Очередной безграмотный технологически автор, у которого капитан милиции в XI веке ухитряется воспроизвести револьвер, казнозарядное ружье, патрон, и даже нарезную артиллерию...
Трусливая Европа, которая воевать не умеет etc etc...
Вобщем, стандартный набор российского патриота :)
Интересно другое... Всегда читерство основано на использовании технологий, в свое время разработанных именно этой самой жуткой Европой. Это не смущает? :)
До прочтения данного произведения я относился скептически к подобным жанрам, особенно 18+. Но я был действительно приятно удивлён и две недели не мог оторваться от чтения. Наконец дочитав, решил написать отзыв. Чем больше думаю об этом, тем труднее выбрать точную оценку. Книга мне безумно понравилась, и я без угрызения совести могу сказать, что обязательно её перечитаю в будущем. Однако некоторые моменты испортили общее
подробнее ...
впечатление.
Первые две книги, даже третья, развивались хорошо и не спеша, держа интригу. Но потом что-то случилось: автор как будто пытался закончить как можно скорее, игнорируя многие моменты, что привело к множеству вопросов и недопониманий. Как Аксель выжил? Почему отступил Хондар и что с ним теперь? Как обстоят дела в Империи после победы, ведь один из главных членов Тайной Стражи оказался предателем? Что мешало Сикху сразу избавиться от Акселя, как только тот лишился части души? Что двигало Августом, что такого произошло между им и владыкой Грехов? Второстепенных вопросов у меня ещё больше. Несмотря на крутой сюжет и мир, многое написано словно на скорую руку и слишком скомкано.
Например, в Эльфийском лесу явно были недовольны браком, и однажды даже было покушение на ГГ. Почему попытки не продолжались, ведь Аксель действительно приносил много проблем эльфам, особенно после смерти их бога? Или встреча в нижнем мире с богом демонов, который сказал, что их встреча не последняя. Но в конце Аксель становится смертным и лишается своей силы, и они уже точно не встретятся. Почему были выкинуты Лилиш и Шальда? Если первую убили, то вторая жила в поместье и была действительно полезной, но что с ней по итогу случилось, не ясно.
Короче говоря, слишком много недосказанностей. Многие интересные арки начались, но такое чувство, что автору становилось лень их продолжать до логического конца. Самый яркий пример — бизнес Акселя в лице корабельной верфи. Он встретился в темнице с отцом одного из своих гвардейцев, поговорили о контракте, и на этом всё закончилось. А дальше что?
Теперь к другим вещам, которые подпортили впечатление. Эмоции всех девушек, боевые заклинания, эротика — почему всё это одинаковое? Каждая девушка "прикусывает губу", "мурлыкает". Эти слова повторяются слишком часто. Заклинания тоже разочаровали, они не менялись и застыли на уровне первого года обучения в академии. Аксель ничего не умеет, кроме воздушных стен и чёрных сфер. А про бедняжку Тирру вообще молчу: всё, что она могла — это создавать огненные шары. Где разнообразие? С эротикой всё точно так же. Местами она была в тему и действительно добавляла шарма, но иногда хотелось пропустить эти сцены, потому что они вставлялись в неподходящие моменты и были абсолютно одинаковыми.
Почему Акселя почти всегда окружают только девушки? И большая часть его гвардии — тоже девушки. Спасибо, что хоть Корал был, но его арка тоже не до конца раскрыта. Можно было бы много чего увлекательного с ним сделать, ведь он получился интересным персонажем.
Я мог бы написать ещё много чего, но боюсь, что отзыв выйдет слишком длинным. Единственное, что хочется добавить в конце, это про суккубу Тирру. В начале она была просто прелесть, умная, сильная, ценная единица в отряде. Но под конец она стала беспомощной обузой и вызывала раздражение, ведя себя как ребёнок. В начале за ней такого не наблюдалось, что обидно, ведь как персонаж она мне больше всех нравилась.
В общем, автору есть куда расти и стремиться. Потенциал хороший, и надеюсь, что когда-то будет продолжение этой увлекательной истории, которое расставит все точки над "и".
зволікань полягала в тому, що, зрештою, не було чого поспішати, бо мама ніколи не втомиться чекати його. Ця остання причина викликала невдоволення у Соломона, бо вона навіть птахів заохочувала до зволікань.
Соломон запровадив кілька дієвих гасел, щоб тримати птахів при ділі, наприклад: “Ніколи не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні” і ще одне: “Не сподівайся на другий шанс — його не буде”, але поряд був Пітер, який весело все відкладав, з усім зволікав і ніскільки не потерпав від цього.
Пташки побачили це і розледащіли.
Але, звернуть увагу, хоч як Пітер відкладав своє повернення до мами, він все-таки твердо вирішив повернутися. Найкращим доказом цього була його обережність у спілкуванні з феями. Вони найбільше турбувалися про те, щоб він назавжди лишився в Садах і розважав їх музикою, і досягти цього вони збиралися обманом: наприклад, спонукаючи його до таких слів: “Я хочу, щоб трава не була така мокра”, а деякі з них починали танець ще до того, як зазвучить музика, в надії, що він ненароком гукне: “Я хочу, щоб ви прислухалися до музики!” Тоді вони заявили б, що це і було його друге бажання. Але він розгадав їхній задум і хоч деколи й починав: “Я хочу…” — але завжди вчасно зупинявся.
Тож коли він нарешті відважно сказав їм: “Я хочу зараз же повернутися до мами, відтепер і назавжди”, їм не залишалося нічого іншого, як тільки полоскотати йому плечі і відпустити.
І ось він нарешті помчав до свого дому, бо йому наснилося, ніби його мама плаче, і він знав, чого вона плаче, і знав, що “дорогесенький Пітер” в її обіймах швидко змусить її усміхнутися. О, він так твердо вірив у це і його так переповнювало нетерпіння відчути себе пташенятком у неї на руках, що він полетів просто до вікна, яке завжди мало бути відчинене для нього.
Але вікно було зачинене, і на ньому були залізні засуви, і зазирнувши всередину, він побачив там свою маму, яка мирно спала, обіймаючи іншого маленького хлопчика.
— Мамо! Мамо! — покликав Пітер, але вона не чула його, ні. Даремно він стукав своїми маленькими кулачками у залізні засуви на вікнах. І йому не залишалося нічого іншого, як, обливаючись слізьми, летіти назад, у свої Сади, щоб ніколи більше не побачити свою дорогу маму. Але яким же прекрасним сином хотів він стати для неї! О, Пітере, ми — ті, хто одного разу зробив велику помилку, — як нам треба постаратися, отримавши другий шанс! Але правду казав Соломон — немає другого шансу, принаймні для більшості з нас. Коли ми опиняємось при вікні, нас чекає Година Закриття. Залізні засуви на все життя.
Небувалія: острів скарбів (кілька зауваг перекладача)
Спершу з’явилася на світ п’єса “Пітер Пен”. Написав її Джеймс Баррі (1860–1937), англійський письменник і драматург. Він жив у Лондоні, у нього була подруга, Сильвія Ллевелін Дейвіс, а у неї підростало троє синів. Пані Сильвія рано овдовіла, а через кілька років після смерті чоловіка і сама померла. Її діти лишилися сиротами. Джеймс Баррі взяв їх під свою опіку. І Пітера він придумав для цих осиротілих хлопчиків, розповідаючи їм на ніч казки.
Була ще одна подія в житті автора — трагічна, — яка вплинула на його творчість: його старший брат Девід у тринадцятирічному віці загинув на ковзанці. Мама Баррі так ніколи й не змогла отямитись від тяжкої втрати, і потім усе життя уявляла, ніби її старший син назавжди залишився хлопчиком. Можливо, звідси й виникла ідея про хлопчика, який не хотів стати дорослим.
Ім’я головного героя походить із двох джерел: Пітером звали одного з синів пані Сильвії, а Пен (Pan) — по-нашому Пан — у грецькій міфології бог лісів і гаїв, покровитель пастухів і мисливців, який любив блукати з німфами і грати їм на сопілці, раптово з’являтися і лякати подорожніх: звідси, до речі, слово “паніка”. Пітер схожий вдачею на свого античного тезку: теж виграє на сопілці і любить лякати публіку.
Ім’я дівчинки Венді (Wendy) походить від застарілого слова wend, яке означає “іти — до раю чи до пекла” (to wend to heaven/hell), або ж “поринати у сон”. Або просто “мандрувати”. Прізвище Венді — Дарлінг (Darling) — означає “улюблена, мила, кохана”, воно може бути лагідним звертанням — “голубко”.
П’єса “Пітер Пен” вперше побачила світ 27 грудня 1904 року на сцені Театру Герцога Йоркського. А згодом вийшла книжкою як повість-феєрія під назвою “Пітер Пен і Венді”.
Це цікава, весела, дотепна, часом сумна і зворушлива історія про хлопчика, який не хотів ставати дорослим — тобто не хотів того, про що більшість дітей мріє. Це історія про дівчинку, яка змалку готова бути мамою — виховувати, навчати, годувати, втішати, колисати дітей або тих, хто хоче бути дітьми. Це розповідь про свободу вибору, про те, що не все і не завжди можна виправити і повернути. Тут є острів Небувалія, куди втік Пітер, де він став отаманом загублених хлопчиків і куди заманив Венді та її братів. Окрім них, на острові живуть індіанці, пірати, феї. Тут є русалки і дикі
Последние комментарии
6 часов 18 минут назад
9 часов 6 минут назад
1 день 19 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 9 часов назад
2 дней 11 часов назад