Єлюди. Теплі історії з Майдану [Крістіна Бердинських] (fb2) читать онлайн

Анотацiя

Ця книжка – блог-щоденник з Інтернету, який автор розпочала під час Євромайдану. Журналістка Крістіна Бердинських, поспілкувавшись 1 грудня на Банковій із двома медичними волонтерами, написала першу історію про них на своїй приватній сторінці у соцмережі. Коли на Банковій пішов газ, ці хлопці побігли надавати швидку допомогу.

Автор щодня зустрічала на Майдані таких прекрасних людей, як ці медики. Скромних і водночас упертих і відчайдушних, із різним рівнем доходів та освіти. Хтось із Заходу України, хтось зі Сходу. Чомусь мас-медіа звертали менше уваги на звичайних людей, а саме вони були енергією та духом цих подій. 20 грудня Крістіна створила Facebook-сторінку «Єлюди-maidaners», де почала публікувати історії про майданівців та їхні фото, зроблені камерою мобільного телефону. Вона розмовляла із заможними бізнесменами, які постачали на Майдан дрова й шини, із будівельниками, студентами, волонтерами, координаторами гарячих ліній, із тими, хто працює на кухнях, живе у наметах, художниками, музикантами, культурними діячами. У січні-лютому сотні волонтерів перекладали ці розповіді на 17 мов. Люди хотіли, щоби світ дізнався, хто насправді стоїть на Майдані. У щоденнику «Єлюди» є записи про смерть і поранення, біль і сум, але також про взаємодопомогу, силу й мужність, натхнення й любов. Дуже хочеться, щоби ці історії залишилися не тільки в Інтернеті, а й у пам’яті читачів цієї книжки.

Крістіна Бердинських Єлюди

Вступ

5 квiтня 2014

Мене звати Крістіна. Я автор цього щоденника. Спочатку розкажу, коли й чому він з’явився.

Звiльнення

Дуже добре пам’ятаю четвер 21 листопада 2013 року. У мене був поганий настрій через ситуацію на роботі. Майже шість років я працювала в журналі «Кореспондент», писала для рубрики «Країна». Улюблена робота, найкраща редакція. Але довелося звільнитися через зміну власника й запровадження нових правил.

22 листопада – останній робочий день. «Виплакалась» у четвер ввечері в соцмережі Facebook: «Чудовий тиждень. У понеділок написала заяву про звільнення, у вівторок наші програли у футбол [збірна України поступилася збірній Франції й не потрапила на Чемпіонат світу 2014 року], у четвер парламент і уряд поставили хрест на Угоді про асоціацію з ЄС. Чого очікувати завтра?» І лягла спати. Прокидаюся, читаю в коментарях, що вночі зібрався Євромайдан. Тобто початок революції я проспала.

У перші дні Євромайдану я більше переймалася звільненням із роботи, ніж протестом. Хотіла взяти творчу паузу на кілька місяців, прийти до тями. Але 24 листопада 2013 року все ж пішла з друзями на перше віче. Потім поїхала на Вільнюський саміт писати репортаж для одного сайту.

Ранок 30 листопада зустріла у Вільнюсі. І дізналася, що в Києві бійці спецпідрозділу «Беркут» жорстоко побили студентів. Зрозуміла, що творча відпустка зараз недоречна.

Медики

1 грудня 2013 року я висвітлювала події в Києві для іноземного видання. Пішла на Банкову. Намагалася зрозуміти, що там відбувається, і раптом побачила цих двох хлопців – медичних волонтерів, які приїхали з регіонів для того, щоби надавати першу допомогу.

Хлопці мене дуже вразили. Вони не хотіли фотографуватися. Казали, що приїхали не для цього. Потім на Банковій пішов газ, я побігла звідти на Інститутську, а медичні волонтери пішли в епіцентр подій. Написала про цих двох у Facebook. Хотіла, щоб усі знали, які у нас є хороші люди.

Тоді зустріч із медиками на Майдані здавалася чимось незвичним. Ніхто не міг подумати, що зовсім скоро в них буде величезний обсяг роботи, на Майдані робитимуть операції, діставатимуть кулі і, на жаль, накриватимуть тіла загиблих.

Єлюди

Щодня на Майдані я зустрічала прекрасних людей, як ці хлопці. Скромних і водночас упертих та відчайдушних. Із різним рівнем доходів і різною освітою. Хтось із заходу, хтось зі сходу. У кожного своя унікальна доля. Один малює картини, другий будує будинки, третій – власник бізнесу.

Почала писати про них на своїй приватній сторінці, а потім вирішила започаткувати окремий проект. 20 грудня 2013 року створила Facebook-сторінку «Єлюди-maidaners», де публікувала історії про майданівців. Назву проекту (українську й англійську) запропонували люди в коментарях. Так з’явився цей інтернет-щоденник.

Деякі розповіді короткі, деякі – великі за обсягом. Усіх майданівців фотографувала на мобільний телефон. Я не знала, коли зустріну людину, про яку захочу написати. Не хотіла витрачати час професійних фотографів, які пропонували свої волонтерські послуги.

Maidaners

У січні одна жінка в коментарях написала, що варто перекладати ці історії на англійську. Оскільки навіть у іноземних ЗМІ розповідали про Майдан, як про зібрання радикалів. «Може, й справді варто?» – подумала я. На той момент були опубліковані 60 історій. Набрати 20 волонтерів здавалося нереальним, однак у мережі Facebook на оголошення про пошук волонтерів за кілька годин відгукнулося 170 осіб. Люди писали, що можуть перекладати не лише на англійську, а й на інші мови теж. Незабаром з’явилися ще 17 Facebook-сторінок Maidaners. Волонтери перекладали розповіді на англійську, німецьку, французьку, іспанську, італійську, російську, польську, литовську, чеську, грецьку, болгарську, білоруську, турецьку, румунську, фінську, голландську, угорську мови. На українську сторінку підписалися 12 тисяч чоловік, на англійську – 18 тисяч. На інші мови – від 30 людей до 1 тисячі користувачів соцмережі.

Щоденник

Це було надзвичайно. У кінці листопада, коли звільнялася з роботи, навіть не могла уявити, що через кілька місяців у мене буде блог на 18 мовах, десятки тисяч читачів, ця книжка, а проект я презентуватиму у Франції (у Страсбурзі) на конференції Ради Європи.

Утім, я також не думала, що хтось із людей, про яких пишу, може загинути. Так сталося із Сергієм Нігояном, із яким розмовляла 3 січня 2014 року. Скільки ще горя було попереду! Скільки розчарувань і натхненних подій.

Кілька людей, про яких я пишу у цій книжці, потрапили до влади. Залишаю історії про них. На момент нашої розмови вони виконували зовсім інші завдання на Майдані.

А далі почався Крим, референдум, викрадення людей. Тому тут також є розповіді про кримчан і тих, хто допомагав людям на півострові.

До книжки ввійшли більше 100 історій про добрих, щирих, слабких і сильних Єлюдей.

І щодо мене. Я все ще не знаю, коли буде омріяна творча пауза. Продовжую писати нові історії у Facebook.

Євромайдан

хронологія подій

2013 рік

21 листопада – український уряд прийняв рішення призупинити процес підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною і ЄС. Увечері цього ж дня на знак протесту кілька тисяч людей зібралися біля стели на Майдані Незалежності.

24 листопада – велика хода в центрі Києва і Перше Віче на Європейській площі.

30 листопада – силовий розгін Євромайдану бійцями спецпідрозділу «Беркут». На Майдані Незалежності в цю ніч перебували переважно студенти.

1 грудня – масштабна акція протесту в Києві. Зіткнення біля Адміністрації Президента на вул. Банковій.

Ніч із 10 на 11 грудня – спроба штурму Майдану бійцями «Беркута».

Ніч на 25 грудня – напад на громадську активістку Тетяну Чорновіл.

29 грудня – автопробіг до резиденції Віктора Януковича «Межигір’я».

2014 рік

16 січня – Верховна Рада ухвалила ряд законів, направлених на суттєве звуження конституційних прав і свобод громадян, зокрема свободи зібрань.

19 січня – мирна акція переросла в жорстке протистояння між протестувальниками й правоохоронцями на вул. Грушевського.

21 січня – невідомі викрали з лікарні громадського активіста Ігоря Луценка та львівського вченого-сейсмолога Юрія Вербицького. 22 січня Вербицького знайшли мертвим.

22 січня – перші смерті в центрі Києва. Від кульових поранень, отриманих на вул. Грушевського, загинули Сергій Нігоян і Михайло Жизневський.

18 лютого – силовий наступ на багатотисячну мирну ходу учасників Євромайдану до Верховної Ради. Спецпідрозділи й міліція відтіснили протестувальників до Майдану Незалежності. Метро було повністю зупинене. Почалася пожежа в Будинку профспілок.

20 лютого – на вул. Інститутській силовики, серед яких були снайпери, відкрили вогонь по мітингувальникам. У результаті протистоянь 18-20 лютого на вулицях Києва загинуло біля сотні осіб.

Ніч на 22 лютого – Віктор Янукович покинув резиденцію «Межигір’я». Виявилось, що він утік спочатку до Харкова, а потім до Росії.

6 грудня 2013

Ілля і Женя сьогодні розмальовують барикади. Запитую їх: «Як вас підписати? Українські Бенксі [Бенксі – відомий британський художник граффіті]?» А вони: «Якщо хочете підписувати, напишіть, що ми із організації «Не бий дітей». Я так розумію, це реакція на побиття беркутівцями студентів 30 листопада.

11 грудня 2013

Олег і Тарас. Керівники IT-компанії. Прийшли на Майдан о 8 ранку. Залишили офіс на співробітників. Роздають бутерброди, каву й чай. У казані – куліш. Приходьте, пригощайтеся. Через 20 хвилин куліш буде готовий.

15 грудня 2013

Зустріла вже колишнього генконсула України в Стамбулі Богдана Яременка з родиною. Міністерство закордонних справ відкликало його з посади після того, як він розкритикував дії «Беркута» в ніч на 30 листопада. Дипломат не міг промовчати, дізнавшись про жорстоке побиття студентів бійцями спецпідрозділу. «Так діяли карателі й окупанти. Так діяли фашисти», – написав на своїй сторінці у Facebook Яременко. Але, незважаючи на втрату посади, уся родина щаслива. Усі посміхаються. Такі щирі... У них точно все буде добре.

***

23-річна Віка живе в селі Нові Петрівці. У тому самому, де розташована резиденція «Межигір’я» Віктора Януковича. Віка, як і багато інших дівчат і хлопців-волонтерів, із ранку до вечора готує бутерброди, роздає каву й чай. Зустріла її в одному із дерев’яних будиночків біля ялинки. Вона просила передати привіт відомому односельчанину.

***

Чарівна Ліда. Чергує з друзями вночі. У ніч штурму з 10 на 11 грудня теж була. Стояла перед міліцією, нікуди не ховаючись. Деякі міліціонери, дивуючись її хоробрості, пропонують Ліді одруження. Але дівчину такими пропозиціями не підкупити. «Українська Ксена» – як назвали її в одній статті.

16 грудня 2013

Хотіла написати про сценариста Тараса, який грав на піаніно біля мерії щось із альбому Майкла Джексона 1988 року. Але потім до інструменту підійшов цей київський пенсіонер Віктор. Він привітав Бетховена із днем народження. І почав грати композиції Моцарта, Штрауса й Вагнера. На запитання про вік упевнено відповів, що йому 20 років.

***

Інженер Іван, студентка Аліса та Алла, співробітниця великої компанії, чергують у інформаційному наметі для іноземців біля Голов-поштамту. Вони відповідають англійською на запитання іноземців з 10.00 до 22.00. Найчастіше, потрапивши на Майдан, іноземці запитують про причини протесту.

17 грудня 2013

Пам’ятаєте дзвони Михайлівського собору в ніч з 10 на 11 грудня? Це він дзвонив. 24-річний Іван. О 1-й ночі його розбудив телефонний дзвінок. За одну годину Івана набрали більше сімдесяти разів. Телефонували переважно жінки й плакали. Просили, щоби Михайлівський собор бив у дзвони. У Івана пропущені виклики із США, Швейцарії, Італії, Польщі та інших країн. Ви запитаєте, звідки дізналися його номер телефону? На сайті монастиря є його контакти, адже він до того ж і адміністратор сайту. Іван зателефонував наміснику, єпископу Агапіту, і той дав благословення.

Дзвонар бив у дзвони з 2-ї ночі до 5-ї ранку. Спочатку сам. Потім приїхали допомагати інші дзвонарі. Усього їх було п’ятеро.

Іван – на третьому році навчання в аспірантурі Київської богословської академії.

***

Мешканець шведського Стокгольму Оле Бруноєв. Промисловий дизайнер. Жив і працював у Києві в 2009 – 2011 роках. Коли дізнався, що почався Євромайдан, приїхав знову до Києва на кілька тижнів. У останні дні розливає каву й чай на Майдані. Запитую: навіщо тобі це? «Я все одно тут. Хочу бути корисним», – відповідає Оле. Ставиться до свого заняття дуже серйозно. Ледве змусила його усміхнутися для фото.

***

Завдяки цим дівчатам з’явився суперхіт «Вітя, чао». На фото – автор тексту Ірина (зліва) і Ольга, яка виконала пісню. Кліп на іронічну композицію потрапив у Інтернет 9 грудня. І набрав за кілька тижнів понад 600 тисяч переглядів на YouTube. З’явилися численні ремікси, переспіви. Українські зірки, напевно, заздрять. Шкода, що на фото немає автора ідеї – журналіста Азада Сафарова. Без нього цього хіта не було б.

***

Скажу чесно: зараз Майдан виглядає не дуже радісно. Гадала, що до вечора не знайду людей для свого блогу. Але побачила цю дівчину. 28-річна киянка Олена. Не звертає ні на кого уваги й прибирає сміття. Зараз на Майдані справді багато сміття. І зусиллями однієї цієї дівчини його не позбавитися. Я бачила ще людей, які прибирають, але їх небагато.

Олена збиратиме сміття до вечора. Каже, що любить своє місто й хоче, щоби воно було чистим. Уважає, що відповідальність за чистоту на Майдані лежить на мітингувальниках. Вона себе з ними ототожнює, тому наполегливо працює. Я бачила це на власні очі.

18 грудня 2013

Хто переймався тим, що на Майдані немає традиційної новорічної ялинки? Зараз буде. З іграшками, вогнями, гірляндами. Дуже традиційна. Автор ідеї – Юлія Савостіна. Ялинку лише починають прикрашати, вночі буде готова. Тож тепер у нас на Майдані ялинки на будь-який смак.

19 грудня 2013

У день Святого Миколая хочу привітати зі святом не Миколу Яновича Азарова, а цього чоловіка. Миколі з Вінниці сьогодні виповнилося 44 роки.

Він приїхав на Майдан 2 грудня. Щоденно Микола годує 2,4 тисячі людей борщем і кулішем. Загалом, на цій кухні готують 8 котлів їжі щодня. Вінничанин спить 4-5 годин, не більше. Із днем народження, пане Миколо!

***

17-річний Роман, студент радіотехніки. На Майдан вийшов на наступний день після нічного розгону студентів. І ходить тепер постійно. Сьогодні обіймає перехожих і дарує їм святковий настрій. 2/3 людей таку «обіймальну» ініціативу сприймають позитивно, 1/3 не звертають уваги. Негатив повністю відсутній.

***

Олег Мусій, координатор медиків і президент Всеукраїнського лікарського товариства. Розповідає, що на Євромайдані щоденно перебуває близько 100 медичних працівників. Тут діють 7 медпунктів і працюють 10 мобільних бригад (по 2-4 людини кожна). За день до них звертаються близько 2 тисяч людей. Переважно, із застудою. Пан Олег заспокоїв, що епідемій на Майдані немає. До речі, більшість медиків узяла офіційні відпустки за свій рахунок, чимало лікарів приходять працювати сюди у свої вихідні.

***

27-річний Микита із Дніпропетровська, спеціаліст із digital-маркетингу. Приїхав до Києва у 20-х числах листопада для того, щоб отримати візу в Індію. Удень 21 листопада уряд призупинив підготовку до підписання Угоди про асоціацією з ЄС. Уже ввечері Микита з друзями вийшов на Майдан.

Пізніше хлопці створили у Facebook сторінку «Страйк Плакат». Два дизайнери намалювали дев’ять варіантів плакатів, які міг завантажити кожний бажаючий і роздрукувати на принтері. А Микита просував цю сторінку в соціальних мережах.

Хлопцям вдалося домовитись із типографіями Харкова й Луганська (!) і безкоштовно роздрукувати 250 тисяч плакатів і наліпок. Зараз вони працюють над новими проектами, хочуть створити громадську організацію. Микита ще в Києві. Дніпропетровськ поки почекає (Індія – також).

20 грудня 2013

Це 30-річний столяр Андрій. Сам із Хмельницької області, а працює у Київській. Його жорстоко побив «Беркут» у ніч на 30 листопада. У той день він приїхав до Києва, щоби зустрітися зі знайомою. Вони пішли ввечері на Хрещатик, аби подивитися на мітинг студентів. Потім знову гуляли містом і вже під ранок повернулися на Майдан, піднялися до стели. Незабаром спецпідрозділ «Беркут» почав розганяти нечисленний протест. Андрій каже, що, якби вони прийшли на кілька хвилин раніше чи пізніше, не потрапили б у цю зачистку. Знайому відкинули убік. А він від ударів «Беркута» швидко втратив свідомість. Прокинувся вже в лікарні. Зламаний ніс, тріщина в щелепі.

Друзі перевезли його зі столичної лікарні до лікарні на Київщині. Медики, коли дізналися, що він із Майдану, не взяли з нього жодної копійки. Його безкоштовно лікували десять днів. Після виписки Андрій повернувся на Майдан, стоїть у охороні. На роботі проблем не має, працедавець його підтримує.

Для того щоб у чоловіка не було проблем із правоохоронними органами, не фотографувала його обличчя. Сам він був не проти й дякував журналістам за те, що розповідають правду.

***

Про тих, хто надихає Євромайдан. Це дивовижна Соломія Мельник, актриса й співачка. Я її бачила на Майдані з перших днів. За цей час вона багато чого зробила: була волонтером, роздавала чай, каву, варила борщі й куліші. А також – співала й грала у майдан-проектах театру «Дах», гурту Dakh daughters і «Гогольфест». Виступала на великій сцені з дитячим фольклорним колективом «Дай Боже». Там співає щира малеча. Сама Соломія з «Дай Боже» виступає із трьох років.

***

Фантастичний хлопець. Цимбаліст Петро із Ворохти (Івано-Франківська область), 26 років. Він удосконалює свою майстерність і бере уроки з гуцульської музики XV – XVI століть. Таке враження, що він щойно спустився з гір на землю. Сьогодні грав на цимбалах, яким п’ятдесят років. А Соломія, про яку я писала попередньо, співала. Міні-концерт відбувся на розі вул. Хрещатика й Прорізної, біля барикад і бочки з вогнем. Тому була, безсумнівно, тепла атмосфера.

***

Кияни Юрій і Павло приїжджають на Хрещатик увечері на величезному авто й улаштовують, за їхніми словами, «а-ля пікнічок». Іноді він триває всю ніч. Чоловіки зупиняють машину перед барикадою на Хрещатику. Кажуть, що на Майдані й без того багато місць, де можна випити гарячого чаю й кави. А ось за межами барикад таких місць немає. У казанах нагрівають окріп.

Як ви зрозуміли, Юрій і Павло люблять автівки. Людям машина також подобається. Коли вони бачать цей джип, одразу поліпшується настрій. Чоловіки це розуміють. Круту тачку часто фотографують.

21 грудня 2013

Ви пам’ятаєте це фото з піаніно біля Адміністрації Президента? Хто його лишень не постив. Серед останніх – син Джона Леннона. Зробив цей знімок 24-річний Андрій Меаковський, львів’янин. Хлопець займається коворкінгом, тобто програміст, а не музикант. Андрій – один із трьох співавторів цього гарного вуличного проекту.

У трійці друзів виникла ідея зіграти на піаніно перед силовиками, після того як спецпід-розділи почали застосовувати газ проти демонстрантів і побили людей. Хлопці знайшли оголошення про продаж інструменту. Купили піаніно за 500 гривень. Ще 350 гривень заплатили майстру з налаштування. Уночі розмалювали його жовто-блакитними фарбами. На наступний день привезли інструмент до Адміністрації Президента. Розпочався концерт перед міліціонерами.

Сьогодні піаніно стоїть біля мерії й живе своїм життям. На ньому грають звичайні люди, а інколи – і випускники консерваторії. Подивіться, як натхненно співає жіночка біля Андрія.

***

Святослав, 26 років, Черкаси. Волонтер медичної служби у київській мерії. У будівлі перебуває з 3 грудня. Він тут цілодобово. Спить по кілька годин на добу. Каже, що приїхав, тому що він проти побиття мирних людей. Розповідає, що у ніч з 10 на 11 грудня в очікуванні штурму мерії у приміщенні створили лазарет – місце, де б надавали першу допомогу постраждалим. У ту ніч волонтери давали заспокійливе багатьом людям.

Потім настав період затишшя. Раз на 3-4 дні санепідемстанція проводить сандезобробку. Медики щодня роздають вітаміни, попереджуючи спалахи хвороб. Спілкувалася зі Святославом за волонтерським робочим столом. Поруч із ним – його спальне місце.

***

Мустафа Найєм, відомий український журналіст. 21 листопада написав у Facebook: «Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан?» У цей день уряд призупинив підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Люди Мустафу послухалися – кілька тисяч вийшло на площу. Це був перший раз, коли користувачі соцмереж проміняли Facebook на вулицю.

Не думаю, що ті перші могли уявити, що скоро на Хрещатику замдержсекретаря США Вікторія Нуланд пригощатиме міліцію бутербродами, відома українська група «Океан Ельзи» виступить у старому складі, а тисячі людей посеред ночі їхатимуть до центру рятувати інших. Додам ще один пост Мустафи від 21 листопада. Він поки що актуальний: «Одевайтесь тепло, берите чай, кофе и друзей».

22 грудня 2013

Раїса. Очолює вінницьку громадську організацію «Гармонія», що об’єднує молодь з обмеженими фізичними можливостями. Тішиться, що люди у Києві вийшли на вулицю. Вважає, що не треба боятися змін, і дуже хоче, щоби країна рухалася у бік ЄС. Там для людей із обмеженими фізможливостями створюють належні умови для життя. В Україні ж продукують літаки, закуповують вертольоти для президента, але немає жодного заводу, який би виготовляв зручні інвалідні візки. Раїса на Євромайдані й за свої права. Жінка переконана, що, коли на вулиці збираються тисячі людей із позитивною енергією, у підсумку це обов’язково має привести до чогось хорошого.

***

А це нова зірка, поки що відома у вузьких колах. 54-річний Зеник зі Стрия Львівської області (другий ліворуч). Тренер із тенісу, має власні корти. Приїхав у кінці листопада. Вперше я його побачила 10 грудня в Будинку профспілок. Він щось грав на гітарі, і його майже ніхто не слухав. А він співав пісню про «Беркут», Йолку і т.д. Спеціально для мене проспівав пісню ще раз, щоб я записала його на відео, забуваю завантажити в мережу.

Але вже з 11 чи 12 грудня Зеник виступає на великій сцені. Уночі або зранку, коли невелика конкуренція. Сьогодні зустріла його у колі фанатів. Зеник залишав їм побажання на стрічці (на фото він із другом і цими двома шанувальниками). Спить на заводі. Співає на великій сцені. Корти залишив на братів.

***

Євгеній Уткін, засновник і президент hi-tech-холдингу KM Core, разом із сином Володимиром. Нещодавно Євгеній читав лекцію у «Відкритому університеті» на Євромайдані. Про те, що «брехня – це першопричина всіх революцій». Запитала, чи не боїться він, що після таких лекцій на нього накинеться податкова чи прокуратура. Адже він бізнесмен, мільйонер, якщо не помиляюсь. Тобто йому є, що втрачати. «Гірше, ніж зараз, уже не буде», – відповів Уткін і дозволив запостити цю цитату.

23 грудня 2013

Левко Скоп, 60 років. Художник-реставратор, поет і музикант. Пише й реставрує ікони. Останні 28 років працює здебільшого у Дрогобичі Львівської області. Приїхав на Майдан 24 листопада. Живе у творчому бардаку в одному із підвальних приміщень поруч із Майданом. Пише ікони. На фото: Пресвята Богородиця і Святий Миколай. Ці ікони освятили у наметі-каплиці на Майдані й подарували людям. Спеціально для цієї каплиці Левко також напише ікону.

На Євромайдані він брав участь у різних творчих перформансах. Художники купували на секонді полотна й малювали.

А ще Левко – музикант, грає на бас-гітарі у рок-гурті «Чорна дебра». Його 20-річний син співає у ньому. Скоп також активний юзер Facebook і дуже прогресивна людина загалом.

***

Отець Георгій (Янковський) на Майдані з 1 грудня. У цей день відзначав ювілей – 50-річчя. Вийшов, як і більшість інших, після побиття студентів. У ніч з 10 на 11 грудня спецпідрозділ «Беркут» розтрощив намет, в якому була обладнана його похідна церква. Єдине, що залишилось отцю Георгію на згадку від тієї ночі, – ці дві ікони й хрест.

Коли беркутівці й міліціонери відтіснили людей ближче до сцени, він вийшов у перші ряди майданівців, став напроти. Каже, що не було страшно. Міліціонери, які стояли перед ним, особливо на нього не реагували і не били.

Отець Георгій перебуває на Майдані цілодобово. Оскільки його намету вже немає, ночує в іншому, не церковному. Каже, що більшість людей звертається до нього із проханням помолитися за тих, хто знаходиться тут. А ще приходять на сповідь.

24 грудня 2013

Ілля Стронґовський, Житомир, дизайнер, письменник і перекладач. Був у Києві 11-12 грудня, подивився на Йолку, відчув атмосферу Євромайдану. Зрозумів, що Йолка – це безпрецедентний ялинковий арт-об’єкт, і пізніше зобразив її на листівці. Ілля з дружиною на новорічні свята завжди дарують своїм друзям і близьким авторські листівки. Цього року вона мала такий вигляд (1-ше фото). Неочікувано для дизайнера, зображена ним Йолка «порвала» Інтернет. На сьогодні тільки у Facebook її побачили 200 тисяч чоловік. Листівку можна скачати й роздрукувати самому, вже є англомовний варіант. Але пам’ятайте про авторські права й не домальовуйте нічого. Бо це вже буде не те дерево. Ілля безкоштовно передав свою Йолку для використання Євромайдану. Листівки й футболки також є у продажу в онлайні.

У своєму житті Ілля робить безліч чогось неординарного. Це талановитий дизайнер, який займається оформленням книжок. І на Євромайдані відзначився не лише цією листівкою. Тут отримала продовження відома серія плакатів «Зберігайте спокій». До речі, це він вигадав гасло «Ми українці. Нам набридло пишатись. Ми почали щось робити».

Ілля також допомагає житомирському фонду «Місія в Україну», який лікує й обстежує дітей з обмеженими фізичними можливостями. Тому Йолка Йолкою, але пам’ятайте про добрі справи також.

***

Це той випадок, коли неможливо написати про одну людину. Мова йде про прекрасну фотовиставку на Хрещатику (вхід на Майдан від Європейської площі). Там представлені 60 робіт 29 українських фотографів.

Фотокори кажуть, що виставку вдалось організувати за кілька днів. У середу семеро чоловіків зібралися для обговорення деталей, а в суботу вже відбулося відкриття. Фотографи відмовилися від будь-якої спонсорської допомоги й усе зробили власним коштом. Своїми світлинами вони хотіли підняти настрій людям і нагадати, що сталося за останній місяць. На фото це дуже легко побачити. Страх, радість, ейфорія, сум.

Кожний фотограф надіслав приблизно 5 робіт. Обрали 60 найкращих.

Треба й нам якось підняти настрій фотографам – хоча б подякувати. Бо вони (і не лише ті, чиї роботи представлені на виставці) газом дихали, кийками по голові отримували й зранку до ночі фіксували те, що відбувалося навколо.

Учасники виставки: Андрій Горб, Артем Сліпачук, Костянтин Чернічкін, Максим Кудимець, Максим Требухов, Максим Рокотанський, Владислав Мусієнко, Наталія Кравчук, Петро Задорожний, Сергій Харченко, Сергій Полежака, Ольга Якимович, Роман Пилипей, Анатолій Степанов, Олександр Кузьмін, Ганна Грабарська, Максим Баландюх, Максим Люков, Євген Котенко, Макс Левін, Олег Переверзєв, Олександр Яловий, Влад Содель, Олег Петрасюк, Павло Багмут, Сергій Ніколаєв, Віталій Чумак, Олег Герасименко, Костянтин Самоцвєтов. Редактори – Михайло Чернічкін, Павло Подуфалов. Ідея – Аліна Малюшкіна. Організація – Наталія Кравчук, Макс Левін.

***

Юрій Андрухович, письменник. Збирався їхати на місяць до Відня. Сидячи у львівському аеропорту, вирішив, що варто летіти не в Австрію, а до Києва. З 1 грудня він тут. Зупинився в доньки.

***

Це 27-річний Олександр. Зараз головний по охороні барикади на вулиці Інститутській. У ніч штурму з 10 на 11 грудня стояв у першому ряду майданівців, стримуючи разом з іншими натиск «Беркута» й міліції. Вони наступали кількома хвилями, ішли вперед і зупинялися, потім знову просувалися далі. У котрусь хвилю наступу впав священик. Хлопці з охорони взагалі не хотіли пускати отця в перші ряди, але той сильно рвався. Побачивши, що священик лежить на землі, Олександр зістрибнув із барикади. У цей час якийсь начальник дав команду силам зупинитися. Незважаючи на це, один беркутівець ударив Cашка в обличчя, саме коли той підняв священика. Беркутівець отримав такий самий удар у відповідь.

А далі знову почалися хвилі наступу й опору. Як це було, пам’ятаємо.

25 грудня 2013

Прийшла до будівлі МВС і побачила Уляну. Вона науковець, зараз перекладає книжки з англійської. Її шокувала новина про жорстоке побиття Тетяни Чорновіл. Інформацію про це вона прочитала зранку в Інтернеті. Потім побачила повідомлення, що на Богомольця, 10, де розташовується МВС, відбудеться пікет. Приїхала сюди десь о 15-й, але пікет вже поступово розходився. Уляна вирішила стояти далі. Побачила її там о 16.45. Біля будівлі перебували ще кілька жінок. У цей самий час два чоловіки в чорних пальто принесли у МВС новорічні подарунки. На Уляну, жінок і плакати уваги не звернули.

***

Сергій Рахманін, перший заступник головного редактора газети «Дзеркало тижня. Україна». З ним теж розмовляла про побиття журналістки й громадської активістки Тетяни Чорновіл. Напередодні ввечері вона поверталася додому на авто, яке почала переслідувати машина. Після погоні на дорозі журналістка змушена була зупинитися й вибігти з машини. Її наздогнали невідомі й жорстко побили. Рахманін говорить, що ситуація з побиттям Чорновіл – це дикість. Є речі, які перебувають поза межами добра й зла і які неможливо прийняти. Якщо злочинцям це зійде з рук і якщо замовники й виконавці нападу не будуть знайдені, ніхто не застрахований від повторення цієї ситуації, – переконаний він. «Я, взагалі-то, людина, яку важко чимось вразити. А це для мене стало великим потрясінням», – зізнається журналіст.

***

З цього дерев’яного будиночка можна побачити все, що відбувається на сцені. Його легко знайти, він розташований навпроти сцени, дивіться на табличку «Верховина».

На фото – 26-річний Коля зі Львівської області, працює в Києві будівельником. На початку грудня він узяв офіційну відпустку на роботі й пішов на Майдан. Але Коля каже, що не може просто так стояти, звик постійно щось робити, тому пішов у волонтери. Одного разу в цьому будиночку провів 3,5 доби, роздаючи чай і каву, з перервою на сон по півгодини. А, взагалі-то, спить у Будинку профспілок.

Коля розповідає, що до кави й чаю кияни приносять солодощі. При мені жінка, працівниця міжнародної компанії, принесла три пачки печива. Після роботи вона заїжджає в магазин, купує щось на суму від 20 до 100 гривень, відвозить на Майдан, а вже після цього їде додому. Також люди приносять домашню випічку, інколи навіть торти й власну консервацію. Соки, компоти, варення, солоні огірки й одноразові рукавички.

З 8 до 24 грудня тут роздали 114 тисяч порцій чаю та кави (стаканчики 0,2). Тобто десь 7 тисяч порцій чаю щодня, чи 290 щогодини.

26 грудня 2013

Чудова погода, багато сонця й усмішок. І нова розповідь про прекрасних людей. Київські художники перед Новим роком вирішили створити святкову атмосферу на Майдані. У них виникла ідея розмалювати намети. Тамара (на фото вгорі) і Ганна взяли свої фарби й прийшли на Майдан. До того ж мешканці наметів висловлюють художникам свої побажання, що саме вони хотіли б побачити на своїх тимчасових помешканнях. Крім Тамари й Ганни, зараз із фарбами та пензлями в руках біля наметів ще кілька художників. Вони об’єдналися через соцмережі.

***

Юля. Професійний психолог-психотерапевт, волонтер психологічної служби у мерії. Крім мерії, психологічні служби є ще в Будинку профспілок і в Жовтневому палаці. Психологи теж організувалися через соцмережі. Кожний чергує по 3-6 годин. За останні два тижні Юля чергувала 4 рази. Люди звертаються до неї з різними проблемами. Хтось відчуває розпач і невизначеність. Часто майданівці запитують у психологів, коли і чим все закінчиться. Хтось приходить із особистими проблемами чи просто поговорити. Крім того, багато людей, особливо кілька тижнів тому, страждали від безсоння, бо щоночі чекали штурму. Психологи переконували їх, що треба більше відпочивати.

У ніч з 10 на 11 грудня Юля була вдома. Коли побачила, що починається штурм на Хрещатику, поїхала зі знайомими у центр. Була біля сцени. Каже, що та ніч нагадала їй чимось казку «Золотий ключик». Мальвіна, П’єро й Буратіно всередині, а на них наступає Карабас-Барабас. Юля – дуже світла й позитивна людина, дружина й мати двох дітей.

***

Часто запитують, як проект «Єлюди» знаходить цікавих людей. Про когось мені пишуть і розповідають знайомі, когось сама знаходжу, але найчастіше це люди, яких зустрічаю на Євромайдані випадково. Уже під час розмови розумію, що це саме той або та, кого шукала. Ось сьогодні стою біля Будинку профспілок, п’ю чай, думаю про життя. З будинку виходить жінка, зупинилася, ми розговорились. Каже, що в неї піднявся тиск, тому вона пішла у профспілки трохи відпочити, але вже повертається на своє місце. Жінка готує їжу на кухні Закарпатського козацтва. «Мене звати Христина», – каже польовий кухар. «І мене», – відповідаю я.

Десь через годину провідала Христину на її кухні. У цей час вона роздавала вказівки чоловікам. Жінка із села Колочава Закарпатської області. Це село сусідствує з озером Синевір і розташоване на території природного заповідника. Колись давно Христина працювала кухарем у ресторані, а потім у торгівлі. На Євромайдані вона з перших днів. Закарпатська кухня відкрилася 4 грудня. Її організував екс-депутат 5-6-го скликань. У цьому 350-літровому казані готують козацький куліш. Є ще два казани, не такі величезні.

А тепер увага – рецепт! Щодня на приготування кулішу йде 2-3 мішки картоплі, 120 кг моркви, 150 кг цибулі, 100 кг м’яса і 200 кг пшона.

Людям куліш подобається, як бачите, у казані нічого не лишилося. Кухня годує приблизно 1,5 тисячі чоловік у день, інколи до 6 тисяч. Двом кухарям допомагають готувати й роздавати їжу до десяти волонтерів. Христина – командир на кухні. Без неї тут каші не звариш.

27 грудня 2013

18-річна Оленка із міста Краснодон Луганської області. Місто відоме тим, що тут діяла підпільна організація «Молода гвардія». Але розповідь не про гвардію, а про Оленку. Дівчина протягом кількох днів безкоштовно робила зачіски й стрижки у Будинку профспілок. Приїхала на Майдан разом із дядьком-правозахисником. У Краснодоні вона навчається на перукаря на другому курсі училища.

У Будинку профспілок запис на стрижку в порядку живої черги. Можуть приходити жінки й чоловіки. Оленка приїхала до Києва лише на кілька днів. Упевнена, що волонтери-перукарі тут потрібні. Адже деякі мітингувальники на Майдані вже дуже давно. Сподівається, що ця ідея сподобається молодим майстрам і її справу продовжать.

***

Юля – координатор «Відкритого університету» на Майдані. На мою думку, це один із найцікавіших проектів: щодня на невеликій сцені цікаві люди читають лекції на різні теми. «Відкритий університет» розпочав свою роботу 8 грудня. Ще не було сцени, і перші лектори виступали із гучномовцем. 10 грудня з’явилася маленька сцена. Творці «Відкритого університету» насамперед хотіли зацікавити студентів. Але аудиторія приходила різна – від менеджерів компаній до будівельників.

З моменту створення університету зі сцени прочитали понад 150 лекцій. Економісти, громадські й культурні діячі, науковці, екологи, автори різних проектів. Там також інколи виступають митці – співають і читають вірші. Послухати лекції часто приходять ті, хто не здогадується про існування Facebook чи сучасного мистецтва. За цим цікаво спостерігати. Лектор розповідає про деталі якоїсь економічної реформи, а в цей час хтось стоїть перед сценою і їсть бутерброд.

Інколи послухати лекцію приходять зовсім мало людей. Проте публіка дуже щира й охоче ставить запитання, каже Юля. Вона, до речі, працює у Київській школі економіки.

28 грудня 2013

Оля з Донецька й Лілія зі Львова познайомились 2,5 року тому на конференції у Дніпропетровську. На Євромайдані дві подруги започаткували чудову акцію – «Дружня країна». Оля на фото з табличкою «Донецьк», Лілія зараз у Львові, але переказуємо їй вітання.

Дівчата хотіли показати всім, що ті стереотипи й міфи, які намагаються нав’язати деякі політики, зараз не мають значення. Особливо для молоді, яка дізнається новини не з телевізора, а з Інтернету. Тому розсварити між собою друзів чи ввести їх в оману дезінформацію про розкол країни не вдасться.

Сьогодні біля одного з наметів організатори акції пропонують обрати табличку зі своїм рідним містом і сфотографуватись із будь-яким іншим учасником Євромайдану. Зацікавленість аудиторії величезна.

***

Тарас Антонович, 73 роки, Львів, козак. За своє життя переніс три інфаркти й два мікроінсульти, але дух бойовий! На Майдан приїхав 24 листопада, першим із козаків Прикарпатської Січі (Українське козацтво). Генеральний старшина. Прямо з Майдану його забрала київська подружня пара переночувати до себе в квартиру. З того часу не відпускають, жартує Тарас Антонович і розповідає подробиці про подружжя. Вона – лікар, він – науковець.

Пан Тарас вже 23 роки в козацтві, до того був робітником. Козак на Майдані зранку до вечора на ногах. Інші мітингувальники люблять сидіти біля вогнища, а він ходити. Якщо на 15 хвилин присяде відпочити – це добре. На Різдво збирається поїхати додому, де на нього чекає родина. Жінка, син, донька, четверо онуків і один правнук.

***

Це 12-річний Ілля Бондаренко і 11-річна Тетяна Жмендак, дует скрипалів. Музичний «тато» дітей розповідає, що Тетяна грає на скрипці з 2010 року. До цього її улюбленим інструментом була флейта. У тому самому році виник цей унікальних дует. Ілля й Тетяна виступають на класичних і джазових фестивалях, мають безліч нагород. Єдині діти, які грали на Alfa Jazz Fest у 2012 році. Вони також виступають із тріо Наталії Лебедєвої.

Сьогодні юні музиканти грали на малій сцені Євромайдану 20 чи 30 хвилин. Японська піаністка Чісато, яка була присутня на концерті, захоплено плескала у долоні. У Іллі ж і Тетянки дуже змерзли руки. Це можна було побачити за лаштунками сцени після їхнього виступу. Вони швидко надягали рукавички й зігрівали руки. Як справжні профі, на сцені вони не показували, що відчувають якийсь дискомфорт. Були лише емоції, тепло й музика.

29 грудня 2013

Максим. Вийшов на Євромайдан 1 грудня, чергував багато разів вночі. 10 грудня прийшов у центр о 21.00 і залишився там до 9-ї ранку. У цю ніч була невдала спроба силовиків розігнати Майдан. Максим був біля вулиці Костьольна. Разом із трьома іншими чоловіками організував людей, які стали живим щитом між міліцією і мітингувальниками. Максим пояснює: вони хотіли уникнути провокацій з обох сторін. Стояли перед працівниками внутрішніх справ з 3-ї до 9-ї ранку. Ті побачили, що першийряд спокійний, мирний, не нагнітає ситуацію, – і заспокоїлись.

Після тієї ночі в Максима виникла ідея створити миротворчі сили для подібних випадків. Бажаючих багато, але він точно впевнений у 70 чоловіках, які за першим дзвінком готові їхати й попереджати провокації.

Коли розпочалося полювання за громадськими активістами, Максим запропонував безкоштовне навчання азам самооборони для всіх бажаючих. Написав про це у Facebook. Сам він займається з восьми років. Зараз проводить тренування з класичних японських бойових мистецтв. У нього в групі займаються десять людей, а зал для тренувань – у 100 квадратних метрів. Тобто може вмістити набагато більше людей. Цей пост у Facebook викликав ажіотаж. У перший же день записалися на тренування понад 200 чоловік. На перше заняття, а воно відбувалося з 7.00 до 8.30 ранку, приїхали 12 осіб. На друге – 20, із них 8 жінок. Максим збирається вести цю групу три місяці. Головна мета – навчити людей елементарним навикам самооборони.

Максим – спокійний, відкритий і веселий. Після нашої розмови поїхав із друзями у «Межигір’я». Сьогодні туди їдуть багато авто.

30 грудня 2013

Сашко Бриндіков і Остап Лозинський, Львів. У грудні встановили на Євромайдані фігуру святого Миколая і макет, що зображує віфлеємську стайню у Різдвяну ніч.

Хлопці приїхали на Євромайдан на початку грудня, там була сумна атмосфера. Вони не знали, куди себе подіти, волонтерів уже вистачало. Тому працівники Національного музею ім. А. Шептицького вирішили зробити щось, що вміють саме вони.

Матеріали для виготовлення Миколая закуповували у будівельному магазині. Сашко й Остап вирізали фігуру прямо в супермаркеті, а розфарбовували на Майдані. Це зайняло десь чотири години. Фарба замерзала. Потім, коли потеплішало, фарба трохи потекла. Це можна побачити, уважно придивившись до фігури. «Святого Миколая розмалювали пензлями, якими я б навіть паркан не фарбував», – жартує Остап. Закінчивши із фарбуванням, тримали Миколая над підземними сушками із теплим повітрям.

Ось такі муки пережив святий Миколай перед тим, як постав біля київської Йолки.

У Львові Сашко й Остап займаються іконописом, як традиційним, так і сучасним. А Олександр відроджує втрачену техніку народної гравюри.

***

Роботи талановитої художниці Лесі Хоменко я бачила у PinchukArtCentre кілька місяців тому. Але тепер її частіше можна зустріти на Євромайдані, ніж у виставкових залах. Спочатку Леся на Майдані не робила нічого особливого: писала гасла на плакатах, а самі плакати залишала на барикадах. Ці твори не мали жодної художньої цінності й були анонімними. Але Лесі подобалося спостерігати за їхньою долею й за тим, як довго вони протримаються на барикадах.

Якось художниця знайшла у своїй майстерні шматок білої тканини й написала на ній «Не здамось». Леся обрала відповідне місце для транспаранту – барикада на Інститутській.

Після штурму з 10 на 11 грудня Леся розпочала новий проект. Вона малює портрети людей-мітингувальників і віддає їм оригінали, а собі залишає копію малюнку (під папером копірка). «Художник завжди хоче щось задокументувати й привласнити. А я вирішила віддавати роботи людям, а собі залишати тільки копію», – пояснює вона. Таких копій у митця вже близько 200.

Учора по дорозі на Майдан зустріли з нею Василя з Хмельницької області. Він займається промисловим альпінізмом. Його портрет Леся намалювала гелевою ручкою за п’ять хвилин. Творчість Хоменко аж ніяк не пов’язана із замальовками. На Майдані вона ніби згадала школу. Буде круто, якщо художниця потім відкриє виставку цих копій і хтось із майданівців прийде на неї з оригінальним портретом.

31 грудня 2013

Останній запис у цьому році на «Єлюди» про Руслану. Не всі її заяви мені подобаються, але поведінка Руслани в ніч з 10 на 11 грудня точно заслуговує поваги. Запитала в Руслани, що вона відчувала в ніч штурму, особливо в перші хвилини наступу спецпідрозділів. Каже, що нічого. Пояснює, якби відчувала страх чи щось подібне, не витримала б. «Слова відповідали моєму стану. Мир і спокій. Мабуть, тому ці слова працювали», – каже вона.

На фото – Руслана з блокнотом і ручкою. Разом зі своєю командою, яка складається переважно з молоді, вона ретельно готується до зустрічі Нового року на Майдані. Так ретельно, що коментар довелося чекати понад годину. Але для «Єлюди» вона все ж зробила коротку паузу. Повертаючись до теми страху, Руслана сказала: «Мені може бути страшно, тільки якщо я прийду на Майдан і нікого там не побачу. Тоді буде страшно».

Хочеться подякувати Руслані за її енергію й самовідданість, а усім побажати добра й здійснення заповітних мрій у Новому році. Щастя вам!

2 сiчня 2014

Марія Олійник, село Ліщинка, Кагарлицький район, Київська область. Пані Марія каже, що нещодавно відсвяткувала своє 100-річчя. Паспорт не дивилася, перевірити не можу, але вона справді дуже старенька. Вдалося поговорити з нею після її виступу на великій сцені. Вона завершила свою коротку промову словами: «У мене здоров’я, як у вола». Бабуся розповідає, що приїхала до Києва сама, на маршрутці. Село розташоване за 70 км від столиці. Згідно з даними останнього перепису населення 2001 року, у Ліщинці проживає 324 особи.

Пані Марія всю війну працювала в Німеччині, куди вивезли багато молодих жінок. Після повернення в Україну – у колгоспі. «Буряки полола. За десять днів гектар буряка проривала», – згадує пані Марія. Своїм життям задоволена, у неї троє дітей, багато онуків. Дуже енергійна й щаслива. Ходить із двома дерев’яними палицями, але хвалиться, що любить танцювати і вони їй не заважають.

3 сiчня 2014

Ще одна людина, про яку варто написати. Сергій, 20 років. Вірменин за походженням. Народився й живе в Україні, у селі Березнуватівка Дніпропетровської області. На Євромайдан приїхав 8 грудня.

Сергій постійно чимось зайнятий. Він стоїть в охороні або рубає дрова на Мальтійській кухні. Часто це бачу. Розповідає, що із самого початку дивився по телевізору новини про Майдан і не міг спати ночами. 7 грудня сусід підвіз його на машині до Дніпропетровська. Сергій шукав, де в місті збираються люди, які підтримують київський Євромайдан. Шукав, шукав – і не знайшов. Тоді поїхав на вокзал. Купив квиток на потяг до Києва. Батькам зателефонував уже з Майдану. «Батько запитав: ти куди зник?» – переказує розмову хлопець. Коли дізнався, де син, дуже розхвилювався. Просив бути обережним.

Сергій спить у наметі або в Будинку профспілок. Запитала, чому приїхав. «Це моє майбутнє теж. Мені жити в цій країні», – відповідає він.

Учора Сергій попросив безхатьків, які грілися в підземному переході біля станції метро Майдан Незалежності, щоби вони не розкидували сміття навколо себе, адже є смітники. Один безхатько став жалітися, що сам він із Одеської області, що його та інших «хлопців» привезли у Київ і сказали просто ходити по Майдану. Думаю, хтось дуже хоче створити відповідну телевізійну картинку.

Сергій вільно спілкується українською. Нещодавно у межах проекту про Шевченка читав на Майдані уривок із поеми «Кавказ».

5 сiчня 2014

Настя, 23 роки. Краматорськ, Донецька область. Фотограф, учасник Євромайдану у Краматорську. Але потрібно розуміти мас-штаби цієї акції. Настя розповідає, що після побиття студентів у її місті на вулицю вийшли 100 чоловік. 1 грудня вони оголосили безстрокову акцію протесту. Щодня на неї на кілька годин приходять десь 7-10 чоловік. Настя серед них. Вона непартійна, просто це її громадянська позиція. Дівчина була кілька разів у Європі й хоче, щоби країна йшла саме у європейському напрямку.

Новий рік Настя зустріла з батьками вдома. Десь о 2-й ночі пішла з друзями у центр міста. Біля місця, де збирається Євромайдан, встановлений прапор ЄС. Прапор вихопив п’яний чоловік і пошкодив. Іншого в них немає. У Краматорську неможливо купити прапор ЄС, попередній передали з Києва. Прапор уцілів, але, якщо його знищать, наступний, напевно, самі пошиють, каже Настя.

Запитала її, чи пригощають протестувальників у Краматорську чаєм, кавою, бутербродами. Каже, що за місяць протесту кілька разів приносили чай. Але євромайданівці з Краматорська нічого й не очікують. Для них головне – висловити свою думку й позицію, навіть якщо їх дуже мало.

P. S. Прапор ЄС у Краматорську таки порвали. Але кияни, які читали цю історію, відправили поштою новий.

6 сiчня 2014

Останнім часом часто бачу біля Юри, який розмальовує каски, цю молоду пару. Оленка з Києва й Назар зі Львова. Закохані живуть разом у Львові, а в Київ приїхали на Євромайдан. Зупинились у батьків Олени. Вона – тату-майстер, він – музикант із гурту «Своє». Спочатку вони постійно були в мерії. Працювали волонтерами, приймали й видавали теплий одяг. У мерії вони й познайомилися з Юрою, він був в охороні. А дізнавшись, що він розмальовує каски на Євромайдані, вирішили йому допомогти. Тим більше все трохи заспокоїлося. У останні тижні теж узялися за каски. Олена й Назар розмальовують по 5-6 касок щодня. Фарби приносять люди.

7 сiчня 2014

Чеський гурт MIG-21. Зірки в Чехії, в Україні ж їх ніхто не знає. Вокаліст і автор текстів пісень Іржі Махачек – популярний актор. Музиканти приїхали до Києва, тому що хотіли морально підтримати людей, які вже другий місяць стоять на вулиці. Купили квитки своїм коштом, зупинились у хостелі в центрі міста. Виступали безкоштовно, в Чехії ж їм платять великі гонорари. Знаю від чеських колег, що учасники групи переживали, сподобаються вони Євромайдану чи ні. У них дуже цікаві й іронічні тексти пісень, але ж чеських текстів на Майдані ніхто не розуміє... Іржі ламаною українською сказав, що вони «музиканти, які показують стриптиз». Веселі чуваки. Слів пуб-ліка справді не зрозуміла, але щиро дякувала за концерт. Увечері на Майдані під час їхнього виступу було не дуже багато людей. Але саме заради них приїхали чехи.

8 сiчня 2014

Продовження історії про сміливих людей зі східних і південних регіонів України. Олександр, 43 роки, Скадовськ, Херсонська область, будівельник. Приїхав на авто з трьома знайомими на кілька днів на Євромайдан. У Скадовську, виявляється, теж існує Євромайдан. Збирається раз на тиждень, у неділю. У центр міста виходять від 20 до 30 осіб. Олександр переконаний, що могло б бути й більше, але люди бояться втратити роботу, навіть якщо працюють за 1,5 тисячі гривень. Тому сидять удома. Керівництво підприємств дає чітко зрозуміти, що учасників Євромайдану звільнять. А знайти роботу в Скадовську непросто. Хіба що влітку, у курортний сезон.

Олександр не боїться і постійно відвідує Євромайдан.

***

Олег Гожий, 53 роки. Безкоштовно викладає англійську в Будинку профспілок.

Курси розпочались у грудні. Гожий таким чином хотів підтримати Євромайдан. І назва ж у протесту характерна – Євро-Майдан. Гожий також розумів, що люди проводять дуже багато часу на вулиці і їм потрібно на щось його витрачати. Англійська мова – чудовий варіант.

Спочатку із викладанням у Будинку профспілок було кілька проблем, розповідає Олег. Перша – страшний протяг у залі. Учитель швидко захворів, але не покинув викладання. Друга – склад слухачів змінювався на 80-90 відсотків щодня. Зараз, здається, вдалося подолати ці труднощі. Викладач не хворіє, у групі з’явилася староста – жіночка, яка записує, хто відвідав заняття. Сьогодні на уроці були в основному люди похилого віку. Не впевнена, що вони хоч щось запам’ятали, але слухали з величезною увагою, записували. Ставляться до свого викладача з величезною повагою. Дуже раділи, що я напишу про нього щось хороше. Сам Олег Гожий багато років працював репетитором, а зараз має будівельний бізнес. «У мене офіс складається із двох частин. Одна – будівництво, друга – англійська», – усміхається веселий і терплячий викладач.

9 сiчня 2014

Володимир, 40 років, Калуш. Приїхав на Майдан 3 грудня. У Києві вже більше місяця, кілька разів повертався до Калушу. Володимир – художник і скульптор. Закінчив Інститут культури й мистецтв у Івано-Франківську, потім навчався у Львівській національній академії мистецтв на скульптора. На Євромайдані малює портрети мітингувальників. Тих, із ким він товаришує, і тих, «хто совісно несе службу». А це волонтери, хлопці з самооборони та ін. Малює вуголем, але планує всі портрети перевести на полотна олійними фарбами й зробити виставку в Києві, якщо зможе її організувати.

Художник стоїть в охороні. Сьогодні теж. Попросив почекати 20 хвилин, коли закінчиться його чергування. У цю ж хвилину підійшов Юра, який розмальовує каски, і запропонував замінити його, щоби Володимир поговорив зі мною нормально. Між постійними мешканцями Майдану відчувається атмосфера взаємодопомоги.

Із Володимиром спілкувалась у наметі. Якийсь чоловік у цей час спав. Володимир каже, що, якщо людина, яка має стати на чергування, солодко спить, він її не будитиме. Але тут немає такого, щоби хтось ухилявся від цієї добровільної служби. Інколи просто дається взнаки втома.

Прекрасні портрети й усі ці люди.

***

Анна Заячківська. Міс Україна-2013. Дівчина з красою зовнішньою й внутрішньою.

Вийшла на Євромайдан у перших числах грудня. Спочатку просто приходила. Якось підійшла з друзями взяти чай і побачила втомлених дівчат-волонтерів, які до того ж замерзли. Аня запитала, чи можна їх замінити з 5-ї години вечора, щоби вони трохи відпочили. Прийшла на п’яту й виконувала те, що й вони, – роздавала чай людям. Дівчина працювала волонтером кілька днів. Потім співпрацювала з «Відкритим університетом». Була ведучою у новорічну ніч на малій сцені, співала. Одразу помітно, що Аня робить це від щирого серця, а не заради якоїсь реклами. Жодних професійних бонусів участь у Євромайдані їй не додасть.

Зізнаюсь, я давно намагалася знайти її. «Мені незручно якось, коли це широко обговорюється», – каже Аня. Вона – глибоко віруюча людина. Хоче робити, може, й маленькі, але корисні справи. Роль Міс, на її думку, у тому, щоби співпереживати й зігрівати людей добрими словами. «На даний момент варто бути там, де це потрібно», – переконана вона. Мені здається, ця дівчина справді заслужила усі свої високі звання. На фото вгорі – Аня з двоюрідним братом.

10 сiчня 2014

Саша, 26 років, Одеса, кухар. Звільнився з роботи й приїхав до столиці 12 грудня. «Я не планував їхати. А потім побачив, що Євромайдан – не просто революція чи політична реформа. Це щось надзвичайне. Тут люди стають кращими», – каже Олександр. У перший же день приїзду записався у волонтери, прийшов на кухню. Різав сир, ковбасу, лимони, яблука. Люди швидко зрозуміли, що це професійний кухар. Запропонували йому очолити набір волонтерів. Він показував новачкам, де їхнє робоче місце, стежив за порядком. «Я відчуваю себе у своїй тарілці. Я можу приймати рішення й почуваюся вільним», – каже Сашко.

Він не шкодує про звільнення з роботи. На Майдані Сашко закохався у дівчину з Вінниці. З 22 грудня вони зустрічаються. Вона теж працювала волонтеркою. Зараз повернулася до свого міста. Закохані тепер їздять один до одного у гості. Хлопець переконаний, що це «саме вона» – його друга половинка.

На кухні збирається залишатися до останнього дня Євромайдану. «Кухня не може розвернутися і сказати: «Ми втомилися», – каже Саша. Ось такий романтичний і надзвичайно працьовитий одесит.

11 сiчня 2014

Дмитро Булатов, спеціаліст із бізнес-консалтингу, один із лідерів Автомайдану. Розповідає, що перший пробіг зібрався після побиття студентів. У ньому взяли участь 300 авто. Водії їздили Києвом і закликали інших власників авто приєднатися до пробігу. Так вони показували владі, що людям, м’яко кажучи, не подобається несправедливість. Дмитро запевняє, що Автомайдан діє винятково в правовому полі. Учасники автопробігу ніколи нікого не блокували. «Якщо в нас зламалися авто, то вибачте – це ж техніка. Якщо п’ятдесят авто зламалися в одному місці, – нам невідомі причини цього. Може, це магнітні бурі?» – жартує активіст. Учора вночі Автомайдан завадив проїзду «Беркута» на проспекті Перемоги. Перше, що сказали беркутівці, коли побачили авто: «Вас, автомайданівців, треба вбити». – «Чим більше влада репресуватиме людей, тим більше буде автомайданівців», – переконаний він. Наприклад, автопробіг до «Межигір’я», резиденції президента Віктора Януковича, зібрав понад 1,5 тисячі автомобілів.

Дмитро – людина, яку складно зламати. Вага – 127 кг, зріст – 194 см.

***

Волонтер Мальтійської кухні Наталя з чоловіком Василем і донькою Жанною. Двадцять волонтерів Мальтійського ордену приїхали з Івано-Франківська на початку грудня. Готують на цій кухні суп, гречку з м’ясом і чай. Чай на Мальтійській кухні – це окрема тема. Тут чай не з пакетиків, а заварний. Його заварюють у чотирьох термосах. Це завжди суміш різних чаїв: листовий, липа, чебрець, м’ята, малина. Це все настоюється у термосах. Укінці додається лимон та імбир, що зміцнює імунну систему. Щогодини кухня нагріває 300 літрів окропу. Одна частина окропу йде на чай, друга – на гарячі страви.

Щодня кухня виготовляє 4-4,5 тисячі порцій супу й гречки, які варяться у великих чанах. У 45-літровому чані готується підлива, у 80-літровому – гречка, у чанах по 80 і 100 літрів – суп. Кухня працює з 12.00 дня до 12.00 ночі. Двадцять франківців ночують у трикімнатній квартирі киян. Власники квартири поки переїхали жити на дачу.

Більшість продуктів на Мальтійську кухню приносять люди. Наприклад, сметану для підливи й м’ясо. Моркву, цибулю, хліб, олію й воду беруть у профспілках. До роботи на кухні долучаються волонтери з інших міст.

Наталка – головний кухар, і уважно стежить, аби страви були виготовлені за технологією і з якісних продуктів. У повсякденному житті Наталка – приватний підприємець, власниця магазину. У неї дві доньки: шести й дев’яти років. Чоловік – спортсмен-паралімпієць, що бере участь у змаганнях із настільного тенісу, інвалід 1-ї групи. Донечки приїхали провідати Наталку на кілька днів і скоро повертаються із татом додому. Мама залишається на кухні.

13 сiчня 2014

Сергій – засновник і співвласник компанії, яка займається продажем кави, кавових машин і усього, що пов’язано з кавою. Компанія складається з інтернет-магазинів. «Я дрібний підприємець. І таких, як я, насправді цілий легіон. Ми самі створюємо робочі місця. Ми з дружиною створили їх десь двадцять. Ми заробляємо, сплачуємо податки, забезпечуємо рідних», – розповідає про себе Сергій.

Бачила його на самому початку Євромайдану. Він готував каву. Зараз Сергій уже не відвідує Майдан щодня. Інколи приходить вночі до IT-намету, пригощає хлопців теплими напоями. Але в критичні моменти він завжди на місці. Підприємець уважає, що чим більше розсудливих людей у центрі масових подій, тим краще. Тоді можна уникнути провокацій і несподіваних проявів агресії «гарячих голів».

Сергія дратує, коли Майдан називають «бомжатником». «Я знаю «майданутих», у яких дуже успішний бізнес. Вони приїжджають на Майдан на тиждень, а потім їдуть у Мексику, а з Мексики – знову на тиждень на Майдан. А після їдуть кудись на Мальдіви у справах», – каже Сергій.

До того ж жодних ілюзій із приводу ЄС у відомого популяризатора кави немає. Він прекрасно розуміє, що ніхто не запрошував Україну вступати до ЄС. Але коли влада протягом кількох років робить вигляд, що готується до підписання Угоди про асоціацію з ЄС, а потім відверто всіх обманює, для Сергія це означає єдине. «Нам дають чітко зрозуміти, що вони як крали, так і далі крастимуть», – пояснює він.

На традиційне запитання «Ви не боїтесь?» відповідає: «Чому не боюсь? Боюсь. Будь-яка нормальна людина боїться. Але якщо ти робиш крок назад, влада робить два кроки вперед. Відступати нікуди».

Крім кави, Сергій ще фотографує, грає й співає у рок-гурті.

***

Віктор Михайлович, пенсіонер. Весною виповниться 70 років. Із Боярки Київської області. Приїжджає на Майдан майже щодня, ввечері повертається додому. З 1949 по 1970 рік жив у Росії, у Петербурзі. З 1970 по 1996 рік працював інженером в Інституті Патона. Тоді вся документація була російською мовою, тому російською володіє краще, ніж українською. На його плакаті написано: «Я русскоязычный украинский националист. Банду прочь». Віктор Михайлович каже, що до нього підходять багато людей, дякують і кажуть, що він потрапив у яблучко. Вони й самі такі – у повсякденному житті спілкуються російською, але усім серцем за Україну.

Це вже четвертий плакат, який виготовляє колишній інженер. Пенсіонер зробив його з клейонки й дощок. На своєму першому плакаті він перефразував Ільфа й Петрова. На ньому було написано: «Янушеску и Азареску, вас никто не любит, если не считать уголовного розыска, который вас тоже не любит». Мені здається, теж непоганий варіант. Крім Віктора Михайловича, на Євромайдан у вільний час приходять його син і онук-студент.

14 сiчня 2014

Подивіться, якого прекрасного миротворця я знайшла! Оксана, Крим, Бахчисарайський район, домогосподарка. Не працює багато років, родину забезпечує чоловік, у них троє дітей, усі дівчатка: 13, 22 і 24 роки. Оксана приїхала на Майдан 7 грудня.

У перші дні працювала волонтером в інформцентрі на першому поверсі Будинку профспілок. А після ночі з 10 на 11 грудня вирішила переходити в самооборону на барикади. Оксана чергувала в нічній варті. Зміна з 21.00 до 9.00 ранку. Спочатку жила у знайомих, тепер – у Будинку профспілок. «Удома я зовсім інакше виглядаю. Я же жінка й люблю комфорт», – усміхаючись, каже вона. Її роль в охороні – координувати чоловіків, хто де стоїть, і трохи заспокоювати запальних молодих хлопців. «Я до них ставлюсь, як до своїх дітей. І вони часто дослуховуються моїх порад», – каже смілива жінка. Її чоловік зараз удома, дружина – на барикадах, але Оксану він дуже підтримує.

16 сiчня 2014

У цю тривожну ніч дуже хочеться якось усіх підбадьорити. Згадати яскраві моменти нашого Євромайдану. Наприклад, концерт «Океану Ельзи» 14 грудня. Про нього розповідає Павло Гудімов, засновник арт-центру «Я Галерея», музикант, гітарист.

Після того як екс-директора групи Юрія Болотова затримали на Банковій, Гудімову зателефонував Святослав Вакарчук. «Славік мені передзвонив і сказав: «Ти знаєш, що сталося?» Я кажу: «Знаю. Що робитимемо?» – згадує Павло. Тоді йшлося не про концерт, а лише про те, що треба не просто підтримувати людей, а брати активну участь в акціях протесту.

Другий раз Гудімов і Вакарчук зустрілись у ніч штурму з 10 на 11 грудня на Майдані. «Я не міг повірити, що таке відбувається», – говорить Павло. Був там до ранку. І вже там музиканти, які колись виступали разом, а потім пішли різними стежками, обговорили, що має відбутися концерт. Не просто концерт, а концерт першого складу, як колись. Провели дві репетиції, згадали старий матеріал. Вони не грали разом дев’ять років. З деякими музикантами давно не зустрічалися. Юрія Хусточку Гудімов останній раз бачив два роки тому.

14 грудня відбувся концерт. Таке враження, що пальці грали самі по собі, було дуже легко. Вони нічого не забули, каже гітарист.

Поки люди не ввімкнули ліхтарики, учасники першого складу «Океан Ельзи» не бачили, що площа заповнена вщент. У той вечір на Майдан прийшло близько 200 тисяч людей. «Ми зрозуміли, що заповнені всі вулиці, всі схили. Це так прошибає! Коли потім це дивишся по Інтернету, прошибає ще більше», – згадує Павло.

Про Євромайдан Гудімов і сьогодні говорить тепло й щиро. «Якщо казати про найстійкіших, низький їм уклін. Люди не просто тусуються, вони готові до провокацій, нападів і захисту», – каже засновник «Я Галереї», стоячи у приміщенні арт-центру. Сьогодні там відбулося відкриття нового культурного проекту. Дізнавшись про можливий розгін, на який очікують увечері, Гудімов запевнив: «Якщо треба, після вернісажу, підемо на Майдан».

***

Рідні сестри Катерина й Тетяна Коберник. Тетяну (на фото зліва стоїть) викликали до суду. 29 грудня її машина нібито не зупинилася на сигнал даїшника, коли вона їхала на «Межигір’я». Насправді ситуація виглядає так: Тетяна Коберник – власник авто, але машиною вже 1,5 роки користується її сестра Катерина. До «Межигір’я» їздила саме вона з друзями, цього не приховує й зізнається. Тетяна ж була у цей час на Майдані, з батьками, знайомими й донькою Каті. Катя каже, що по дорозі до «Межигір’я» не було даїшників, ніхто не робив сигналів зупинитись. Одне авто ДАІ стояло на в’їзді у Нові Петрівці – і все. Усю відповідальність за той день Катя бере на себе.

Броварський суд давно не бачив такого аншлагу. Сестер на засідання суду прийшли підтримати восьмеро чоловік. Науковець Станіслав Галак, справу якого розглядали перед цим, був сам. Суд вирішив позбавити його прав на три місяці за участь у пробігу до резиденції. Так само, як і багатьох інших водіїв, які їздили у гості до президента. Тому приходьте на судові засідання й підтримуйте своїх друзів!

А тепер про дівчат. Таня – працівник великої міжнародної компанії. Катя – журналіст. До 15 листопада працювала заступником головного редактора Forbes. Звільнилася через зміну редакційної політики.

Тані права залишили.

***

Від цієї історії у мене дві емоції: сльози й гордість. Олег, 17 років, Миколаїв Львівської області. Студент 3-го курсу коледжу №28 у Львові. Навчається на кухаря-кондитера. Приїхав 1 грудня. І від того часу ще жодного разу не їздив додому. Олег розповідає, що, коли побачив, як б’ють студентів, особливо дівчат, у нього всередині все перевернулося. «Я сказав мамі: «Я не можу, я мушу їхати», – каже Олег. Батьки спочатку не хотіли його відпускати, а потім змирилися. Тепер навіть пишаються, що хлопець представляє всю родину на Євромайдані. Олега підтримують друзі, батьки, брат, бабуся й дідусь, вчителі. Але завтра батьків викликають до директора училища. Він припускає, що його відрахують, та не збирається повертатися. «Нехай виганяють, мені все одно. Я не повернуся. Буду тут до перемоги», – каже Олег і вже прогнозує, що, можливо, літом йому доведеться поступати до іншого училища.

Хлопець чергує вдень і вночі. Поки світить сонце – на кухні, вночі – у охороні. Спить 2-3 години максимум. Запитала, навіщо такі жертви. Багато ж людей навколо, треба відпочивати. «У мене таке відчуття, що я мушу це робити», – пояснює він.

Кілька днів тому з ним ледве не трапилася трагедія. Олег розповідає, що кілька діб мало спав, а тут заснув, як мала дитина. Його ковдра з’їхала й стала тліти біля бойлера, що обігріває намет. Ще б трохи – і хлопець задихнувся би від диму. Пам’ятає лише, як хлопці витягнули його за комір з намету. Закінчилось усе добре, Олега врятували.

Із собою з дому він взяв усього двоє штанів, одні вже зіпсував, куртку – теж. Цю вибрав у речах, які приносять у Будинок профспілок. Кросівки зносив. У Олега – 45-й розмір ноги. Уявіть, на хвилиночку! Один мешканець Києва побачив його зношені кросівки й дав гроші на нове взуття. Олег показує мені його. Ніби звітує, що гроші не протринькав, а купив нову пару. У Києві, крім Майдану, був ще біля Верховної Ради й арки Дружби народів. Далеко не відходив, бо вважає, що його місце тут. Митися ходить на квартиру до киян. Із сорока миколаївців Львівської області лише двоє перебувають тут так довго. Після закінчення навчання хоче працювати кухарем.

Подяка батькам за виховання такого сина. Чудова людина!

17 сiчня 2014

Історія про кохання на Євромайдані. Нерозділене.

Галина, 21 рік, Яворів, Львівська область. Виховує сама донечку, якій 2,5 року. З чоловіком розлучилася. Працює в Польщі на польових роботах. Збирає полуницю, вишні, яблука. Весною продає в Польщі троянди. Місяць тому залишила дитину на маму й приїхала на Майдан. «Стою тут заради цієї дитини, щоби вона мала майбутнє», – пояснює Галина.

Дівчина працює волонтером у нічну зміну біля стели. Нарізає бутерброди, набирає інших волонтерів. Єдина з дівчат, хто чергує біля стели всю ніч. Коли я сьогодні підійшла до неї, вона розливала чай, не піднімаючи голови й не дивлячись на тих, хто підходить, – на «автоматі», як то кажуть. Видно, що вона майже не відпочиває. Працює по 15-16 годин. У нічну зміну і частково денну. Навіщо? І тут починається ця історія.

Галина запевняє, що їхала на Євромайдан не знайомитись із кимось, а боротися за майбутнє свої доньки. Хоче, щоби вона жила у нормальній державі. Але так сталося, що вона без тями закохалась у хлопця – 28-річного Руслана з Полтави, начальника денної зміни біля стели. Тому вона працює не лише в нічну зміну, а ще й частково у денну, щоби більше його бачити. «Я так запала на цього хлопця, навіть не уявляєш, лише про нього й думаю», – ділиться переживаннями дівчина. Для того щоби відволіктися від думок про Руслана, дівчина ще завзятіше працює. Пояснює, що в її родині всі роботящі. Запитую, чи переконана вона, що симпатія взаємна. «Ні. Він каже, що приїхав на Майдан не стосунки будувати, а протестувати», – говорить Галина. Але з собою вона нічого вдіяти не може. Дівчина працює у чоловічій компанії, здавалось б, є з кого вибирати. Каже, що у її житті ніколи ще не було такого кохання. Надію не втрачає.

18 сiчня 2014

Юра, 20 років (на фото праворуч), із Вінниччини, сирота. Приїхав на Майдан 1 грудня. До цього стояв на вінницькому Майдані. Юра майже не пам’ятає матір, батько сильно пив. У 12 років залишився сиротою. Переїхав жити до опікунів. У родину з десяти дітей, більшість із них теж всиновлені. Прожив у цій родині до 18 років. Потім опікуни сказали йому, що він уже дорослий і має жити самостійним життям. Від того часу хлопець почав працювати – вантажником і ким доведеться. Пішов на навчання. Вивчився на кухаря 6-го розряду. А далі поступив до університету на перекладача англійської, французької й німецької. Закінчив три курси. Обіцяла не писати про ситуацію з навчанням зараз. Слово дотримую, але історія дуже неприємна.

У Юри є знайомий «афганець» зі Львова, який йому часто допомагав. Тому, коли він приїхав на Євромайдан, пішов до «афганців». Вони його прийняли до себе, як сина полка. Ночує теж у наметах «афганців». Допомагає координувати дії охоронців зі штабом. Радий, що на Майдані є і його найкращий друг – 22-річний Євгеній із Хмельницька. Вони патрулюють вулиці разом. «Коли їхав сюди, думав, що буду тут максимум два дні і повернуся, а бачите, як вийшло», – каже Юра.

У майбутньому думає працювати кухарем, можливо, переїхати до Києва. Тут вакансій більше. Запитала, чи часто йому допомагають, як сироті. Хлопець стверджує, що про нього згадують зазвичай на виборах. Політики відверто використовують його історію. Тому він відмовляється від участі у виборчих чи будь-яких інших PR-кампаніях. У цьому житті покладається не на державу чи спонсорів, а лише на себе. Переконана, у нього все буде добре. Цілком самостійний хлопець, який може розв’язувати всі свої проблеми.

20 сiчня 2014

Євген, 39 років. Волонтер медичної служби у мерії. Заступив на чергування 19 січня о 7-й ранку і до вечора 20-го не міг зімкнути очей.

19 січня почалися зіт-кнення на вулиці Грушевського. Люди стали звертатися по медичну допомогу близко 16.00. Переважно це були ті, хто надихався газу. Волонтери медичної служби вмивали їх молоком. Ближче до вечора й ночі з’явилися люди з пораненнями від світлошумових гранат.

З розірваними штанами, глибокими подряпинами, деякі кульгали. Але Євген каже, що були переважно легкі травми. «Люди приходили до нас із Грушевського після газу. Ми їх приводили до тями, вони брали пов’язки й поверталися назад», – згадує він. Пов’язки змочували у розчині з оцту, лимону й содових речовин.

Кияни швидко відгукнулися на заклик у Facebook допомогти медикам. Євген жартує, що тепер можна спокійно відкривати магазин оцту. Також люди принесли багато лимонів і молока. З пов’язками ситуація для багатьох людей залишилася незрозумілою. Медики просили марлеві пов’язки, оскільки вони добре вбирають розчин, а приносили переважно одноразові хірургічні маски. На сотню пов’язок було лише 20 марлевих. Але волонтери медичної служби все одно просили передати всім киянам слова подяки. Кожні 15 хвилин на Грушевського передавали по 100-150 пов’язок.

У нічних подіях постраждав колега Євгена – Святослав. Він пішов на Грушевського надавати першу допомогу о 18.00, а повернувся о 3-й ранку з розірваними штанами й травмою від осколка гранати у нозі.

***

Іван, 24 роки, Івано-Франківськ. Фармацевт-провізор. Приїхав на Євромайдан 3 грудня, був тут безперервно два тижні. Потім повернувся додому (чекала робота) і від того часу їздив до Києва лише на вихідні. На останні вихідні теж приїхав і потрапив у вчорашню історію. 19 січня Іван чергував з 16.30 до 1-ї ночі. Бігав між Грушевського, профспілками й мерією, приносив ліки й матеріали, яких не вистачало, а також працював на вулиці. Десь о 23.00 біля колон надавав першу допомогу людині, яка отруїлась газом і дістала поранення від осколків гранати. У цей час обстрілювали цю територію, тому осколки потрапили і в ногу Івана (як бачите на фото).

Хлопець розповідає, що 20 січня сутички між «Беркутом» і людьми продов-жились. Особливо діставалося тим, хто занадто близько підходив до барикад. Одна жінка дістала травми від пострілів одразу трьох беркутівців – у голову, груди і в ногу. Операцію по видаленню гумової частки з її тіла робили прямо у медпункті на Грушевського. Там чергував хірург і, щонайменше, 12 медичних працівників. Більше 20 лікарів працювали «у полі» на Грушевського. Основні травми: газові отруєння, кульові поранення, забої легкої й середньої тяжкості, кровотечі через порізи та інші. Учора Іван діставав гумовий шматок з-під ока одного хлопця.

Фармацевт-провізор уже мав бути в Івано-Франківську, але зателефонував на роботу й узяв відпустку за свій рахунок. Залишиться тут до тих пір, поки у цьому є потреба. (На фото внизу те, чим стріляють)

21 сiчня 2014

Настя, 21 рік. Навчається на режисера документальних фільмів на 1-му курсі в Національному університеті ім. Карпенка-Карого.

Про Настю я дізналася випадково. Її контакт був вказаний у SOS-повідомленні про затримання студентів Карпенка-Карого. Вона відразу взяла на себе координацію між журналістами, адвокатами й родичами хлопців. Відповідала на численні дзвінки. Каже, що знає затриманих студентів особисто. Вони проживають у гуртожитку на одному поверсі. Ніхто з них не здатний до якихось занадто активних дій на барикадах, кидання коктейлів Молотова чи чогось подібного.

Їх затримали, коли вони поверталися зранку додому з Майдану. Настя розповідає, що о 5-й годині ранку друзі отримали від них повідомлення. Хлопці писали, що повертаються до гуртожитку. Далі зв’язок з ними обірвався. Знайомі почали хвилюватись. Об 11-й отримали смс від Саші Шкрабака, який написав, що знаходиться в міліції. До цього студенти Карпенка-Карого обдзвонили всі райвідділи міліції. Їм відповідали, що затриманих у них немає.

Друзі студентів чергували під Дніпровським райвідділом, потім постійно під СІЗО. Вони об’єднались у боротьбі за своїх знайомих, зроблять все можливе й неможливе, щоб їх визволити. «Я зрозуміла, що вже нічого не боюсь. Я знаю цих хлопців особисто. Це несправедливо! Я вірю в справедливість і що все буде гаразд», – каже Настя. Сама вона з Червонограду Львівської області, четвертий рік у Києві.

Коли хлопців відпустять, а це обов’язково станеться, вони дізнаються, як їх підтримували друзі. Сподіваюся, це їм допоможе забути перебування у неволі, як страшний сон.

***

63-річний пенсіонер Іван, Київ, Виноградар. Ходить на Майдан уже другий місяць. Переважно ввечері, бо вдень сидить з онуками. «А коли діти повертаються з роботи, я йду на Майдан», – розповідає пенсіонер. Підійшла до нього, бо він дуже завзято прибирав сніг на площі. На момент нашої зустрічі пан Іван працював із лопатою в руках уже годину. Сподівається, що до 21.00 вдасться прибрати майже весь сніг на Майдані. Лопату взяв у Будинку профспілок. «Сніг пішов, і я надумав працювати. Хтось же мусить це робити», – пояснює він. За час нашої розмови, а вона тривала не більше п’яти хвилин, до нього підійшли два молодих хлопці й два чоловіки – хотіли розчищати сніг замість нього (зараз у центрі велике прибирання, комунальним службам потрібно приїхати на майстер-клас). Але пенсіонер учепився в лопату й не відпускав її. Таке враження, що йому потрібна ця робота, щоби не думати про щось інше. Запитала, навіщо він ходить на Майдан. «Я думаю, Україна зміниться після цього», – коротко відповів він і заплакав. Стало дуже незручно, адже хотілося подякувати пану Івану за добру справу, а не доводити його до сліз.

Таких людей точно не зламати. Вони нічого вже не бояться і стоятимуть заради майбутнього своїх дітей і онуків.

22 сiчня 2014

Я спілкувалась із Сергієм Нігояном 3 січня о 19:45 (подивилася час на фото) для цього проекту. Мені порадили поговорити з ним люди, які живуть у наметах на Майдані. Сказали, що він хороший і відкритий хлопець. Я не знала біографії Сергія, нічого про нього не знала! Але на мене він справив якнайкраще враження. Знайшла диктофонний запис нашої розмови. Сьогодні Сергій помер від чотирьох вогнепальних поранень, які він отримав на вулиці Грушевського. Вічна пам’ять і дякую тобі за все, що ти зробив для Майдану.

Сергій:

– Ви попередьте, коли починаємо [запис размови].

– Попереджаю. Починаємо. Мене звати Крістіна.

– Мене Сергій. Я з Дніпропетровська.

– Скільки тобі років?

– Мені цілих двадцять років.

– Як давно ти приїхав?

– Я виїхав сьомого грудня з Дніпропетровська. З восьмого грудня стою на посту.

– Бачила, ти стоїш в охороні, помічала тебе і на Мальтійській кухні, ти там рубаєш дрова.

– Я їм допомагаю у вільний час. На Майдані немає такого «ці наші або не наші». У моєму розумінні тут усі повинні бути єдині. Без цього перемоги не здобути.

– Що ти ще робив? Я бачу, ти постійно чимось зайнятий.

– Стою в охороні і допомагаю на кухні. Крім цього, ходжу й спілкуюся зі щирими українцями. Мені подобається українська мова й українці, тому що я народився тут і буду серед них жити. Це мій обов’язок.

– Де ти живеш? У наметі?

– У наметі або в Будинку профспілок. Там, де знайдеться вільне місце.

– Я часто спілкуюсь із хлопцями, такими, як ти. Тими, хто приїхав давно. Не втомився?

– Не втомився. У мене інколи виникає думка, що немає жодного прогресу. Але якщо буде небезпека, я стоятиму в перших рядах.

– Як довго ти спиш?

– Раніше дванадцятої не лягаю. Але сплю, усе нормально, удень інколи теж сплю. Завтра збираюся поїхати додому. Четвертого січня поїду, а сьомого вже повернусь.

– Ти приїхав сам?

– Сам.

– А як родина поставилася до цього?

– Родина не знала, поки я не зателефонував їм із Майдану. Я сам із села. Виїхав із сусідом до міста – він мене підкинув.

– З якого ти села?

– Село Березнуватівка Дніпропетровської області. Сусід довіз мене до Дніпропетровська. А там я сів у маршрутку. Годину-півтори їздив по місту, шукав, де збирається Майдан, де збираються люди. Я ходив, шукав, шукав – і нікого не знайшов. Вирішив піти на залізничний вокзал. Подумав, чого чекати? Купив квиток до Києва. Через кілька годин сів і поїхав.

– І потім зателефонував родині?

– Я через два дні зателефонував батьку. Він запитує: «Де ти?» Я відповідаю: «На Майдані». Батько запитує: «У Дніпропетровську?» Я відповідаю: «У якому Дніпропетровську? У Києві». А він мені: «Куди ти? Навіщо? Дивись в жодні сутички не устрявай». Я не надто беру участь у таких речах. Це мені не потрібно, тому що ніхто про мене не подбає, крім мене самого. Хоча ходили з однією дівчиною з Одеси до хлопців із Внутрішніх військ, вони стоять на Банковій, спілкувалися з ними. Там також стояла людина іншої національності, він відкрито мені сказав: «Нам дали наказ. Ми не можемо інакше. У нас діти, ми же вас не б’ємо, б’є «Беркут». Ми просто стоїмо. Нам дали наказ, загнали нас сюди у глухий кут».

– Чому ти приїхав на Майдан?

– Я дивився по телевізору, що відбувається на Майдані, не спав ночами, стежив зановинами. Потім вирішив поїхати. Це моє майбутнє також.

23 сiчня 2014

Учора й сьогодні в Інтернеті обговорюють сюжет польського журналіста Бартека Маслянкевіча. У ньому журналіст спочатку тікає разом із людьми від атаки «Беркута», а потім повертається і каже одному з бійців: «Що ти робиш? Ти ж українець». Усі пишуть про відчайдушного й веселого Бартека, і чомусь ніхто не звернув уваги на другу зірку цього ролика. Виправляю цю несправедливість. Ідеться про 44-річного Олександра з Волинської області.

Саша розповідає, що у натовпі почув польську мову й побачив журналіста з мікрофоном. Чоловік мешкає біля польського кордону, ставиться до сусідів дуже тепло. Саме у цей момент починався наступ спецпідрозділів. А Бартек хотів поговорити з кимось із «Беркута». «Я йому показую – не лізь, тобі ж у голову будуть стріляти, а він лізе. Обезбашений і гарячий», – каже Сашко. Він спершу подумав, що поляк його не розуміє. Але потім зрозумів, що він сам по собі такий – відчайдушний. Саша вирішив, що треба знайти Бартеку хоч маску, щоби той не отруївся газом. Знайшов маску і віддав Бартеку.

Така історія з хеппі-ендом. Усі живі, здорові.

У Саші двоє донечок. Навчаються у Львові, в Католицькому університеті. На Євромайдан він їздить періодично. «Трошки на роботі, трошки на Майдані», – каже волинянин. Бартек тим часом уже знайшов не лише маску, але й каску.

***

У світлі останніх жахливих подій «Єлюди» вирішили продовжувати розповідати позитивні історії, адже зараз на Майдані, як ніколи, відчувається взаємодопомога і взаємопідтримка. Тому проект триватиме далі. Знайомтеся: Оксана, 33 роки, директор піцерії. У минулому – журналіст. Родом із Луцька, більше десяти років – у Києві. З початку Євромайдану приносила з колегами на площу бульйон і робила чай. Після побиття студентів вони пішли на територію Михайлівського собору – потрібні були свіжі сили й люди. «Ми там просто фізично стали й почали робити чай», – розповідає Оксана. Після подій з 10 на 11 грудня, коли спецпідрозділи намагалися зачистити Майдан, з’явився цей намет. Розташовується біля Головпоштамту. Тут роблять чай і канапки. У чай додають імбир, гвоздику, лимон, інколи – апельсини, яблука, ромашку. З’явилася постійна група волонтерів, які приходять допомагати. Люди принесли й генератори у намет. «Щоправда, був період, коли працювалося нелегко, – розповідає Оксана. – Пам’ятаєте цей період зневіри? Але ми вистояли». Про загрозу для свого бізнесу й для життя, особливо після подій останніх днів, жінка каже таке: «Я не афішую й не рекламую тут свій бізнес. Я беру участь у Євромайдані насамперед як громадянка». З Майдану йти не збирається.

24 сiчня 2014

Ви все ще боїтеся того, що буде в найближчі дні? Не варто! Подивіться, які прекрасні люди з нами! Поговорила з Уляною Смирновою (на першому фото). Їй 30 років, вона займається громадською діяльністю, спортом (карате на візках) і має активну життєву позицію. Кілька днів тому вона придумала цей флешмоб: люди на візках фотографуються вдома з плакатом і потім публікують своє фото в Інтернеті. «Ми закликаємо люд не застосовувати силу. Ми проти насильства з обох боків», – каже дівчина. До ініціативи швидко долучилися люди з різних міст.

Уляна пояснює, що за міжнародним і українським законодавством люди з обмеженими фізичними можливостями мають рівні права з усіма іншими. «Але воювати ми не можемо. По нас теж стрілятимуть?» – ставить риторичне запитання вона. Дівчина розповідає, що від самого початку підтримувала Євромайдан. Уляна й багато її знайомих були у Європі. Люди з інвалідністю там повноцінні члени суспільства, а в Україні вони змушені виживати. Лише завдяки величезній силі духу їм вдається долати численні труднощі. Та зараз це менш важливо. «Головне – не допустити кровопролиття», – переконана Уляна.

Завтра об 11-й вона зустрічається біля ЦУМу з іншими учасниками цієї інтернет-акції. Вони будуть із цими плакатами в руках і на візках. Якщо ви будете завтра вранці на Майдані, не полінуйтеся, підійдіть до цих чудових і надзвичайно сильних людей. Подякуйте. І не потрібно їм співчувати. Співчуваймо владі, яка не розуміє, що бореться із силою-силенною надзвичайних людей.

***

Відвідала медпункт у Жовтневому палаці. «Заходьте, що у вас болить?» – перше, що запитали мене медики. Пояснила: усе добре, лише хочу написати про їхню роботу.

У Жовтневому працює хірургічна, терапевтична й анестезіологічна бригади. Серед обладнання є кардіограф і дефібрилятор. Удень 41-річний Володимир, анестезіолог районної лікарні Гусятинського району Тернопільської області, врятував життя людині. У доволі молодого чоловіка стався гострий інфаркт. У цій залі його реанімували й викликали «швидку». «Швидка» теж зробила все належне, чоловіка відправили до лікарні. Але частіше до медпункту звертаються не з серцевими нападами, а із застудами й травмовані з вулиці Грушевського. «Щоправда, оперувати немає можливості, – відсутня дихальна апаратура», – пояснює анестезіолог. Тільки-но він мені сказав про це, як у приміщення занесли два апарати штучної вентиляції легенів. Люди купили. Тепер, у разі чого, тут зможуть оперувати. Лікарі кажуть, що в районних лікарнях техніка набагато гірша, ніж тепер на Майдані.

Щоденно у медпункті працюють шість лікарів і три-чотири медсестри. Вони взяли відпустки за свій рахунок, аби приїхати до Києва. Працюють позмінно, ночують у медпункті. «Я думаю, що це ще нескоро закінчиться», – каже Володимир. Фотографуватися захотів лише з усім колективом.

26 сiчня 2014

Валентина, 49 років. Народилася на Полтавщині, проживає в Києві. Відвідує Євромайдан із перших днів. Читає там свої вірші, а також допомагає на кухні. 22 січня зранку стояла на Грушевського. Спочатку було спокійно. Поруч із нею була літня бабуся й 76-річний дідусь. «Штурм почався надзвичайно швидко, ми нічого не зрозуміли», – розповідає Валентина. Вони почали бігти з Грушевського на Хрещатик. За словами Валентини, «Беркут» завалив діда на землю й почав бити. Валентина кричала, просила зупинитись, але підійти ближче не змогла. Поруч стояли хлопці з Внутрішніх військ. «Міліціонери, такі молоді. Я розуміла, що їм не подобається це все, але вони не заважали «Беркуту» бити інших», – розповідає жінка. Тоді вона впала перед ними на коліна, це теж не подіяло. Валентина не знає, що далі було з дідом і який його стан здоров’я зараз.

Попередила Валентину, щоби вона зважувала кожне своє слово у інтерв’ю, бо розпочалося полювання за активними учасниками Майдану. «Я – онука політв’язня. Мій дід відсидів тридцять років, боровся з цією системою. Дід мені казав, поки в тебе є язик, не мовчи, говори. У пам’ять свого діда говорю, що можу», – пояснює жінка.

У Валентини дорослі донька й син. Вони працюють і допомагають зараз по господарству. «Син їсти готує, бо мама на революції», – усміхаючись, каже вона. Сусідки по дачі, старенькі бабусі, дізнавшись, що жінка бере активну участь у подіях, вишили й подарували їй цю скатертину. Сказали, що вона її оберігатиме.

27 сiчня 2014

Павло з Вінниці, 49 років, волонтер медичної служби. Чергує в єдиному медичному наметі, що знаходиться за сценою. До нього часто заходять ведучі й зірки. На Майдані з першого дня. Фахівець з ультразвуку, за фахом – анестезіолог. Після місяця чергування на Євромайдані повернувся на роботу. У приватному медичному закладі, де він працював, його попросили звільнитися.

20 січня чергував у медпункті на Грушевського і був вражений побаченим. Рвані рани по тілу, на обличчі – це від шумових гранат, до них ще скотчем примотували каміння. Тому, коли розривається граната, вона завдає ще більшої шкоди. «Таке враження, що я сплю. Я не вірю, що таке може відбуватися в Україні в двадцять першому сторіччі», – каже Павло. А ще він запам’ятав молодих хлопців, майже дітей, яким він робив перев’язки у ці дні. «Хлопець сидить весь чорний від диму, ноги в ранах, а він у руках палку тримає. Я йому кажу, відпусти палку, дай мені нормально перев’язку зробити. А він: «Мотай так», – згадує лікар.

Родина за Павла хвилюється, але він не збирається їхати додому. Тікати вже занадто пізно. «Ми вже порахували, що за новими законами кожному, хто перебував на Майдані, світить по двадцять п’ять років. Відступати нікуди», – пояснює він.

29 сiчня 2014

Аня, 30 років, киянка. Директор ювелірного магазину, у якому продаються дорогі прикраси. Також бренд виготовляє ювелірні колекції для українських дизайнерів. Прикраси постійно представлені на Ukrainian Fashion Week.

Дівчина на Майдані щодня з 21 листопада. Зробила перерву лише на тиждень на початку січня. Тоді Аня поїхала з родиною в Іспанію, там теж ходила усюди з українським прапором.

30 листопада вона хотіла стояти у нічній варті, але друзі вмовили її прийти на чергування у наступну ніч. Прокинувшись зранку, побачила відео побиття студентів. Дівчина спочатку плакала, а потім поїхала до Михайлівського – відвозити теплі речі та їжу.

На Майдан Аня зазвичай приїжджає з двома великими термосами, пригощає чаєм хлопців із самооборони. Дівчина розповідає, що у повсякденному житті любить красивий одяг, підбори. Працює в офісі в центрі міста. У перший місяць протесту вона у такому вигляді приходила на роботу, о 18-й перевдягалась у теплі речі і йшла на Майдан працювати волонтером. Якось чотири години поспіль безперервно нарізала ковбасу на кухні, але це робота, як робота, вразило її інше: «Я бачила, як люди приносили останнє, що в них було в холодильнику. Навіть бідні люди приносили останню свою їжу на Майдан», – каже вона.

Аня розповідає, як кілька днів тому їздила на ринок закуповувати шкарпетки й спідню білизну для самооборони. Купувала у продавців по 10-20 пар. Підійшла до однієї бабці, взяла 20 пар чоловічих трусів. Бабуся запитала, чи це для Майдану. Коли почула ствердну відповідь, дістала 50 гривень і попросила купити також від неї щось для потреб Майдану. «Я відмовлялася. А вона каже, що у неї сьогодні день народження і вона хоче це зробити», – розповідає дівчина. У такі моменти їй завжди важко стримувати сльози.

І все ж, відвідуючи Майдан, ця сонячна дівчина частіше усміхається, ніж плаче. Її дуже надихають люди, які там присутні. Аня не помітила моменту емоційного спаду, про який так багато говорили місяць тому. «Наші люди реально найкрутіші! Вони не те, що не падають духом, а шукають позитив навіть у найстрашніші моменти», – емоційно каже вона.

Аня не боїться брати активну участь у цих подіях, хоча був момент, коли їй стало справді моторошно. У ніч, коли весь Київ виявляв місцезнаходження тітушок, вона поверталась із Майдану через Контактову площу. Там стояли десь 300 чоловіків у чорному одязі. «Тихий Поділ, і їде лише одна моя машина. У цей момент мені стало дуже страшно. Захотілося втекти кудись далеко й вивезти всіх родичів», – згадує Аня. Повернувшись додому й оговтавшись від шоку, дівчина почала діяти. Вона є членом спільноти «Доїхати на Майдан» і всю ніч підвозила людей у центр.

Коли закінчиться Майдан (сподіваюся, що перемогою), обов’язково піду на якийсь показ колекції ювелірних прикрас. Хочу побачити цю неймовірну дівчину в сукні й на підборах.

30 сiчня 2014

Сергій, 23 роки, місто Волноваха Донецької області, волонтер у IT-наметі. На Майдан приїхав на початку грудня, а через кілька тижнів потрапив до IT-намету. Зараз координує інших волонтерів. Цей намет – спасіння для людей соцмереж. Тут є безкоштовний Wi-Fi.

У своєму рідному місті Сергій займається активною громадською діяльністю. Активіст «Дорожнього контролю», через що має постійні проблеми й сварки з ДАІ. Останнього разу це коштувало йому робочого місця. Він працював слюсарем у тепломережі. Але після того, як він укотре знімав даїшників на камеру, директор попросив його звільнитися. Керівник підприємства не приховував, що в нього якісь свої стосунки з ДАІ.

Сергій за спеціальністю програміст. У Волновасі це не дуже популярна спеціальність. Разом із друзями він створив організацію «Громадський контроль». Хлопці надсилають запити в органи місцевої влади, меру, службам, які ремонтують дороги, вимагаючи звітувати, куди і на що вони витрачають кошти міського бюджету.

На Євромайдан поїхав тому, що набридла всеосяжна корупція й беззаконня. Родичі були проти. «Вони вважають, що усе організували западенці», – говорить Сергій. Хлопець намагався їм пояснити, що люди тут стоять не за Кличка чи Тягнибока, а за ідею змінити країну. Чи вдалося переконати рідних, Сергій не знає, але вони хоча б змирились із тим, що він на Майдані. «Звісно, всі переживають. Я дзвоню родичам, кажу, що зі мною усе гаразд», – розповідає волонтер. Збирається залишатися до тих пір, поки стоятиме Майдан. «Тут я у безпеці. А вдома – невідомо, що зі мною буде», – пояснює він.

1 лютого 2014

Аліса, 34 роки. Координатор гарячої лінії «Євромайдан SOS». Родом із Херсону. Мама з російського Іванова, батько з Казані. «Я росіянка, що не завадило мені поступити до Києво-Могилянської академії», – пояснює вона. Бакалавр з історії, магістерський ступінь із політології. Після закінчення Могилянки три роки провела у Франції, де писала дисертацію про Раймона Арона. Зараз викладає у alma mater сучасні політичні ідеології та вступ до політології.

Євромайдан для Аліси розпочався зі студентів Могилянки, коли ті вирішили разом зі студентами інших універів іти на Майдан. Викладачка пішла з ними. «Зупинити їх я не мала морального права. Вони все одно йшли туди», – пояснює дівчина. Але спочатку ще не брала активної участі у подіях.

Після 30 листопада все змінилося. Коли жорстоко побили студентів, вона зрозуміла, що треба робити щось конкретне, а не просто стояти на вулиці. Знайомі започатковували ініціативу «Євромайдан SOS», Аліса приєдналася до них. Зараз координує гарячу лінію, яка допомагає зв’язатися постраждалим з юристами. Сайт ініціативи інформує про те, що робити, якщо додому прийшли з обшуком. Також волонтери збирають усю можливу інформацію про зниклих безвісти. «Фізично ми їх не шукаємо. Але ми збираємо фотографії, обдзвонюємо родичів, лікарні, райвідділи», – пояснює Аліса. Щодня в офісі «Євромайдан SOS» чергують від одного до дев’яти волонтерів, залежно від ситуації на вулицях. Ще кілька людей працюють дистанційно, у віртуальному просторі. Збирають і публікують інформацію в соціальних мережах: Facebook, Twitter, ВКонтакте й Однокласниках.

Утім, у «Євромайдані SOS» бувають і періоди затишшя. «Позавчора дівчата робили на кухні млинці. Це значить, що ситуація в країні у цей день була спокійною», – каже координатор гарячої лінії. Вона збирається допомагати «Євромайдану SOS» до переможного кінця. Тим паче що це вдається поєднати з роботою. У цьому семестрі у викладачки не дуже велике навантаження.

Повертаюсь до того, з чого почала – із навчання. Дівчина каже, що провела рік у США за програмою обміну. «Я майже іноземний агент», – жартує Аліса і зразу ж додає, що цей Новий рік зустріла в друзів у Москві.

Дякую всім волонтерам «Євромайдану SOS». Ви робите надзвичайно важливу роботу. За останні два місяці гаряча лінія «Євромайдан SOS» прийняла 30-35 тисяч дзвінків.

2 лютого 2014

Люди з Майдану порадили мені відвідати 32-гу сотню. До неї входять чоловіки з Косівського району Івано-Франківської області. «Якщо їм дати достатню кількість будівельних матеріалів, вони збудують дев’ятиповерховий будинок на Майдані», – пожартував знайомий, який розказав мені про них. «Легко!» – усміхаючись, відповіли чоловіки з 32-ї сотні, коли я переказала ці слова. На днях, крім намету, у них з’явився окремий будиночок – пункт обігріву. У ньому стоїть бочка, з якої вони зробили щось на зразок буржуйки, поруч лавки. Ті, хто стоїть в охороні, можуть сюди забігти, посидіти й погріти руки. Цей будиночок менш ніж за два дні звів сорокачотирирічний Василь із села Березів Косівського району (на друглму фото праворуч). «На Київщині я теж багато будинків побудував», – розповідає Василь. А ще він працював у Польщі, Чехії, Росії, Німеччині й навіть у США.

У наметі ж люди відпочивають. У ньому теж усе зроблено своїми руками. Двоповерхові ліжка, стіл, збиті з дощок. «Щоденно тут ночують шістнадцять чоловіків. Але загалом до сотні входять від сорока до ста чоловік», – розповідає керівник сотні Олег (на друглму фото ліворуч). Залежить від того, хто коли приїжджає. Зараз більшість людей із цієї сотні перебувають в Українському домі.

Олег приїхав на Майдан у перших числах грудня. Не пам’ятає точної дати, коли це сталося. «Зараз числа й навіть місяці не грають уже ролі», – пояснює він. Намет купив 14 грудня. Чоловіки довго з’ясовували, як його збирати. Після того як зібрали, провели електрику. Разом із сусіднім наметом користуються генератором.

Косівська сотня теж з’явилася не відразу. Спочатку чоловіки допомагали «афганцям» стояти в охороні. А коли зросла кількість приїжджих саме з цього району, вирішили зареєструвати свою сотню.

Завтра ці хлопці допомагатимуть побудувати пункт обігріву сотні з Донецької області.

3 лютого 2014

Тетяна, 35 років. Малює портрети людей в Українському домі. На цій картині кілька портретів. Один намалювала вчора, другий – сьогодні. Скільки ще людей буде на полотні, не знає. «Присутня якась невизначеність, бо це відкритий простір», – пояснює художниця. Як творчу особу, на Майдані її цікавлять люди й емоції на обличчях. Сама ж Тетяна викладає у приватній студії, раніше працювала у Національній художній академії.

Назар, портрет якого зображує дівчина, сам напросився позувати. Молодий чоловік часто буває на Майдані. Приходить уночі чергувати з друзями. Назар народився в Калінінграді, виріс у Коломиї, а останні дванадцять років проживає в Києві. Займається експортом деревини. Портрет йому сподобався.

4 лютого 2014

27-річний білорус Влад працює зараз волонтером на кухні в Українському домі. Приїхав тиждень тому. Ночує на другому поверсі в Укрдомі. У перші дні просто виходив на Майдан, а потім вирішив допомагати чимось, записався у волонтери. У рідному Мінську майже не буває. Працює в європейських країнах – малює рекламу. Одружений, дві донечки. Одній сім років, а другій скоро буде три місяці. «Мені дуже подобаються ваші люди на Майдані, які хочуть щось змінити у своєму житті», – ділиться враженнями Влад. Разом з іншими він цілий день порається на кухні, також розносить їжу по барикадах. Спить по чотири години на добу, але хлопець не виглядає втомленим. Відкритий і позитивний, одразу погодився на розмову. Спілкувався білоруською, сподіваюсь, я все правильно зрозуміла.

На кухні в Українському домі нарізають бутерброди, не готують перші чи другі страви, а лише підігрівають у мікрохвильовій печі те, що принесли. Запитала, що найчастіше приносять люди. «Сало», – відповіли хором на кухні. І попросили передати, щоби не приносили більше сала, бо вже нікуди його подіти.

5 лютого 2014

20-річна студентка Катя, киянка. Вивчає іноземні мови (іспанську й турецьку) в одному з київських вишів. Особисто для неї Майдан розпочався з ночі 30 листопада, коли «Беркут» жорстоко побив студентів. Їй зателефонували друзі й повідомили, що сталося. «Я декілька годин проридала. Потім витерла сльози, зателефонувала друзям і сказала: ми маємо бути там», – розповідає Катя. «Там» – це у Михайлівському соборі, де студенти сховалися від «Беркута». У цей день дівчина прочергувала у Михайлівському п’ятнадцять годин. Вона вирішила зайнятися логістикою поселення приїжджих. «У перші дні після побиття студентів селили до тисячі людей на день», – каже Катя. Охочих прийняти у себе приїжджих було більше, ніж людей, які потребували житла. Поселення пропонували навіть старенькі бабусі, у квартирах яких не більше одного спального місця.

Студентка займалася розміщенням до Нового року, потім приєдналася до організації культурних проектів, зараз також дуже активна. Незважаючи на задіяність на Майдані, дівчина нормально склала іспити. «Кожен із нас має зробити свій внесок у цю революцію. Усі розуміють, що якщо сидіти вдома, то завтра наші дипломи будуть непотрібні», – пояснює вона.

З Катею ми згадували не лише драматичні моменти останніх двох місяців, а й приємні речі. Концерт «Океану Ельзи» дівчина дивилася з даху будинку на Майдані. Враження незабутні.

6 лютого 2014

Руслан, 58 років, Сімферополь. Кримський татарин. На Майдані більше сорока днів. Приїхав на потязі сам. Спить у наметі або у Будинку профспілок. З Русланом ми говорили більше про його життя, ніж про політичні події у країні. Він зростав у великій родині в Узбекистані, куди депортували кримських татарів. Працював токарем на самаркандському тракторному заводі. Там же працювали його батьки. Потім закінчив вечірню школу, поступив до Міжнародного інституту у Ташкенті. Отримав спеціальність інженера-механіка. І знову пішов працювати на завод, тепер інженером, а не токарем.

До Криму приїхав у 2001 році. «Мені було 45 років, тобто чоловік у розквіті сил. Але інженери у цей час були не потрібні», – розповідає Руслан. Трохи попрацював у Києві на протезному заводі та повернувся до Криму. Пішов на базар продавати овочі. «Продавати картоплю замість того, щоби займатися справою, для якої ти народився, – жахливо», – говорить чоловік. Про переїзд з однієї країни в другу не шкодує. «Україна – це моє серце й крик душі», – емоційно каже Руслан.

Родина, зокрема й син, чемпіон з боксу, підтримує його поїздку на Майдан. Вони всі раді, що батько зараз тут. На цій позитивній ноті завершую розмову.

8 лютого 2014

Мене попросили написати про нього читачі цього блогу, тобто ви. Усіх вразив відеозапис гри хлопця у ніч захоплення Українського дому. Ваше прохання почула, його знайшла. Це 25-річний Богдан. Піаніст-екстреміст, як він сам себе називає. У Києві з вересня, родом зі Східної України. Займається політичним піаром і дає уроки музики. Грає з 8 років. На Майдані від самого початку. Був волонтером у КМДА, працював у їдальні. Інколи давав концерти у мерії, одного разу грав у Жовтневому.

Коли почалися події на Грушевського, також був там. І під час штурму мітингувальниками Українського дому теж. Каже, що хотів, аби ситуація була розв’язана в мирний спосіб. «Ми намагалися домовитися з хлопцями [міліціонерами], які знаходились усередині, щоби вони спокійно вийшли», – розповідає Богдан. Зовсім спокійно взяти Укрдім не вдалося. Почалася бійка. Хлопцю дісталося по голові, лікарі надавали йому першу допомогу вже всередині. Коли під ранок він вийшов від лікарів, побачив піаніно. І сів грати. Власне, це відео підкорило Інтернет.

Від піаніно в Укрдомі Богдан у захваті. «Інструмент дійсно класний. Просто супер. Немає слів», – каже піаніст-екстреміст. Про музику говорить із великим захопленням. А на інші запитання відповідає дуже коротко. Але це той випадок, коли краще просто слухати його гру. Записала коротеньке відео. Слухала і не вірила, що це чую. Якийсь величезний сум у цій музиці. У Богдана рік тому померла його кохана дружина. Що трапилося, розповідати не хоче. Може, й справді, не треба лізти в душу, з музики все зрозуміло. Як правильно написали в коментарях, він – екстреміст від Бога.

9 лютого 2014

Ірена Карпа, письменниця, співачка, ведуча, журналістка. Кілька днів тому зустріла її у гримерці 5-го каналу. Карпа вже йшла з каналу, а я лише прийшла на запис ефіру. Ірена вразила своєю простотою у спілкуванні, раніше я з нею не перетиналася. Весела й відкрита, теревенила про своїх діточок. Я була втомлена і вже потім подумала, що потрібно було поговорити з Карпою для «Єлюди». Вона ж теж дуже активна на Майдані. Сьогодні трапилася така нагода. Побачила Ірену з парасолькою на акції на підтримку російського телеканалу «Дождь», який зараз намагаються закрити. «Там працюють дуже класні професійні люди. «Любі москалі», – я б їх так назвала», – каже вона.

Карпа розповідає, що вперше вийшла на Майдан 22 листопада. За ці місяці протесту письменниця переживала різні настрої. Був період, коли вона вже почувалася дуже втомленою й знервованою. А зараз знову бадьора. «Радикалізація протесту, хоч як дивно, дала йому нове дихання», – пояснює вона.

Сама Карпа щось встигає, а щось ні у своєму повсякденному житті. Давно зірвані дедлайни по деяких творах. Але колонки для ЗМІ Ірена намагається писати вчасно. «Тут значно більше бонусів, ніж жертв. Як автор, я черпаю натхнення на Майдані й заряджаюсь енергією», – каже тендітна й разом із тим дуже енергійна дівчина. Додає, що ці місяці минули якось швидко й непомітно.

Коли вона йде на Майдан, дітей лишає на няню. Часто допомогу пропонують звичайні киянки, які сидять удома зі своїми малюками й готові подивитися за іншими дітками. «Ми зараз переживаємо якийсь дивовижний і містичний момент», – підсумовує сказане Ірена.

10 лютого 2014

Почну цей день з історії про гурт Bloom Twins. Розповіла про них знайома, що мешкає у Британії. До складу гурту входять юні близнючки – сімнадцятирічні Аня й Соня Купрієнко. Дівчата родом із Броварів (Київська область). У 2012-му переїхали до Лондона, де працюють над дебютним альбомом. Аня й Соня грають на клавішних, флейті, акордеоні, гітарі, гармошці. Батьки близнючок мешкають в Україні. З 30 листопада сестри активно протестують на Майдані.

Дівчата провели в Києві три тижні в грудні й теж постійно ходили на площу. Повернувшись до Англії, дізнавалися новини від рідних. Їх шокували події на Грушевського 22 січня, коли загинули люди, те, як «Беркут» бив журналістів і усіх, хто був під рукою. Вже 24 січня дівчата записали кавер на пісню Боба Марлі Get Up, Stand Up. «З одного боку, хотілося показати, що відбувається в Україні, а з другого – морально підтримати всіх тих, хто стоїть на Майдані, й закликати їх не здаватися», – пояснюють Аня і Соня.

Про цих юних і талановитих українок часто пишуть модні журнали. Британський Vogue навіть публікував їхню дебютну роботу на своєму сайті. Я ж пропоную звернути увагу на іншу пісню – цей революційний кавер. Мені здається, дуже красиво й зворушливо.

***

Давно про нього чула. Рома каже, що йому 14 років, належить до ромів. Я ж не вірю, що йому 14. Виглядає на три-чотири роки молодше. На Майдані з перших днів. Хлопчик із Київської області, спочатку дивився на події вдома по телевізору, а потім вирішив їхати. Допомагає охороні, приносить чай на барикади, воду в намети, рубає дрова. Але що цікаво – Рому періодично забирає міліція, передає соціальним службам, і ті доставляють його додому, віддають батькам. А хлопець знову тікає до Києва на Майдан, і так щоразу. Батьки вже звикли й не хвилюються, бо тут ще є його 25-річний двоюрідний брат. Він стежить, аби з хлопцем було все нормально.

Родина у Роми велика. Дві рідні сестри й п’ять рідних братів. Поговорила з кількома людьми на Майдані про хлопчика. Різні відгуки, він не янгол. Тут дбають, аби він часто мився, їв і був у теплому одязі. Від соціальних служб його теж не приховують, але щоразу це закінчується поверненням Роми на Майдан. Хлопець каже, що його вже викликали до директора школи через пропущені заняття. На що той відповів директору: «Ви тут сидите, а я там стою. Тому не чіпайте». І що на це скажеш? Каже, що не піде з Майдану, поки той не досягне своєї мети.

11 лютого 2014

Василь, 30 років, Запоріжжя, друга сотня. Приїхав після того, як почалися заворушення на Грушевського, у січні. До цього за Майданом спостерігав лише по телевізору. «Не можу себе назвати великим патріотом, але коли почалися бойові дії, на наступний день я вже був тут», – розповідає він. Останній раз відвідував Київ десять років тому.

Мати Василя разом із подругами виходила на Євромайдан у Запоріжжі. Через це її звільнили з роботи. Вона працювала секретарем у бюджетній установі. «Прийшла на роботу, з нею поговорили. Не знаю, про що там із нею говорили, але мати повернулась і сказала, що їй треба шукати нову роботу», – розповідає хлопець із самооборони. Він мешкає у наметі на Грушевського. Чергує в нічній варті. Сьогодні ліг спати о 5-й ранку, прокинувся о 13-й. Вже звик до такого режиму. Почуває себе абсолютно нормально. Приїхав до Києва сам. З собою взяв 250 гривень на зворотній квиток. Ці гроші носить у кишені. Додаткових коштів на Майдані не потребує, на життя не скаржиться.

А тепер найцікавіше. Запитала, ким же працює хлопець у своєму Запоріжжі. Художником, відповів він. «У музеї на Хортиці продаються мої праці, малюю козаків», – розповідає митець. Для нього це основний рід занять і прибуток. Щоправда, на Майдані Василь ще жодного разу не малював – не вистачає часу.

12 лютого 2014

Часто п’ю чай на Мальтійській кухні. Уже навіть писала, як його виготовляють. Кілька тижнів тому помітила цю дівчину. Кожній людині, яка підходить за чаєм, вона каже: «Прошу на здоров’ячко», «Щиро дякую». І водночас усміхається, випромінює нереальний позитив. Сьогодні зайшла на кухню й кажу хлопцям, що хочу написати про одну вашу волонтерку. Запитують, про яку саме. Пояснюю: про ту, що зараз розливає чай, і уточнюю, як її звати. «Не знаємо. Ми називаємо її Дякую», – відповідають мені.

Дівчину звичайно звати не Дякую. Це вісімнадцятирічна Віка, студентка першого курсу факультету міжнародних відносин. Навчається у Львівській політехніці. До Києва приїхала три тижні тому. Віка розповідає, що шукала місце, де потрібні волонтери, і так потрапила на Мальтійську кухню. Ночує в Будинку профспілок. Батьки дуже переживають, але студентка їм часто телефонує і відправляє смс.

Після того як Віка закінчує чергування на цій кухні, вона йде у профспілки і з 22.00 нарізає бутерброди для 25-ї сотні. Розповідає про це і без кінця всміхається. «Я просто дуже люблю людей і люблю спілкуватися», – пояснює свій шалений позитив Віка.

Завтра вона вже їде, повертається додому – і на навчання. Від себе особисто хочу їй подякувати за хороший настрій та щирість. Прослуховувала запис нашої розмови на диктофоні – збилася рахувати, скільки разів під час розмови (а вона продовжувала розливати чай) Віка сказала «прошу на здоров’ячко» і «дякую». Усміхайтеся, люди, частіше!

***

Відвідала лікарню «Швидкої допомоги» на вул. Братиславській. Адже Майдан – це не лише Хрещатик. Це Аня, 26 років, координатор Варти у лікарні. Волонтери тут чергують з 23 січня. Вони записували прізвища людей, яких привозили з Грушевського, повідомляли про це родичам і «Євромайдану SOS». «Збентежило те, що почали кудись зникати люди. Я відразу зрозуміла, що потрібно записувати імена та всю конкретну інформацію про тих, хто потрапляє до лікарень», – розповідає Аня.

Також волонтери запитують у постраждалих, чи потребують вони юридичної допомоги. Потім з’ясовують, які медикаменти необхідні для лікування й усілякі побутові моменти, навіть чи потрібна їм зубна паста й щітка. «Не в усіх родичів є можливість приїхати в Київ», – пояснює дівчина. За постраждалими наглядають волонтери. Наприклад, з харчуванням узагалі проблем немає: люди приносять у лікарню домашні страви. При мені прийшов чоловік і сказав, що дружина приготувала обід на 5-7 чоловік, просила лишень пізніше віддати каструлю.

Щоденно в лікарні «Швидкої допомоги» чергує до десяти людей. У разі заворушень – більше. Лікарі ставляться до волонтерів добре й до постраждалих також. Травми ж траплялися різні. Наприклад, хлопцю – зубному техніку «Беркут» вибив зуби – така іронія долі.

Варта у лікарні важлива й дуже потрібна служба. Аня ж у повсякденному житті не пов’язана з медициною чи захистом прав людини. Вона – стиліст-шопер і щаслива дружина.

13 лютого 2014

Юра й Маша, подружня пара, фотографи. На Майдані з 21 листопада. Вони спочатку просто ходили, спілкувалися з людьми. А на початку грудня вирішили знімати документальний фільм. Їх надихнув один іноземний ролик про музикантів. З того часу Юра й Маша почали записувати відеопортрети майданівців. Думали, що буде п’ять-сім розмов, не більше, а на сьогодні відзняли вже 70 людей. Колись ми це все побачимо в одному фільмі.

Зауважу, що ці фотографи не працюють у ЗМІ. Колись ми з Юрою працювали разом у журналі «Кореспондент», але давно. Подружжя знімає рекламу, весілля, портфоліо, а тепер – Майдан. У грудні, коли було багато замовлень, вони приїжджали в центр після основної своєї роботи, десь о 20.00-21.00 і записували інтерв’ю до 3-ї ранку.

Окрім портретів, Юра й Маша почали знімати коротенькі відеоролики. Наприклад, «Тиждень, що змінив нас назавжди» (про події на Грушевського). Зараз, коли мертвий рекламний сезон, вони взагалі майже весь свій час проводять на Майдані. Приїжджають о 13.00, а повертаються додому вночі. Знімають уже другий документальний фільм.

Юра родом із Луганська, але давно працює в Києві. Маша – киянка. Вони познайомилися на рок-концерті. Виявилося, що обидва фотографи. Одружились у травні 2009 року. Щасливе подружжя.

14 лютого 2014

Ольга, Харків, власник агентства нерухомості, мати двох дітей. Доньці 26 років, і вона тренер із фігурного катання. Сину 24. Зараз він виступає з партнеркою на Олімпіаді в Сочі у танцювальній програмі з фігурного катання. Але ця розповідь не про них. Я б написала про Ольгу, навіть якби прізвища її дітей не були відомими широкому загалу. Починаючи з 1 грудня, жінка щотижня приїжджає з Харкова на вихідні на Майдан. Щотижня! Пропустила лише вихідні, коли у Харкові було велике зібрання Євромайдану, й один раз через застуду. Приїжджає мінімум на два дні. Чергує в харківському наметі, працює волонтером на кухні у профспілках. Сьогодні зустріла її у наметі за сценою Майдану, вона робила чай, каву й канапки. До того ж у ці два дні свого приїзду до Києва вона взагалі не спить, постійно на ногах, відсипається потім удома.

Ольга ніколи не соромилася підтримувати Євромайдан. Вона багато подорожує. Тричі була в Америці, відвідала Канаду й більшість європейських країн. Була навіть у Китаї. Бачила, як живуть люди в різних країнах світу. «Я переконана, що наша країна заслуговує на краще життя», – каже безпартійна харків’янка.

Крім того, мати спортсмена допомагає одному хлопцю на Майдані. «Він мені як прийомний син», – каже жінка. Хлопцю 24 роки, він з Алушти. Його батьки підтримують Партію регіонів і припинили спілкуватися з сином через участь у Майдані. Ольга купила хлопцю теплі речі й пуховик. На минулому тижні він приїжджав на п’ять днів до Харкова подивитися місто. Ольга не боїться публічності, незважаючи на те, що у Харкові це небезпечно. «Усе життя я ніколи нікого й нічого не боялася. Тому зараз когось боятися – себе не поважати», – говорить вона. Супержінка, хіба не так?

16 лютого 2014

Геннадій, 30 років, менеджер проектів у телекомунікаційній компанії. У кінці листопада пригощав чаєм студентів на Майдані. Це було до жорсткого побиття молоді «Беркутом». 1 грудня носив на Банкову оцет, – купив цілий блок. У цей день біля Адміністрації Президента було багато газу, а оцет – саме те, що допомагає нейтралізувати його дію.

4 грудня його доньці виповнилося три роки. Залишилася частина торту після святкування. Геннадій сказав дружині, що хоче віднести солодощі на Майдан. «Це неповага до людей, пригощати їх недоїдками», – відповіла жінка. На наступний день він купив і поніс на Майдан два великих торти. «Тоді ще не було козацького редуту, лише бочки. Люди сиділи навколо них і грілися», – згадує він. Віддавши торти, чоловік зрозумів, що треба було принести й чай. Прийшов додому, заварив чай і повернувся назад. Відтоді Геннадій намагається щоночі приносити чай самообороні на Майдан. У вихідні він із чаєм – на Грушевського. Якщо пропускає якийсь день, на наступний робить кілька заходів.

Спочатку у Геннадія був лише один чорний термос. На Новий рік дружина подарувала другий. Чоловік намагається приблизно прикинути, скільки ж чаю відніс самообороні за ці місяці? «Однозначно, вже є триста літрів», – усміхаючись говорить Геннадій.

Учора дивилась, як цей менеджер пригощає хлопців чаєм. Чай із чебрецем, малиною, мелісою й вишнею. Без меду. На Майдані вже не хочуть меду. До речі, самооборона дуже обережна й у чужих не бере напоїв.

Але Геннадія тут уже знають. 14 лютого йому виповнилося 30 років. Він знову купив два великих торти для Майдану.

17 лютого 2014

Вадим, 34 роки, Рівненська область, м. Березне. Живе на Майдані у рівненському наметі з 22 січня. До цього приїжджав тричі на недільні віче. Та коли розпочалися сутички на Грушевського, вирішив, що потрібно затриматись у Києві. Сів на маршрутку й приїхав. Записався у четверту козацьку сотню.

У Вадима колись був власний бізнес. Його будівельна фірма працевлаштувала 18 чоловік. У 2008 році почалася фінансова криза, яка сильно вдарила по будівельній галузі. «Ця криза загнала мене в глухий кут. Я вирішив зав’язати з усіма бізнесами», – каже він.

Що робити далі? Рішення прийшло зненацька. Вадим завжди тримав одного-двох коней для душі, щоб їздити на прогулянки до лісу. У нього велике господарство – 16 га. Чоловік вирішив купити ще кількох красивих породистих коней. А потім подумав, що було б непогано зайнятись їхнім розведенням. Останні два роки займається лише цим. Зараз у нього дев’ять голів маточного поголів’я новоолександрівської ваговозної породи. «Вони приносять елітний молодняк», – розповідає чоловік. Усього ж 15 коней. Серед них не лише ваговози, а й верхові коні, які беруть участь у козацьких забавах.

Вадим мріє про відродження українського конярства. У майбутньому також хотів би завозити французьких першеронів і бельгійських ареденнів з Європи й розводити їх в Україні. «Це дуже сильні коні», – пояснює він. Вирощувати й утримувати коней йому допомагають мати, дружина, два сини й друг. У свою мрію він поки більше вкладає коштів, ніж заробляє на продажі коней.

Попросила розповісти про конкретних коней, які були в нього раніше, або є тепер. Ваговий рекордсмен – кобила Тетяна, 950 кг ваги. А улюбленець – жеребець Ярослав. Лоша потрапило до рук Вадима у місячному віці. «Він був замучений і нещасний. Я його із соскою виходив і виростив», – розповідає він. До речі, Ярослав народився 24 серпня, на День незалежності України. У цього коня величезна фізична сила. «Він робить усе. Не вміє лишень віджиматися від підлоги й качати прес», – жартує Вадим і додає, що за жодних обставин і навіть за величезні кошти не продасть улюбленця Ярослава.

Ярослав. У 2014 році йому виповниться 4 роки

Мая i Вiка, народились у березнi 2013-го

18 лютого 2014

Довго думала, писати сьогодні щось на «Єлюди» чи ні. Вирішила написати. Пізніше поясню, чому. Спочатку прочитайте розповідь про 30-річну Віку, фотографа-фрілансера. Кілька тижнів тому вона зробила чудовий фотопроект про медиків Майдану. Фото й розповідь про кожну людину. «На Майдані серед медиків немає жодної субординації, амбіцій. Вони прийшли тому, що не можуть інакше», – пояснює Віка. Дівчина часто носили ліки в медпункти й вирішила, що може також розповісти про цих чудових людей. Фотограф побувала в усіх медпунктах Майдану, де чергують медики з різних регіонів, різного віку, з вищою освітою чи студенти. Не всі погоджувалися на інтерв’ю. Деякі лікарі говорили швидко, на зйомку портрету давали мало часу. Це тому, що вони постійно зайняті своїми пацієнтами з Майдану. Подивіться, будь ласка, на фото Віки. Сьогодні у центрі медичні волонтери знову роблять дуже важку й надзвичайно важливу роботу. Низький їм уклін.

Віка разом із чоловіком кілька годин тому понесла нову порцію ліків на Майдан. У майбутньому вона мріє створити власний соціальний проект, в якому б могла розповідати про тих, хто потребує допомоги. Дітей-сиріт, хворих і т.д. Я пишу все це саме сьогодні, тому що зараз на Майдані стільки прекрасних, сміливих і відданих своїй справі людей. Волонтери, медики, звичайні люди. Цих людей не перемогти!

Фото лікарів – Віки Ясинської

19 лютого 2014

Сьогодні на Майдані я розгубилася. Не знала, до кого підійти. Усі чимось зайняті! Хтось приймає ліки, хтось збирає бруківку, хтось передає воду. А ще – приходять тисячі людей із величезними пакетами їжі, теплими речами, шинами. Їдуть з усіх частин Києва. Ну і нехай не працює метро! Когось це може зупинити? Судячи з Майдану – нікого.

А потім побачила цю жінку з пирогами. Каже, що більшість уже роздала. Це пенсіонерка Людмила, киянка, у минулому – бухгалтер. Учора вона спекла величезний пиріг із домашнім повидлом. Повидло з груш і яблук, зібраних на дачі. Людмила давно носить пироги на Майдан. Найчастіше – з капустою чи м’ясом. «Хлопцям подобається», – розповідає жінка.

Для неї Майдан розпочався 21 листопада. У цей вечір вона вийшла вперше. Постояла й побачила, що людей не так багато, як би хотілося. Тому Людмила пішла до станції метро Хрещатик. Ще вдома жінка намалювала плакат «Усі на Майдан». Стояла з ним на виході з метро кілька годин.

Від того часу жінка щоденно на Майдані. Так само, як і її чоловік. Він часто залишається на нічні чергування. «Ми вже немолоді люди, але бачу, що ще доведеться повоювати», – каже вона і додає, що нічого вже не боїться.

20 лютого 2014

Юля. Навчається в аспірантурі, вивчає літературу. На Майдані з перших днів. Працювала волонтером на гарячій лінії «Євромайдан SOS», чергувала в лікарні, збирала по всіх друзях і знайомих книжки для бібліотеки Майдану. Робила ще багато хороших справ, так само, як і її чоловік. Про це мені розповіли друзі Юлі. «Я відчуваю страшенну прірву між тим, що ти робиш, і тим, що маєш зробити для Майдану», – каже дівчина. Це відчуття постійно з нею.

Після того як убили перших людей на Грушевського, Юля написала пост у Facebook. «Хотілося кричати від усього того, що відбувається в країні», – пояснює вона. Знайомий запропонував записати ті самі слова на відео, щоб їх почули більше людей. Відео записували на Грушевського, біля розгромленого медпункту. Тоді було дуже холодно, тому на відео дівчина часом збивається. «Я хотіла показати, що ось я – людина. Якщо ви кажете, що у нас на вулицях радикали й терористи, – подивіться, як виглядають терористи. Тоді я теж терористка», – пояснює Юля.

За десять днів відео переглянули на YouTube три мільйони людей. На англійську Facebook сторінку Maidaners мені пишуть люди з усього світу. Кажуть, що їх дуже зворушило це відео. Дякую тобі, дівчино, що простими словами розповіла світові, що діється в Україні.

Юля дуже просила написати таке: вона не робить для Майдану навіть десятої частини того, що її мати. Мама – лікар-лаборант. На Майдані з ранку до ночі.

***

Учора я отримала такого листа: «Добрий день. Хотілося б вам написати про одну молоденьку дівчинку Олесю. Олеся Жуковська з Тернополя (Кременець) на Майдані з першого дня. Їй 21 рік, працює за 250 км від дому медиком-фельдшером. На Майдан поїхала як медик-волонтер. Що вона там тільки бачила! На Грушевського згорів її одяг, поруч граната впала... але вона нікуди не пішла, а лишилася допомагати людям. За три місяці перебування на Майдані захворіла, мала страшну ангіну й лежала в лікарні. Кілька днів тому поїхала додому до мами, бо матуся плакала й просила показатись їй живою, а Олеся одна-єдина в сім’ї. Поїхала на кілька днів. Але вчора, коли побачила, що коїться на Майдані, попри сльози мами, переживання тата й родини, вночі поїхала на Майдан автобусом, в якому були лише чоловіки, вісімнадцять чоловіків і вона сама. Зараз вона на Майдані, в медпункті біля Йолки. Я пишаюся такими, як вона. Думаю, що Олеся варта того, щоб Ви про неї написали».

Я написала Олесі у Facebook, що хочу поговорити з нею. П’ятнадцять годин тому вона мені відповіла «оk». Зранку дівчину поранили в шию. Зараз вона перебуває в лікарні й бореться за своє життя. Олесю, ти така чудова! Живи!

21 лютого 2014

46-річний Микола, підполковник міліції, Львів. Сьогодні разом із п’ятнадцятьма працівниками свого райвідділу приїхав до Києва, щоби захищати Майдан. Микола розповідає, що у Львові міліція вже давно разом із народом і місцевим Євромайданом. У нормальних стосунках із самообороною. Але коли вчора розпочалися трагічні події, львівська міліція відразу вирішила їхати в столицю. «Почався відкритий відстріл людей, треба відверто казати – людей відстрілювали!» – каже підполковник. Міліціонери швидко зібрались і ввечері вирушили, сьогодні вже прибули на місце. Зустріла їх у Михайлівському соборі. Люди підходили до них, дякували, аплодували й навіть цілували.

Микола каже, що дехто нарікав на міліцію, висловлювали їм те, що думають про усю міліцію. До цього правоохоронці ставились із розумінням. «У людей наболіло. Я їх прекрасно розумію. Нічого не замінить людського життя, з цим неможливо змиритися», – каже чоловік.

У нього родина, дві донечки. Одна – студентка економічного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка, друга – у восьмому класі. Запитала, чи хвилюється його дружина через те, що він поїхав до Києва. «Дружина хвилюється, хвилюються діти. Після вчорашніх подій не хвилюються лише ті, у кого немає серця», – відповів він.

22 лютого 2014

Ще один лист. Не можу його не опублікувати. «Його звати Сергій Михайлович Бондарчук. Він був моїм учителем фізики – одним із тих прекрасних, щирих і добрих людей, які допомогли мені отримати хорошу освіту, яка й дала змогу мені опинитися там, де я є зараз. Як учитель, він дав мені неоціненний дар знань, за що неможливо віддячити. Ми жили в сусідніх хатах у місті Старокостянтинові. 20 лютого я зателефонувала додому, коли зрозуміла, що почалися страшні події в Україні. Мамі не додзвонилася, а тато з гіркотою в голосі сказав, що Сергія Михайловича застрелили на Майдані.

В мене не викликало подиву те, що він був на передовій. Він був справжнім козаком – міцним, вусатим, щирим, життєрадісним, працьовитим і страшенно розумним. Дружина в нього – також учителька, і поетеса. Разом прожили тридцять три роки, є дорослий син, розумник.

Сергій Михайлович виносив на руках пораненого юнака – земляка із Шепетівки, коли йому вистрелили в спину, і відразу на смерть.

Миттєва реакція на таку новину – сльози, злість, бажання допомогти. Так хочеться висловити вдячність його сім’ї за те, що він був такий у нашому житті, за те, що стільки для нас зробив. Для нас і для України. Усі ми, його учні, ніколи його не забудемо. Старокостянтинів обурений, усі вийшли на літургію, а вулиця, на якій Сергій Михайлович жив, названа тепер вулицею Сергія Бондарчука. Слава героям України».

***

Марина, 33 роки, киянка, продюсер документальних фільмів. На Майдан вперше вийшла 1 грудня. Разом зі знайомими й друзями допомагала Майдану грошима, ліками, чим могла. Сьогодні разом із подругою Олею, яка працює у рекламній сфері, пішла до Михайлівського собору. Почула про те, що потрібні волонтери. Але в Михайлівському було вже достатньо волонтерів, і дівчата направилися в Укрдім. Там сьогодні влаштували генеральне прибирання. Побачила їх там із ганчірками. Розмовляла з Мариною, а вона продовжувала мити підлогу. Продюсер не відчуває особливої радості, навіть після того, як стало відомо, що Янукович утік із «Межигір’я». «Стільки людей загинуло, – пояснює вона. – І відчуття, що все вже закінчилося, теж немає. Кінцева мета ще не досягнута», – каже дівчина.

23 лютого 2014

Руслан, 41 рік, репетитор з англійської мови, Вінниця. Приїхав на Майдан 1 грудня. «Я людина дуже далека від армії та бойових дій, я простий учитель», – розповідає Руслан. Ночував у наметах, Жовтневому палаці, хостелах, квартирах киян. 20 лютого був разом із самообороною на Інститутській. Його захищала лише пластмасова каска й алюмінієвий щит. «Коли ми йшли вперед, то не усвідомлювали, що відбувається навколо. Коли натовп іде, ти не бачиш кожного, хто впав. Ти не розумієш, що людина не просто впала, а вона вже мертва», – згадує чоловік. Тоді на Інститутській страх був на другому плані, усі просто йшли.

За кілька днів до цього біля метро Арсенальна загинув його знайомий, який жив із ним в одному наметі. Це Андрій із Вінницької області. «Афганець», дуже скромна людина, ніколи не вихвалявся», – розповідає Руслан. Учитель переконаний, що Майдан має стояти до тих пір, поки не знайдуть злочинців, які вбивали людей. Тих, хто віддавав накази, і тих, хто їх виконував. «Треба прямо зараз контролювати кордони, митниці, щоби ці покидьки не втекли», – переконаний він. Потрібно не дати втекти Януковичу, Захарченку та ін. А ще – розібратися, звідки беруться тітушки, «оплоти» та інші «бійці». Хто їх наймає? «Треба цього вимагати. Стільки крові пролито!» – каже Руслан. Я його зустріла, коли він роздавав свічки людям. Погодився на розмову за умови, що напишу про нього без пафосу й не зроблю з нього героя. Герої зараз на небі.

24 лютого 2014

Наталія, 35 років, лікар «швидкої допомоги». Жінка чергувала на Майдані 20 лютого, коли масово розстрілювали людей. «Найскладніше було самій залишатись у нормальному психічному стані», – розповідає вона. Лікарі надавали першу допомогу, знаходили медикаменти, але одночасно потрібно було тримати себе в руках, дивлячись на ці страхіття – поранення й смерті.

«Медична служба працювала злагоджено, – розповідає Наталка. – Хоча більшість лікарів були не знайомі між собою до цього. Також оперативно діяли бригади самооборони. На ношах доставляли поранених і потім виносили їх із медпунктів до «швидких». «Приходять хлопці, приносять поранених на ношах, а потім на ношах приносять уже цих хлопців. Це страшно!» – згадує лікар.

Цих днів вона не забуде ніколи. Наталка прийшла на Майдан рятувати інших, незважаючи на те, що перебуває в офіційній декретній відпустці. Діти (2 і 8 років) у цей час були з мамою та чоловіком. Медики Майдану, ви надзвичайні люди!

***

Оля, 25 років, волонтер-психолог, Львів, аспірантка й викладачка. Уперше приїхала ще на студентський Майдан 28 листопада разом із багатьма студентами, у яких викладає. Тоді ще не було величезної кількості волонтерів, молодь просто стояла на Майдані. 30 листопада Оля пішла з Майдану о 3-й ночі, а зранку прокинулася в іншій країні. «Після 30-го для кожного Майдан став особистою справою. Стояли вже не за ідею, а заради того, щоби відновити справедливість», – каже викладач. Після цього вона приїжджала на Майдан багато разів. Знайшла контакти психологічної служби й приєдналася до команди волонтерів-психологів.

«Раніше було три точки, де працювали психологи, тепер сім, існує гаряча лінія, – розповідає дівчина. – Зараз зовсім інша ситуація. Якщо раніше приходили поговорити про розчарування й утому, тепер – про страшне горе. Особливо ті, кого це зачепило безпосередньо», – розповідає Оля. При потребі, психологічна служба звертається й до психіатрів. Пережити спокійно смерть друзів, забути про жахи, які люди бачили на власні очі, можуть не всі. Крім надання психологічної допомоги, Оля робила чай, каву, бутерброди медикам у медпунктах, працювала санітаркою, коли в цьому була потреба. Студенти мають дослухатися до слів такого викладача.

25 лютого 2014

Цей проект не лише про тих, хто стояв на Майдані з перших днів. Сьогодні зустріла 57-річного Михайла із села Кобижча, Чернігівська область. Він приїхав на Майдан уперше. Каже, що до цього проводив просвітницьку роботу в своєму селі. Це одне з найбільших сіл України. Сьогодні приїхав покласти квіти на Інститутську. Йому важко впоратися з емоціями, тому він пішов колоти дрова біля Донецького намету.

Михайло впевнений, що Майдан поки не має розходитися. «Майдан – це народний контроль уже над новою владою», – пояснює чоловік. Сам він будівельник, проектує й будує промислові й житлові будинки. «Я приїхав не підтримувати Майдан. Сьогодні підтримувати Майдан дуже легко. Навіть ті, хто його ненавидів, зараз палко підтримують. Я приїхав просто побути тут і віддати шану загиблим», – каже Михайло і знову починає колоти дрова.

27 лютого 2014

Я стільки разів чула про керівників підприємств, які відпускали людей з роботи на Майдан, постачали дрова і т.д., але ніколи їх не зустрічала. Бо зазвичай ці люди залишаються за кадром і роблять все обережно. Нарешті мені пощастило. Один зі співробітників розповів мені про свого шефа.

Це Олег, 45 років, керівник будівельного й готельного бізнесу. На його підприємствах працює 150 чоловік. Офіс розташований на Володимирській. Звідти на Майдан можна дістатись за 10-15 хвилин. Олег розповідає, що взяв на себе організацію людей і сприяв тому, щоб усі бажаючі могли ходити на Майдан навіть у робочий час. У офіс принесли змінний одяг, який завжди був поруч. Ті люди, які ночували на Майдані, могли прийти потім у офіс і відіспатися, або не виходити на роботу на наступний день. «Від мене було єдине прохання до людей: не залишайте відділи взагалі без нікого. Змінюйте один одного», – розповідає Олег. Люди «загорілися» Майданом. У готелі безкоштовно розселяли приїжджих, з особливою радістю – людей зі сходу і півдня. Машини підприємства возили на Майдан дрова. «У нас є база під Києвом. Ми звідти вивезли, напевно, всі покришки», – каже керівник.

На Майдані були не лише його співробітники, а й уся родина. 23-річна донька, студентка економічного факультету університету Шевченка – активна волонтерка. Працювала весь час на кухні. Олег каже, що звісно дуже хвилювався за доньку. Проте він радіє, що вперше молодь так сильно захопилася тим, що можна безкоштовно допомагати іншим. Батько Олега на Майдані також щодня. Потрапив у ці страшні бойові дії 20 лютого, але, на щастя, не травмований. Син школяр тимчасово припинив відвідувати школу, яка розташовується напроти МВС. «Я не хочу, щоби мій син проходив якісь блокпости й спостерігав, як «Беркут» стоїть біля школи», – пояснює Олег.

Прогнози на майбутнє робити поки не береться. «Якби місяць тому нам хтось сказав, що відкриють «Межигір’я», хіба в це хтось би повірив?» – риторично запитує Олег, сидячи в тому самому мобілізаційному офісі. Бажаю його родині й співробітникам миру, спокою й успіху. Вони заслужили.

28 лютого 2014

Василь, 26 років, Тернопільська область, будівельник. На Майдані з 16 січня. Спочатку був сам по собі, а потім записався в сотню. Ночував у КМДА до того часу, поки її не звільнили в результаті домовленостей. Протестувальники з КМДА перейшли до Жовтневого палацу.

18 лютого похід до Верховної Ради переріс у протистояння, газ, стрілянину й т. ін. Після сутичок біля парламенту Василь повертався на Майдан через Бессарабку й Хрещатик. А далі пішов до Жовтневого. З’явилась інформація, що палац збирається захоплювати «Беркут». Треба було терміново евакуювати людей. Коли всі люди вийшли, Василь і кілька хлопців повернулися забрати свої речі й документи. У цей час «Беркут» прорвав центральний вхід. Хлопці думали тікати через чорний вхід, але з того боку вже заходила «Альфа». «Ми знали, що у будівлі є підвал і горище. Вибрали підвал, бо там сильніші двері», – згадує будівельник.

У підвалі сховалися чотирнадцять чоловік віком від дев’ятнадцяти до п’ятдесяти п’яти років. Вони шафами підперли зсередини металеві двері. І просиділи у підвалі рівно добу (з 15.00 18 лютого до 15.00 19 лютого). З провізії були лише вода й цукор. Про те, що відбувається на вулиці, вони знали – мобільний зв’язок навіть у підвалі працював нормально. «Старший чоловік почав панікувати, телефонувати комусь. У результаті про наше місце дізнались і прийшли вибивати двері», – каже Василь. Протягом двох годин бійці спецпідрозділів намагалися вибити двері у підвалі. Потім запропонували вийти всім із миром. Люди погодилися лише за умови, що їх виведуть народні депутати й медики, яких вони знають. «Старший з «Альфи» дав слово офіцера, що нас не чіпатимуть. Вони зрозуміли, що двері не вибити», – пояснює хлопець. Прийшли три депутати й п’ять медиків.

Коли люди з підвалу вийшли на вулицю, побачили 500 беркутівців з правої сторони Жовтневого палацу. Вони сиділи й обідали. На адресу протестувальників бійці «Беркута» почали вигукувати образи. Їх заспокоїло начальство.

Кожного, хто вийшов із підвалу, працівники «Альфи» обшукали, зняли на відео й сфотографували, записали всі контактні дані, прізвища, звідки й коли приїхали. І вже після цього відпускали. Люди з Жовтневого пройшли повз готель «Україна», вийшли до станції метро Хрещатик. Жінка-медик провела п’ятьох хлопців, зокрема й Василя, до посольства Канади. У посольстві на той момент уже було багато людей. Десь 70 осіб.

Василь провів там ще дві доби. Новини про розстріли на Інститутській дізнався звідти. У посольстві думали, що ситуація може піти по найгіршому сценарію й розглядали варіант вивезення цих людей із країни. У ніч на 21 лютого Василю стало погано. Схопила нирка й шлунок. Йому викликали «швидку», хлопець потрапив до лікарні «Швидкої допомоги». «Виявилося, що проблема не стільки з нирками, скільки з кашлем. Це наслідки отруєння газом», – пояснює він. Протягом п’яти днів трималася дуже висока температура. «Ці три дні, коли зі мною не було зв’язку, рідні думали, що я помер. Коли зателефонував батькам, вони плакали й раділи, що я живий», – каже Василь.

Зараз він живе у киян, ще шість днів ходитиме до лікарні на процедури, а потім повернеться додому. На Інститутську й Майдан йти не може. «У мене немає сил для цього. Моральних», – уточнює хлопець. Дуже хочеться, щоби він якнайшвидше повернувся до нормального життя.

1 березня 2014

Іван, 27 років, Кременчук, 9-та сотня. На Майдан приїхав 16 січня. 18 лютого разом з іншими чоловіками з 9-ї сотні бився з тітушками. Потім вони стали в перші ряди навпроти ВВ і «Беркута». Спочатку все було більш-менш нормально, аж раптом Іван побачив, що його друг Ігор, також із Кременчука, впав. Чоловік отримав смертельне поранення. Одна куля в голову, друга – в шию. Іван відтягнув його до дороги, до людей із ношами. «Він не приходив до тями. Я зрозумів, що він помер», – каже хлопець.

Після цього він повернувся на своє місце й незабаром отримав контузію від шумової гранати. Далі нічого не пам’ятає. Прийшов до тями в Будинку профспілок. Медики надали допомогу, він почав нормально бачити й чути, побіг знову на Майдан. У цей момент Майдан уже був оточений спецпідрозділами. Ваня знову потрапив під шумову гранату, втратив свідомість і знову опинився у профспілках. Перебував там за кілька годин до того, як будинок почав горіти. Медперсонал усіляко відмовляв його від повернення до бою. Своє бажання бігти на передову пояснив тим, що не міг пробачити смерті друга. «Така жорстока смерть! Я прокинувся у профспілках й побачив стількох поранених! Жахливі поранення. Я не міг на це дивитися», – розповідає він. Третього повернення на передову хлопець не витримав. Прийшов до тями в будинку на вул. Гончара, де зупиняється його сотня. Туди його привезли з Хрещатика.

У медпункті на Гончара він провів кілька днів. До лікарні їхати відмовлявся, боявся, що заарештують. Після того як припинилося протистояння в центрі Києва, чоловіки із самооборони вмовили його звернутися по медичну допомогу, адже він зовсім знесилений. Проблема ще в тому, що Іван узагалі не може спати. У лікарні йому дають снодійне й заспокійливе. Хлопцю пропонували поїхати на реабілітацію за кордон, у різні країни, від Польщі до Канади. Він категорично відмовився. Думає, що тут ще може знадобитися його допомога. Дуже наполегливий.

Життя Івана не назвеш щасливим. Сирота. Закінчив дев’ять класів. Працює на сільгоспроботах. Друзів небагато, а після його поїздки на Майдан стало ще менше. «Багато знайомих, яких я вважав друзями, не підтримали Майдан. Ми припинили спілкуватись і обговорювати цю тему», – пояснює він. Після виписки з лікарні планує повернутися до своєї сотні. І бути в ній до останнього. Мені б хотілося, щоб Іван все ж таки лікувався, та боюся, що в лікарні він довго не витримає.

3 березня 2014

Події розгортались так. 19 лютого мені написала подруга Олесі. Сказала, що знає прекрасну дівчину, про яку варто розповісти всім. Самовідданий волонтер. Я написала Олесі цієї ж ночі. А зранку її поранив снайпер. Зізнаюсь, якби Олеся померла, я закрила б проект у цей же день. Після смерті Сергія Нігояна у мене б не вистачило моральних сил писати другий некролог про людину, з якою контактувала. Дякувати Богу, Олеся вижила. Відповіла на мій лист через кілька днів після того, як потрапила до лікарні. Я вирішила не чіпати дівчину. Мені хотілося, щоби вона відпочила, зокрема й від надмірної уваги до себе. Домовилися, що зустрінемося перед випискою. Так і вийшло. Олесю виписують із лікарні. Вона їде на кілька днів додому, а потім повернеться і проходитиме реабілітацію у «Феофанії».

А тепер про саму дівчину. Краще, щоби ми з нею зустрілися 20 лютого, як і планували, без цього жахливого поранення, але така вже доля.

Олеся, 21 рік, Кременець, Тернопільська область. Приїхала на Майдан 4 грудня. Єдина дівчина, яка їхала у автобусі з вісімнадцятьма хлопцями на Майдан, нікого не знала. До цього востаннє була в Києві у восьмому класі. Її дуже обурило побиття студентів «Беркутом» 30 листопада. Уперше дівчина приїхала на п’ять днів і просто розмовляла з людьми. Узагалі, за весь цей час Олеся їздила до Києва й додому більше десяти разів. Збилася рахувати. Допомагала на кухні, а з 31 грудня стала медичним волонтером.

Дівчина – фельдшер. 19 січня працювала на вул. Грушевського, саме тоді, коли було загострення ситуації. «У ніч на 20-е недалеко від мене впала шумова граната, трохи оглушила. Тоді мені перший раз стало страшно», – розповідає вона.

За час свого волонтерства Олеся познайомилася з багатьма людьми. Особливо тепло розповідає про «пекельну бочку» біля стели. Це намет – пункт обігріву. У ньому збиралися люди з різних регіонів: з Луганська, Запоріжжя, Полтави, Тернополя. Коли почалися події 18 лютого, намет згорів.

Кілька разів Олеся хворіла – ангіна й кашель. Вона поверталася на лікування додому, поправляла здоров’я – і назад на Майдан. 17 лютого виписалась із місцевої лікарні й наступного дня виїхала до Києва. 19-го зранку була вже на місці, чергувала весь день і всю ніч, до 4-ї ранку. «Я тільки-но приїхала, мені хотілося більше зробити», – пояснює Олеся.

20 лютого вона прокинулась о 8-й ранку. Хлопець-волонтер із медичної бригади сказав, що сьогодні дівчина не має працювати. Олеся не послухалася. Пішла за ліками до Михайлівського монастиря й хотіла віднести їх до медпункту біля ялинки. Повертаючись із Михайлівського, зупинилася біля Лядських воріт, оскільки зустріла друзів із «пекельної бочки». Подивилася на годинник. Було 11.37. Об 11.40 в неї вистрілив снайпер. «Пішли якісь хвильки. Я побачила на руках кров і зрозуміла, що помру», – згадує волонтер. Куля потрапила у шию й пройшла навиліт. Дуже швидко дівчину забрала «швидка». У неї в кишені був мобільний телефон. У «швидкій» вона написала пост у соцмережі: «Я помираю». Справа в тому, що дівчинці подобається двадцятидвохрічний хлопець із Майдану. Симпатія взаємна, вони зустрічаються. Познайомилися на Новий рік. «Це було прощання з усіма й особливо – із ним», – пояснює Олеся.

Після операції дівчина зрозуміла, що трапилося диво – і вона вижила. Про поранення Олеся не хотіла розповідати батькам і на наступний день збиралася повертатися на Майдан. Мама, звісно, все вже знала, приїхала до Києва й увесь час провела у лікарні з донькою. Тепер вони разом повертаються додому.

Щодо здоров’я. Куля зачепила слинну залозу. Прибрати цей жахливий шрам і зробити пластику можна не раніше, ніж через півроку. Олеся попросила сфотографувати шрам, аби світ побачив, що в нас робили з людьми. З другого боку шиї теж невеликий шрам.

Як і всі попередні відвідувачі, я подякувала мамі за виховання такої чудової доньки. «Взагалі-то, я її виховувала не так. Хотіла, щоби вона була тихою й спокійною, а вона швидка, як вітер. Нічого з цим зробити не можу», – каже мама. Олеся в батьків єдина дитина.

4 березня 2014

Геннадій, засновник PR-агенцій. Хотіла написати пост про нього ще на початку січня, але він не погоджувався. Радію, що нарешті це сталося. Ось чим саме він мене зацікавив. Починаючи з 21 листопада, Геннадій щоночі на Майдані. ЩОНОЧІ! Кілька днів тому була його сота ніч!

Повернемося до вже забутих подій. 21 листопада уряд припиняв підготовку до підписання Угоди про асоціацію між Україною і ЄС. «Я був переконаний, що Україна підпише угоду. Навіть із точки зору комунікацій, не можна два роки розповідати, як нам буде добре з ЄС, а потім в останню секунду різко змінити курс країни», – пояснює Геннадій. Він був обурений і не знав, що робити з цим внутрішнім протестом. Увечері зателефонували знайомі й сказали, що на Майдані збираються люди. Він теж поїхав. «Багато людей приходили по одному. Усі хотіли щось робити, але тоді не знали, що саме», – згадує чоловік.

Геннадій думав, що Майдан уплине на Януковича й на саміті у Вільнюсі, під тиском вулиці він підпише угоду. Тому очікував, що його походи на площу триватимуть не більше десяти днів. Після провалу саміту й побиття студентів (тієї ночі він пішов додому за півтори години до страшних подій) він зрозумів, що справа зовсім в іншому. «Це була точка неповернення», – переконаний він. І продовжив ходити на Майдан щоночі. Скасував поїздку з друзями на зимовий відпочинок за кордон та інші поїздки.

За ці сто ночей Геннадій поспілкувався з величезною кількістю людей. Я знайшла кількох дуже класних і душевних історій для «Єлюди» саме за його рекомендацією. Також разом зі своїми друзями він приєднався до ініціативи «Потреби Майдану». Ініціатива полягала в тому, щоби кожний конкретний намет отримував саме те, що йому потрібно, – від мікрохвильової печі до зелені для супу.

Усі ці ночі дружина й сестра Геннадія, які залишалися вдома, також не спали. «Кожні півгодини смс від сестри й дзвінок від дружини», – розповідає він. Навіть у найстрашніші ночі Майдану йому було спокійніше на вулиці, ніж удома перед телевізором. «Я не можу цього пояснити, але на Майдані я завжди почував себе безпечно, навіть коли горіли профспілки», – каже він.

Геннадій не хотів давати жодних інтерв’ю – не бачив у своїх походах на Майдан чогось особливого. Зрештою, на відміну від людей, які ночують в наметах, він має змогу виспатися після повернення додому до 11.00 ранку, у теплі й родинному затишку.

5 березня 2014

Інга, керівник прес-служби Українського тижня моди. Цього короткого запису не вистачить, щоб описати все те, що зробила ця прекрасна дівчина для Майдану. Зараз вона допомагає не лише Майдану, а й Криму.

У кінці листопада Інга просто приходила на Майдан, спілкувалася з друзями. Вона прокинулася зранку після побиття студентів, дізналася, що сталось, і зрозуміла, що тепер треба діяти. О 9-й ранку приїхала до Михайлівського собору, допомагала, чим могла, – від нарізання канапок до оргпитань та інформдопомоги.

Потім Інга організовувала різні акції. Зі знайомими дівчатами пішла до бійців ВВ на Банкову із закликами миру. «Ми розуміли, що це не «Беркут», а молоді хлопці. Ніхто не міг уявити, що буде попереду», – згадує дівчина.

Інга також виконувала великий обсяг інформроботи. Не вдаватимусь в деталі, скажу лише, що завдяки їй і ще багатьом волонтерам світ дізнавався про події в Україні.

20 лютого, коли снайпери вбивали людей на Інститутській, Інга була на Майдані з мамою й друзями. «Люди йшли з купою медикаментів, продуктами. А потім почався крик, що потрібні медики», – розповідає вона. Дівчина була неподалік сцени й не розуміла, що відбувається на Інститутській. Не усвідомлювала масштабів цієї біди. Була на Майдані до вечора.

Тепер Інга допомагає хлопцям із самооборони, які перебувають у лікарнях. Відвозить їм гарячий бульйон. Коли ми прийшли з нею в палату до одного з хлопців, на знак подяки за постійну турботу він подарував їй цю квітку.

Прекрасні люди працюють в нашій фешн-індустрії.

6 березня 2014

Володимир, 42 роки, Севастополь. Приїхав 1,5 тижня тому. «Мені не подобалося те, що я бачив по телевізору. Думав: який жах, із Києва зробили смітник! Я приїхав побачити на власні очі, що і як», – розповідає він. І був вражений, наскільки відрізняються його припущення від реальності. «У Севастополі дуже неправдива інформація, – каже він. – Люди кажуть, що зараз приїдуть бандерівці й вішатимуть усіх на стовпах за російську мову», – переказує місцеві розмови чоловік.

Так говорять навіть його мама, дружина й теща. «Я телефоную дружині звідси, а вона мені каже: ти зрадник і ворог», – розповідає Володимир. Друзі, після того як дізналися, що він поїхав на Майдан, перестали відповідати на дзвінки. «Я пояснював, що я тут не заради політиків, ні за кого не агітую, і насправді тут так і так, – ніхто не вірить і не хоче слухати», – каже він. Дружина працює в магазині й боїться повертатися додому сама. Думає, що через перебування чоловіка на Майдані в родини можуть бути неприємності. Але він повертатися додому поки не збирається. Володимир переконався, що люди на Майдані хочуть миру, ніхто не прагне воювати. І тому йому дуже не подобається нинішня ситуація в Криму. Він категорично проти війни. «Я – будівельник і хочу миру», – говорить він. Володимир дуже хоче, щоби Крим залишився у складі України, але якщо це неможливо без війни, Крим треба відпустити.

8 березня 2014

Володимир, Хмельницька область, село Святець, будівельник. 19 лютого йому виповнився 31 рік. «А 20 лютого я отримав два подарунки, через які я тут перебуваю», – каже чоловік. Під «подарунками» Володимир має на увазі дві кулі.

Перший раз чоловік приїхав на Майдан 2 січня, жив у наметі Хмельницької області. Потім повернувся додому й приїхав знову в середині лютого.

19 лютого Володимир був на посту біля профспілок, уже горів будинок. «Ми кидали в «Беркут» бруківку й каміння. Вони намагалися нас відтіснити», – згадує він. Після напруженого дня й ночі протистояння Володимир поспав кілька годин у наметі. Прокинувся від шуму гранат. Разом ще з одним хлопцем побіг на Інститутську. «На моїх очах застрелили зовсім молодого хлопця, років сімнадцяти», – переказує події того страшного ранку чоловік.

Володимир побіг витягувати поранених. Відтягнув двох до готелю «Україна» й знову повернувся на Інститутську. Піднявся ближче до метро Хрещатик. Побачив двох чоловіків на землі. Один був поранений, другий уже мертвий. Хотів дістати пораненого й цієї ж миті відчув, що його підстрелили в хребет. Куля зачепила третій і четвертий хребці. Одразу зателефонував мамі. «Кажу, мамо, мене поранили, вибач, якщо що», – розповідає він. Тільки-но закінчив розмову й одразу отримав друге поранення. «Мене добивали в кістку плеча. Вибили повністю праву кістку», – пояснює він. Отримавши другу кулю, Володимир зрозумів, що, можливо, він уже не жилець. Якийсь хлопець відтягнув його до сходів готелю «Україна», де йому надали першу допомогу. Після цього його забрала «швидка».

Володимиру зробили операцію на хребті. Спочатку в нього рухалася лише одна рука. Зараз починає поволі рухатися нога. «Лікарі кажуть, що потрібні терпіння, бажання і час», – розповідає чоловік. Його не забрали за кордон, оскільки він нетранспортабельний. Сьогодні в лікарні з ним були мама й дружина.

У Володимира прекрасна родина: два сини, восьми й тринадцяти років. «Хлопці телефонують і плачуть ще більше, ніж дружина», – каже поранений батько. Але Володимир – великий оптиміст. Каже, що після того, як одужає, танцюватиме так, як ніколи до цього. «Навіть якщо з мене поганий танцівник, я все одно танцюватиму», – переконує він. Родина сподівається, що для Володимира знайдуть центр для реабілітації за кордоном і він устане на ноги. Зараз ним опікуються лікарі й волонтери. «Якби я міг устати, я б цілував ноги цим людям. Ніколи не очікував, що наш люд так відреагує на чужу біду», – дякує всім чоловік.

10 березня 2014

Олег, 60 років, місто Львів, байкер і філателіст. На Майдан за останні три місяці приїжджав чотири рази. Залишався на десять днів і повертався додому. Допомагав на кухні, рубав дрова, носив воду. У грудні Олег познайомився з Сергієм Нігояном. Він помітив Сергія там, де і я. Хлопець рубав дрова біля Мальтійської кухні. «Він, коли дізнався, що я зі Львова, сказав, що дуже хоче приїхати в наше місто й відвідати вірменську церкву. Я обіцяв йому провести екскурсію», – згадує Олег.

У лютому він повернувся додому. 18 лютого увімкнув 5-й канал і побачив, що відбувається в центрі міста, де почалися сутички між «Беркутом» і протестувальниками. «Я зателефонував дітям, про всяк випадок попрощався. Розумів, що це вже справжній бій», – згадує Олег.

Він приїхав до Києва разом з іншими львівськими чоловіками 19 лютого о 6-й ранку. І відразу взявся за роботу. Чоловіки носили шини від станції метро Театральна на барикади. «Машини приїжджали одна за одною, привозили шини», – розповідає чоловік. 19-го ввечері його поставили охороняти сцену. Він відстояв свою зміну й зранку завалився спати прямо біля ялинки на каремат, оскільки не спав добу. «Будинок профспілок уже був спалений, Жовтневий зайнятий, а з КМДА далеко повертатися, хотілося бути на Майдані», – пояснює він. Прокинувшись через кілька годин, запитав у сотника, що робити й куди йти.

Олега поставили охороняти пункт харчування за сценою. Там були жіночка й літній чоловік. Львів’янин бачив, що самооборона вже виштовхала «Беркут» зі стели й почала підніматися по Інститутській. «Я подумав, як це, без мене? Сказав жінці з пункту харчування, що відійду на п’ять хвилин у туалет. Я їй збрехав», – щиро зізнається Олег.

Він побіг на Інститутську. Разом з іншими чоловіками носив шини до мосту, де їх запалювали. А потім побачив, що частина людей, прикриваючись дерев’яними щитами, почала підніматися по землі до Жовтневого палацу. І він із ними. Усього біля Жовтневого було на той момент 15-20 протестувальників. Там Олег отримав кулю у верхню частину ноги. «Мене ніби серпом різануло», – описує свої відчуття байкер. Йому надали першу допомогу, перев’язали джгутом ногу й на щиті віднесли на Майдан, звідки його забрала «швидка». У «швидкій» він ще щось пам’ятав, а потім відключився.

Пізніше йому розповіли, що він пережив клінічну смерть і три дні провів у комі. Прокинувся 23 лютого. Саме у цей день йому виповнилось 60 років. «У мене було подвійне свято – другий день народження», – усміхається Олег. Спочатку він подумав, що йому все наснилося, а потім зрозумів, що це не сон, а правда.

Олег – колишній шахтар. Працював п’ятнадцять років у забої. Вийшовши на шахтарську пенсію, захопився байкерством. Каже, що об’їздив Україну на мотоциклі п’ять чи сім разів. Не пропускає жодного великого байкерського фесту. Також займається філателістичною справою. Нагороджений багатьма медалями. У нього прекрасна родина. Двоє синів і донька, є дворічний онук. А ще Олег обожнює свого кота. «Ми незаможна, але інтелігентна родина», – завершує свою розповідь він.

Олег дуже просив привітати всіх жінок України з минулим святом.

Олег зі своєю донькою

11 березня 2014

Володимир, 42 роки, киянин, продавець сувенірів на Андріївському узвозі. 18 лютого сидів на Володимирській гірці біля фунікулера. Почув вибухи, які доносились із вулиці Грушевського. Хотів з’ясувати, що сталося, підійшов до наметів біля Михайлівського собору. Володимир знає багатьох людей із цих наметів, але ніхто не уявляв, що відбувається біля Верховної Ради.

Чоловік пішов на Майдан, заходив із боку пошти, де зустрів ще одного свого знайомого із самооборони. Той сказав, що схоже на початок штурму. Раптом люди почали бігти у напрямку Європейської площі. Володимир побачив хлопця з двома дерев’яними дошками, попросив собі одну – і теж побіг. Опинився біля Українського дому, почув постріли – і впав, його поранили. Він був десь у 100 метрах від Укрдому, ближче до готелю «Дніпро». Звідти його винесли два хлопці.

Куля потрапила у шийку стегна. Але найгірше, що вона ще досі там! «Серйозне місце, поруч вузол, який небезпечно чіпати», – пояснює чоловік. Лікарі поки не беруться оперувати. Володимир сподівається, що йому зроблять операцію за кордоном.

Незважаючи на кулю, у киянина гарний настрій. А все тому, що майже щодня до лікарні приходять люди зі словами подяки. «Приходила семирічна дівчинка, принесла малюнок і лист. А якась бабуся приїхала із села і привезла мені постіль», – розповідає поранений. Він також удячний волонтерам за турботу. «Це справжні янголи», – каже чоловік.

12 березня 2014

Рамі, 40 років, лікар-хірург, працює у 18-й лікарні, доцент кафедри хірургії у Національному медуніверситеті. Палестинець, з 2005 року громадянин України.

Розмову з лікарем Рамі ми почали зі згадування протистоянь на вулиці Грушевського 19 – 22 січня. Тоді у ході зіткнень із «Беркутом» багато людей отримали поранення й травми, але вони панічно боялися звертатися до лікарень. Думали, що їх там можуть заарештувати. Родичі поранених просили Рамі, щоби він оглянув їх удома. Хірург заїхав «у гості» додому до одинадцяти хворих і надав їм допомогу. Найгірше було ще попереду.

18 лютого до лікарні, в якій працює Рамі, поступили три чоловіки із вогнепальними пораненнями. Два протестувальника й один працівник «Беркута». «У них були однакові поранення. Це свідчить про те, що в обидва боки стріляли одні й ті самі люди», – пояснює він.

Лікарі організували цілодобове чергування, зв’язались із хірургічними кафедрами. «Вісімнадцята лікарня розташована в центрі, на бульварі Тараса Шевченка. А «швидкі» зазвичай везуть поранених у найближчі лікарні», – пояснює Рамі. Він відчергував нічну зміну з 19 на 20 лютого, зранку перевдягнувся й збирався йти додому спати. А потім побачив в Інтернеті, що на Інститутській починається щось жахливе. «Бачу – люди на ношах, джгути на кінцівках. Зрозумів, що це вже масово», – розповідає хірург. Працівники лікарні почули сирени «швидких», які їхали до них, і підняли по тривозі всіх, кого могли, зателефонували знайомим лікарям з інституту.

«Поруч зі мною був громадянин Ізраїлю, мій учень. Я з Палестини, він з Ізраїлю. Ми знаємо, що робити в таких ситуаціях», – каже Рамі. Перед лікарнею вже стояли три «швидкі». Лікарі запитали, хто в найгіршому стані. Виявилося, що це двадцятирічний Ігор зі Львова. Він отримав багато вогнепальних поранень, і в нього практично не було тиску. Хлопця відразу забрали в операційну. Йому довелось ампутувати ногу, але хлопця врятували, у нього також поранення черевної порожнини. Тим часом до лікарні продовжували прибувати «швидкі». «У наших операційних одночасно оперували дев’ять людей. У підсумку – всіх урятували», – згадує чоловік. Особисто він брав участь у трьох операціях, одна з яких тривала шість годин.

Рамі подружився з двадцятирічним Ігорем, зараз хлопець проходить реабілітацію у Польщі. «Я йому кажу: Ігорю, вибач за ногу, але вона була вже недієздатна. А він мені тільки дякував за те, що залишився живим», – розповідає хірург. Виявилося, що в хлопця за два тижні до цих подій помер батько. «Так сумно», – не приховує своїх емоцій лікар.

Рамі народився у Хевроні (Палестина) у великій родині. У нього три брати й три сестри. В Україні мешкає з 1992 року. Навчався в університеті, потім закінчив аспірантуру. Зараз викладає у виші кількома мовами й продовжує оперувати. Володіє шістьма мовами: арабська, іврит, англійська, російська, українська й грецька.

В Україні Рамі одружився. В інтернаціональній родині дві доньки: шестирічна Олександра й чотирирічна Марія. «Вони дуже люблять Україну, і я теж, хоча міг би спокійно працювати за кордоном. Але мені подобається тут», – каже Рамі. Він веселий, відкритий і до того ж – крутий хірург.

(Я вагалася, чи варто публікувати ці криваві фото. Але потім вирішила, що варто: ми маємо пам’ятати, що робили з людьми і який жах ми пережили.)

14 березня 2014

Ельміра, 51 рік, Керч. Мама двох прекрасних і вже дорослих доньок. Ельміра розповідає, що вперше побачила «зелених чоловічків» (військових без розпізнавальних знаків) у Криму по телевізору. Не могла повірити, що вони на території півострова. Якось до них із чоловіком у гості завітав знайомий, розповів, що його син – військовий в одній із частин. Це було на самому початку напливу «російських туристів» до Криму. Знайомий казав, що хлопці, які перебувають в українській частині, голодні, є проблема з продуктами, але вони не збираються здаватись ужодному разі. Ельміра відразу зібрала все, що було вдома (консервацію, продукти та ін.) і передала військовим. Дякуючи людям, проблему з харчування потім почали оперативно розв’язувати. На 8 березня Ельміра та інші жінки вийшли на мирну акцію за цілісність країни. Ніхто не боявся.

Ельміра, як і кримські татари загалом, дуже сильно переживала за Євромайдан. Про смерть людей вона й досі не може говорити спокійно. «Ми так плакали. Я ніколи в житті не бачила, щоби мій чоловік стільки плакав», – розповідає жінка.

Найгірше, що після Майдану в них не було жодного дня для емоційного врівноваження: відразу почалася кримська операція. «Це такий удар. Нас ніхто ні про що не запитує. Тут уже святкують перемогу, а ми відчуваємо, ніби нас розіп’яли, зняли з розп’яття, а потім знову повісили», – каже Ельміра. Вона не може собі уявити, що через кілька тижнів може опинитися в іншій державі. «Протягом останніх двох тижнів настрій коливався від депресії до страху. А що буде далі?» – запитує вона, і ніхто зараз не знає відповіді.

Жінка розповідає, як депортували її вісімнадцятирічну маму з Криму до Узбекистану. Згадує, як на очах її родини у 1989 році відбувалися зіткнення між узбеками й турками у Фергані. Як потім вони приїхали до Криму й будували життя спочатку. Думали, що всі страхи кримськотатарського народу вже позаду. Тепер знову відбуваються незрозумілі для неї речі. Ельміра наголошує, що хотіла б жити в Україні, а не в Росії.

Коли ми вже закінчували нашу телефонну розмову, жінка подякувала всім журналістам, які зараз, наражаючись на небезпеку, висвітлюють події в Криму. «Правда – це найголовніше в житті», – переконана вона. І додає ще одне речення, після якого стало сумно: «Хоч би що відбулося з Кримом, не забувайте про нас».

16 березня 2014

Євгенія, президент фестивалю юних талантів «Чарівна свічка». Київська керчанка, як вона сама себе називає. Останні п’ятнадцять років мешкає в Києві, але всі її рідні (мама, сестра, племінники) у Керчі. У Криму в неї більше двадцяти п’яти родичів, тому те, що відбувається на півострові, її дуже непокоїть.

Євгенія підтримувала Майдан із самого початку. Її клуб талантів розташований на Малій Житомирській. Там переховувалися студенти після побиття «Беркутом» 30 листопада. «Я порушила всі можливі правила, але не могла не пустити дітей», – розповідає жінка. Під час найбільших загострень у приміщення клубу кияни приносили медикаменти, звідки їх передавали на Майдан. «Приходили бабусі з недопитими валер’янками і бізнесмени з дорогими ліками», – згадує вона.

Її активність на Євромайдані кримські родичі не розуміють і не підтримують. «Сестра мені сказала, що я зрадила сімейні цінності. А я їй відповіла, що в нас одна мама, і ми ніколи не станемо чужими», – каже Євгенія. Мамі вже 94 роки. З усіма родичами Євгенія намагається зберегти близькі стосунки, хоча погляди на події в Україні у них діаметрально протилежні. «У Криму люди справді бояться «Правого сектора» й думають, що це фашисти. Вони не розуміють, що люди виходили на Майдан за Україну й що там був не лише «Правий сектор», – пояснює жінка. – Інформаційна війна на півострові програна російським ЗМІ», – констатує вона.

Одного разу до Києва з Криму приїжджав її племінник, який був вороже налаштований до Майдану. Євгенія привела його на Майдан, походила з ним і після цього запитала: «Ваня, подивися, де бандерівці? Хіба що я тут головна бандерівка», – згадує вона. Племінник не змінив думки про Майдан, але перестав на нього реагувати вороже. «Лише так можна щось пояснити. Від серця до серця, з вуст в уста», – переконана Євгенія.

Сьогодні вона залишила на прапорі, українсько-кримському, свій підпис і сподівається, що його прочитають у Криму. Причина в нерозумінні між півостровом та іншими регіонами не лише політична, а й економічна. Люди там незадоволені рівнем життя й тепер легко вірять обіцянкам Росії, сподіваючись на покращення. «Я вже навіть не сперечаюсь із родичами, а просто відповідаю: життя всіх розсудить, хто з нас був правий, а хто ні», – резюмує жінка. До речі, в неї двоє дітей і вже є онук. Родина дружна.

17 березня 2014

Я дочекалася цієї розмови! Просила про зустріч давно. За останні три місяці я написала про багатьох волонтерів: медиків, кухню, інформслужбу, різні варти. Але такі волонтери, як ця дівчина, з’явилися тільки після 20 лютого. Про це трохи згодом.

Оксана, 22 роки, Львівська область, студентка історичного факультету. Приїхала на Майдан 25 листопада. До 29-го жила у хостелі. У ніч з 29-го на 30-е була на Майдані біля стели, саме тоді, коли «Беркут» почав наступ. Про події тієї ночі дівчина відмовляється говорити. «Мені дісталось, але комусь дісталось іще більше. Не хочу про це розповідати», – пояснює. Єдине, що я почула про ту ніч, що, тікаючи від «Беркута», вона і ще кілька людей переховувались у якомусь кафе, і о 7-й ранку вони пішли до Михайлівського собору. 30 листопада Оксана поїхала додому, не хотіла, щоби батьки знали про цю ніч.

2 грудня вона повернулася назад. Батьки були категорично проти. Дівчина стала головною на Стрийській кухні, що розташовувалася на вулиці. Займалася оргроботою: продукти, набір волонтерів і т. ін. У кінці грудня поїхала на сесію, повернулась у січні до Києва. З 20 січня постійно на Майдані. Була волонтером, де тільки можна. Але з 18 лютого Оксана займається лише однією справою: допомагає родичам загиблих організовувати похорони. Про те, як так трапилося, дівчина стверджує таке: «Треба було комусь це робити, тому я й узялася. Я сюди їхала не на прогулянку, а допомагати. Звісно, я не могла собі уявити, що допомагатиму саме із похоронами», – каже вона.

Коли купували труну для першого хлопця, Оксані стало зле. «У перші три дні «їхав дах», – каже студентка. Потрібно було налагодити зв’язок із моргами, прокуратурою, родичами, впізнання тіл загиблих. Молебні відправляли цілодобово. Ураховуючи психологічний стан родичів, волонтери намагалися брати на себе покупку труни, одягу й усього іншого для загиблих. «Я тепер знаю, що мертвому потрібно купувати взуття на шнурках і на кілька розмірів більше. Краще я б цього не знала», – каже Оксана. Коли продавці на ринку дізнавалися, що це одяг для Небесної сотні, часто давали костюми й сорочки безкоштовно.

Також волонтери передавали гроші сім’ям. Це була найперша грошова допомога, її зібрали дуже швидко. Деякі родичі категорично відмовлялися від грошей. «Телефонує мама одного хлопця й каже: «Мені ваших грошей не треба. Покажіть ту скотину, яка вбила мою дитину». І що я їй скажу?» – розповідає Оксана. Багато хто не могли повірити, що втратили близьку людину. «Батьки казали, ми нічого не хочемо мати спільного з вашим Майданом. Вони озлоблені, оскільки втратили дітей, їх можна зрозуміти», – пояснює волонтер. Тим паче що більшість загиблих – люди, які приїхали на Майдан за день до цих трагічних подій або в цей самий день. З родичами деяких загиблих вдається встановити контакт лише зараз.

Оксана продовжує свою роботу. За її словами, сьогодні в лікарні помер ще один двадцятиоднорічний хлопець. Якщо чесно, не уявляю звідки в цієї молодої вродливої дівчини стільки сили й мужності. Для мене ця дівчина – герой!

І трохи позитиву. Сьогодні в Оксани день народження. Їй виповнилося 22 роки. Якщо кожен із нас побажає їй щастя, здоров’я й кохання, переконана: у неї все буде добре!

18 березня 2014

У ці дні важко зберігати спокій, але доведеться. Я вирішила написати кілька матеріалів про людей, які чимось допомагали Криму: українських військових, кримських татарів і тих, хто хотів залишатися в Україні, але не міг нічого вдіяти.

Сьогодні розповім про Машу. Киянка, 30 років. Маша десять років працювала в журналістиці, потім почала писати сценарії для реклами. Брала активну участь у Євромайдані. Організувала кілька акцій. Одна з них – Enjoy the silence. Люди вийшли на вулицю із білими плакатами після прийняття законів, які обмежували права громадян на будь-які вільні критичні висловлювання та масові протести. Учасники акції хотіли привернути увагу світу до ситуації в Україні.

Коли почалися події в Криму, Маша вирішила повернутись у журналістику. Купила квиток на потяг і поїхала до Криму. Активісти передали через неї обладнання для стрімів у військові частини, а також – листи військовим і фото з акцій на їхню підтримку. А потім разом із Анастасією Березою, журналісткою «Української правди», і ще одним фотографом Маша намагалася знайти зниклих активістів Автомайдану. Вони поїхали на контрольно-пропускний пункт «Турецький вал» неподалік Армянська. Цей КПП контролює «Беркут».

Перше, що вони побачили там, – якийсь чоловік стоїть на колінах, а навколо нього беркутівці з автоматами. «Вони його обшукували й кричали на нього», – розповідає дівчина. Незабаром до авто, в якому прибули журналісти (це було кримське таксі), підійшли кілька бійців спецпідрозділу, наказали вийти з машини. Перевірили документи, забрали картки із фотоапаратів. «Вони всі розмови переводили на тему Майдану. Запитували, були ми на Майдані чи ні, чому висвітлювали лише одну сторону конфлікту. Ми відповідали, що інша сторона нас до себе не підпускала», – розповідає Маша.

Усіх чотирьох, з водієм включно, посадили на заднє сидіння авто. Попереду сіли два бійці «Беркута», повезли їх у табір. Там Настю Березу відвели вбік поговорити. Зрештою вдалося домовитися, що журналістів не депортують. «Беркут» також визнав, що знає про зниклих автомайданівців. «Вони постійно розмовляли на якомусь зриві. Там усі на грані істерики», – згадує дівчина.

Я попросила також розповісти про відвідування частин із українськими військовими. «У мене склалося враження, що українські солдати – це справді надзвичайно сміливі люди. Навіть не знаю, звідки в них це береться», – переказує журналістка. Щоправда, у багатьох частинах не на диктофон військові кажуть, що відчувають себе покинутими київським керівництвом.

Після повернення з Криму Маша поїхала на схід. Дівчина каже, що там розпочинається те, що в Криму два тижні тому, – заїзд російських «туристів» зі зрозумілими планами. Сподіваюсь, у Києві знають, що з цим робити.

20 березня 2014

Алім, 25 років, медіа-консультант. Один із засновників ініціативи «Крим_SOS» у соціальних мережах.

Зранку 27 лютого стало відомо, що в Крим масово прибувають «зелені чоловічки» з дивними намірами. «Ніхто не розумів, що відбувається», – згадує хлопець. Він зателефонував своїм знайомим – Тамілі Ташевій і Севгіль Мусаєвій. Разом вони вирішили створити якийсь інформресурс про Крим. Надходило багато суперечливої інформації, треба було її перевіряти й збирати в одному місці. Так з’явився «Крим_SOS».

Зовсім скоро до «Крим_SOS» почали телефонувати й повідомляти оперативну інформацію з півострова. Також надходило багато дзвінків від киян і львів’ян, які казали, що можуть прийняти в себе біженців із Криму. «Деякі люди готові запросити кримські родини навіть із собаками й кішками», – розповідає Алім. Волонтери почали формувати базу тих, хто хоче виїхати з Криму, і тих, хто готовий прийняти людей.

«Крим_SOS» почав розширюватися, зголосилися волонтери, з’явився кол-центр і група перекладачів на англійську. У дні загострень у «Крим_SOS» працюють до 60 чоловік. Волонтери встановили графік чергування. Цілодобово хтось є на гарячій лінії. Кримськотатарське земляцтво надало приміщення для ініціативи в Києві. Але Алім наголошує, що «Крим_SOS» – це допомога не лише кримським татарам, а й усім кримчанам, які проти окупації півострова й не знають, що робити далі.

Ще один напрямок роботи – допомога українським військовим у частинах. «Крим_SOS» налагодив контакти з ними. «Частини потребували всього – від шкарпеток до колючих дротів», – пояснює Алім. «Після референдуму передавати щось у частини стало набагато складніше», – визнає він.

Алім сам із Криму, там прописаний, останні п’ять років працює у Львові та Києві. Його батьки, кримські татари, живуть у селі під Саками й виїжджати не збираються. «Тато каже, що вони не для того поверталися на батьківську землю, щоби зараз їхати знову», – пояснює Алім. Лише два місяці тому вони закінчили ремонт у будинку. Як жити у нових реаліях, батькам незрозуміло. Від українського громадянства вони не відмовлятимуться. «Я переживаю за родичів і друзів», – каже він.

«Крим_SOS» продовжує працювати. У Криму залишається багато людей, яким потрібна ця ініціатива. На Facebook-сторінку підписалися 45 тисяч чоловік.

21 березня 2014

Анастасія Береза, журналіст «Української правди». Після подій на Грушевського 22 січня і перших смертей вона зрозуміла, що не може лише писати, а мусить чимось допомагати постраждалим. Далі про все розповість сама Настя.

«Саша Коломієць

Перше, кому вдалося допомогти, – це вісімнадцятирічний Саша Коломієць. Йому відірвало кисть руки 19 січня. Я знайшла телефон його мами, пояснила, що хочу передати гроші на лікування. Мама спочатку відмовлялася, але мені вдалося пояснити їй, що це необхідно. За чотири дні ми зібрали на протез хлопцю 180 тисяч гривень. Допомогло Громадське телебачення, номер мого телефону дали у прямому ефірі. Мобільний розривався. Я зрозуміла, що людей, які готові допомагати настільки багато, вони так щиро хочуть це робити, що все буде добре.

Я запитала в мами Саші, чим його можна порадувати. Він ні з ким не хотів зустрічатися, перебував у депресивному стані. Виявилося, хлопець дуже любить футбол і «Динамо». Попросила відгукнутися динамівців і морально підтримати хлопця. На зв’язок одразу вийшов Олександр Шовковський. А в один із вечорів мені зателефонувала дружина Андрія Ярмоленка. Ярмоленко – улюблений футболіст Саші. Я дала контакти хлопця, і цього ж вечора футболіст його набрав.

Потім Саша прийшов із мамою до мене на роботу й приніс квіти. Це було дуже зворушливо. Хороший світлий хлопець.

Дехто не розумів, навіщо я поспішала зі збором коштів. А в мене, напевно, спрацювала інтуїція. Розуміла, що це треба зробити швидко. І правильно. Потім почалися набагато страшніші речі.

Каски з Філадельфії

Якось мені зателефонувала жінка з Філадельфії й запитала, що потрібно Майдану. Я їй відповіла, що, напевно, теплі речі, може, каски. І зовсім забула про цей дзвінок. Раптом приходить величезна посилка. У ній 20 касок, багато теплої спідньої білизни, кава, чай, цукерки. Усе зібрано з такою любов’ю й турботою. Частину касок я віддала 14-й сотні, а другу частину – сотні з Волинської області. Ця сотня 20 лютого втратила шістьох чоловіків.

Крим

У Криму я була більше тижня. Мені здавалося, що журналісти мають там бути. Дуже шкода, що журналістів у Криму було менше, ніж у «Межигір’ї». Окрім журналістської роботи, ми шукали тих, хто зник на півострові. Серед них були мої друзі. Це люди, яких я знаю. Я не могла, перебуваючи там, їх не шукати. Спочатку шукали дівчат на КПП «Турецький вал», де зараз табір «Беркута». Потім зникли ще люди. Ми стояли під військкоматом, де перебували затримані, і нічого не могли вдіяти, – говорити ні з ким. У Криму немає влади, там хаос, а Київ цим не переймається. Але мені не було страшно. У журналістів можна відібрати телефон, фотоапарат, iPad, та ми все одно все бачимо і чуємо, тому й розповімо про це.

Шкода було виїжджати звідти. Хтось має бути свідком тих подій. У Криму продовжують зникати люди. Про них не можна забувати.

Особисте

Нинішня ситуація для мене вдвічі складніша. За походженням я росіянка. У дев’ять років переїхала в Україну. Коли мене запитували, звідки я, завжди відповідала: «Я з України, але я росіянка». А зараз мені хочеться публічно заявити про свою непричетність до усього російського».

***

Із рубрики «Нарешті!» Я багато разів зверталася до росіян із проханням публічно заявити, що вони проти війни і за територіальну цілісність України. І поки що не отримувала відповіді. Можливо, тому що мій блог – це маленький майданчик, не знаю.

Нагадую, у минулі вихідні відбулись акції протесту в Москві та в інших містах Росії. У них брали участь прекрасні люди. Я дуже хотіла розповісти вам про них. Дякую кожному росіянину, який сьогодні підтримує нас, а не загарбницьку політику Путіна.

Сьогодні познайомлю вас із однією з учасниць мітингу в Москві. Це двадцятидев’ятирічна Юля, корінна москвичка. Юля – сценарист, пише сценарії для ТВ-програм (неполітичних), працює з різними каналами. Дівчина каже, що вийшла на акцію протесту тому, що вважає будь-яке силове втручання в політику іншої держави неприпустимим. «А введення військ до Криму й провокування військових дій – тим більше», – пояснює вона.

Юля не очікувала, що на вулиці Москви вийде так багато людей, це її приємно здивувало. «Хоча великого приводу для радості немає, – визнає вона. – На превеликий жаль, практично всі мої знайомі підтримують політику РФ щодо Криму».

Для неї це був не перший мітинг. Вона відвідувала практично всі «антипутінські» мітинги, починаючи з 10 грудня 2011 року. Тоді відбувалася велика акція протесту на Болотній площі. Дякую Юлі за підтримку й позицію. Побільше б таких людей у Росії.

23 березня 2014

Наталя та Єгор, подружжя, батьки трьох дітей: трирічної Міли, восьмирічного Яна й десятирічної Марії. У кінці листопада повернулися зі США, де були в гостях у друзів, і задумалися над еміграцією. «Ми обговорювали, яка в нас жахлива влада, корупція, правоохоронні органи, з якими краще не зв’язуватися. А в нас троє дітей, і я хочу, щоби мої діти жили у цивілізованому світі», – пояснює Наталка.

І раптом почався Євромайдан. Спочатку Наталя та Єгор не стежили за подіями. «Я пам’ятаю, як відвозила дитину на карате й побачила, що з трамваю вийшла бабуся з жовто-блакитною стрічкою. Мені стало соромно, що я зараз їду в машині, а людина похилого віку ходить на Майдан», – згадує Наталя.

Після побиття студентів «Беркутом» чоловік і дружина стали активними учасниками Євромайдану. Часто брали з собою дітей. «Діти завжди вірять своїм батькам. А я не хотіла, щоби вони мені вірили. Я хотіла, щоби вони самі робили висновки», – пояснює Наталка. Вони відвозили на Майдан їжу, купували грілки для ніг, бензин для генераторів, шини, медикаменти і багато ще чого.

Автомайдан

Родина мешкає в приватному будинку. На подвір’ї Наталка та Єгор почепили український прапор, також прикріпили прапорці на машині. Ці прапорці ледве не призвели до неприємностей. Одного вечора Наталя помітила, що за її авто їде інша машина. Приїхавши додому, із вікон Єгор і Наталя побачили, що біля будинку стоять дві машини. Викликали міліцію. Через десять хвилин після виклику невідомі поїхали, зірвавши прапорці з машини подружжя. Міліція прибула на місце тільки через сорок хвилин. Це був час, коли по місту палили машини Автомайдану.

А от історія з поїздкою до президентської резиденції, у «Межигір’я» для них закінчилася приємним сюрпризом: як і інших водіїв, Єгора викликали до суду. Подружжя не приховувало, куди їде, на склі була табличка «Таксі до «Межигір’я» – 0 грн.». Підібрали ще двох людей. Дівчина, яка підсіла, погодилася бути свідком у суді. Розгляд справи відбувався в суді Солом’янського району. Суд тривав 1,5 хвилини. Суддя закрив справу. «Ми писали про це в групі Автомайдану. Ніхто не міг повірити. Адже найкраще, що тоді відбувалося, – повернення справи на доопрацювання», – розповідає Єгор.

Ніч з 10 на 11 грудня

У ніч першого штурму Наталка та Єгор поїхали на Майдан. «Я не могла залишатися вдома. Мого чоловіка будуть убивати на Майдані, а я за цим маю спостерігати по телевізору?» – пояснює Наталка. З тієї ночі вони найбільше запам’ятали жінку років 50. Вона живе поруч із Майданом і прийшла в перші ж хвилини штурму. «Стоїть самісінька й каже, що ніколи в житті їй не було так страшно. Але вона не могла сидіти вдома. Ми обійнялись і плакали з нею», – згадує Наталя. Подружжя поїхало з Майдана о 5-й ранку.

Листи

14 лютого Наталка з дітьми роздавала листи подяки, які надіслали люди з усього світу, хлопцям із самооборони. Вони їх читали, а потім клали у паспорт чи до серця. Доньці Наталки, яка була поруч із мамою і теж написала листа, хлопці подарували маленьку іграшку – конячку. «Це її улюблена іграшка. У ній немає нічого особливого, але вона всім розповідає, що їй подарував цю іграшку герой», – розповідає жінка.

9-та сотня

Від знайомих вони дізналися, що 9-й сотні, яка жила на Гончара, 33, потрібні чоловічі капці. Хлопці їх не просили, але волонтери наполягали. Ноги чоловіків із самооборони були в жахливому стані. Чоловік і жінка купили й привезли домашні капці. Так вони познайомилися із 9-ю сотнею. Наталка запропонувати взяти їхні речі на прання. Бійців самооборони важко було вмовити, але Наталка змогла. І дістала речей на цілий багажник. Зателефонувала ще одній подрузі, з якою розділила прання. «Машинка працювала цілодобово», – каже Наталка. З того часу, увійшовши в довіру до 9-ї сотні, вона постійно брала прання. Жінка подумала, що було б також добре, якби ці хлопці могли десь помитись і переночувати. Телефонувала своїм знайомим, які готові були прийняти людей на один день. «Усі казали, що хлопці дуже погано їдять, але міцно сплять», – розповідає мати трьох дітей. У однієї з її знайомих удома утворився навіть невеликий лазарет, де перебували хворі хлопці.

Родина

Єгор працює в IT, у офісі в центрі міста, Наталка вдома виховує дітей. На Майдан їздили в основному вночі. Спали дуже мало, інколи стояли до світанку. «Ми аналізували, чому ми змогли нормально пережити Майдан. Знаєте чому? Бо у нас вже десять років діти, і постійно є хтось малий, – уміємо спати, коли завгодно», – пояснює Єгор. Але також тому, що родина робила все разом. Допомагали навіть діти. До речі, Наталка та Єгор поки передумали емігрувати.

25 березня 2014

Сьогоднішня розповідь про унікальну Канцелярську сотню. Коротко її діяльність можна описати так: «Ми відновлюємо документи Курченка та Януковича. Це може робити будь-хто. Не потрібні спеціальні знання». Це уривок із тексту інтернет-листівки, яка запрошує волонтерів приєднатися до Канцелярської сотні.

Для тих, хто ще не зрозумів, чим займаються волонтери, коротко розповім. Після того як Янукович поспішно втік із «Межигір’я», а молодий олігарх Сергій Курченко – зі свого офісу в «Арені», вони дещо залишили після себе: документи. Але не в гарних папочках, зібрані один до одного. Перед утечею більшість документів намагалися знищити, пропустивши їх через шредер. З’явилася величезна кількість зовсім дрібних папірців. Їх викинули. Наприклад, розрізані документи Курченка знайшли у великих пакетах на смітнику неподалік офісу.

Денис Бігус, журналіст-розслідувач, вирішив спробувати відновити ці папери. Вони можуть допомогти розслідувати махінації Януковича та його команди. Папірців дуже багато, одна людина не в змозі це зробити. Приблизно місяць тому Денис написав пост у Facebook із проханням відгукнутися волонтерів. Таким чином з’явилася Канцелярська сотня. Вчора відвідала її.

Те, що я побачила, мене дійсно вразило. Волонтери працюють надзвичайно прискіпливо. Кожен маленький папірець наклеюють на спеціальний аркуш. Потім ці аркуші сканують.

У Канцелярській сотні тиша й порядок. Жодного папірця на підлозі. Усі зайняті справою й ставляться до неї дуже відповідально. «Ви прийшли допомагати?» – запитала мене волонтер Олена. «Я прийшла про вас написати», – пояснила я. «Краще б допомагати», – відверто відповіла вона. Роботи тут дуже багато.

А тепер кілька слів про волонтерів. Учора в Канцелярській сотні я зустріла жінку, яка перебуває в декретній відпустці. Ще поговорила з Оленою, про яку вже згадувала. Вона працює топ-менеджером у рітейлі. На питання, навіщо їй це все, відповіла: «Дуже хочеться подивитися, що ж так ретельно намагалися знищити», – пояснює вона.

Серед десяти волонтерів був лише один чоловік – скромний Василь. Йому 55 років, і він уже вп’яте приходить до Канцелярської сотні. Працює по три-п’ять годин. Про існування сотні дізнався через Facebook. Василь – учений і педагог. Викладає у Національному університеті біоресурсів і природокористування. Досліджує аквакультуру, водні живі організми. А у вільний від роботи час допомагає Канцелярській сотні. «Це єдине, що я можу зробити в цій важливій справі», – пояснює він.

На вихідних до Канцелярської сотні приходять десь тридцять чоловік, у робочі дні менше. Волонтери завжди потрібні. «Можна забігти на годинку – забігайте й допомагайте», – запрошують у оголошенні в Інтернеті.

Цю унікальну роботу Канцелярська сотня передасть до Генеральної прокуратури.

28 березня 2014

Вчора ввечері повернулась із французького Страсбурга. Розповідала про проект «Єлюди» в Раді Європи. Одна невелика частина конгресу місцевих влад і локальних ініціатив була присвячена digital media. Через цю поїздку кілька днів не оновлювала сторінку. Оскільки я вже потрапила до Франції, вирішила знайти активістів місцевого Євромайдану. Адже пам’ятаю, що під Європейським парламентом і Радою Європи проходили акції на підтримку України. До того ж я давно хотіла написати про закордонні Євромайдани й подякувати представникам української діаспори з різних країн світу. Вони допомагали Євромайдану коштами, медикаментами й перекладали на різні мови новини про Україну.

У Страсбурзі я знайшла Катерину. Вона – член асоціації МІСТ, що реалізує різні культурні проекти. Чоловік Катерини працює в одній із місцевих установ. Вони приїхали до Страсбурга у 2002 році, кияни. У подружжя двоє дітей: одинадцятирічний син і чотирирічна донька.

Катерина розповідає, що одного разу до неї зателефонувала її подруга, до речі, зі Східної України, яка теж мешкає у Страсбурзі, і вони вирішили зібрати хоч невеличкий мітинг під стінами Ради Європи. 22 січня в Києві з’явилися перші жертви. Українська громада виходила на вулицю, коли відбувалося засідання Парламентської Асамблеї Ради Європи, де розглядалось українське питання. А також після того, як розпочалась окупація Криму. Учасники мітингу прийшли під стіни Європаламенту, потім до Ради Європи й направились у центр міста, де заспівали гімн України. В акціях щоразу брали участь від 30 до 70 осіб.

«Щоби провести акцію, потрібно повідомити про це префектуру, після чого з організаторами акції зв’язуються представники поліції й уточнюють деталі», – розповідає Катя. Останнього разу коли до неї зателефонував представник поліції, вона зізналася йому, що цього разу маршрут доволі довгий. «Він спокійно сказав, що це їхня робота – забезпечувати нам свободу висловлювання й свободу мирного протесту», – переказує розмову Катерина.

Серед активістів страсбурзького Євромайдану є різні люди. Наприклад, вісімдесятишестирічний Степан, він приїжджає на авто зі свого міста, яке розташовується в 100 км від Страсбурга, сам за кермом. Є також оперний співак. Тому коли на вулицях французького міста звучить гімн України, він завжди привертає увагу. Є люди, яким уже легше розмовляти французькою, ніж українською, але не забувають про своє коріння.

Катя розповідає, що акції на вулицях носили переважно інформативний характер і створювали картинку для місцевих ЗМІ. Головна ж роз’яснювальна робота проводилась у Раді Європи й під час зустрічей із європейськими політиками.

Українці також збирали й передавали гроші в Київ. Коли було дуже холодно, відправили тридцятип’ятикілограмову посилку з теплими речами. «Українська громада у Страсбурзі невелика, але завдяки Євромайдану ми нарешті між собою познайомилися. Стільки фантастичних людей», – каже Катя. Виявляється, вона ще грає у жіночий футбол.

Тішусь, що окрім конгресу, мала час для зустрічі із Катериною за чашкою кави. І еклери у Франції фантастичні.

Сьогодні ввечері їду до Львова.

30 березня 2014

Наступні кілька розповідей будуть зі Львова, звідки я щойно повернулася. Погода у Львові весняна. Сонечко, усмішки на вулицях. Тим дивніше сприймати деякі історії, які за своїм настроєм ідуть урозріз із навколишньою приємною атмосферою.

Моя перша зустріч із двадцятидев’ятирічною Ельвірою з Євпаторії, де вона проживала з 1995 року й дотепер. Ельвіра пам’ятає своє дитинство у Самарканді (Узбекистан), куди раніше депортували багатьох кримських татарів. І пам’ятає переїзд до Криму. Ельвірі було 11 років. Пішовши до школи у Євпаторії, дівчинка не розуміла, чому в її однокласників таке дивне ставлення до неї. З дитиною не хотіли спілкуватися однолітки, постійно лунали образи. «Мені було одинадцять років. Тоді я не розуміла, що причина образ – національна ознака», – каже вона. У 2000-х роках ставлення до кримських татарів покращилося. Ельвіра пішла до університету. Отримала дві освіти. За спеціальністю – юрист та інженер-аналітик комп’ютерних систем.

Життя родини Ельвіри в Криму нормалізувалося. Батьки продовжували будувати будинок, посадили сад. А Ельвіра вийшла заміж, народила донечку. Їй усього два роки і три місяці. З чоловіком вони проживають в однокімнатній квартирі в Євпаторії.

А потім почався Майдан. Уся родина Ельвіри підтримувала Майдан і дуже хвилювалася. «Ми збирали речі, ліки, відправляли в Київ через Сімферополь», – розповідає кримчанка. Водночас вона побачила, що більшість її знайомих проти Майдану. Чим далі розгорталися події в Києві, тим гірше їх сприймали у Криму.

Після втечі Януковича Ельвіра думала, що ситуація трохи заспокоїться. Але в Криму відразу з’явилися військові. У Євпаторії їх побачили в кінці лютого. «Більш за все на світі я переживаю за свою дитину. Вона така маленька», – розповідає Ельвіра. Мешканці міста людей із автоматами сприймали переважно спокійно, не звертали на них уваги й навіть раділи. Казали, що хочуть приєднатися до Росії. «А я відчувала небезпеку у власному місті. Боялася, що все те, що пережили наші бабусі [депортація] і я у школі [образи за національною ознакою], може повторитися», – каже Ельвіра.

Родичів в інших областях України у них немає. Є рідні в Росії. Після того, як почалися події в Україні, вони не виходили на зв’язок. У соціальних мережах Ельвіра побачила оголошення, що Львів готовий приймати людей із Криму, зателефонувала, дізналася деталі. Порадившись із чоловіком і батьками, вирішила поїхати до Львова із дитиною й братом на короткий проміжок часу, поки в Криму все заспокоїться.

Ельвіра приїхала сюди 3 березня. Телеканали взяли короткий коментар. «Я погодилася щось сказати лише тому, що хотіла показати всьому Криму, півдню й сходу, що тут немає злих бандерівців», – розповідає жінка. Цей коментар побачили в Криму. «Мені почали писати у соцмережі й у смс: навіщо ти брешеш? Спробуй лишень повернутися до Євпаторії, ми тобі життя не дамо», – каже Ельвіра. Те саме почали казати її чоловіку, який залишався у Криму. «У чому я брешу? Якщо хтось почуває себе спокійно поруч із людьми з автоматами – це його вибір. А я маю право сказати, що мені це не подобається», – пояснює вона.

У подружжя залишалася надія, що ситуація в Криму заспокоїться. Почалася підготовка до референдуму, і ця надія зникла. Чоловік залишився в Євпаторії, хотів вирішити питання із нерухомістю. На квартиру він заробляв багато років. У підсумку зачинив квартиру й приїхав до Львова в день референдуму. Зараз за квартирою наглядають батьки.

Ельвіра думала, що у Львові вона залишиться буквально на кілька тижнів, а тепер розуміє, що повернутися додому не може. Їм там просто не дадуть спокійно жити.

Чоловік, інженер-монтажник інформаційних систем, уже знайшов роботу у Львові. Поки вони зупинились у квартирі, яку безкоштовно надали львів’яни для тимчасового проживання. Та родина прекрасно розуміє, що довго так тривати не може. Потрібно орендувати квартиру на довший час. Якби вдалося продати квартиру в Євпаторії, цього б вистачило на купівлю житла у Львові. Але що буде із власністю в Криму, невідомо.

«Може, хтось думає, що для нас переїзд – це дуже просто. Для нас це трагедія. Ми ще не знаємо, як жити далі», – щиро зізнається Ельвіра.

31 березня 2014

Я зустрілась із двадцятиоднорічним Віктором у центрі Львова. Хлопця відпустили з лікарні на півдня. Розповім, чому він там перебуває і як довго.

«Беркут»

Вітя – виробник художніх виробів із дерева. На Майдані з 3 грудня. Періодично повертався додому й приїжджав знову. Працював волонтером на кухні, зустрів на Майдані Новий рік. 21 січня приїхав укотре. Цього разу пішов не на кухню, а на барикади. Простояв ніч. З самого ранку поїхав у фургоні Автомайдану на виклик. З’явилась інформація, що на Харківському масиві тітушки підпалюють машини Автомайдану. У жовтому Volkswagen, крім Віті, було ще десять чоловік.

О 5.30 ранку машину почав переслідувати джип. Він наздогнав Volkswagen на Кріпосному провулку. Фургон кілька разів підрізали, машина вискочила на бордюр. На місце під’їхали два автобуси з «Беркутом». «Нас витягували із машини і били, як собак», – розповідає Вітя. Йому відразу розбили обличчя, він утратив свідомість. Людей затягли в один із автобусів і відвезли до Маріїнського парку.

Вітя прийшов до тями від удару. Його підняли й витягли з автобуса. В усіх затриманих забрали документи, телефони, гроші. З людей зняли верхній одяг і кинули на сніг. Нагадую, що тоді були сильні морози, –15. Беркутівці підходили й били всіх ногами. На снігу без верхнього одягу люди пролежали хвилин 40-50. «У мене на шиї був шарф. Беркутівець узяв шарф і зав’язав очі. Тоді я подумав, що це вже все», – згадує хлопець. Його підняли на ноги, викрутили руки, вивернули пальці на руках, вибили кістку.

Унаслідок цього «спілкування» з «Беркутом» Вітя отримав, крім вибитої кістки на руці, струс мозку, забій у лопатках, грудної клітини й м’яких тканин по всьому тілу.

Райвідділ і суд

Після побиття хлопців затягли знову в автобус і відвезли до Оболонського райвідділу міліції. Це була 9-та чи 10-та година ранку. Затриманих вивели на вулицю, де вони знову простояли півгодини. «Бо так хотів «Беркут», – пояснює Вітя. Усередині райвідділу кожного сфотографували, почали працювати слідчі, відразу відкривали справи. Вітю слідчий допитував чотири чи п’ять годин. Спочатку відкрили справу за хуліганство, а потім змінили на організацію масових заворушень. Незважаючи на те, що Вітя був сильно побитий, йому не надавали медичної допомоги. Ближче до вечора до райвідділу приїхали адвокати й депутати. Адвокат викликав «швидку». Приїхала «швидка», але слідчий не відпускав Вітю, казав, що не закінчив розмову. Хлопець удруге знепритомнів. Лише після цього слідчий погодився, щоби лікарі забрали Вітю. Його відвезли до лікарні «Швидкої допомоги». Там він провів ніч.

Лікарні

О 9-й ранку 24 січня хлопця забрали із лікарні на суд. Сам суд відбувся 25-го о 3.30 ранку. Весь цей час затримані очікували засідання суду в спецприміщенні. Суд тривав до 5-ї ранку. Віті дали два місяці утримання під вартою. Адвокат викликав «швидку», і хлопця знову відвезли до лікарні.

11 лютого відбулося засідання Апеляційного суду. До цього часу Вітя перебував під вартою в лікарні. Суд змінив йому міру запобіжного заходу на домашній арешт. Слідчий віддав хлопцю паспорт і гроші. 14 лютого за ним приїхала машина зі Львівської області з лікарем, і його забрали з Києва. У львівській лікарні він пробув чотири дні.

18 лютого почалися заворушення в Києві. Майданівці, які перебували у львівській лікарні, почули, що за ними їде міліція. Правда це чи ні, невідомо, але вони зібрали речі й утекли з лікарні. Переховувались у знайомих три дні. Далі Вітя знову звернувся до лікарні і з того часу побував уже в кількох закладах. Лікарі досі не знають, що робити із кісткою на руці, доведеться її оперувати чи ні. З 20 лютого він перебуває на стаціонарному лікуванні, скільки воно ще триватиме – невідомо.

На початку березня справу проти Віті закрили.

Такий результат однієї зустрічі із «Беркутом», яка відбулася більше ніж два місяці тому – 23 січня.

Вітя – чудовий скромний хлопець. Нехай йому щастить у житті.

1 квiтня 2014

Провідала у львівській лікарні Богдана Івановича, 72 роки. Дуже активний чоловік. Викладач інформатики й комп’ютерних технологій у ліцеї. Дружина, три доньки, шість онуків (чотири хлопчика й дві дівчинки), дев’яностодворічна мама.

На Майдані був у 29-й сотні. 19 січня на Грушевського перебував біля автобусів, які пізніше почали горіти. Простояв там цілу ніч. Силовики застосовували сльозогінний газ і шумові гранати, мітингувальники робили «коктейлі Молотова». Богдан Іванович добре запам’ятав, як мешканці будинку на Грушевського з балконів спускали на канатах молоко. «Кияни – це дивовижні люди», – каже він.

Потім у хід пішов водомет. Щоправда, він дав збій. Силовики підключили гідрант. Вода діставала до мітингувальників, був сильний мороз. Холодний струмінь води потрапив у груди Богдана Івановича. «Це як удар молотом», – описує своє відчуття чоловік. Він каже, що в перші години не звертав уваги на те, що сталося. Дійшов до намету, щоби змінити одяг, і в нього пішла кров із грудей. На наступний день вирішив поїхати додому, перевірити легені. Перевірив і повернувся на Майдан знову.

18 лютого під час ходи до парламенту отримав першу травму ноги. Це «привіт» від тітушок із Маріїнського парку. Вони закидали людей гранатами. Одна з них розірвалася біля Богдана Івановича. Але це не звичайна шумова граната, до гранати прикріплені цвяхи, вони й прокололи ногу чоловікові. «На мені були рейтузи, теплі джинси й камуфляж, – усе пробило», – розповідає він.

Сутички відволікли його увагу від поранення, він не відчував болю. У ніч з 19-го на 20-е чоловік простояв на барикадах. 20 лютого побачив, що відбувається на Інститутській, побіг у напрямку до Жовтневого палацу. «Метрів за п’ятдесят – сімдесят на газоні лежав снайпер із пов’язкою», – розповідає він. «Зі сцени хтось вигукнув, що це пастка», – згадує події того страшного дня Богдан Іванович. Він просувався з лівого боку Інститутської. Бачив, як падали мертвими хлопці. Перед цим він кричав їм, аби не йшли прямо на силовиків. Багато мертвих було з правої сторони вулиці. Він відтягнув звідти старого чоловіка, який рвався вперед, і повернувся назад до барикад.

Увечері почали укріплювати барикади, давно палали шини. І вже ввечері біля барикад у Богдана Івановича знову влучила граната, в ту саму ногу. «Запекло, але тоді я про це не думав», – розповідає він.

Тільки 21-го числа він звернувся до медиків. З того часу ходив на щоденні перев’язки. Повернувся додому 25 лютого і там відчув, що не може нормально згинати й розгинати ногу. Донька відвезла батька до лікарні. Йому зробили кілька операцій. Остання – з пересадки шкіри.

Богдан Іванович каже, що не відчуває смаку, але в порівнянні з ногою, це дрібниці. Він великий оптиміст. Переконаний, що всі його рани скоро заживуть. Якщо буде військова загроза, готовий знову захищати батьківщину.

Львівські волонтери сьогодні зробили подарунок для чоловіка. Попросили «Піккардійську терцію» провідати його у лікарні. «Пливе кача» Богдан Іванович проспівав від початку й до кінця разом з учасниками гурту.

3 квiтня 2014

Ще одна історія зі Львова. Це сімнадцятирічний Валентин, студент-першокурсник. Народився у Корсунь-Шевченківському, Черкаська область. Навчається на фінансово-економічному факультеті в університеті в Чернігові.

Приїхав на Майдан у першу п’ятницю революції. Зупинився у двадцятидев’ятирічного брата, який проживає у Києві. У ніч на 30 листопада був на Майдані. Валік розповідає, що вночі студенти грілися біля буржуйок. Міліціонери приходили на Майдан кілька разів, але ніхто з них не думав, що буде щось серйозне. А потім почався розгін. «Повний хаос. Хтось тікав, інших били», – згадує студент. «Беркут» загнав студентів у підземний перехід у метро, вони вибігли до Головпоштамту. Коли побачили, що «Беркут» їх наздоганяє, вирішили бігти до пам’ятника Богдану Хмельницькому. А вже звідти попрямували до Михайлівського собору.

Після цього Валентин приїжджав до Києва переважно на вихідні. У будні ходив на навчання до університету. 18 лютого сидів на парах, але стежив за новинами в Інтернеті. Прочитав, що в Києві є вже вбиті, швидко зібрав речі й поїхав на рейсовому автобусі до столиці. Приїхав увечері, було темно. Метро закрили. «Думав, іти пішки, але далеко. У мене був із собою прапор, я його дістав, став із ним біля дороги й за дві хвилини спіймав авто», – розповідає хлопець. Приїхав на Поштову площу, піднявся на фунікулері. На Майдані зустрів брата, який його попередив, аби той не ліз на передову.

На наступний день було відносно спокійно. Хлопець чергував увечері в консерваторії. Стежив за тим, аби звідти не виносили речі. Потім чергував на вулиці біля Михайлівської площі, був там до 8-ї ранку 20-го. Зранку пішов на Майдан дуже втомлений, боне спав більше доби. Хотів відпочити. Але вирішив піти ближче до передової, подивитися на хвилинку, що відбувається. «Дивлюсь, одного пораненого винесли, поранення в очі, потім другого, третього», – згадує Валентин. Він теж допомагав витягувати людину.

Побачивши, що мітингувальники пішли вперед, побіг теж. Разом із іншими піднявся по ґрунту до Жовтневого палацу, там Валік знайшов для себе щит. Від Жовтневого люди побігли ближче до метро Хрещатик. Як пройшов метрів зо п’ять у тому напрямку, йому в ногу влучила граната. «Я подивився на ногу, а в мене з черевика кров тече», – каже хлопець. Його віднесли до колони, де він ледве не втратив свідомість. Зняв черевика, а з нього випала куля. «Я вважаю, що мені пощастило. Якби я пішов далі, невідомо, що зі мною було б», – пояснює він.

Від Жовтневого його перенесли до Головпоштамту, де губкою намагалися зупинити кров, а потім на машині відправили до КМДА. Там Валентину зашили ногу.

У КМДА він лежав поруч із пораненим чоловіком зі Львівської області. Той сказав, що їхатиме додому на лікування й запропонував Валентину теж поїхати. «Сказав: дзвони брату й кажи, що ми забираємо тебе у львівську лікарню, там безпечно», – розповідає хлопець. Брат – його найближча людина. Мати померла, коли хлопцю було три роки.

З 20 лютого хлопець перебуває у львівській лікарні. У нозі роздроблена кістка. Валік – веселий і дотепний хлопець. Упевнена, що скоро одужає. Львівські волонтери дуже перейнялися його долею. Імовірно, далі він буде навчатися не в Чернігові, а в університеті у Празі, але спочатку потрібно позбутися цих милиць.

4 квiтня 2014

Після повернення зі Львова дізналася суперновину: одна із чудових героїнь «Єлюди» сьогодні вийшла заміж.

Я познайомилась із Анею випадково на Майдані у січні. Ми разом спостерігали за однією з акцій. Тоді був страшенний мороз. Написала історію про неї 29 січня, можете її перечитати знову. Але ж це було у січні, потім дівчина зробила ще безліч добрих справ. Вона вигадала акцію з листами подяки для майданівців, аби підтримати їхній моральний дух. Люди з усього світу писали й надсилали листи, а волонтери роздавали їх.

Аня також допомагала одній із сотень. Після трагічних подій на Майдані провідувала постраждалих у лікарнях. Коли розпочалася кримська криза, почала збирати листи для українських військових. У Києві Аня організувала екскурсію й різні заходи для феодосійських морпіхів, які не зрадили присязі й приїхали на певний час до столиці.

Це – дівчина-феєрверк, яка випромінює суцільний позитив. Каже, що ці чотири місяці боротьби, надії, радості й смутку поруч із нею завжди був її коханий Віталік. Його підтримка надихала її на нові справи. Вітаю Аню й Віталіка з одруженням. Тепер у них новий початок і все найкраще попереду.

Сподіваюся, що і в нас теж.

Про авторку

Крістіна Бердинських – українська журналістка. Народилась у Херсоні, вищу освіту здобула в Миколаєві (закінчила факультет політичних наук). Перший журналістський досвід отримала у студентській газеті. Закінчила курс політології у Варшаві. З 2007 року проживає в Києві. Майже шість років працювала у журналі «Кореспондент», писала для рубрики «Країна. Звільнилась у кінці листопада 2013 року разом із частиною колективу. У 2012 році посіла перше місце в конкурсі для журналістів із країн Східного партнерства «Репортери для репортерів». 20 грудня 2013-го Крістіна створила Facebook-сторінку «Єлюди-maidaners» з історіями простих людей, які відвідують Майдан. Цей проект вийшов до фіналу конкурсу онлайн-активізму The Bobs-2014 у двох номінаціях. Крістіна Бердинських стала одинадцятою лауреаткою премії імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці».

Оглавление

Крістіна Бердинських Єлюди

  Вступ

  Про авторку