значно відрізнялося від сьогочасного, кожен вірний християнин дотримувався посту щоразу перед причастям та отримував свого Господа через їжу. Містики та проповідники «від Авґустина до Івана Золотоустого, ба аж до Бернарда Клервоського, Таулера та Жерсона зробили з їжі метафору релігійного натхнення, а з посту — символ покаяння та підготовки»^[40]. Робити культ зі страждання у тому світі, до якого належать Катерина Сієнська та Вероніка Джуліані, мало певний сенс. У ньому, на відміну від нашого світу, страждання не було проявом патології чи хвороби. У тому світі дівчина, яка вперто голодувала, видавалася чимось незвичайним, у багатьох випадках виникала підоз­ра, що та перебуває під впливом нечистої сили, і лише після вилучення тієї нечистої сили на перший план виходять здивування та захоплення. Дівчина, яка відмовляється від їжі або щоразу після її вживання вперто викликає в себе нудоту та перетворюється на живий скелет, сьогодні здається нам патологічним випадком, тобто проявом сумного явища, що повторюється в наші дні досить часто, протягом довгого часу було темою наукових досліджень і детально описано в численних підручниках. Якщо нам доводиться стикатися з такою тяжко хворою юною особою, вона не викликає в нас нічого схожого на подив, і вже напевне ми не відчуваємо ні захоплення, ні поклоніння. Відчуваємо лише співчуття та бажання якось допомогти.

Питання обжерливості як нестерпного смертного гріха, що, як і хіть, пов’язане з людською тілесністю, висвітлювалася неодноразово. Цей зв’язок, зокрема тілесності та обжерливості, здається нерозривним. Можна спробувати відмовитися від статевих насолод і вести цнотливий образ життя, але жити без їжі неможливо.

«Суворе дотримання поміркованості, встановлення для себе режиму обмежень означає прагнення досягти неможливого ідеалу з повною відмовою від потреб тіла; ностальгія за світом без їжі постійно проглядається у тій пишномовності, з якою ченці говорять про піст».

Схоластична культура надає інше визначення гріха обжерливості та відрізняє природне задоволення від хтивого, що лежить в основі будь-яких надмірностей. Лише надмірне, а не природне бажання їжі, на думку Томи Аквінського, може вважатися гріхом обжерливості. В університетському диспуті «Про зло» (De malo) Тома стверджує, що обжерливість призводить до втрати контролю над розумом, викликає нечистивість, дурні веселощі, беззмістовне базікання та непристойності^[41]. Звичайно, це важлива різниця у визначенні, але достатньо поглянути на описання покарання за обжерливість у шостому вірші «Пекла» Данте, щоб зрозуміти, яка бездонна прірва пролягає між поглядами Данте та його сучасників і нашим поблажливим ставленням до ненажер і любителів попоїсти. Вони не здаються нам, як св. Павлові (Флп. 3, 18–19), особами, що поводяться як вороги Хреста Господнього, для яких богом слугує їхнє черево і які похваляються тим, чого повинні б соромитися; у найгіршому разі ми вбачаємо в них хворих, тобто безвинних жертв споживацького суспільства. Та все ж у напівтемряві третього кола пекла періщить дощ, «холодний, вічний, проклятий, важкий...», в якому йдуть «градини, іній, снігові грудки, мішаючись із мороком постійним»^[42]. Земля, промокла та в’язка, перетворюється на смердючу, льодяну трясовину, в яку занурені грішники. А над їхніми головами валує на три пащі Цербер, «багряні очі, шерсть масна від страв, грубезне пузо, лапи — кігті наче», якими він грішників «гриз, і дер, і дряпав, і кусав».

Для Катерини Сієнської (народилася у Сієні в 1347 році, померла в Римі в 1380 році), що вважається покровителькою Італії разом зі святим Франциском і вчителькою Церкви нарівні з Томою Аквінським, паломниці миру, до якої прислухалися королі та папи, такі речі, як їжа та напої, годування грудьми, хліб і кров, голод, нудота, стають центральними та вирішальними образами при зустрічі з Богом. Піст, доведений до крайнощів, поїдання нечистот від хворих, за якими доглядаєш, дають змогу долучитися до мук Христа та є вкладом у порятунок світу^[43].

«У той час як вона молилася, явився їй Спаситель і Господь Ісус Христос із п’ятьма найсвятішими ранами на тілі... Поклавши праву руку їй на шию та притуливши її обличчям до рани на правому боці ребра, він шепнув їй: “Пий, дівчино, напій з мого тіла, який наповнить душу твою таким благом, від якого чудом утішиться і тіло твоє, яким до цього заради мене ти нехтувала”. І вона, перебуваючи так близько від найсвятішої рани, своїми губами тілесними, а надто — душевними довго пила, жадібно та ненаситно»^[44].

Або ось що вона пише трьом неаполітанкам:

«Вам належить робити, як то робить дитя, яке, щоб напитися молоком, бере до рота материнську грудь і смокче, так через плоть втягує в себе молоко; так і нам слід прикладатися до грудей розіп’ятого Христа, в яких знайдемо милосердя, і через плоть його отримаємо молоко, яким дивиться душа наша»^[45].

Як зазначає у своїй книжці Байнум, Катерина, говорячи про єднання з Христом, мала на увазі одягнути на себе плоть Христа, самою стати нею, а самого Господа неодноразово у своїх працях убачає як матір-годувальницю^[46].

Урсула Джуліані народилася в містечку Меркателло, поб­лизу Урбіно, в 1660 році, а в сімнадцять років прийняла постриг у монастирі кларисок-капуцинів Читта-ді-Кастелло під іменем Вероніка. Її зараховано до лику святих у 1839 році. Вона послухалася наказу своїх сповідальників — записувати своє життя. Протягом тридцяти трьох років вона вела особистий щоденник, що складається з двадцяти двох тисяч сторінок. У третій частині автобіографії вона розповідає про невелику ікону із зображенням маленького Ісуса, прикладеного до грудей Марії. Вона знімає ту маленьку ікону зі стіни й притискає до себе.

«Я почала роздягатися. Навіть звільнила з-під одягу груди, примовляючи: “Ісусе, залиште у спокої ті перса. Прийдіть і візьміть молоко у мене”. І протягувала йому свої. І тут він відірвався від грудей Богородиці та прилинув до моїх. О, Господи! Не можу висловити, що я відчувала у ту мить, і не можу пригадати, як на мене це подіяло. Тоді він не видавався мені намальованим дитям, він був у плоті... Зараз я пригадую, що ще багато днів потому в тій частині грудей відчувалося мені сильне тепло, немов мені там палало всередині»^[47].

Незважаючи на неодноразові накази з боку настоятелів відмовитися від постійного посту або перервати його на деякий час, Вероніка Джуліані так і не спромоглася цього зробити.

Вище, говорячи про світ, до якого належала Катерина, я згадував ті страждання, які не видаються нехтуванням цінностями, про справжній і безсумнівний культ страждання. Щодо цього питання Вероніка Джуліані висловлюється досить ясно:

«Пригадується, як інколи мені частково вдавалося пізнати цінність мук. Коли сходило на мене те прозріння, я не могла втриматися від думок, що не відчуваю страждання. Я допомагала собі покаянням, але вдумайтеся! У всьому тому, що мені завдавало страждань, не було достатньої муки. Шмагання колючими різками та бичами лише розпалювало в мені жагу тих страждань. Носіння волосяниці, цепів та інших мученицьких знарядь було для мене тортурою, тому що я не відчувала ніякого страждання... Я не відчуваю страждання від бичів, ба мучуся, що не відчуваю мук. Отже, Господи, Боже мій, у чому полягає страждання? Надійшли його мені, бо через нього, можливо, мені вдасться знайти твою любов»^[48].

VIII. Голод

Гадаю, що перш за все та найдоцільніше було б надати слово тим, хто зумів прислухатися до голосу осіб, що пережили його з власного досвіду:

«Що можна сказати про хронічний голод? Можна сказати, що існує такий різновид голоду, що викликає захворювання на голод. Голод, що наростає й наростає, додається до того, який вже є. Голод, кожного разу новий, що ненаситно збільшується, додаючись до старого, який з таким зусиллям вдалося придушити. Як жити на світі, якщо сам про себе можеш сказати лише те, що ти голодний? Коли вже не можеш думати ні про що інше? Піднебіння здається більшим за голову — цілий купол, високий, що проникає аж у череп. Коли голод стає нестерпним, піднебіння натягується, мов свіжездерта шкіра зайця, яку натягли всередині поза обличчям, щоб сушилася. Щоки висихають і покриваються блідим пушком»^[49].

Лінія, що розділяє те, що існує в уяві, від того, що є в дійсності, стирається, як то можна побачити у творах насправді великих письменників. Як ось у цих рядках Василія Гроссмана, де йдеться про страшний голодомор в Україні на початку 30-х років минулого століття:

«Сніг розтанув, і пішли люди пухнути, пішов голод­ний набряк — обличчя пухлі, ноги мов подушки, у животі вода, мочаться постійно — надвір не встигають виходити. А селянські діти!.. Голови мов ядра важкі, шиї тоненькі, як у лелек, на руках і на ногах видно, як кожна кісточка ходить... А обличчя у дітей старечі, вимучені, наче та малеча вже сімдесят років на світі прожила, а навесні вже й не обличчя були: то пташина голівка з дзьобиком, то жабина мордочка — губи тонкі, широкі, третій немов пічкурець — рот відкритий. Нелюдські обличчя, а очі, господи!»^[50]

Ніхто з нас не зміг залишитися незворушним, коли вперше побачив світлини з тими обличчями та дізнався, скільки дітей сьогодні гинуть від голоду (точніше — від недостатньої кількості їжі) кожного — як то колись казали — божого дня. Особливо у Центрально-Південній Африці та Південній Азії, де щодня помирає більше двадцяти тисяч дітей, які ще не досягли п’ятирічного віку. Ще більше, ніж цифри, вражають обличчя тих дітей, їхні погляди. Потім той жах, що відчуваємо, якось притуплюється. Від того страшного, неприпустимого мору, як правило, залишається лише згадка, від якої ми відмахуємось і продовжуємо жити далі (з певним прихованим, ба стерпним відчуттям провини) і спостерігати за власними дітьми, які зазвичай переїдають, непокоїмося, що вони гладшають, а ми всі знаємо й читали, що це становить серйозну загрозу їхньому майбутньому.

На тему голоду, як відомо, існує багата бібліографія та безліч символічних образів, як-от, наприклад, герой Чарлі Чапліна з фільму «Золота лихоманка» (1925), що так залюбки їсть власні зварені черевики, всмоктуючи шнурки, немов смачні спаґеті. У цій бібліографії є одна незвичайна книжка, яку написав не фахівець із питань голоду, а відома письменниця — популяризаторка науки (їй належить книжка про життя в епоху палеоліту, про життя квітів, метеликів і багато інших) Шарман Епт Рассел, що в 2005 році опублікувала книжку «Голод. Неприродна історія» (Hunger. Unnatural history), яка вийшла італійською у 2006 році під назвою Fame. Una storia innaturale у місті Турині у видавництві «Codice Edizioni». Я звернув увагу на висловлене у цій книжці з особливою силою та вагомістю (а також з ней­мовірною ясністю думки й головно без будь-якої спроби самовиправдання) почуття, що викликає у кожного з нас існування тих дітей. Уперше побачивши ті світлини, Рассел здалося, що в її душі відчинилася брама болю. Минув час, вона народила двох дітей, вигодувала обох, виростила, і одного дня їй знову на очі потрапляє світлина із зображенням голодної дитини, від чого та брама раптом знову починає відхилятися й розчиняється навстіж:

«Мені хотілося вирвати ту дівчинку зі сторінки, обій­няти її, піклуватися про неї, ростити, вчити у школі. В мене затуманилося в очах. Чиїм був той біль? Дівчинка зі світлини не була моєю донькою. Я не розплакалась і перегорнула сторінку. Я відчувала втому, але лише десь глибоко в серці, так глибоко, що той біль був майже не чутним. Більшості з нас відоме те відчуття виснаження. Ми непокоїмося, що біль інших може відібрати в нас радість життя, що наша радість стане неможливою поряд з їхнім болем. Дівчинка, яка помирає, бо не має чого їсти, — це абсурд. Та істота руйнує враження від виду з вікна нашої кухні. Руйнує враження від першого дня у школі твого сина. Нарешті я припинила збирати статті про голодомор. Зачинила ту браму, але так і не змогла повернути ключ у замку»^[51].

Не закривати на ключ ту браму — це вже щось. Але не слід забувати про те, що є люди, які ніколи її не зачиняли, а присвятили вирішенню цієї проблеми все своє життя.

Розуміння досвіду інших людей, особливо важкого та драматичного, — то нелегке завдання для всіх, а для багатьох — неможливе. А тому має сенс прислухатися до слів когось (як-от Герта Мюллер, лауреат Нобелівської премії з літератури 2009 року), хто вміє про нього розповідати.

«Навіть через шістдесят років після перебування у Таборі, — написала вона, — їсти означає для мене велике збудження. Я їм усіма порами. Коли я їм разом з іншими людьми, на мене гидко дивитися. Їм я жадібно. Іншим невідоме щастя поїдання, вони привітні та ввічливі за столом. Коли я їм, увесь мій розум пронизує надмірне щастя... Я їм із таким задоволенням, що боюся померти від радості, бо відтак більше не зможу їсти. Вже шістдесят років я знаю, що моє повернення додому не змогло заспокоїти в мені “щастя” Табору. І сьогодні, з його голодом, він зубами вириває з мене ядро будь-якого іншого почуття. Всередині в мене — порожнина»^[52].

Для того щоб добре почуватися, нам необхідно приб­лизно 2000 калорій на добу. В країнах Західної Європи ми споживаємо близько 2900 калорій. Майже третина світового населення їсть менше 2000 калорій, а 30 відсотків з цієї третини (йдеться про 500 мільйонів осіб) споживає менше 1500 калорій на добу, тобто страждає від голоду, це означає, що їхнє тіло канібалізує саме себе. Симптомами такого стану є надмірна худорлявість, надутий живіт, апатія, в’янення шкіри, слабкість м’язів, депресивний стан нервової системи, слабка протидія організму захворюванням, які нарешті закінчуються смертю в результаті недоїдання. Майже через півстоліття після так званої Зеленої Революції, як вказується у звіті Інституту всесвітнього спостереження від січня 2011 року, «велика частина людської сім’ї досі страждає від хронічного недоїдання», і, незважаючи на інвестиції у сільське господарство з боку держав, міжнародних організацій, різних фондів, ще й досі незрозуміло, що саме треба зробити, щоб допомогти 925 мільйонам осіб, що недоїдають^[53].

Голод супроводжує всю історію людської цивілізації, від прадавніх часів і до наших днів.

«Багато хто робив хліб із насіння винограду або з квіту горіхів; інші — з коренів папороті, які спочатку клали під гніт, потім сушили й перетирали надрібно, додаючи трохи борошна. Деякі робили те саме з польових трав».

Голод загрожував загальному виживанню людської раси. Голодомор

«спустошив Грецію, досягнув Італії, далі пройшов Галією, досягнув найвіддаленіших куточків Англії; багаті ставали блідими від голоду, як і бідні, а голодна нестямність змусила людей їсти людське м’ясо».

Таких прикладів (перший належить Григорію Турському^[54] і стосується VI століття, а другий — Раулеві Ґлаберу^[55], який описує події XI століття) повно в історії. Нескінченна кількість розповідей стосується різних історичних епох і віддалених одна від одної країн та земель.

Узагалі у нас украй невиразне й неясне уявлення про наше минуле та повсякденне життя наших пращурів. Досить навести два приклади. Перший: офіційна назва Великого Герцогства Тосканського була такою: «Найщасливіші землі Найсвітлішого Великого Герцога». Та все ж слід пам’ятати, як вказував Карло Марія Чиполла, що «до промислової революції від найщасливіших земель не було навіть сліду; були лише найщасливіші невеликі соціальні прошарки, щастя яких базувалося головно на нещасті інших»^[56]. Наприкінці чинквеченто до Тоскани завітав англієць Роберт Даллінґтон, який у 1605 році опублікував у Лондоні свої дорожні нотатки. Там стверджувалося, що в Прато споживання м’яса на душу населення становило двадцять один фунт на рік. Двадцять один фунт відповідає приблизно семи кілограмам. Сім кілограмів м’яса на рік, така мізерна кількість, як писав Даллінґтон, що житель Лондона ніколи б у це не повірив. Мандрівники «бачать лише красу міст і фасадів палаців і думають, що це європейський рай». Чиполла користується нагодою, щоб повідомити нам, що у 1860 році споживання яловичини та свинини на душу населення в Італії становило приблизно десять кілограмів на рік. Гадаю, що було б доцільно порівняти ці дані із сьогоднішніми, які можна знайти на сайті www.veganitalia.com^[57]. У наш час споживання на душу населення в Африці становить 11,3 кілограмів, у країнах Середньої та Східної Азії — 41 кілограм, а у високорозвинених промислових країнах — 81 кілограм на рік. Сьогодні багато хто вважає, що було б доцільно (а дехто з апокаліптичним мисленням — необхідно) зменшити споживання м’яса у високорозвинених промислових країнах на 40 відсотків.

Другий приклад пов’язаний зі структуральним співвідношенням між епідеміями та голодною смертю. Під цим кутом зору символічним є оповідання Маркйонне ді Коппо Стефані, флорентійського літописця, що описує епідемію чуми 1347–1348 років:

«Багато було таких, що померли, і їх ніхто не бачив, багато хто помер від голоду, тому що коли хтось злягав у ліжку хворий, то перелякані родичі казали: я піду за лікарем, тихенько виходили з кімнати і більше не поверталися»^[58].

У своїй роботі «Економічна історія доіндустріальної Європи» (Storia economica dell’Europa pre-industriale) Чиполла описує наслідки так званого малого льодовикового періоду, що мав місце від середини XVI і до кінця XVII століття. Він характеризувався суворими зимами та прохолодним літом, збільшенням кількості опадів у вигляді снігу та дощу, насуванням альпійських льодовиків. Надмір опадів заважає достиганню плодів і насіння, а також укоріненню рослин. У десятилітній період з 1590 по 1600 рік сільське господарство в усій Західній Європі переживає страшний занепад.

«І на нашому півострові збори урожаю мізерні, зведені нанівець погодними умовами; навіть Сицилія — житниця Італії — у 1592 році припиняє експорт зерна, бо в ній самій панує голод. Ситуація стає настільки критичною, що жителі всієї Італії, як свідчать хроніки того часу, їли собак, котів і навіть змій»^[59].

Усім зрозуміло, що й сьогодні, на жаль, питання голоду досі не вирішено. Згідно з даними Організації з питань харчування та сільського господарства при ООН, «з 1999 по 2005 рік 850 мільйонів жителів планети страждали від недоїдання». Але до 1950 року, коли було опубліковано понад тисячу сторінок двотомної наукової праці під назвою «Біологічна природа людського голоду» (Biology of human starvation), результат так званого експерименту Міннесоти щодо наслідків довготривалого посту та часткового голодування тридцяти шести добровольців, — про голод як про хворобу, що призводить до смерті, знали зовсім небагато. Незважаючи на неймовірну кількість прикладів голодомору, які згадують, які описують і навіть «вивчають». Серед них особливе місце посідає те, що сталося у Варшаві у 1940 році, коли жителів міста єврейського походження повністю ізолювали на території у 14 квадратних кіло­метрів. Цю драматичну історію описує Чарльз Роланд у своїй книжці, яка називається «Мужність в облозі» (Courage under siege^[60]), а також Авраам Левін у своєму щоденнику, виданому італійською під назвою «Келих сліз: щоденник з варшавського гетто» (Una coppa di lacrime: diario del ghetto di Varsavia)^[61]. У цьому щоденнику під датою 13 вересня 1941 року написано ось що:

«Ми вже впали до рівня диких бродячих тварин. Коли ми дивимося на опухлі, напівголі тіла євреїв, що лежать вулицями, нам здається, що ми перебуваємо в якомусь надлюдському стані... Для всіх тих, хто помирає від голоду, швидка та жорстока смерть, напевне, видалася б полегшенням порівняно зі страшними, тривалими стражданнями їхньої смертельної агонії».

Але лікарі-євреї, ізольовані в гетто, вивчали й описували, точно й у найдрібніших деталях, влив голоду на організм людини. 6 липня 1942 року лікар Йозеф Штейн провів у гетто конференцію, таємну зустріч лікарів (яка стала справжнім важливим науковим конгресом), з питань голоду як хвороби у своїй крайній формі. У квітні 1943 року, після озброєного повстання євреїв, варшавське гетто спалили й практично стерли з лиця землі.

У наш час голод як колективна проблема стосується тієї частини планети, де нам не випало жити. Та досить озирнутись у зовсім недалеке минуле... У 2009 році у журналі «Nature» було опубліковано матеріал щодо генома так званої картопляної іржі — патогенного агента (наукова назва Phytophtora infestans), боротьба з яким у наші дні коштує сільському господарству близько сорока з половиною міль­ярдів євро на рік, який характеризується високим рівнем адаптації, розмножується за допомогою мільйонів спор, що потрапляють у ґрунт і заражають бульбу. Після зараження рослини помирають протягом тижня. Цей Phytophtora infestans, якого раніше вважали грибком, зараз визнано як «водяну плісняву», що «ближче за природою до паразита малярії, ніж до грибків»^[62]. У 1845 році в Ірландії, де картоп­ля основний продукт харчування серед селян, ця «іржа» знищила третину картопляних насаджень. Наступного року було втрачено практично весь урожай. Після звичайного врожаю 1847 року «іржа» знищила врожаї 1848-го, 1849-го та 1850 року. Про страшне життя, сповнене голоду, злиднів, страждань чоловіків, жінок і дітей, дізнався весь світ. Як написала Шарман Епт Рассел, Великому Голодові можна було запобігти:

«Можна було врятувати набагато більше людей, якби англійський уряд та ірландська еліта вдалися до ефективніших заходів. З 1845 по 1850 рік англійське Міністерство фінансів витратило приблизно 7 мільйонів фунтів стерлінгів на допомогу потерпілим, тоді як рабовласникам у колоніях Західної Індії для емансипації рабів було надано 20 мільйонів, а на участь у Кримській війні — 70 мільйонів»^[63].

Суперечки та дискусії, які викликав Великий Голод в Ірландії, щодо відповідальності, недбалості та вини точаться й у наші дні. Голод в Україні 1932–1933 років, якому дали назву Голодомор — тобто масовий голод, — згідно з відповідним законом, прийнятим українським парламентом у 2006 році, визнано геноцидом, а саме — умисно спланованою та здійсненою акцією. Те, що цей масовий голод був спричинений політичними мотивами сталінізму, здається, сьогодні не викликає ніяких сумнівів серед більшості істориків. Сталінський режим зробив усе можливе, щоб стерти з пам’яті людей цю трагедію, згадку про неї до нас донесли та відродили емігранти. Та все ж є немало і таких істориків, які — поза кордонами України — вважають, що цей голод слід розцінювати як геноцид, тобто він був спричинений навмисно, і що руйнівні політичні методи Сталіна щодо примусової колективізації, надмірних поборів у вигляді продовольчого податку та відбирання худоби мали за мету свідоме та направлене знищення українського народу. Вибір парламентів країн світу стосовно цього питання також часто ґрунтується на політичних та опортуністичних засадах. Кількість жертв Голодомору також оцінюється по-різному: від одного до десяти мільйонів.

У травні 2000 року Дік Ґ. Вандерпіль пригадав період від листопада 1944-го до травня 1945 року — місяці, які вкарбувались у його пам’яті та в пам’яті інших голландців як голодна зима. У той час війська союзників уже наступали на Берлін, але західна частина Голландії досі була окупована німецькими підрозділами. Мільйони голландців були змушені пережити страшні часи. Тієї зими в них не було ні опалення, ні електричного струму, тижневий раціон обмежувався однією буханкою хліба та кілограмом картоплі^[64]. Невдовзі єдиною їжею стали підморожена картопля, бульби тюльпанів і цукрові буряки. Меблі та будинки розбирали на опалення. Тоді від голоду померли 30 тисяч людей. Результати вивчення медичних карток тих осіб, яких зачали, та тих, що народилися протягом тієї зими, а відтак — аналізів усіх вісімнадцятирічних, отриманих з бази даних голландського військового управління, дозволили зробити й оприлюднити важливі висновки щодо довготривалого впливу недостатнього харчування в дитинстві на людський організм^[65].

У 1996 році Джаспер Бекер^[66] опублікував книжку, присвячену голодові в Китаї в епоху Мао — одному з найбільших в історії. Розпочався він з колективізації фермерських господарств, примусової індустріалізації, завищення даних щодо отриманих врожаїв з боку селян, невиправданого подвоєння експорту харчових продуктів, широкої кампанії проти кримінальних перекупників. Ідеться про неймовірну кількість жертв: від 14 до 30 мільйонів. П’ятьма роками раніше, у 1991 році, у Великій Британії було опубліковано книжку «Дикі лебеді» (Wild Swans); у ній близько 600 сторінок, а написала її Юн Чжан, що народилася в 1952 році, в юності була членом загону хунвейбінів, певний час працювала «босим лікарем» — помічником лікаря в сільській місцевості, перед тим як залишити Китай у 1978 році й перебратися до Великої Британії. У цій книжці, перекладеній двадцятьма шістьма мовами, що вийшла мільйонними накладами, описується життя трьох поколінь жінок. У розділі, присвяченому голодові, знаходимо такі рядки:

«У Ченду місячний раціон їжі дорослого знизили до восьми з половиною кілограмів рису, ста грамів олії та ста грамів м’яса, якщо воно взагалі було в наявності. Майже нічого іншого не було, навіть капусти. Багато хто страждав од дистрофії — стану, за якого через недоїдання рідина накопичувалася під шкірою; тіло таких людей ставало жовтим і набряклим… Тоді мені треба було часто ходити до лікарні для лікування зубів. Кожного разу, коли мені доводилося туди йти, мене нудило від страшного вигляду десятків людей з набряклими лискучими руками й ногами, майже прозорими, великими, як барила»^[67].

Як писав Амартія Сен на початку 80-х років минулого століття, тотальне придушення будь-якого вільного доступу до інформації стало вирішальним фактором у цій трагедії. Навіть багато років потому численні західно­європейські прихильники маоїзму, червоного партквитка та так званої культурної революції вбачають за краще навіть не згадувати про це.

Голод, як і голодомор, протягом XX століття нерідко був результатом хибних або легковажних політичних заходів і методів, але, напевне, під структуральним кутом зору пов’язувався зі сферою концентраційних таборів. Тих, кого утримували у нацистських таборах, годували з розрахунку не більше 1300 кілокалорій на добу. До наших днів дійшла безліч світлин із зображеннями дітей і дорослих, перетворених на живі скелети, зроблених після того, як концентраційні табори захопили війська союзників^{href="#n_68" title="">[68]}. Багато творів присвячено також страхіттям ГУЛАГу.

«Голод, страшний голод, — писав Варлам Шаламов у “Колимських оповіданнях”, — це постійна загроза для втікача. Саме від голоду втікає ув’язнений, а отже — голод його не лякає; але тут можна втрапити у іншу страшну халепу: бути з’їденим твоїми ж товаришами. Звичайно, випадки канібалізму під час втеч траплялися нечасто»^[69].

IX. Голодні страйки

Утримання від їжі та голодування як носії прямих звернень до тих, хто при владі, та до громадської думки, голодування як політичний інструмент, як форма протесту, як засіб впливу для прийняття певних заходів — ця форма протесту була відома ще в Стародавній Індії та середньовічній Ірландії. В Європі серед тих, хто одним із перших вдавався до голодних страйків, особливе місце посідають англійські суфражистки, які боролися за жіночу емансипацію та за право голосу, тобто за право жінок брати участь у виборах. Меріон Волес Данлоп заарештували у липні 1909 року, коли їй було 45 років, і відпустили на свободу після голодного страйку, що тривав дев’яносто одну годину. У вересні того ж року в англійських в’язницях запровадили примусове харчування. У 1931 році Сильвія Панкхерст, одна з лідерок руху войовничих суфражисток, опублікувала книжку під назвою «Суфражистський рух» (The suffrage movement), в якій описала жахливе насильство, якого їй довелося зазнати з боку тих, кому вдалося зламати її відчайдушний супротив, розвести їй щелепи й вставити у шлунок трубку^[70]. Здається неймовірним, але лише в 2006 році Всесвітня медична асоціація визнала примусове харчування «негуманною та принизливою формою ставлення».

Індійський поет Рабіндранат Таґор, говорячи про Ґанді (1869–1948), уживав термін «магатма», що на санскриті означає «велика душа». Коли Ґанді виповнилося сімнадцять, він вступив до юридичного коледжу Лондонського університету, а в двадцять п’ять уже вирушив до Південної Африки, де прожив до 1914 року і брав активну участь у боротьбі за громадянські права ста п’ятдесяти тисяч своїх співвітчизників. Він не підкорився наказові головного судді зняти індійський тюрбан у залі суду, а під час подорожі у громадському транспорті з квитком першого класу не погодився перейти до третього, як йому наказував провідник. У цьому та в інших схожих епізодах він убачав свою життєву місію: ненасильницький супротив свавіллю та боротьба за рівні права.

Протягом свого життя Ґанді провів приблизно двадцять голодних страйків, тривалість кожного з яких не перевищувала двадцяти діб. Але він був дуже тендітний за статурою і важив зовсім небагато. Останнє, найдраматичніше, голодування було оголошене ним у сімдесят вісім років (яке, утім, виявилося марним) у надії на мирне співіснування індуїстів, сикхів і мусульман, яке б запобігло розколові між Індією та Пакистаном. На третю добу голодного страйку Ґанді важив лише 48 кілограмів. На шосту добу, після того як уряд Делі взяв на себе зобов’язання шанувати майно та життя мусульман і повернути їм мечеті, Ґанді погодився випити склянку апельсинового соку. Дванадцять днів потому його вбив індус, який не вірив у мирне, засноване на взаємоповазі співіснування між представниками різних релігій^[71].

Досить давньою є традиція проведення голодних страйків і в Ірландії. Там вони використовувались як засіб для звернення уваги властей на заподіяну несправедливість іще від дохристиянських часів. Активісти Ірландської Республіканської Армії, як і всі ті, хто веде збройну боротьбу з політичних мотивів, вимагали, щоб до них ставились як до політичних в’язнів, а не як до звичайних злодіїв. З цією метою вони з 1917 року та на початку 20-х років минулого століття, під час Англо-ірландської війни, неодноразово вдавалися до голодних страйків, які інколи закінчувалися смертю. Ще три смертельних випадки трапились у 1940-х роках, а останній — у 1976 році. Навесні та влітку 1981 року у в’язниці Мейз десятеро ув’язнених розпочали голодування. Щоб привернути більше уваги до свого протесту, вони вирішили робити це не всі разом, а по черзі. У книжці Ш. Е. Рассел міститься яскравий опис того, що сталося з цими голодувальниками:

«Спочатку вам все бачиться подвоєним. Потім починаєте белькотати. Погіршується слух. З’являється жовтуха. Відтак цинга, викликана нестачею вітаміну С. Починають кровити ясна. Виникає ризик внутрішньої кровотечі шлунка та кишечника. Нестача тіаміну призводить до послаблення м’язів серця з наступним пошкодженням центральної та периферійної нервової системи. Коли ваші нервові клітини розкладаються, відчувається різкий біль у руках. Настає день, коли вже не можна рухати ногами. Нестача ніацину (так званого вітаміну РР — від англійського Pelagra-Preventing) може стати причиною появи виразок у роті. Саме цей процес веде до голодної смерті... Наше тіло розпадається на клапті, по-різному в різних його частинах; ізолювати розпад не вдається — він скрізь»^[72].

Це драматичне описання, як усім зрозуміло, має відношення не до всіх голодних страйків, а лише до тих, що переходять дозволену межу, призводячи до непоправних наслідків. Бобі Сендзу було двадцять сім років, він помер першим після 59 діб без їжі. Усі лише пили воду і вживали сіль. Прожили від 47 до 73 діб. Ті смерті, поєднані в єдиний протест, з єдиною метою, викликали великий резонанс. Крім того, призвели до чималих жертв: тридцяти вбитих серед поліціантів та англійських вояків, а також п’яти вбитих і тридцяти тяжко поранених під час невдалого замаху на Марґарет Тетчер.

За прикладом ірландських борців діяли ув’язнені в Туреччині, що провели низку голодних страйків на знак протесту проти негуманних умов утримання у деяких в’язницях. Перший із них, у 1984 році, закінчився чотирма смертями. Новий голодний страйк у 1996 році призвів уже до шістнадцяти смертей. У 2000 році розпочалися страйки проти впровадження в’язниць особливого режиму. В результаті рішення уряду придушити страйки силою у сутичках між ув’язненими та силовиками загинули двадцять вісім ув’язнених і двоє вояків. На Кубі у червні 2010-го дисидент Ґільєрмо Фаріньяс припинив голодний страйк лише після того, як було звільнено п’ятдесят два політичних в’язня.

Та щоб позбавити поняття «голодний страйк» його драматичного, страшного та жорстокого значення, досить поглянути на голодні страйки, що відбуваються в Італії. В червні 2010 року мені довелося читати про те, що 120 депутатів од Демократичної партії вдалися до почергового голодного страйку, щоб змусити уряд звернути увагу на складне економічне становище на одному з підприємств^[73]. Сто двадцять депутатів, які голодують по черзі? Скільки ж тривав той страйк? Скільки днів, чи годин, чи хвилин страйкував кожен окремий депутат (серед яких були й досить впливові особи)?

X. Канібали

Термін «канібали» (cannibales) увів у вжиток в Європі Христофор Колумб, проте ще за античних часів Геродот, Страбон, Пліній Старший, Птолемей згадували про народи, які їдять людське м’ясо. У грецькій міфології Кронос пожирає власних дітей, а Діоніса з’їли Титани. Тантал, аби переконатися в тому, чи й справді боги всезнавці та можуть відрізнити людське м’ясо від м’яса тварин, убиває свого сина Пелопа, розрубує його на шматки і згодовує їм. Медея, щоб відплатити за зраду Ясона, подає йому до столу страву з двох їхніх дітей. Прокна та її сестра Філомела, яку Терей, чоловік Прокни, спочатку зґвалтував, а потім відрізав їй язика, вбили маленького Ітіса, сина Прокни від Терея, розділили його тіло на частини і згодували батькові. У поемі Гомера Циклопи — гіганти з одним лише оком — не бояться богів, живуть без законів, б’ють об землю тілами товаришів Одіссея, щоб вибити з них мізки та кров, а потім їх їдять. Після втечі Одіссея з побратимами, як розповідає Овідій у «Метаморфозах» (XIV, 192–196), Поліфем погрожує, що, тільки-но хтось із них повернеться, він роздере його живцем, зжере тельбухи, вип’є кров і насолоджуватиметься хрумкотом його кісток на зубах. У загальній пам’яті спадщини західноєвропейської культури маємо як графа Уґоліно, про якого згадується у «Божественній комедії» Данте (та зображено на ілюстрації до неї Вільяма Блейка), так і страшну картину «Сатурн, який пожирає свого сина» Франсиско Ґойї (1819) або ще відьму з казки, що вийшла з-під пера братів Ґрімм на початку XIX століття, яка посадила маленького Гензеля у клітку, щоб краще відгодувати його, а відтак з’їсти, але врешті завдяки неабиякій винахідливості Гретель, сестри Гензеля, сама опиняється в печі та засмажується (на превелику втіху читачів).

У «Книзі чудес світу» Марко Поло розповідає про людоїдство, яке практикували народи Японії та Суматри. Але справжній бум розпочинається з відкриттям Америки. «У індіанців, — пише єзуїт Хосе Акоста, — все незвичайно, все дивно, все по-іншому і зазвичай відрізняється від того, що існує у нас у Старому Світі». Христофор Колумб, Фернан Маґеллан та інші численні мандрівники та першовідкривачі початку нової ери, що висаджувалися на берегах Нового Світу, бачили дивовижні речі. Просте бачення нових земель змусило поставити під сумнів ідею величі та переваги античних культур. Пересічні моряки, як то засвідчується багатьма джерелами, здатні бачити винайдені землі геть у новому світлі, а не такими, як повчають грецькі філософи чи Отці Церкви, зокрема щодо можливості життя у болотній місцевості, існування Антиподів, океанської навігації, непрохідності Геркулесових стовпів. Великий лікар початку XVI століття Парацельс уважав, що американські туземці взагалі не належать до людської раси. Як гіганти, гноми, німфи, так і «вони схожі на людей у всьому за винятком існування у них душі». Вони

«як бджоли, у яких є своя королева-матка; як дикі качки, в яких є свій ватажок; і живуть вони не за законами людськими, а за законами природи».

Гуманіст Хуан Хінес де Сепульведа, як і інші тогочасні письменники, філософи та мандрівники, ставився до аборигенів Америки як до істот нижчого сорту, здатних до будь-яких «найбридкіших злочинів». Знищення місцевих жителів європейці виправдовували тим, що знищувані взагалі не належали до людської раси.

Радикально іншими були твердження, що містились у знаменитій сторінці «Проб» (1580) Мішеля Монтеня, де йдеться про бразильські племена: щоб судити про неєвропейські народи, неможливо та неправильно користуватися лише європейськими та християнськими точками зору. Людство виражається у нескінченному розмаїтті форм, і «кожен називає варварством те, що не належить до його власних звичаїв». Парадоксальний захист канібалізму, що міститься у «Пробах», народився саме на цьому ґрунті. Стикнувшись зі страшними тортурами, яких завдають португальці аборигенам, Монтень уважає, що

«більше варварства у тому, щоб їсти живу людину, ніж у тому, щоб їсти мертву, у тому, щоб мучити за допомогою тортур та страждань іще живе, чутливе тіло, поступово засмажувати його, давати на роздертя собакам і свиням (як нам довелося недавно не лише читати, а й бачити, не між давніми ворогами, а між сусідами та співвітчизниками, а що найгірше — з виправ­данням релігійної милості), ніж підсмажити її і з’їсти після її смерті»^[74].

У своїй праці Монтень згадує слова Гонзало з п’єси Шекспіра «Буря», де ім’я потворного дикуна — раба Калібана — є майже анаграмою слова «канібал». На жорстоких сторінках «Скромної пропозиції» (1729) ірландця Джонатана Свіфта, де описується життя дітей бідняків, знову порушується тема споживання людського м’яса. Найогидніше, що може спасти на думку — саме це хоче донести Свіфт до своїх читачів, — не є огиднішим від тієї ситуації, в якій — за загальної байдужості — натовп бідних жінок просить милостиню «у супроводі трьох, а то й чотирьох чи шести дітей, одягнених у лахміття»^[75].

Примітивне плем’я, в якому всім заправляє всемогутній ватажок-батько, наділений необмеженими правами над усіма жінками роду, перебуває у центрі великого історичного оповідання Зиґмунда Фройда, в якому йдеться про народження цивілізації та релігії, зі збірки «Тотем і табу. Психологія первіснообщинної культури та релігії» (1912–1913). Сини змовляються між собою і виступають проти батька, який забороняв їм вступати в статеві стосунки з жінками племені, вбивають його, розтинають на шматки і з’їдають. Канібалізм бере витоки від самих джерел цивілізації, тому що совість і глибоке відчуття провини перетворюють мертвого батька на тотем або духа — покровителя роду, а також ним пояснюється табу інцесту, тобто відмови від інтимних стосунків із жінками роду та встановлення екзогамії, яка зобов’язує брати дружину з іншого роду. Фройд не лише створив новий образ дитини, не лише підтвердив той факт, що в кожному дорослому присутні дитячі риси. Він також відкрито висунув гіпотезу, згідно з якою в дитині найбільше виявляються примітивні інстинкти та характеристики, притаманні найдавнішим формам цивілізації. Дитя проходить увесь той шлях, який пройшли з плином еволюції його пращури; у певний період воно пхає до рота все, що його цікавить. Тобто у процесі психічного розвитку індивіду­ума існує певна оральна або канібалістична фаза. Під час роботи над «Вступом до психоаналізу» (1915–1917) Фройд опирається на поняття, пов’язані з неоламаркізмом і спадковістю Геккеля: як розвиток власного «я», так і розвиток лібідо «головно пов’язані зі спадковістю, прискореними повтореннями всього того довгого шляху розвитку, який пройшло людство від найдавніших часів»^[76]. В «Енциклопедії психоаналізу» Ж. Лапланша та Ж.-Б. Понталіса є розділ «Інкорпорація», в якому сказано:

«Інкорпорація насправді має потрійне значення: отримувати задоволення від потрапляння якогось об’єкта у власне тіло, зруйнування цього об’єкта, присвоєння собі якостей такого об’єкта шляхом утримання його у собі»^[77].

Не знаю, читав Італо Кальвіно цю працю чи якісь інші. На одній із прес-конференцій у Нью-Йорку він розповів журналістам, що працював над книжкою, в якій мав намір довести, що сучасна людина практично втратила навички користування притаманними їй п’ятьма органами чуттєвого сприйняття. А ще мені пригадується його оповідання «Смак знання», написане у 1982 році, яке згодом, у 1986 році, увійшло до збірки «Під ягуаровим сонцем», де він пише таке:

«У тіні солом’яного навісу ресторану, розташованого на березі річки, де на мене чекала Олівія, наші зуби почали рухатися в одному ритмі, ми невідривно слідкували одне за одним, обмінюючись напруженими поглядами, як ті дві змії. Змії, однакові у гарячковому бажанні проковтнути одна одну, що водночас усвідомлювали жагу іншої проковтнути її, щоб потім перетравлювати та безперервно споживати у процесі споживання та травлення універсального канібалізму, який несе в собі частку всіх любовних стосунків і змітає межі між тілами і sopa de frijoles, huachinango a la veracruzana та enchilade^[78]»^[79].

Існує велика кількість книжок, присвячених канібалізмові. Певна добірка таких книжок, написаних у 20-х роках минулого століття, що викликали чималу — нерідко пристрасну — полеміку, коли у моді була «відмова визнання існування», заслуговують окремого детального розгляду. На тлі цих подій, як то сталося в Італії з футуризмом, позитивізмом, ерудицією, реалістичним мистецтвом, історичним методом, буржуазним менталітетом, демократією, у них убачали абсолютне зло, яке слід знищити. Найвідоміша з цих праць — «Антропофагічний маніфест» (1928) — належить бразильському поетові та полемістові Освальдові де Андраде. В ній він пропонує канібалізм як можливий вихід для Бразилії у пошуках власної національної ідентичності, тобто супротиві політичному та культурному засиллю європейців. У цьому творі автор веде мову про Карибську революцію, ще масштабнішу за Французьку. Він стверджує, що європейці, які висадилися на берегах Бразилії, «були не хрестоносцями, а втікачами з того суспільства, яке ми зараз їмо»^[80]. Європейську цивілізацію, стверджували бразильські модерністи, слід не відкидати, а вбирати, перетравлювати і переробляти. Канібалізм є вираженням такого твердження: «європейця слід проковтнути». Скандал і провокація стають найкращим засобом для поширення нових ідей. Наприкінці того маніфесту Андраде, який було опубліковано у першому номері (травень 1928 року) «Revista de Antropofagia» («Журнал Антропофагії»), проставлено таку дату: «Рік 374-й від проковтування єпископа Сардіньї ». Цього єпископа дійсно з’їли у 1554 році.

Такий образ живлення мав насправді шалений успіх. Він став символом. Про нього говорили багато, неодно­разово й у різних країнах. Ось лише один приклад: 2 травня 1996 року в Науково-дослідницькому центрі театрального мистецтва в Мілані було представлено «тотемічну, до-логічну виставу, пов’язану з диким мисленням» під керівництвом Мауріціо Пароні де Кастро (бразилець із Сан-Паоло, тоді йому виповнилося тридцять п’ять років), у якій він на підтримку свого меню приводить цитату з «Маніфесту» 1928 року: «Нас об’єднує лише антропофагія. В соціальному плані. Економічному. Філософському». Той маніфест, як ми вже казали, завершувався поїданням єпископа. У статті, яка анонсувала виставу в 1996 році, опублікованій в газеті «Corriere della Sera» від 19 квітня того ж року, написано: «Для тих, у кого міцний шлунок і нерви», тому що вистава, яку буде запропоновано міланцям 2 травня, — «приголомшливий з гастрономічної точки зору досвід: їсти та смакувати собі подібних»^[81]. І таких прикладів можна навести дуже багато. Можна постійно повторювати: цей сплеск антропофагії несе в собі лише символічний зміст, пов’язується з асиміляцією інших культур, з метафоричним «перетравлюванням» цивілізацією чогось їй чужорідного. Та все ж звернімо увагу на його рекламно-публіцистичний зміст; важко не пригадати у цьому контексті фройдівське визначення табу: прадавня заборона, встановлена владою та спрямована проти основних найсильніших бажань людських істот.

Царина канібалізму в наш час, як і до цього, сповнена спорів і полеміки, а стосовно до примітивних культур існує багато різних, зазвичай протилежних поглядів. Та все ж слід визнати, що останнім часом ми, поза сумнівом, маємо набагато більше інструментів для вивчення поведінки представників давніх культур. Як зазначив Карл Дж. Райнхард^[82], вивчення копролітів, тобто прадавніх викопних екскрементів, що збереглися до наших днів завдяки зневоднюванню або мінералізації, дає змогу вченим встановити як особливості харчування, так і ті види паразитів, які існували в епоху первісних культур. Райнхард заявив, що за допомогою цього методу йому вдалося відбілити ім’я прадавнього народу — анасазів, що жили на території плато Колорадо після 1200 року до н. е. (їх ще називають «доісторичним народом», від якого походять сучасні корінні жителі Америки), яких звинувачували в особливій жорстокості та схильності до канібалізму.

Гадаю, що мають рацію ті історики, які разом із Марією Джузеппіною Муцареллі^[83] стверджують, що тему канібалізму треба переглянути, переборовши для цього в собі небажання визнати існування такої поведінки у наших пращурів, яка може нам не подобатися або нас збентежити. У 1185 році в Константинополі імператора Андроніка Комніна віддали для поїдання жінкам, «які розділили його на шматки, маленькі, як горох, і з’їли до останньої кісточки та жили»; в 1343 році у Флоренції герцог Афінський віддав Ґульельмо з Ассизі та його сина Ґабріеле на розправу розлюченому натовпові, і дехто «їв сирим і вареним їхнє м’ясо»; в 1476 році у Мілані жителі міста з’їли серце Андреа Лампун’яні, який здійснив замах на герцога Ґалеаццо Марію Сфорца; в 1488 році у Форлі тіла змовників проти синьйора Джироламо Ріаріо з’їв натовп^[84]. Дев’ята оповідка четвертого дня «Декамерона» Джовані Боккаччо починається такими словами:

«Гвільєм Россільйонський дає своїй жінці з’їсти серце Гвільєма Кабестанського, що його вона кохала, а він замордував; дізнавшись про те, вона викидається з високого вікна замка й помирає; її хоронять разом із коханцем»^[85].

А ось початок першої оповідки цього самого дня:

«Танкред, князь Салернський, убиває коханця дочки своєї і посилає їй серце замордованого в золотій чарі; вона вливає туди отрути, п’є її і конає»^[86].

Пересічних читачів і широкий загал набагато більше цікавлять факти з хроніки минулого, аніж наукові праці з антропології^[87] чи вишукані аналітичні томи вчених. Серед цих фактів великий резонанс отримали ті епізоди, які Клод Леві-Стросс у 1974 році під час семінару в Колеж де Франс назвав «голодним канібалізмом», що його доречно класифікувати як третій тип канібалізму поряд з екзоканібалізмом (поїдання ворога з метою перебрати його якості) та ендоканібалізмом (що передбачає поїдання родичів з тією ж метою)^[88]. Цей третій тип зустрічається в історії достатньо часто. Якщо обмежитися лише прикладами новітньої історії, то і в Україні під час Голодомору 1932–1933 років, і в Китаї під час голоду 1958-го (про які згадувалося у розділі VIII «Голод») документально зафіксовані численні випадки канібалізму. В уже згадуваній раніше книжці «Дикі лебеді» розповідається про одне подружжя, яке

«продавало висушене на сонці м’ясо: вони вкрали та вбили багато дітей, а потім продавали їхнє м’ясо по скаженій ціні, видаючи його за кролятину; те подружжя стратили, але з часом стало відомо, що вбивство дітей було тоді звичайним ділом»^[89].

Під час облоги Ленінграда в 1941 році зі стегон і сідниць мерзлих тіл померлих, що валялися вулицями міста, вирізали шматки м’яса. За весь час облоги було заарештовано майже дві тисячі осіб за звинувачення у поїданні людського м’яса^[90]. Йшлося про поведінку, що за тих драматичних, моторошних умов ставала хоча й прихованою, страшною, тимчасовою, але звичайною нормою. Про випадки канібалізму в 1933 році у таборах ГУЛАГу на острові Назіно (на сибірській річці Об) існує ціла книжка з документальними підтвердженнями Ніколя Верта^[91], в минулому співробітника французького посольства з питань культури у Москві, а зараз викладача історії у Паризькому національному центрі наукових досліджень.

Зазвичай ми намагаємося згладити або знищити у нашій пам’яті згадки про ці страшні епізоди та колективні трагедії, що стосуються тисяч людей. Ми часто їх замовчуємо. Про ці голодомори та масові винищення нагадують історики. І зовсім по-іншому ми ставимося до тих драматичних випадків, які трапляються раптово із залученням обмеженої кількості осіб.

Серед численних прикладів канібалізму за складних умов виживання та голоду часто спадає на думку корабельна аварія «Медузи» — французького судна (яким керував некваліфікований чванько), що перевозило до Сенегалу солдатів і цивільних. Корабель зазнав аварії у липні 1816 року за шістдесят миль від берегів Африки. На нашвидкуруч зроблений пліт вдалося вибратися 147 особам. Тринадцять днів потому рятувальники знайшли живими п’ятнадцять із них. Потерпіли вбивали та їли одне одного, щоб вижити. Неймовірному резонансові ця історія повинна завдячувати знаменитій гігантській картині Теодора Жеріко (дев’ять на сім метрів, написана у 1818–1819 роках), що нині зберігається у Луврі^[92]. Та найвідомішим є випадок, що стався з літаком уругвайських авіаліній, який зазнав аварії 13 жовтня 1972 року і впав на льодовик в Андах, на висоті в чотири тисячі метрів, де температура коливалася від 30 до 40 градусів нижче нуля. Із сорока п’яти осіб, що перебували на борту літака, вісімнадцять померли відразу, а ще одинадцять — через кілька днів після аварії у результаті отриманих під час падіння літака ран. Потерпіли почули по рації (вони могли її чути, але не мали змоги передавати повідомлення), що їхні пошуки було вирішено припинити. Через багато днів після аварії вони почали їсти м’ясо з мерзлих тіл своїх мертвих попутників, вирізуючи його тонкими смужками. Їх врятували 22 грудня, через два місяці після аварії, після того як два члени команди з регбі, що летіла цим літаком, досягли рівнини після двох тижнів складного переходу. За слідами цієї трагедії у 1974 році вийшла книжка, а за її мотивами у 1993 році зняли фільм під назвою «Живі. Ті, що вижили». Нандо Паррадо, який був одним із головних героїв цієї трагедії, у травні 2006 року опублікував свої спогади під назвою «Дива в Андах» (Miracles in the Andes). У 2002 році в нього запитали, чи йому коли-небудь довелося пошкодувати про свій вибір. На що він відповів: «Ті дні подумки я пережив уже мільйони разів. Тільки це й роблю» (газета «la Repubblica», 11 жовтня 2002 року).

Неможливо не підкреслити тут той факт, що протягом ХХ століття та на початку нового тисячоліття помітно зросла хвороблива привабливість для суспільства випадків канібалізму. Вона виражається передусім через неймовірний успіх книжок і фільмів, у яких головним персонажем став психіатр-антропофаг Ганнібал Лектор (Ганнібал як «канібал»), якого грає актор Ентоні Гопкінс (режисер Рідлі Скотт). Але серійний убивця, який спершу вбиває, а відтак їсть частини тіл своїх жертв, — то не літературна чи кінематографічна вигадка. Джефрі Дамер, що отримав прізвисько «канібал із Мілуокі», 1960 року народження, крім того, що вбивав і розчленовував свої жертви, ще й з’їдав певні частини їхніх тіл. У період з 1978 по 1991 рік він убив сімнадцять осіб. Після того як його засудили на довічне ув’язнення п’ятнадцять разів (бо у штаті Вісконсин не існує смертної кари), у 1994 році його вбив сусід по камері. Армін Майвес (знаний як «канібал із Ротенбурга») — такий собі сорокадворічний експерт з комп’ютерів. Розміщує в інтернеті оголошення, в якому запитує, чи є хтось — молодик віком від вісімнадцяти до тридцяти років — охочий на те, щоб його забили, а потім з’їли. Серед майже двохсот відгуків він отримав і відповідь від Барнда Брандеса, інженера-електронника, який пропонує себе не як м’ясо на забій, а як вечерю. В березні 2001 року він зустрічається з Майвесом за своєї ініціативи. Він просить Майвеса відрізати йому член, який вони зварили і з’їли разом. Через десять годин після вечері, коли Брандес утратив критичну кількість крові, Майвес його вбиває, розчленовує і їсть протягом наступних місяців. Вечорами за святково накритим столом при світлі свічки канібал споживає близько двад­цяти кілограмів м’яса жертви, запиваючи його вином із Південної Африки. Майвес був переконаний, що до нього перейшли деякі якості та здібності Брандеса, включаючи добре розуміння англійської мови. Залишки тіла жертви Майвес закопав у садку. Кримінальний кодекс Німеччини не передбачає статті, згідно з якою канібалізм уважався б злочином. Перед суддею постало нелегке питання: чи можна злочин, здійснений за згоди між двома особами, вважати вбивством? 30 січня 2004 року Майвеса засудили до восьми з половиною років ув’язнення. Але після апеляції з боку звинувачення у 2006 році вирок змінили на довічне ув’язнення.

Виходить за рамки будь-якої уяви і справа японця Іссея Саґави, студента паризької Сорбонни, який у 1981 році запросив до себе на гостину свою юну однокурсницю з Голландії. Дома він її вбив, а потім приготував і з’їв окремі частини її тіла. Решту тіла склав у дві валізи й викинув у одному з паризьких парків. Поліції вдалося встановити, кому саме належали валізи, а згодом знайти частини тіла жертви у його холодильнику. В 1984 році Іссея Саґаву перевезли до психіатричної лікарні в Японії, а в 1986-му — неймовірно, але факт! — випустили на волю. Він дав низку інтерв’ю пресі, а його злочин описав відомий японський письменник Дзюро Кара у своїй книзі «Обожнювання»^[93]. Та книжка виграла одну з найпрестижніших літературних премій в Японії, загалом було продано близько мільйона її примірників. Паризький щомісячний журнал «Photo», який надрукував страшні світлини тіла жертви, «переслідували за законом і змусили відкликати з продажу, та було вже запізно: на той час продали вже 160 тисяч примірників»^[94].

Щодо випадків канібалізму в Радянському Союзі та в Росії існує чималий перелік публікацій, у центрі яких перебуває постать Андрія Чикатіла (1936–1994), який перші вбивства скоїв у 1978 році і лише в 1992-му був притягнутий до суду і звинувачений у 52 вбивствах, а в 1994-му засуджений до страти. Цій справі був присвячений цикл передач каналу RaiTv під назвою «Лінія тіні» (Linea d’ombra), автора та відучого Массімо Пікоцці.

XI. Вампіри

У книжці Паоло Ломбарді «Відьми, привиди та перевертні» розповідається про те, як у XVI столітті французькими лісами бігали дивні створіння: наполовину чоловіки, наполовину вовки. Вони вбивали, а часто-густо ще й з’їдали своїх жертв. Якщо вдавалося вхопити одного з них, їх відразу ж притягували до суду і зазвичай страчували. Один із них зізнався судді, що йому кортіло спробувати сирого людського м’яса. Такі приклади, стверджує Ломбарді, дають нам змогу заглянути до іншого світу, в якому визнається ймовірність того, що межу, яка відділяє людей від тварин, можна стерти, в якому «душі мертвих бродять серед живих, різні види істот змішуються між собою, перетворюючись одна на одну, а питання форми настільки несуттєве, що чіткі розмежування об’єктів майже не існують»^[95]. Були й такі, хто стверджував, що ті чудовиська — наполовину люди, наполовину звірі — народжувалися в результаті актів содомії або у випадках протиприродних статевих стосунків людей із тваринами. На початку XVII століття серед освічених європейців уже ніхто не вірив у лікантропію. Як виникають і закріплюються у громадській думці певні ідеї та вірування? Наприклад, вірити у можливість існування відьом і чаклунства означало визнавати деякі або всі з таких тверджень: деякі особи можуть літати вночі, мати статеві стосунки з дияволом, перетворюватися на тварин (найчастіше на котів або вовків), викликати хвороби, негоду, епідемії. Віра в чаклунство притаманна не лише примітивним і напівдиким спільнотам; у нього вірили такі історичні діячі, як Яків I Англійський або відомий юрист і політолог-теоретик Жан Боден. Чимало представників світу відьом і перевертнів «дожили» й до наших днів. Так, заява сорокарічного програміста зі Сан-Дієго, який у Каліфорнії в 2001 році оголосив про те, що він уже впритул наблизився до втілення у реальність своєї мрії перетворитися на тигра, майже ні в кого не викликала особливого переполоху. Незважаючи на те що той бідолаха витратив сто тисяч доларів, загострив собі всі зуби, наніс на все тіло тату у вигляді чорно-жовтих смуг, зробив імплантацію довгої штучної шерсті під носом. Насправді ж у цій невмирущій вірі у перевертнів і відьом криється дещо дуже бентежне та небезпечне.

Інколи вони повертаються. Впевненість у тому, що інколи мертві можуть повертатися до світу живих, існувала ще від прадавніх часів, але (особливо в наші дні) було б доцільно, мабуть, нагадати, що, як зазначається у фундаментальній праці, присвяченій цій темі, «ті, хто повертається, існують лише завдяки уяві живих». Зазвичай померлі з’являються друзям і родичам у період жалоби після їхньої смерті. Це трапляється переважно у тих випадках, коли традиційного культу поховання як переходу від життя до смерті не було дотримано або було здійснено не так, як треба. За часів Раннього Середньовіччя думка про можливість повернення померлих до світу живих видалася б церкві та святому Авґустинові язичницькою. Являтися живим могли лише святі. Починаючи від XI століття, а надто у XII та XIII століттях стіна, яку збудував Авґустин, починає хилитися, аж поки зовсім не руйнується. Померлі розмовляють із живими вві сні, піклуються про них, намагаються їм допомогти та спілкуватися з ними. Крім того, відбуваються колективні явлення, як, наприклад, Mesnie Hellequin^[96] — загін гамірних і страшних чорних вершників із того світу^[97].

В основі міфу про вампірів полягає кров, а кров — це всього лише рідина червоного кольору, що циркулює всередині нашого тіла. З найдавніших часів у міфах і культах, пов’язаних із кров’ю, присутня як ідея щодо існування осіб, що живляться людською кров’ю, так і думка про те, що пожертвування власної крові може очистити людину або спільноту від гріхів і сприяти їхньому спасінню. У середньовічному християнському середовищі бере початок так званий кривавий наклеп на євреїв, яких уважали за чужих і ворогів, звинувачували у споживанні крові християн. У Перуджі в 1471 році чернець Фортунато Коппола стверджує, що «євреї цього міста та єпархії, немов обжерливі пси, розкривають свої зголоднілі та ненаситні пащі, не лише щоб проковтнути власність бідняків, а й передусім щоб пити їхню кров, висмоктуючи її з їхніх судин»^[98].

Цій темі присвячено книжку Фуріо Джезі «Переоцінка кривавого наклепу. Міфологічна машина антисемітизму»^[99] (Ripensare l’accusa del sangue. La macchina mitologica antisemita), опубліковану в 2007 році. Вона була видана у 1973 році під іншою назвою: «Кривавий наклеп: процес над євреями Дамаска; метаморфози вампіра у Німеччині»^[100] (L’accusa del sangue: il processo agli ebrei di Damasco; metamorfosi del vampiro in Germania). Серед численних прикладів очищувального пожертвування крові варто пригадати, що у Велику суботу в Ночера-Терінезе, у Калабрії, у процесії Скорботної Божої Матері беруть учать так звані самокатувальники (vattienti). На головах у них колючий вінець, а в руках — батіг зі вплетеними в нього тринадцятьма шматками скла або гвіздками. Вони прилюдно у синхронному ритмі шмагають ними самі себе, проливаючи кров до ніг Богоматері^[101]. Кров, що витікає з ран, збирають вирізаними шматочками пробкового матеріалу — так званими трояндами, — якими потім роблять відбиток-мітку на стінах будинків тих, хто допомагає самокатувальникові обробити отримані під час процесії рани вином і оцтом.

Вампіри живляться людською кров’ю, що не має нічого спільного з очищенням. Як і тіла святих, тіла вампірів не розкладаються у могилі, але не через святість, а з волі нечистої сили. Вампіри походять зі світу мертвих; вночі вони встають із могил і нападають на живих, щоб поживитися їхньою кров’ю. У випадку канібалізму в когось може викликати апетит наше тіло (у метафоричному сенсі). А от у вампірів апетит викликає лише чиясь кров, щодо якої у них справді ненаситна жага.

На щастя, на відміну від канібалів, які були і є справж­німи, вампіри — істоти фантастичні. Портрет вампіра, що має невідоме походження та існує майже в усіх культурах, має певні якості, які неодноразово підкреслювалися: він одночасно і не живий, і не мертвий, до того ж приречений навік до цього невизначеного, подвійного стану існування. Є лише один спосіб позбавитися вампіра: приколоти його до землі кілком, встромивши того йому прямо в серце, або відрізати йому голову та вирвати серце з грудей. Лише так можна позбавити вампіра безсмертя, і ця їхня особливість (як свідчить безліч романів і фільмів) викликає у них подвійне відчуття: це відчуття страху й водночас невизнане сподівання покласти край кошмарові вічного життя.

Образ вампіра виникає з народного вірування, поширеного передусім у Центральній і Західній Європі, можливо, пов’язаного з тібетськими та індійськими міфами, а згодом, особливо протягом XIX століття, дає поштовх до появи численних літературних, а відтак кінематографічних творів. Чудова книжка про привидів і вампірів виходить у Франції у 1746 році, а згодом — у новій редакції — в 1751 році. Коли її автор, Авґустин Кальме, опублікував свій твір, Вольтер уже був широко визнаним діячем, а 1751 рік — це той самий рік, у якому побачив світ перший том великої енциклопедії Дідро та Д’Аламбера, яку одноголосно визнали пам’яткою просвітницької філософії та епохи раціоналізму. Корисно інколи вийти за рамки схем Біньямі^[102] та згадати про те, що протягом минулих століть (точно так, як це буває сьогодні) щасно співіснували персонажі та ідеї, які, здавалося б, не можуть уживатися.

У 1897 році Брем Стокер (університетський диплом із відзнакою Триніті-коледжу Дубліна) публікує свій роман «Дракула», яким започатковує цілу низку книжок і фільмів і який Массімо Інтровін’є (видатний фахівець зі сучасного окультизму) визначив як «можливо, книжку, яку найбільше читають за всю історію західної культури». Цей роман ліг в основу фільму (ще німого) «Носферату» — класика жанру від німецького кінорежисера Фридриха Вільгельма Мурнау (1922).

Саме завдяки шаленому успіхові безлічі книжок і фільмів вампіризм увійшов у моду. Перед вампіризмом як модним явищем, здається, традиційні способи звільнення від вампірів виявляються неприйнятними і навіть неефективними. Мікеле Комета у своїй дипломній роботі, поданій для обговорення в Палермському університеті у 2005 році, досить чітко визначив основні джерела та ідеологію сучасного вампіризму, встановив різницю між історичним, сучасним і постмодерністським вампіризмом, пояснив, що новий, досить поширений образ вампіра описує його як дуже вразливу та психологічно нестабільну істоту, яка не має потреби вбивати, щоб живитися, а людську кров для їжі може брати зі звичайних мішків для переливання крові або з «донорів, які добровільно дають частку своєї живильної рідини в обмін на задоволення від укусу вампіра». Якщо ж за певних обставин важко або неможливо добути кров, завжди можна «придбати удава, а потім купувати морських свинок, мовляв, йому на корм, ба вживати їх самому». Достатньо чайної ложечки крові на день, щоб блідий юнак чи дівчина почувалися особливими, не конформістами, не такими, як усі, вільними від гніту та заборон, нав’язуваних суспільством, яке можна лише зневажати, яке не заслуговує на повагу, в якому неможливо вжитися. Висновок ясний:

«сучасний вампір — HLV — той, що п’є кров, не живе в якомусь далекому замку на неприступній скелі в горах, не ганяється за своїми жертвами по полях і лісах, а відвідує дискотеки та нічні клуби. Його обличчя, звичайно, бліде, осяяне штучними та миготливими вогнями світломузики. Бути вампіром у наш час означає демонструвати непокору різним табу, відокремлення від маси, вільну поведінку, не стримувану заборонами, правилами чи власною совістю... Кров може перетворитися на таку собі своєрідну наркотичну залежність, від якої HLV не в змозі позбавитися, але сучасний вампір не вбиває своїх жертв. Для життя HLV потрібна лишень ложечка крові на добу, а решту часу він живиться як усі... Що змушує HLV пити кров свого донора? Для багатьох із них цей досвід набагато глибший, ніж статевий акт, набагато інтимніший, особливіший, усеохоплювальний»^[103].

Абревіатура HLV, яку треба ще пояснити, походить від англійського Human Living Vampire, тобто «людиноподібний живий вампір». Ніхто більше не веде мову про безсмертних або вічних істот, ба про «істот, що в усьому схожі на звичайних людей, з якими ми зустрічаємося щодня». Життєву енергію, яка утримує їх живими, необхідно поповнювати. Таким чином «HLV можна вважати “хижаком”, що полює за енергією, яка потрібна йому для власного здоров’я, щоб влити в себе “життєву силу” інших»^[104].

Після ось такого дещо нашвидкуруч намальованого порт­рета «одомашненого» вампіра, якому для супероргазму достатньо ложечки крові морської свинки на добу, хто б міг уявити собі, що в перші десятиліття другого тисячоліття вибухне справжня масова пристрасть до історій і пригод бентежних вампірів, здатних перетворюватися на жахливих вовків? Роман «Сутінки» (перший том саги) Стефані Маєр вийшов друком у Сполучений Штатах у 2005 році. Його перекладено двадцятьма мовами, продано п’ять із половиною мільйонів примірників. Чимала кількість фанатів-читачів із нетерпінням чекає на вихід кожної нової книжки. Коли побачила світ четверта з них, то вже через 34 години після того, як вона з’явилася у крамницях, було продано один мільйон триста тисяч примірників. У 2008 році за мотивами книжки було знято перший фільм, що мав шалений успіх у публіки. Зараз їх вже чотири. Ізабелла Свон переїжджає з сім’єю до невеликого містечка, де у школі знайомиться із блідим і загадковим Едвардом Каленом — 108-річним вампіром із зовнішністю сімнадцятирічного юнака. Едвард не тямиться від бажання спробувати крові дівчини, але намагається тримати себе в руках, щоб не вкусити її. Спочатку він нагадує такого собі вегетаріанця серед вампірів, потім збентеженого вампіра, згодом та збентеженість переростає у страждання, і лише у четвертому фільмі нарешті відбувається роковий, драматичний і фатальний укус^[105].

Було б недоречним завершити цей розділ, навіть не згадавши про присутність вампірів у так званій високій культурі, на відміну від культури популярної. У романі «Замок перехрещених доль» Італо Кальвіно розповідає про те, як король з менестрелем спостерігають за жінкою, що п’є келих крові разом з померлим, який тільки-но встав із могили. За прикладом «Капіталу» Карла Маркса Пазоліні у 1968 році називає вампіром буржуа, що впивається в шию жертви «лише заради простого й природного бажання побачити, як вона стане блідою, сумною, негарною, позбавленою життєвої енергії, згорбленою, знівеченою, неспокійною, сповненою почуття провини, підступною, агресивною, войовничою, як він»^[106]. Книжки Інтровін’є^[107], Джованніні^[108] та — передусім — уже згадувані раніше і дійсно чудові книжки Фуріо Джезі^[109] дають нам змогу зрозуміти, наскільки складна та різностороння ця тема, до якої (поки що тільки в Італії) ми тут долучилися.

XII. Їжа як манія

В останні десятиліття з причин, які жодним чином не пов’язані ні з антропологією, ні з теологією, висвітлення питань їжі, харчування та методів харчування набуло неймовірного розмаху. Про це існує вже ціла гора книжок, статей, наукових праць, інтерв’ю, конгресів, радіо- та телепрограм, роздумів дилетантів і фахівцівцієї галузі. На цю тему висловлюються всезнайки та філософи (що цікаво: ці дві категорії мають тенденцію поступово зливатися в одну), журналісти та профспілкові лідери, політики та ті, що вважають себе такими, історики й публіцисти, теологи й лікарі, представники альтернативної медицини і послідовники no-global, письменники й дилетанти. Якщо кому спаде на думку задати в інтернеті у полі пошуку в Google вираз «food diet», то знайдуться шістнадцять мільйонів триста тисяч сторінок, присвячених дієтам (англійською, німецькою, французькою та італійською мовами). Якщо шукати лише сторінки італійською (увівши в пошук три слова: їжа, харчування, дієти), знайдемо тридцять сім тисяч шістсот сторінок. Є ціла низка телевізійних програм і навіть окремий супутниковий телеканал під назвою «Червоний рак», які присвячені винятково питанням кулінарії. У багатьох країнах світу існують програми, що з раннього ранку і до пізнього вечора показують, як приготувати ті чи ті страви. Сила-силенна газет і журналів відводить окрему колонку проблемам харчування. Стиль висловлення, яким хизуються експерти з цих питань, особливо тих, хто займається винами або оливковою олією, за своєю вишуканістю та витонченістю можна порівняти хіба що зі стилем літературних критиків. Ось один із таких прикладів, вибраний випадково:

«на вигляд яскравого жовто-золотавого кольору, із легкими зеленими відтінками, прозора. Запах складний і витончений, що відкривається широкими рослинними нотами свіже скошених трав, артишоку, а завершується елегантними домішками м’яти з розмарином. На смак насичена та повна, округла й складна, характеризується багатими присмаками недостиглих помідорів і солодкого мигдалю. Добре відчутні гіркота та пікантність, які належним чином виважені. Щоб дізнатися більше про техніку дегустації олії, натисніть тут».

Мушу визнати: в мене не вистачило сміливості натискати.

Дедалі частіше, коли ми вмикаємо телевізор, то бачимо на екрані шеф-кухаря (чи кухарку) в оточенні найрізноманітніших за фахом і популярністю осіб, які розповідають, показують, навчають і повчають з такою самовпевненістю, яку ми зазвичай (хоча й несправедливо) приписуємо хіба що лауреатам Нобелівської премії. Кількість рекламних щитів і роликів, що вказують нам, що треба їсти та пити, просто неймовірна, її перевищує хіба що кількість тих, хто вчить нас, як треба митися і як зробити так, щоб від нас не тхнуло. І все важче вдається піти до ресторану, щоб тобі там при кожній новій подачі страв (при цьому доводиться переривати розмову за столом) не запропонували таку собі лекцію щодо приготування цих страв і щодо того, із чого саме — незалежно від того, як вони виглядають, — їх приготували. Кантова різниця між феноменом і ноуменом стала невід’ємною часткою того моря суто академічних, а подекуди дещо чванливих дискусій, що в наш час заступили мудрі, ба водночас скромні та всім зрозумілі пояснення, які ми колись читали в книжці Артузі (до речі, чудовою витонченою італійською мовою). Інколи, як це може статися в таких випадках, повністю втрачається відчуття розумних рамок, що приводить до промов, подібних до тих, що звучали в Абано-Терме на конгресі «Arcigola: Slow Food» — «це щось на кшталт маніфесту Партії Смаку, який у майбутньому ми, можливо, будемо згадувати як зараз згадуємо “Маніфест комуністичної партії” Карла Маркса»^[110].

Алессандра Ґвідоні, яка зробила значний внесок до сучасної антропології харчування, надала чіткий аналіз основних аспектів і поведінки, притаманних цій сфері в останні десятиліття. Вона визначила чотири основні тенденції, які певним чином переплітаються між собою або протиставляються одна одній: 1) перша тенденція — «натуральність», якої «дотримуються виробники натуральних місцевих продуктів, традиційних продуктів харчування та страв; користується широкою підтримкою населення як великих міст — особливо середнього та вищого прошарків суспільства, яким набридли пате й тартан модної французької кухні, — так і маленьких сільських населених пунктів, де пишаються місцевими сортами сиру чи пасти»; 2) друга тенденція — «етнічність», тобто віддання переваги блюдам етнічних кухонь, поширена передусім у великих містах; її дотримуються зазвичай молодь та інтелектуали, «ладні змішувати спаґеті з соусом чилі, буритос і соус по-пармезанські від мами»; 3) тенденцію «fast food» поділяють прибічники «МакДональдз» і схожих на нього закладів швидкого харчування, до яких належать «представники різних вікових категорій і соціальних прошарків, бо там пліч-о-пліч можна зустріти студентів, робочих, службовців, менеджерів нижчої та середньої ланки»; 4) і нарешті, тенденція «прибічників макробіотичних, біологічних методів харчування, біодинамічного сільського господарства та їхніх завзятих опонентів, включаючи політиків, яку ми можемо визначити як тенденцію біологічну vs біотехнічної»^[111].

Ґвідоні, напевне, має рацію, коли стверджує, що харчування у третьому тисячолітті буде одним із найголов­ніших напрямів антропології. А в нас, не спеціалістів, пересічних людей «з вулиці», ба, мабуть, і в істориків, що мислять «широкими масштабами», та істориків ідей (які так люблять підкреслювати «незабутні істини», що існують в історії), все ж таки залишається певне враження: у нашому світі, де їжі більш ніж удосталь, її споживання за якимось парадоксом перетворюється на щось близьке до манії чи одержимості.

Деякі можливі речі час від часу стають реальністю. Після того як я написав попередні рядки, мені стало зрозуміло, що за останні десять років на перший план вий­шла нова манія, до якої можна віднести і їжу. В журналі «Observer» від 16 серпня 2009 року Амелія Гілл говорить про помітне поширення особливої форми розладу харчування, притаманного як чоловікам, так і жінкам з високим рівнем особистої культури, віком від тридцяти років, що дотримуються суворого здорового способу життя, який виражається у маніакальній необхідності відрізнити правильні, або корисні, продукти (звідси назва розладу «нер­вова орторексія») від некорисних, небезпечних, які слід виключити з раціону. Цей термін ввів у вжиток Стівен Бретман у 1997 році, а в 2000 році він написав книжку під назвою «Наркомани здорової їжі: боротьба з манією здорового харчування» (Health Food Junkies. Overcoming the Obsession with Healthful Eat)^[112]. Керуючись турботою про здоров’я та раціональним підходом, можна дійти до нерозумних і небезпечних для здоров’я заборон у раціоні харчування: в рибі міститься ртуть, яловичину не можна їсти через коров’ячий сказ, курятину не можна вживати через пташиний грип, копчені ковбаси викликають прищі та шкодять шкірі, шматочками жиру шинки можна вдавитися, цукор викликає діабет, від масла підвищується рівень холестерину в крові, в овочах і фруктах повно пестицидів. Ті, хто страждає на орторексію, твердо та фанатично переконані у власній правоті та зі зарозумілістю (а інколи ще й зі зневагою) поглядають на звичайних і необізнаних «їдоків» — осіб нижчого рівня, що не здатні до самоконтролю. Вони надто часто і надто багато думають про їжу. Отже, правда: крайність призводить до захворювання.

XIII. Апокаліптичні прогнози глобалізації

Мені, як і багатьом іншим італійцям, здається, що ми живемо у суспільстві, яке в плані харчування та приготування їжі приділяє дедалі більше уваги містечковості. На нас вивалюють, щиро кажучи, надмірну кількість інформації через газети, журнали, телепрограми, які пояснюють, рекламують і розхвалюють особливості гастрономічних вподобань окремих регіонів Італії в приготуванні пасти, смаженини, сирів, десертів, а також вибору фруктів і вина. Мені вже виповнилося вісімдесят п’ять років, і за все моє життя мені ніколи не доводилося бачити такого засилля пропозицій щодо кожного окремого жителя країни з точним і детальним викладенням особливостей приготування та споживання певних страв і продуктів, які постійно лунають із наших радіоприймачів і телевізорів.

Але є і такі, що вважають, що ми зсовуємося, «навіть не помічаючи цього, в якусь особливу безодню відсутності відчуттів, що особливо яскраво відображається через зубожіння смаків та їхню стандартизацію». Всі ми — невинні та несвідомі жертви, за винятком тих небагатьох відважних поборників, які усвідомлюють те, що ми жертви, і точно знають, чиї саме. Треба казати, чиї? Ми несвідомі раби (тобто ми не знаємо того, що ми раби), тому що не розуміємо того, що живемо «в епоху капіталістичного контролю над усім природним процесом життя»^[113]. Що в цілому означає теж саме, що кілька десятиліть тому називали імперіалізмом мультинаціональних компаній. На відміну від подій, що відбувалися в епоху Фройда, соціальна невдоволеність (на думку тієї ж письменниці) більше не пов’язується з відмовою від задоволення імпульсів, ба «з неодмінною насолодою, яка характеризує соціальне Супер-я пізнього капіталізму та постмодернізму, а також сучасну, схильну до нарцисизму особистість». Ця «перевага капіталізму над природою» призвела до драматичних наслідків: перший з них у цій царині — «зараження всього харчового ланцюга»^[114].

Я далекий від «філософських» — до того ж надто узагальнених і неконтрольованих — тверджень, наведених у книжці Раджива Чарльза Патела «Ситі та голодні» (Stuffed and starved^[115]), опублікованій у 2007 році та відразу ж перекладеній італійською видавництвом «Feltrinelli» під зміненою (як на мою думку, недоречно) назвою «Хазяї їжі». Головна думка книжки така: ми живемо в епоху, коли на землі виробляється така кількість їжі, яка ніколи не ви­роб­лялася раніше, і незважаючи на це, складається парадоксальна ситуація: один мільярд осіб живе з надмірними думками про їжу (бо боїться діабету та серцевих захворювань), тоді як приблизно вісімсот мільйонів осіб не мають достатньої кількості їжі та страждають від голоду. Світова система харчування «залежить від сільськогосподарських хазяйств, мультинаціональних компаній, урядів, активістів і політичних рухів». У результаті їхніх рішень частина населення планети має надмірний доступ до їжі, а інша частина страждає від голоду, хтось хворіє на надмірну вагу, а хтось — на дистрофію, і все через «жменьку творців системи, що плавають у морі з грошей».

Причиною неврожаїв, неймовірного росту кількості самогубств серед фермерів, руйнування сільських спільнот є, на думку Патела, перш за все те, що ми живемо в глобальній системі харчування, «підконтрольній мультинаціональним компаніям, які використовують, як батіг, ланцюг розподілу». Пател не належить до численної групи тужливих прибічників Апокаліпсису. Він добре усвідомлює, що для розуміння ситуації та визначення діагнозу потрібні час, терпіння та детальна обізнаність, а для її вирішення недостатньо виявити свою невдоволеність, треба вказати точні та нелегкі шляхи розв’язання проблеми. Його книжка дуже змістовна, вона містить багато даних, конкретних прикладів і перелік наявних труднощів. Пател також твердо (й оптимістично) впевнений у тому, що можна вимагати верховенства окремих індивідуумів, які (як він пише) можуть стати кимось більшим від пересічного споживача. Він навіть стверджує, що можна «перебудувати систему харчування» та переписати стосунки розподілу влади, які, на його думку, «наживаються і на фермерах, і на споживачах». Він знає, що жити по-іншому — справа нелегка, але переконаний: «якщо ми не спробуємо, то крах неминучий»^[116]. Батько Патела народився на островах Фіджі, а мати — кенійка, тоді як він сам навчався в Оксфорді, а відтак працював у Всесвітньому Банку й у тридцять три роки, в 2010-му, став громадянином Сполучених Штатів.

Глибокодумна книжка Патела — це виняток. У літературі цього жанру такий всебічний аналіз справжня рідкість, у ній зазвичай переважають нападки і передусім обурення. Серед чималої кількості публікацій, направлених проти «МакДональдз», одним із типових прикладів можна вважати книжку Поля Ар’єса, професора готельного управління, який, за словами її італійського видавця, написав «оригінальний і злободенний у різноплановому відношенні (передусім соціологічному, але й економічному, психоаналітичному, гастрономічному) науковий твір». Менеджери «МакДональдз», як стверджує Ар’єс, керуються у своїй діяльності «економічною логікою, що базується лише на досягненні максимального прибутку». Мета будь-якого бізнесу — пояснює Ар’єс — полягає не в тому, щоб «викликати любов або схвалення, не в сприянні особистому росту своїх членів, а у виробництві матеріальних благ і послуг для отримання прибутку». Дуже доречно та важливо визнати це, «щоб запобігти тому, що цей принцип стане основою всього соціального або психологічного життя суспільства»^[117]. «МакДональдз» — це емблема комерційної глобалізації, яка не хоче, щоб діти ставали дорослими, ба хоче, щоб дорослі залишалися дітьми, створює універсальний космополітизм і міжкультурний харчовий продукт, започатковує новий спосіб розуміння ролі людини у суспільстві, призводить до страхітливої стандартизації, яка в очах китайців є набагато небезпечнішою, аніж атомна бомба, за своєю природою — видається хибно простою, штучно очевидною, ілюзорно американською^[118]. Та й цього не досить. Тому що система «МакДональдз» «знижує кваліфікацію та призводить до декваліфікації персоналу». Він «змушений пристосовуватися до приниженого становища відносно головного офісу компанії». Ця система «пов’язана з перемогою економічного раціоналізму, якого так остерігаються та несвідомо ідентифікують як владу Батька (розуму) над Матір’ю (природою)». Якою є основна ідея цієї ідеології? Ось вона: техніка може бути всемогутньою у тому разі, якщо людина вважається безпомічною, і цей дуалізм пропонується також на особистому рівні^[119].

Книжки такого кшталту у Франції та в Італії вважаються книжками «лівого напряму», тому що виступають проти капіталістичної експлуатації, виражають передусім почуття глибокого та благородного обурення. Це обурення, що лежало в основі поглядів лівих політичних сил іще до падіння Радянського Союзу, отримало наукове (псевдонаукове) обґрунтування в історії. Маркс написав хвалу буржуазії та намітив її подальший шлях: треба було зрозуміти значення фактів, виявити основні тенденції, діяти, виходячи з доступної інформації, вибрати слушний момент. Мені довелося написати, що до падіння Імперії виявляти обурення замість того, щоб зрозуміти, було якось негарно, неелегантно, притаманно соціалістам-гуманістам або абстрактним моралістам чи мрійникам-романтикам. Але згодом Імперія занепала, теорія розпадається на частини, кілька мільярдів осіб живуть у режимі комуністичному з точки зору політичного укладу й капіталістичному з огляду на економічний устрій, а переважна більшість населення Землі (якщо виключити тих, хто досі сумує за серпом та молотом і труною з Леніним) нарешті зрозуміла, що не можна звести Історію до Науки. У цьому контексті обурення — це все, на що ще здатні інтелектуали. А коли вони цього не роб­лять, то вдаються до апокаліптичних прогнозів. У хвилини особливого відчаю я починаю думати, що не такими вже й хибними були думки Маршалла Мак-Люена^[120], який писав, що моральне обурення — то стратегія, яка дозволяє надати певної гідності навіть йолопові.

«Найдавніші національні галузі промисловості день за днем знищуються. На їхнє місце приходять нові галузі, поява яких є питанням життя чи смерті для всіх цивілізованих народів... Замість давньої історичної ізоляції місцевості чи нації, коли кожна країна жила власним внутрішнім життям, приходить усеохоплювальний рух, усеохоплювальна залежність народів один від одного. Це відбувається не лише на рівні матеріального виробництва, а й у духовному плані. Духовні здобутки окремих націй стають загальними здобутками. Національні однобокість і обмеженість стають усе більше неможливими, і з багатьох національних і місцевих літератур створюється єдина всесвітня література»^[121].

Наведений вище уривок належить зовсім не до якогось неоліберального маніфесту наших днів. Його взято з «Маніфесту комуністичної партії» Маркса та Енгельса, опублікованого у лютому 1848 року. А перед указаними вище рядками було зазначено:

«Завдяки експлуатації світового ринку буржуазія зробила космополітичними виробництво та споживання в усіх країнах. На превеликий жаль реакціонерів, вона позбавила галузі промисловості їхніх національних основ»^[122].

Виходячи з цих цитат, можна підкреслити ті істини, що відомі вже давно: по-перше, автори «Маніфесту» відкрито розхвалювали революційну роль «буржуазії»; по-друге, дискусії навколо «експлуатації світового ринку» точаться набагато давніше, ніж це ладна визнати закоротка пам’ять сьогоднішніх політиків; по-третє, що Маркс та Енгельс (хоча цей факт сьогодні намагаються замовчувати) вважали явно реакційною відмову від того, що сьогодні називають глобалізацією.

Цей процес нам видається справді невпинним. Контро­лювати його вдається лише частково й у певних рамках. Я почав цей розділ роздумами про моду та просування місцевих кулінарних традицій. Сьогодні Італія має 129 най­менувань, що належать до категорії продуктів із кон­трольованим походженням, а також 77 найменувань категорії географічно захищеного походження. Але здається, що — за геть незаконними принципами! — дві шинки з трьох, які пропонуються в продажу як товари італійського походження, насправді зроблені зі свиней, вирощених за кордоном, а третя частина наших макаронних виробів зроб­лена з імпортованого зерна. Що далі від Італії, то більше погіршується ситуація: з чотирьох товарів італійського походження три є підробками, а знаменитий італійський сир пармезан підробляють у всьому світі, включаючи Сполучені Штати та Австралію^[123]. У войовничих і строкатих лавах тих, хто визнає існування війни, яка ведеться між техно-їжею та біо-їжею, є, зокрема, такі, хто стверджує, буцімто навіть високоякісні італійські продукти харчування — це лише легенда, що створює «оманливий образ натуральності»^[124].

XIV. Примітивізм

В основі історії людства, як писав у середині XVII століття англійський філософ Томас Гоббс, «лежить постійний страх і небезпека насильницької смерті, а життя людини — одиноке, бідне, бридке, жорстоке й коротке»^[125]. За цих умов, так яскраво описаних, сьогодні живе (чи краще сказати — виживає) дуже багато людей. Та все ж є в наш час і такі країни світу, де життя стало довгим, насильницька смерть трапляється рідко і дедалі частіше серйозно задумуються про те, щоб споживати менше та припинити оточувати себе непотрібними речами. В цих країнах є люди, що заробляють собі на життя тим, що навчають своїх співгромадян їсти мало. Може видатися дивним, але саме в цих частинах земної кулі відродилася давня тема засудження прагнення людини до повного панування над природою. Складається враження, ніби в цьому світі добробуту існує прихований сум за світом нестатків. На перший план виходить «натуралізм», свого роду ностальгія за тим гіпотетичним, принадним, простим і невинним життям «примітивних суспільств», людей, які насправді живуть у суворих умовах, багато страждають, помирають у молодому віці і бачать, як помирають їхні діти.

Туга за щасливими днями, які вже не повернеш, оспівування минулого, кращого за теперішнє, притаманні будь-якій культурі й ховаються в якомусь куточку душі кожного з нас. У них криється ностальгія за дитинством, коли ми почувалися щасливими та захищеними, а тому нам здавалося, що життя тоді було кращим, проблем було менше (принаймні вони вирішувалися простіше, аніж сьогоднішні) і життя минало в «органічному суспільстві». П’єр Паоло Пазоліні був упевнений у тому, що якщо відмінити обов’язкове навчання у школі та телебачення, це допомогло б жителям римського кварталу «віднайти власну модель життя». В «незайманій» культурі римського пролетаріату робота «набула б іншого значення, ставши тією рушійною силою, що... об’єднує рівень побуту із життям». Як і будь-який інший справжній примітивіст, Пазоліні виходив у своїх поглядах із повного відречення від сучасності, намагаючись дивитися лише в минуле та майбутнє. Італійці, писав він, перетворилися на «звироднілий, сміхотворний, бридкий, злочинний народ»^[126]. Від такого теперішнього прямий шлях у майбутнє, яке виглядає поверненням до невинності, що передує гріхові. У сучасному суспільстві панує одна-єдина хибна ідея (ідея добробуту), цілком і безроздільно. Вона вбачається як провина, за яку слід вибачатися, від якої можна позбавитися лише шляхом повернення — через бідність і страждання — до втраченої невинності дитинства, в якому не було ні зла, ні вини. Пост­індустріальне майбутнє Івана Ілліча, в якому панували б справжні ідеї щастя та свята, постає для Пазоліні як «єдина можлива альтернатива кінця світу»^[127].

«Якщо ми хочемо рухатися далі, — писав він у 1974 ро­ці, — треба сумувати за тими часами, які вже не можна повернути... Недостатньо просто відмовитися від моделі розвитку [запропонованої капіталізмом], треба відмовитися від розвитку... Дякувати Богові, можна повернутися назад».

На руїнах суспільства масової культури та споживацтва, коли «маленькі фабрики на заході сонця закриються», коли «копито коня торкнеться землі, легке мов метелик, і нам пригадається в прийдешній тиші, що таке світ», тоді запанує світ добрий, чистий і невинний. І знову ми побачимо

«штани в латках; червону вечірню зорю над селами, позбавленими реву двигунів, ба наповненими юрбами молодиків-обірванців, що повернулися з Турина та з Німеччини... Вночі лунатимуть співи цвіркунів, а там гляди — якийсь хлопець, може, дістане й мандоліну»^[128].

Пазоліні — письменник, який уважав себе частиною політично лівих сил. Але в його творчості знайшли для себе багато спільного і представники правих партій. У 1984 році німецький філософ Одо Марквард написав наукову працю, присвячену аналізові, яким часто, хоча й не відкрито обмінюються прибічники прогресивних поглядів і послідовники страхітливого апокаліптичного майбутнього (в основі яких нерідко лежить примітивізм). Ті «пільги», тобто переваги, які культура надає людині, пише Марквард, посилаючись на праці А. Ґелена^[129], спочатку прихильно вітають, потім прий­мають як належні і врешті в них убачають ворога. Після фази роботи, сповненої ентузіазму, наступає фаза байдужого споживацтва, яку заступають неспокій і систематична відмова від усього того, що раніше вважалося важливим здобуттям. Під час цієї останньої фази «що більше хвороб вдається вилікувати медицині, то сильнішою стає тенденція проголосити хворобою саму медицину; що більше переваг дарує хімія для добробуту людини, то більше її підозрюють у винятковій меті отруїти людство». Саме «звільнення від загроз перетворює те, що звільняє, на загрозу». Можливо, насправді не існує — як то здається Марквардові — «закону збереження потреби в негативності», але при цьому дуже важко (особливо зважаючи на факти новітньої історії) не погодитися з правдивістю однієї з центральних частин його описання:

«Що більше парламентська демократія намагається захистити людей від насильства та репресій, то швидше її обзивають репресивною; що більше право переважає над насильством, то частіше, врешті, право вважають насильством, можливо, конструктивним; у цілому що більше культура вилучає ворожість із реальності, то більше в самій культурі починають убачати ворога»^[130].

У 1865 році в Італії на кожну тисячу новонароджених дітей до року помирало 230. На початку XX століття — 168 новонароджених на тисячу. У 30-х роках минулого століття смертність серед них становила вже сто дітей. У 1975 році її рівень іще більше знизився: 20,5 на тисячу. У 2000 році смертність становила 4,3 новонароджених на тисячу. Італія — це країна зі значними, неприйнятними відмінностями між Північчю та Півднем, але якщо рівень дитячої смертності вважати головним критерієм для вимірювання цивілізованості країн, то ми можемо вважати себе цивілізованою країною. Та все ж різниця показників у світі просто вражає. В Сьєрра-Леоне один малюк з чотирьох не доживає до п’яти років. З тисячі новонароджених у цій країні щороку помирає 284. Саморегуляція в природі, про яку так часто із захопленням говорять сьогодні примітивісти, у першу чергу призводить до знищення тих осіб, що найгірше пристосовані до виживання в певних умовах довкілля. Як то було відомо вже Дарвінові, природа щедрою материнською рукою дарує життя, але, як та мачуха, скупиться забезпечити живих істот необхідними для його підтримання засобами. Людська раса не пристає на те, щоб природний відбір щоразу діяв як своєрідний фільтр, і не погоджується прийняти це «безжалісне решето». Вона намагається встановити обмеження стихійності природного відбору та якимось чином протистояти йому: щеплення, реанімаційні палати, антибіотики, кортизон, профілактичні медичні заходи. Люди набагато частіше вбивають одне одного (і в цьому вони на першому місці серед усіх видів тварин), але часто не поспішають врятувати слабших (тих, кого «природа» засудила на смерть) і тих, хто погано пристосовується до нового довкілля. В таких випадках нерідко доводиться створювати штучні довкілля, щось на кшталт інкубаторів для новонароджених, які замінюють природне середовище.

У міфах примітивізму зовсім не беруться до уваги ті страждання, яких доводиться зазнавати у простій боротьбі за виживання у ворожому довкіллі. Не враховується той факт, що природа (яку завжди вбачають як реальність, що потребує захисту) не є ні незайманою, ні вродженою, а вже сама по собі є результатом присутності людини на Землі. Сьогодні Природа, здається, знову стала якимось божеством, а образ людини як грішника набув нової сили. Але ті цінності демократії, до яких закликають послідовники примітивізму Заходу, зовсім не є природними. Більшості людей у ході історії людської цивілізації довелося зазнати страху, страждань, катувань, насильства. Свобода слова, рівність, відсутність суворої соціальної ієрархії, прийняття правил співіснування, повага до меншин і окремих осіб, захист прав слабших та інвалідів належать не до світу природи, ба лише й виключно до світу культури. Насправді важко уявити собі, що право клювка серед курей, чи території серед диких кабанів, чи сурової ієрархії серед макак є вираженням гармонії, невинності та чистоти доброї та щедрої Матінки-Природи, які слід взяти за приклад для нашого людського життя.

XV. А раніше їжа була натуральною?

Примітивізм сьогодні поширюється також на питання, пов’язані з їжею та харчуванням. Дедалі частіше доводиться чути про те, що колись їжа була «натуральною», що те, чим харчувалися наші діди та прадіди, було «справжнім» і «смачнішим». Такі переконання, здається, повинні були б відразу ж зникнути під впливом даних і результатів досліджень. Але вони відважно чинять опір. І оскільки їх повторюють знову й знову, вони перетворюються на «правду». Якщо поряд із книжками Кампорезі почитати і ті, що написав Паоло Сорчинеллі^[131] — до речі, з купою наведених фактів, — то ці переконання тануть як сніг на сонці. Ще наприкінці XIX століття, як довів Сорчинеллі у своїй книжці під назвою «Італійці та їжа. Від поленти до крекерів» (Italiani e cibo. Dalla polenta ai cracker^[132]), в Італії існував чіткий зв’язок між хворобами та недостатнім харчуванням. У нашому минулому нестаток їжі був нормою, а голод через неврожай траплявся не надто й рідко. Достатньо було раптових заморозків, сильного граду чи засухи, щоб хронічне недоїдання переросло у справжній голод: «Кожен рік, на жаль, можна було назвати голодним роком. За таких обставин природним було їсти все, навіть те, що в їжу не годилося». Цинга, дизентерія, висипний тиф, холера були вельми поширеними захворюваннями, що вражали осіб, які жили в умовах хронічного недоїдання та нестачі вітамінів.

Те, що в наш час ми називаємо «підробкою продуктів харчування» і що більшість споживачів відносить лише до сьогодення, було нормальною справою в той час, коли доводилося вживати погано законсервовані та зіпсовані продукти. У перші десятиліття XX століття все ще була поширена цинга, це пояснювалося тим, що основу харчування більшості населення становила кукурудзяна мука, в якій мало білків і вітамінів. Для пересічних італійців м’ясо, риба, молочні продукти були недосяжними. Описання того, що вживали у їжу жителі Неаполя під час холери в 1836 році, здатне викликати нудоту в більшості читачів. Наприкінці XIX століття, як свідчать задокументовані факти, наведені Сорчинеллі, підробка продуктів харчування була вельми поширеною практикою: починаючи від вина, зробленого без винограду, і закінчуючи сиром, в якому не було ні краплі молока. У каву додавали цикорій, у мелений чорний перець — пил, у цукор — мармуровий порошок, у борошно — гіпсовий порошок, у шафран — вохру, в хліб — сульфат кальцію та перемелені кістки (для придання білого кольору). Навіть стару картоплю зволожували, вимивали, вичищали і в такому причепуреному вигляді несли на базар^[133].

В іншій, коротшій, історії харчування Сорчинеллі наводить найважливіші моменти:

«У 1817 році, коли висипний тиф охопив більшу частину Центральної Італії, епідемія призвела до критичної ситуації з постачанням продуктів харчування: у Перуджі “жителі вимирали цілими вулицями та райо­нами”; у Римі, згідно з хроніками тих часів, “бідний люд харчувався хлібом із домішками, люпином, корінцями пасльону, різними сирими та вареними травами”; у гірській місцевості в Марке не було більше навіть жолудів, щоб перетерти їх на борошно. За таких умов виникали захворювання з присутністю “катарального та шлункового жару”, тобто висипного тифу, але в переважній більшості випадків, за звітами, що надсилалися з периферії, не було можливості навіть розрізнити тифозний стан хворих від наслідків постійного недоїдання... Санітарно-епідеміологічна обстановка, що вже й так була дуже складною у зв’язку з нестачею “білків та інших особливих елементів”, яку визначали як “на надмірно високому рівні недоїдання” та сприятливу для цілої низки інфекційних захворювань, іще більше ускладнилася протягом XIX століття епідемією пелагри (83 600 офіційно зареєстрованих смертей у період з 1887 по 1910 рік і близько 20 000 у період з 1910 по 1940 рік), у результаті якої через те, що наприкінці зими, як правило, населення харчувалося однією лише кукурудзяною кашею без будь-яких добавок (у цей період нестача продуктів харчування відчувалася особливо гостро), значно поповнювалися лави пацієнтів психіатричних клінік із симптомами нервових розладів і психозів, викликаних передусім нестачею в організмі вітаміну В12»^[134].

Сучасні діти, що народилися в сільських сім’ях, навіть гадки не мають про те, якими були умови життя за тих часів:

«40 відсотків юнаків, що проходили медичний огляд під час призову на військову службу в період з 1862 по 1865 рік, визнано непридатними, тому що їхній зріст не перевищував 156 сантиметрів; у 1866–1871 роки кількість непридатних до служби знизилася до 20 відсотків, але й надалі основною причиною для відхилення новобранців були фізичні та конституційні вади, які, на думку військових лікарів, були результатом недостатнього харчування в дитячому та підлітковому віці»^[135].

У 2004 році один з найпопулярніших в Італії журналів з питань політики та культури присвятив цілих два випуски своїх додатків — усього 464 сторінки — темі «Їжа та турбота»^[136]. Редакторам вдалося створити справжнє диво, зібравши до купи та упорядкувавши неймовірну кількість матеріалів, присвячених не швидкоплинній моді на харчування, і перевівши розмову про їжу в геть нову площину, в якій їжа — це не лише культура, а й «соціальні звільнення та спокута». Хіба звести разом заворушення селян третього світу та креативність високої кулінарії (запитують упорядники) — така вже неможлива та зухвала мета? Будь-яка людина зі здоровим глуздом, якби в неї про це спитали, сказала б, що так. А от упорядники, як і слід було очікувати, вважають, що ні. Вони намагаються переконати і читачів, і співробітників журналу, що ці 464 сторінки потрібні для того, щоб запобігти поверненню до особистого, потрібні для того, щоб «створити рух». Вони твердо переконані у тому, що займатися політикою можна також шляхом «культивації задоволення». Що найкращим чином перекликається з тим світом політичних рухів та угруповань, для яких Клаудіо Маґріс на добре всім відомій сторінці створив незрівнянне визначення «веселий лівий блок»^[137].

Як це часто трапляється у тих випадках, коли кількість учасників проекту достатньо велика, і в цьому випадку не обійшлося без цікавих і нестандартних думок. Але важко не відмітити двох питань: 1) того факту, що серед цих майже п’ятисот сторінок немає навіть натяку на аналіз комерційних аспектів, у тому числі і щодо «біологічно чистого харчування», усіх тих гігантських інтересів, що лежать в їхній основі, і не лише мультинаціональних компаній, а й багатьох розумувань і виступів на захист «натурального» та «біологічно чистого»; 2) того факту, що незаперечною передумовою, на якій будується примітивізм, як вже зазначалося у цій книжці, є переконання в тому, що все натуральне — це добре, а все штучне — погано. У цьому контексті ефективною літературною формою вираження такого переконання є така фраза: «Коли плуг розорює землю, врізаючись у неї, перевертає її, завдає їй сильного удару, порушує рівновагу та призводить до таких реакцій, про які людина не знає і навіть не намагається дізнатися».

Світ був би кращим, природнішим, багатшим і різноманітнішим — саме в цьому полягає сенс цих міркувань, — якби природні баланси не порушувалися, якби природа була первісною, якби людина залишилася, як то було попервах, лишень одним із видів мавп або, як мудро підмітив не-примітивіст Віко, «таким дивним і жорстоким звіром».

Той шлях, який проклала культура, шлях виходу зі світу тварин, надання переваги штучним знаряддям уже сам по собі за означенням ризикований. Можливо, набагато ризикованіший, ніж думають деякі технократи. Можливо, менш ризикований, ніж уважає деяка молодь, твердо переконана у тому, що бореться проти Абсолютного Зла та діє заради порятунку світу. Нульового ризику, як його назвав Франческо Сала у своїй блискучий книжці — відповіді противникам генетичної модифікації рослин, не існує в жодному напрямі людської діяльності^[138]. А тому взагалі немає сенсу в тому, щоб вимагати підтвердження абсолютної впевненості у відсутності будь-якого ризику того чи того проекту, запровадженого людьми. Ні в чому з того, що людина задумує та створює — після вигнання з Раю, — немає абсолютної гарантії безпеки.

Наприкінці слід сказати ще одне: все те, що ми називаємо словами «цивілізація» та «культура», почалося з того, що у певний момент наші далекі пращури вирішили не керуватися так званим — і в наш час так часто згадуваним — принципом обачності. Якби вони ним керувалися, то ми досі були б схожими на «мавп» з перших кадрів фільму «Космічна Одіссея 2001 року».

XVI. Мозок-ласун та ожиріння

Про харчування, нюх, смак, сприйняття запахів, смаків, задоволення від їжі, насичення, уподобання та відразу в їжі, нюхову пам’ять нейрофізіологи та науковці, що вивчають особливості функціонування головного мозку, за останні п’ятдесят чи шістдесят років дізналися багато такого, що раніше нам було невідомо. Як то кажуть: у цих напрямах було здійснено багато важливих відкриттів. Маємо відповіді — хоча й досить складні та плутані — на такі, здавалося б, повсякденні й прості питання: чому від перцю ми потіємо, а від м’яти відчуваємо свіжість? Чому діти віддають перевагу смаженій картоплі перед овочами? Чому так важко встояти перед спокусою з’їсти шоколад? У цьому розділі (вже в самій його назві, де згадується «Мозок-ласун» — так називається книжка відомого вченого-невролога Андре Голлея, опублікована в Парижі у 2006 році^[139], перекладена італійською в 2009 році^[140]) немає вочевидь нічого оригінального. Є лише спроба викласти у стислому вигляді загальні тенденції, а перед­усім дати зрозуміти, що та епоха, коли питаннями їжі та харчування займалися лише антропологи та психологи з університетськими дипломами, добігла кінця.

У 2004 році Нобелівську премію з фізіології та медицини присудили Лінді Бак (та Річардові Акселю) за дослідження нюхових рецепторів і організації системи органів нюху, що дозволяє розрізняти приємні та неприємні запахи. У світі нюхового сприйняття, яке раніше багатьом видавалося загадковим і мало вивченим, за останні тридцять чи сорок років вдалося виявити та розглянути багато таких фактів, які, поза сумнівом, помітно вплинуть на наше розуміння смаку, яке, як відомо, більше пов’язане з їжею, аніж з напоями. Нейрони нюху внутрішньої носової оболонки зазнають постійних змін навіть у дорослому віці людини. Через це система органів нюху здатна до навчання. В результаті лабораторних експериментів, проведених Ліндою Бак над мишами, було встановлено, що здатність розрізняти 10 тисяч запахів пояснюється наявністю особливого підвиду генів (до якого належать приблизно 1000 генів), що входять до складу відповідної кількості рецепторів. Ці рецептори розташовані у верхній частині внутрішньої носової оболонки й аналізують ті молекули, які потрапляють до носа у процесі дихання.

У царинах нейробіології, науки, що вивчає будову, функціонування, фізіологію та патологію нервової системи, тема нюхового сприйняття вийшла на новий рівень, досягнувши важливих результатів. Цей орган почуття, яким так довго зневажали, як зазначила К. Балтіні Роверсі,

«переживає фазу великого переоцінювання як з огляду на його функції (у соціальних і сексуальних стосунках, у стосунках мати–дитина, у процесі вибору їжі, відчутті довкілля і т. д.), так і в плані його ролі в емоційному забарвленні та створенні позитивного ставлення, від особистих стосунків і до закупівлі товарів у супермаркеті...»^[141]

Можна сподіватися на те, що результати наукових досліджень, про які йшлося вище, по-перше, будуть корисними у пошуках шляхів лікування хвороби Альцгеймера; по-друге, зможуть слугувати гальмом для надмірної креативності тих сомельє, які, говорячи про олію, використовують епітети на кшталт «повітряна, випукла, заглиблена, коротка, екстрактна, жіночна, щільна, невизначена, недоведена, подовжена, масивна, в’язка, бурхлива, німа; олійна, припущена, сувора, присолена, затонована, напружена, легка, така, що вібрує, й така, що обволокує...»; і по-третє, й останнє, допоможуть підвищити рівень якості підготовки фахівців на тих курсах, які так полюбляють проводити в Італії для дегустаторів оливкової олії, вина, оцту, мінеральної води.

Те, що ми їмо, стверджує Андре Голлей, обирається серед дуже широкої гами можливих страв, відтак уживається, перетравлюється та засвоюється організмом. В основі кожної з цих операцій і процесів лежить певний біологічний механізм, а кожний механізм розроблявся та удосконалювався протягом неймовірно довгого процесу пристосування індивідуума до довкілля, що розпочався мільйони років до появи людиноподібних істот.

«У риб, як і в людей, також маються гени, які відповідають за створення нюхових рецепторів, і більша частина зв’язків мозку, що керують відчуттями голоду та задоволення, утворилися ще до появи приматів».

Те, що ми називаємо смаком, є формою чуттів, яка управляється окремою системою чуттів і яка лежить в основі смакових відчуттів, як-от: солодке, солоне, кисле та гірке (та інших, у яких немає назв). Але, як стверджує автор книжки, існує ще ціла низка відчуттів, притаманних ротові та носові, які не можна віднести ні до смаків, ні до запахів. Так, деякі продукти та напої викликають подразнення кінчиків трійчастого нерва і «призводять до відчуття пікантного, колючого, подразнюючого, терпкого, що характерно для гірчиці, нашатирного спирту, перцю та інших нестерпних або по-приємному подразнювальних речовин». Такі відчуття дотику, як хрусткий, крихкий, кремо­подібний, також належать до загального поняття смаку. Нюховий образ — це розпізнавання якогось одного окремого запаху; наші органи нюху здатні виловлювати й відчувати складні суміші запахів у повітрі, яке ми вдихаємо, навіть тоді, коли їхня концентрація не перевищує одну мільярдну долю, але було б хибно вважати, на думку Андре Голлея, що можна вивчити та зрозуміти структуру рецептивного механізму лише на основі природної класифікації нюхових властивостей. Людська раса (якщо говорити з огляду на її гени) характеризується зниженням ефективності нюхових здібностей порівняно з іншими видами тварин. Наукові дослідження останніх років, під час яких було виявлено нові рецептори, змусили вчених поставити під сумнів твердження щодо наявності у нас лише чотирьох основних смаків (солодке, солоне, гірке, кисле). Завдяки дослідженням японських учених основних смаків стало п’ять, додався ще умамі (umami), що відповідає смакові глютамінової кислоти. Зв’язки між мотивацією, сенсорним задоволенням і споживанням продуктів харчування приводять до складної комбінації: потреба, бажання, задоволення народжуються всередині нейтральних мереж, що накладаються одна на одну. У цій книжці розглядається безліч тем, але завершується вона одним майже драматичним питанням: що з нами не так? Той факт, що в деяких частинах планети в наші дні існує надмірна кількість їжі, — це для людської раси радикально нова умова життя. Наш генетичний багаж більш придатний для того, щоб протистояти радше нестачі харчування, аніж надміру. Згідно з даними соціального аналізу, лише у Сполучених Штатах ожиріння стає причиною смерті умежах від 280 до 350 тисяч випадків. Людина не стала обжерливішою, і не схоже на те, щоб за останні десятиліття відбулась якась небезпечна генетична мутація. Ми просто виявилися нездатними так швидко пристосуватися до радикальних змін на більшій частині земної кулі. Людська раса спроможна пристосовуватися до різноманітних раціонів харчування: від майже винятково м’ясного, як в ескімосів-інуїтів, і до майже винятково вегетаріанського, як в індусів. Зменшення потреб в енергетичних затратах і надлишок їжі — це абсолютно нові умови, далекі від тих, до яких еволюція підготувала людину. Основні чинники, які призводять до ожиріння, — це передусім наявність продуктів харчування з високими енергетичними якостями та зменшення фізичного навантаження^[142].

Як було відомо ще за часів древніх римлян, Gula plures occidit quam gladius, тобто «живіт вбиває більше, аніж меч». А Оттавіо Борселло та Вінченцо Ді Франческо у своїй дотепній книжці під назвою «Харчування»^[143] (L’alimentazione) (що містить також велику кількість практичних порад) довели, що в наш час ситуація не змінилася, вона лише краще задокументована. Усім відомо, що вживання алкогольних напоїв серед підлітків і молоді зросло до нечуваних раніше розмірів, причому більшість із них навіть гадки не має про небезпеку, яка на них чекає, зокрема про те, що зловживання алкоголем стає хронічною хворобою,

«шкода, яка завдається шлункові та печінці, поступово знижує їхню здатність до метаболізації алкоголю; тож навіть невелика кількість спиртного призводить до потрапляння великих доз алкоголю у систему кровообігу з руйнівними наслідками в першу чергу для роботи мозку та печінки. Ті, хто раніше пишався здатністю добре сприймати алкоголь, уже після двох келихів вина геть п’яніють або принаймні мають рівень алкоголю в крові, що значно перевищує дозволені законом норми».

Емануеле Джальма Віталі^[144] підкреслював, що в Італії налічується близько 18 мільйонів осіб із надмірною вагою тіла. В інших країнах ця цифра набагато вища (як в абсолютному, так і у відсоткову визначенні). Задоволення від їжі придушує думку про те, що надмірна вага та надмірна кількість жирової маси в організмі, поза сумнівом, є одними з головних причин атеросклеротичних і серцево-судинних патологій, а також розвитку діабету в дозрілому віці. У 2001 році Міжнародна організація охорони здоров’я вперше використала термін «globesity» (глобальне ожиріння) для визначення справжньої всесвітньої епідемії. Деякі значення надмірного споживання продуктів харчування у розвинених країнах світу можна вважати драматичними: у Сполучених Штатах 75 відсотків населення страждають від надмірної ваги тіла, а 30–35 — від ожиріння. Китай, який тільки-но вирішив проблему голоду, вже прямує шляхом загрози ожиріння населення^[145]. У країнах, що розвиваються, що вищий рівень прибутків населення, то вищий рівень ожиріння. А от у високорозвинених країнах співвідношення між рівнем статків і ожирінням протилежно пропорційне: низькому соціальному рівневі відповідає більша вірогідність ожиріння. У своїй статті від 1997 року Соломон і Менсон^[146] продемонстрували, що у Сполучених Штатах Америки ожиріння більш поширене серед «не-білих». В Італії, як довів Джанчинто Міджіано^[147], який викладає біохімію харчування в Католицькому університеті Рима, рівень дитячого ожиріння найвищий у Європі, а чотири матері з десяти не усвідомлюють того, що в їхніх дітей вага тіла не відповідає нормам. В Італії п’ять мільйонів осіб з ожирінням. Ми переживаємо справжню мовчазну епідемію.

Гадаю, що було б доречно навести тут підсумок із роботи Голлея. У статті, опублікованій у 2001 році в журналі «Science», стверджувалося, що після півстоліття наукових досліджень і мільйонних витрат на те, щоб виставити у чорному світлі шкоду жирів у харчуванні, «наука так і не спромоглася довести, що дотримання дієти з уживанням малої кількості жирів допомагає жити довше»^[148]. Це, поза сумнівом, не повинно спонукати нас уживати більше жирів, ба усвідомити ось що: «Перед лицем таким складних фактів, які пов’язані з харчуванням, не можна доручати дослідження лише одній галузі наук»^[149].

XVII. Епохальні захворювання

Історикам — і не тільки їм — добре відомо, що певні захворювання пов’язані, ба більше — майже нерозривно прикуті до певних історичних епох; вони стали майже символом якогось одного століття або історичного періоду. Малярія як одна з основних хвороб у Давній Греції або у Римській Імперії. Лепра і тиф — у Середньовіччі. Чума — символ XVII століття. Туберкульоз і сифіліс — невід’ємні напасті в культурі століття XIX. Рак і СНІД — страхіття минулого століття. Так чи так, ці історичні епохи важко уявити собі без згадуваних захворювань. Є й такі хвороби, які супроводжувалися чимось на кшталт загадкового німбу, який я б назвав позитивним, не знаходячи більш доречного слова. Подагра викликала сильні страждання. На одному з портретів, де намальовано Карла V верхи на коні, можна побачити, що нога імператора підв’язана знизу до сідла таким чином, щоб вона не завдавала болю від руху під час їзди. Вираз обличчя розпусника дуже задоволений. Подагра вважалася «хворобою королів» — тих небагатьох, хто харчувався дуже добре у світі, де більшість населення їло мало й погано. Хворіти на подагру означало також (підкреслюю слово «також») належати до привілейованої еліти. Туберкульоз був типовою хворобою бідняків. Але ті місця, де лікувалися від туберкульозу, користувалися особливою популярністю, як санаторії, в яких перебували особи, що належали до вищих прошарків населення. Там зустрічалися чоловіки та жінки, яким мимоволі доводилося проводити багато часу за читанням, письмом і спілкуванням. Особиста культура цих осіб збагачувалася, відточувався розум, відроджувалися та загострювалися особливі відчуття та емоції, зав’язувалися такі стосунки, які у світі здорових людей видалися б неможливими (або «хибними/фальшивими»). Поширювалася така думка, що певна доза туберкульозної токсемії допомагає стимулювати еротичні якості та здібності. Визначення цього захворювання як mal sottile — «витончена слабкість» («сухоти») — не є лише метафорою, а Новаліс уважав що та витончена слабкість дає змогу відкрити для себе нові висоти в житті, дозволяє «зрозуміти його в усій присутній йому цілісності». Отже, підсумуймо: нікому б не спало на думку назвати лазарет чарівним закладом, а от гора, на вершині якої розташований великий санаторій, могла б викликати бажання прозвати її «зачарованою горою».

Сифіліс на початку історії свого існування, виявлявся у дуже гострій, зазвичай смертельній формі. Згодом він набув більш затяжних і хронічних форм. І врешті став ознакою відомого бінома «геніальності разом із розпусністю» в одному флаконі, не позбавленого бентежних, але разом із тим принадних аспектів. Достатньо пригадати лишень декілька імен історичних постатей і літературних персонажів: Бенвенуто Челліні, Шуберт, Мопассан, Бодлер, Ніцше, Освальдо (один із героїв п’єси Ібсена «Привиди»). Було досить і тих, хто вважав цю хворобу невід’ємною рисою геніальної або поетичної особи чи когось такого, хто «виділяється із загального натовпу».

Епілепсія, яка виявляє себе раптовими нападами, які, утім, так само швидко припиняються, довгий час уважалася своєрідною подорожжю до потойбічного світу^[150], пов’язаною з можливим здобуттям якогось одкровення. Платон у «Федрі» розповідає про чи то божественну манію, чи то божественне марення, що є подарунком богів, яке було притаманне Сибіллі, пророчиці з Дельф, а також жрицям з міста Додони. Марення може змінюватися і не завжди є злом. Це пророчення майбутнього з боку осіб, що перебувають при здоровому глузді, але в особливому стані, коли віщування переважає над розумом, тому що цей стан марення, дарований богами, переважає над свідомістю людей. Поряд із цим віщувальним маренням існує ще одна форма надмірного збудження, властива Музам. Коли це збудження

«охоплює ніжну та чисту душу, то… огортає її співами та різними видами поезії... але той, хто досягає вершин цієї поезії без запалу Муз і при цьому впевнений, що тільки власні здібності роблять його поетом, той буде поетом нікчемним, а його поезія — затьмареною на тлі віршів справжніх поетів, які творять під впливом Муз».

Джордано Бруно називав «нерозсудними та божевільними» тих, хто почувається не такими, як решта людей. Але «екстравагантність», на його думку, може виражатися двома шляхами: або веде донизу, до «божевілля, втрати глузду та сліпоти», де перебувають всі ті, кому властиві менші відчуття та розум, аніж пересічним людям; або підіймає на вищий щабель, ставлячи над усіма іншими людьми.

Коли руйнуються ті перешкоди, якими відділяється від довкілля наше «я» і які дають змогу відрізняти наш внутрішній світ від світу зовнішнього, тоді мова йде про «відокремлене “я”», тобто про шизофренію. Через бентежну нестійкість, що пояснюється «кризою існування» та падінням цих перешкод, постає, як у театрі Піранделло, можливість одкровення. Принаймні для декого з’являється нагода відділитися від «тих, хто сам себе дурить», «зрозуміти правила гри», вийти за межі «жалюгідної видимості», наблизитися — хоча б трішки — до невимовної та всепоглинаючої правди життя. На думку деяких теоретиків винятковості масштабів божевілля, що з’явилися значно пізніше за Піранделло, у такі хвилини можна побачити «життя, яким воно є насправді». В царині психіатрії (хоча правильніше було б сказати — в царині антипсихіатрії) більше за всіх просунувся у цьому напрямі саме Піранделло. Рональд Лейнґ^[151] представив шаманство, або, за його словами, подорож «у загадковий і вічний час божевілля», як спосіб позбавлення від нетерпимості теперішнього та як шлях до буття, автентичності, правди.

XVIII. Культ Ани

У попередньому розділі згадувалися різні приклади «вихваляння» захворювань. Незважаючи на ці приклади, на мою думку, можна вважати правильним твердження, що ніхто — щонайменше до сьогодні — не займався пропагандою на користь заохочення чи поширення того чи того захворювання. У разі анорексії ми якраз маємо очевидні свідчення того, що існують випадки справжнього «вихваляння», справжньої пропаганди на її користь. У період від кінця минулого століття і до початку третього тисячоліття анорексія ввійшла до медичних посібників і наукових досліджень психічних розладів і для багатьох людей стала насправді серйозною проблемою. У «Підручнику з діагностики та статистики психічних розладів» (Diagnostic and Statistic Manual of Mental Disorders) 1993 року видання нервова анорексія більше не згадується як одне з багатьох відхилень у переліку дитячих розладів, їй присвячено окремий розділ. Серед критеріїв її діагностики вказані: відмова від утримання ваги тіла на рівні, що перевищує мінімальний для певного віку та зросту; нав’язливий страх погладшати, незважаючи на недостатню вагу тіла; необ’єктивна оцінка власної ваги тіла; відсутність щонайменше трьох менструальних циклів підряд. Якщо хвора на анорексію людина не витримує голод і починає їсти, то відразу ж викликає в себе нудоту, щоб видалити з власного тіла їжу, або вдається до інтенсивних і тяжких фізичних навантажень, щоб позбавитись отриманих калорій. Можна вести мову про відмову від їжі лише у тому разі, коли їжа є у наявності. Ця хвороба та пов’язане з нею вихваляння худорби присутні лише у багатих і промислово розвинених країнах. Анорексія (яку багато хто вважає найдраматичнішим серед розладів харчування) не виникає там, де панує масовий голод, а спостерігається лише в тих суспільствах, де, навпаки, існує необмежений доступ до їжі.

У газеті «la Repubblica» від 1 червня 2005 року було надруковано статтю Альберто Флореса д’Аркаіса під наз­вою «Ана, муза анорексії, ловить у сіті підлітків у США» (Ana, musa dell’anoressia, che irretisce le adolescenti Usa), що зайняла цілих чотири колонки. В ній розповідається про те, що 40 відсотків підлітків, які мають проблеми з харчуванням, принаймні раз відвідували сайти, присвячені Ані. Ана — це скорочена назва, яка походить від «анорексії», що в наші дні поширюється як нова мода. Розпізнавальною ознакою належності до спільноти Ани є шкіряний браслет червоного кольору, на якому зображено прив’язаного мотузкою метелика, його вартість коливається від 3 до 20 доларів. В інтернеті можна знайти купу сайтів, на яких даються поради, як схуднути, як викликати в себе нудоту, щоб не гладшати; ці сайти підтримують у підлітків інтерес до Ани, дають їм можливість спілкуватися між собою. Там є навіть поділ на етнічні групи: для чорношкірих, латинос і т. п.

З огляду на цю ситуацію постає питання: у цьому разі ми маємо справу з пропагандою на користь патологічної форми чи йдеться про давнє вихваляння голодування, посту та худорби як синонімів мудрості та святості, притаманних східним філософіям, зокрема індуським? Чи також про християнський ідеал поміркованості, що доходить крайніх стадій? Святості, що ґрунтується на відмові від тіла — джерела спокуси та інструменту гріха? Чи це образ (дуже давній) посту як очищення? Гадаю, що відповідь на всі ці запитання може бути лише негативною. Хвороба, яка пов’язана з певними правилами поведінки, а отже — посередньо, — з філософією та життєвою позицією, віруваннями та звичаями, через це не втрачає своєї природи як особливого патологічного стану, аж поки не перетворюється на щось таке, яке розпізнати вдається вже краще.

Пошук в інтернеті, навіть здійснений нашвидкуруч, дає приголомшливі результати: через кількість сайтів, розмаїття їхніх назв, протилежні оцінки самого явища на цих сайтах (яке шириться дуже швидкими темпами), а також через той факт, що існують сайти, які на перший погляд видаються на користь Ани, але в дійсності спрямовані проти неї, призначені для того, щоб боротися з цим явищем або зменшити його вплив. Серед назв тих сайтів, що створені на підтримку Ани (тут слід прийняти до уваги «прихований зміст», про який ішлося вище), знаходимо такі: «Товста як я», «Вразлива невинність», «Дім гріхів: до туалету, ніхто мене не зупинить», «Прагнення до бездоганності», «Порятунок через голодування», «Їжа — це зло» і т. д. Подібні сайти (багато з яких обмежуються одними лише назвами) об’єднують в єдину групу під загальною назвою Anorexia pride websites, тобто сайти анорексичної гордості.

«Цей сайт не ставить за мету підштовхнути вас до розладів із харчуванням. Це сайт для тих, у кого вже маються розлади з харчуванням і хто не має ані найменшого наміру звертатися до лікаря. Вам вже відома різниця між не мати апетиту і страждати на відсутність апетиту. Якщо ви шукаєте співчуття щодо вашого стану, то ви страждаєте на відсутність апетиту — анорексію; якщо ж ви прагнете поваги та захоплення вашим вибором життєвого стилю, то ви не маєте апетиту. Ті, хто страждає на анорексію, помирають, а ті, хто просто його не має, — ні»^[152].

Ось такий уривок з одного з цих сайтів «за Ану» є спробою подати себе як носіїв певного політичного руху. Як стверджує Елеанор Тейлор, сайти на підтримку Ани виставляють осіб, хворих на анорексію, як пригнічену суспільну меншину, а саму хворобу — як форму життя або альтернативний стиль життя, як особливу форму протесту та супротиву^[153]. З появою Ани підтвердився той факт, що

«багато з тих, хто мав проблеми з харчуванням, які можуть призвести до фатальних наслідків, об’єдналися в єдиний суспільний рух underground, який заохочує смерть від голоду. Цей рух у деяких випадках набуває форми заклику, дуже схожого на культ (has an almost cult-like appeal)».

Для декого Ана стала прикладом, для інших — богинею, іконою для молитви, об’єктом образотворчого мистецтва, справжнім символом віри. Ана дає поради своїм підданим, що їм треба їсти. Вона висміює, якщо хтось не худне. Для багатьох своїх вірян вона завжди поряд, хоча й існує лише у їхній свідомості. В інтернеті спостерігається буйний розквіт цього руху:

«Фахівці з питань розладів харчування стверджують, що незважаючи на спроби зменшити присутність Ани online, її популярність лише набирає оберти, долучаючи до своїх лав нових послідовників із різних куточків світу, більшість з яких — дуже молоді. Ніхто не знає, скільки з восьми-одинадцяти мільйонів американців, що страждають на розлади харчування, стали жертвами руху “за Ану”. Але експерти побоюються, що їхня кількість може виявитися набагато більшою».

Деякі тексти із цих сайтів просто приголомшують. Ось, наприклад, у вівторок, 5 жовтня 2010 року, на сайті під назвою proanapersempre (за Ану назавжди) одна дівчина пише:

«Я втратила контроль... на три дні я втратила конт­роль... самій не віриться!.. мені було так соромно, а тому я більше не писала... я вас зрадила і зрадила її теж... а її зраджувати не можна... але я це зробила... Мені так соромно!!! Ана, пробач мені... я знаю, що мені не слід було цього робити... вона мене любить... вона хоче допомогти нам... щоб нам нарешті жилося краще! Щоб ми позбавилися всього того жиру... я його більше не хочу... Я наїлася, обжерлася, як ніколи... лише тому, що стрілка на вагах не рухалася... але я більше так не буду... треба думати лише про самоконтроль... лише так я зможу перемогти!!! всі ви зможете перемогти... Ана — це самоконтроль».

Анорексія — це самоконтроль, повний самоконтроль, у якого немає супротивників, тому що його ні з чим не можна порівняти, бо йдеться про такий контроль, «який іде абсолютно всупереч природі та біології». Ніякий інший контроль не може змусити систематично відмовлятися та повністю придушувати (або відчайдушно намагатися придушити) не лише те, що для життя важливе та конче потрібне, а й те, без чого саме життя для всіх — чоловіків і жінок, молодих і старих — просто неможливе. Але чоловіки й жінки, молоді й старі — без різниці — перетворюються на інших: такий собі натовп чи чернь, яким протиставляється абсолютно альтернативний життєвий вибір назавжди, що у реальному житті сприймається як упевненість у належності до еліти полубогів. Ось їхні десять заповідей:

«1) не бути худими — означає не бути привабливими; 2) бути худими набагато важливіше, аніж бути здоровими; 3) треба купувати особливий одяг, стригти волосся, приймати проносні засоби, вмирати від голоду — робити все, щоб здаватися худішою; 4) якщо їси, слід почуватися винним; 5) не можна їсти щось таке, від чого можна набрати вагу, і потім самого себе не покарати за це; 6) треба рахувати калорії і зводити їх до мінімуму; 7) найважливіше те, що кажуть ваги; 8) втрачати вагу — добре / набирати вагу — погано; 9) ніколи не можна стати занадто худим; 10) бути худим і не їсти — це символи справжньої сили волі та успіху».

Усі решта, хто настільки приземлені та недалекі, що не можуть встояти перед гидким бажанням їсти, дурять самі себе та заслуговують на те, щоб їх дурили, а тому їх і треба дурити. Доводиться жити у світі, наповненому іншими представниками людської раси, що видаються інопланетянами. І у цих інших не повинно виникати якихось підозр.

«1) ніколи ні з ким не розмовляй про вагу власного тіла. Поводься так, ніби взагалі нічого не знаєш про дієти та про вагу тіла; 2) намагайся робити так, щоб інші не помічали, що твій одяг тобі заширокий; 3) намагайся їсти лише у присутності рідних і друзів (таким чином можеш решту часу цього не робити); 4) часто ходи до кухні — так в інших складеться враження, що ти щось там їси; 5) залишай на виду недоїдки або брудні тарілки (приготуй щось, а потім викинь, щоб інші думали, що ти їси); 6) коли йдеш із дому, візьми щось із собою для перекусу (щоб усі бачили), а потім на вулиці все викинь; 7) удома кажи, що поїси у друзів, а в друзів — що вже попоїла вдома; 8) вигадай собі якусь алергію на певні продукти харчування; 9) вдавай, буцімто в тебе болить живіт чи ще щось; 10) кажи, що тебе запросили у гості або до ресторану, а замість цього йди на прогулянку; 11) кажи, що поїси у своїй кімнаті, а відтак викинь їжу в мішок для сміття (не забудь позбавитися мішка, коли виходиш із дому!); 12) ніколи не заводь розмову з іншими про їжу або про своє невдоволення власним тілом; 13) у ресторані вдавай, що в тебе недостатньо грошей, щоб замовити кілька страв»^[154].

Одна з книжок Гільди Брух, однієї з найавторитетніших лікарів-психіатрів із питань анорексії, називається «Золота клітка» (Golden Cage^[155]). Хворі на анорексію схожі на горобчиків у золотій клітці: їдять одні крихти, живуть у клітці, з якої не можуть вилетіти, але та золота клітка — об’єкт їхньої гордості, адже бути худими — гарно; що худіший, то краще; схуднення вбачається як цінність. Брух розглядає анорексію як своєрідне трагічне самолікування, до якого вдаються дівчата, щоб заявити собі та своєму оточенню про власну свободу та незалежність. Цим вони ніби хочуть сказати: погоджуюся з усім, догоджаю в усьому, роблю так, як скаже мама, але щодо їжі вирішую сама, тут я нікому не поступлюся, буду боротися до останнього. Звідси бере початок виснаження та «харчова тиранія», звідси відмова від будь-яких компромісів і вибір страшного шляху «повільного самогубства».

Сьогодні це вибір тисяч дівчат і хлопців. Для них їжа перетворилася на ворога. Як таке могло статися? Як змогли злитися в єдине культурні моделі життя з патологічними формами? Чи існує якийсь зв’язок між нашими сучасними поглядами на їжу та харчування і тим шляхом, який обрали для себе ці юнаки та юнки? Чому на цьому шляху так багато подорожніх? Чому цей вибір такий трагічний і загрожує привести у точку неповернення? Ось що пише Массімо Рекалькаті:

«Клінічний досвід демонструє нам, як тривалий анорексичний стан і різноманітні методи утримання від їжі призводять до фатальних наслідків для людського організму, що не піддаються зовнішньому контролю, як, наприклад, вироблення ендорфіну, який провокує у хворого хвилю збудження такої самої сили, як і та, що викликає голод, тим самим придушуючи його. Це збудження доводить до повного виснаження, до гальмування інстинкту виживання, ще раз підтверджує думку про те, що хворий на анорексію не просто відкидає потреби тіла, а й отримує насолоду від його знищення, немовби перебуваючи в іншому вимірі... Існує певна насолода порожнини, яка видається сильнішою або, точніше — якщо скористатися фройдівським визначенням, — “більш рушійною”, ніж насичення»^[156].

«Пацієнти, як правило, з багатим культурним та інтелектуальним багажем зводять сенс свого життя до ідеалізованого та нереального тіла, думають і говорять лише про нього, а для всього іншого місця в їхньому житті немає: ні для стосунків, ні для інтересів і захоплень. Усі думки направлені на власне тіло, яке сприймається хибно, необ’єктивно, під впливом захворювання. В цьому немає якоїсь надмірної духовності, це радше її зникання. На піці захворювання від пацієнтів залишається одне лише тіло, а не, як здавалося б, один лише розум: те виснажене тіло є образом їхньої розрізненої та непевної особистості, порожньою оболонкою, яку належить змінити, пошкодити та ненавидіти, щоб почуватися живими»^[157].

Ідеї поширюються, як хвороби, а тому, звичайно, не випадково назва хвороби увійшла і до світу рок-музики. У 1995  році рок-група «Dark Death Metal», що існувала з 1991 року, змінила свою назву на «Anorexia Nervosa» (Нервова анорексія). Їхня нова музика, як повідомляє сайт, народилася на згарищі попередньої некромантичної фази. Коли у членів групи запитали, чому вони обрали саме таку назву, відповідь була ось якою:

«Ця назва, що є також назвою нервового захворювання, у певному сенсі чудово втілює в собі наш підхід до сприйняття світу: відмова від утраченого існування у мороці тиранії, що охоплює все й усіх, оскільки бездумно приймається пересічними членами суспільства, відмова від матерії, пошук абсолютного»^[158].

XIX. Мода та виснаження

Багато методів генетично-молекулярних досліджень, як писав Ґільберто Корбелліні, виходять з того, що ризик майбутнього захворювання кожного окремого індивідуума залежить лишень від його індивідуальної генетичної інформації. Насправді, додає він, тільки 5 відсотків пацієнтів із раком грудей або прямої кишки мають позитивні результати тестів генетичної схильності до цих типів раку. Треба особливо виділити його висновок:

«Це просто залежить від того, що причина захворювання індивідуума, а також протікання самої хвороби ніколи не визначаються лише одним геном і ще менше залежать винятково від його генотипу, ба також від особливих умов, які впливають на індивідуума протягом його розвитку, росту та життя у дорослому віці, і саме вони впливають на вираження його генетичної інформації, що виявляється через певне захворювання»^[159].

Здається, можна дійти висновку, що значний акцент на факторах довкілля (був такий період, коли все вивчення анорексії крутилося навколо стосунків дочка–мати), як і надмірна увага до генетичних чинників, видаються недостатніми та частковими. Таким чином пояснюється той факт, що анорексія — це нікому не відома хвороба у країнах третього світу та там, де існує проблема голоду, а також виправдовується (хоча б інколи та частково) селянська мудрість, висловлена одним із літніх жителів Тоді. Говорячи про щойно відкрите відділення, де лікуватимуться анорексичні дівчата, він сказав присутнім: «Якщо почнеться нова війна, то відразу всі вилікуються».

«Проблеми з харчуванням, — стверджує Массімо Куццоларо, — залежать від комбінації цілої низки факторів: біологічної (генетичної) схильності, причин психологічного характеру (занижена самооцінка, перфекціонізм, проблеми в родині) та соціального тиску — достатньо звернути увагу на те, як нав’язується дівчатам міф про красу в худорлявості»^[160].

У світі, де краса та фізична досконалість виходять на перший план, де зі всеохоплювальною наполегливістю — а часто-густо й агресивністю — пропонуються та пропагуються краса та фізична досконалість, які буквально витрутили із засобів масової інформації будь-які форми дівочої цнотливості та невинності, певні моделі краси та фізичної досконалості набувають практично ексклюзивної цінності.

«Дівчата, що турбуються про власну жіночність, відмовляються від м’яких і пишних форм, намагаючись походити на худорлявих моделей з обкладинки, тоді як юнаки, як ніколи раніше, беруть за приклад досить-таки сумнівні ідеали чоловіка: з бездоганним м’язистим тілом, надмірним доглядом за власним зовнішнім виглядом та естетичним образом»^[161].

У 2002 році в «British Journal of Psychiatry» було опуб­ліковано статтю Анни Е. Бекер з чотирма співавторами, присвячену вивченню змін у поведінці та харчуванні дівчат-підлітків з Фіджі під дією тривалого перегляду телевізійних програм^[162].

Жінки островів Фіджі (це архіпелаг у південно-західній частині Тихого океану, де більшість населення належить до меланезійської гілки народів Океанії) історично мали досить пишні форми. Вже через три роки після появи тут теле­трансляцій, у 1995 році, серед молоді набуває моди дієта та звичка викликати в себе нудоту, щоб схуднути, — раніше нечувані явища серед населення, які охопили приблиз­но 11 відсотків мешканців.

Вичерпне пояснення цьому явищу надав уже згадуваний раніше Массімо Куццоларо:

«Анорексія та булімія пов’язані з цінностями й особ­ливими внутрішніми конфліктами, притаманними західній культурі... Схоже на те, що поширення цих патологій на країни Східної Європи, країни третього світу та іммігрантів із бідних країн, що перебралися до багатих, якимось чином пов’язане з покращенням економічних умов, а надто з процесами культурної інтеграції. Слід підкреслити, що у бідніших країнах паралельно з ростом порушень харчування збільшуються у кратній проґресії випадки ожиріння»^[163].

У 2000 році урядова комісія з прав жінок у складі уряду прем’єр-міністра Великої Британії Тоні Блера, скориставшись як нагодою святкуванням на честь відомої та справді занадто худої моделі Твіґґі, висунула вимогу до діячів індустрії моди та модельного бізнесу і, зокрема, до стилістів, залучати до показу мод не занадто виснажених і змарнілих моделей і пригрозила: якщо не буде вжито належних заходів, комісія наполягатиме на ухваленні відповідного урядового закону. Твіґґі (якій на той час було за п’ятдесят) запропонувала заборонити участь у показах мод тим моделям, яким іще не виповнилося шістнадцяти років. Говорячи про небезпеки, що загрожують у цьому плані неповнолітнім, Твіґґі щиро та відкрито, як то можуть дозволити собі особи з певним рівнем слави та популярності, заявила, що індустрія моди «перетворилася на корумповану, а часом бридку галузь»^[164].

Газета «la Repubblica» від 9 березня 2007 року присвятила цілу сторінку промові президента Італії Джорджо Наполітано з приводу присвоєння Елені Мірольйо (торгова марка Elena Mirò) титулу Кавалера праці з таким обґрунтуванням: «За внесок у розвиток і популяризацію одягу великих розмірів і сприяння позбавленню жінок від надто обмеженої естетичної моделі краси». Сторінка мала заголовок: «Наполітано: зупиньмо надмірну худорбу за будь-яку ціну». Та промова викликала у публіки одноголосне схвалення. На церемонії присвоєння титулу була присутня і міністр із питань культурної спадщини та культурних заходів Джованна Меландрі. Кілька днів потому вийшла її книжка (яку вона написала у співпраці з Бенедеттою Сіллі) «Як вішак: дівчата, мода, харчування» (Come un chiodo: le ragazze, moda, l’alimentazione^[165]). У ній згадувався «Маніфест саморегулювання італійської моди проти анорексії», підписаний 22 грудня 2006 року: «Домовленість, досягнута між урядом і світом моди щодо часткових, але важливих сумісних зусиль проти таких захворювань, як анорексія, булімія, які дедалі поширюються серед представників молодого покоління».

У газеті «la Repubblica» від 14 червня 2009 року повідомлялося, що Александра Шульман, директорка британського видавництва журналу «Vogue», надіслала на адресу найвідоміших дизайнерів моди листа з протестом, вимагаючи, аби вони припинили виробляти винятково такий одяг, який може одягти лише жінка на крайній стадії анорексії. У цьому листі вона також чи не вперше визнала, що деякі журнали мод вдавалися до використання відповідних програм для внесення змін у світлини, щоб моделі видавалися дещо повнішими, а не худішими.

Дуже зворушливо написала на цю тему італійська журналістка та письменниця Рената Молхо:

«В одязі чи без нього — однаково: худесенькі, тендітні, видовжені та напівпрозорі. Здається, що вони — прибульці з якоїсь іншої планети, де немає сили тяжіння, де все легесеньке та гарне, абстрактне та безтілесне, немов морська піна... Одяг виглядає бездоганно, якщо не натикається на форми, оживає з кожним рухом, але не спотворюється зморшками через якісь перепони, коли вільно сходить донизу по незрілих грудях, по сідницях, які є лише подобою сідниць. Це та візуальна одержимість, що пов’язана з худобою, яка призводить до повної відмови від тілесного»^[166].

Тоді здавалося, що ситуація змінюється і можна дивитися на неї з оптимізмом. Навіть мер Мілана Летиція Моратті висловилася на її підтримку. У Ренати Молхо були всі підстави вважати, що нарешті вдалося «збурити непорушну гладкість суспільної свідомості й викликати хвилю відповідної реакції». Здавалося (такою був її висновок), ще «серед прожекторів сяючого світу моди» нарешті з’явився «привид етичної проблеми».

Навіть ті, хто не погодився зі суворим, трагічним вироком Твіґґі, змушені були визнати, що тоді йшлося лишень про привид. 21 вересня 2010 року побачила світ стаття, в якій говорилося, що, незважаючи на нескінченні балачки щодо необхідності боротьби з анорексією та популяризування округлих і пишних форм жіночого тіла, «вперті жінки, на яких бездоганно сидить одяг 40 розміру, остаточно повернулись у моду»^[167]. Слово «остаточно» історики закликають використовувати з певною пересторогою. Але достатньо відвідати сайт www.pinko.it, щоб відразу ж переконатись у тому, що не так легко позбавитися образу так званої дівчини-вішака, або дівчини-очеретинки, або анорексичної моделі (якими до того ж рясніли газетні шпальти у серпні 2010 року).

Протягом останніх десятиліть сила-силенна філософів, антропологів, психоаналітиків і психіатрів тільки те й робить, що наполегливо нагадує широкому загалові про згубні наслідки, до яких може призвести образ виснаженого тіла, який докучливо обожнюється та ставиться за приклад, до якого слід прагнути як до далекоглядної, а тому недосяжної мети. У листопаді 2010 року (хоча ця новина з’явилася у пресі лише 17 грудня) у віці двадцяти восьми років померла актриса Ізабель Каро. У 2007 році італійський фотограф Олів’єрі Тоскані зробив драматичну фотосесію під назвою «Ні — анорексії», де Ізабель зображена оголеною. Вона захворіла, коли їй було тринадцять років. Маючи зріст сто шістдесят сантиметрів, на момент фотосесії вона важила 31 кілограм. В одному з інтерв’ю, яке можна знайти в інтернеті, Ізабель висловила свою зневагу до тих, хто подає цей трагічний психічний розлад як «стиль життя». На її думку, мова йде про пекло, яке переживаєш день у день.

Гадаю, що буде справедливим на завершення надати слово тим, хто особисто пережив цю хворобу. Наведені нижче розповіді — це уривки з листів, які писали юні пацієнтки лікарці Лаурі Далла Раджоне:

1. «Так я й знала! Так і є. Цього місяця в мене повернулися місячні. Я їх ненавиджу! Терпіти не можу! Перший, кого зустрічаю цього дня, мені говорить: “Овва, ти трішки погладшала!” Пішов ти, наче я сама не знаю! Досить! Не можу. Швидко до своєї кімнати. Спочатку б’юся об шафу, потім об стіну, об підлогу, щоб ніхто не чув. Тоді беруся за лезо, заганяю його собі глибше, у мовчанні. Хоча мені хочеться кричати. Розтрощити все довкола на дрібні шматочки, як ті, на які, як мені здається, розпадається моє тіло. Не хочу бачити себе, чути себе; навіть голосу свого, навіть подиху».

2. «Ось уже п’ять років, як я думаю лише про їжу, але зараз вже не можу; не знаю, чому, але більшість людей гадає, що моє життя — чудове, що всього в мене вдосталь; я й сама не знаю, чого мені не вистачає, знаю лише, що жити мені не хочеться... всього місяць тому з моїм зростом 1,53 важила 33 кг, а зараз, незважаючи на всі мої зусилля, розповніла і знову повернулася до 38–39. Мабуть, краще більше не зважуватися, вагівниця викликає в мене страх. “Їм” у день 5–6 маленьких порцій свіжого нежирного сиру, 400 грамів сухого печива, дві пляшки кефіру та пакунок вівсяних батончиків. Я написала “їм” у лапках, тому що насправді лише пополудні я постійно жую, а потім випльовую, бо зранку працюю; мені дуже соромно, але це як наркотик, я намагалася припинити, але не можу... ось уже два тижні, як в мене розпухли лімфовузли на шиї та під вухами, можливо, через це. Можете мені допомогти і як саме? Раніше я дуже боялася лягати до лікарні, але зараз думаю, що це мій єдиний порятунок. Благаю вас, будь ласка, не залишайте мене наодинці».

3. «Усе почалося з того, що після їжі я викликала в себе нудоту. Щоб не розповніти й усе таке. Щоб виплюнути всю ту їжу, яку я так терпіти не могла, яка споганила моє життя, яку я ненавиділа понад усе на світі. То було гарне відчуття. Відчуття перемоги, спроможності, свободи, легкості... Тоді я думала, що стала непереможною та недосяжною. Мені були підвладні їжа, моє тіло і, здавалося, весь світ навколо мене; я не почувалася щасливою, не почувалася добре: я почувалася спроможною. Та вже за кілька днів моє життя перетворилося на кошмар. Мій світ — мій таємний друг, моя схованка — перетворився на пастку: так, без запрошення чи попередження, прийшла до мене багатопричинна булімія. Я цілодобово напихала себе їжею, без обмежень і контролю. Щодня вживала проносне (до 40 разів на день), препарати для схуднення та сечогінні (15/30 на добу — всього від 50 до 80 пігулок на день). Я діяла майже несвідомо. Я не могла більше контролювати ні власне тіло, ні свої дії. Здавалося, що я спостерігала за собою збоку, як за іншою особою за склом. Хотіла припинити, хотіла допомогти сама собі, але не могла. Я втратила владу над власним життям».

4. Одна чотирнадцятирічна дівчинка у 2009 році написала таке: «Я не хочу ні достатку, ні грошей, не хочу навіть того, щоб інші пам’ятали чи забули про мене; хочу лише моє сьогодні, бо моє вчорашнє — як розбите на тисячі уламків люстерко. Дивлюся я на мої рани й кажу сама собі: сьогодні повинно було бути по-іншому, не треба було блювати, не треба було бити себе, різатися лезом, не треба було перетворювати свій сум на гнів».

Ні в кого не викликає сумнівів той факт, що ідеал надмірної худорлявості, який нав’язується сьогодні світом моди, призводить до страшних наслідків серед підлітків і молоді. Інакше кажучи, немає тих, хто стверджує, що проб­лема існує, і тих, що заперечує її існування. Є лише ті, хто говорить про неї, і ті, хто її замовчує. Останні не лише мовчать, ба хотіли б, щоб про це взагалі ніхто не згадував, а й продовжують нав’язувати образ жінки-вішака, або жінки-хворостинки, або жінки-цвяха. Багато хто задумається над таким питанням: чи можуть у світі моди перемагати й ставати вирішальними позиції, пов’язані з етичними проб­лемами або з відповідальністю та совістю у ставленні до інших? Виходячи з того, що я бачив і читав, — не думаю. Саме тому відчуваю щось на кшталт заздрощів до тих, хто, на відміну від мене та багатьох інших, вірить в існування Вищого Суду, перед яким після тимчасового перебування на Землі доведеться відповідати та платити високу ціну за свої гріхи всім тим, хто змусив страждати невинних, викликавши в них несправедливий і необґрунтований біль.

Про автора

Паоло Россі (1923–2012) — один з найвидатніших філософів італійської культури. Навчався в Анконі, Болоньї і Флоренції. Викладав історію філософії в Міланському університеті, Кальярі та Болоньї, працював редактором дитячої енциклопедії видавництва «Мондадорі», згодом оселився у Флоренції, отримав звання професора Флорентійського університету та став членом Академії Лінчеї.

Россі майже все життя займався історією філософії і науки, віддаючи перевагу XVI та XVII століттям, опублікував сотні нарисів і статей в італійських і провідних світових журналах. Курував серію «Історія ідей», був науковим редактором і рецензентом у десятках фахових міжнародних видань, у тому числі Європейському журналі філософії, Міжнародному історичному журналі та Методологічному психіатричному журналі і багатьох інших. У 1997 р. його призначили президентом «Італійського товариства вивчення відносин між наукою та літературою».

Примітки

1

Блаженний Авґустин. Сповідь, Х, 17.

(обратно)

2

L. Dalla Ragione, I. Dalla Ragione, Arboreal archeology. A diary of two fruit explorers, Perugia, Ali&No Editrice, 2008.

(обратно)

3

Roma, Il Pensiero Scientifico, 2005.

(обратно)

4

Nutrirsi dell’altro. Viaggio antropologico nell’inconscio alimen­tare // B. Coppola, P. D’Alconzo, E. De Conciliis, L’albero della cuccagna. Il cibo e la mente, Napoli, Cuen, 1997, pp. 93–166.

(обратно)

5

Torino, Einaudi.

(обратно)

6

http://siviaggia.it/viaggi/cibi-strani-disgustosi-mondo/119131/

(обратно)

7

R. Benedict, Modelli di cultura, Milano, Feltrinelli, 1960, p. 7.

(обратно)

8

F. Remotti, Prima lezione di antropologia, Roma-Bari, Laterza, 2000, pp. 153–155.

(обратно)

9

Емма Боніно — італійська державна та політична діячка, одна з провідних лідерів партії Італійських радикалів. Міністр закордонних справ Італії з 28 квітня 2013 р. по 22 лютого 2014 р. — Прим. пер.

(обратно)

10

Сайт, присвячений питанням харчування: www.treccani.it/site/Scuola/Zoom/Archivio/scuola_zoom04.htlm

(обратно)

11

Paris, Plon. Див. також K.E. Müller, Piccola etnologia del mangiare e del bere, Bologna, Il Mulino, 2005.

(обратно)

12

Bologna, Il Mulino, 1978.

(обратно)

13

Bologna, Il Mulino, 1980.

(обратно)

14

Milano, Garzanti, 1985.

(обратно)

15

Milano, Garzanti, 1985.

(обратно)

16

Джамбаттіста Віко — італійський філософ, історик та юрист XVIII ст., уродженець Неаполя. — Прим. пер.

(обратно)

17

Nuovo convivio. Storia e cultura dei piaceri della tavola nell’età moderna, Roma-Bari, Laterza, 1991; Convivio oggi. Storia e cultura dei piaceri della tavola nell’età contemporanea, Roma-Bari, Laterza, 1992; La fame e l’abbondanza. Storia dell’alimentazione in Europa, Roma-Bari, Laterza, 1993; з A. Capatti, La cucina italiana. Storia di una cultura, Roma-Bari, Laterza, 2005.

(обратно)

18

The hungary soul. Eating and the perfection of nature, New York, The Free Press, 1994. Див. також M. Livi Bacci, Popolazione e alimentazione. Saggio sulla storia demografica europea, Bologna, Il Mulino, 1987.

(обратно)

19

L’onnivoro. Il piacere di mangiare nella storia e nella scienza, Milano, Mondadori, 1992.

(обратно)

20

La distinzione. Critica sociale del gusto, Bologna, Il Mulino, 2001.

(обратно)

21

P. Scholliers (ред.), Food, Drink and Identity, Oxford, Berg, 2001.

(обратно)

22

The Anthropology of Food and Body. Gender, Meaning and Power, London-New York, Routledge, 1999.

(обратно)

23

Bologna, Il Mulino, 1985.

(обратно)

24

Food and Love. A Cultural History of East andWest, New York-London, Verso, 1998.

(обратно)

25

Lankavatara Sutra: A Mahayana text, вперше переклав англійською зі санскриту Дайсецу Тейтаро Судзукі, http://lirs.ru/do/lanka_eng/

(обратно)

26

http://www.my-bible.info/biblio/ukrainskaya-bibliya/evangelie-ot-matfeja.html. — Переклад Івана Огієнка. — Прим. пер.

(обратно)

27

Авґустин. Про користь посту, II.

(обратно)

28

https://w2.vatican.va/content/paul-vi/it/apost_constitutions/documents/hf_p-vi_apc_19660217_paenitemini.html

(обратно)

29

http://w2.vatican.va/content/john-paul-ii/it/angelus/2001/documents/hf_jp-ii_ang_20011209.html

(обратно)

30

http://w2.vatican.va/content/benedict-xvi/it/messages/lent/documents/hf_ben-xvi_mes_20081211_lent-2009.html. Див. N. Gori, Il digiuno e le religioni, в «L’Osservatore Romano», 6 березня 2009.

(обратно)

31

S. A. Russel, Fame. Una storia innaturale, Torino, Codice, 2006, p. 42.

(обратно)

32

E. Bianchi. Ha ancora senso il digiuno?, в «Avvenire», 8 березня 2009.

(обратно)

33

A. Zarri. Cibo e cristianesimo, в «I quaderni di MicroMega», додаток до № 5, 2004, с. 38–40.

(обратно)

34

www.clicmedicina.it/pagine-n-38/02115-verginita.htm.

(обратно)

35

Йозеф Алоїз Ратцинґер, папа Бенедикт XVI з 19 квітня 2005 року по 10 лютого 2013 року. — Прим. пер.

(обратно)

36

http://www.vatican.va/roman_curia/congregations/cfaith/documents/rc_con_cfaith_doc_20001130_messner_it.html

(обратно)

37

Roma-Bari, Laterza, 1987.

(обратно)

38

Milano, Feltrinelli, 2001.

(обратно)

39

Milano, Cortina, 1995.

(обратно)

40

C.W. Bynum, Sacro convivio, sacro digiuno: il significato religioso del cibo per le donne del Medioevo, Milano, Feltrinelli, 2001, p. 131.

(обратно)

41

Див. C. Casagrande, S. Vecchio, I sette vizi capitali. Storia dei peccati nel Medioevo, Torino, Einaudi, 2000, pp. 129, 133, 135.

(обратно)

42

Переклад Є. Дроб’язко. http://www.ae-lib.org.ua/texts/dante__divina_comedia__ua.htm#1-07. — Прим. пер.

(обратно)

43

Див. Bynum, Sacro convivio, sacro digiuno: il significato religioso del cibo per le donne del Medioevo, Milano, Feltrinelli, 2001, pp. 184–185.

(обратно)

44

Raimondo da Capua, Vitaе Catharinae Senensis, в Acta Sanctorum, par. 163, p. 903; див. Bynum, Sacro convivio, sacro digiuno, cit., p. 191.

(обратно)

45

Катерина Сієнська, Lettere, упорядковано П. Мішателі, Siena, Giuntini e Bentivoglio, 1913–1922, в 6 томах, том VI, 5–6; див. Bynum, Sacro convivio, sacro digiuno, cit., pp. 195–196.

(обратно)

46

Див. Bynum, Sacro convivio, sacro digiuno, cit., pp. 198.

(обратно)

47

R.M. Bell, La santa anoressia. Digiuno e misticismo dal Medioevo a oggi, Roma-Bari, Laterza, 1987, p. 72.

(обратно)

48

Veronica Giuliani, Il mio calvario. Autobiografia, з історично-критичними примітками Pietro Pizzicaria, Cittа di Castello, Monastero delle Cappuccine, 1976, pp. 174–175; Veronica Giuliani, Il Diario, Siena, Edizioni Cantagalli, 2002. Див. F.M. Salvatori, Vita di Santa Veronica Giuliani, abbadessa delle cappuccine in Santa Chiara di Castello, Roma, Tipografia Salviucci, 1839.

(обратно)

49

H. Müller, L’altalena del respiro, Milano, Feltrinelli, 2010, p. 21.

(обратно)

50

В. Гроссман, Tutto scorre… (Все тече...), Milano, Adelphi, 1987, p. 145.

(обратно)

51

S.A. Russell, Fame. Una storia innaturale, Torino, Codice, 2006, p. 12.

(обратно)

52

Müller, L’altalena del respiro, cit., p. 208.

(обратно)

53

www.wolrdwatch.org/node/6567

(обратно)

54

Historia Francorum, VII, 45.

(обратно)

55

Historiae, ред. H. Prou, Paris, 1886.

(обратно)

56

C.M. Cipolla, Contro un nemico invisibile. Epidemie e strutture sani­tarie nell’Italia del Rinascimento, Bologna, Il Mulino, 2007, pp. 34–36.

(обратно)

57

www.veganitalia.com/modules/news/article.php?storyid=1241

(обратно)

58

www.7doc.it/storia/35-la-peste.htlm

(обратно)

59

C.M. Cipolla, Storia economica dell’Europa pre-industriale, Bologna, Il Mulino, 2009, p. 256; див. також C.M. Cipolla, Saggi di storia economica e sociale, Bologna, Il Mulino, 1988.

(обратно)

60

Oxford, Oxford University Press, 1992.

(обратно)

61

Milano, Il Saggiatore, 1993.

(обратно)

62

htpp://cordis.europa.eu/fetch?caller=newslinkit_c&rcn=31230action=d

(обратно)

63

Russell, Fame. Una storia innaturale, cit., p. 196; пор. C. Woodham-Smith, Ireland 1845–49, London, Penguin Books, 1962; P. Gray, The Irish Famine, London, Thames & Hudson, 1995; J. Vernon, Hunger: A modern history, Cambridge (Mass.), Belknap, 2007.

(обратно)

64

www.rcnzonline.com/fnf/a122.htm

(обратно)

65

Див. Russell, Fame. Una storia innaturale, cit., p. 149.

(обратно)

66

La rivoluzione della fame. Cina 1958–1962: la carestia segreta, Milano, Il Saggiatore, 1998.

(обратно)

67

J. Chang, Cigni selvatici, Milano, Longanesi, 1994, pp. 293–295.

(обратно)

68

Див. A. Applebaum, Gulag. Storia dei campi di concentramento sovietici, Milano, Mondadori, 2004; http://coalova.itimajo.it/ebook/mostra/t102.htm. Див. також О. Солженіцин, Архіпелаг ГУЛАГ.

(обратно)

69

В. Шаламов, I racconti della Kolyma, Milano, Adelphi, 1995, pp. 444–445.

(обратно)

70

S. Pankhurst, The suffrage movement: An intimate account of persons and ideals, London, Virago, 1991, pp. 442–444.

(обратно)

71

Див. S.A. Russell, Fame. Una storia innaturale, Torino, Codice, 2006, pp. 78–79.

(обратно)

72

Russell, Fame. Una storia innaturale, cit., p. 80.

(обратно)

73

www.partitodemocratico.it/dettaglio/103198/noi_il_caso_eutelia_e_gli_appetiti_mediaset

(обратно)

74

M. de Montaigne, Saggi, ред. F. Garavini, Milano, Mondadori, 1970, pp. 272, 278.

(обратно)

75

J. Swift, Una modesta proposta e altre satire, Milano, Rizzoli, 1997, p. 103.

(обратно)

76

S. Freud, Opere, Torino, Boringhieri, 1982 ss., VI, p. 406; VII, p. 569; VIII, pp. 510, 256; пор. F.J. Sulloway, Freud biologo della psiche: al di lа della leggenda psicoanalitica, Milano, Feltrinelli, 1982, pp. 218–225; 285–293; 419–434.

(обратно)

77

J. Laplanche, J.B. Pontalis, Enciclopedia della psicoanalisi, Roma-Bari, Laterza, 1981, p. 233.

(обратно)

78

Страви — бобовий суп, морський окунь а ля Веракруз, енчилада. — Прим. ред.

(обратно)

79

I. Calvino, Sotto il sole giaguaro, Milano, Mondadori, 2002, p. 48.

(обратно)

80

Див. M.C. Pincherle, E. Finazzi-Agrò (ред.), La cultura canni­bale. Oswald de Andrade: da Pau-Brasil al Manifesto antropofago, Roma, Meltemi, 1999 (переклад та примітки Марії Катерини Піншерле, висновки Гектора Фінацці-Аґро). Див. також L. Monfredini, Il Cannibalismo, Milano, Xenia, 2002.

(обратно)

81

G. Manin, Тra macumbe e cannibalismo, ecco l’«appetito» di Rablais, в «Corriere della Sera», 19 квітня 1996.

(обратно)

82

La leggenda del Pueblo cannibali, в «Darwin», 17, січень–лютий 2007, сс. 44–54, першоджерело «American Scientist», том 94, 2006, сс. 254–261.

(обратно)

83

M.G. Muzzarelli, F. Tarozzi, Donne e cibo, Milano, Bruno Mondadori, 2003, pp. 62–63.

(обратно)

84

Див. G. Cantarella, Principi e corti. L’Europa del XII secolo, Torino, Einaudi, 1997, pp. 31–32 та G. Cantarella, Cosa bolle in pentola, в «Medioevo», лютий 2002, сс. 62–66.

(обратно)

85

Джованні Боккаччо. Декамерон. З італійської переклав Микола Лукаш. — Київ, 1969. — 664 с. — Прим. пер.

(обратно)

86

Там само. — Прим. пер.

(обратно)

87

Див., наприклад, M. Di Maio, Il cuore mangiato: storia di un tempo letterario dal Medioevo all’Ottocento, Milano, Guerini e Associati, 1996.

(обратно)

88

Див. C. Clément, Lévi-Strauss, Roma, Meltemi, 2004, p. 89.

(обратно)

89

J. Chang, Cigni selvatici, Milano, Longanesi, 1994, p. 297.

(обратно)

90

H.E. Salisbury, I novecento giorno: assedio di Leningrado, Milano, Bompiani, 1969, p. 128.

(обратно)

91

N. Werth, L’isola dei cannibali. Siberia, 1933: una storia di orrore all’interno dell’arcipelago gulag, Milano, Corbaccio, 2007.

(обратно)

92

J. Miles, La zattera della Medusa, Roma, Nutrimenti, 2010.

(обратно)

93

Napoli, Pironti, 1985.

(обратно)

94

Див. G. Martinotti, La Francia rimanda a casa il giapponese cannibale, в «la Repubblica», 22 травня 1984.

(обратно)

95

P. Lombardi, Streghe, spettri e lupi mannari. L’«arte maledetta» in Europa tra Cinquecento e Seicento, Torino, Utet Libreria, 2008, p. 128.

(обратно)

96

Сюжет «дикого полювання» був поширений в Європі. У Бретані це полювання називали «царським», у Ельзасі — «диким», у Саксонії та Вестфалії — «чорним», у Північній Німеччині — «полюванням Вотана». Франки учасників цього полювання називали La Mesnie Hellequin («почет Еллекіна»). Вважається, що уявлення про дике полювання походять від кельтської та германської язичницької міфології и пов’язані з легендами про воїнство мерців, які мчать небом або землею на чолі з Одіном. — Прим. ред.

(обратно)

97

J.C. Schmitt, Les Revenantes. Le vivant et les moris dans la societé médiévale, Paris, Gallimard, 1994, p. 65.

(обратно)

98

A. Toaff, Il vino e la carne. Una comunità ebraica nel Medioevo, Bologna, Il Mulino, 1989, p. 152; варто уваги R. Taradei, L’accusa del sangue: storia politica di un mito antisemita, Roma, Editori Riuniti, 2002. Див. також A. Toaff, Mangiare alla giudia. Cucine ebraiche dal Rinascimento all’età moderna, Bologna, Il Mulino, 2011 (II ed.); A. Toaff, Pasque di sangue. Ebrei d’Europa e omicidi rituali, Bologna, Il Mulino, 2008.

(обратно)

99

Torino, Bollati Boringhieri, 2007.

(обратно)

100

Milano, Comunità, 1973.

(обратно)

101

F. Faeta, La rappresentazione del sangue in un rito di flagellazione a Nocera Terinese. Scrittura, teatro, immagine, в G. Schiavoni (ред.), Il piacere della paura. Dracula e il crepuscolo della dignità umana, Torino, Edizioni dell’Orso, 1995, pp. 57–67.

(обратно)

102

Ернесто Адамо Біньямі (Ernesto Adamo Bignami) (1903–1958) — вчений, викладач, засновник однойменного видавництва, що публікує кишенькові довідники у м’якій обкладинці, в яких зазвичай у вигляді схем і таблиць викладено основи певного шкільного предмету (фізика, хімія тощо) або певної теми (наприклад, короткий огляд «Божественної комедії» Данте). Ідея засновника полягала в тому, щоб дати учням і студентам інструмент для швидкого повторення вивченого. На жаль, багато хто користується ним замість отримання поглиблених знань. Студенти називають ці довідники та посібники «біньяміні» за назвою видавництва. — Прим. пер.

(обратно)

103

www.censur.org./ 2006/tesi_cosenza/vampiro.htm

(обратно)

104

http://vampiria.forumcommunity.net/?t=8375673

(обратно)

105

Див. www.twilightitalia.com

(обратно)

106

K. Marx, Il capitale, Roma, Editori Riuniti, 3 vol., 1970, I, p. 253; P. P. Pasolini, Il perché di questa rubrica, в Il Caos, Roma, Editori Riuniti, 1979, p. 39; див. F. Giovannini, Il libro dei vampiri: dal mito di Dracula alla presenza quotidiana, Milano, Dedalo, 1997.

(обратно)

107

La stirpe di Dracula. Indagine sul vampirismo dall’antichità ai nostri giorni, Milano, Mondadori, 1997; Cattolici, antisemitismo e sangue. Il mito dell’omicidio rituale, Milano, Sugarco, 2004.

(обратно)

108

Il libro dei vampiri, cit.

(обратно)

109

L’accusa del sangue: il processo agli ebrei di Damasco; metamorfosi del vampiro in Germania, Milano, Communità, 1973; пізніше нове видання під назвою Ripensare l’accusa del sangue. La macchina mitologica antisemita, Torino, Bollati Boringhieri, 2007.

(обратно)

110

http://webwinefood.corriere.it/2010/05/slow_food_nasce_il_partito_del.htlm

(обратно)

111

A. Guigoni, Food, Drink and Identity, в «Europaea», VII, 1–2, 2001, pp. 209–211; Per una etnografia del quotidiano, www.fortepiano.it/PagineDelTempo/Materiali/pdtmat027.htm

(обратно)

112

New York, Broadway Books, 2000.

(обратно)

113

C. Platania, Labirinti del gusto: dalla cucina degli dèi all’hamburger di McDonald, Bari, Dedalo, 2008, pp. 10–11, на сторінці 138 виявляється, що вислів належить П’єтро Барселлоні.

(обратно)

114

C. Platania, Labirinti del gusto: dalla cucina degli dèi all’hamburger di McDonald, cit. p. 129, 143; див. також M. Pollan, Il dilemma dell’onnivoro, Milano, Adelphi, 2008; G.P. Biasin, I sapori della modernità, Cibo e romanzo, Bologna, Il Mulino, 1996.

(обратно)

115

London, Portobello.

(обратно)

116

R.C. Patel, Stuffed and starved: Markets, power and the ridde battle for the world food system, London, Portobello, pp. 20, 21, 79.

(обратно)

117

P. Ariès, I figli di McDonalds: la globalizzazione dell’hamburger, Bari, Dedalo, 2000, p. 130.

(обратно)

118

Ibidem, pp. 8, 9–11, 15, 24.

(обратно)

119

Ibidem, pp. 196–197.

(обратно)

120

Детальніше див.: Мак-Люен Маршалл. Галактика Ґутенберґа: Становлення людини друкованої книги. — Київ: Ніка-Центр, 2015. — Прим. ред.

(обратно)

121

K. Marx, F. Engels, Opere scelte, ред. L. Gruppi, Roma, Editori Riuniti, pp. 295–296.

(обратно)

122

Ibidem, p. 295.

(обратно)

123

Див. P. Berizzi, Pasta, sugo e mozzarella, 60 milliardi mangiati dal finto made in Italy, в «la Repubblica», 3 вересня 2010.

(обратно)

124

Див. P.C. Conti, La leggenda del buon cibo italiano e altri miti alimentari contemporanei, Roma, Fazi, 2008.

(обратно)

125

T. Hobbes, Leviatano, Roma-Bari, Laterza, 1974, p. 110.

(обратно)

126

P. P. Pasolini, Il vuoto di potere in Italia, в «Corriere della Sera», від 1 лютого 1975.

(обратно)

127

P. P. Pasolini, Predicano in un deserto i profeti dell’Apocalisse, в «Il Tempo», від 6 грудня 1974.

(обратно)

128

P. P. Pasolini, Poesie e appunti per un dibattito dell’Unità, в «Feltrinelli», від 5 січня 1974.

(обратно)

129

L’uomo, la sua natura e il suo posto nel mondo, Milano, Feltrinelli, 1983.

(обратно)

130

O. Marquard, Apologia del caso, Bologna, Il Mulino, 1991, pp. 131–134.

(обратно)

131

Regimi alimentari, condizioni igieniche, epidemie nelle Marche dell’Ottocento, Urbino, Argalia, 1977; Miseria e malattie nel XIX secolo. I ceti popolari nell’Italia centrale fra tifo petecchiale e pellagra, Milano, Angeli, 1979; Nuove epidemie antiche paure. Uomini e colera nell’Ottocento, Milano, Angeli, 1986.

(обратно)

132

Milano, Bruno Mondadori, 1999 (1-ше видання 1992 р.).

(обратно)

133

P. Sorcinelli, Gli italiani e il cibo. Dalla polenta ai cracker, Milano, Bruno Mondadori, 1999, p. 184.

(обратно)

134

P. Sorcinelli, Breve storia sociale dell’alimentazione, www.tumangiabene.it/approfondirea.htm

(обратно)

135

P. Sorcinelli, Gli italiani e il cibo. Dalla polenta ai cracker, cit., pp. 31–32.

(обратно)

136

АА.VV., Il cibo e l’impegno, в «I quaderni di MicroMega», додаток до № 4, 2004; АА.VV., Il cibo e l’impegno/2, в «I quaderni di MicroMega», додаток до № 5, 2004.

(обратно)

137

Клаудіо Маґріс — італійський письменник і журналіст. Тут маємо посилання на його відому статтю у газеті «Courriere della Sera» від 31 липня 2007 року, де він говорить про постійну нездатність італійских лівих сил дійти згоди навіть у тому випадку, коли вони очолюють уряд: «Міністри, що нападають на уряд, — це все одно, що письменники, які відмовляються від власних книжок». На думку автора це свідчить про їхній «веселий заклик до поразки». — Прим. пер.

(обратно)

138

Див. F. Sala, Gli ogm sono davvero pericolosi?, Roma-Bari, Laterza, 2005, p. 54.

(обратно)

139

Paris, O. Jacob.

(обратно)

140

Torino, Bollati Boringhieri.

(обратно)

141

www.teatronaturale.it/articolo/1416.htlm (C. Baltini Roversi).

(обратно)

142

Див. A. Holley, Il cervello goloso, Torino, Bollati Boringhieri, 2009, pp. 13–14, 20–21, 37, 45, 48, 64, 73, 96, 105, 185, 187, 190, 191. Див. також F. Rigotti, Gola. La passione dell’ingordigia, Bologna, Il Mulino, 2008; G.M. Zucco, Anomalies in cognition: Olfactory memory, в «European Psychologist», vol. 8, June 2003, pp. 78–86.

(обратно)

143

Bologna, Il Mulino, 2007 р.

(обратно)

144

www.trecciani.it/site/Scuola/Zoom/alimentazione/djalmavitali.pdf

(обратно)

145

Див. O. Borsello, V. Di Francesco, L’alimentazione, Bologna, Il Mulino, 2007, pp. 82, 100, 101.

(обратно)

146

Obesity and mortality: A review of the epidemiological data, в «American Journal of Clinical Nutrition», 1997 (Додаток).

(обратно)

147

Obesità: una silenziosa epidemia, інтерв’ю Е.Мікучи, www.romasette.it, від 1 грудня 2010.

(обратно)

148

G. Taubes, The soft science of dietary fat, в «Science», 2001, 291, p. 2536.

(обратно)

149

A. Holley, Il cervello goloso, cit., p. 200.

(обратно)

150

M. D. Grmek, Le malattie all’alba della civiltà occidentale, Bologna, Il Mulino, 2011.

(обратно)

151

La politica dell’esperienza, Milano, Feltrinelli, 1968; Nodi, Torino, Einaudi, 1974.

(обратно)

152

www.ana-by-choice.com

(обратно)

153

www.sirc.org/articles/totally_in_control.shtml

(обратно)

154

www.anoressia-bulimia.it/wp.content/uploads/2008/03/ricerca_sul_fenomeno_proana_ausl_reggio_emilia.pdf

(обратно)

155

Cambridge (Mass.), Harvard University Press, 1978.

(обратно)

156

M. Recalcati, Fame, sazietà e amgoscia, в «Kainos», 2007, № 7, fame/sazietà: www.kainos.it/numero7/ricerche/recalcati.htlm. Див. також M. Recalcati, L’ultima cena: anoressia a bulimia, Milano, Bruno Mondadori, 2007.

(обратно)

157

P. Bianchini, L. Dalla Ragione, Il cuscino di Viola. Dal corpo nemico al corpo consapevole, Reggio Emilia, Diabasis, 2006, p. 67.

(обратно)

158

www.ranska.net/musiques-francophones

(обратно)

159

G. Corbellini, Breve storia delle idee di salute e malattia, Roma, Carocci, 2004, pp. 118–119.

(обратно)

160

M. Cuzzolaro, F. Piccolo, A.M. Speranza, Anoressia, bulimia, obesità: disturbi dell’alimentazione e del peso corporeo da 0 a 14 anni, Roma, Carocci, 2009, p. 28.

(обратно)

161

E. Riva (ред.), L’autostima allo specchio: la prevenzione dei disturbi del comportamento alimentare in adolescenza, Milano, Franco Angeli, 2007, p. 121.

(обратно)

162

Див. A.E. Becker, R.A. Burwell, S.E. Gilman, D.B. Herzog, P. Hamburg, Eating behaviours and attitudes following prolonged exposure to television among atoni Fijian adolscent girls, в «British Journal of Psychiatry», 2002, 180, pp. 509–514.

(обратно)

163

M. Cuzzolaro, Anoressie e bulimie, Bologna, Il Mulino, 2004, p. 39.

(обратно)

164

http://qn.quotidiano.net/2000/04/16/803920-Addio-baby-top.shtml

(обратно)

165

Roma, Donzelli, 2007.

(обратно)

166

«Il Sole 24 Ore della Domenica», 31 грудня 2006.

(обратно)

167

www.onewoman.it/21/09/2010/il-marchio-elena-miro-escluso-dalle’sfilate-milanesi-stop-alle-modelle-dalla-44-in-su/

(обратно)

Оглавление

Подорож у світ ідей

Присвята

I. Про книжку

II. Ідеї

III. Природа

IV. Культура

V. Їсти: між природою та культурою

VI. Голодування

VII. Піст і святість

VIII. Голод

IX. Голодні страйки

X. Канібали

XI. Вампіри

XII. Їжа як манія

XIII. Апокаліптичні прогнози глобалізації

XIV. Примітивізм

XV. А раніше їжа була натуральною?

XVI. Мозок-ласун та ожиріння

XVII. Епохальні захворювання

XVIII. Культ Ани

XIX. Мода та виснаження

Про автора

*** Примечания ***