Маленький світ [Марта Коваленко] (fb2) читать постранично

Марта Коваленко Маленький світ

Ембіра — це маленька країна, яка розмістилася коло підніжжя двох мальовничих гір. Вона прихована у ніжно-блакитному одязі розлогих дерев та кущів, встелена різнобарв’ям прекрасних квітів. В її річках тече чиста мов сльоза вода. Така прозора, що шкаралупа риби, якою повняться річки, виблискує на сонці. Саме тому від води у сонячний день розливається мінливе сяйво. Блакитне листя дерев зливається з небом, а іноді здається, що воно м’яко лягло прямо на дахи невеликих кольорових будинків містечка Лешта. В тих будиночках живуть емби. Це дуже дружний та працелюбний народ. Емби вирощують овочі і співають пісні. Усі вони мають темне кучеряве волосся і дуже пишаються своєю вродою.

Сонце вже сідало, коли Тей, крокуючи маленькою нерівною стежиною, спустився до берега річки. Майже годину шукав він свого друга Форо, та ніяк не міг знайти. Щось підказувало йому, що треба сходити до їх улюбленого місця біля річки, де ще дітьми вони зробили собі невеличку печеру. Гралися та ховалися у ній, а тепер, коли стали дорослими, приходили туди поговорити та помріяти разом про майбутнє, помилуватися лілово-золотим заходом сонця.

— Ну от, я так і знав! — посміхнувся він, побачивши нарешті друга. Хлопець спав розпластавшись на траві і підперши рукою голову. Від несподіванки Форо схопився та почухав потилицю.

— Чому кричиш так голосно? — позіхнув він.

— Я шукаю тебе скрізь, а ти ось де сховався! Тітка Залда хвилюється, що тебе не було на обід, Міра також заходила, про тебе питала. До речі, вона твоя наречена, чому ти не покажеш їй нашу печеру? Можливо вона б сама тебе тут знайшла?

— Ні, ні, навіть не думай! Це єдине місце, де я можу сховатися і від мами, і від Міри. Їм весь час щось від мене потрібно! А тут я спокійно відпочиваю, ба-ач як добре виспався, — він потягнувся знову позіхаючи.

— Ти не виправний! — посміхнувся Тей. — Годі позіхати, подивись краще як гарно!

Тей підійшов ближче до річки і захоплено дивився на вогняне коло, що торкалося своїм краєм обрію. Жива блакить дерев у цю мить ставала зеленою, зливаючись кольорами з променями сонця.

— Чи є ще десь у світі місце, де було б так гарно?! — мрійливо запитав він.

— Так, справді гарно, — обтрушуючи одяг промовив Форо.

— Як ти гадаєш, є ще десь у світі схожі на нас істоти?

— Не знаю, мабуть що є, але ми навряд чи зможемо коли-небудь їх побачити. І це навіть добре, адже не відомо які вони, і як будуть до нас ставитися.

— Згоден. А все ж цікаво! Ну то що, хто перший добіжить до будинку старого Зуфа? — Хлопці рвонули наввипередки сміючись і перестрибуючи каміння та кущі.

Зуф був цілителем та порадником для усіх жителів Лешти. А ще він умів чаклувати, але забороняв розмови про це, та ніколи не допомагав ембам таким чином. Усі його ліки були на основі рослин, тільки він знав усі назви та лікувальні властивості кожної з них. І хоча емби хворіли не часто, все ж час від часу зверталися до старого по допомогу.

Будинок Зуфа був темного кольору, не такий як у решти жителів Лешти. Він стояв на окраїні містечка, і хлопці частенько зупиняли біля нього свої перегони, вихваляючись швидкістю між собою.

— Знову граєтеся, мов хлопчаки! — почулося позаду бубоніння Зуфа. Він саме повертався з Великого лісу, тримаючи у руках оберемок різнотрав’я.

— Доброго дня, дядьку Зуфе!

— Добридень і вам! Форо, ти вже маєш стати серйозним, незабаром одружишся, а все ніяк не подорослішаєш! Тей хоч і молодший на кілька років, та все ж більш відповідальний. Сьогодні до мене Залда приходила, жалілася на тебе. Зовсім не думаєш про матір, а вона ж у тебе одна!

Форо нагнув голову і прошепотів до Тея: «Почало-о-ося!». Але стояв мовчки і голови не підіймав.

— Прийдеш до мене завтра увечері, дам тобі настій, будеш пити сім днів. Можливо порозумнішаєш трохи, — сказав старий, тай почовгав до будинку.

— Дякую, дядьку Зуфе! Прийду! — проказав у відповідь хлопець, з сердитим виразом обличчя. Потім повернувся до Тея:

— І чому усі хочуть мене повчати?! — підняв він руки до неба, та пішов геть від будинку. Тей біг позаду наздоганяючи друга.

Батьки Тея померли ще коли вони з сестрою Сідою були малі. Він завжди піклувався про неї, і Сіда також була доброю та турботливою сестрою. Все було б гаразд, та вона закохалася у хлопця, якого звали Беш. Слава про нього по Лешті йшла недобра, і Тей про це знав. Та засліплену коханням Сіду нічого не хвилювало. Зауваження брата вона не сприймала серйозно. Весь час намагалася довести Тею, що наречений добрий, і у нього серйозні наміри.

Користуючись відсутністю брата, Сіда бігла над річкою на зустріч з коханим. Вона була одягнена у лілову сукню, яка щедро відкривала ніжні дівочі плечі, та підкреслювала стрункий стан. Босонога з розплетеним волоссям, хвилястим та чорним мов смола, вона була схожа на яскраву квітку. Беш не відводив від неї очей. Та навіть торкатися дівчини боявся. Надто гострими були його