Новелі (видання 1898 року) [Едґар Аллан По] (fb2) читать онлайн

Літературно-артистичні новини

Книжка II

Едґар По

НОВЕЛІ

З англійського переклав Іван Петрушевич

Видавництво М. Заячківського

З нар. друкарні Ст. Манєцкого і Спілки.

Львів. (Хотель Жоржа).

1898

В МАЛЬШТРОМІ

Дороги Бога в природі і в провидіню не похожі на наші дороги, а ділам Єго ні величю, ні глибиною, ні непроглядностю, ніяк не дорівнають діла наших рук, не глибші від криниці Демокріта.

Джозеф Ґлєнвіль.

От ми й на самім шпили найвисшої кручі. Старець, бачилось, від утоми хвилю не міг добути з себе слова.

«Не давно ще, — промовив згодом, — я міг був провести вас отсею дорогою негірше мого наймолодшого сина. Та, буде тому три роки, приключила ся мені пригода, яка до того часу ніколи ще смертному чоловікови не приключала ся — або якої бодай ніхто ще не пережив, щоб міг єї другому оповісти.

Шість годин того смертного страху, що я єго тогді зажив, зломили моє тіло, мого духа. Вам видить ся, що я дуже старий. Та ні, не так. Досить було одного дня, і то не цілого, щоб сей як вуголь чорний волос перемінив ся на білий, щоб мої члени завяли, а нерви розстроїли ся так, що тремчу при найменшім напруженю, тіни лякаю ся. Чи знаєте! я ледви можу глянути поза сей невеличкий камінь без завороту голови».

«Невеличкий камінь», що на єго крайчику він байдужно ляг був спочити — так, що тяжша половина єго тіла звисала над пропастю, а друга ліктем підперта держала ся край самого стрімкого берега, — той — кажу — «невеличкий камінь», а радше гладкий щовб чорної блискучої скелі, піднимав ся яких пятнайцять або шіснайцять сот стіп понад скалисту, під нами отворену пропасть. Ніщо не спонукало-б мене хочби на дванайцять ліктів наблизити ся до єї берега. Мене на правду так затрівожило небезпечне положенє мого товариша, що я ниць припав до землі, вхопив ся сусідних корчів і не важив ся навіть поглянути в гору на небо. Я даром трібував оперти ся вражіню, будьтоби гора хитала ся в основах від скаженого вітру. Минула хвиля, заки я зважив ся сісти і поглянути перед себе.

«Вам би конче позбути ся сих химер, — сказав провідник, — бо я привів вас сюди, щоб ви краще могли придивити ся сцені, на якій відограла ся згадана мною подія, та щоб вам розказати пригоду саме в виду сего місця.

Ось тут, — говорив він дальше докладним, властивим єму способом, — ось тут ми на самім норвежськім побережи, під шістьдесятим і восьмим степенем північної ширини, в великій північній країні Нордланду, в страшній околици Лофодена*^[1]. Гора, що на єї вершку сидимо, зветь ся Хмарна Гельзеґґен. А тепер підойміть ся трохи висше, — держіть ся трави, коли вам голова крутить ся — так! — і погляньте на пасмо піни під нами, на мори».

Я поглянув мов не свій. Побачив далекий простір моря і такі чорні води, що пригадали мені оповіданє нубійського землеписця про mare tenebrarum* — вид такий понурий, що й людська уява не здобудеть ся на жалібнійшу картину. Праворуч і ліворуч, як далеко займити оком, мов грізні береги сьвіта, простягали ся пасма грізно-чорних, стрімких скель, а їх понурі зариси тим яркійше виступали на тлі ясної піни, що з зойком і стонами розбивала о них свою буйно розвіяну гриву. Саме напротив півострова, що на єго вершку ми стояли, виднів на мори малий, пустий остров в віддаленю яких п’яти-шести миль, хоч при розгуку филь, що єго обливали, мож було хиба лиш догадуватись, де він саме лежить; дві милі близше до берега мрів другий менший остров, пустий, дикий і окружений в дальших то близших відступах вінком темних скель

Вид моря на просторі поміж дальшим островом і берегом мав у собі щось незвичайного. Хоч як раз в сторону берега дув такий сильний вітер, що далеко на повнім мори плинучий двощогловець був приневолений опустити вітрила і раз в раз поринав під напором вод, все ж таки не було тут і сліду правильних филь. Був радше якийсь короткий, уриваний, сердитий вир, що, сям і там піднимаючись, гнав то з вітром то знов проти вітру. Піна виступала лиш при самих скелях.

«Отсей, бачите, остров, — почав знову старець,— зветь ся в Норвежців Вер. Сей по середині Моско. Онтой, милю на північ, Амбарен. А там лежать Айлазен, Ґотгольм, Кайльдгельм, Сварвен і Букгольм. Дальше, між Моском і Вером. лежать Оттергольм, Флімен, Зандфлєзен і Штокгольм. Се вірні назви місцевостий. Та чому я вважав потрібним назвати іх, того ні я ні ви не вгадаємо. Чи чуєте що? Бачите яку зміну в воді?»

Ми стояли вже яких десять хвиль на шпили Гельзеґґена, а зайшли сюди від сторони Лофодів, так що не бачили ні крайчика моря, поки з самого шпиля не відкрило ся воно ціле перед нашими очима. Коли старець говорив, я почув голосний гук, мов рев великого стада буйволів на американських степах. В тій самій хвили замітив, що так зване в моряків «колихане» моря перемінило ся під нами в струю всхідного напряму. Через пять хвиль ціле море, аж по Вер, розгукало ся з непоздержним шалом. Та найбільшої сили набрав єго колот між Моском і берегом. Тут широка струя води завертала, ділячи ся на тисячні поперечні течії, закипала нагле божевільним колотом, дула ся, клекотіла, шуміла, кружила в великанських круговоротах і переливала ся на всхід зі скоростю, якої води набирають лиш при стрімких спадах.

В кілька хвиль вид сцени зовсім змінив ся. Ціла поверхня вигладила ся, водовороти щезали один по другім, а дивні пасма піни иоявили ся рівночасно там, де перше зовсім не було іх видко. Пасма ті витягали ся помалу на значну довготу, лучили ся з собою, і притягаючи до себе верткі круговороти, неначе зливали ся в один великий вир. Нагле, зовсім нагле, він появив ся в дуже різких зарисах в крузі більше як милевого прорізу. Беріг круговороту визначав ся широким поясом блискучої піни. Та найменша єї крихта не спадала в горло страшної лійки, а єї нутро, як глибоко засягло око. було гладке, блискуче. Як смола чорні стіни водні, похилені до виднокруга на яких сорок пять степенів, вертіли ся без впину кільцем з шаленим розгоном, а вітер доносив відтам прошиваючий голос ніби крику, ніби стону, якого не видає навіть могучий водопад Ніяґари в своій грізній аґонії.

Гора дрожала в основах, скеля хитала ся. Я припав ниць до землі і в приступі нервового жаху вхопив ся нікчемного зела.

«Се, — сказав я врешті до старця, — се ніщо иньше, як великий вир Мальштрому».

«Так єго часом звуть, — сказав старий, — в нас Норвежців він зветь ся Москоштром від недалекого острова Моско».

Звичайні оповіданя про сей водоворот зовсім не приготовили мене на те, що мені довело ся бачити. Оповіданє Йонаса Рамуса*, з поміж всіх ще може найдокладнійше, не в силі дати найменшого понятя ні про велич, ні про грозу тої невиданої сцени, яка до глибини душі жахом пронимає очевидця. Не можу знати, а якого місця згаданий письменник бачив се і під яку пору, та певне, що ані з вершка Гельзеґґена, ані в часі бурі. Все-ж таки деякі уступи того опису варто повторити для самих подробиць, хоч вони ледви чи зможуть подати слабий образ видовища.

«Між Лофоденом а Моском, — кажеть ся в тому описі, — вода буде трийцять і шість до сорока сажнів завглибшки. Та по другім боці, близше до Веру, глибінь меншає так, що навіть не дає свобідного переїзду кораблям, без нараженя іх на розбитє хочби й при найкрасшій погоді. В часі припливу, між Лофоденом а Моском струя вдаряє о беріг з сердитим розгоном. З ревом розгукавого припливу не рівнати ся шумови найголоснійшого і найстрашнійшого водопаду. Гук єго несеть ся кілька миль навкруги. Его нетри чи челюсти такі глибокі і обширні, що захоплеиий ними корабель нехибне провалюєть ся на саме дно, де о скелі торощить ся на кусні. Скоро вода втихомирить ся, кусні корабля випливають на верх. Та хвилі тишини наступають лиш при зміні припливу і відпливу, в погідну пору і тревають всего чверть години, поки гроза не почне постепенно вертати.

В часі найбільшого розгуку струї, коли єї лють скріпить ся підчас бурі, небезпечно наближати ся до неї на норвежську милю*. Човни, яхти і кораблі пропадали в наслідок того, що, несчувши ся, попадали в обсяг єї власти. Нераз теж буває, що валені, надто наблизившися до струї, улягають єї напорови. Годі описати, як вони тогді даром силують ся освободити, як вони ревуть та скиглять. Одного разу медвідь трібував переплисти з Лофодена до Моско. та захоплений струєю пішов на дно. Ревів так, що було єго чути аж на беріг. Пірвані струєю великі пні смерек, та соснові галузи, випливали такі поторощені і покручені, як коли-б були порослі щітиною. Наглядний се доказ, що дно покрите крутими скелями, поміж якими вертить всім на всі боки течія. Що шість годин струя, відповідно до припливу і відпливу, стає то плитша то глибша. Року 1645, в неділю sexagesima* досьвіта, лютувала з таким гуком і з такою силою, що на побережи навіть камінє з домів розсипало ся».

Що до глибини води, то зовсім не розумію, як мож було змірити єї в безпосереднім сусідстві пропасти. Тих «сорок сажнів» відносить ся певно лиш до частини каналу при самім березі Моско, або Лофодів. Глибина в центрі Москоштрому певно без порівнаня більша. На се не треба красшого доказу, як хочби косого погляду у безодню виру з найвисшої скелі Гельзеґґена. Коли я з того шпиля дивив ся на ревучий в низу Флєґетон*, мене прямо сьмішила наївність благородного добродія Йонаса Рамуса, що неімовірними небилицями вважає анекдоти про валенів та про медведя. Для мене було зовсім ясним, що скоро-б найбільший навіть корабель, перепливаючи туди, попав ся в обсяг тії погубної сили, він міг би їй оперти ся так само, як перце хуртовині і мусівби пійти на дно з усім своїм крамом.

Проби поясненя того феномена, що, як пригадую собі, з першу промовляли сильно до мого пересьвідченя, показали ся мені тепер в зовсім иньшім сьвітлі і вже мене не вдоволяли. Загальна гадка така, що той водоворот, подібно як і три менші між островами Феррое, має своє жерело виключно у взаімнім напорі филь, які в часі припливу і відпливу піднимають ся і опадають, вдаряють собою о скелі і кручі і здавлені між ними переливають ся неначе водопад. Чим висше піднимаєть ся струя, тим глибше приходить ся їй падати. А се й причина водовороту або пропасти, що, як відомо з меньших досьвідів, захоплює все з нечуваною силою.

Отеє слова «Британської Енциклопедиї». Кірхер*, і иньші уявляють собі, будьтоби в центрі Мальштрому отвирала ся безодня, що сягає десь дуже далеко, — може й до Ботнійського заливу, як се в однім місци рішучо натякаєть ся. Ся думка, хоч і яка непевна, підходила найбільше під мої здогади в хвили, коли я вдивлявся у Мальштром. Тим то здивувало мене доволі, коли я, висказавши єї провідникову, почув, що вона, правда, найбільше популярна й поміж Норвежцями, але сам він не йме їй віри. Про висше наведену гадку сказав просто, що єї не розуміє. І в сім я з ним вповні згодив ся, бо зовсім понятна на папери, в виду того гуку і тої пропасти вона стає незрозуміла й виходить на просту нісенітницю.

«Тепер ви бачили добре водоворот, — сказав старець. — Коли схочете обійти сю скелю і скрити ся за нею від вітру і реву вод, що аж глушать вуха, розповім вам одну історию, аби знали, що і я можу дещо знати про Мальштром».

Я усадовив ся, так як він бажав. Він почав:

«Був у нас, в мене і в двох моїх братів, колись човен з двома щоглами до сімдесяти тон клажі й на нім ловили ми звичайно рибу коло Веру, між островами, з того боку Моско. На всіх морських шипотах у відповідну пору* ловля риб добра, скоро лиш є в кого відвага зважити ся на неї. Та на всіх мешканців Лофодського побережа лиш нас трох було таких, що пускали ся до згаданих островів і зробили собі з того ремесло. Звичайні місця ловлі риб лежать значно низше на полудни; тамки ловить ся риба цілий день без великого небезпеченьства. Тому й пливуть туди найохотнійше. В місцях, що ми їх собі вибрали, тут висше поміж скелями, ловили ся не лиш ліпші роди риб, але й богато більше, так що в нас часто за день було більше риби, ніж в боязкого рибака призбиралось за тиждень. От і пускали ся ми на ту дійсне розпучливу спекуляцию, — наражуванє житя заступало нам працю, а відвага ставала за капітал.

Човен держало ся в однім заливі на побережи, відси яких пять (англійських) миль в гору. А був у нас звичай користати в часі погоди з пятнайцяти хвилевої тишини, перехапувати ся через сей канал Моско, ген по визше водовороту, а там закидати якір десь коло Оттергольму або Зандфлєзена, де течія не така напрасна, як де инде. Там оставали ми звичайно аж до нової тишини; тогді і піднимали якір і вертали домів. Ми ніколи не пускали ся на таку виправу без прихильного бічного вітру й не маючи певности, що він не устане до нашого повороту. І мало коли в тім перечислювались. За шість років всего два рази прийшло ся нам простояти цілу ніч на якорі із за мертвецької тишини, яка в сих сторонах панує рідко Раз випало нам просидіти тамки трохи не тиждень о смертнім голоді, завдяки бури, що зірвала ся по нашім приїзді й не давала подумати навіть про те, щоб мож було перебрати ся через розбурханий канал. А то було-б нас мимо всякої обережности загнало на отверте море, бо струя вертіла нами з такою силою, що ми врешті раді не раді витягнули якір. Та, на щастє, попались в одну з тих безчисленних поперечних течій, що то нині появляють ся тут, завтра там, і та занесла нас до захищеного від вітру Флімен, де нам пощастилось висісти.

Я і в двайцятій части не вспів би розповісти вам про ті труди, яких ми там зазнали. Там і в погідну пору не дуже то безпечно, та нам в часі самого Мальштрому все щастило ся; ми виминали єго без пригоди. А таки нераз душа була вже на рамени зі страху, щоб не опинити ся там на хвилю перед або по тишині. Часом, коли ми випливали, вітер не був такий сильний, як нам здавало ся. І тогді нам зовсім не так плило ся, як бажало ся; струя не давала кермувати човном. В старшого брата був син літ вісімнайцяти, в мене — два спорі вже хлопці. В таких хвилях вони були-б нам дуже придали ся, чи то при веслах, чи пізнійше, при самій вже ловли. Та самі йдучи на загибіль, ми не мали якось серця наражати і молодих на те небезпеченство — бо, нехай там каже, що хто хоче, небезпеченство тут стравді грозило страшне.

За пару днів мине саме три роки від хвилі, коли се, що вам оповідаю, приключило ся. Було то 10 липня 18... р., а дня того не забуде ніхто в сій части сьвіта. Лютувала тогді найстрашнійша буря, яку небо зіслало доси коли-не-будь на землю. А таки цілий ранок, ба ще й з полудня віяло легким, рівним леготом від полудневого заходу. Сонце сьвітило так ясно, що найстарший між нами моряк не був би зміркував наперед того, що потім наступило

В трійку — я з моіми двома братами, переплили ми коло другої години до островів, і наклали в короткім часі трохи не повний човен добрих риб, що того дня, як ми те всі запримітили, появили ся в значно більшій скількости ніж коли. Сема була саме на моїм годиннику, коли ми підняли якір і пустили ся домів, щоб за тишини перебрати ся через найприкрійшу часть струїі. А тишина — се ми знали — мала тревати до восьмої.

Ми рушили з вітром, який саме зняв ся і мчали ся з ним довший час, не думаючи навіть нро ніяке небезпеченство, бо сподіватись єго дійсно не було найменшої підстави. Аж тут нараз завертає нас вітер від сторони Ґельзеґґена. Пригода вечувана — яка доси не приключила ся нам ще ніколи. Стало нам трохи моторошно. І не знати саме чому. Ми під вітер розпустили вітрила, та филі зовсім не пускали нас з місця. І саме мав я вже порадити, щоб знову закинути якір, коли позад себе оглянувшись, ми побачили цілий овид сповитий хмарами дивної мідної барви, хмарами, що росли з нечувавою скоростю.

Рівночасно й вітер, що віяв нам в очи, устав і ми серед мертвої тиші почали тиняти ся то сям то там. Все-ж таки не трівало воно так довго, щоб ми мали час застановитись над тим. Не більше як через хвилю захопила нас буря, а в дві хвилі вона затемвила весь овид. В наслідок того, як і в наслідок нависшої імли стало так темно, що ми в човні не могли себе бачити.

Божевільний хиба силувався-б описати гураґан, який тогді зірвав ся. Найстарші моряки в Норвеґії не затямили чогось подібного. Ми постягали були вітрила, ще заки захопила нас буря, але оба наші щогли мов пилкою відтяті відпали по першім напорі. Один з них забрав з собою і мого молодшого брата, що приляг був до него для безпеченства.

Наш човен був найлекшим судном, яке колисалось коли-не будь на водах. Мав зовсім криту палубу і лиш з переду мале віко, що ми єго все перепливаючи через течію розбурханих филь, запирали для безпеченства. Інакше ми були-б пропащі, бувши чималий час цілком під водою. Не знаю, як мій старший брат спас ся. Дізнати ся про се не довело ся мені вже ніколи. Сам я, відіпнявши лиш переднє вітрило, припав до палуби, запер ся ногою о вузку листву край човна, а руками вхопив ся верівки відпередної щогли.

Ведений виключно інстинктом, я зробив те, що міг найліпшого зробити. В переляку ніяк було нагадувати ся.

Кілька хвиль ми, як кажу, були зовсім під водою. Я через цілий той час здержував в собі віддих, та не пускав ся верівки. Коли ж довше годі було вже видержати, я, все ще придержуючись руками верівки, підняв ся на коліна і освободив голову. Тепер наше невеличке судно стрясло ся, як стрясаєть ся собака, вийшовшовши з води і таким чином неначе видобуло ся з филь. Коли я силував ся прокинути з остовпіня, в якім знайшов ся було, трібував зібрати гадки, та розважити, що чинити, хтось сіпнув мене за руку. То був мій старший брат. Моє серце забило радісно, бо я був певний, що він втопив ся. Однак в тій самій хвили вся моя радість перемінила ся в жах, — він притис уста до мого уха і крикнув слово: "Москоштром!"

По вік не знати нікому, які чувства прошибли в тій хвили мою душу. Я затремтів на цілім тілі, як в насильнійшій пропасници. Піймив доволі добре, що він розумів під тим одним словом; знав, що хотів ним сказати. Вітер, що гнав нас тепер наперед, мусів занести нас в Мальштром. Для нас не було ратунку. Знаєте, що, перепливаючи струю напоперек, ми все, навіть в найкрасшу погоду держали ся спорий кусень від водовороту, а надто ще мусіли пильнувати тиші. Тепер, підчас такого гураґану, як отсей, ми гнали просто на вир. Може, подумав я собі, наспіємо туди під час тиші, — в тім ще крихта надії. Та в тій-же хвили прокляв себе за те, що був такий божевільний і в загалі ще міг чогось надіятись. Я знав, що тут ми пропащі, будь ми й на корабли в десятеро більшім.

Між тим перша лють бурі минула ся, а може ми лиш, улягаючи їй, не так сильно вже єї відчували. Все-ж таки море, що здержуване до того часу вітром лежало сумирне, блискуче, розбурхало ся тепер справжними горами филь. Особлива зайшла притім зміна на небі. Навкруги, як далеко скинути оком, воно було чорне як смола. Та тутже, майже над нашими головами, отворила ся прогалина чистого неба, невиданої ясвости і темно-синьої барви, а крізь неї засияв повний місяць сьвітом, якого доси в него не бачилось ніколи. Він осьвітив все, що лиш довкола нас було, найменші подробиці, та — Господи ! — що за страшна картина явилась нашим очам !

Я кілька разів трібував говорити до брата, але гук, не знаю вже відки, набрав такої сили, що він не міг почути ні одного слова, хоч я з цілої сили кричав ему до вуха. Він хитнув тепер головою, і, блідий як смерть, підніс в гору палець, наче-б хотів промовити: "слухай!"

Зразу годі було вгадати, що він має на мисли. Та вмить страшна думка прошибла мою голову. Я виймив з кишені годинник. Він стояв. Я глянув на него до місяця і, заливши ся слезами, кинув єго геть в океан. Він стояв на семій! Ми втратили пору тиші, лють виру була саме найбільша.

Коли човен добре збудований, як слід зрівноважений і не надто обтяжеяий пливе з вітром, филі мов самі розступають ся перед ним, що сильно дивує чоловіка, не зжитого з морем. На се є моряцький вислів: «нести ся». Ну, доси і ми несли ся легко поверх филь. Та нараз одна величезна филя захопила нас з переду і підняла з собою в гору ген-ген, трохи не під небо. Я не повірив би був, що филя може так високо піднятись. І от ми почали спадати чи спускати ся, зсувати ся чи поринати так, що мені зробило ся млісно й голова закрутила ся, неначе-б я у сві падав з вершка якоїсь височенної гори. Та коли ми були на верху, я кинув оком навкруги і досить було того одного погляду. Я в одній хвили піймив ціле наше положенє. Чверть милі перед нами находив ся водоворот Москоштрому, та не того, звичайного Москоштрому, що ви саме глядите на него. як на воду під млинським колесом Коли б не знав був тогді, де ми, і що нас жде, ніколи не пізнав би того місця. На вид єго я мимохіть прижмурив очи з жаху. Повіки самі зліпили ся сильно мов у спазмах.

Ледви чи минули дві хвилі, як ми почули, що води розступили ся і нас покрила піна. Човен малим рухом звернув ся, і стрілою помчав ся в иньший бік. В тій самій хвили глухий гук вод щез зовсім в прошибаючо-голоснім свисті, який — се можете собі уявити — видала-б хиба тисячка пароходів, випускаючи одночасно пару. Ми находили ся тепер серед перстеня піни, що окружає все водорот. Тим то, здавало ся мені, ми леда хвиля з певностю мали пірнути в пропасть, що лиш мріла під нами в наслідок нечуваної скорости, з якою нами довкола неі носило. Човен, бачилось, не заглубляв ся в воду ні трохи. Він банькою гуляв лиш поверх филь. Задня часть єго була звернена в сторону виру; з переду видвів покинутий нами сьвіт океану. Між нами а овидом піднимав ся величезний, подвижний вал води. Може воно видасть ся дивне, але в тій хвили, в самім горлі виру, я відчував в собі більше спокою, ніж тогді, коли ми зближали ся до него. Зрозумівши, що для мене нема ніякої надії, я позбув ся значної части страху, який вялив мене зразу. Мабуть се вже розпука натягнула мої нерви.

Може воно й виходить на самохвальство, та се, що кажу, щира правда. Я почав роздумувати, яка в тім велич, згинути такою смертию, а яким божевільством було-б — дбати о таку дрібницю, як моє особисте житє, в виду того чудового доказу божої могучости. Я певно спалахнув зі встиду в хвили, коли в моїй голові мелькнула така думка. По хвили сам вир збудив в мене зухвалу цікавість. Я відчував прямо бажанє пізнати єго глибінь, хочби й за ціну тої жертви, яка мене ждала. Одно лиш мене гризло, що не буду в силі розповісти товаришам на березі тайн, які доведеть ся побачити. Такі гадки в голові чоловіка серед крайного небезпеченьства — то безсумніву гадки дикі. Я сам нераз потім застанавляв ся, чи від круженя човна довкола виру не завернуло ся мені трохи в голові.

Було тут щось иньше, що помогло мені запанувати над собою: не було власне вітру. Він не міг досягнути нас в тогдішнім положеню, бо вал піни, як самі бачите, лежить значно низше цілого уровеня океана, що піднимав над нами свій високий, чорний, крутий хребет. Скоро ви ніколи не були на мори в часі сильного вітру, не уявите собі, як бентежать душу вітер з імлою. Вони сліплять вас, глушать, давлять, і віднимають всю силу мисли і розваги. Однак тогді нам якось можна було в значній части запанувати над тим чувством — подібно як засудженим на смерть вязням позваляєть ся на всілякі вибаги, недозволені, як довго їх судьба непевна

Неможливо сказати, кілько разів ми облетіли довкола того перстеня. Не пливучи, а летючи, ми кружили так, довкола і довкола з годину і постепенно зближали ся до середини водного валу, потім до краю, єго страшного нутра. Цілий той час я не попускав ся верівки. Брат стояв при кермі. Держав ся невеличкої, порожної бочівки, що сильно до дна прикріплена, була одиноким предметом, якого буря не змела за першим подувом. Коли ми зближали ся до краю пропасти, він випустив бочівку з рук і, припавши до верівки, в смертнім страху силоміць відривав від неї мої руки. Замала була, щоб ми оба могли держати ся єї безпечно. Ніколи не зазнав я прикрійшого чувства, як тогді, коли бачив те єго зусилє, дарма що він робив те без памяти, під виливом несамовитого, божевільногостраху.Я й не старав ся боронити тої точки. Знав, що тут не може се становити різниці, чи держить ся хто чого, чи не держить ся нічого. Я лишив єму верівку, а сам вернув ся до бочівки. Вернути ся не було так трудно, бо човен гонив довкола виру в одностайнім, рівнім темпі, лиш сям і там хитаючись від шаленого колоту над виром. Ледви я займив нове становище, нами кинуло нагле в зад і ми майнули стрімголов у пропасть Я бомкнув ледви "Господи помилуй!" і думав, що вже по всім.

Чуючи, що мене млоїть від лету в глибінь, я інстинктово приляг до бочівки і зажмурив очи. Кілька хвилин не важив ся отворити іх, ждучи безпроволочної згуби й дивуючись, що ще не надходять хвилі смертної борби з водою. Але плила хвиля за хвилею, — я все ще жив. Вражінє паданя в низ уступило. Повернув зовсім давний рух човна, такий як в перестени піни, з тою лиш різницею, що тепер він був більше повздовжний. Я набрав відваги і ще раз подивив ся на сцену.

Ніколи не забуду чувств страху, грози і здивувавя, з якими глянув кругом себе. Човен, бачилось, висів на-пів боком, мов під впливом маґічної сили, на внутрішній стіні незмірно-широкої дивно-глибокої лійки. Єї, мов зеркала гладкі, стіни можна було взяти за гебан*, колиб не та страшенна скорість, з якою обертали ся, коли-б не той осліпляючо ясний блиск, що бив від них під золотим сяєвом проміня повного місяця, яке з тої згаданої вже прогалини в хмарах сипало ся на чорні стіни, глибоко зазираючи в самі челюсти безодні.

Зпершу зворушенє не давало мені бачити що не-будь докладно. Я відчував лиш загальне вражінє прошиваючої грози. Та лиш трохи отямившись, я інстинктовно подивив ся в низ. Човен лежав на похилій стіні виру так, що я міг дивити ся туди без найменшої перешкоди. Він стояв зовсім рівно — єго палуба йшла рівнобіжно з водною стіною, а стіна була похилена під кутом звиж сорока пяти степенів, так що ми неначе спочивали прямовісно. Мимо того я запримітив, що мені тут руками й ногами приходило ся держати з трудом мало що більшим, ніж на горізонталній поверхни, мабуть в наслідок скорости, з якою нами крутило.

Здавало ся, що промінє місяця прошибає глибокий вир аж до дна.Однак я при густій мраці, що все закривала, не бачив ще нічого докладно. Поверх мраки знимала ся величня веселка, мов та вузка і хитка кладка, що то, як кажуть Музулмани, є одинокою стежиною між часом і вічностю. Та мрака, чи роса, піднимала ся без сумніву з тремтячих величезних стін лійки, що сходили ся в низу. Не берусь навіть описувати зойку, який роздавав ся серед того тумана. Зсуваючи ся з гори, з самого пасма піни, ми спустили ся від-разу спорий кусень в низ, але дальше не зсували ся вже в тій самій пропорциї. Нами носило дальше навкруги і навкруги, не з рівною скоростю, а в шалених рухах і скоках, що раз посували нас лиш на кількасот ліктів то знов довкола повного круга виру. З кождим обігом спадали ми помалу, все ж таки досить значно, в низ.

Розглянувшись по широкім просторі плавкого гебану, по якім ми совгались, я побачив, що не лиш наш човен находив ся в нутрі виру. Показало ся, що так під, як і над нами, кружили кусні суден, великі колоди будівляного материялу, гиляки, в купі з всякими меншими предметами, з кусниками домового знарядя, поломаних скринь, бочок, ведер. Я вже згадав про ту неприродну цікавість, яка заступила в мене первістний жах. Вона, здавало ся, росла в міру, як я зближав ся до своєї страшної судьби. З дивним зацікавленєм почав я тепер приглядати ся всяким предметам, що плили разом з нами. Я певно був непритомний, бо для іграшки трібував обчисляти, що з тих всіх предметів скорше пірне на дно, в піну. Отся соснова гиляка — замітив я, кажучи — пірне певне перша і щезне. Та потім розчарував ся, побачивши, що кадовб голєндерського торговельного корабля випередив єї і пірнув перший. Аж врешті сам факт, що кілька подібних проб скінчилось розчарованєм, збудив мене ряд гадок, від яких мої члени ще раз почали тремтіти, серце бити ся.

Вразив мене так не новий страх, а радше відрадна зірка надії Надія вродила ся по части під впливом спомину, по части визвало єї те, що бачилось. Пригадали ся мені різні пливучі предмети, що захоплені і викинені Москоштромом вкривали побережє Лофодів. По найбільшій части вони були дивно поколені, порозбивані, покручені, прямо поторощені. Та я тямив добре, що були там деякі річи зовсім не знищені. Ріжницю мож було витолкувати собі лиш тим, що всі знищеві предмети були зовсім захоплювані виром, а иньші попадали в вир в таку пізну пору припливу або, попавши туди як не-будь, поринали так помалу, що, заки досягли дна, наступав приплив чи, як випало, відплив. В кождім разі для мене було се понятне, що вони випливали на верх, не зазнавши такої долі як ті, що не в пору попали в вир, або поринали швидше. Я замітив три важні річи. Перше, се загальне правило, що, чим більший був обєм предмету, тим борше він поринав друге, що з двох предметів рівного обєму, одного в виді кулі, а другого якого не-будь иньшого, перший поринав скорше; трете, що з двох предметів рівного обєму, одного в виді циліндра а другого знов якого-не-будь иньшого, циліндер поринав помалійше. З того часу, як я спасся, я не раз говорив про се з учителем нашого округа. Від него й навчив ся уживати слів "циліндер" і "сфера". Він пояснив мені, — те пояснене впрочім випало мені з голови — чому як раз те, що я запримітив, було природно залежним від форми пливучих предметів. Він витолкував мені теж, чому предмет в виді циліндра, попавши ся в вир, ставив більший опір филям, ніж рівно обємистий предмет иньшої форми^[2].

Зайшов між тим иньший досадний факт, що в значній мірі потвердив правдивість моїх дослідів і спонукав меве покористувати ся ними. За кождим оборотом минали ми якусь бочку, пень або кусень щогли, підчас як чимало подібних предметів, що при першім погляді в вир, находили ся наоднім уровени з нами, остало ся тепер високо над нами і, бачилось, лиш трохи змінило своє первістне положенє.

Я не надумував ся довше, що почати. Рішив ся привязати себе цупко до бочівки, якої доси держав ся, відтяти еї від палуби і з нею разом кинути ся в воду. Знаками звернуши на себе увагу брата, я вказав ему на пливучі по при нас бочки і всіми силами старав ся пояснити єму, що маю на мисли. Він зрозумів мабуть врешті мій намір, а все таки, потрясши лиш в розпуці головою, не думав попускати ся верівки. Досягнути єго не було способу, а ждати не було коли. Оттим то, після прикрої внутрішної борби я й здав єго на ласку долі, а себе привязав до бочівки мотузєм, що лучило єї з палубою і, ні хвилі не подумуючись, бовтнув собою в воду. Вийшло те саме, чого й сподівав ся. Кінця догадуєтесь мабуть вже хочби тому, що сам я вам отеє розповідаю і ви, знаючи, як я спас ся, бачите мене перед собою живого. Оповідане закінчу коротко. В годину може після того, як я покинув човен, що тимчасом спустив ся значно низше в вир, завертіло ним нагле три чи чотири рази раз по раз. Він пірнув стрімголов на дно, забравши з собою раз на все, мого коханого брата, в хаос і в піну безодні. Бочка, що я був до неї привязаний, спустила ся була мало що низше як до половини віддаленя між дном а тим місцем, де я вискочив, коли нараз в цілім водовороті наступила велика зміна. Похиленє стін величезної лійки меншало з хвилі на хвилю. Сила водовороту слабшала постепенно. Помалу щезла й піна, щезла веселка, а дно лійки неначе стало піднимати ся в гору. Небо було чисте. Вітер устав. На заході сияв місяць. Я знайшов ся на поверхни океана, біля самого берега Лофодена, саме там де був вир Москоштрому. Була вже пора тиші, та на мори після гураґану ще горами піднимали ся хвилі. Мене в мить занесло в течію Москоштрому, а в кілька хвиль я приплив до берега, туди, де бувають рибаки. Якийсь човен видобув мене з води до смерти втомленогого і — дарма що небезпеченство минуло — німого після перебутого страху. Витягли мене мої ровесники, мої щоденні товариші. Та не пізнали мене, так, як коли-б я приходив з країни духів. Моє волосє, ще день тому чорне як у ворона, вже було біле, таке біле, як єго тепер бачите. Кажуть, що й вираз мого лиця був зовсім не той. Я розповів їм свою пригоду, та вони не ймили їй віри. Тепер вам єї розповідаю. І не можу сподіватись, що в вас знайду тої віри більше, ніж у веселих рибаків з Лофодена.

___________________________

ДИВНИЙ ВПЛИВ МЕСМЕРІЗМУ НА СКІН ЧОЛОВІКА

Нікого, звістно, не думаю силувати, щоб дивував ся тому розголосови, якого набрала незвичайна пригода Мр. Вальдемара; було-б чудом, коли-б не набрала єго власне при таких обставинах. Вже й без огляду на бажанє інтересованих, нашим старанєм було, удержати все в тайні перед публикою бодай так довго, як довго не буде в нас нагоди до нового досліду. А мимо всіх наших старань лихе чи пересадне оповіданє подало все до прилюдної відомости, стало ся жерелом не одного прикрого непорозуміня. Ну, і зовсім природно — воно зустріло ся з чималим сумнівом. Тепер я приневолений по свому подати ті факта так, як я іх можу розуміти. Було саме так, як казатиму.

В часі останних трох років квестия месмерізму* нераз вже звертала на себе мою увагу. А три місяці тому назад прийшло мені зовсім несподівано на гадку, що в сериї зроблених доси експеріментів зайшов вельми замітний, а ледви оправданий пропуск: нікого не загіпнотизовано доси in articulo mortis*. Значить, передовсім треба було розслідити: чи серед тих умов істнує яка податливість на вплив маґнетизму; скоро так, то, чи при тім вона змагається, чи слабне; а дальше — в якій мірі, або на як довго може бути смерть впливом маґнетизму здержана.

Не одно там ще лишало ся до виясненя, та згадане вже, найбільше заострювало мою цікавість, головно-ж останнє, з огляду на свої наслідки і значінє.

Коли я розглядав ся за предметом, на якім мав би змогу розслідити сі подробиці, прийшов мені на гадку мій друг, Мр. Ернест Вальдемар, славнозвістний впорядчик видавництва “Biblioteca Forensica” і автор (єго nom de plume Issachar Marx*) переводів Валєнштайна та Ґарґантуї*. Мр. Вальдемар, що зпершу мешкав в Ґарлємі, від 1839 р. був або і є знаний передовсім по поводу своєї нечуваної худощавости. Єго ноги нагадували ноги Джон Рандольфа*. Знали єго теж з єго блідих висків, що сильно визначались при чорнім волосю, яке всі, розумієть ся, брали за перуку.

Єго вдача була незвичайно нервова і робила єго добрим предметом месмеричних проб.

Двома чи трома поглядами я приспав єго без великого труду. За те дальші наслідки, яких я міг сподівати ся з огляду на єго особлившу вдачу, розчарували мене.

Воля єго справді ніколи в повни не була під моєю властию. І з ясновидінєм не вспів я дійти тут до нічого основного. Свої невдачі я приписував лиш єго захитаному здоровлю. На кілька місяців скорше, ніж я познакомив ся з ним, єго лікарі заявили рішучо, що він в сухотах. Він же звик був говорити про свій близький конець спокійно, як говорить ся про те, чого вже не відвернеть ся і не жалуєть ся.

Скоро лиш повисше згадані помисли впали мені до голови, я, розумієть ся, зовсім природно нагадав собі Вальдемара.

Непохитна фільозофия того чоловіка знана була мені аж надто добре; з огляду на него самого я нічим не вязав ся. А рідні, що могла-б ставити мені перепони, в Америці він не мав. Я сказав єму все отверто і — що ви скажете! — він дуже живо заінтересував ся тим. Воно тим дивнійше, що він, охотно тепер жертвуючи свою особу моїм експеріментам, ніколи доси не зраджав симпатий для них. Недуг єго був того рода, що давав можність означити речинець, до якого скінчить ся смертию. Між нами стала остаточно умова, що він покличе мене на яких двайцять чотири годин перед часом, в яким, згідно з заявою лікарів мав умерти.

Звиш сім місяців тому назад, я одержав від самого Мр. Вальдемара звістку:

«Мій дорогий П... Прошу прийти. Д. і Ф. заявили, що мені не жити довше, як до завтра поза опівніч. Час мабуть означений доволі точно. Вальдемар».

Лист був в моїх руках в пів години по написаню. До иятнайцяти хвиль я вже був в комнаті умираючого. Не бачив єго десять днів і аж поблід на вид тої страшної зміни, яку замітив на нім — по такім короткім часі. Єго лице мало цьвіт олова, очи були без найменшого блиску, а висох так, що вилиці прямо продіравили шкіру. Груди в него зовсім запали ся. Живчик* ледви бив. Але якась міра фізичних сил, як і в вельми значній мірі сили ума, ще в него задержались. Говорив виразно, сам заживав якісь ліки і — коли я вступив до комнати — занятий був робленєм записок в нотатці. Д. і Ф. були при нім.

Стиснувши Вальдемарови руку, я взяв тих панів на бік і розвідав ся точно про стан здоровля недужого. Ліва частина легких була від восьми місяців на-пів скостеніла або заскорузла і очевидно для якого-не-будь житєвого ужитку зовсім непридатна. Частина права була в горішній части також на-пів, коли не цілком, скостеніла, а долішня становила одну загноєну масу грузлиці. Зробилось кілька значних ям, а в однім місци сталий приріст до ребер. З правим легким стало ся се сорозмірно недавно. Скостенілість показувала ся незвичайно скоро, — місяць тому ще не було єї зовсім. Приріст був замітний лише від трох останних днів.

Крім сухот добачувалось в недужого аневрізм аорти. Діяґнозу в тім напрямі робили неможливою симптоми скостенілости. По думці обох лікарів Мр. Вальдемар мав умерти на другий день (в неділю), около півночи. А було то саме в суботу о семій годині вечером.

Лікарі Д. і Ф., відходячи від постелі недужого, щоб розмовити ся зі мною, по-пращали ся з ним в посліднє. Вони не мали вже наміру вертати ся, але на мою просьбу прирекли заглянути до недужого другого дня вечером, о десятій.

Після їх відходу я розмавляв свобідно з Мр. Вальдемаром про єго близьку смерть, так само як трохи лиш подрібнійше про намірений експерімент. Він сам ще додавав мені охоти, а навіть виявив нетерпеливе бажанє, щоб єго перевести. Напирав на мене, щоб зараз брати ся до діла. З нами була жіноча і мужеська прислуга, але в мене не було на стільки відваги, щоб самому забирати ся до діла, якого, після чогось наглого, не могли б потвердити більше віродостойні сьвідки. Оттим то я й відложив діло до восьмої години другого вечера. Аж тут надійшов студент медицини Мр Теодор Л-л, з яким я трохи знав ся і вирятував мене з дальшого клопоту. Зпершу в мене був намір ждати на лікарів. Та в виду того, що не було вже хвилі до страченя, бо Вальдемар майже конав, як і з огляду на усильні бажаня єго, я рішив ся приступити до діла зараз. Мр. Л-л згодив ся ласкаво зважати на все, що наступить. На основі єго записок подаю отеє справозданє. Тут ті записки по части наведені дословно, по части в скороченім змісті.

Було ще майже пять хвиль до восьмої, коли я, взявши недужого за руку, попросив єго заявити Мр. Л-л по змозі як найвиразвійше, чи пристає він на те, щоб я спробував тепер загіпнотизувати єго. Він слабим голосом, але зовсім виразно, відповів :

«Так, добре, загіпнотизуйте мене». Безпосередно ж по тім додав: «Бою ся, щоб все вже не було запізно».

Скоро він се сказав, я став потягати рукою в такий спосіб, який — те знало ся вже з досьвіду. — впливав на него найскорше Перший рух моєї руки вздовж єго чола був очевидно успішний. Та як не напружав я всі мої сили, дальшого впливу, аж до кількох хвиль по десятій не мож було замітити. Тогді, згідно з умовою, явили ся лікарі Д. і Ф. Я кількома словами розказав їм про свій намір. В виду того, що недужий вже був в аґонії, вони зовсім не спротивились і я без ва-ганя робив своє дальше, змінивши лиш поперечні рухи на повздовжні, та впяливши свій погляд в праве око хорого.

Живчик не давав ся вже чути. Віддих став уриваний, повтаряв ся що пів хвилі. Таке тревало без зміни трохи не чверть години. І тогді, підчас віддиху, вирвало ся з грудий умираючого природнє, та дуже глибоке зітханя. Уриваний віддих, устав, а радше при тих-же півхвилевих перервах перестав бути уриваний. Члени недужого були студені як лід.

Пять хвиль перед одинайцятою я замітив зовсім недвозначні познаки месмеричного впливу. Шкляний вираз очий став такий штивний, як коли-б хорий вдивив ся в себе самого. Буває таке виключно лиш в гіпнотичнім сні і ніколи не заводить. Після кількох скорих повздожних рухів повіки затремтіли як підчас западаня в сон, а там зліпили ся зовсім. Все-ж таки се мене не вдоволило. Я виконував рухи рукою так довго, поки доволі вигідно уложені члени сплячого не ствердли зовсім. Ноги, а так само й руки, що сиочивали в мірнім віддалеяю від стегон, були випружені, — голова дрібку піднята.

Коли я з тим упорав ся, було вже по півночи. Я попросив притомних, щоб провірили стан, в яким находив ся Мр. Вальдемар. По кількох пробах заявили, що находить ся в незвичайно досконалім стані гіпнотичного сну. Цікавість обох лікарів була сильно подразнена. Д-р. Д. рішив ся зараз остати при недужім цілу ніч, а д-р. Ф. пращаючи ся, прирік явити ся досьвіта. Мр. Л -л. і прислуга лишили ся.

Ми оставили Мр. Вальдемара в повнім спокою менше більше до третої години рано. Коли я зближав ся до него, лежав так самісінько, як тогді, коли відходив д-р. Ф., в тім самім положеню Живчика не було чути. Віддих був легкий — ледви зраджало єго приложене до уст зеркало. Очи були прижмурені природно, члени штивні і зимні як мармур. Досить, що в загалі не був то вид мерця.

Підійшовши до Вальдемара, я, сям і там злегка пересовуючи руку по єго тілі, від нехочу майже стрібував приневолити єго руку до наслідованя рухів моєї руки.

Такі проби доси ніколи ще не удавали ся мені з недужим. Я не мав певне великої надії, щоб і та проба повела ся. І трохи не остовпів, — єго рамя* слабо, правда, але й доволі скоро рухало ся у всіх напрямах, які я означив лиш моєю рукою. Я стрібував розмовитись з ним кількома словами.

«Мр. Вальдемар, — кажу, — ви спите?»

Він не відповів, але я спостеріг дрожанє коло уст. Се спонукало мене повторити питанє раз і другий. За третим разом ціле єго тіло з легка здрігнуло ся, повіки підвяли ся на стільки, що з під них показала ся біла лінія білок. З поміж уст, що порушили ся слабо, ледви чутним шепотом роздали ся слова:

«Так, сплю тепер. Не будіть мене, дайте так вмерти».

Тут я подивив ся на члени. Були штивні як перше. Праве рамя як перше йшло в слід за рухами моєї руки. Я спитав знову:

«Болить вас ще в грудєх, Мр. Вальдемар?»

Безпосередня відповідь була ще тихша ніж перше.

«Не болить, вмираю».

Видалось мені, що не годить ся як раз тепер непокоїти єго. Я й не робив нічого аж до приходу д-ра Ф., що, прийшовши перед самим сходом сонця і заставши хорого при житю, висказав своє безмежне здивуванє.

Взявши до рук живчик хорого і приложивши до єго уст зеркальце, він попросив мене заговорити до сплячого ще раз.

Я вчинив се, кажучи:

«Спите ще, Мр. Вальдемар?2

Як перше, кілька хвиль минуло, заки наступила відповідь. Вмираючий, здавало ся, збирав сили, щоби відповісти.На моє четверте питанє він дуже слабим, ледви чутним голосом промовив:

«Так, ще сплю, конаю».

За порадою, а радше на бажанє лікарів належало полишити Мр. Вальдемара в єго теперішнім очевиднім спокою аж до хвилі смерти. Мала вона — так думали всі — наступити через кілька хвиль. Однак я рішив ся промовити до него ще раз і по просту повторив лиш попереднє питане.

Коли я говорив, в виразі лиця сплячого показала ся замітна зміна. Очи его помалу отворили ся, відкриваючи одні лише білка. Шкіра прибрала в загалі цьвіт трупа, похожий не так на перґамін, як радше на білий папір, а круглі сухітничі пятна, що доси виступали ярко на вилицях, нараз мов згасли.

Кажу «мов згасли», бо їх нагле уступленє ніщо не пригадувало так живо, як під подувом уст згасаючу сьвічку. Рівночасно й горішня губа відстала від зубів, що їх перше закривала, а долішня досить чутно опала, лишаючи широко отворені уста і відслонюючи зовсім набренілий, почорнілий язик.

Мушу припускати, що ні одному з притомних не була чужа гроза скону. Та в тій хвили вид Вальдемара був так над всяке понятє гидкий, що всі до одного відступили ся геть від єго постелі.

Здаєть ся мені, що я дійшов вже до сего місця в оповіданю, де кождий читач улягає рішучим сумнівам. Та я оповідатиму дальше.

Мр. Вальдемар не зраджав вже ні іскри житя. Певні вже, що він помер, ми передали єго опіці прислуги. Нараз на єго язиці дав ся запримітити сильний тремтячий рух. Тревало се може хвилю. В тій-же хвили при віддиху добув ся з отворених і неподвижних уст голос, який описувати хотів би хиба божевільний. Знайдуть ся, правда, два-три прикметники, що їх при такім описі по части й можна-б назвати влучними. Можу сказати на приклад, що той звук був сирий, уривавий, глухий. Але вся гидота єго не дасть ся описати по тій простій причині, що подібних звуків людське ухо доси єще не чуло.

Все-ж таки були там дві властиві тому звукови прикмети, що, як мені тогді здавало ся і ще тепер здаєть ся, можуть дати якесь понятє про его неземний характер. Передовсім здавало ся, бодай мені, що звук приходить зі значного віддаленя або з якоїсь глибокої підземної ями. Дальше він зробив на мене таке вражінє, — справді не знаю, чн висловлю ся ясно, — яке желятиноваті або липкі тіла роблять на змисл дотику.

Се сказано про голос і єго звук. А мушу додати, що під взглядом артикуляциї він був виразний, навіть вельми прошибаючо-виразний.

Мр. Вальдемар відповідав очевидно на завдане єму питане. Я тямлю, питав єго було, чи він ще спить. Він і сказав тепер:

«Так, я спав — а тепер — тепер я вмер».

Ніхто не вспів, ані навіть не трібував, оперти ся тій прошибаючій грозі, яку ті і в той спосіб висказані слова без сумніву викликали. Мр. Л-л (студент) обімлів. Прислуга опустила зараз комнату і не дала ся намовити до повороту. Не хочу навіть описувати читачеви мого власного вражіня. З годину ми заходили ся мовчки, мов німі, коло Мр. Л-л, щоб єго привернути до житя. Скоро він прочуняв, ми взяли ся знову за розсліджуванє стану, в якім находив ся тепер Мр. Вальдемар.

Він був під кождим взглядом такий, як я єго вже описав; лиш зеркальце не зраджувало вже віддиху. Проба пущеня крови з рамени не удала ся. Треба замітити, що той член не улягав вже моїй воли. Я даром силував ся спонукати єго до насдідованя рухів моєї руки. Одинока дійсна познака месмеричного впливу дала ся замітити в дрожачих рухах язика в хвили, коли я завдавав Вальдемарови питанє. Здавало ся, що він силує ся відповісти, але не має вже потрібної енергії. На питаня завдавані єму иньшими він показував ся зовсім не вражливий, хоч я силував ся впровадити всіх зібраних в месмеричні відносини з єго особою. Здаєть ся, я подав вже все потрібне до зрозуміня того стану, в якім находив ся в тій Фазі сплячий. Спроваджено иньшу прислугу. О десятій годині ми з лікарями і Мр. Л-л відійшли.

По полудни ми зійшли ся знову, щоб побачити недужого. Ніщо з ним не змінило ся. Між нами вийшла суперечка на тему, чи будити Вальдемара і чи се можливе. Що з того нічого доброго не вийшло-б, те всі признали згідно. Смерть, або те, що всі звичайно звуть смертию, впливом месмерізму була очевидно здержана. Рівно-ж ясним було для нас, що обудженє Вальдемара прискорило-б лиш єго близьку вже або недалеку загибіль.

З того часу аж до останної неділі, через цілих сім місяців ми сходили ся в товаристві лікарів майже що днини в домі Вальдемара. Цілий той час він оставав в однаковім, описанім вже стані. Прислуга пильнувала єго безпреривно.

Останної пятниці порішили ми перевести експерімент обудженя, або спробувати обудити єго. І саме нещасний мабуть наслідок того останного експеріменту викликав в приватних кружках той гамір, що его приходить ся назвати безглуздими, простими сплетнями.

Щоб отверезити Мр. Вальдемара з гіпнотичного сну, я взяв ся звичайним способом потягати рукою. Та якийсь час було се безуспішне. Першою познакою обудженя було легке звернене зіниць в долину. Ми спостерегли замітну появу. При тім зверненю очий виплила з під повік значна скількість сировиці остро вонючого запаху.

Запропоновано тепер, щоб я, як перше, стрібував впровадити в рух рамя недужого. Проба не вдалася. Тогді д-р. Ф. висказав бажане, щоб недужому завдати яке питане. Я спитав:

«Вальдемаре, чи можете нам сказати, що чуєте, або чого бажаєте?»

Сухітничі пятна виступили на хвилю на лици. Язик затремтів, радше скорчив ся нагле в устах, дарма що щоки остали ся по давному штивні. Дав ся чути описаний вже огидний голос:

«Бога ради приспіть мене скоро, чим скорше або збудіть чим скорше Кажу-ж вам, що я вмер».

Я збентежив ся зовсім. Не знав зпершу, що робити. Трібував зразу приспати єго, але не встигши того вчинити мимо всего напруженя волі, старав ся збудити єго. Я замітив зараз, що се мені вдасть ся, або що бодай мої досліди увінчають ся новим успіхом. І я певний, що всі в комнаті сподівали ся побачити обудженє недужого.

Воно справді було неможливе, щоб хто міг бути приготований на те, що дійсне стало ся пізнійше.

Коли я раз по раз зробив рукою кілька месмеричних рухів, серед криків, що рішучо добували ся з язика, а не з уст недужого, ціле єго тіло нараз, в одній хвили, ще скорше ніж в одній хвили, скорчило ся, розпало ся, прямо попелом взялось під моіми руками.

На постели, перед всіми зібраними лежала купа огидної гнилі!

____________________________

РОЗМОВА З МУМІЄЮ

Симпозіон минулого вечера було трохи над сили моїх нервів. У мене був поганий біль голови. Сон морив мене до розпуки. Тим то, замість перевести вечір поза домом, як я ваміряв перше, я порішив, що найрозумнійшим буде, споживши вечерю, покласти ся безпроволочно в постіль.

Убравши по скромній вечери нічну шапку в тій блаженній надії, що не розстану ся з нею аж до наступуючого полудня, я уложив голову на подушці, і, завдяки незакаламученій совісти, запав зараз в глибокий сон.

Все даром! де-ж коли довело ся здійснити людським надіям? Я не вспів був три рази захропіти, як нараз розбудив мене шалений голос дзвоника від улиці, а потім стуканє в двери. Через хвилю я протирав вже очи. Жінка кинула мені під ніс письмо від мого старого друга Др. Поннонера*. Стояло в нім таке:

«Приходи до мене конечнє, мій дорогий, добрий друже, зараз по одержаню отсего письма.Приходи ділити з нами радість. В кінци, по безконечних завзятих переговорах, вдало ся мені узискати від директора мійського музея дозвіл на зробленє дослідів над мумією, — знаєш, яку маю на мисли. Мені вільно розвинути єї, коли схочу і отворити. Буде при тім лиш кількох другів — очевидно і ти. Мумія вже в мене дома; зачнемо розвивати єї нині о одинайцятій годині вечером».

Заки я дійшов до слова «Поннонер», вразило мене те, що я вже як слід витверезив ся. Я вискочив несамовито з постелі, перевертаючи все по дорозі, одягнув ся з поспіхом гідним правдивого подиву і пустив ся що сил було в ногах, до доктора.

В него застав розгорячене з цікавости товариство. Всі ждали мене вельми нетерпеливо. Мумія лежала на столі. Зараз після мого приходу розпочали ся досліди.

Була се одна з тих двох мумій що привіз був Коннонерів свояк, капітан Артюр Себретеш, з гробовища коло Елєйтіяс з лібійскіх гір, ген з поза Теб*, з над горішнього Нілю. Печери в тій околици не такі може величаві як гробовища Теб, але інтереснійші, бо зберегли в собі більше ілюстраций приватного житя Єгиптян. Комната, з якої взято нашу мумію, була, як кажуть, дуже богата на такі картини — єї стіни вкриті були мальовилами, різьбами, а статуї, посуда, і різнородні мозайки сьвідчили о достатках небіщика.

Скарб зложений був в музею, в тім саміськім стані, в якім найшов єго капітан Себретеш. Труни не нарушено. З верхи лиш оглядана через публику, перестояла вона так цілих вісім років. Тепер ми розпоряджали ціліською мумією. А хто знає, як рідко зберігають ся на нашій земли не знищені памятки старини, той відразу пійме, що ми не без причини могли поґратулювати собі тої щасливої нагоди.

Підійшовши до стола, я побачив на нім велику паку чи скриню, трохи не сім стіп* довгу, яких три стопи широку, а з пів-третя стопи заввишки. Скриня була подовгаста, але на труну не подабала. Матеріял видав ся нам спершу деревом сикомори (platinus), та коли єго надтяли, показало ся, що се маса, а властиво зладжений з папіруса papier mâché. Прикрасами були численні мальовила, що зображали похоронні сцени і иньші жалібні хвилі, — а між ними в різних комбінациях повтаряла ся одна ґрупа гієроґліфічних знаків, що без сумніву означала імя покійного. На щастє був між нами Мр. Ґліддон*. Той без найменшого труду відчитав знаки. Вони були по просту фонетичні і виражали імя: Оль-е-мі-стек-ео*.

Досить трудно прийшло ся нам відчинити скриню й не попсувати єї. Та коли се вдало ся, ми натрафили на другу в виді труни, значно меншу як верхна, але впрочім зовсім до неї подібну. Простір між одною і другою був виповнений живицею, що по части змінила барву внутрішної скрині.

Відчинивши єї, — се вдало ся без труду — ми натрафили на трету скриню. Та мала теж подобу труни і не різнила ся від другої нічим, хиба тим що була з кедрини, яка видавала незвичайний, сильно ароматичний запах. Між другою і третою не було ніякого порожного місця, — так щільно обі до себе приставали.

Відчинивши трету скриню, ми відкрили і виймили тіло. Сподівались побачити єго, як звичайно, завитим у льняні паски, а побачили щось в роді коробки, зладженої з папіруса, покритої верствою ґіпсу і грубо золоченої та мальованої. Мальюнки зображали все, що мало звязок з мнимими обовязками душі, єї появи перед всякими божествами в одній і тій самій людській особі, що, по всякій імовірности, мала бути портретом забальсамованого покійника. Від голови до ніг тягла ся прямовісною колюмною напись фонетичними гієроґліфами, що пригадували ще раз єго імя і титули, враз з іменами і титулами єго свояків. Шию обнимав нашийник з поздовжних шклянних коралів всілякої барви, уложених так, що все зображало подобу божеств, хрущів і т.и. Подібний нашийник чи намисто бачилось і в поясі.

Знявши папірус, ми найшли знаменито заховане тіло, від якого не заносило ніякою вонею. Єго краска була рожева. Шкіра була тверда, гладка і блискуча. Зуби і волосє зберегли ся рівно-ж добре. Очи, здавало ся, були вийняті, а на їх місце вставлені шкляні, що були-б дуже гарні і на причуд живі, коли-б не те, що уставлено їх надто рівно. Пальці і нігті були пишно позолочені

По рожевій красці шкіри (епідерми) Мр. Ґліддон пізнавав, що забальсамованя довершено при помочи асфальту. Та коли ми сталевим рильцем надшкрабали єї і одержану тим робом крихту порошку кинули в огонь, нам дав ся чути запах камфори і иньших запашних живиць.

Вельми запопадливо глядали ми звичайних отворів в тілі, якими вийнято нутра, але, на диво, не могли їх найти. Ніхто з нас не знав ще тогді, що не рідко знаходять ся і цілі, не втворювані мумії. Мозок виймало ся звичайно крізь отвір носа, нутро крізь проріз в боці. Тогді тіло голено, мито і солено, потім відкладано єго на кілька неділь, а вже пізнійше наступало властиве бальсамованє.

В виду того, що годі було найти хоч слід якого небудь отвору, д-р. Поннонер вже лагодив інструменти до розтинаня. Та тутже я замітив, що друга вже минула. Всі згодили ся на те, щоб внутрішні розсліди відложити до другого вечера. Саме були ми вже на відхіднім, коли хтось піддав гадку зробити кілька експеріментів зі стосом Вольти*.

Примівши електрику до мумії, що числила найменше три, або й чотири тисячі літ, се був помисл коли вже не дуже розумний, то бодай доволі оригінальний. Ми приймили єго як стій. В одній десятій части поважно, а в девяти десятих жартом приладили ми в ґабінеті доктора батерію і сполучили єї з Єгиптянином.

Після великого труду вдало ся нам якось дібрати ся до деяких частий вискових мяснів, що мали менше камяну пободу ніж инші части тіла. Однак вони получені з дротом не зраджали очевидна ніяких слідів ґальванічного впливу. Та перша проба була для нас справді рішаюча і ми, сьміючи ся щиро з власного нерозуму, казали вже один другому «добраніч». Аж тут мої очи, глянувши припадково на очи мумії, прямо впили ся в них здивовані. Один погляд впевнив мене справді достаточно, що ті очи, які я задля їх тупого виразу взяв був зразу за шкло, були тепер так зажмурені, що з них сьвітив ся лиш малий рубчик білка.

Я криком звернув на ту появу загальну увагу. І всі єї зараз замітили.

Не скажу, що той феномен мене затрівожив, бо тут слово «трівога» не було-б зовсім влучне. Можна-б сказати, що мене се збентежило трохи. Иньші особи з нашого товариства навіть не старали ся скривати того пригноблюючого страху, який їх переймив. На д-ра Поннонера жаль було глянути. Мр. Ґліддон, якимсь нечуваним способом вчинив ся невидимим. Мр. Сельк Бекінґем*, здаєть ся мені, ледви чи матиме відвагу виперти ся, що рачки заліз аж під стіл.

Все-ж таки, прийшовши до себе після першого остовпіня, ми, розумієть ся, постановили робити дальші експеріменти. Ми взяли ся тепер до великого пальця правої ноги. Надрізали зверхи внішну кістку, os sesamoideum pollicis pedis і дібрали ся до мясня, званого abductor*. Приладивши машину, ми пустили тепер струю на прорізані нерви. Рухом, що незвичайно нагадував рух живого чоловіка, мумія підняла ногу вперед трохи не до живота, а потім, випрямивши член з нечуваною силою, завдала д-рови Поннонерови такий удар, що той джентельмен мов камінь з пращі, вилетів крізь вікно на улицю.

Хто жив, вискочив, щоби забрати тлінні останки жертви. Та, на щастє, всі спостерегли, як він з міною неустрашимого фільозофа біг з неописаним поспіхом на сходи, палений ще більшою жаждою нових експеріментів, які мало ся робити дальше поважно і обережно.

За єго радою ми згодили ся зробити як стій глибокий проріз на кінци носа пациєнта. Доктор, придавивши єго своєю важкою рукою, сполучив єго безпосередно з дротом.

Успіх морально і фізично, образово і буквально був електричний. Передовсім мерлець втворив очи і моргав дуже скоро кілька хвиль, так як моргає Мр. Барнес в пантомімі*. Потім він позіхнув. Дальше підняв ся і сів. Ще дальше погрозив д-рови Поннонерови п’ястком під самим носом. А врешті, звертаючи ся до добродіїв Ґліддона і Бекінґема, відозвав ся найдобірнійшою єгипетщиною так:

«Мушу вам, панове, сказати, що ваше поведенє мене так само дивує, як і вражає. По д-рови Поннонері годі було чого-небудь красшого сподівати ся. Тому бідному, малому, ситому дуракови на щось иньше не спромогти ся. Мені єго жаль і я єму вибачу. Але ви, добродію Ґліддоне і ви Сельк, — ви подорожували по Єгипті і мешкали тамки так довго, що мож було взяти вас за наших краян; ви прожили між нами так довго, що мені видить ся, балакаєте по єгипетськи не гірше, як по свому пишете; ви, кажу, були в моїх очах вірними другами мумій і по вас я справді сподівав ся достойнійшого поведеня з мумією. Що-ж мені думати тепер, коли ви стоїте так супокійно, видячи, як погано тут зі мною обходять ся? Як мені толкувати собі те, що ви позволили Томі, Дікови і Гаріому виймити мене з труни і обдерти з одягу в отсім погано студенім кліматі? І в якім врешті сьвітлі стаєте ви переді мною, позволивши, а навіть помігши тому малому, нужденному гільтаєви, д-рови Понноверови споганити мій ніс?»

Всякий певно подумає, що почувши таку бесіду, та ще від мумії, ми, коли не метнулись на втікача до дверий, то дістали напрасних спазмів, або всі до одного зсунули ся з глуздів. І справді, що кожда з тих трох евентуальностий могла бути придатна для нас з однаковим успіхом. А я даю слово чести, що мені годі було дізнати ся, чому ми ні з одної не скористали. Може причини того належало-б глядати в тім дусі нашого часу, що то і при поступі поступає по правилам суперечностий і, як всі на те годять ся, рішає все пародоксальним і неімовірним способом. Та можливе і те, що лиш природна і невимушена міна мумії позбавила єї слова всякої грози. Все-ж таки, будь що будь, Факт є фактом: ні один з нас не зрадив особлившого страху, ні один з нас не мав охоти признати, що справа скінчила ся надто лихо.

Я сам був пересьвідчений, що все йде як слід і подав ся лиш на бік, поза обсяг пястуків Єгиптянина. Д-р Поннонер встромив руки в кишеві своіх штанів і впялив очи в мумію. Лиш єго лице сильно почервоніло. Мр. Ґліддон гладив вуса і наставив ковнір від сорочки. Мр. Бекінґем понурив голову і ткнув великий палець правої руки в лівий кутик уст.

Єгиптянин кілька хвиль дивив ся на него суворо, а врешті з осьміхом сказав: «Чому-ж не відповідаєте Мр. Бекінґем? Чи чули, про що я вас питав, чи ні? Вийміть-же палець з губи!»

На се Мр. Бекінґем стрепенув ся злегка, виймив великий палець правої руки з лівого кутика уст і, мов для відшкодованя, встромив великий палець лівої руки в правий кутик згаданого отвору.

Не могучи діждатись відповіди від Мр. Бекінґема, мумія звернула ся з пересердя до Мр. Ґліддона і простими словами, але рішучим тоном поспитала, що ми собі всі думаємо.

Відповів їй врешті Мр. Ґліддон фонетичною мовою. Коли-б не те, що в американських друкарнях нема гієроґліфічних черенок, я з правдивим вдоволенєм повторив би тут в орігіналі цілу єго знамениту бесіду.

При тій нагоді нехай мені буде вільно замітити, що всі дальші розмови, в яких брала участь мумія, вело ся на староєгипетській мові при помочи — о скілько в ті розмови втручав ся я, чи хто другий з поміж небувалих членів товариства — переводчиків, панів Ґліддона і Бекінґема. Оба ті панове говорили рідною мовою мумії незвичайно гладко і гарно. Все-ж таки годі мені не замітити, що обом бувальцям — певно в наслідок введеня зовсім новітних, а тим самим для чужинця цілком незрозумілих образових висловів — приходило ся від часу послугувати в ціли легшого вираженя деяких понять живою ґестикуляциєю. І так Мр. Ґліддонови годі було раз пояснити Єгиптянинови значінє слова «політика». Він мусів аж нарисувати єму вуглем на стіні малого панка з червоним носом, що, ставши собі на деревляній колоді, розвів обі руки і, подавши ся лівою ногою назад, праву руку з затисненим пястуком витягнув наперед, очи завернув в гору, а роззявленими устами утворив кут пятьдесяти степенів. Так само трудно приходилось Мр. Бекінґемови виразити зовсім новітнє понятє «перука»*, поки він (за намовою д-ра Поннонера), поблідши сильно, не згодив ся зняти з голови свою власну перуку.

Не тяжко догадатись, що бесіда Мр. Ґліддона держала ся головно теми про великий хосен, який приносить наука відкриваня і розвиваня мумій. Покликуючись на ту науку, він оправдував деяку прикрість, яку міг заподіяти єму, себ то тій мумії, що звала ся Оль-е-мі-стек-ео. Він і натякнув на се (справді лиш натякнув), що, вважаючи таку дрібницю вже полагодженою, не бачить перед собою нічого красшого над веденє розпочатих дослідів до кінця. Тут і д-р Поннонер приладив вже свої інструменти.

Останна думка бесідника визвала, бачить ся, в совісти Оль-е-мі-стек-ео якісь скрупули, з яких я не вмів здати собі справи. Він висказав своє вдоволенє з виголошеного оправданя, зліз зі стола і подав всім по черзі руку.

Після тої церемонії ми не гаючи ся взяли ся поправляти шкоду нанесену пациєнтови скальпелем. Зашили ему рану на виску, забандажували ногу і заліпили кінчик носа квадратовим цалем чорного плястра*.

Тепер всі замітили, що графа (такий відав був титул Оль-е-мі-стек-ео) прошибла легка дрож, без сумніву в наслідок зимна. Доктор побіг як стій до своєї ґардероби і через хвилю вернув ся з чорним сурдутом, скроєним у Дженнінґа згідно з найліпшим фасоном, з парою пантальонів в сині крати та шлейками, з рожевою сорочкою á la Gingham, з довгою брокатовою камізелькою, з широкою, ясною загорткою, з палицею з довгим гаком, з капелюхом без крисів, з рукавичками соломяного цьвіту, з моноклем, з непромакаємою краваткою і парою бакенбардів. Різниця між ростом графа і доктора (в пропорциї одного до двох) наробила нам чимало клопоту. Ледви вдало ся нам прибрати в те все Єгиптянина. Але сяк так упоравши ся з ним, ми могли сьміло сказати, що він був одягнений. Мр. Ґліддон подав ему тепер руку і завів его до вигідного фотелю біля вогню, а доктор тимчасом задзвонив і велів принести вина і сиґар.

Розмова зараз стала живійша. Очевидно всі виявили чимале здивуванє по поводу замітного факту, що Оль-е мі-стек-ео оставав ще в живих.

«Здавалось би, — замітив Мр. Бекінґем, — се вже крайна пора, щоб ви були мертві».

«Атже-ж — відповів немало здивуваний граф, — я мало що старший над сімсот літ! Мій батько жив тисяч літ, а вмираючи, зовсім ще не вмирав здитинілим».

Тут знялась правдива буря допитів і оцінок, після якої стало всім ясно, що в означеню віку мумії зайшла груба похибка. З того часу, як мумію зложено в катакомбі Елєйтіас, минуло пять тисяч пятьдесять літ і кілька місяців.

«Моя замітка, — говорив дальше Бекінґем, — зовсім не відносилась до вашого віку в хвили похорону. Я з правдивою приємностю констатую, що ви ще молодий чоловік. В мене було лиш на думці те, як незмірно довго — се ви самі кажете — прийшло ся вам пролежати в асфальті».

«В чім!» — сказав граф.

«В асфальті», — повторив рішучо Мр. Бекінґем.

«А так, починаю здогадувати ся, що в вас на думці. Та в моїх часах послугували ся майже виключно біхльорідом меркурия».

«Але-ж се вже ніяк нам не помістить ся в голові, — сказав д-р Поннонер, — яким чином ви, померши і бувши похованим в Єгипті пять тисяч літ тому назад, остаєте доси в живих і зберегли такий знаменитий вигляд!»

«Най буде й так, як кажете, — відповів граф, — най буде й так, що я вмер. Але-ж се більше ніж певне, що я й доси оставав би в мертвих. Бачу саме, що ви живете ще в дитячім віці ґальванізму; бачу, що ви не в силі ще доконати того, що було таке звичайне в нас, за давних часів. Діло в тім, що я запав був в каталєпсию, а мої найліпші други думали, що я або вже вмер, або певне вмру. От вони й забальсамували мене безпроволочно. Може знаний вам головний прінціп бальсамованя?»

«Ну, — не зовсім».

«Ага! розумію; — співчутя гідна несьвідомість! Та годі мені вдавати ся саме тепер в детайлі. Треба вам лиш пояснити, що в Єгипті «забальсамувати» значило властиво спинити яким-небудь чином всі звірячі функциї, які складають ся на процес житя. Слова «звірячі» уживаю в найширшім значіню, обнимаючи ним так фізичний тривок як і моральний і житєвий. Ото-ж основний прінціп бальсамованя — ще раз те повтаряю — лежав у нас в без-проволочнім спиненю і удержаню в тривкій залежности всіх звірячих функций, що складають ся на процес житя. Одним словом, індівідуум оставало ся в тім самім стані, в якім находило ся в часі бальсамованя. Ну, а що я, на щастьє, належу до поколіня Скарабеїв, так мене, як бачите тепер, забальсамовано живцем».

«До поколіня Скарабеів!» — аж скрикнув д-р Поннонер.

«Так! Скарабей се було знамя або герб вельми знатної, а нечислинної родини патрициїв. Походити з роду Скарабеїв значило лиш: належати до сім'ї що має за знамя Скарабея. Говорю образово».

«Та який тут звязок з тим, що ви живете?»

«Звязок? В Єгипті був загально принятий звичай вибираня з тіла, перед забальсамованєм, нутра і мозку. Один рід Скарабеїв не підлягав тому звичаєви. Не будь я проте із Скарабеїв, в мене не бу-ло-б тепер ні нутра, ні мозку. А без одного і другого якось таки не вигідно жити».

«Правда, правда, — сказав Мр. Бекінґем. — Тепер і здогадуюсь, що всі цілі мумії, які нам доводить ся зустрічати, походять з роду Скарабеів».

«Розумієть ся!»

«А я думав, — озвав ся покірненько Мр. Бекінґем, — що Скарабей був одним з єгипетських богів».

«Одним з Єгипетських... чим?» — скрикнула мумія, зриваючи ся на рівні ноги.

«Богів!» — повторив бувалець.

«Мр. Ґліддоне, я дійсне прямо стовпію з дива, чуючи, що ви верзете, — сказав граф, сідаючи знову в фотели. — Ніякий нарід на земли не знав ніколи більше як одного бога. Скарабей, Ібіс і т.и. були в нас, як і подібні єства в кого иншого, лиш символами, посередниками, при помочи яких ми віддавали честь сотворителеви, надто високому, щоб мож було почитати єго з близька».

Настала хвиля мовчанки. Врешті д-р Поннонер розпочав розмову на ново.

«З того, що ви отеє розповіли виходило-б, що по катакомбах в сусідстві Нілю находить ся може більше мумій з роду Скарабеїв "при житю"».

«Про се не ма тут що й балакати, — відповів граф. — Всі живцем припадково забальсамовані Скарабеї остаються в живих. Деяких, що їх умисне живцем забальсамовано, могли навіть виконавці їх тестаментів призабути, і вони й доси остають ся в гробах».

«Не були-б ви ласкаві пояснити нам, — спитав я, — що ви хотіли сказати словами: умисне живцем забальсамовано?»

«Дуже радо», — відповіла мумія, придививши ся мені добре крізь шкла, — бо я отеє перший раз зважив ся завдати їй питане від себе.

«Дуже радо, — сказав граф. — За моїх часів звичайним віком чоловіка було більше менше вісім сот літ. Мало хто, хиба в наслідок якого надзвичайного припадку, вмирав, не доживши шести сот літ. Мало хто жив теж довше десяти сот літ. Але вісім сот літ вважало ся звичайним віком. Після винайденя описаного мною метода бальсамованя, прийшло нашим фільозофам на думку, що доживаючи до того природного речинця ратами*, можна-б не лиш догодити похвальній цікавости, але й віддати рівночасно важні прислуги науці. Досьвіди виказали наглядно, що в писаню істориї годі було обійти ся без чогось подібного. Якийсь історик, на приклад, проживши пять сот літ, написав з чималим трудом книгу і велів себе старанно забальсамувати. Рівночасно він лишив виконавцям своєї волі, розпорядженє, аби вони постарали ся о те, щоб єго після якогось часу, скажім після пяти або шести сот літ, привернено до житя. Розпочавши після упливу того часу житє на ново, він побачив нехибне, що єго великий твір перемінив ся в рід підручних записок — ніби в літературну арену суперечних здогадів, баламуцтв і межиусобиць цілої ватаги до розпуки доведених коментаторів. Показало ся, що всі ті здогади, які уходили за примітки і поправки, затемнили, перекрутили і закрили первістний текст так основно, що авторови прийшлось глядати своєї власної книжки з ліхтарнею в руці. Після віднайденя не була вона і варта вложеного в неї труду. Переписавши єї цілу, історик першим своїм обовязком уважав: засісти зараз до роботи і справити на основі власного знаня і досьвіду сучасні традициї про епоху, в якій він сам жив. Отсей метод переписуваня і особистого справлюваня, яким послугували ся від часу до часу в ріжних відступах всілякі вчені, не позваляв, щоб наша істория звела ся на звичайну байку».

«Вибачте, — сказав тут д-р Поннонер, кладучи руку на рамя Єгиптянина, — вибачте пане; та чи позволите мені перебити вам на хвилю?»

«Але-ж прошу, пане», — відповів граф, випростовуючись.

«Я хотів лиш завдати вам питанє, — сказав доктор. — Ви згадували про справлюванє традиций самими авторами-істориками, традиций, що відносять ся до їх власної доби; яка часть тих путаниць була пересічно правдива?»

«Бувало так, що та, як ви єї влучна назвали, путаниця, в загалі докладно рівноважилась з подіями, поданими в переписаній істориї. Инакше сказавши, не показало ся ніколи, щоб бодай одна буква не була коли-небудь так в одній як в другій цілком перекручена».

«А скоро тут нема сумніву, — говорив дальше доктор, — що від хвилі вашого похорону минуло найменше пять тисяч літ, то я вважаю певним, що в вашім періоді істория, коли не традиция, здавала собі ще ясно справу з одної квестиї загального інтересу. Маю саме на думці сотворенє сьвіта, що, як вам відомо, мало бути довершене лиш десять тисяч літ тому назад».

«Пане!», — сказав граф Оль-е-мі-стек-ео.

Доктор повторив свою замітку, але аж по довгих додаткових поясненях вдало ся єму учинити єї зрозумілою для чужинця. Він сказав врешті від нехочу:

«Признаюсь, що висказані вами гадки зовсім нові для мене. За моїх часів не довело ся мені почути від кого-небудь такої дивовижної гадки, щоб світ, або коли хочете, мір, міг мати коли-не-будь який початок. Пригадую собі, що раз, і то лиш раз, чув від одного спекулятивною фільозофією занятого чоловіка темний натяк на сотворенє людської породи. Той ужив теж того самого слова, що й ви: Адам, себ то випалений з глини. Очевидно ужив єго в загальнім значіню в ціли означеня самородного зросту на плодючій почві — подібного до зросту тисячів животин иньшого рода — самородного, кажу, зросту пяти великих орд людий, що рівночасно появили ся в пяти окремих і майже рівно-великих частях сьвіта».

Ціле товариство лиш здвигнуло плечима, а один чи двох з нас вказувало вельми вимовним рухом на чоло. Мр. Сельк Бекінґем, скинувши оком вперед на чоло, а потім на потилицю Оль-е-мі-стек-ео, промовив:

«Людська довговічність ваших часів вкупі зі звичаєм розкладаня людського житя на рати певно десь чимало причинили ся до загального зросту і розвою наук. Тому припускаю, що поражаючу низшість старих Єгиптян на всіх полях науки в порівнаню з новітними народами, а особливо Єнкі* належить приписувати більшій твердости їх голів».

«Признаю ся знову, — відповів чемненько граф, — що мені трохи трудно вас порозуміти. Яку саме галузь науки маєте на мисли?»

Ціле наше товариство стало розповідати хором, довго і широко, про здобутки френольоґії, про чудеса звірячого маґнетизму.

Вислухавши все до кінця, граф оповів нам зараз кілька анекдотів, які виказали наглядно, що прототипи Ґалля і Спурцгайма* цвили і перецвили в Єгипті вже так давно, що про них всі майже забули, а досьвіди Месмера в порівнаню з правдивими чудами тебанських учених, котрі вміли сотворювати вуші* і чимало иньших животин, були по просту марною іграшкою.

Тогді я спитав ґрафа, чи єго земляки вміли обчислювати екліпси. Він осьміхнув ся доволі згірдно і сказав, що вміли. Се мене трохи збентежило. Але я почав задавати єму иньші питаня з обсягу астрономічного знаня. Аж от один з наших — він доси зовсім не відзивав ся — шепнув мені до уха, що за інформациями в тій квестиі заглянути-б мені радше до Птоломея (хто-б він не був), або і до Плютархового твору “de facie lunae”*.

Я запитав ще мумію про палючі шкла і сочки*, в загалі про штучне шкло. Та не вспів ще й завдати питаня, коли мовчаливий товариш торкнув мене нишком в лікоть, просячи, щоб заглянути, пробі, до Діадора з Сициліїі*. Сам граф, замість відповісти, поспитав мене лиш, чи є в нас такі мікроскопи, що при їх помочи можна-б різати єгипетським способом камеї.

Коли я застановляв ся, як би на те відповісти, малий д-р Поннонер скомпромітував ся до чиста.

«Гляньте, — сказав з одушевленєм, — на Bowling-green Fountain* в Новім Йорку! Або, коли того не зможете обняти оком, на Capitol в Уешінґтоні!» — І малий, добродушний доктор став вельми докладно й подрібно описувати части й величину будови. Зазначив, що сам портик був украшений лиш двайцятьма і чотирма колюмнами*, з котрих кожда, числячи пять стіп в прорізі, на десять стіп віддалена була від другої.

Ґраф висказав свій жаль, що він не в силі як раз в сій хвили пригадати собі докладних вимірів одного з більших будинків в Азнак, здвигнутих в померкшій вже минувшости, будинків, які на широкій пустини, в часах єго похорону, на захід від Теб, сьвітили ще руїнами. А таки на згадку про портик пригадав собі один прибудований до меншої палати на однім передмісті званім Карнак*, що складав ся зі сто сорока чотирох колюмн, з котрих кожда мала трийцять сім стіп в обводі і стояла одна від другої в віддаленю двайцяти стіп. Дорога до того портика від Нілю вела двомилевим гостинцем, а по єго боках уставлені були сфінкси, статуї і обеліски по двайцять, шістьдесять і по сто стіп високі.Сама палата, на скілько міг єї собі пригадати, була в однім напрямі дні милі довга і могла мати з сім миль в обводі. Єї стіни були з надвору і в середині суто украшені гієроґліфами. Ґраф не хотів би обставати за тим, що серед єї мурів можна-б побудовати навіть пятьдесять, або й шістьдесять докторових копітолів, але й того не міг би сказати на певне, чи від біди не далось би їх помістити в ній двіста або й триста. Тай та палата в Карнак була ще незначним, малим будинком. Помимо того він, ґраф, не міг би заперечити, що й описаний доктором Bowling-green Fountain оригінальний, гарний і більше величавий. Що не казати-б, чогось подібного не можна-б побачити в Єгипті або де-инде.

Тут я спитав графа, що він думає про наші зелізниці.

«Нічого, — сказав, — надзвичайного. Доволі повільні, досить недотепні і не мудро побудовані. Очевидно годі рівнати їх з широкими, рівними, простими, зелізом вимощеними гостинцями, якими Єгиптяни перевозили з місця на місце цілі храми, цілі обеліски з одного кусня, по сто пятьдесять стіп довгі».

Я заговорив про ґіґантичні сили нашої механіки.

Признав, що тут ми знаємо дещо, але спитав, як порадив би я собі, коли-б прийшло ся піднести в гору верхню платву* хочби такої малоїі палати як в Карнак.

Мовби недочувши того питаня, я спитав єго дальше, чи знає він що про артезійські студні*. Він насупив лиш брови, а Мр. Ґліддон моргнув на мене гнівно і сказав пошепки, що інжінєри, заняті вер-ченєм керниць в великій оазі, знайшли вже останними часами одну таку керницю.

Я згадав про нашу сталь. Чужинець, задерши в гору ніс, поспитав мене, чи нашою сталею вспіли-б ми робити такі виразисті рисунки на обелісках, які все були виконувані мідними вістрями.

Се збило нас так з пантелику, що нам оставало ся хиба звернути атак в сторону метафзики. Ми веліли подати собі примірник твору під заголовком Dial і прочитали з него одну чи дві глави про справу не дуже то ще ясну, та охрещену Бостонцями «великим рухом» чи «поступом».

Ґраф сказав лиш, що великі рухи були й за єго часів чимось дуже звичайним, а поступ, і тогді навіть дуже шкідливий, не поступав ніколи.

Тогді згадали ми про красу і значінє демокрациї. Та ледви встигли пояснити, які добрі сторони мали для нас загальнє голосованє і управа без короля.

Він слухав з очевидним заінтересованєм і, бачилось, знаменито бавив ся. Скоро ми скінчили, сказав, що в давну давнину стало ся було щось зовсім подібне. Тринайцять єгипетських провінций рішили ся нараз стати вільними і дати тим робом сьвітлий примір решті людського роду.

Вони скликали своїх мудрців і спорудили наймудрійшу конституцию, яку лиш можна було придумати. Поки що вело ся їм надзвичайно добре. Лиш їх наліг самохвальства був чудний. А таки й вони, получивши ся врешті з пятнайцятьма чи двайцятма иньшими провінциями, довели в себе до нечуваного в сьвіті деспотизму*.

Я спитав про імя нахабного тирана.

О скілько ґраф міг собі пригадати, тираном була сама чернь.

Не знаючи, що дальше казати, я став отверто жалувати, що Єгиптяни не знали пари.

Ґраф глянув па мене здивуваний, але не сказав нічого. Тілько мовчазний добродій штовхнув мене сильно ліктем в бік, сказав, що на разі буде вже з мене, — і спитав, чи справді я вже в своїм божевільстві не знаю, що новітна парова машина походить, як то виказав Саламон де Кауз. своїм помислом від Гірона*.

Нам грозило сильне небезпеченство пораженя. Та щастє хотіло, що наш д-р Поннонер, отямившись, прийшов нам на поміч і спитав, чи Єгиптяни справді мали б відвагу мірити ся з нами в помислах найрізнороднійших подрбиць одягу.

Ґраф глянув на пендент від пантальонів*, а потім, взявши в руки конець поли від сурдута, держав єго перед очима кілька хвиль. Коли-ж єго пустив, губа єго отворила ся від уха до уха. Та чи відповів він що-не-будь, того вже собі не пригадую.

В нас вступила відвага. Доктор, приступивши до мумії з великою гідностю, просив єї відповісти щиро, під словом джентльменської чести, чи Єгиптяни знали ся коли-не-будь на штуці споруджованя пастильок Поннонера або піґулок Брендріса*.

Ми ждали відповіди з чималим занепоковнєм, але — даром. Відповіди не було. Єгиптянин спаленів і понурив голову. Ніколи не було більшого триюмфу, більшого упокореня й сорому. Мені справді прикро було дивитись на упокорене нещасної мумії Я взяв капелюх, вклонив ся низько і попращав ся з нею.

Коли я опинив ся дома, показало ся, що була четверта година. Я вмить поклав ся спати. О семій вже був на ногах і списував отсі записки на пожиток сімї і всіх людий. Першого мені не діждати ся, бо моя жінка сердита вередливиця. По правді, мені остогидло житє, остогидло в загалі ціле наше столітє. На мою думку, все тепер пішло в переверти. Тому, скоро лиш підголю ся і випю чарку кави, йду до д-ра Поннонера, щоби забальсамував мене на кілька соток літ.

____________________________

ЗАГУБЛЕНИЙ ЛИСТ

“Nil sapientiae odiosius acumine nimio”.

Seneco*.

Було то в Парижи, в осени р. 18..., одного бурливого вечера, саме по заході сонця. Я сидів з моїм другом К. Авґустом Дюпеном, в єго затишній, невеличкій але богатій бібліотеці, au troisième, Nr. 33 Rue Dunôt, Faubourg St. Germain*. і заживав подвійної роскоші, курячи люльку та пускаючи поводи задумі. Ми просиділи в глибокій мовчанці що найменше годину. Коли-б глянув був тогді хто на нас случайно, подумав би, що ми вдивляємо ся лиш пильно в густі клуби диму, що наповнили собою цілу комнату. Та ні! Я розбирав саме в думці одну тему, що ми про неї того вечера спершу балакали; в мене була на думці подія при Rue Morgue і таємниця, що ослонювала убій-ство Мариї Роже*. Тим то видалось мені чимось незвичайним се, що в тій же хвили відчинили ся двері комнати, пропускаючи нашого старого знакомого, добродія К., префекта париської поліциї.

Ми привитали єго вельми радо. Він на стільки іменно бавив нас, на скільки гідний був погорди. Тай не бачились ми з ним вже кілька літ. Ми сиділи на потемки. Дюпен схопив ся як стій, щоб засьвітити лямпу, але сів знову не засьвітивши єї, скоро гість заявив, що приходить порадити ся з нами, а радше поспитати в мого друга, що він думає про одну урядову справу, яка набавила єго чималого клопоту.

«Скоро та справа вимагає розваги, — замітив Дюпен забираючи ся засьвітити лямпу, — так красше розберім єї потемки».

«Ага, се ще одно ваше "дивацтво"», — сказав префект, котрий привик був називати «дивацтвом» все, що було поза межами єго понятя і сам, розумієть ся, жив серед справдішної юрби «дивацтв».

«Так», — сказав Дюпен, подаючи гостеви люльку і присуваючи вигідний фотель.

«В чім же-ж діло? — спитав я. — Вже ж не в новім убійстві, сподіюсь».

«О, ні, зовсім не та справа. Діло в тім, що справа дійсне сама собою зовсім проста. Не сумніваю ся, що ми й самі дали-б собі з нею раду. Та мені впало на думку, що Дюпенови приємно було-б почути про єї подробиці, тому що все те незвичайно "дивачне"».

«Просте, а дивачне», — сказав Дюпен.

«Ну, так. А радше ні просте, ні дивачне. Діло в тім, що справа спершу видалась нам така проста, а тепер збила нас зовсім з пантелику».

«Може то сама простота справи зводить вас на манівці?»

«Але-ж дурне говорите», — відповів префект, щиро осьміхаючись.

«Може, та таємниця трохи за ясна», — сказав Дюпен.

«А, Господи милосердний! чи чув коли хто таке?»

«Може за очевидна?»

«Га, га, га! га, га, га!.. Го, го, го! — заносив ся сердешним сьміхом наш гість. — Ох, Дюпен, ви напосіли ся нині, щоб мені смерть зробити!»

«Яка-ж се, кажіть, справа?» — спитав я.

«Ну, я вам єї розповім, — відповів префект, пускаючи в задумі густий клуб диму і усадовив ся в фотели. — Розповім вам кількома словами. Та заки пічну, мушу вас остерегти, що та справа вимагає як найбільшої дискрециї. Я втратив би певно становиско, яке занимаю, коли-б розійшло ся, що я еї кому-не-будь виявив».

«Починайте-ж», — сказав я.

«Або ні», — сказав Дюпен.

«Ну, нехай; від дуже високої особи дійшло до моєї відомости, що з королівських апартаментів пропала вельми важна грамота. Хто єї взяв те звістно; тут нема найменшого сумніву. Бачили єї, як брала. Відомо також, що грамота находить ся в єї руках».

«Яким чином відомо?» —спитав Дюпен.

«Промавляє за тим, — сказав префект, — характер грамоти і те що певні наслідки, які мусіли-б наступити, коли-б вона не була вже в руках того, що єї вхопив, не наступають; видко, він покористував ся нею так, як вкінци покористувати ся намірив».

«Старайте ся говорити ясніше», — сказав я.

«Ну, добре! Той лист надає посідателеви на певнім становиску власть незмірного значіня». — Префект послуговав ся залюбки дипльоматичними висловами.

«Ще не все розумію», — сказав Дюпен.

«Ні? Ну! виявленє листу третій особі — назвати єї не можу — наразило-б честь дуже високо поставленої особи. Се дає посідателеви грамоти таку власть над тою знаменитою особою, що єї честь і спокій загрожені».

«Але-ж сила тої власти, — замітив я, — залежить від того, чи знає злодій про те, що окрадений знає про злодія. Хто посьмів би...»

«Злодієм, — сказад префект, — є міністер Д. що зважить ся на все без огляду, чи личить се чоловікови, чи ні. Крадежи довершено не менше ґеніяльно як сьміло. Згаданий лист — коли маю сказати правду — пошкодована особа одержала саме, сидячи в королівськім будуарі. В хвили, коли єго читала, війшла і перебила їй иньша знатна особа, перед якою тій передовсім бажало ся читаний лист укрити. Та не повело ся вкинути єго скоро в шуфляду, треба було лишити єго отвертим на столі. З верхи була правда, лиш адреса, а що змісту не було видко, лист не звернув на себе уваги. Та тут-же входить міністер Д. Єго рисій зір відразу замічає лист, пізнає почерк адреси, бачить збентеженє особи, до якої лист адресований і вгадує єї таємницю. Полагодивши кілька урядових справ, він питомим собі наглим способом виймає лист похожий трохи на той, що про него саме говорить ся, отвирає єго, буцім то читає, а потім кладе єго зараз побіч тамтого. Знову балакає яких пятьнайцять хвиль про публичні справи, а врешті, пращаючи ся, бере зі стола лист, до якого не мав ніякого права. Все те бачив заклопотаний властитель, однак, розумієть ся, в притомности третої особи, що стояла єму над карком, не важив ся звернути на се уваги. Міністер відійшов, лишивши на столі свій лист без найменшої вартости».

«Оттут, — сказав Дюпен до мене, — маєте се, чого, як кажете, треба, щобивласть була повна: сьвідомість злодія про се, що про злодія знає пошкодований».

«Так, — відповів префект, — і таким робом осягнену власть визискано в політичних цілях за останних кілька місяців, до дуже значної границі. Пошкодована особа з кождим днем приходить до глибшого пересьвідченя, що їй конечно треба відзискати лист. Та се, очевидна, явним способом трудно учинити. Доведена врешті до розпуки, вона віддала справу в мої руки».

«І думаю, — сказав Дюпен, — що завзятійшого аґента не лиш бажати, але і уявити собі годі».

«Підхлібляєте мені*, — відповів префект, — та можливе, що такий суд можна про мене й видати».

«Се ясне, — сказав я — що, як ви замітили, лист находить ся ще в руках міністра, бо саме посіданє листу, а не використанє єго дає перемогу. З використанєм єго щезає власть».

«А так, — потвердив префект. — В тім пересьвідченю я й ділав. Першим моїм старанєм було перешукати на скрізь помешканє міністра. А тут найбільша трудність лежить в тім, щоб се стало ся без єго відома. Передовсім остерегли мене перед небезпеченством, яке вийшло-б, коли б ми зрадили перед ним наш намір».

«Атже-ж ви при таких дослідах зовсім au fait*, — сказав я. — Париській поліциї довелось нераз вже перевести щось подібного».

«О, певно! Тому я і не піддаюсь розпуці. Надто ж і звичаї міністра були мені вельми на руку. Єго часто цілими ночами нема дома. Слуг у него зовсім не багато. Вони, в більшій части Неаполітанці з роду, впивають ся дуже легко і сплять далеко від апартаментів свого пана.

Як вам відомо, у мене є ключі, що перед ними не остоїть ся ні одна комната в Парижи. Від трех місяців не було такої ночи, що-б я сам не перевів більшу єї пайку на пильнім перешукуваню готелю Д. Тут на вазі моя честь, а з огляду на глибоку таємницю й нагорода нечувана. Оттим то я й не покинув своїх дослідів скорше, поки не пересвідчив ся, що злодій хитрійший від мене. Мені бачить ся, що я перенишпорив кождий кутик, кождий закамарок дому, де лист міг бути укритий».

«Та чи не може бути і так, — замітив я, — що лист, хоч би він був навіть в посіданю міністра, як нехибне і є, може бути захований де инде, не в єго помешканю?»

«Се ледви чи можливе, — сказав Дюпен, — особливо, коли справи так, як тепер, стоять на дворі, а передовсім в виду тих крамолів, в які, як знаєте, запутаний Д. Лиш те, що хтось може сей лист кождої хвилі виявити, виходить на те саме, що він єго посідає».

«Може виявити?» — спитав я.

«Значить те саме, що може єго знищити», — сказав Дюпен.

«Правда, — признав я. — В виду того ясне, що лист находить ся в помешканю. Що-б він мав бути в самого міністра, про те відав не ма що й говорити».

«Зовсім ні, — сказав префект. — Єго два рази напали ніби то розбишаки і перешукали в моїх очах до нитки».

«Се вже не було конечно потрібне, — сказав Дюпен. — Круглим дураком він не є; такі напади певно не були для него чимось несподіваним!»

«Круглим дураком не є, — сказав Ґ., — та все-ж він поет, а такий часто, видить ся мені, не втік від дурака далеко».

«Таки так, — сказав Дюпен, пустивши в задумі довгу смугу диму, — хоч і в мене самого є на совісти кілька нужденних стихів».

«Чей-же розкажете нам, — озвав ся я, — докладно подробиці ваших дослідів?»

«Ну, найголовнійше те, що ми часу не гайнували і шукали всюди. В таких справах мав я час вже набрати ся чималого досьвіду. Я перетряс цілий будинок, кімнату за кімнатою, посьвячуючи кождій з окрема ночи цілого тижня. Передовсім переглянули ми всі закутини в кімнатах. Відсували всі шуфляди. Для справного аґента, — се ви знаєте мабуть — такі річи, як тайні шуфляди, істнувати не можуть. Туман той, кому при таких дослідах вспіє вимкнути ся "тайна" шуфляда. То-ж таке ясне! В кождім кабінеті находить ся якесь місце, якийсь простір, в якім належить глядати такої річи. Дальше нам відомі певні правила. Не могла-б остати не замітною для нас і пятьдесяти пайка одної лінії. Оглянувши бюрка, беремо ся до крісел. В подушках шукаємо при помочи довгих тонесеньких голок, яких ми в ваших очах уживали. Зі столів знимаємо верхи».

«А се нащо?»

«Часом буває, що особа, хотячи щось сховати, знимає верх зі стола, або чогось подібного, видовбує ногу, вкладає предмет в нутро і знов накриває верхом. Так само послугують ся сподами і верхами ніг від постелі».

«А не зрадить-же порожного місця відголос?» — спитав я.

«Ніколи в сьвіті! скоро схований предмет обложено довкола, як слід ватою. Впрочім ми мусіли заходити ся все без гомону».

«Але-ж вам годі було розбирати, годі було розкладати на кусні всі предмети, в яких можна було що-не-будь в той спосіб сховати. Лист дасть ся звинути в тонку спіральну трубку обємом не більшу від голки до гачкованя, що єї можна встромити в першу ліпшу листву, на приклад, від крісла. Адже-ж ви не розбирали всіх крісел на кусні?»

«Певно, що ні; та ми зробили щось ліпшого — ми оглянули листви всіх крісел* в цілім домі, навіть сполученя при всякого рода меблях при помочи дуже острого мікроскопа. Коли-б там були які сліди сьвіжого зрушеня, ми були-б зараз відкрили їх нехибне. Однісіньке зерно трини з під сверлика було-б нам показало ся в величині яблука. Кожда неодностайність в клеєню, найменша незвичайна щілина була-б навела нас певно на слід сховку».

«Мабуть, ви оглядали і зеркала, місця між рамами і шклами, перетрясли ліжка і білє в постели, так само, як занавіси і килими?»

«Розумієть ся; а впоравшись таким чином зовсім з кождим предметом, переглянули потім сам дім. Ми поділили цілу єго поверхню на части і понумерували їх, щоб ні одної не пропустити; потім знов при помочи мікроскопу, розсліджували кождіський цаль* в самім домі і в двох сусідних домах».

«І в двох сусідних домах! — скрикнув я. — З тим було певно чимало клопоту».

«Ще й кілько! Але-ж бо й нагорода велика».

«Не поминули певно обійстя домів?»

«Всі обійстя вимощені камяними плитами. Коло них було сорозмірно мало заходу. Ми оглянули мох поміж плитами і переконали ся, що був ненарушений».

«Глядали, звістно й між паперами Д. і між книжками в бібліотеці».

«Певне, що глядали; отвирали кождий зошит і кожду пачку; не лиш отвирали кожду квижку, але й перевернули кожду картку, всіх томів, не вдоволяючи ся одним перетрясанєм, як наші поліцийні урядники. Мірили також як найдокладнійше грубість кождої окладники і оглядали все пильно, при помочи мікроскопу. Коли-б яка окладника була сьвіжо зліплена, ми нехибне були-б отеє замітили. Яких пять чи шість томів, що очевидно, вийшли щойно з під рук переплетчика, ми перенишпорили запопадливо наскрізь, при помочи голок».

«А шукали ви в підлозі під диванами?»

«Шукали. Піднимали всі дивани і переглядали помість, з мікроскопом в руці».

«І тапети на стінах?*»

«Так!»

«І пивниці?

«Також».

«Но, то ви, — сказав я, — помиляєтесь, бо листу, дома, як вам здаєть ся, не ма».

«Аби лиш не ваша була правда, — сказав префект. — А тепер д. Дюпен, що ви радите мені робити?»

«Перешукати дім на скрізь».

«Зовсім злишне, — відповів Ґ. — Що листу дома не ма, я певний так само, як певний того, що єсьм і живу».

«В мене не ма для вас красшої ради, — сказав Дюпен. — У вас очевидно є докладний опис листу?»

«Ох є!» — І тут, префект, виймивши нотатку, став читати голосно докладний опис внутрішнього, а особливо внішнього вигляду, пропавшого листу. Скоро лиш прочитав єго, попращав ся з нами, а я сумніваю ся, чи бачив єго коли-не-будь більше прибитим, як в тій хвили.

В який місяць потім він навідав ся до нас ще раз і застав нас занятими менче-більше так само, як першого разу. Він сів на фотелю, закурив файку* і розпочав звичайну розмову. Врешті я сказав:

«Гарно, пане Ґ., але, що з пропавшим листом? Ви, думаю, освоїли ся з тим, що міністра перехитрити вам годі?»

«Чорти-би єго!... так; все-ж таки я за порадою Дюпена перешукав ще раз. Та наперед знав, що се страчена робота».

«Яка, казали ви, нагорода?» — спитав Дюпен.

«Ну, дуже груба, — дуже щедра нагорода. Не скажу саме докладно, яка, але скажу вам лиш, що тому, хтоби мені міг сей лист дістати, дав би, не вагаючи ся чек на пятьдесять тисяч франків. Діло в тім, що лист набирає з кождим днем більшого значіня. Останними часами нагороду подвоєно. Та коли-б єї навіть потроєно, я не був би в силі вже учинити більше, як учинив».

«Ну, так, — сказав Дюпен, потягаючи помалу зі своєі пінкової файки, — а я справді думаю, Ґ., що ви в сій справі не напружили ще своїх сил до найвизшого можливого степеня. Ви, думаю, могли-б зробити трохи більше, що?»

«Що? як?»

«Ну — пф, пф — ви могли-б — пф, пф — засягнути поради в сій справі, — ге? — пф, — пф, пф. Пригадуєте собі історію, що єї розказують про Абернетіого?»

«Ні, до біса з Абернеті....»

«Певне, до біса з ним, лиш дайте єго сюди! Все-ж таки, одного разу прийшло якомусь богатому скупиндязі до голови вихитрити від того Абернеті єго лікарську пораду. Вдавши ся з ним в тій ціли в звичайну розмову в приватнім товаристві, він описав єму своє положенє, так, як коли-б говорив про якусь, видуману особу.

Припустім, сказав скупидяга. що симптоми такі, а такі; що-ж би ви тепер, доктор, єму порадили?

Порадив! сказав Абернеті, ну, очевидно, що-б закликав доктора»*.

«Адже-ж, — сказав префект трохи збентежений, — я дуже радо готов приняти пораду і заплатити за неї. Я справді давби пятьдесять тисяч франків тому, що поміг-би мені в сій справі».

«В такім разі, — відповів Дюпен, відчиняючи шуфляду і виймаючи книжочку чекову, — будьте ласкаві і виповніть мені чек на таку суму. Скоро мені єго підпишете, дам вам до рук лист».

Я остовпів. В префекта неначе-б грім вдарив. Він сидів кілька хвиль німо і нерухомо, поглядаючи з роззявленим ротом на мого друга. Бачилось, що очи єму з голови вилазять. Потім запанував над собою трохи, вхопив за перо і врешті, з кількома павзами, поглядаючи мов не свій перед себе, виповнив і пидписав чек на пятьдесять тисяч франків, та подав его через стіл Дюпенови. Той придивив ся єму пильно і сховав до портфелю; потім отворив escritoire*, виймив лист і подав єго префектови. Поліціянт схопив єго з дійсне божевільною втіхою, отворив тремтячою рукою, кинув оком на змість, а там зірвав ся, добив ся до дверей і без церемонії вийшов з комнати і з дому, ні словечка не промовивши від хвилі, коли Дюпен попросив єго підписати чек.

Після єго відходу мій друг розказав все трохи докладнійше.

«Париська поліция, — сказав, — в своїм ремеслі незвичайно вправна. Вона витревала, бистроумна, хитра, знає на скрізь все, чого, бачить ся, вимагають єї обовязки. Скоро отже Ґ. розповів нам, в який спосіб перешукано цілий дім Д., я був зовсім переконаний, що він в границях свого фаху перевів досліди бездоганно».

«В границях свого фаху?» — спитав я.

«Так, — сказав Дюпен. — Він не лиш ужив найліпших способів але і перевів все в повні досконало. Нема найменшого сумніву, що, коли-б лист був схований в обсягу довершених дослідів, вони були-б єго найшли».

Я лиш осьміхнув ся, та він, бачилось говорив зовсім серіозно.

«Способи сказано, — говорив він дальше, — були самі собою добрі і покористувано ся ними як слід, хиба їх лежить в тім, що в отсім випадку і до того чоловіка не можна було їх примінити. Деякі дуже бистроумні теми є для префекта родом Прокрустового ложа, до якого він на силу натягає свої пляни. Та розчаровуєть ся заєдно міряючи раз за плитко другий раз за глибоко. В тім взгляді неодин школяр дотепнійший від него. Я знав одного восьмилітного може хлопця, що успіхом в відгадуваню при грі "цет чи лішка" викликував загальне здивуванє. Є то проста забава і грають при ній камінцями. Один грач держить в жмени кілька камінців і питає другого чи в него іх "рівне" чи "нерівне". Коли здогад влучний, тоді той що вгадує виграє один; коли хибний, тратить один. Хлопець, що про него згадую, виграє від всіх учеників всі камінці. Очевидно руководив ся при згадуваню якимось прінціпом. А той полягає лиш на обсервациї і приміненю себе до бистроумности противників. Єго противник, якийсь недотепний урвитель, підносячи замкнені жмені, питає: до пари чи не до пари? Наш школяр відповідає: не до пари — і програє. Та при другій пробі виграє, бо каже до себе: в того добряги було при першій пробі до пари, а засіб єго бистроумности позваляє саме лиш на те, шо-б за другим разом було не до пари; ану, спробую вгадувати "не до пари". Він вгадує: не до пари — і виграє.

З товаришем о один степень дотепнійшим стане розумувати ось як: отсей бачить, що я за першим разом вгадав "до пари" і передовсім прийде єму так як першому на гадку проста переміна "до пари", на "не до пари".

Але зараз же й прийде єму на гадку, що се за проста комбінация і він врешті рішить ся повторити першу і буде згадувати: до пари; згадує "до пари" — і виграє. Чим-же покажеть ся той спосіб розумованя школяря, скоро єго докладно розібрати?»

«Звичайним, — сказав я, — зрівняєм комбінуючого ума з умом противника».

«Так і є, — сказав Дюпен. — А спитавши хлопця, яким чином він доходить до повного зрівнаня, що є жерелом єго успіху, я почув таку відповідь:

"Коли зміркую, наскілько хто є розумний чи тупий, добрий чи лукавий, або що він про мене думає, настроюю вираз свого лиця як найточнійше до виразу єго лиця, а потім жду, які згідні з тим виразом думки або чувства встануть в моій душі".

Отся відповідь хлопця є ніби основою цілої глибокої бистроумности, яку приписують Лярошфуко, Лябужів, Маккіавелліому і Кампанеллі*».

«А зрівнанє, — замітив я, — розумуючого ума з умом противника, залежить, — коли я порозумів вас як слід — від докладности, з якою оцінено ум противника».

«Від того, залежить практична єго вартість, — сказав Дюпен, — а префект зі своєю когортою ошибають ся так часто передовсім ізза недостачі сего зрівнаня, як також і тому, що хибне оцінюють а радше зовсім не оцінюють ума тих, з котрими міряють ся. Вони беруть під розвагу лиш свою власну бистроумність, глядаючи чогось схованого, уживають лиш таких способів, якими би самі в потребі покористувались. Оправдане воно настілько, що їх бистроумність є менше більше виразом бистроумности мас. Та коли хитрість якого злочинця ріжнить ся характером від їх власної хитрости, злочинець, очевидно поконує їх. Таке буває все, коли та хитрість є висшого рода, а дуже часто, коли й низшого. Вони не зміняють зовсім прінціпу своїх дослідів; в найліпшім разі спонукані якимось незвичайним випадком — надмірною нагородою — розширяють або степенують старі способи свого ремесла, зовсім не рушаючи прінціпів. Що ж, наприклад, учинили вони в випадку Д.? Чи відступали від давного прінціпу? Чим є все те верченє, трібованє, стуканє, спостеріганя при помочи мікроскопу, ділене поверхні дому на нумеровані квадрати, як не піднесенєм до визшого степеня самого приміненя прінціпу або кількох прінціпів? Чи ті прінціпи не основують ся на певних понятях про людську бистроумність, до яких привик префект за довгі роки своєї служби? Чиж не бачите, що в него те само собою розумієть ся, що кождий чоловік сховає лист коли вже не в дірку виверчену в нозі крісла, так хочби в яку иньшу укриту діру чи кутик, який зустрінеть ся з єго думкою так само, як помисли хованя листу в дірку виверчену в нозі від крісла? Чи не бачите також, що так придумані закамарки вистають лиш серед звичайних обставин, та що послугують ся ними лиш плиткі уми? Тож у всіх випадках схованя можна припустити і припускаєть ся передовсім, що предмет усунено кудись і заховано вказаним способом. Відшукане єго залежить проте не від бистроумности, а виключно від запопадливости, терпеливости і витревалости тих що шукають.

І де лучить ся випадок більшої ваги або назначена велика нагорода, — що з політичного взгляду на одно виходить, там не лучало ся ще, щоб згадані средства були безуспішні.

Тепер стане вам ясно, як треба розуміти мої слова: коли-б лист був схований де-не-будь в границях дослідів практикованих префектом, або — иньшими словами — коли б принціп схованя єго містив ся в прінціпах дослідів префекта, тогді й були-б єго без сумніву звайшли. Та будь що будь, сего урядника грубо змістифіковано. Жерело-ж єго неповодженя лежить посередно в припущеню, що міністер належить до божевільних, бо має славу поета. Префект чув десь, що всі божевільні є поетами і причиною цілого єго пеповодженя є “non distributio medii”* і висновок, що всі поети мусять бути божевільними».

«Однак чи він справді поет? — спитав я. — Знаю, що є два брати і оба вони придбали собі в літературі славу. Міністер, відав, написав вчену розвідку про діференцияльний рахунок. Він математик, не поет».

«Ви помиляєтесь. Я знаю єго добре; він одно і друге. Будучи поетом і математиком, він може розумувати влучно. Коли-б був лиш математиком, не мавби ніякої змоги розумувати, бувби полишеним на ласку і неласку префекта».

«Зовсім нові для мене гадки, — казав я, — адже-ж їм перечить пересьвідченє цілого сьвіта. Не схочете відав нехтувати гадки, до якої дійшла основна праця віків. Зване математики вважаєть ся з давен давна знанєм “par excellence”*.

«Il y a à parier, ― відповів Дюпен, цитуючи слова Шамфора, ― que toute idée publique, toute convention reçue, est une sottise, car elle a convenu au plus grand nombre*. Признаю вам, що математики, на скілько се лежало в їх силах, причинили ся до розповсюдженя загально звістного а фальшивого погляду, який дарма, що голосять єго в імя правди, все таки хибний. Гідним красшої справи способом нагнули вони, наприклад, термін аналіз до ужитку в альґебрі. Авторами тої специяльної похибки є французи. Та скоро назва має яке-не-будь значінє, скоро вартість слів лежить в точности приміненя їх, тогді й аналіз, означатиме альґебру так само, як латинське ambitus означає амбіция, religio — реліґіа, homines honesti — людий гонорових*».

«Бачу, — сказав я — що між вами і деякими альґебраістами в Парижи готово прийти до сварки, але говоріть дальше»*.

«Я хочу сказати, — говорив дальше Дюпен, — що коли-б міністер був лиш математиком, префект не мав-би був найменшої потреби давати мені сей чек. Однак я знав, що він так само добрий поет, як і математик, а увзгляднивши обставини, в яких він находив ся, я набрав певносте, що мої способи відповідають єго спосібности. Надто було мені відомо що він дворак і сьмілий інтриґант. Такий чоловік, подумав я, буде нехибне знати ся на звичайних способах практикованих поліциєю. Він не міг не сподіватись нападів, які спали на него, а події доказали, що і сподівав ся їх нехибне. Я думав, що він нехибне сподівав ся і тайних дослідів впомешканю. Єго часта неприсутність дома, яку префект уважав певною пільгою в дослідах, була в моїх очах лиш хитрощами, обчисленими на те, щоби дати поліциї змогу все і скрізь перонишпорити і тимскорше вщіпити в неї пересвідченє, що листу в помешканю не ма. Те врешті і вдало ся єму осягнути. Я відчував теж, що міністер з певностию перейшов в думці цілий той ланцюх розумовань, який дотичить незмінного прінціпу при поліційних пошукованях за схованими предметами — того прінціпу, що я вам єго старав ся виложити. Се мабуть силоміць вибило єму з голови думку про уживані звичайно сховки. Він не міг, думав я собі, бути таким тупим, і не знати, що найтайнійші і найглибші закамарки єго дому були для префекта, з єго очима, голками, сверликами і мікроскопами так само отворені, як і найзвичайнійша комната. Я бачив врешті, що єму насуне ся щось простого, коли вже не дорогою розмислу, порівняна, то нехибне як щось, що само з себе випливає. Ви може прогадаєте собі, як щиро засьміяв ся префект, бувши в нас перший раз, коли я замітив що ся таємниця може тому завдала єму тілько клопоту, що була так дуже очевидною».

«Правда, правда, — сказав я, — пригадую собі добре єго втіху. Я справді думав, що він вже в конвульсиях».

«В материяльнім сьвіті, — казав далі Дюпен, — повно дуже близьких анальоґій до нематерияльного сьвіта. А що метафори або образу можна ужити в діли скріпленя доказу чи прикраси опису, то навіть реторичні доґми набрали якоїсь тіни правдоподібности. Видаєть ся, наприклад, що сила інерциї є одна і та сама в фізиці і метафізиці. Що більше тіло труднійше вправити в рух ніж менше і що звязане з ним momentum* остає в зависимости від тої трудности, се такаж сама правда в першій, як правдою є в остатній; що інтеллєкти здібнійші, дужші, більше сталі і справні ніж інтеллєкти низшого рода, найтруднійше буває порушити, та що вони находять ся в більшім клопоті, в більшій непевности при перших кроках свого розвою. Але чи запримітили ви коли, які написи на рогах улиць і над склепами* звертають найскорше увагу?»

«Ніколи мене се не застановило», — сказав я.

«Є одна гра в згадуване, що єї грають при помочи карти. В тій грі одна сторона каже другій винайти якесь слово — назву міста, краю, ріки, королівства — коротко, винайти яке не будь слово на сорокатій і запутаній поверхни. Новик в сій грі силуєть ся звичайно заклопотати противників тим, що завдає їм імена печатані найдрібнійшими черенками; але практик вибирає такі слова, що їх напечатако буквами розстріленими, від одного краю карти до другого. Такі імена, подібно як оголошеня і написи на рогах улиць, печатані дуже грубими буквами, не звертають на себе уваги як раз в наслідок того, що вони аж надто очевидні. І тут фізичне переоченє є сильно анальоґічне до неуваги моральної, в наслідок якої ум перескакує надто легкопонятні, виразні преміси*. Та бачить ся, що ся точка лежить трохи визше або низше понятя префекта. Він ні разу не подумав про правдоподібність, або можливість того, щоб міністер поклав лист перед носом цілого сьвіта в ціли як найбільшого запевненя, що якась часть того сьвіта єго не догляне.

Та чим довше я застановляв ся над сьмілою, спритною і бистрою вдачею Д., над тим, що скоро він раз намірив як слід покористувати ся листом, так єму й треба мати єго все під рукою; над рішучою певністю префекта, що той лист не скритий в обсягу єго звичайних дослідів, — чим довше я над тим всім застановляв ся, тим більше і впевнював ся, що міністер, в ціли захованя того листу вхопив ся вельми бистроумного способу і — зовсім не силував ся єго укрити.

З такими гадками в голові, а заосмотрився в пару зелених окулярів і зовсім припадково явив ся одного гарного ранка в домі міністра. Застав єго дома. Він позіхав, протягав ся; старав ся, як звичайно, забити час, як-коли-б єму було незвичайно скучно, людина-ж з него справді, може найбільше енерґічна поміж всіми, які тепер живуть. — та лиш тогді, коли єго ніхто не бачить. Щоб достроїтись, до него, я почав жалуватись, що слабий на очи і нарікав, що приневолений уживати окулярів, а тим часом під їх ослоною, перебіг очима осторожно, раз коло разу, цілу комнату, занятий на позір виключно розмовою з господарем.

Особливо-ж звернув я увагу на широкий стіл до писаня, де, між иньшими паперами, лежало в неладі кілька листів різного змісту, один чи два музичні інструменти і кілька книжок. Тут, по довгих і запопадливих дослідах, я всеж таки не замітив нічого, що могло б збудити якесь більше підозрінє.

Врешті мої очи, бігаючи довкола по комнаті, спочили на дрантивій картоновій коробочці на листи, що на брудній синій стяжці звисала з малого мосяжного цвяха саме над параваном від печі. В сій коробці, о трох чи читорах відділах, було пять чи шість візитових карт і один одинокий лист. Той був сильно занечищений і домятий. Роздертий майже на двоє через середину він немов говорить, що намір роздерти єго в першій хвили як непотрібну цидулку, змінено чи залишено. З далека впадала в очи велика чорна печатка з дуже значною буквою Д. і адрес самого міністра, виписаний дрібним женським почерком. Лист кинуто байдужно, навіть як здавало ся, з погордою в один з найвизших відділів коробки.

Ледви я глянув на той лист, вже і знайшло ся в мене відкись пересьвідченє, що се той сам, за яким шукаю. Певно, що на перший погляд він радикально різнив ся від того, що єго докладний опис читав нам префект. Тут печать була велика і чорна з буквою Д.; там мала і червона з княжим гербом родини С. Тут адреса міністра була дрібна і зраджала женську руку; там титул одної особи королівської родини був виписаний замашисто, сьміло і рішучо. В однім лиш форматі оба листи згаджались, — в дальших різницях вражала пересада. Папір брудний і подертий ніяк не годив ся з дійсне методичними навичками Д. і зраджував намір підсунути кождому гадку, що лист не має найменшої вартости. Все те, в купі з пересадно кидаючим ся в очи положенєм листу перед очима кождіського гостя і точна згода з всіма тими висновками, до яких я дійшов був перше, — все те кажу, будило сильне підозрінє в того, хто прийшов з наміром підозрівати.

Я проволік свою візиту як міг найдовше, а вдавши ся з міністром в дуже горячу диспуту на тему що, як я се знав зовсім на певне, не переставала єго ніколи цікавити і дратувати, звертав цілу свою увагу безпреривно на лист. Підчас того досліду я вбив собі в память єго внішний вигляд і уложенє в коробці. В кінця відкрив я щось таке, що вибило останну крихту сумніву, яка могла ще в мене задержатись. Приглядаючи ся рогам паперу я запримітив, що вони більше стулені, ніж се видалось-би потрібним. Вони були зломані, як се лучає ся з твердим папером, що єго раз зложено і стулено при помочи машини, а потім відогнуто в сторону притивну тому складови чи краєви, що єго творив первістний рубець. Того відкрити було для мене досить. Я знав вже, що листь, мов рукавичку перелицьовано, вигладжено, і наново запечатано. Попращавши міністра зараз, я вийшов, лишивши в него на столі золоту табакерку.

Другого дня я зголосив ся по табакерку і ми з запалом поновили вчерашню розмову. Та саме підчас нашої розмови, безпосередно під вікнами дому роздав ся голосний вистріл, ніби з пістолета, почім наступили страшні крики і зойки наляканої черні. Д. метнув ся до вікна, відчинив єго і виглянув. В тій хвили я підійшов до коробки, виймив з неї лист, сховав єго в кишеню, а на єго місци поклав внішне facsimile, яке приготовив собі старанно дома. Букву Д. прийшло ся мені підробити легко при помочи відтиску з хліба.

"Буча" на улици счинила ся була в наслідок неосторожного обходженя якогось чоловіка з мушкетом. Він вистрілив серед юрби жінок і дітий. Та показало ся, що набій був без кулі. Чоловіка, яко несповна розуму чи пяницю пустили свобідно. Коли він відійшов, Д. відступив від вікна, до якого я вже після схованя листу був наближив ся. Я не забаром знов попращав ся з ним. Чоловік, той ніби-то несповна розуму, був мною найнятий».

«Та що за ціль мали ви, — спитав я, — кладучи на місци листу facsimile. Не бу-ло-б то ліпше, вхопити єго підчас першої візити і пійти?»

«Д., — відповів Дюпен, — чоловік, на все готовий, загонистий. Надто, в него дома чимало відданої єго справі прислуги. Коли-б я стрібував був се що ви мені радите, може й не вийшов би був від него живим. Добрі люди в Парижи не були-б ніколи почули про мене. Та в мене був ще иньший намір. Ви знаєте мої політичні переконаня. В тій справі я ділаю як сторонник інтересованої пані. Вона була в сімнайцять місяців в єго власти. Від тепер є він в єї власти, скоро-б. не полапавши ся, що листу в руках вже не має, почав собі таке, яке міг би починати лише з листом в руках. Тим він зараз довівби себе до нехибної політичної згуби. А упадок єго при тім був би не менше наглим як прикрим. Добре то балакати про facilis descensus Averni*. Та при всякім ході в гору — як Каталяні* каже про сьпів — лекше вийти ніж сходити. В сім випадку в мене нема ніякої симпатиі а радше ніякого жалю для того, що сходить. Він є оттим monstrum horrendum — спосібний чоловік без моральних основ. Признаюсь, що мені хотілось би знати, які саме будуть в него думки, коли, як префект каже, "одна особа" заглузує собі з него і єму прийдеть ся отворити лист вкинутий мною в коробку».

«Що? ви написали там щось цікавого?»

«Очевидно! Се-ж якось негодилось лишати нутро зовсім порожне; се виходило-б на обиду. Раз у Відни Д. заподіяв був мені одну прикрість, а я, зовсім жартом, обіцяв віддячитись єму. І так, знаючи, що він буде цікавий дізнати ся, хто се саме такий перехитрив єго, я думав, що було б кривдою не дати єму ключа до відгадки. Він знає добре мій почерк. І я написав єму, саме серед чистого аркуша, слова:

“Un dessein si funeste,

S’il n’est digne d’Atree, est digne de Thyeste”.

Найдете іх в "Атреї" Кребілльона*».

_____________________________

Примітки

Представлена збірка творів Едґара Аллана По «Новелі» була надрукована у Львові 1898 або 1899 року в серії «Літературно-артистичні новини», що її видавав український поет, перекладач, літературознавець і педагог Василь Щурат (1871-1948). Чотири новели По, що становлять зміст збірки, переклав з англійської український (галицький) письменник, перекладач, сценарист, редактор, громадський діяч Іван Петрушевич (1875-1950). Перекладено галицьким діалектом кінця XIX сторіччя, котрий дещо відрізняється від сучасної загальновживаної літературної української мови, що дає читачеві можливість порівняння із більш сучасними українськими перекладами цих текстів. В тій публікації не завжди зберігається єдність правопису. Наприклад, десь надруковано «Єгиптянин», а десь «Египтянин». Можливо, це через недбалість не перекладача, а набірника друкарні.

Примітки додані упорядником даної інтернетної публікації 2019 року.

В Мальштромі.

Новела Едґара По “A Descent into the Maelström” («Спадання у Мальстром») вперше з'явилася в травневому номері журналу “Graham's Magazine” 1841 року. По квапився завершити новелу вчасно, і пізніше визнав, що кінцівка була недосконалою. Незабаром після того, як новелу Едґара Алана По «Вбивство на вулиці Морґ» переклали французькою мовою без відома автора, французькі читачі почали шукати інші його роботи, тому «Спадання у Мальстром» була серед перших таких перекладів. Як і щодо інших його творів про морські пригоди («Оповідь Артура Ґордона Піма» і «Щоденник Джуліуса Родмана»), читачі вирішили, що «Спадання у Мальстром» є описом реальних подій, і один уривок був передрукований у дев'ятому виданні Британської енциклопедії. За іронією долі, сама новела ґрунтувалася на тексті, який По прочитав у більш ранній версії тієї ж енциклопедії.

Лофоден — група скелястих, позбавлених рослинності островів біля північно-західного узбережжя Норвегії.

… оповіданє нубійського землеписця про mare tenebrarum. — Нубійський землеписець (тобто географ) — ідеться, мабуть, про олександрійського вченого Птолемея Клавдія (бл. 90 - бл. 160), автора «Географії», в якій було зібрано всі знання стародавнього світу про землю. Mare Tenebrarum — Чорне море (латин.).

Рамус Йонас (1649-1718) — норвезький історик.

Норвезька миля — 11 295 метра.

… в неділю sexagesima… — Тобто у вербицю, шостий тиждень Великого посту і передостанній перед Великоднем. Sexagesima – шістдесятий (латин.)

Флеґетон — у грецькій міфології вогняна річка навколо підземного царства.

Кірхер Афанасій (1601-1680) — німецький археолог, автор досить химерних гіпотез про будову земної кулі.

На всіх морських шипотах у відповідну пору… — Тут маються на увазі бурхливі морські припливи. Словом «шипоти» в Західній Україні зазвичай називають водограї на мілких порогах гірських річок.

Гебан — Ебенове, або чорне дерево. Його деревина використовується для оздоблення дорогих меблів та виготовлення декоративних речей. Будучи відполірованим, має красивий блиск.

Дивний вплив месмерізму на скін чоловіка.

Новела Едґара По “The Facts in the Case of M. Valdemar” («Факти у справі М. Валдемара») вперше була опублікована практично одночасно в двох журналах: в “Broadway Journal” (випуск від 20 грудня 1845 року) і в грудневому номері “American Review: A Whig Journal” — в останньому під назвою “The Facts in M. Valdemar's Case”. В Англії новела вийшла спочатку у вигляді брошури під заголовком “Mesmerism in Articulo Mortis” («Месмеризм у мить смерті» (латин.)), а потім під назвою «Останні дні містера Валдемара» (“The Last Days of M. Valdemar”).

… квестия месмерізму… — Квестія — проблема, питання. Месмеризм (тваринний маґнетизм) — паранаукова, тобто не сумісна з наявним гносеологічним стандартом теорія німецького лікаря і астролога епохи Просвітництва, Франца Месмера, яка мала помітний вплив на медичну теорію і практику в останній чверті XVIII століття і в першій половині XIX століття. До кінця XIX століття в різних країнах було випущено сотні трактатів про тваринний маґнетизм. Особи, що практикували месмеризм в медичних та інших цілях, іменувалися маґнетизерами.

in articulo mortis — У мить смерті (латин.).

“Biblioteca Forensica” — «Судова бібліотека» (латин.).

… nom de plume Issachar Marx. — псевдонім Іссахар Маркс.

… переводів Валєнштайна та Ґарґантуї. — Маються на увазі драматична трилогія Фридриха Шіллера на теми німецької історії «Валленштейн» і гумористична пенталогія Франсуа Рабле «Ґарґантюа та Пантаґрюель».

Єго ноги нагадували ноги Джон Рандольфа. — Джон Рендолф (1773-1833) — американський політик, якого карикатуристи малювали з тонесенькими ніжками.

Живчик — пульс. Жилочка на людському тілі, в якій відчувається пульсування крові.

Рамя (рам'я) — плече.

Розмова з мумією.

Сатирична новела Едґара По “Some Words with a Mummy” («Кілька слів із мумією») вперше була опублікована у квітні 1845 року в часописі “The American Review: A Whig Journal”.

… від мого старого друга Др. Поннонера. — В цьому перекладі Іван Петрушевич зберіг прізвище цього персонажа з англійського оригіналу — Doctor Ponnonner. У більш сучасному українському перекладі Олександра Мокровольського «Балачка з мумією» цей герой фігурує під прізвищем доктор Трулюлюліс.

Теби — Фіви, грецька назва столиці Верхнього Єгипту.

… сім стіп… — Маються на увазі сім футів. Англійський фут дорівнює 30,48 сантиметрам, отже довжина скрині становила трохи більше двох метрів тринадцяти сантиметрів.

… був між нами Мр. Ґліддон. — Джордж Робінс Ґліддон (1809-1857) — відомий англійський єгиптолог, ім’я якого По наводить для більшої переконливості фантастичного сюжету.

Оль-е-мі-стек-ео — Ім'я мумії — в оригіналі Allamistakeo — походить від виразу “All a mistakeo” — «Усе помилково». В перекладі Олександра Мокровольського «Балачка з мумією» його звуть Невтуепохус (від «Не в ту епоху», зрозуміло).

…кілька експеріментів зі стосом Вольти. — Тобто з Вольтовим стовпом, прототипом електричної батареї, винайденим італійським вченим Алессандро Вольта (1745-1827).

…внішну кістку, os sesamoideum pollicis pedis і дібрали ся до мясня, званого abductor. — Os sesamoideum pollicis pedis — сесамовидна кістка великого пальця ноги. Abductor — відвідний (латин.)

Мр. Сельк Бекінґем… — Цей персонаж, як і вищезгаданий Джордж Ґліддон, є не придуманим автором героєм, а реальною людиною. Джеймс Силк Бакінґем (1786-1855) — британський журналіст, письменник і мандрівник. Подорожував багатьма країнами і написав про них книжки.

… як моргає Мр. Барнес в пантомімі. — Джон Барнс (1761-1841) — англійський комедійний актор, довгий час виступав у США.

… зовсім новітнє понятє «перука»… — Жарт автора, бо насправді перуки були дуже розповсюджені в Давньому Єгипті.

… цалем чорного плястра. — Дюймом чорного пластира.

… доживаючи до того природного речинця ратами… — Тобто — якщо проживати цей термін часу в розстрочку, частинами із перервами.

Єнкі — Тобто янки — американці.

… прототипи Ґалля і Спурцгайма… — Франц Йосиф Ґалль (1758-1828) — німецький медик, творець френології — науки про зв’язок психіки людини з будовою поверхні її черепа. Йоганн Крістоф Шпурцгайм (1776-1832) — німецький френолог.

… чудами тебанських учених, котрі вміли сотворювати вуші… — Тебанських — тобто фіванських. Вуші — тобто воші.

“De facie lunae” — «Про лик, видимий на Місяці» (латин.)

… палючі шкла і сочки… — Скельця і лінзи, котрими можна здобувати вогонь.

Діадор з Сицилії — Діодор Сіцілійський (бл. 90 - бл. 20 до н.е.) — давньогрецький історик.

Bowling-green Fountain — фонтан у першому нью-йоркському громадському парку, що в районі нижнього Мангетена.

Колюмна — колона.

Карнак — селище в Єгипті поблизу Фів, де було знайдено руїни храму, збудованого за два тисячоріччя до н.е.

Платва — горизонтальна балка, до якої кріпляться крокви даху.

… артезійські студні… — Артезіанські колодязі.

… вони, получивши ся врешті з пятнайцятьма чи двайцятма иньшими провінциями, довели в себе до нечуваного в сьвіті деспотизму. — Алегоричний натяк По на історію американської демократії.

… новітна парова машина походить, як то виказав Саламон де Кауз. своїм помислом від Гірона. — Соломон де Ко (1576-1626) — французький інженер, 1615 р. висунув ідею парового двигуна. Герон (І ст.) — александрійський учений, у своїй книзі «Пневматика» описав прообраз парової турбіни.

… пендент від пантальонів… — Маються на увазі зав'язки на холошах.

Піґулки Брендріса. — Ліки англійського лікаря Джозефа Брандрета (1746-1815).

Загублений лист.

Новела Едґара По “The Purloined Letter” («Викрадений лист») вперше була опублікована в грудні 1844 року в альманаху “The Gift: A Christmas and New Year's Present for 1845” («Різдвяний та новорічний подарунок до 1845 року»). Цей твір є третьою новелою з трилогії Едґара По про детектива-аматора Оґюста Дюпена. Перша та друга частини трилогії – новели «Убивства на вулиці Морґ» і «Таємниця Марі Роже».

“Nil sapientiae odiosius acumine nimio”. Seneco. — Для мудрості нема огиднішого від мудрствування (латин.). Сенека Луцій Анней (бл. 4 до н. є. - 65 н. є.) — римський філософ-стоїк, письменник, політичний діяч, вихователь імператора Нерона. За його наказом наклав на себе руки.

… au troisième, Nr. 33 Rue Dunôt, Faubourg St. Germain. — На четвертому поверсі будинку № 33 по вулиці Дюно передмістя Сен-Жермен (фр.).

… подія при Rue Morgue і таємниця, що ослонювала убійство Мариї Роже. — Тобто справи, що про них йдеться у двох попередніх новелах про Дюпена: «Убивства на вулиці Морґ» та «Таємниця Марі Роже».

Підхлібляєте мені… — Тобто — підлещуєте, лестите.

au fait — обізнані (фр.).

… листви всіх крісел… — Тобто поперечини.

Цаль — дюйм.

І тапети на стінах? — Тобто шпалери.

Файка — люлька.

… сказав Абернеті, ну, очевидно, що-б закликав доктора. — Cлавний британський хірург Джон Абернеті (John Abernethy, 1764-1831) був грубуватим чоловіком, але описана історія стосується іншого лікаря, Ісака Пеннінґтона (Isaac Pennington, 1745-1817), і її По вичитав у книзі, яку саме рецензував для журналу “Southern Literary Messenger”.

Escritoire — секретер, бюро, стіл із шухлядами (фр.)

… яку приписують Лярошфуко, Лябужів, Маккіавелліому і Кампанеллі. — Ларошфуко Франсуа (1613-1680) — французький письменник-мораліст. У «Мемуарах» і «Максимах» у відточеній формі висловив свої гострокритичні думки про аристократію, дав їй сатиричну оцінку. Лабрюйер Жан (1645-1697) — французький письменник-мораліст. Макіавеллі Нікколо (1469-1527) — італійський політичний мислитель, письменник. Вважав, що заради зміцнення держави влада може вдаватися до будь-яких засобів, зокрема й аморальних. Кампанелла Томмазо (1568-1639) — італійський філософ, поет, політичний діяч, автор ранньокомуністичної утопії «Місто сонця».

“non distributio medii” — «Нерозподілення середнього» (латин.) – класична помилка у формальній логіці.

par excellence — Переважно, найперше (латин.)

Il y a à parier, ― відповів Дюпен, цитуючи слова Шамфора, ― que toute idée publique, toute convention reçue, est une sottise, car elle a convenu au plus grand nombre. — «Можна іти навзаклад, що вся ідея, належна загалові, всяка загальноприйнятна умовність є дурниця, раз вона придалася більшості» (фр.). Шамфор ― Sébastien-Roch Nicolas Chamfort (1741-1794) ― французький письменник, відомий епіграмами та афоризмами. Цей узято зі збірки “Maximes et Pensées” (№ 130).

… означатиме альґебру так само, як латинське ambitus означає амбіция, religio — реліґіа, homines honesti. — людий гонорових. ― Ambitus ― обходження; religio ― сумлінність; homines honesti ― чесні люди (латин.).

«Бачу, — сказав я — що між вами і деякими альґебраістами в Парижи готово прийти до сварки, але говоріть дальше». ― Далі в тексті По йде абзац, де Дюпен висловлює доводи щодо мислення математиків, вдаючись до математичних прикладів. Але в даному перекладі цей абзац пропущений. Мабуть, перекладач визнав його занадто нудним.

momentum ― імпульс (латин.).

… над склепами. ― Тобто над крамницями. Sklep ― крамниця (польск.)

Преміс ― твердження.

facilis descensus Averni ― Легкість спуску в пекло (латин.). ― Слова з «Енеїди» Вергілія.

Каталяні ― Каталані Анджеліка (1780-1849) ― італійська співачка, колоратурне сопрано, вражала слухачів широким діапазоном свого голосу.

“Un dessein si funeste, S’il n’est digne d’Atree, est digne de Thyeste”. Найдете іх в "Атреї" Кребілльона. ― «Одному ― згубний, іншому ― побідний, Цей план як не Атрея, то Фієста гідний» (фр.). «Атрей і Фієст» – трагедія французького драматурга Клода Проспера Жоліо Кребійона. В п'єсі йдеться про двох братів-ворогів. Цар Мікен Атрей помщається своєму братові Фієстові, вбиваючи його сина й пригощаючи його кров'ю вбитого, а Фієст спокушає братову дружину.

1

Коментарі до слів і словосполучень, позначених зірочками (*),— у розділі «Примітки». (Зауваження упорядника даної інтернетної публікації).

(обратно)

2

Гляди: Archimedes “De incidentibus in Fluido” — Lib. 2. (Примітка автора). Архімед. Про плавучі предмети. — Кн. 2. (Пояснення упорядника).

(обратно)

Оглавление

Літературно-артистичні новини

НОВЕЛІ

В МАЛЬШТРОМІ

ДИВНИЙ ВПЛИВ МЕСМЕРІЗМУ НА СКІН ЧОЛОВІКА

РОЗМОВА З МУМІЄЮ

ЗАГУБЛЕНИЙ ЛИСТ

Примітки

*** Примечания ***