Смертонавти [Тед Косматка] (fb2) читать постранично, страница - 5

опалення вимкнулася, і температура опустилася, він замерз на смерть.

Я підходжу ближче, заглядаю в крижані, порожні очі Таль’є, і бачу своє власне відображення.

--*--

Я піднімаюся назад до трун. Контейнер Таль’є досі відкритий навстіж. Запускаю панель і перевіряю дані на екрані. Довго не можу зрозуміти, що вони намагаються сказати мені; а коли врешті до мене доходить, я довго не можу в це повірити.

Дивлюся на труни. Чорні й блискучі. Ось Джон. Дихає. Я бачу, як піднімаються і опускаються його груди.

Всі інші мертві. І то давно.

Пройшло вже дуже, дуже багато часу, як вони мертві.

--*--

Я намагаюся допомогти Джону вилізти з контейнера, але він не хоче рухатися. Його поступливість закінчилася. Він став некерованим. Я щипаю його. Даю ляпаса. Жодної реакції. Він не посміхається, уникає мого погляду. Не намагається щось сказати.

Я залишаю його в труні, і повертаюся в лабораторію.

Намагаюся прочитати список стандартних операційних процедур, але це як продиратися крізь болото. Речення пливуть перед очима. Дивлюся на свої нотатки на полях: зробити це, потім те, а потім ще щось – і спочатку начебто легше, але потім думки починають розбігатися.

Залишаю культури клітин, щоб вони відтанули. Принаймні це я ще пам’ятаю. Вони повинні відтанути. Повертаюся назад в житлові кабіни. Сідаю за столом у бортовій кухні, дивлюся в ілюмінатор на порожнечу за склом.

Мендоза перестала сміятися і зробила ковток через соломку.

-- Це повне лайно, -- сказала вона.

-- Ти коли-небудь замислювалася над цим? – запитала я її.

-- Ні.

-- Якщо ти помреш у кріосні, коли твоя душа покине тіло?

-- Якби я вірила в існування душі?

-- Так.

-- Ну не знаю, -- Мендозі не подобалася наша розмова. – Мабуть, коли ти вмираєш.

-- Але ти вмираєш в ту мить, коли замерзаєш, -- сказала я. – І тільки прокинувшись, скасовуєш смерть.

-- Я тебе не розумію.

-- Кріосон нічим не відрізняється від смерті.

-- І що?

-- Те, чи душа залишає тіло в мить замороження? Чи душа якимось чином знає, що ти вже ніколи не прокинешся?

Вираз обличчя Мендози змінився.

-- Чи душа затримується, -- додала я. – Ув’язнена в кризі на довгі роки, і залишає тіло тільки тоді, коли ти відтанеш, а перший вдих не зробиш.

-- Я не знаю… якщо вірити в душі, то може бути і так і сяк.

-- І так і сяк не може бути. Або одне, або інше.

-- Ти городиш дурниці. Це все не має значення. Душі не існує.

-- Для мене має значення.

--*--

Я схиляюся над Джоном, спостерігаю, як піднімаються і опускаються в нього груди. Я на два місяці старша від нього. Після нашого восьмого стрибка, коли помер Запато, я стала найстаршою людиною у всесвіті. Цікаво, скільки мені років.

Я схиляюся над контейнером Джона і цілую його. Закриваю кришку. Моя рука завмирає над кнопкою ввімкнення, я вагаюся, чи натиснути її. Це не життя. Я воліла би бути мертвою.

Я міркую, чи не дозволити йому померти, бо сподіваюся, він зробив би це для мене, якби ми помінялися ролями.

Але не можу. Я забираю руку і стискаю її в кулак. Відчуваю злість і біль, а найгірше, я знаю, що роблю це не заради нього. Я роблю це заради себе. Якщо він помре, я залишуся сама. Якщо він помре, я вб’ю себе. Як Запато. Сама я не витримаю цієї порожнечі – холодного обличчя Бога за склом.

Я підключаюся до комп’ютера і перевіряю навігаційний журнал. Це займає мені купу часу. Це займає мені купу часу, бо я розучилася користуватися комп’ютером і тому, що там до біса багато інформації.

Ми здолали більшу відстань, ніж я собі могла уявити. Ця відстань настільки велика, що для мене це тільки число. Я не здатна охопити його справжнє значення. Проте час – роки – я можу зрозуміти, хоча тільки в загальних рисах. Я сприймаю цей час так, як сприймаю епоху неоліту. Я сприймаю це так, як динозаврів, що колись блукали по Землі. Але всі динозаври вимерли. Їх немає. Людства теж вже, мабуть, немає. А я досі тут.

Перевіряю навігаційні карти й бачу, куди хоче летіти комп’ютер, але я така змучена. Пілігрим ніколи не змучується. Якщо йому задати правильний напрямок то з часом, він може долетіти до кінця всесвіту, дрейфуючи темний і холодний, зі швидкістю падіння молота.

Я думаю про кригу – спогад, про який я забула, про те, що відчуваєш, коли замерзаєш і вмираєш. Я хочу про це пам’ятати. І ось що я роблю. Я змінюю курс.

Я думаю про свою душу і про кінець всесвіту, про великий вибух, який міняється місцями з великим стисканням. Коли припинить своє існування вся матерія і енергія. І коли душа покидає тіло? Чи вона якимось чином знає, що ти вже ніколи не прокинешся? Бо під час кріосну, ми всі мертві, й тільки