Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці [Люба Клименко] (fb2) читать онлайн

Люба Клименко Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці

МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ (mamihlapinatapai) — це термін зі словничка яганів — аборигенів Вогняної Землі, який означає те, що в інших мовах позначається великим складнопідрядним реченням: погляд між двома людьми, який демонструє бажання кожного, щоб інший розпочав робити те, чого вони обоє хочуть.

ВСТУП

От і настав той час, коли мені ЦЬОГО не хочеться.

У принципі, ще цілком можливо, що мені моглося б ЦЕ робити, якби ж то мені того хотілося.

Інший на моєму місці побивався б: «Ось і настав цей триклятий час, коли мені ЦЬОГО не хочеться…»

Натомість я промовляю з величезним полегшенням: «Ось і настав цей благословенний час!»

Як жартував колись про себе ДЯДЬ-ОСЯ на прізвище ЦИФЕРБЛАТ: «Гора с плеч!»

Ось так. Настав цей благословенний час, коли я рано-вранці після ароматної ванни в банному халаті, накинутому прямісінько на голе тіло, втопаючи у м’яких капцях, виходжу на балкончик своєї квартирки, облаштованої в піддашші старого київського будинку, і по-міському зустрічаю схід сонця («схід сонця по-міському» — це коли воно з’явиться із-за дахів) з чашкою доброго зеленого чаю. Нарешті в моєму ліжку — ні Зайчика, ні Котика, ні Пупсіка, ні Пташечки, ні Комашечки, ні Кнопочки, ні Крапелиночки, ні Квіточки, ні Леліточки, ні Пампушечки, ні Дюймовочки — нікого. Жодного чужого запаху! (Слава тобі, Господи, я вже позбувся веселки жіночих ароматів, яка колись жила в моєму домі). Я добре виспався: мені ніхто не сопів у вухо, ніхто не тягнув на себе ковдру, ніхто не намагався умоститися під моєю пахвою чи на моїй артритній руці, та й сам я не пробуджувався через кожні п’ятнадцять хвилин у липкому поту: «Хроплю чи не хроплю?» Я стою на балконі й абсолютно не переймаюся тим, що мій махровий халат — рожевого кольору, та й капці також жіночі, зі страусячим пір’ячком на вершечку. Ніхто не зіронізує наді мною і ніхто мене не запідозрить у «не тій» орієнтації.

Цей рожевий комплектик лишила на пам’ять одна з моїх пасій… забув її ім’я, здається, це була Вивірочка… яку я зненацька (після місяця спільножиття!) розчарував зізнанням, що не маю наміру жити з нею в моєму затишному карлсонівському помешканні до кінця свого (чи її) життя. Я так люблю цей м’який пухнастий махровий халат і ці балдьожні капці з пухнатими помпончиками зі страусячого пір’я! Мені так личить рожевий колір! І я не біжу спотикаючись, засвіт сонця не сравши, чистити зуби, аби моя візитерка, прокинувшись, не дай Боже, не занюхала мій, можливо, несвіжий подих із рота і не помітила, що мої чудові зуби насправді не мої, і що ця американська посмішка — це вставна щелепа. Я голосно перджу у власному туалеті й не тільки там. Я можу спокійно залишати на виду апарат для вимірювання тиску, адже кому-кому, а собі я можу чесно зізнатися, що коли п’ю — я старий гіпертонік, котрий панічно боїться вмерти на бабі, а коли не п’ю — слабосильний гіпотонік, якому важко навіть ширіньку розстібнути, не кажучи вже про щось серйозніше. І ще я роблю багато таких речей, яких не міг собі дозволити ще п’ять років тому, аби не оскандалитися перед своєю черговою візитеркою. А головне… Головне — я більше не роблю «этих нелепых телодвижений», за висловом ДЯДЬ-ОСІ, цих безглуздих фізичних управ на жінках.

Тож стою я на карлсонівському балкончику, майже вмонтованому в піддашшя, переді мною розгортається панорама старого Києва, а оскільки мій будинок розташований майже на найвищій точці міста, то вид просто офігенний — дахи, мансарди, балкони-квітники, балкони-звалища, балкони, на які ніхто ніколи не виходить, балкони, на яких уночі сплять, відкриті вікна в сусідніх будинках з «уривками» київського повсякдення: десь видно шмат шафи з картонними ящиками нагорі, десь — куточок кухні з виваркою варення на плиті, а десь — частину ліжка з волохатими ногами… А там, удалині — собор, який по неділях і на свята (до речі, не тільки релігійні) вранці сповіщає про свою православність дзвоном, а вночі — підсвіткою. А там — Золоті ворота, які взагалі не золоті. А тут — увесь «низинний» Київ, що тягнеться до залізничного вокзалу. І в цей передранковий час звуки поїздів лоскочуть струни нервової системи старого киянина, який давно мріє поїхати кудись далеко, за небокрай, однак так і не зважується купити квиток.

Узагалі, я народився і виріс у цьому домі. Колись давно, як кажуть у Києві, — «до революції», — це був фешенебельний прибутковий дім у стилі модерн: один поверх — одна сім’я. Всього — сім сімей. У радянський час, коли я там зростав, це була справжня клопівня: з семи поверхів-квартир, де до революції жили дуже достойні люди — лікарі, адвокати, професори університету, — вона стала притулком для семи десятків сімей різношерстого соціального походження, які, подібно до шпротів у консервній банці, жили в комунальних квартирах, недолуго перепланованих з елітних жител. Це була справжня помийна яма людського існування, однак я в ній почувався як риба у воді. А в часи капіталізму, чи то пак незалежності, з’ясувалося, що насправді ці сім десятків сімей живуть у пам’ятці архітектури. Мудра київська влада подумала, що мешканці помийної ями, включно, до речі, з нащадками його дореволюційних власників, не гідні жити в будинку ар-нуво в центрі Києва, тож командно-наказним порядком розселила їх по Троєщинах та Оболонях. І лише мені, дякуючи моїм донжуанським талантам і досить тривалому роману з однією з високопосадовиць житлового сектору міськради, вдалося відстояти право повернутися в рідну домівку, щоправда, не в ту квартиру, де я народився, а в підашшя з великим артнувошним вікном у вигляді омеги. Тепер це елітний будинок, кожна з квартир коштує мільйон, усі мешканці будинку — мажори, які зневажають мене за відмову сплачувати «податки» в спільно-кошт і всіляко підкреслюють свій ігноранс стосовно мене. І ліфт також ігнорує мене: до мого карлсонівського закапелку він не доїжджає.

Однак все одно я тут почуваюся щасливим Карлсоном, який, ну нехай не фізично, нехай тільки віртуально, але може літати над Києвом, заглядаючи в чужі вікна і спостерігаючи за життям тисяч Малюків та їхніх батьків.

Простір, виділений мені, попервах був досить незручним, однак після моїх тривалих дизайнерських експериментів із нього вийшло одне велике студіо, щоправда, химерної форми. Спальня, кухня і майстерня — все в одному приміщенні. Маленький балкончик виходить на південний схід, там я й зустрічаю свої світанки, однак на південному заході маю вікно, що виходить на дах сусіднього «сталінського» будинку, який (Боже, я досі не можу повірити своєму щастю!) є пласким. Туди можна потрапити, перелізши через південно-західне вікно. Тож я маю у своєму розпорядженні, практично — у своєму володінні, величезний майданчик, який використовую від ранньої весни до пізньої осені для релаксів у бамбуковому кріслі-гойдалці, для барбекювання-грилювання м’яса, для малювання-фотографування київських пейзажів, для біноклеспостерігання, для міського фермерування тощо. А взимку за невелику платню мешканців верхнього поверху я скидаю з нього сніг, бо коли він тане, їхні стелі відразу про це повідомляють мокрими плямами.

Моє життя протягом останніх п’яти років нарешті стало вимріяним: я нічим не переймаюся, і мені більше нічого не потрібно в житті. Я задоволений, як Карлсон.

За спеціальністю я фотограф. А підробляю тим, що мазюкаю картинки і продаю їх на Андріївському узвозі.

Ось і зараз стою на своєму карлсонівському балкончику в рожевому махровому халаті, рожевих м’яких капцях з помпончиками, п’ю гарячий зелений чай і чекаю, коли з мансардового балкончика в сусідньому будинку, розташованого на рівень нижче від мого, з’явиться ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. Взагалі, коли балконні двері цього мансардового створіння відкриті ширше (а це буває, коли ду-уже спекотно), то можна побачити шматочок її ліжка, а якщо пощастить — ще й нижню половину її тіла: рубенсівські форми в задертій на задніх округлостях нічній сорочці.

Ні, не подумайте нічого такого, це далеко не еротична і не естетична картина. Однак ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вносить маленьку інтригу в мої споглядальні сеанси.

Ще дуже рано. Ще лише сіріє. Ще сонце і не починає вилазити із землі, а до того, як воно з’явиться над будинками, ще пройде кілька годин часу. Однак це нічого не значить. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ може з’явитися на своєму балкончику будь-якої миті: зараз, через годину або, й через три. А може і взагалі не вийти на балкон. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ не має усталеного розпорядку життя. Вона живе так, як їй заманеться.

Виходити на балкон — не найулюбленіша справа ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ. Просто у неї там сікріт гарден — таємний садочок, який вона поливає. Нічого особливого.

А ось і вона. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вилізла на свій мансардовий балкончик. Судячи з усього, це була не найкраща ніч в її житі. Вона вилізла без настрою. Вона явно не виспалася. Її обличчя набрякло і спина задерев’яніла. Вона вийшла просто в х/б трусах і розтягненій х/б футболці, як завжди впевнена, що її ніхто не бачить.

Вона стоїть боса на порозі свого балкончика, боячись ступити далі, бо тоді доведеться вступити в какульки голубів і ворон, які люблять ошиватися на верхніх ярусах київських будинків. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вибирає собі найнесамовитіші кольори для педікюру. Зараз у неї темно-синій. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ із синіми нігтями, в круглих окулярах із товстими скельцями і розтягненій футболці з написом «one stand night», із набряками під очима і скляним поглядом незворушно стоїть. Здається, дослухається до звуків старого міста. Загурчав потяг і засвистів тепловоз. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ повернула голову в бік залізниці, намагаючись роздивитися крізь високі будинки поїзд. Марна справа. За будинками вона потяга не побачить.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ опустила голову і стала вдивлятися в свій сікріт гарден. Зараз повернеться в свою кімнату і вийде з бутлем води. Поливати. Вийшла. Полила.

Озирнулася навколо. Зітхнула і залізла назад у свій барліг.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. Я хотів би, щоб це була Вона. Та, з мого дитинства. Але, на жаль, це псевдо-ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. На жаль. На жаль.

Все. Сеанс зв’язку закінчено. Тепер можна повернутися до свого письмового столу і продовжити мемуари.

Частина перша РЕТРО

ДЯДЬМІШ

Я — дитя київської комуналки. А це значить, що перед моїми очима проходило життя п’яти сімей, а сімейне життя — це не лише соціологія, не лише господарство, це й фізіологія. Напевне, через те, що значну частину свого життя я поклав на завоювання жінок, мої спогади дитинства виключно фізіологічні. Саме в своїй квартирі я вперше дізнався про відмінності між котячим, подружнім і адюльтерним сексом, про пристрасть і фригідність, про любов а-ля труа. Всі позитиви і негативи жіночої білизни вітали мене на мотузці в коридорі.

Спочатку я розповім про ДЯДЬМІШ, котрий мимоволі став моделлю для мого першого інтимного досвіду. Його сексуальне життя проходило в буквальному сенсі слова в мене на очах, оскільки він жив у прохідній кімнаті, а двері між нашими кімнатами, як це водилося в старих будинках, щільно не прилягали. ДЯДЬМІШ був прапорщиком і служив у військовій частині, розташованій неподалік від нашого помешкання — біля Сінного базару. Він був прапорщиком не лише за званням, а й за покликанням. Увесь його побут і поведінка, стиль життя і мислення були прапорщицькі. У ДЯДЬМІШИНІЙ кімнаті не було зайвих предметів, нечисленні речі мали суто практичний характер і перебували в ідеальному порядку. Він абсолютно спокійно ставився до проживання в прохідному, тобто практично публічному просторі. Його не дратувало, що моя ЛЮБАМАМОЧКА могла перетинати його приватний простір у суботу або неділю по десять раз на годину. Щоправда, він не кожної суботи чи неділі бував удома, дуже часто він чергував, і в ці дні мене клали спати в його ліжко, яке пахло по-чоловічому: папіросами і шипром. Увесь наступний день мене супроводжував цей чоловічий запах і я відчував себе дорослим — таким собі радянським мачо. ДЯДЬМІШ був дуже охайним. Окрім загальних вимог до військового побуту: випрасувана гімнастьорка, ідеальні стрілки на штанях, начищені кокарда і пряжка на ремені, стрижка під «бокс», наваксовані й начищені до блиску чоботи чи черевики, він ретельно дотримувався особистої гігієни. Він не ходив до спільної ванни, а мав акуратний куточок із табуреткою, на якій стояли мідний таз і мідний ківшик, а на цвяшку на стіні висів білий вафельний рушник із казенним чорним штампом. Щоб вода не бризкала на стіну, під цвяшком завжди був присутній великоформатний календар. ДЯДЬМІШ мився ретельно, вичищаючи кожен закапелок свого тіла. Вуха мив із милом, обертаючи вказівними пальцями у вушних заглибинках, до миття пахв ставився особливо серйозно: схрещував руки і шматочками старого вафельного рушника масував їх спершу з милом, а потім — без. Ці шматочки вафельного рушника сушилися в нього на маленькій мотузочці збоку від куточка гігієни, і коли відкривалися наші двері, ховалися за ними. На тій самій мотузочці сушилися його портянки: він їх прав щодня. Пальці рук і ніг він вишаровував щіточкою, а раз на тиждень обрізав нігті. До обрізання нігтів він також ставився дуже серйозно. Це був ритуал. У нього були маленькі манікюрні ножички — трофейні, німецькі, часів війни. А це було синонімом знаку якості. ДЯДЬМІШ ставився до ножичок з благоговінням: вони лежали в столі в окремій шухляді на старому, однак чистому клаптикові вафельного рушника. До слова, ДЯДЬМІШ умів шити, і всі ті клаптички вафельних рушників були у нього акуратно підгорнені та прострочені. Один день на місяць він присвячував приведенню в порядок свого скромного гардероба. На цей день він позичав швейну машинку СЬОЖИ, інколи шив вручну, мугикаючи свої улюблені пісні з репертуару Робертіно Лоретті — «Санта Лючія», «Джамайка»…

ДЯДЬМІШ був для мене взірцем маскулінності — я міг годинами спостерігати за його комунікацією з маленькими клаптями вафельних рушників. Це було заворожуюче дійство. Це був улюблений художній фільм, який я міг дивитися безкінечно, знаючи достеменно, яким буде наступний кадр. Для кожного місця існував свій клапоть вафельного рушника. Аби не переплутати, він позначав їх вишитими власноруч цифрами.

Найкращим епізодом мого улюбленого художнього фільму був догляд за інтимними частинами тіла. ДЯДЬМІШ підходив до табурету з мідним тазом і спускав чорні труси. Притискався до табурету так, щоб труси були під бортиком і на них не потрапляли бризки води. ДЯДЬМІШ намилював обидві руки, і процес намилювання тривав довго, дуже довго, настільки довго, що можна було загіпнотизуватися; потім він ставав навшпиньки і спеціальним клаптиком вафельного рушника натирав до червоного кольору околиці інтимного місця, а потім, сполоскуючи вафельний клаптик, так само педантично відмивав густе волосся і приступав до «головного героя» цієї санітарно-гігієнічної процедури. Він звільняв його від крайньої плоті, однак не так, як зазвичай це роблять чоловіки, він його дивним чином розкривав, і це нагадувало мені знімання шкаралупи зі звареного накруто яйця. Ось він розлуплював шкаралупу, і тут ВОНО з’являлося — накруто зварене яйце синьо-червоного кольору; ДЯДЬМІШ мив його милом і змивав цівкою води з мідного ківшика. Ця процедура мене заворожувала. Миючись, я намагався робити те саме, однак у мене чомусь не виходило, як у ДЯДЬМІШ: було боляче і неприємно, і я відчував через це комплекс неповноцінності. При цьому я вперто вірив, що коли виросту, то навчуся цій чоловічій справі, — такою була моя заповітна мрія. Лежачи у своєму ліжечку після споглядання гігієнічних сеансів ДЯДЬМІШ, я мріяв, як митиму свого пісюнчика, який вилазитиме з-під шкаралупи, як зварене накруто яйце.

Через ці асоціації у мене виникали особисті проблеми. Я не міг їсти варені яйця: ну, не міг же я їсти ДЯДЬМІШИНЕ інтимне місце! Але сам процес розлуплювання яйця обожнював. Мені здавалося, що чим більше яєць я розлуплю, тим швидше навчуся обходитися зі своїм пісюнчиком, як ДЯДЬМІШ, і тим швидше він перетвориться на такий, як у ДЯДЬМІШ.

Свій зад ДЯДЬМІШ мив найостаннішим. Це єдине місце, яке він мив не в кімнаті. Він виносив таз у туалет, виливав воду, а тоді йшов туди з відповідним клаптиком, милом і пляшкою від молока й робив там свою процедуру.

Сексуальне життя ДЯДЬМІШ було таким самим методичним, чітким і правильним, як його особиста гігієна. ДЯДЬМІШ ламав усі стереотипи щодо найкращої для сексу частини доби. Якщо у більшості — це глупа ніч або ранній ранок, то у ДЯДЬМІШ це траплялося опівдні під час його вихідного, який випадав після нічного чергування, звичайно, за умови, якщо це була не субота і не неділя.

Оскільки мої батьки були геологами, то часто виїжджали в експедиції, натомість лишаючи мене з різними далекими родичами. Першою моєю нянькою була Маня. НЯНЯМАНЯ і стала ДЯДЬМІШИНОЮ любов’ю.

День ДЯДЬМІШИНОГО кохання починався з того, що він акуратно стукав кісточками трьох сухих пальців у двері нашої кімнати. НЯНЯМАНЯ підхоплювалася з дивану.

— Добрый день, Мария Порфировна!

Після цього йшло специфічне покашлювання.

— Не поможете ли мне… «поправить занавеску».

Замість фіранки міг бути інший привід, наприклад, «пришить пуговицу на китель» чи ще щось таке.

НЯНЯМАНЯ не поспішала відкривати двері ДЯДЬМІШ, а спершу кидалася до шифонєра, діставала звідти мою улюблену машинку і наказувала грізно: «Не підходь до дверей, бо будеш битий!»

Я не знав, що значить «бо будеш битий», це мене дуже лякало, і я дійсно дуже довго навіть не пробував наближатися до дверей, тим більше машинку виймали для мене у рідкісних випадках: на Новий рік, на день народження і коли я хворів.

Я грався з машинкою і чув, як із ДЯДЬМІШИНОЇ кімнати долинало його: «Так! Так! Так!» Попервах мені здавалося, що ДЯДЬМІШ вимовляє «Как!» — слова неначе видушувалися з його гортані, немов він какав. Пізніше я все-таки дослухався і зрозумів, що перша літера «Т», однак асоціації з важким каканням у мене не зникли.

І скоро моя улюблена машинка почала асоціюватися з цими ДЯДЬМІШИНИМИ «ТАКаннями». Машинка була металева, я відчиняв і зачиняв дверцята й повторював: «ТАК! ТАК! ТАК!», відчиняв багажник і казав: «ТАК, ТАК, ТАК».

Одного разу я захотів какати і, абсолютно забувши погрози НЯНІМАНІ, підхопився з місця до дверей, щоб повідомити, що я хочу каки. Страху в мене не було, навпаки, я почував дорослу відповідальність, адже за закакані штани мене насварять, а за вчасне повідомлення похвалять.

Тож я підскочив до дверей і навіть встиг їх трохи відчинити і побачив, що ДЯДЬМІШ насправді не какає.

І з того часу машинка по вихідних днях ДЯДЬМІШ мене вже не цікавила. І це добре, бо після інтенсивного відкривання і закривання дверцят із «ТАКАННЯМИ» вони врешті-решт зламалися б, і тоді, напевно, розкрився б секрет, про який ДЯДЬМІШ і НЯНЯМАНЯ не воліли, щоб хтось дізнався.

Коли я вперше побачив, як кохаються ДЯДЬМІШ і НЯНЯМАНЯ, то, звичайно, не зрозумів, що вони роблять.

Для мене це була ще одна цікава річ, якою займаються дорослі і якої не роблять діти. Жодних асоціацій із чимось сороміцьким не було. Лише з чимось таємним. Так, тоді я відчував, що це ТАЄМНИЦЯ і що про неї не говорять.

НЯНЯМАНЯ і ДЯДЬМІШ займалися чимось незрузумілим. Я не дуже здивувався, оскільки дорослі робили багато незрозумілих речей. Я лише роздивлявся. Роздивлявся задрану НЯНЯМАНИНУ спідницю-кльош у великі голубі квіти, що накривала їй голову, роздивлявся її білу пухку попу і округлі стегна та литки. НЯНЯМАНЯ обперлася на спинку ДЯДЬМІШИНОГО металевого ліжка і флегматично дивилася на картинку над ліжком ДЯДЬМІШІ. Взагалі, НЯНЯМАНЯ мене не цікавила. Попа як попа. Мене більше цікавив ДЯДЬМІШ: ще минулого разу я бачив його бурякове яйце молодої курочки, а тепер це була палка сервелату, і він чомусь пхав її в білу попу НЯНЯМАНІ.

ДЯДЬМІШ і сам якось побагровів і набув кольору сервелату, він то запихав, то виймав свій сервелат і в такт гойданням повторював своє «Так! Так! Так!».

Нарешті ДЯДЬМІШІ набридло це і він втомлено поклав своє сервелатне лице на НЯНЯМАНИНУ спину і застогнав, посмикуючись, «Та-а-ак!»

ДЯДЬМІШ узяв свій сервелат у руки, протер клаптиком вафельного рушника, потім дав ще один шматочок НЯНЯМАНІ, вона міцно затисла його між ногами і, смішно перевалючись, пішла до туалету.

Згодом я ще не раз спостерігав цю сцену. І здається, за цей час не додалося жодної нової деталі. Лише змінювалися дві спідниці-кльош — одна з голубими квітами, друга — з маками. НЯНЯМАНЯ так само байдуже скляними очима роздивлялася картинку над ліжком.

Пізніше ДЯДЬМІШ і НЯНЯМАНЯ відгуляли весілля, зробили дитину і з’їхали. А може, й інакше — зробили дитину, відгуляли весілля і з’їхали.

А нам дісталася прохідна ДЯДЬМІШИНА кімната.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ

Найраніші спогади про неї — це коли вона з батьками повернулася з чергового закордонного відрядження. Її тато ІГАРЬОША був дипломатом, а дві кімнати в нашій комунальній квартирі — це все, що лишилося її мамі ІРЕНІ у спадок від батьків, репресованих лікарів, а їм — від цілого поверху експропрійованої в 1920-і роки квартири. Дід ІРЕНИ був відомим до революції і деякий час після революції лікарем-невропатологом.

У ІРЕНИНОЇ сім’ї спершу відібрали майже всю квартиру, залишивши їм одну прохідну кімнатку, а потім її батьків взагалі репресували, й ІРЕНКА залишилася жити в ній зі своєю старенькою бабусею, дружиною колись відомого невропатолога. Коли бабуся померла, сімнадцятирічна ІРЕНА швидко вискочила заміж за кмітливого сільського хлопця і прописала його у своїй прохідній кімнаті. Пробивний ІГАРЬОША (так його називала ІРЕНА) був комсомольським діячем, а потім і партійним. Згодом він відвоював ще одну кімнатку, потім закінчив у Москві дипломатичні курси і був «засланий» у закордонне відрядження.

Уся ця історія відбувалася до мого народження або в часи мого дитячого безпам’ятства, однак приїзд ІГАРЬОШІ-ІРЕНИ вніс інтригу в досить одноманітне, хоча й бурхливе життя нашої комунальної квартири.

По-перше, коли ІРЕНА виходила на кухню, відразу ж за нею вилазили зі своїх барлог усі представники жіночої половини квартири. Ще її бабуся — дружина знаменитого невропатолога — була знаною кулінаркою, а ІРЕНА мало того, що перейняла від неї всі секрети вишуканої польської кухні, ще й привезла з-за кордону різні незвичні рецепти, приправи і кухонне приладдя, яке здавалося совєцьким жінкам маленькими космічними приладами. ІРЕНА готувала блискавично швидко, і запах від її страв просто дурманив мізки всім мешканцям квартири.

По-друге, ІГАРЬОША-ІРЕНА сварилися не так, як усі. Якось по-загранічному. І це був довгий багатосерійний фільм. Як правило, кожна серія починалася з того, що ІРЕНА з ледь помітним польським акцентом делікатно робила зауваження ІГАРЬОШІ, який хоч і походив із села, однак абсолютно був позбавлений здорового ґлузду в побуті. Наприклад, міг витратити купу грошей на якусь побрякушку, зате двері в кімнату трималися на чесному слові. І коли ІРЕНА делікатно натякала на це, роздивляючись чергову фінтіклюшку, в яку він убухав купу грошей, той починав пінитися, як пральний порошок «Лотос», і ця словесна піна все наростала і наростала, доки ІРЕНА не збивала цю піну своїми спокійними, можливо навіть, дещо апатичними, але влучними аргументами щодо того, що його вчинок, м’яко кажучи, дитячий. Коли піна спадала, члени подружжя не розмовляли тиждень.

Але іноді ІРЕНА бувала не при гуморі. І тоді ритуал сварки набував іншого характеру. Наприклад, коли вона побачила, що ІГАРЬОША, зібравши попіл з їхнього старого каміна, поклав газету з ним на сімейну реліквію — старий, але такий рідний серцю ІРЕНІ килим замість того, щоб винести у смітник, вона підбігла до нього і загнала словесну сокирку прямісінько в тім’ячко. ІГАРЬОША спалахнув гнівом, почав бігати по квартирі з цією уявною сокиркою в голові, обзиваючи ІРЕНУ «казліхою»: «Ну що я такого зробив? Можна подумати! Поставив пакет із попелом на килим! Ну то й що? Невже треба починати через це сварку? От чому ти з самого ранку зіпсувала мені настрій?!» Тоді ІРЕНА у відповідь кричала «Сирун!». Після того вони не розмовляли три тижні.

Сварки ІГАРЬОШІ-ІРЕНИ дослівно, до найменших подробиць переповідалися сусідами, і в час відсутності телебачення були найкращою поживою для фантазій мешканців нашої квартири. Особливо всіх цікавило питання — чи сплять разом ІГАРЬОША й ІРЕНА. Партизанські проникнення в їхні дві кімнатки наштовхували на думку, що ІРЕНА з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ сплять у спальні, а ІГАРЬОША — у прохідній кімнаті на дивані. Завжди.

Коли ІРЕНА міцно подружилася з ДОРАРОНОВНОЮ і БАБШУР, настільки міцно, що ті наважилися її спитати про її інтимне життя з ІГАРЬОШЕЮ, вона сказала: «Як кажуть аборигени Вогняної Землі, між нами лише МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ». Сказала і загадково посміхнулася.

Після того ДОРАРОНОВНА і БАБШУР довго мовчки дивилися одна на одну, і їхні погляди красномовно говорили: «Ти шо-небудь поняла?»

Для консультації був притягнений ДЯДЬ-ОСЯ, однак дві подружки не запам’ятали слово, промовлене ІРЕНОЮ. Із вродженої делікатності кожна з них не насмілилася попросити молоду загранишну сусідку повторити і витлумачити його.

ДЯДЬ-ОСЯ був заінтригований. Узагалі, він був цінителем інтелектуальних загадок, та ще й з еротичним підтекстом. Тому одного разу, коли ІГАРЬОША прийшов до нього позичати гроші, поставив йому умову, що гроші той отримає лише тоді, коли скаже дивне слово зі словничка аборигенів Вогняної Землі.

— А-а-а! — грайливо посміхнувся ІГАРЬОША. — Ви маєте на увазі МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ? О-о-о! Це бомба!

— Секс-бомба? — по-своєму зрозумів цю фразу ДЯДЬ-ОСЯ.

— Взагалі-то я мав на увазі лінгвістичну бомбу, але пов’язана вона із сексом. От уявіть собі: Він і Вона. Він хоче її. Вона хоче Його. І кожен знає, чого хоче інший. Але не наважується зробити перший крок і своїм поглядом красномовно припрошує іншого почати… І як назвати такий погляд? От у аборигенів є спеціальне слово — МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ. До речі, воно було внесене до Книги рекордів Гінесса як найбільш містке у світі!

ДЯДЬ-ОСЯ поринув у задуму.

ІГАРЬОША торкнув його за плече:

— Ну що, ДЯДЬ-ОСЯ, позичаєте?

Той подивився на ІГАРЬОШУ крізь товсті скельця окулярів і промовив:

— Меня давно уже в этом мире никто и ничто не удивляет. Но сегодня, Игорёк, вы меня удивили!

Слово МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ тихцем повторювалося на кухні й завчалося по складах, як атеїстична молитва, а ІРЕНА та ІГАРЬОША стали для її завсідників, за словами БАБШУР, «пошти святими».

Але мене, малого, найбільше тішило, що, незважаючи на те, що основним видом інтимних стосунків між ІГАРЬОШЕЮ та ІРЕНОЮ був МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ, їм усе-таки якимось чином вдалося народити доньку.

ІГАРЬОШО-ІРЕНИНА донька була старша від мене на два роки, а може, й не на два, а лише на один, однак вона, здається, випереджала в навчанні інших дітей, тому вчилася на два класи вище від мене. На добротних маминих харчах і закордонних смаколиках вона роздобріла і була, як пампушка, а точніше, як великий пампух. Рік і два класи різниці, а також надто швидкий дівочий розвиток робили її дуже дорослою як для мене. Але все одно вона мене чимось приваблювала. Вона була «загранишна».

Мала звичайне ім’я. Але в нашій радянській школі її прозвали ЧУДОМ-ЮДОМ-РИБОЮ-КИТ.

Отже, ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ ходила в нашу радянську школу, однак була набагато обдарованішою від однокласників: їй достатньо було приходити в школу по кілька день на місяць, і вона все одно випереджала їх. Решту часу вона сиділа вдома «на справці»: була хворобливою дівчинкою — переконували батьки дільничного педіатра, який регулярно давав їй довідки про ОРЗ чи ОРВІ.

Поза школою батьки не випускали ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ у двір, на вулицю і взагалі не дозволяли гратися з дітьми. До неї через день приходила учителька музики, і ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ годинами вправлялася на фортеп’яно. Єдиною дозволеною «позакімнатною» розвагою було для ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ стояти на порозі своєї кімнати і споглядати за життям комунальної квартири, а влітку — стояти на балконі й споглядати за життям нашого двору.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ чатувала біля спільного телефону, що був на коридорі. Як тільки він дзвонив, вона миттю підбігала, брала трубку і запам’ятовувала всю інформацію, яку їй треба було передати сусідові, включно з номерами телефонів. До неї зверталися мешканці квартири за різноманітними послугами. Наприклад, щоб зняти показники з лічильника і вирахувати, скільки треба заплатити за електрику. Вона всі обрахунки робила усно. Часом хтось приходив із магазину з сумнівом, чи не обважили і чи не обрахували його. Тоді ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ переважувала продукцію на маминих вагах і моментально видавала результат. Якщо хтось виходив із ванної і забував вимкнути світло, вона моментально підбігала і вимикала. Якщо через віконце кухні залазила БАБШУРИНА кішка, вона відчиняла їй двері до БАБШУРИНОЇ кімнати. Поза тим вона стояла на порозі своєї кімнати в клишоногій позі, з розпущеним густим кучерявим довгим волоссям, в окулярах із товстими скельцями і гойдалася, роблячи кокетливі півкола.

Це була просто заворожуюча для мене картина. Я прибігав зі школи, брав свого самоката і розганявся по довгому коридору нашої комунальної квартири, пролітаючи повз неї.

Мої героїчні трюки її тільки дратували, і вона незадоволено шморгала своїм кирпатим носиком, коли я мчав повз неї.

Одного разу мої самокатні трюки закінчилися «аварією». ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ стояла в рожевій трикотажній «заграничній» спідничці на резиночці та в жовтій футболочці. Вона кинулася до телефону, який задзвонив, саме тоді, коли я на повній швидкості мчав до вхідних дверей. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, що не відзначалася граціозністю, зашпорталася і потрапила під колеса мого транспортного засобу, наштрикнувшись животом на держак. Вона заверещала: «Ідіот, ти що, сліпий?» — і схопилася за живіт.

Потім інстинктивно задрала футболку і опустила гумку на спідничці, щоб подивитися на те місце, куди потрапила ручка від самоката. Місце забою була десь у районі апендициту, і вона, бажаючи роздивитися травму, опустила гумку занизько, і там я побачив чорне волоссячко.

Мене немов обпекло: волоссячко ще було ріденьке, однак рівненько майже математично розміщене на лобку акуратними рисочками.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ тоді вчилася у класі п’ятому, а я, відповідно, у третьому. Це надто ранній вік для хлопчика, щоб почувати збудження. Однак саме та смужка чорних рисочок на білому лобку асоціюється в мене з початком мого сексуального потягу.

Я й досі почуваю специфічне хвилювання, згадуючи ту смужку.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ розплакалася і кинулася до кімнати. Її батьків не було вдома. І, здається, взагалі ми були одні в квартирі.

Вона все повторювала «Ідіот, ідіот малий!» і намагалася роздивитися в дзеркалі свою травму. Там і дійсно був синювато-червоний знак, вона відкрила майже весь лобок, незважаючи на мене, очевидно, вважаючи мене порожнім місцем, перед яким можна не соромитися.

І я отримав по голові її дерев’яним загранишним пенальчиком.

КАПТЬОРКА

У нашій квартирі була мікроскопічна кімнатка з маленьким віконцем майже під стелею, яка колись використовувалась чи то як гардеробна, чи то як кімнатка для прислуги. З легкої руки ЦИФЕРБЛАТІВ — ДОРАРОНОВНИ і ДЯДЬ-ОСІ її назвали КАПТЬОРКОЮ.

Ця квартира стояла на балансі в ЖЕКу, і тому там тимчасово жили співробітники ЖЕКу, періодично змінюючи один одного.

Сексуальне життя КАПТЬОРКИ було «достоянієм» всієї квартири, чому сприяли певні архітектурні особливості самої комірчини. Очевидно, в «панські часи» її двері виходили в саму кухню, щоб кухарка могла в будь-який момент приступити до справи або ж, якщо випала вільна хвилинка, перепочити, а не тинятися коридорами.

У часи перетворення «панського помешкання» на комуналку нові двері вибили до коридору, а старі заблокували, тільки не замурували, а закрили якоюсь фанерно-картонною стіною, практично без звукоізоляції.

— У ВАЛІКА знову баба, — казала БАБШУР, чистячи картоплю.

— Яка на цей раз? — питала ДОРАРОНОВНА.

— Така, як всігда! — відповіла БАБШУР. — Обикновенна. Щас ВАЛІК вийде і скаже: «Тьотьшур, нажар сала з луком, пожалуста, і вбий два яйця! В долгу не останусь!»

І в цей момент із ВАЛІКОВОЇ кімнати висунулася кучерява голова:

— БАБШУР, нажарь сала с луком, пажалуста, і вбей два яйца! В долгу не останусь!

ДОРАРОНОВНА заклекотіла своїм грудним сміхом, і її три підборіддя затряслися.

ВАЛІК озирнувся по коридору і побачив мене:

— Малой, сгоняй за мороженым!

— А шо мне будет?

— Купи три морожена (так ми казали — по-київськи), третье — твоё!

Я — ноги в руки, і в гастроном.

Я вже у третьому класі, й мені цікаво, що ВАЛІК робить із «бабою».

ВАЛІК був холостяком, «бессменным работником ЖЕКа», що означало, що його могли викликати на роботу в будь-яку хвилину, незалежно від того, чи його зміна сьогодні, оскільки, як правило, його напарник був «змінним працівником ЖЕКу», тобто довго там не затримувався. Електромонтьор ВАЛІК мав відповідний «електричний» секс, який мене дуже цікавив. Ясно, що заглянуть у КАПТЬОРКУ мені було нереально, то лишалося лише слухати коментарі БАБШУР і ДОРАРОНОВНИ, які, чесно кажучи, збуджували мене не менше, ніж спостереження за сексом ДЯДЬМІШ.

— О, началося, — прокоментувала БАБШУР, коли зарипіла залізна сітка на ліжку в КАПТЬОРЦІ.

Рипіння під ВАЛІКОМ та відвідувачками КАПТЬОРКИ було точним і ритмічним, яким мають бути рухи вправного електрика.

Як тільки починався перший рип, ДОРАРОНОВНА починала рахувати:

— Раз, два, три, чотири, пять… Начінаю вас ї…

БАБШУР закінчувала:

— …бать.

Тоді вони вичікували ще кілька рипів (і це нагадувало дитячу гру «Море волнуется раз… морская фигура замри» — вони завмирали, хто з чим (консервним ножем у консервній банці, запаленим сірником у руках або котлетою в роті), й ДОРАРОНОВНА завершувала віршик:

— Пять, чотири, три, два, раз. Вот і весь твой ОРГАЗМ.

Після того море починало «волнуватися» знову: консервний ніж дорізав метал кришки тушонки, запалений сірник запалював газову колонку, а котлета в роті дожовувалася зубами або вставною щелепою.

З легкої руки ДОРАРОНОВНИ секс електромонтьора ВАЛІКА був названий КОРОТКОЄ ЗАМИКАНІЄ.

Потім у каптьорці жила дворнічка ВАЛЯ з чоловіком ЛЬОНЬКОЮ. Складалося враження, що в них ніколи нічого не виходило, їм, як в анекдоті про недолугого танцюриста, все заважало.

Усе починалося з «романтіки». На кухню виходила ВАЛЯ, щоб «пожарить оладушки», тобто посмажити млинці. Судячи з історії нашої спільнокухні, «жарені оладушки» були верхом кулінарного мистецтва дворнічки і в часи відсутності наркотичних засобів — афродизіаком.

Оладушки з кухні, задимленої від нерафінованої олії, яка конала на старій чавунній сковорідці, перекочовували в КАПТЬОРКУ, де вживалися під «чакушечку» (цей факт з’ясовувався пізніше, коли порожня пляшечка опинялася в спільносмітнику).

Рипіння ВАЛІ і ЛЬОНЬКИ на металевій сітці називалося, з легкої руки вчительки фізики ДОРАРОНОВНИ, БРОУНОВСКОЄ ДВІЖЕНІЄ. А у віршованій формі (до якої завжди прагнула душа ДОРАРОНОВНИ): БРОУНОВСКОЄ ДВІЖЕНІЄ — СПЛОШНОЕ НЄДОРАЗУМЄНІЄ.

Через деякий час після початку броунівського руху з КАПТЬОРКИ долинав інтимний діалог:

— Бл…! Как растібаєцца твой ліфчік?

— Как кто-то їб…ца, так он і растібаєцца!

— Йа, твою мать, ну всьо, настроєніє ти іспортіш в самий отвєтствєнний момент!

— Бл… Ти оторвал пугвіцу с ліфчіка, скотіна!

— Тіхо, тіхо, получаєцца!

— Та пошол ти на хєр!..

Вся кухня знову завмирала — хто з «гарячою содою» (радянським «Містером Мускулом») над мийницею, хто з шатківницею, хто з м’ясорубкою.

ВАЛЬКА вибігала з КАПТЬОРКИ — червона і розпатлана — на кухню, де сцена «МОРСКАЯ ФІГУРА ЗАМРІ» моментально «розмиралася», БАБШУР «какнівчьомнєбивало» шаткувала ножем капусту, а ДОРАРОНОВНА незворушно крутила м’ясо на «каклєткі».

Атласний бюстгальтер ВАЛІ знала вся квартира. Він у неї був один, з «чужого плеча», а точніше, з чужих жіночих опуклостей. Застібався на один старий костяний ґудзик та велику вручну скручену петельку, яка періодично рвалася.

БАБШУР мовчки йшла в свою кімнату і так само мовчки виносила велику товсту голку з великою товстою ниткою, щоб ВАЛЬКА змогла знову накрутити петельку для кістяного ґудзика свого ліфчика.

Ще одними мешканцями КАПТЬОРКИ була ЖЕКівська пара: ЛІФТЬОРША КУНІЦИНА і ЛІФТЬОР КУНІЦИН.

ЛІФТЬОРША КУНІЦИНА, розпатлана і розхристана, курила, як паровоз, «Пріму» на сходах чорного ходу. І коли їй ДОРАРОНОВНА інтелігентно натякала, що дим іде в кухню словами «Деточка, так много куріть врєдно!» — та, активно вібруючи папіросою, затисненою між двома прямими пальцями лівої руки, мало не ридала:

— ДОРАРОНОВНА, я нєрвичаю, потому шо КУНІЦИН со мной не живьот!

— Шо значить «не живьот?» — дивувалася ДОРАРОНОВНА. — По-моєму, очень даже живьот! Єго ботінкі каждий вечер об етом крічат на всю квартіру!

Знамениті КУНІЦИНСЬКІ черевики, які він знімав на вході, так смерділи на увесь коридор, що про перебування їхнього власника вдома ніхто не сумнівався.

— Не в том смисле, ДОРАРОНОВНА. Не в том…

І вона моргала одним оком, натякаючи на інтимну сферу.

— ДОРАРОНОВНА, — продовжувала вона. — Єслі ето всьо будет продолжаться, то скоро я стану клієнткой ДЯДІ-ОСІ! — завершувала вона свою промову, демонстративно складаючи хрестом руки на сухих грудях і закочуючи очі під лоба. (ДЯДЯ-ОСЯ працював у похоронному бюро. А коли ДОРАРОНОВНА переповідала це мешканцям квартири, то додавала: «Это было так правдоподобно! Только монеток на веках не хватало!»)

ЛІФТЬОРША КУНІЦИНА, стоячи на чорних сходах, ділилася своїми «переживаніями» так голосно, щоб про це чули всі мешканці квартири.

У цей час із кімнати вибігав неголений несвіжий ЛІФТЬОР КУНІЦИН у розідраній фіолетовій майці й верещав:

«Прастітутка! Мама твоя була прастітуткой, сестра твоя прастітутка, і ти прастітутка!»

З кімнати виходив ДЯДЬ-ОСЯ, подружньому плескав його по-плечу і заспокоював заколисуючим бархатистим голосом, натренованим на надгробних промовах:

— Молодой человек! Если у вас проблемы — спросите старого еврея дядю Осю, он вам поможет решить проблему!

— Каким образом, ДЯДЬ-ОСЬ, если у меня не стоит?

— Заходите ко мне на чайок, и я вам расскажу семнадцать с половиной способов справиться с «не стоит!»

Через тиждень Куніцин помився, поголився, вдягнув чисту сорочку, з пакетом під пахвою зайшов до ДЯДЬ-ОСІ.

Від ДЯДЬ-ОСІ він вийшов із великою морквиною.

— Не забудьте ее почистить, — услід гукнув ДЯДЬ-ОСЯ.

З цього дня ЛІФТЬОРША КУНІЦИНА вже не верещала: «Надо со мной жить! Надо со мной жить!», і всі в комунальній квартирі почали підозріло дивитися на моркву, яку кришила ДОРАРОНОВНА в цімес та про всяк випадок відмовлялися його їсти.

СЬОЖА

СЬОЖА, тобто Серьожа, був моїм сусідом. Він був моїм найкращим другом. СЬОЖА був і моїм першим учителем життя, в тому числі «освєдомітєлєм» з усіх питань інтимних стосунків чоловіка й жінки. Щоправда, заднім числом я зрозумів, що всі знання СЬОЖИ про інтимне життя і секс були суто теоретичними. Однак вони справили глибокий вплив на формування мене як чоловіка і навіть у деякому сенсі як Дон-Жуана.

СЬОЖА був, говорячи словами радянського підручника з російської класичної літератури, «зайвою» в тодішньому суспільстві людиною. Він зумів втілити в собі всі риси, які засуджувала радянська мораль. Жодна риса його характеру, зовнішньості та способу життя не збігалася з образом будівника світлого майбутнього.

СЬОЖА також став причиною того, що я обрав професію фотокореспондента, у новітні часи ця спеціальність трансформувалася в фотохудожника.

Офіційно СЬОЖА працював помічником фотографа в фотосалоні «Черемшина», по суті справи, проявляв плівку з нудними радянськими фотками з квадратними пиками, незалежно від того, для чого вони були призначалися: на паспорт, у сімейний чи весільний альбом. Графік його роботи був нефіксованим: він забігав у фотоательє і одним махом проявляв усі фотки, зроблені за день, розвішуючи їх прищепками на дроті, а решту часу займався, за висловом БАБШУР, «усілякою хуйнею».

Ну, наприклад, він шив дивний одяг. Сам він називав його «вінтажним», а БАБШУР — «кловунським». Коло його клієнтів було обмежене, але стабільне. Скажімо, якась опереточна прима, незадоволена театральним кравецьким цехом, шила для себе сценічний костюм. Часом швейний цех кіностудії імені Довженка «підпільно» просив його виконати якесь складне замовлення. А ще була низка диваків, які обслуговувалися у СЬОЖІ.

Крім того, СЬОЖА обшивав себе. Одягався він специфічно: в часи брежнєвського застою дозволяв собі ходити в рудих обтягуючих штанях із зеленою сорочкою з люрексовими смужками і оранжевою хусточкою в кишені.

СЬОЖА мав велику п’ятикутну кімнату з балконом, спільним із сім’єю ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ і ЦИФЕРБЛАТІВ. Тобто в нашому будинку балкон неначе обперізував (та й досі обперізує) один із зрізаних кутів будинку. ЦИФЕРБЛАТИ на своєму балконі відгородилися від СЬОЖИ перегородкою, а от ІРЕНІ й ІГАРЬОШІ було невигідно це робити: вони користувалися його балконною територією, пересунувши туди сушку для попраної білизни (також «імпортну», «заграничну»).

Взагалі, СЬОЖА був запеклим індивідуалістом, і самозахват балконного простору якось не узгоджувався з його натурою. Однак у цьому була таємна СЬОЖИНА логіка. Всі вважали, що він закоханий в ІРЕНУ, маму ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ. Чесно кажучи, закоханий — це зовсім не те, що він почував до «загранишної» сусідки. Він не бажав її як мужчина, він обожнював її як предмет. «Гарік, — казав він мені, — ти не розумієш, вона ПРЕДМЕТ МОГО ОБОЖАНІЯ».

ІРЕНУ далеко не можна було назвати особою романтичною, цього не дозволяла сувора правда радянського життя, однак вона виробила в собі навички успішного виживання. ІРЕНА була прагматиком, і тому приймати нестандартну роль «предмета обожанія» їй було вигідно. По-перше, це додаткова площа балкону. По-друге, СЬОЖА перешивав їй та ІГАРЬОШІ «шмотки», які вони привозили з-закордону. Очевидно, скромна зарплата прес-аташе не давала змоги купувати одяг за повну ціну, а на знижках завжди лишалися неходові розміри. ІРЕНА скупляла їх, а СЬОЖА підпасовував. І цю роботу він робив тільки для неї і для ІГАРЬОШІ. Ніколи в житті він нікому нічого не перешивав. Тільки шив. І тільки «вінтажне». А по-третє…

СЬОЖА мені мені довіряв як другові. Наскільки можна було довіряти 12-річному хлопцеві, на 9 років молодшому від нього. Якось СЬОЖА запросив мене до себе на роботу. У лабораторію фотосалону «Черемшина» не так просто можна було проникнути. Спершу треба було спуститися сходами в підвальне приміщення, перейти вузьким коридорчиком із десяток метрів, піднятися трьома сходинками вгору і тоді впертися в залізні двері з навісним замком. Зайшовши, ти потрапляв неначе в якусь паралельну реальність — кімната «без вікон, без дверей», і неможливо було визначити, в якій будівлі вона розташована, не зруйнувавши цих будівель. Напівтемрява, світло, що мигтить, і мотузки, мотузки, мотузки, на яких сушаться квадратні фізіономії радянських людей серед різних ракурсів оголеного тіла.

— Це вона! — пошепки сказав СЬОЖА.

— Хто? — не зрозумів я.

— ПРЕДМЕТМОГООБОЖАНІЯ.

— Ірена?

— Цссс! Тихо!

Я озирнувся. В фотосалоні давно вже нікого не було. Була дев’ята вечора.

Я з цікавістю роздивлявся фотки. На той час «мені тринадцятий минало…», і не знаю, як щодо великого Кобзаря, але мене вже дуже цікавило оголене жіноче тіло. Зображене на фотках тіло, за СЬОЖИНИМИ свідченнями, належало не якійсь там міфічній абстрактній особі, а сусідці, та ще й мамі обожнюваного мною ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ. Однак я ніяк не міг розпізнати на фотках ІРЕНУ.

Я пожадливо вдивлявся в кожну композицію, намагаючись зазирнути за припідняту ногу, щоб побачити волохате гніздо, чи за «шишку» бильця залізного ліжка, яка маскувала «таємну кімнату» поміж жіночими ногами. Разом із рукою жінки я залазив у симпатичні трусенята, видушував прищик на лобку, що вкрався поміж густе, майже дротяне волосся, спостерігав, як модель підмивається над тазиком.

Отже, в мене закралася недовіра, що це позувала саме ІРЕНА. Однак СЬОЖА так правдоподібно переконував, що це вона, що я не міг йому не повірити. Це був момент його самоствердження. Так, він не спав з нею, однак знав про неї набагато більше, ніж хтось інший.

Мене ці фотографії не збуджували, однак, коли я прийшов додому і побачив ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ на порозі своєї квартири, що, склавши руки за спиною, по-дитячому оберталася вліво-вправо, то довго не міг заснути, мріючи про те, що спостерігатиму, як вона видушуватиме прищик на лобку.

ЦИФЕРБЛАТИ

ЦИФЕРБЛАТИ — це була поважна єврейська родина. Вона — ДОРАРОНОВНА — вчителька фізики в Київській середній школі № 155. Він — ДЯДЬ-ОСЯ — директор бюро ритуальних послуг «Спи спокойно, товарищ».

Я застав ДОРАРОНОВНУ і ДЯДЬ-ОСЮ вже в такому віці, коли про інтимні стосунки начебто вже не йдеться, однак із здивуванням з’ясував, що у людей, яким за 50, можуть бути свої забави. І для них вони ду-у-уже інтимні.

Наприклад, у вихідні після одинадцятої на спільну кухню вилазив ДЯДЬ-ОСЯ, де вже зранку ДОРАРОНОВНА кілька годин куховарила і паралельно комунікувала з БАБШУРОЮ. ДЯДЬ-ОСЯ — неголений, м’ятий, непричесаний, у піжамних штанях — вітався персонально з дружиною так, неначе ні навколо, ні в цілому світі, крім неї, не існувало нікого — ні мене, ні БАБШУРИ, ні СЬОЖИ, ні ІРЕНИ: «Здравствуй, Золотце!»

ДЯДЬ-ОСЯ обіймав дружину, натомість ДОРАРОНОВНА точним натренованим рухом хапала його за вміст піжамних штанів і лукаво питала: «А шо тут?» — на що власник штанів відповідав: «Трутєнь!» І обоє щасливо хіхікали. Назви вмісту піжамних штанів мінялися до безкінечності: «шалун», «отбойний молоточєк», «хуліган», «лєжень», «ванька-встанька», «малиш» і моє улюблене — «шпінгалєт!»

Під час цієї ранкової сцени всі присутні у кухні сором’язливо відводили погляди від пари, аби, не дай Боже, не поставити її в незручне становище. Це були законні дві хвилини їхньої ізоляції в неізольованому просторі комунальної квартири. Я пам’ятаю, що коли вперше побачив цю сцену, то БАБШУР, піймавши мій здивований погляд, закрила мені очі рукою, що пахла огірковим розсолом.

З того часу інтимне життя людей похилого віку асоціювалося в мене із запахом огіркового розсолу, і навпаки — як тільки починався сезон соління огірків, я завжди згадував ДОРАРОНОВНУ і ДЯДЬ-ОСЮ, і чим більше років мені ставало, тим більше я замислювався над своїм пенсіонерським майбутнім.

Судячи з усього, це була не єдина любовна гра цієї пари. Загадка їхньої забави під назвою «САДО-МАЗО» так і залишилася нерозгаданою. Вечорами вони вмикали на повну котушку телевізор і час-від-часу, крізь оголошення очків з фігурного ковзання чи коментарі Ніколая Озерова про футбольний матч, чулося грубе ДОРАРОНОВНЕ «Садо!» і беззахисне ДЯДЬ-ОСИНЕ «Мазо!», яке він вимовляв тоненьким голосочком. Через деякий час сімейна парочка виходила з кімнати на кухню — задоволена, розпашіла, й довго пила чай із заварними тістечками.

Я довго думав, що любовні ігри ЦИФЕРБЛАТІВ цілком безневинні. І якось завів на цю тему розмову із СЬОЖЕЮ. Але той зі мною не був згоден, звернувши мою увагу на такі факти: по-перше, це знаменита ДЯДЬ-ОСИНА настоянка «Мужская сила». Я думав, що «чоловіча сила» — то метафора. Однак СЬОЖА запевнив мене, що це убойний засіб, яким можна підняти чоловічу гордість у ДЯДЬ-ОСИНИХ клієнтів.

— А що «по-друге»? — спитав я.

— А, по-друге, це «сімнадцять з половиною ДЯДЬ-ОСИНИХ способів вирішити проблему НЕ СТОЇТЬ».

— Ну, і які ці способи? Припустимо, морквочка — це раз…

— Інтимні ігри типу «садо-мазо» і «а що це в тебе таке?» — два і три.

— Ну добре. А де ще чотирнадцять з половиною способів?

— Ну, оральний секс. Він — їй. Це чотири. І вона — йому, це п’ять.

— Оральний? Ти думаєш, ДОРАРОНОВНА і ДЯДЬ-ОСЯ?.. — не закінчив я, на мою думку, абсурдну фразу.

СЬОЖА лише кивнув.

— Нє, ти ґоніш! — не повірив я.

— Він мені сам про це казав.

Я уявив собі ДОРАРОНОВНУ і ДЯДЬ-ОСЮ у відповідних інтимних позах, і у мене в районі підшлункової запрацював моторчик, який означав мікс нудоти і збудження.

— Я тобі не вірю! — категорично заявив.

— А ти прийди в суботу на кухню і подивися, як вони снідають.

Що тут не знати? — подумав я. Вся комуналка щосуботи спостерігає один і той самий ритуал: як ЦИФЕРБЛАТИ на сніданок варять, а потім вживають сардельки і яйця «в мішечок».

«— Ося, от-дай (саме так, роздільно) мне свою сардельку!» — театрально, «з почуттям» промовляла ДОРАРОНОВНА, при тому навіть не намагаючись забрати справжню сардельку в чоловіка.

— Не от-дам, Дорочка, не от-дам! — подібно до ДОАРОНОВНИ ставив паузу в слові «отдам» ДЯДЬ-ОСЯ.

— А я у тебя от-беру, Осичка!

— Ану, попробуй, Дорочка, от-бери!

Або таке:

«Осичка, ты так активно облизываешь ложечку от иичка! (цим словом у ЦИФЕРБЛАТІВ позначалося яйце). Это же неприлично!»

Або:

«Осичка, ты сьорбаешь иичко очень громко, соседи могут услышать!» (це при цьому, що сусіди були максимум за два метри від них).

І завжди всі діалоги супроводжувалися загадковими хіхіканням.

«— Дорочка, твоє иичко сегодня очень вкусное.»

«— А ты своё, Осичка, явно пересолил!»

На кухні всі ці діалоги людей літнього віку сприймалися як безневинні бесіди старого люблячого подружжя, але тепер… Але тепер навіть я став сумніватися, наскільки вони безневинні.

«А може, СЬОЖА намагається мене надурити?» — подумав я і вирішив, що цієї суботи буду особливо уважним.

Тієї суботи вони їли сардельки.

ДОРАРОНОВНА намащувала сардельку гірчицею.

— Дорочка, не слишком ли много горчички? Сардельке печет — ой-ой-ой!

І знову загадкове хіхікання.

Почув би я ці словесні перекидання тиждень тому, навіть не звернув уваги. Однак після СЬОЖИНИХ слів засумнівався: може, й справді після 50-ти існує життя на планеті «секс»?

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ

Не думаю, що ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, яка виходить на балкон у нічній сорочці в моєму сьогоденні, і ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, яка жила в моїй комунальній квартирі в моєму минулому, — це одна й та сама особа. Однак мені хочеться в це вірити. І я навіть пальцем не поворухну, щоб перевірити — так це чи ні. Я не хочу розчаровуватися. Я згоден жити ілюзією. Я не хочу зруйнувати цю ілюзію. Тому з жахом проходжу повз її будинок, щоб не зустрітися.

Бо…

Бо от, приміром, болить у мене, старого пердуна, нога. Забити баки якійсь кралі естетичною балаканиною я цілком у змозі. Більше того, я ще теоретично можу після п’ятихвилинного мастурбування виконати свій чоловічий обов’язок за принципом «старий кінь борозни не зіпсує», але… йопересете! Стати у найпоширеніші дві пози, щоб виконати свій чоловічий обов’язок я, на жаль, не в змозі. Тобто в змозі. Анальгінчик, німесільчик — і твоє коліно нічого не відчуває. Але оце як подумаєш… І заради чого? І ЩО НОВОГО там буде? Та нічого! Надоєлі еті бєссмислєнниє тєлодвіженія!

А от помріять, помічтать… наприклад, про те, що ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ із моєї комунальної квартири за ці сорок років стала ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ на балкончику, що навпроти, — це зовсім інше. І навіщо псувати мрії грубою реальністю передпенсійного сексу?

Настали холоди, і ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ уже нечасто виходить на балкончик, тому я можу судити про стиль її життя опосередковано.

Отже, ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ страждає на безсоння. Однак не регулярно, а час від часу. І взагалі, я думаю, що слово «страждає» тут не до речі. Просто вона спить не по режиму. Коли їй заманеться. Чи коли заманеться її організму. Судячи з увімкнутого світла в її спальні, вона ночами читає книгу, хоча… світло не надто яскраве, можливо, вона читає електронну книгу або зависає над ноутбуком у фейсбуці… Зрідка вона іде вночі на кухню. Судячи з того, як відкриваються дверцята холодильника, вона вночі їсть. Взагалі, це можна було б зрозуміти і без ввімкнутого в нічній кухні світла, і без відкритих дверцят холодильника, а з її комплекції.

А ще недавно у ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ завелася міль. Бо цілий місяць вона сушила на останньому бабинолітньому сонці пальта, светри, хустки, вовняні шкарпетки. Ще додумалася повісити шкірку лисиці — з мордочкою і лапками, на штир кованої огорожки перед віконцями. Три дні голуби і ворони, які зазвичай любили гуляти по її балкону, оминали його десятою дорогою.

Домашнім одягом ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ є: влітку — короткі шорти з футболкою, узимку — сірий спортивний костюм із капюшончиком. Обриси її зимової фігури в капюшончику час до часу зринають у вікнах.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ живе удвох з мамою і старим котом. Старий кіт рідко виходить на балкон, відчуваючи тваринний страх перед воронами.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ не курить, але час від часу перехиляє чарчину. Особливо після сварки зі своєю матір’ю. Взагалі, вікна матері виходять на інший бік будинку, я бачу її лише на кухні, де вона вовтузиться біля плити чи холодильника. І сваряться вони, як правило, на кухні. А потім розбігаються по своїх конурах. І тоді ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ виходить на балкон із келихом вина і тужливо роздивляється київські горизонти або життя у вікнах будинків навпроти. Це вона любить.

Я спостерігаю за її самотньою фігурою з келихом у руці й чекаю, коли вона почне розгойдуватися вправо-вліво, аби впізнати в ній ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ з комуналки мого дитинства.

І я згадую, як у ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ з комуналки мого дитинства почали рости груди. Або, як це називали в школі, сіськи. Сіськи у неї були не дуже великі. Але вони мене приваблювали більше, ніж великі сіськи Алки, за якою гинув увесь клас. Не тому, що я любив малі сіськи. Просто сіськи ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ були набагато ближчими і здавалися доступнішими. Чомусь ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ не любила носити бюстгальтери, чи, як у радянські часи називали цей елемент жіночого гардероба, ліфчики. І її маленькі груди стирчали, як дві цукерки «Трюфель» або «Золота нива» фабрики імені Карла Маркса.

Я мав непереборне бажання доторкнутися до цих конусоподібних цукерок без обгорток і виношував підступний план, як це зробити. Я піджидав її під туалетом, щоб, неначе випадково проходячи повз, наштовхнутися на неї. План зазнав фіаско. Наштовхнутися — я наштовхнувся, але не розрахував різницю в зрості, й руки опинилися під грудьми.

Якось я спробував скористатися моментом, коли більшості дорослих не було вдома увечері, вирубив рубильник зі світлом і, коли ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ навпомацки вийшла з кімнати, неначе випадково наткнувся на неї. Але саме в цей момент вона підняла руку, щоб намацати вмикач, і ненавмисне влучила мені в те місце, де, за виразом ДЯДЬ-ОСІ знаходився «трутень» чи «шалун». ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ заверещала від несподіванки, а я від болю. Словом, підступ не вдався.

Зате одного разу вона, піймавши мій «дєжурний» погляд на своїх грудях, напряму мене спитала:

— Чого вилупився? Хочеш доторкнутися?

Я перелякано замотав головою, мовляв: ні, ні в якому разі! Але вона взяла мою руку і приклала до правої «трюфельки».

— Тільки не тисни. Мені боляче, — сказала вона.

З чого вона взяла, що я хотів притискати? Я й не збирався нічого притискати. Коли ж я відчув трюфельки, мої пальці мимоволі заворушилися, і ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ скрикнула:

— Ай! Боляче! Я ж тебе попереджала!

Я, немов обпечений, відсмикнув руку.

— Ну що, тепер ти мій хлопець? — спитала вона.

Я остовпів. Я не знав, що казати.

— Тепер ти будеш носити мені портфель додому, — якось по-дорослому заявила вона.

«Що? — схарапудився я. — Та мене ж хлопці засміють!» — подумав.

Однак ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ сказала тоном, який не викликав заперечень:

— Ти торкався моїх грудей — значить, тепер ти мій хлопець!

«Добре, що не „обязан на мне жениться!“» — промайнуло в голові.

Це було перше велике переживання в моєму житті. Асоціальна ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ була «не в тренді» серед моїх ровесників. Повненька, в окулярах із товстими скельцями, «слишком умная и над-менная», — вона зневажливо ставилася до своїх однокашників, на що вони відповідали їй нелюбов’ю і злісними дражнилками.

А мене ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ неймовірно збуджувала. Але дай знати про це хлопцям — я моментально втрачу свій авторитет. Закохуватися треба в таких, як красуня Алка, яка усіма силами намагалася бути подібною до артисток радянського кіно.

Що ж вибрати: ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ чи місце «свого» у хлопчачому товаристві?

Я намітив був складний план подвійної гри, тобто зустрічатися з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ таємно. Однак здійснити це було неможливо: вона хотіла публічності. Мені часом здавалося, що не я — малолітній недоросток — приваблював її. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ хотіла показати оточуючим, що вона — пухкенька, неоковирна, короткозора — може подобатися хлопцям, нехай навіть одному, нехай навіть молодшому від неї. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ хотіла демонстративно пройтися, взявшись за руки, по Хрещатику, а ще краще — повз нашу школу, щоб усі, усі на світі бачили, що В НЕЇ Є ХЛОПЕЦЬ. А я соромився. І тому знаходив різні причини, щоб зустрічатися таємно.

Не пам’ятаю, розумів я це чи ні, однак у цей період життя мені просто хотілося провалитися крізь землю. Бажано з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ. Отак провалитися і опинитися під першим поверхом нашого будинку, де був підвал. Таємничий, темний, у пилюці, з однією тьмяною лампочкою, вимикач від якої містився на обплетеній павутиною стіні.

Я таємно зустрічався там із ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ. Це викликало в мені коктейль почуттів: тривогу, тремтіння, калатання серця, а часом навіть нудоту від збудження.

У підвалі ми цілувалися і вивчали анатомію одне одного. Ми приходили, оглядали підвальчик — чи нема там когось (про всяк випадок), потім вимикали світло і грали в підліткові любовні ігри. На одній зі стін підвалу, майже під самою стелею, було віконце, крізь яке побивалося чи то денне, чи то світло від вуличних ліхтарів, а часом і місячне сяйво… Здається, за кілька місяців, упродовж яких ми зустрічалися, я подорослішав на три роки. Я почав спостерігати за мамою і татом, за ІГАРЬОШОЮ та ІРЕНОЮ, за ЦИФЕРБЛАТАМИ, за всіма. Я уявляв, чим вони займаються у ліжку, і це було дивно, огидно і кумедно водночас.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ була тепла і м’яка. Часом здавалося, що вона не відчувала такого самого вінегрету почуттів, що я. Вона була спокійна та врівноважена, і мені ввижалося, що для неї зустрічі зі мною — це просто тренінг для майбутніх серйозних стосунків з чоловіком її мрії, для якого берегла свою цноту. Однак коли ми лишалися сам на сам — на таємних стежках у хащах за Художнім інститутом, у закутках Кудрявського узвозу і на дерев’яних сходах, що вели на урочище Гончарів, чи у нашому улюбленому підвальчику, — я переконувався, що і вона в мене закохана.

Підвальчик був найкращим місцем на землі. У підвальчику ми були одні-однісінькі. У підвальчику я сподівався стати чоловіком. У підвальчику ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ сподівалася стати жінкою. Однак між нами нічого не відбувалося. Лише МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ: мій та її погляди, які кричали, що ми хочемо одне одного і кожен із нас чекає, що інший стане ініціатором того, чого хочуть обоє, хоч і боїмося бути першими, а може, просто не знаємо, як зробити перший крок…

В один прекрасний день, а це був, здається, не день, а вечір, у наш підвальчик ввалилася одна закохана парочка. Вони опинилися тут випадково: був холодний листопад, почав падати сніг, і їм зі своїм бурхливим коханням не було де сховатися, тож вони забилися в перший-ліпший під’їзд, довго цілувалися і куйовдилися, потім намацали дверцята в підвал і завалилися вниз.

Ми з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ завмерли в куточку. Ми вже були там годину і встигли звикнути до темряви, нам було видно у відблисках вуличних ліхтарів обриси закоханої пари і навіть відблиск обручок на їхніх пальцях. Принаймні нам так здалося, і це було логічним, що вони одружені НЕ поміж собою, інакше їм не треба було б ошиватися по чужих брудних підвалах.

ЧОЛОВІК і ЖІНКА говорили такою мовою, якою не говорив ніхто в нашій комуналці; так не говорили наші вчителі. Це була якась просунута пара: вони перекидалися інтелектуальними жартами, порівнювали свою ситуацію з пригодами головних героїв французького фільма «Чоловік і жінка» і навіть між поцілунками наспівували мелодію з нього. Від них ішов запах гарних парфумів, вони мали (принаймні нам так здавалося) божественно красивий вигляд, коли світло вуличних ліхтарів відблискувало від снігу і додавало кіношності в те, що відбувалося.

ЧОЛОВІК і ЖІНКА довго насолоджувалися поцілунками, а потім почали похапцем розстібати один на одному одежу. В неї було довге пальто з великою шліцею ззаду. Чоловік підхопив її на руки, розвівши їй ноги і притиснувши спиною до стінки, шліца на пальті розійшлася, нагадуючи крила баклана, які почали плавно рухатися.

Нам із ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ було нестерпно стояти нерухомо, однак і тікати не було куди.

Пара деякий час намагалася облаштуватися зручніше. ЖІНКА була висока і, судячи з усього, важкувата, а ЧОЛОВІК, хоча й був високого зросту, проте не зовсім спортивним. Вона намацала виступ на стіні й обперлася правою рукою, щоб трохи перекинути свою вагу з ЧОЛОВІКА на стіну, і справа пішла жвавіше.

ЧОЛОВІК і ЖІНКА не займалися сексом, вони кохалися. Вони були одні в цілому світі, вони палали пристрастю одне до одного, і чужий, темний, сирий у павутинні київський підвал був для них наймилішим місцем у всесвіті.

ЧОЛОВІК і ЖІНКА майже одночасно глибоко і «з почуттям» зітхнули. Потім зітхнули з почуттям знову. І знову. І знову. Тепер голосніше і ще з більшим і глибшим почуттям.

Закінчивши кохатися, ЧОЛОВІК і ЖІНКА довго стояли, поклавши голови один одному на плече.

— Якби ж вони всі знали, чим займаються відомий кінокритик і не дуже відома театральна критикесса! — сказав ЧОЛОВІК і палко впився в губи ЖІНЦІ…

БАЛБЄС

Мої батьки — інженери-геологи — знову вирушили на роботу за кордон. Цього разу до Африки. Мені було п’ятнадцять, і моя ЛЮБАМАМОЧКА вирішила, що вони з батьком цілком можуть залишити мене на Вову — маминого племінника, який правдами і неправдами, а точніше, як тоді казали, «по блату» вступив на геологічний факультет університету. Вова був той іще балбєс, тому його на квартирі інакше й не називали.

БАЛБЄС приїхав із міста Муровані Курилівці, вчився на факультеті, на який взагалі не було конкурсу, і вважав, що непрестижному факультетові випала велика честь, що він там учиться, а тому безбожно прогулював заняття. Але що він робив добре, так це варив їсти. Моя тітка — мамина сестра — передавала нам щотижня автобусом натуральні сільські продукти, і я завжди мав смачний борщ, макарони з тушонкою або з домашнім сиром і цукром, смажену картоплю з цибулею, яєшню з домашніх яєць на салі.

БАЛБЄС діяв на мене не найкращим чином, оскільки його приклад безкарного прогулювання справляв на мене розбещуючий вплив.

Однак він зробив кардинальний переворот у моєму особистому житті. Він безтямно закохався в мою ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, яка на той час закінчувала школу, і врешті-решт відбив її у мене.

Їхній роман розвивався за таким алгоритмом.

Вересень. БАЛБЄС вступає на геологічний факультет і починає жити у нас.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ як справжня столична баришня ігнорує всі залицяння селюка БАЛБЄСА. Вона не вітається з ним, не розмовляє, не відповідає на його запитання, навіть не дивиться в його бік.

Жовтень. БАЛБЄС намацав ключик до її серця. Річ у тім, що ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ дуже любила поїсти. Від смаженої картопельки з сальцем із прожилками м’яса, з солоним огірочком вприкуску (а цю плебейську страву в домі ІРЕНИ та ІГАРЬОШІ ніколи не готували) вона просто дуріла. БАЛБЄС посилає мене до неї із запрошенням на вечерю.

Я ніколи не вірив, що ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ коли-небудь зможе закохатися в такого, як БАЛБЄС, тому із радістю виконав його доручення, і ми втрьох наминали смажену картоплю прямо зі сковорідки. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ могла за вечерю з’їсти півсковорідки картоплі й півлітрову баночку солоних огірочків.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ перестає ігнорувати БАЛБЄСА, вітається з ним і прощається, великодушно приймає запрошення на вечерю від нього особисто. Щоправда, їмо ми втрьох. При всій балбєсності БАЛБЄСА був він хлопцем незіпсованим і соромився лишатися з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ наодинці.

Листопад. «Льод тронувся». БАЛБЄС випендрюється в кулінарному мистецтві: він робить для ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ намисто з великих шкварок вперемішку з підсмаженою цибулею, майструє їй із солоних огірочків біжутерію — сережки і колечко, купує їй улюблене ситро для запивання, з консервованих помідорчиків виготовляє свинок, яких вилаштовує на зеленій клейонці столу.

У листопаді припинилися наші таємні зустрічі з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ. Власне, оте наше побачення, вмонтоване в побачення критика і критикеси, було останнім. Тепер вона знаходить будь-яку відмовку, аби не піти зі мною погуляти і позатискатися в темних київських підворітнях і старих темних київських під’їздах.

Грудень. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ допомагає БАЛБЄСУ готуватися до сесії: вона готує йому шпаргалки на заліки, старанно переписуючи з конспектів його однокурсників ключові фрази на маленькі папірчики. Вона робить йому контрольну з іспанської мови (ці знання вона привезла з латиноамериканського відрядження ІГАРЬОШІ).

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ всіляко демонструє БАЛБЄСУ, що він їй подобається, і чим більше вона йому натякає, що вже визріла, щоб із ним поцілуватися, тим більше він «гальмує». Адже, як я вже казав, був він хлопцем сором’язливим.

Цей роман розгортається у мене на очах, власне, без мене він не міг би й існувати. По-перше, я був причиною того, що ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ не змогла публічно продемонструвати свою затребуваність у коханні. По-друге, для БАЛБЄСА я був посередником — комунікатором і водночас Службою безпеки. Через мене БАЛБЄС заманював її до себе, а моя присутність завжди була гарантією того, що між ним і нею не відбувається нічого непристойного. ІРЕНА й ІГАРЬОША були спокійні за доньку.

Що я почував? З одного боку, полегшення від того, що нарешті наші стосунки з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ розірвалися, вони мене останнім часом дуже обтяжували, адже я мав якусь хворобливо-наркотичну залежність від підвально-під’їзних підліткових забав.

Для ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ моя присутність на зустрічах із БАЛБЄСОМ також була необхідною: вона демонструвала мені свою затребуваність як представниці жіночої статі. Можливо, вона попервах хотіла навіть викликати в мені ревнощі, однак це було недовго, бо, підкуплена прєлєстями кулінарних залицянь з боку БАЛБЄСА, моя подружка напрочуд легко відмовилася від прив’язаності до мене. Я ЧУДО-ЮДО-РИБІ-КИТ був уже непотрібен, а моя присутність на побаченнях усередині квартири забезпечувала їй алібі перед мамою і татом.

Усі три сторони були задоволені.

Однак через деякий час БАЛБЄС спровокував у мені любовний рецидив. Він, ділячись зі мною своїми еротичними фантазіями, відкрив красу ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, яка мені, через мою кондову совковість, раніше була недоступною.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ любила скидати капці й вмощуватися на нашій канапі.

Канапа була розкладена, вона сідала попід стінкою і їла, тримаючи тарілку на руках, а її пальчики на ногах задоволено рухалися. БАЛБЄС, мов зачарований, дивився на ті пальчики, а коли вона йшла геть, до третьої ночі зі мною ділився: «Ти бачив її пальчики на ногах? Ти бачив? Та це ж як маленькі рожеві чоловічки! Як гномики! Ти бачив — десять гномиків, які між собою перемовляються, спілкуються, вони всі такі веселі й балакучі! Це ж чудо, а не пальчики!»

БАЛБЄС — провінціал, селюк — став для мене, столичного хлопця, ще одним учителем поціновування жіночої краси. Він не бачив у ЧУДО-ЮДО-РИБІ-КИТ ні короткозорості, ні повноти… тобто він це бачив, однак для нього в цьому була своя естетика.

«Ти подивись на ці п’яточки! На ці рожеві подушечки!»

«Ти бачиш, яка в неї чиста шкіра? Ідеальна поверхня, немов якийсь небесний шліфувальник ідеально відполірував її!»

«Боже, як вона сміється! Я вкриваюся гусячою шкірою, коли чую її сміх! Це ж просто Ніагарський водопад!»

«Можна подумати, ти колись чув Ніагарський водопад», — роздратовано думав я. Ревнощі розпирали мої нутрощі. Але я нічого, нічого, нічого не міг удіяти!

Я став уважніше приглядатися до ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ і усвідомлювати, що вона мені подобається. Ні, я в неї закоханий! Ні, я її люблю! І нічого привабливішого в житті для мене не існує!

Зараз я сам мав би за честь прогулятися з нею під ручку по Хрещатику чи по тінистих доріжках Володимирської гірки, позатискатися в київських підворітнях, шукаючи таємних підвальчиків, як критик і критикеса, як ЧОЛОВІК і ЖІНКА. Я цього хотів, однак нині ця дорога була для мене закритою. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ гуляла з БАЛБЄСОМ. І зустрічав її зі школи він. І водив її в кіно він. Усе він. Усе він. Усе, що поза квартирою, відбувалося без мене.

Я ж підсовував їй у школі дурнуваті записочки з ідіотськими любовними віршиками, піджидав її під школою, коли БАЛБЄС був на парах, виривав у неї з рук портфель, бив пику тим, хто смів її дражнити, а вночі я мастурбував, уявляючи рожеві подушечки п’яточок і рожевих пальчикових гномиків.

ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ я дратував. Причому по-справжньому.

«Іди геть! — проганяла вона мене. — Ти для мене більше не існуєш!»

І я зрозумів, що таке нещасливе перше кохання.

РОМА

Майже одночасно з БАЛБЄСОМ у наш рай на ім’я КОМУНАЛЬНА КВАРТИРА навідався Змій-Спокусник на ім’я РОМА. Спокусивши мешканців раю різними сумнівними принадами, він призвів до позбавлення їх раю.

Але якщо бути відвертим, наша комунальна ідилія почала руйнуватися десь наприкінці сімдесятих. Ми всі стали краще жити, і нас уже обтяжувало спільножиття, спільнокухонність, спільнотуалетність і спільнованність.

Тобто скидати все на РОМУ, який практично розвалив нашу комунальну єдність, не можна, проте без нього ми ще довго і нудно спільножили б, хоча й без попереднього общинного ентузіазму.

Почалося все з того, що БАБШУРу забрав до себе син.

Ні, почалося з того, що БАБШУР і ЦИФЕРБЛАТИ постаріли і дуже «здали».

В кімнату БАБШУРИ в’їхав (за якимось дивним обміном) РОМА.

РОМА — це єдиний син ДОРАРОНОВНИ і ДЯДЬ-ОСІ, який, за офіційною версією ЦИФЕРБЛАТІВ, працював артдиректором ВІА «Пісняри», потім коком на круїзах, потім директором «Єлисейського» гастроному в Москві, потім начальником геолого-розвідувальної експедиції в Якутії на алмазних шахтах і, нарешті, кореспондентом ТАРС у Камбоджі. Час від часу ДОАБРАМОВНА і ДЯДЬ-ОСЯ отримували короткі листівки з повідомленням про його нове «призначення», і це ставало офіційним доказом того, що в їхнього Ромочки «всьо харашо». Але багатолітні спостереження за поведінкою ЦИФЕРБЛАТІВ і підслуховування уривків їхніх розмов наводили на думку, що насправді їхній Ромочка — це Остап Бендер, якого в будь-яку хвилину можуть «замести» органи.

Об’явився РОМА у Києві, в нашій комуналці, упавши як сніг на голову. Очевидно, він накоїв щось дуже серйозне, оскільки майже три місяці практично безвилазно відсиджувався в кімнаті ДОРАРОНОВНИ і ДЯДЬ-ОСІ, а у вересні таки виліз на світ божий і в один момент переконав БАБШУР та її сина, чия кімната була поруч із ЦИФЕРБЛАТАМИ, що їхній родині треба об’єднатися.

Це і стало першим відчутним больовим моментом в історії нашого спільножиття, талісманом і берегинею якого була БАБШУР. Вона мала ще багато чеснот і почесних посад: зокрема, була вона також ІНЬ квартирного гумору (ЯНЬ — це ДОРАРОНОВНА), творцем апетитних кухонних запахів, санепідемстанцією і головою педради.

Оселилася вона в нашій квартирі після «ущільнення» ІРЕНИНИХ прабабусі й прадідуся чи не першою, усе життя пропрацювала у Дмитрівській бані банщицею, тому пригоршнями розсипала усілякі пікантні розповіді про своїх клієнтів і клієнток.

Вона вибралася — і без неї стало порожньо. Ми не розуміли, чому таке, в принципі, дуже привабливе явище, як буржуазна революція, відбувається без БАБШУР. А потім зрозуміли, що вона була по суті уособленням старого радянського побуту і, здається, навіть не уявляла, як можна жити НЕ в комунальній квартирі. Хто зна’, як би на неї вплинули приватновласницькі ідеї РОМИ…

РОМА здійснив у житті нашого комунального мікросвіту справжню революцію. Він вніс у наше совкове існування шарм дрібної буржуазності.

Якщо ІРЕНА й ІГАРЬОША символізували молоді паростки дрібнобуржуазності (приблизно як різночинці в російській революції), то РОМА (як Володимир Ілліч Ленін) здійснив справжній переворот.

«Вийшовши з підпілля», а точніше — з «відсидки» в кімнатці батьків, цей розбитний молодий чоловік продемонстрував усім тим, хто населяв наш комунальний рай (тобто нам), що вони живуть НЕПРАВИЛЬНО, нудно і «без огонька»; він відкрив секрети безмежної привабливості приватної власності та безкінечні можливості зв’язків. Його головним талантом було вміння зводити між собою людей, які потребували один одного. І навіть коли це не приносило йому жодної вигоди, він не міг собі відмовити у задоволенні знайти потрібну людину для іншої хорошої людини. Словом, був нашим HR-диспетчером.

Наприклад, ДЯДЬ-ОСЯ і СЬОЖА. Здавалося б, ну що може бути між ними спільного? Практично нічого. Вони роками мешкали в одній комунальній квартирі, обмінюючись сухим «здрасьтє і до побачення». І лише HR-диспетчер РОМА відкрив їм очі, показавши, що насправді вони не можуть жити один без одного.

Дякуючи РОМІ, був створений потужний, досить прибутковий тандем.

Як я згадував раніше, ДЯДЬ-ОСЯ працював у бюро ритуальних послуг «Спи спокойно, товарищ», а СЬОЖА — у фотоательє «Черемшина». РОМА вніс у нудне життя обох оживляж: запропонував фотографувати похорони. Спочатку ніхто не вірив, що хтось може погодитись фіксувати на фотоплівку себе в жалобі й мерця в труні, та ще й зберігати ці фото в сімейному альбомі. Однак піар-агентство «ЦИФЕРБЛАТ» розробило концепцію, яку в потрібний момент (коли безутішні родичі покійника були на межі непритомності) впарювали.

Концепція полягала в тому, що життя людини, як і все в цьому світі, має свій початок, кульмінацію і кінець. А коли було винайдене мистецтво фотографування, люди чомусь стали фіксувати лише початок і кульмінацію життя, ігноруючи кінець, який є не менш важливим, а може, навіть важливішим моментом в історії особистості. «Крім того, — від себе додавав ДЯДЬ-ОСЯ, неначе виймаючи козир із рукава, — завдяки фото ви матимете можливість побачити те, що пройшло крізь вашу увагу, коли ви побивалися на похороні близької людини, наприклад, справжню суть людей, які вас оточують. Ви на власні очі побачите, хто дійсно сумував, а хто прийшов поїсти на поминках. А фотограф зафіксує все». Спрацьовувало.

Якщо навіть хтось і сумнівався, чи варто робити фото на похоронах, то авторитетне ДЯДЬ-ОСИНЕ «Так роблять усі» доконувало їх у момент, коли ще не встигали оговтатися. А якщо згодом люди й передумували, було вже пізно: гроші проплачені, а фотографії (досить макабричні, варто визнати) зберігалися в бюро ритуальних послуг. Тож найбільше, що могли втратити ДЯДЬ-ОСЯ і СЬОЖА, — це 300 кв. см площі для конвертика на поличці.

Я досі дивуюся, як РОМІ вдавалося виявляти свої дрібнобуржуазні нахили в епоху брежнєвського застою. Це був час дефіциту, коли все не куплялося, а діставалося, і РОМА був просто богом-здобувачем, хоча позаочі його називали спекулянтом і фарцовщиком. Ніхто не знав, де він працював, та й чи взагалі працював, зате на власні очі бачили, як до нього в квартиру якісь дивні особи вносили і виносили ящики з помаранчами, мандаринами і навіть бананами, доставляли в плетених авоськах палки дефіцитної сирокопченої і сиров’яленої ковбаси, рулони тканини, дуже подібної до джинсової, з якої СЬОЖА шив джинси, а РОМА з БАЛБЄСОМ виварювали їх на кухні і робили «варьонки». За незручності він пообіцяв «забабахати» для всієї комунальної квартири ульотний «Новий рік з крабами».

РОМА був настільки підприємливим, що ніхто навіть не звернув уваги, коли він став регулярно кудись відвозити і привозити ІРЕНУ. Ще якийсь ґешефт, — припускали всі. Однак через кілька місяців у Ірени з’явився м’ячик замість живота, який помічали всі, крім ІГАРЬОШІ.

ДОРАРОНОВНА, по-діловому обговорюючи цей м’ячик із ДЯДЬ-ОСЕЮ, сказала, що вона від першої хвилини, як тільки РОМА ввійшов у їхню квартиру, це передбачала. Річ у тім, що їхній синок ввалився тоді в своїй загранишній дублянці зі снігом на чорних кучерях, а в цей час із ванни вийшла ІРЕНА в рожевому загранишному халаті, пахнучи чимось солодким і загранишним.

«І шо?» — не зрозумів ДЯДЬ-ОСЯ, до чого це веде ДОРАРОНОВНА.

«Шо-шо? — обурилася та. — МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ! Між ними проскочив МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ!»

Як показала історія, на відміну від ІГАРЬОШІ, РОМА на МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ не зупинився.

З ІГАРЬОШЕЮ РОМУ, з одного боку, пов’язувало найбільше (якщо ми маємо на увазі ІРЕНУ) і, разом із тим, найменше (якщо брати до уваги ґешефт). Однак навіть тут РОМА зробив законному чоловікові своєї коханки неоціненну послугу, звівши його з ДеВеО (дуже впливовою особою), щоправда, під час прийому в нашій комунальній квартирі сталася одна халепа. Однак про неї я розповім пізніше.

НОВИЙ 1979 РІК

На новий 1979 рік РОМА дійсно забабахав ульотне свято «з крабами». Ця подія обіймає в моїх спогадах невідповідно велику шухлядку, більше того, незважаючи на те, що ми святкували три доби (в той рік Київ замело, а стовпчик термометра піднявся до рекордної 30-градусної позначки), в моїй пам’яті той Новий рік має обсяг багатьох ґіґабайт.

Мені було 16, а ЧУДО-ЮДО-РИБІ-КИТ, відповідно, 17 років. Це була епоха, яку проголосили розвинутим соціалізмом, але в 1979-му навіть такі переконані й запеклі комуністи, як мій батько, вже зневірилися в приході комунізму в найближчому майбутньому, проте за інерцією готові були покласти за нього якщо не своє життя, то здоров’я точно. Що ж до не дуже ідейних громадян СРСР, таких як ЦИФЕРБЛАТИ, СЬОЖА, ІРЕНА та ІГАРЬОША, то вони з різних причин завжди скептично ставилися до радянської влади.

До Нового року готувалися з великим ентузіазмом. Якщо точніше, то готувався РОМА, а решта мешканців нашої комунальної квартири лише спостерігали за магічною появою в кухні ящиків зі «Столичною», «Совєтським шампанським» — сухим, напівсухим, напівсолодким і мускатним, — великих круглих консервних банок з оселедцями, скляних півлітрових баночок із зеленим горошком і майонезу для салата «Олів’є», а також мандарин, болгарського лечо «Глобус», персикового конфітюра, і, наостанок, — чого із завмиранням чекала вся квартира, — обіцяних крабів.

Стіл почали накривати ДОРАРОНОВНА, ІРЕНА і БАЛБЄС ще тридцятого числа. ІГАРЬОША з СЬОЖЕЮ були відповідальні за новорічну ялинку — ялинкові прикраси, електричні лампочки, дощик та всілякі інші брязкітки. Їм це було до душі, тому взялися за цю справу дружно, я б навіть сказав, аж надто дружно. Напередодні ІГАРЬОША з СЬОЖЕЮ довго обговорювали «культурну програму» на свято і запропонували зробити карнавал. Народ не заперечував, тож СЬОЖА розклав великого дубового стола для крою, сів за швейну машинку і почав дизайнувати із запасів «кловунських» матерій, клаптиків, блискіток і дощика карнавальні костюми. ІГАРЬОША, в якого, за словами ІРЕНИ, руки росли зі сраки, надихав СЬОЖУ божевільними ідеями і грою на гітарі.

Тридцять першого числа усі мешканці нашої комунальної квартири посідали о дев’ятій годині вечора за стіл і традиційно стали дивитися «3 легким паром», паралельно проводжаючи старий новий рік. Алкоголь лився рікою, а їжа йшла нескінченним конвеєром.

Тут якось непомітно настала дванадцята година ночі, й ми почали чемно слухати виступ Леоніда Ілліча. Всі були настільки п’яні, що коли РОМА почав карикатурити виступ генерального секретаря, ніхто не опустив сором’язливо очей донизу, всі сміялися до сліз.

Пробили куранти, і ми вискочили на СЬОЖИН добряче засніжений балкон розпивати шампанське. Всі стали обніматися і цілуватися. І тут я, як найбільш тверезий з усієї компанії, помітив, що поцілунки розподілялися не зовсім пропорційно: РОМА цілувався з ІРЕНОЮ, СЬОЖА цілувався з ІГАРЬОШЕЮ. Я подивився в бік БАЛБЄСА і ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ — вони трималися за руки і по-дитячому розгойдували ними. ДЯДЬ-ОСЯ і ДОРАРОНОВНА цнотливо чмокали один одного в пухкенькі губки.

РОМА запропонував промчати з вітерцем на його новеньких «Жигулятах», однак, подивившись униз із балкону, всі побачили, що снігу намело аж до половини першого поверху, тому пропозиція відпала. Усі заскочили до квартири, і РОМА урочисто проголосив: «Краби камчатскіє подано!» Їжа у шлунку вже не поміщалася, але всі накинулися на делікатес, бо знали: більше такого шансу не буде. Почався новорічний «Голубий вогник», народ присунув стіл до стіни і почав танцювати. Усі аж лускали від задоволення і щастя. Один я був самотнім і нещасним і картав себе за те, що віддав ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ БАЛБЄСОВІ.

Потім, не пам’ятаю о котрій годині, СЬОЖА з ІГАРЬОШЕЮ згадали про карнавальні костюми. Це всіх дуже звеселило. Умить РОМА став Аладіном, для ІРЕНИ було заготовлено костюм Сніжинки з білою пачкою, однак вона, зі своїм м’ячиком замість живота, в нього не влізла, тому він припав СЬОЖІ, який обміняв його на костюм інопланетянина. ІГАРЬОША був Містером Іксом, а ДОРАРОНОВНА і ДЯДЬ-ОСЯ були ДОРАРОНОВНОЮ і ДЯДЬ-ОСЕЮ, БАЛБЄС був у костюмі пірата Капітана Кука, а ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ стала циганкою з «Бременських музикантів». Лише мені дістався найтупіший карнавальний образ — Зайчика.

Я знову відчув самотність, проте нікому не було до неї діла.

Я налив собі шампанського. Ніхто не звернув на це уваги. Налив собі вдруге — знову ніхто не зреагував.

Прокинувся я на кухні. Сірів ранок, нікого не було. Я пройшовся хитаючись по квартирі — усюди був страшний кавардак, двері до всіх кімнат були відчинені навстіж.

У моїй кімнаті на розкладеному дивані спали в карнавальному одязі Циганка і Капітан Кук.

Я пішов досліджувати квартиру далі: в БАБШУРИНІЙ кімнаті спали, обійнявшись, в одному ліжку Аладін з Інопланетянкою. Я зайшов до кімнати ІРЕНИ-ІГАРЬОШІ. Вона була порожня.

Виходячи, я зіткнувся в коридорі з СЬОЖЕЮ, який ішов до туалету.

— Чого тобі? — буркнув він зовсім не для того, щоб почути мою відповідь.

Я заглянув до СЬОЖИ, побачив у ліжку ІГАРЬОШУ і впізнав: це була СЬОЖИНА модель з фотографій, які він видавав мені за ІРЕНИНІ.

Тим часом встали ДОРАРОНОВНА і ДЯДЬ-ОСЯ і стали розгрібати завали на кухні. Я до них приєднався. ДЯДЬ-ОСЯ у ДОРАРОНОВНОМУ фартушку мив посуд.

— Піду провітрюся, — сказав я.

— Ти куди? — спитала ДОРАРОНОВНА. — Не бачиш, яка там хуртовина?.

Я її не послухав. Я почувався нещасним і самотнім. «Нехай хуртовина! Нехай мене замете! Ніхто цього навіть не помітить! Мене ніхто не чекає! Я нікому не потрібен! Навіть ЧУДО-ЮДО-РИБІ-КИТ! Нехай я зникну безвісти!»

Одягся, спустився сходами вниз, однак не зміг відкрити вхідні двері: вони були завалені снігом. Я понуро повернувся назад. План зникнути безвісти провалився.

В обід народ почав прокидатися. Вилазячи зі своїх конур, усі відчували незручність від ситуації, що склалася минулої ночі, коли все, що відбувалося в цій квартирі таємно, стало публічним: РОМА любить ІРЕНУ, ІРЕНА вже на сьомому місяці від РОМИ, ІГАРЬОША нарешті помітив вагітність дружини, і вона його не так шокувала, як його справжня потаємна суть. СЬОЖА, судячи з фотографій кількарічної давнини, які мені випало побачити, давно вже знав про свою потаємну суть, однак ІГАРЬОШИН шок шокував і його. ІРЕНА й ІГАРЬОША враз забули про пильнування ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, однак вона ще не провалилася у провалля зіпсутості, дякуючи БАЛБЄСУ, який не наважився її зачепити, хоча крок до цього був зроблений. Над усією цією содомом-і-гоморрою стояли два квартирні титани — ДОРАРОНОВНА і ДЯДЬ-ОСЯ. Вони дивилися на все це незворушно, як з погляду вічності. І я, як Одіссей, лавірував поміж цими уламками колишніх дружніх, сімейних і сусідських стосунків у комунальній квартирі на маленькому хиткому човнику свого персонального «нещастя»…

Так і минула безслідно моє перше кохання, найбільшим досягненням якого було МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ…

Частина друга НА МАНСАРДІ

Я, чесно кажучи, змирився з думкою, що більше ніколи не зустріну ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, а натомість спостерігатиму за її двійником у краєчку вікна в будинку навпроти. Вонаявлятиметься мені в нічній сорочці або розтягненій футболці. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ-двійник живе з літньою здитинілою матір’ю і старим котом.

Я, власне, не стільки змирився, скільки мені було байдуже. Взагалі, мені стало ВСЕ байдуже, або, як я кажу, коли вип’ю, — пофіг. Очевидно, в мене розвився чоловічий клімакс.

Я ще деякий час за інерцією запрошував до себе тьоток, але з ними завжди була морока. Під час близькості то в одного, то в другої виникала підозра на гіпертонічний криз, тож ми, перервавши сумнівне задоволення, як два придурки, міряли одне одному тиск. То доводилося годину прилаштовуватися одне до одного, шукаючи зручної для обидвох пози, бо в одної розбухло коліно від артрозу, а в іншого схопив радикуліт. А доки відбувалось складання тілесного пазлу, допінг (алкоголь) і піонерський запал зникали, і ми, протверезівши, сиділи на ліжку, дивлячись одне на одного виряченими очима на пожмаканих обличчях, де було написано: «Радічіво?!!!» (тобто заради чого ці муки?).

Однак ми не здавалися: ми швиденько вдягалися і йшли в хороший ресторан, щоб вдало завершити наше побачення. Розходилися задоволені, кожна сторона не була посоромлена і компенсувала одні фізіологічні радощі (секс) — іншими фізіологічними радощами (їжа+алкоголь). Крім того, з тіточками завжди було про що поговорити, бо їх я вибирав зі свого кола.

Молоді дівчата в моїй мансарді також періодично з’являлися і зникали. Однак навіщо потрібен свіжій квіточці пияк із нерозкрученим ім’ям? Лише для того, щоб укорінитися в його київській квартирі в центрі Києва в елітному будинку — або через одруження (і тоді чекати, коли я помру від білої гарячки), або через опіку (коли я впаду в старечий маразм). А я не знав, навіщо мені потрібні були ці наївно-хитрі дівчатка. Хіба що для чергового самоствердження, що я ще «нічогенький», якщо постараюся.

Тож, аби заполучити дівчаток, доводилося прикидатися дурником до сексу («Мені здається, я зміг би прожити з тобою решту свого життя»), і раптово «прозрівати» після сексу («Я для тебе занадто старий, я тебе не вартую!»). І доки дівчаточка белькотіли з різним рівнем театральної майстерності: «Вартуєш, вартуєш… тобто ти ще не старий… тобто вік не має значення…» — я гордовито стріпував своєю все ще густою, але посивілою чуприною і пускав сльозу гіркого розчарування.

Тоді милі дівчаточка починали мене жаліти, і в 50 % це було щиро. Після того вони втрачали надію вкорінитися в 80-метровій мансарді в центрі Києва з виглядом на Володимирський собор і вирішували не витрачати на мене свій дорогоцінний час.

Ні, я не був таким уже циніком. У ліжку я робив усе «по книжці», щоб дівчинка з приємністю згадувала своє перебування на богемній київській мансарді й ностальгійно розповідала онучці, як вона провела день або ніч з одним самотнім фотохудожником…

Крім того, кожна йшла від мене з фотороботою, яку я дарував зі словами: «Коли я помру, вона коштуватиме шалені гроші!»

Дівчатка, як правило, вірили, бо зазвичай не слідкували за рейтингами сучасних фотохудожників.

Щоразу після інтиму чи то з тіточкою, чи то з дівчинкою я приймав вольове рішення штучно не продовжувати відведений мені термін фізичних любовних утіх, адже я вже не сприймав жінок як об’єкти задоволення.

Я думав: оце найкращий час, щоб стати феміністом. Я вже не бачу в жінках привабливості, таємничості, ніжності, не відчуваю до них сексуального потягу, не приглядаюся до них, не роздивляюся їх, не чіпляюся до них, не фліртую з ними — тобто не займаюся тим, що трактується феміністками як сексистська поведінка, а просто тупо сприймаю їх, як подібних до себе істот.

Отож, перебуваючи в стані, який можна охарактеризувати, як «середній рід», я несподівано зустрів ЇЇ — ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ. Це сталося в Оперному театрі. Навіть не розумію, як мене туди занесло. Ага, я запросив одну мадемуазельку в театр, а вона не прийшла. Навіщо ж пропадати двом квиткам, якщо можна використати хоч один?

Я сидів у ложі бельетаж, а ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ — «піді мною» в партері. Видно було, що, на відміну від мене, вона прийшла сюди не випадково. Вона ходить сюди регулярно. І не дивно. Вона з дитинства була меломанкою. Якщо не грала на фортепіано, то крутила платівки, вправляючись в оперному співі. От і зараз ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ уважно слухала музику, подібно до того, як коректор вичитує текст, і реагувала на фальшиві нотки, морщачи свого носика.

По обидва боки від неї сиділо двоє чоловіків. Один — старший, лисуватий, із черевцем. Військовий у відставці? Другий — моложавий, із довгим, ретельно укладеним волоссям. Митець? ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ час від часу нахилялася то до одного, то до іншого з коментарями з приводу вистави. Колишній військовий відверто позіхав. Митець виявляв щирий інтерес до того, що відбувалося на сцені. І тому до нього ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ зверталася частіше.

Я не міг зрозуміти, «ху із ху» в цій трійці. Колишній військовий видавався значно старшим за ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, і він якось краще пасував на роль її законного чоловіка. Хто ж тоді митець? Він був замолодим, щоб вважатися її чоловіком, і застарим, щоб вважатися її сином. Може, брат? Здається, у ІРЕНИ й РОМИ народився хлопчик.

В антракті я вискочив, щоб піймати їх. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, як і колись, носила окуляри з товстими скельцями, однак тепер — у дуже модній оправі. Вона мене не впізнала. А може, просто не намагалася впізнати. Вона взагалі людей не роздивлялась. Їй було абсолютно пофіг. Вона проходжувалася з обома чоловіками під ручку, і ця ПТІЦА-ТРОЙКА лавірувала серед натовпу меломанів і псевдомеломанів у досить вузькому, як для них, фойє, навіть не намагаючись перетворитися на «птіцу-двойку з додатком».

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, як і колись, була повненькою, однак, здається, не більше, ніж у юності. Тож для її віку це було нормально. Її повнота була не відразливою, а апетитною. Це я оцінив як фотохудожник. Маючи далеко не французьку фігуру, вона була все-таки НЕ тьоткою.

У першому антракті я ПТІЦУ-ТРОЙКУ не зачепив. Усю другу дію я не міг сконцентруватися на виставі. Я продумував план вторгнення в життя ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ.

У другому антракті я їх знайшов у буфеті. Вони пили шампанське (в основному ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ) і заїдали бутербродами з червоною рибою. Я причалив до їхнього столика.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ відразу ж мене впізнала.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ мені зраділа. І це було щиро.

Решта двоє з ПТІЦИ-ТРОЙКИ не виявляли ознак ревнощів.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ їх представила. Колишній військовий і справді колись був військовим, ПОЛКОВНИК у відставці.

— Пьотр, — представився він.

Митець виявився також митцем, а саме ВІОЛОНЧЕЛІСТОМ.

— Сашко, — представився він.

Як з’ясувалося, це двоє її чоловіків. Другий і третій. Не колишній і нинішній, а другий і третій. Перший, за кого вона вийшла заміж, був БАЛБЄС. Ось він був колишній.

— Ми живемо разом, — сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ таким тоном, неначе жити з двома чоловіками одночасно — це була найзвичайнісінька річ.

«Ну що ж, — подумав я, — вся в мамочку».

Я потис руки обом чоловікам. Рука ПОЛКОВНИКА була подушечковидною, а ВІОЛОНЧЕЛІСТА — кістлявою.

Пролунав третій дзвоник — час іти на третю дію.

Вона витягла зі своєї сумочки візитівку і дала мені.

Дуже мило.

Я прийшов додому тре романтік, тобто в дуже романтичному настрої.

Було кумедно, приємно, спокійно й інтригуюче водночас.

Я відкоркував пляшку вина і став вертіти в руках візитівку.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ — головний редактор журналу класичної музики, заслужений діяч мистецтв. (Ха!). Є імейл. Телефону на візитівці не було.

Я проґуґлив її. Кандидат мистецтвознавства. Автор книг з історії української та світової опери.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ має двох дочок від першого та другого шлюбів, тобто від БАЛБЄСА і ПОЛКОВНИКА.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, як я тебе пропустив! Скільки пройшло через мене дівчаток, дівчат, жінок, жіночок, повій, тьоток, тітоньок, баб, молодичок, профурсеток, мотрон! І лише тебе не було в моїх обіймах!

Я написав ЧУДО-ЮДО-РИБІ-КИТ імейл на кшталт «Класно було тебе побачити!»

І відразу ж отримав відповідь —;)

Знайшов її на фейсбуці. Попросився в друзі.

Додала.

Написав у месенджері: «Запрошую на каву. Заодно побачиш, що сталося з нашою комунальною квартирою».

Вона написала: «ОК. Я у середу вільна».

«У середу вільна! У середу вільна!» — гарячково думав я, відкорковуючи другу пляшку і шукаючи у хлібниці хоч якийсь сухарик.

Що може запропонувати заслуженому діячеві мистецтв і голові полігамного сімейства підстаркуватий самотній фотохудожник із невідомим ім’ям?

Це питання на засипку.

Отже, середа.

Отже, середа… Середа…

Що їй запропонувати? Сподіваюся, вона не думає, що я… Що ми будемо займатися коханням. Я вже не здатен на такий героїзм. Та й не хочу зіпсувати свій настрій а-ля тре романтік.

Та ні, вона про таке не подумає… На фіга їй пияк (у мене все написано на пиці), коли вона має для любовних утіх мінімум одного, а то й двох чоловіків, які живуть в одному з нею просторі!

І навіщо я їй пообіцяв відвідати нашу колишню комунальну квартиру, розташовану двома поверхами нижче від моєї мансарди? Тепер у ній живе ЖЛОБ. Багатий ЖЛОБ. Навряд чи він нас упустить до себе. Він мене терпіти не може. Але спробувати можна.

Покажу їй свої фотороботи.

Пригощу кавою.

Або хорошим вином…

Середа настала.

Я купив хорошу каву і хороше вино.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ також принесла каву і вино.

Ми почали з її вина. Моя сирна тарілка з художнім обрамленням горіхами, фруктами і медом виявилася доречною.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ розповіла мені, що сталося після того, як я виїхав учитися до Харкова. ІРЕНА з РОМОЮ разом із ЦИФЕРБЛАТАМИ звалили в Штати. Освоївшись на місці, вони тягнули за собою ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, однак та відмовилася: емігрувати треба в молодості. Краще вдома бути на перших ролях і з меншою зарплатою, ніж не вдома на третіх ролях із великою платнею.

ІГАРЬОША вже на пенсії. Живе з СЬОЖЕЮ на дачі під Києвом. Здають ІГАРЬОШИНУ і СЬОЖИНУ квартири. Поденно. Так, це не зовсім морально, зате більш прибутково. ІГАРЬОШИНА квартира за заповітом перейде старшій доньці ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, але та не поспішає виїжджати з кваритири ПТІЦИ-ТРОЙКИ: хто ж тоді нянчитиме, годуватиме, виховуватиме її синочка, якого вона народила в свої неповні сімнадцять років?

Сама ж ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, вискочивши заміж за БАЛБЄСА, народила йому доньку, однак, протинявшись із ним по гуртожитках і найманих квартирах, сказала собі: «Це не моє». Вона так само легко і безболісно розлучилася, як і одружилася, і згодом вийшла (тепер уже вийшла, а не вискочила) заміж за ПОЛКОВНИКА, який створив їй стабільне, ситне, комфортне життя. З ним вони зробили другу доньку. Зараз вона студентка, також живе з ними.

Поява ВІОЛОНЧЕЛІСТА в їхньому житті була пов’язана з тим, що вони надали йому «тимчасовий політичний притулок», коли КОЛОРАТУРНЕ СОПРАНО (його законна дружина) вигнало його з дому.

«Тимчасовий політичний притулок» якось непомітно перетворився на «постійний політичний притулок», потім на «постійний полюбовний притулок», а потім на «постійне місце проживання».

Річ у тім, що в особі ВІОЛОНЧЕЛІСТА ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ і ПОЛКОВНИК нарешті отримали для себе ідеальну кухарку.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ змалку не любила готувати їсти, у ПОЛКОВНИКА — руки з рожевими подушечками, тому під час їхнього подружнього життя доводилося постійно наймати кухарок. Але ніхто не приживався більш, як на півроку. То вона пересолювала, то пересмажувала, то крала продукти, то залишала волосину в їжі, то облизувала ложку, якою перемішувала салат.

ВІОЛОНЧЕЛІСТ любив готувати їсти. І був акуратистом.

Крім того, ВІОЛОНЧЕЛІСТ прив’язався до їхніх дочок. Він узагалі любив дітей. Наприклад, синочок КОЛОРАТУРНОГО СОПРАНО обожнював вітчима, тож проводив у квартирі ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ більше часу, ніж у своєї мами. ВІОЛОНЧЕЛІСТ підготував старшу доньку ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ до іспитів у музичну академію, щоправда, вона туди не пішла і на зло всім стала аудитором. Молодшій доньці ВІОЛОНЧЕЛІСТ купував ліцензійні диски з її улюбленою музикою, а свого пасинка вчив грати на піаніно.

Так він і прижився. ВІОЛОНЧЕЛІСТ-приживалка.

Пізніше він оформив офіційне розлучення з КОЛОРАТУРНИМ СОПРАНО і отримав свою частку нерухомості, завдяки якій ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ і ПОЛКОВНИК «апгрейдили» свої житлові умови. А щоб це здійснити, спершу потрібно було ЧУДО-ЮДО-РИБІ-КИТ розлучитися з ПОЛКОВНИКОМ і взяти шлюб із ВІОЛОНЧЕЛІСТОМ.

І вони, й оком не моргнувши, це зробили. Неначе це було найзвичайнісінькою річчю у світі.

Ставлення ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ до життя вражало. Її абсолютно не обходила громадська думка. Вона жила, як їй було комфортно.

Я не розповідав про своє життя. Воно видавалось нудним, нікчемним і розхристаним. Тому я лише слухав.

Відкоркував другу пляшку — мою.

Сир закінчився. Я сказав, що вибіжу в супермаркет за закускою. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ кивнула.

Коли я прибіг назад, вона спала на моєму диванчику, закутавшись у плед.

Я чекав, коли вона прокинеться.

Почав роздивлятися її впритул і побачив, що вона все-таки постаріла. Однак постаріла красиво. Це велике мистецтво — старіти красиво.

Ми постаріли разом. І в цьому була гармонія.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ прокинулась і сказала, що давно так солодко не спала. Її задовбала комунальна квартира, яку вона сама собі й створила. У неї немає кутка, в який вона могла б забитися і побути наодинці.

Я сказав, що вона може приходити до мене на мою мансарду в будь-яку пору дня і ночі й спати на цьому диванчику. «І можеш бути впевненою: тут ти будеш абсолютно одна».

Фраза «І можеш бути впевненою: тут ти будеш абсолютно одна» визначила увесь хід наших подальших стосунків.

Почалося з того, що ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ приходила до мене просто поспати. Я в цей час ішов на прогулянку. Спершу вона спала в одязі на диванчику, а потім зрозуміла, що у ліжку зручніше. Але для цього їй потрібно було роздягатися. Вона принесла піжаму. З цієї смугастої жовто-фіолетової піжами почалася окупація ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ моєї мансарди.

Вона приходила спати або під час «сієсти» — обідньої перерви в будень, або ж у вихідні, набрехавши своїм, що йде на «діжурний» концерт, щоб «написати для свого журналу рецуху».

Часом я повертався раніше і варив їй каву. Якщо це був будень, вона швидко її випивала і, навіть не подякувавши, бігла на роботу.

Якщо це був вихідний, вона дозволяла собі затриматися: просто сиділа на дивані, закутавшись у плед, і дивилася, як я працюю зі своїми фотками.

Я старався.

Була субота, і ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ нікуди не поспішала. Вона дивилася, як я працюю за монітором комп’ютера, «витягуючи фотографії», і розповідала про себе.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ «розміняла п’ятдесятку» і, подібно до інших розумних істот типу homo sapiens, стала думати, у чому сенс її життя. Роздуми переконували в тому, що життя її склалося. В принципі.

Вона тричі виходила заміж, узявши від кожного чоловіка все, що їй на той період було потрібно. Більше того, з двома останніми чоловіками живе в щасливій полігамномії.

Шлюб з одним із чоловіків був би для неї невдалим, а от шлюб «два в одному» став ідеальним.

Ну, наприклад, ПОЛКОВНИК. Якби вона тільки з одним ним жила, то постійно псувала б собі нерви, дратуючись від того, що він регулярно забуває вимикати за собою світло в ванні й поправляти ручку від унітазу, щоб не текла вода; що він залишає брудний посуд у тих кімнатах, де їсть; що він забуває виконати прості побутові прохання (перенеси прасувальну дошку, вимкни каструльку через півгодини), а до завдань середньої побутової складності взагалі не має елементарної кебети. І тоді вона, не дай Боже, принизилася б того, щоб у побутових сварках називати його «старим склеротиком» чи «руки зі сраки». А так за ПОЛКОВНИКОМ ходить по п’ятах ВІОЛОНЧЕЛІСТ, вимикає за ним світло, прибирає брудний посуд і ставить його у посудомийну машину, ще й протирає місце, де чашка залишила осоружний кружечок. Лєпота!

Чи жила б вона зі своїм ВІОЛОНЧЕЛІСТОМ, а той, як людина творча, як людина вільна, не піддається муштрі. Тому будь-які намагання диригента зробити йому зауваження той сприймає, як насильство і особисту образу, як результат, будучи унікальним віолончелістом, ніколи не буває першою віолончеллю в оркестрі. Через свій нестерпний характер він часто «хряскає дверима», а знайти роботу віолончелістові в Києві не так уже й легко, тому часто опиняється «на вільних хлібах», і це ще м’яко кажучи, бо насправді він опиняється «без хліба» взагалі. І це перетворилося б на муку для неї, ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, і вона, не дай Боже, принизилася б до того, щоб у запалі побутової сварки назвати його нікчемою. А так, ПОЛКОВНИК справно приносить щомісяця полковницьку пенсію, і кризи як такої в сім’ї не буває. Красота!

Чи ще. ПОЛКОВНИК — нормальний дядько, недурний, але без особливого інтелектуального бекграунду, без польоту фантазії. Походячи з села, він пропустив дуже важливий — початковий етап свого інтелектуального й естетичного виховання. Далі була радянська військова вища освіта, яка не прикрасила «клумбу» провінціала нехай фіктивними, проте хоч якимись квітами інтелігентності й освіченості. Він не читав книг, не любив класичної музики, не розбирався у мистецтві. Це час від часу діставало ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, яка отримала дуже пристойну освіту, мала добру консерваторську школу і шанувала хороший смак у мистецтві. От оця ПОЛКОВНИЦЬКА культурна провінційність викликала в неї — ні, не огиду, а якесь збридження, подібно до того, як бачиш чуже волосся на своїй ванні. І вона, живучи з ним одним, могла б, не дай Боже, зопалу назвати його провінціалом-недоучкою. Але навіщо принижувати людину? Цим вона принизила б себе. А так, маючи у домі віртуоза ВІОЛЕНЧЕЛІСТА, вона завжди могла поговорити на рівних про новий запис контр-тенора Жарускі чи про новий роман Євгенія Водолазкіна, поговорити на рівних, із задоволенням. Кайф!

Чи інший приклад. Харизматична натура ВІОЛОНЧЕЛІСТА, його емоційна (слава Богу, переважно позитивна) нестриманість чергувалась із періодами глибокої депресії, під час якої він поширював навколо себе ауру поганого настрою. І це могло б вивести ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ із себе, оскільки вона й без того була схильна до депресій. Тому в запалі побутової сварки вона, не дай Боже, могла б назвати його лузером. А так — поряд був стабільний, впевнено-сірий, пересічно-посередній ПОЛКОВНИК, який завжди в непевних ситуаціях на кшталт «бути чи не бути» казав: «Не треба кип’ятитися». І хмари над ПТІЦЕЙ-ТРОЙКОЙ танули самі по собі.

Словом, ЧУДО-ЮДО-РИБІ-КИТ не можна було нарікати на своє сімейне життя. Воно склалося.

— А з ким із них ти спиш? — поставив я питання, від якого мене розпирала цікавість.

— Ні з ким, — флегматично відповіла ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.

За своє життя вона мала з десяток чоловіків, і вони її не переконали в тому, що секс вартий особливої уваги.

У її сімейних стосунках інтимна сфера асоціювалася з постійними турботами ПОЛКОВНИКА про свою простату: антибіотики після кожного зближення, постійні пошуки ідеального уролога, довгі курси ректомасажів, купа таблеток на приліжковій тумбочці типу простатилен і т. д. і т. п. — це вводило її в стан глибокого ступору після чергової порції обережного, нетривалого, сірого середньостатистичного сексу.

Коли в їхній сім’ї з’явився ВІОЛОНЧЕЛІСТ, спершу на правах друга сім’ї, потім на правах приживалки та гувернера і врешті-решт, на правах законного її чоловіка, то ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, уже з почуттям глибокої алергії до сімейного сексу і огиди до коротких партизанських вилазок у позасімейні сексуальні пригоди, не претендувала на володіння інтимною сферою свого нового чоловіка.

І якби її спитали, чи був у них з ВІОЛОНЧЕЛІСТОМ секс, вона навіть не змогла б сказати чогось «виразного», тому що ті зближення були такими ж «невиразними», як і саме це слово.

Річ у тім, що при всіх недоліках ВІОЛОНЧЕЛІСТА, він був справжнім митцем, тому найкращим сексом для нього була тільки музика. А подружні обов’язки ніяк не могли його «розпалити».

Тому коли ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ слухала запальні сповіді своїх колежанок, а потім підлеглих по журналу «Україна класична» про любовні походеньки, вона дивилася на них з якоюсь чи то жалістю, чи то співчуттям, мовляв: «Це ж треба! Людям нема чого робити!»

Ось сидить перед нею тридцяти-, сорока- або п’ятдесятирічна тьотка, така сама, як вона, з двома доньками, так само, як і вона, з подушечками на животі й на стегнах, і з таким самим подвійним підборіддям, з якого треба час від часу висмикувати волосинку, що вперто виростає на одному й тому самому місці. І оця начебто така сама жінка, як вона, така сама кандидатка мистецтвознавства розповідає їй про життя приматів у клітці зоопарку. Тобто насправді мова йде про неї саму і про її боротьбу за чоловіка альфа-самця, якого атакують подібні до неї самки. Чи ще гірше: вона ділиться своїми материнськими інстинктами, які опановують нею, коли жаліє бета-самця, якого принизив альфа-самець.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ розповідала це все спокійно, без надриву, в притаманній тільки їй флегматичній манері, сидячи на даху сусіднього будинку, де я розбив власну терасу. При цьому вона попивала шампанське і гойдалася, по-дитячому махаючи ніжками, в кріслі-гойдалці.

Як же мені пощастило, думалось мені, що я зустрів її саме зараз, а не колись, коли в ній нуртували пристрасті. А чи нуртували взагалі?

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ припинила гойдатися і підсунула під ноги пуфик. Я з цікавістю розглядав її ступні на сонці. Це вже не були ті м’якенькі пухкенькі ніжки з рожевими пальчиками. Це були втомлені від надмірної ваги хазяйки ноги. Хтось міг би побачити в них щось потворне. Тільки не я. В цій потворності я бачив красу. Як бачать красу в старому, покрученому від часу і хвороб дереві. Скільки художників, фотографів фіксують ці дерева через їхню загадкову естетику, яку ніколи не побачиш в молодому деревці, дарма, що воно тебе радує своєю дитинністю і свіжістю!

Замислившись над цим, я ненароком перебив зізнання ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, попросивши її стерти лак на нігтях пальців ніг.

— Неси змивачку! — сказала вона і додала: — І заодно прихопи чогось гостренького!

Поки я змивав лак на нігтях її утомлених від життя ніг, вона продовжувала розповідати про те, що її життя можна було б вважати таким, що склалося…

Вона мала двох доньок. Звичайно, було б краще мати доньку і сина. Але таке бачення є сексистським, а вона останнім часом не любить усе сексистське.

Старша донька — та, що від БАЛБЄСА, була хорошою, хоч і нервовою дівчинкою. Мала чудовий слух і чудовий голос.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ виховувала першу доньку по-спартанськи. У значенні прививання їй самостійності. Мамочка була ще молодою, щоб повністю віддатися вихованню дитини, їй треба було закінчити консерваторію, аспірантуру, написати дисертацію, знайти нового чоловіка, достойного її самої, облаштувати своє життя з новим чоловіком, народити йому дитину. А оскільки допомоги чекати не було звідки — бабуся ІРЕНА й сама була «молодою мамочкою», — то й росла дівчинка, сподіваючись лише на себе. Самостійність була її сильною рисою, аж доки вона не завагітніла. В шістнадцять років. Невідомо від кого. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, дізнавшись про це, лише зітхнула: я сама винна! І з почуття вини з приводу неуваги до першої доньки, вирішила компенсувати це любов’ю до майбутнього внука чи онучки. Народився онук.

А тут іще менша донька не виросла. Та, що від ПОЛКОВНИКА. Ця має стати хорошим математиком. І ця точно в шістнадцять ніколи не народить. І, як з’ясувалося пізніше, не народила.

А ще дуже частим мешканцем їхньої сімейно-комунальної квартири був ЛЮБИМЧИК КО — мілєйший хлопчисько, пасинок ВІОЛОНЧЕЛІСТА, рідний син КОЛОРАТУРНОГО СОПРАНА. Доки вони жили у шлюбі, ЛЮБИМЧИК КО (КОСТЯ) так полюбив свого вітчима, а той — його, що ніякі кровнорідні синівсько-батьківські зв’язки не йдуть у жодне порівняння з тією любов’ю.

Хлопчик був надзвичайно милий, такий, якого не можна було не любити, — лагідний, ніжний і талановитий. Оскільки обидві доньки ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ не мали подібних якостей, то ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ ніжно полюбила це створіння, і її дім став його домом.

І якось так усі її діти стали жити разом. Усі четверо.

Плюс двоє чоловіків.

Плюс вона.

Всього — семеро.

Забагато.

— Слава Богу, що у старшої доньки немає чоловіка! — Вісьмох я не витримала б! — вона засміялася, трясучи другим підборіддям, і потерла ногу об ногу.

— Стоп! — вигукнув я. — Завмри!

І я клацнув фотоапаратом, направивши об’єктив на дві її перехрещені ступні. Потім — на ступні із задертими пальчиками, з яких я щойно зняв лак. Потім — на ступні зі скрюченими пальчиками. Потім — на витягнуті ступні.

Доки я закарбовував цю «ступневу анатомію», вона пила своє шампанське, доводячи мені чи собі, що її життя можна було б вважати таким, що склалося, якби воно не нагадувало комунальну квартиру.

Ми все ще сиділи на даху сусіднього київського будинку і пили шампанське.

Назад до моєї карлсонівської комірчини захмелілій ЧУДО-ЮДО-РИБІ-КИТ залазити було важкувато. Я щось не продумав логістику її повернення в квартиру на мансарді. Тому мені довелося підсаджувати ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ до вікна під попу, і вона успішно, переміщаючись повільно, але неухильно, як равлик-павлик, видряпалася нагору.

Попа ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ була подібна до пухової подушки середніх розмірів. Доторкнувшись до її половинок, я раптом подумав, що за все своє життя, неперебірливе щодо партнерок, я чи не вперше з почуттям глибокого задоволення тримаю в руках дві половинки попи. Просто тримаю. Тобто жіночі попи я бачив часто — коли кохав їх власниць у дідівський спосіб, руку для зручності чи рівноваги я міг тримати чи то на попереку, чи на тих самих половинках, або відчувати жіночий зад своїм далеко не чутливим животом. Але так смачно, «з почуттям» комунікувати з поважним місцем улюбленої особи… Не пам’ятаю.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ незграбно ввалилася в мій парубочий барліг, засипавши його різнокольоровими кульками сміху. Треба буде намалювати ці кульки, подумав я. І назвати картину «Її сміх». Так, у вільний від роботи час я мазюкав, стоячи перед мольбертом. Часом мені вдавалося щось продати на Андріївському узвозі. Однак мої сюрреалістичні сюжети продавалися набагато гірше, ніж солодкаві пейзажі і квіткові композиції.

Відпрацьованими рухами я вправно заліз за нею у вікно своєї мансарди.

І мені на думку спала сентенція:

Вік 50+ дає можливість отримувати задоволення від дуже простих речей. Як, наприклад, тримання коханої жінки за зад.

І я записав цю сентенцію в блокнотик, який спеціально для цього завів.

А із фотографій некрасивих ступнів ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ я вирішив зробити цикл. І назвати його «Небездоганне».

Отже, була середа — її вихідний, або, говорячи по-київськи, неявочний день.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ знову переконувала чи то мене, чи то себе, що її життя можна вважати таким, що склалося.

До того, що вона мала різноманітний і нестандартний сімейний досвід, вона ще й встигла зробити сяку-таку кар’єру.

Не можна було сказати, що це якась фантастична кар’єра. Так собі, або точніше — таке собі…

Вона трохи шкодує, що, маючи неабиякі математичні здібності, пішла в ту сферу, яка для неї була складнішою — в музичну. На виконавський факультет її не прийняли, тож вона заякорилася на теоретичному. Досить пізно розуміла, що краще було б стати математиком-меломаном, ніж музикознавцем із неабиякими математичними задатками. Кандидатом мистецтвознавства вона стала лише тому, що талановитіші за неї вже не вважали це престижним, тому йшли в міжнародні проекти або очолювали якісь фонди, підсміюючись над старомодними кандидатами і кандидатками.

Так само, навряд чи їй дісталася б посада головного редактора журналу «Україна класична», якби вона, тобто посада, була престижною.

П’ять членів редакції, серед яких тільки один з половиною (вона та ще одна молода студентка-дописувачка, що працювала у них на півставки), робили щось путнє. А оскільки журнал був на державному утриманні, то вигнати цих трутнів не було змоги. Тому доводилося з ними миритися і робити вигляд, що їхня робота цілком задовільна, а натомість, щоб журнал мав пристойне обличчя, повністю переробляти виконану ними роботу, а ті сприймали це, як «редагування».

Це внутрішній бік справи. Але зовні все було набагато пристойніше. Вона мала звання заслуженого працівника культури й інші непереконливі бонуси.

— Розумієш, — якось сказала вона, флегматично перекочуючи в роті велику виноградинку, — моє життя втратило свіжість, неначе полиняло.

Я подумав: це хороша ідея. Напишу картину «Життя полиняло».

— Ой, — скрикнула вона. — Знову посадила пляму!

Вона намагалася відтерти бруд на грудях, а після невдачі спитала:

— У тебе немає якоїсь одежини?

У моїй футболці кольору лайма, трошки замалій їй за розміром, вона мала кумедний вигляд: усі численні жирові складки, що шарами розмістилися від другого підборіддя аж до поперека, робили її схожою на велику апетитну зелену гусінь.

— Чого ти на мене так дивишся? — поцікавилася вона.

— Ти нагадуєш мені гусінь.

Вона розсміялася, і її сміх знову розсипався по квартирі кульками, тепер уже не різнокольоровими, а кольору лайма.

— Намалюй мене у вигляді гусені, — попросила вона.

І я намалював «Гусінь кольору лайма на моєму дивані».

Вона подивилася на картину.

Потім на мене.

А я — на неї.

І це було…

І це було…

І це було… МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ!

Якось ми вирішили нарешті відвідати нашу колишню комунальну квартиру. Я попередив ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, що там живе ЖЛОБ і що я кілька разів із ним погиркався, і що навряд чи він запустить нас до себе.

Однак вона наполягла, і ми спустилися на два поверхи нижче.

ЖЛОБА вдома не було. Нам відчинила БЛОНДИНКА, яка виявилася його дружиною.

БЛОНДИНКА довго роздивлялася нашу парочку і слухала наше лепетання, однак думала про своє. Вона навіть наморщила лоба, неначе намагаючись стимулювати розумову діяльність.

— Ви хто? — спитала вона.

— Я — художник, — сказав я, підвищуючи свій рейтинг від фотохудожника до художника.

— А я — музичний критик, — сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.

БЛОНДИНКА не звернула уваги на ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, натомість проявила активний інтерес до мене:

— Художник? А портрети дєлаєте?

— Дєлаю, — збрехав я.

— Тоді входіть.

І ми зайшли. Там, де жив СЬОЖА, у ЖЛОБА й БЛОНДИНКИ була вітальня, значно розширена за рахунок об’єднання з сусідньою кімнатою батьків ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ.

— Ви розібрали стіну? — спитав я.

— Не знаю, — знизала плечима БЛОНДИНКА. — Ремонт — це не мойо.

— Ні, — втрутилася ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. — Її розібрали ще СЬОЖА і батько, коли почали разом жити.

Нарешті БЛОНДИНКА звернула увагу на ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ.

— Ваші батьки голубі? Як це романтічно! — сказала вона і запропонувала сісти на білий диван.

Ми з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ посідали з острахом — таким він був білосніжним.

— Надька! Надька! — покликала БЛОНДИНКА прислугу. — Принеси нам кофейку!

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ чомусь засумувала. Вона роззиралася навколо якимись затуманеними очима, підгортаючи пальчики ніг під подушечки ступнів.

Прийшла НАДЬКА-НАДЬКА з тацею кави і з цікавістю стала нас розглядати. НАДЬКА-НАДЬКА була дуже схожа на БАБШУР.

— Розкажіть про ваших голубих батьків! — наполягала БЛОНДИНКА. — Вони жили в цій кімнаті? Прямісінько в цій?

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ кивнула:

— Так, коли мама перейшла жити до РОМИ он туди! — вона показала в протилежний бік, у напрямку коридора.

БЛОНДИНКА аж підскочила від задоволення.

— Слиш, НАДЬКА-НАДЬКА, слиш шо тут проісходіло!

Чашечки з кавами довелося поставити на такий самий білосніжний столик тремтячими руками, боячись розлити каву на білосніжний килимок.

Вся процесія рушила в напрямку, де жили РОМА з ІРЕНОЮ.

— Тут спершу жила БАБШУР, — сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, — а потім РОМА купив цю кімнату, і до нього перейшла жити мама.

— Клас! — заверещала БЛОНДИНКА. — Наша квартира находиться в бувшому гнізді разврата! А нашу спальню можна назвати «імені високих отношеній»!

«Гніздо разврата?» — перезирнулися ми здивовано. Ніякого «разврата» ми в цьому не вбачали. Для нас це було просто життя. Так само, як для ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ не було нічого розпусного в житті з двома чоловіками. Просто це було зручно. Європа прийшла в нашу комунальну квартиру дуже давно.

— А це була моя кімната, — показала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ на зачинені двері. — Що у вас там?

— Там — кабінет Борічки! — вона прочинила двері, й ми побачили велику бібліотеку.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ зайшла туди, простягнула руку до книг… але ті виявилися муляжами.

— А ви, пане художнику, де жили? — пафосно спитала БЛОНДИНКА.

— Ось там! — показав я.

— Тут у нас тренажорний зал, — з гордістю пояснила хазяйка.

НАДЬКА-НАДЬКА накрила в кухні на стіл. Так само швидко, як колись робила це БАБШУР. БЛОНДИНЧИНА кухня зовсім не нагадувала нам наш ХАРЧОБЛОК ІЗ КОМУНІКАТИВНИМИ ФУНКЦІЯМИ, але ми там гарно поспілкувалися з хазяйкою та її прислугою. Ми навіть подружилися, і БЛОНДИНКА навіть пообіцяла помирити мене зі ЖЛОБОМ.

— Він жлоб, канєшно, рєдкій, — пояснила вона. — Но отходчівий.

Ми вже збиралися виходити, як ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ звернула увагу на одну деталь, яка зовсім не вписувалася в інтер’єр.

— Наш горщик! — із завмиранням серця промовила вона. — Ти його пам’ятаєш? — звернулася вона до мене.

Горщик я пам’ятав, однак не впевнений був, що це той, із нашої комунальної квартири, хоча мав він ретровидненький вигляд.

— Да-да-да! — зраділа БЛОНДИНКА. — Цей горшок остався тут ще з комуналки. Ремонтніки казали, що ніхто не хотів його забирать, тому він стояв у їхньому вагончику, пока йшов ремонт дома. Оця пальмочка, бідненька, мучилася-мучилася, а мені стало жалко, і я принесла її до себе. Думала, одпою. А вона ніяк не росте! Якесь падло її колись зламало — бачите, тут була поломка — вона пустила одросточок, а він не вмира, але й не росте. Бідняточко. Мій каже — вибрось його на мусорнік! А в мене рука не подимається — це ж живе сущіство!

— Невже наша пальмочка може так довго жити? — спитала задумливо ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.

У ІРЕНИ та ІГАРЬОШІ росла гарна пишна пальма у цьому самому горщику. Ще була друга — в іншому. ІРЕНА дуже любила ці рослини, незважаючи на те, що вони займали багато місця. Але під час поділу майна після розлучення хтось її зачепив і зламав. Рослина довго хворіла, її винесли в коридор і зрідка поливали. Де друга пальма поділася, забулося.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ притулилася до пальмочки:

— Ти наша Хабібі! — лагідно сказала вона. — Дайте, я її поллю!

— «Хабібі»? — спитала БЛОНДИНКА.

— Кажуть, що пальми бувають дівчатками — Хабібі й хлопчиками — Алі-Баби. Щоб пальма виросла, треба, щоб була пара: Хабібі й Алі-Баба.

— Так це дєвочка? — уточнила БЛОНДИНКА. — Завтра піду купувать мальчика!

Ми розпрощалися з БЛОНДИНКОЮ, як рідні, й повернулися на мою мансарду.

— До революції це була наша квартира. Вся. А я ніяк не вилізу із комуналки, — сумно сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.

— Якби ти тут жила з усією своєю сім’єю, ця квартира також перетворилася б на комунальну.

Я її обняв, і вона ухнюпилася носом мені в груди.

Нам було добре.

Ми стояли обнявшись, гойдаючись то туди, то сюди. Я хотів би, щоб у цей час звучала якась романтична музика, наприклад, її улюблений контр-тенор Філіп Жаруський, однак боявся перервати це невинно-винне поєднання двох перетомлених життєвим досвідом тіл.

І, звичайно, щоб було це безкінчене МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ…

Вік 50+ дає можливість насолоджуватися тими речами, які приносили насолоду тільки в підлітковому віці.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ користувалася декоративною косметикою. Вона довго й нудно накладала на свої вії жирну туш, довго й нудно вимальовувала свої губи червоною жирною помадою. Вона фарбувала своє волосся у чорний, як вороняче крило, колір. Одного разу вона пожалілася, як стало дорого фарбуватися у перукарні, і я запропонував їй цю послугу.

— Ти серйозно?

— Так! Адже я художник! — пафосно пожартував я.

Для мене це була одна із тисячі хитрощів, якою я хотів заманити її до себе. Те, що, можливо, насправді це були її хитрощі, я не думав.

Так чи інакше, нам було добре.

Я вимальовував пензликом її сивину на корінцях волосся і думав: непогано було б це сфотографувати і представити в чорно-білій палітрі: чорне волосся, сиве коріння і пензлик. Мені подобалося це робити. Я згадав Тома Сойєра, який не хотів фарбувати паркан. Мабуть, коли йому стало стільки років, скільки мені тепер, він пошкодував.

Вік 50+ дає можливість робити те, чого ніколи раніше не робив би.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ сиділа з нафарбованим волоссям (подібно до того, як колись напомаджували голову бріоліном) і з ненафарбованими віями і губами. І без окулярів.

— Я смішна? — спитала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.

Я заперечливо помахав головою.

МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ…

Вік 50+ дає можливість змінити естетичні уподобання: те, що раніше вважалося некрасивим і потворним, зараз стає привабливим. Можливо, це стається через те, що ти в цьому віці стільки разів бачив стандартизовану красу, що вона тобі вже видається стандартизованою некрасою.

— Чесно?

— Чесно. Уяви собі якусь запаморочливо чудову архітектурну споруду. Уявила?

— Ну.

— А тепер уяви процес будівництва цієї споруди. Уявила?

— Ну.

— То середньостатистичний мешканець милуватиметься лише довершеною працею. А є категорія людей, які милуються процесом створення цієї споруди. Тобто будівлі ще немає, однак очікування і творення її мене більш хвилює, ніж остаточний результат.

Я це так сказав і так проникся сказаним, що не зміг стримати підсвідомого пориву і поцілував її в губи. І зробив це обережно, аби не розхитати той легенький місточок, який звівся поміж нами.

Я приліпив свій поцілунок до її пухкеньких губ і, немов обпікшись, відсахнувся.

Я подивився на неї.

Вона заплющила очі, немов чекаючи наступного поцілунку.

Я завагався.

Потім зважився і став роздавати поцілунки, які прилипали до її обличчя, шиї, рук, неначе магнітики на холодильник.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ підставила губи. Мій поцілунковий магнітик знову приклеївся до її пухкеньких губ. Так — по-братськи, по-сестринськи.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ здивувалася. Дуже здивувалася. Де пристрасть? Чому магнітики такі холодні?

— У тебе вставна щелепа? — спитала вона.

З її вуст це звучало не образливо, а як уточнення ситуації для визначення подальшої моделі поведінки.

— Так, — сказав я.

Так, у мене вставна щелепа, тому я активно не всмоктуюся в губи і широко не відкриваю рота, аби випадково не загубити зуби.

— Тобі неприємно? — спитав я.

— Навпаки, — сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ по-діловому. — У людей, що носять протези, не смердить із рота. Все набагато гігієнічніше. А мені з зубами пощастило, — вона відкрила широко рота. — Жодної пломби. Це мені від бабусі така щелепа дісталася. Просто повезло. Зате у мене маса інших проблем зі здоров’ям. Ти ще переконаєшся.

Я ще переконаюся? Це сказано багатозначно. Значить, «далі буде?»…

Був ранок. Хтось подзвонив у двері. Дивно. Хто б це міг бути? У нас унизу сидить охоронець, і якщо хтось приходить без попередження, мені телефонують і питають — пускати такого-то чи ні?

Я заінтриговано підійшов до дверей (у мене навіть вічка немає), відчиняю, а там… БЛОНДИНКА.

— Прівєт!

— Прівєт! — її ж тоном відповідаю я.

— Ти сам?

— Сам.

— Зайшла по-сусідськи, ти обіцяв показати мені свої картини.

Ми вже на «ти»? Я щось їй обіцяв?

Я стояв у ступорі.

— Можна зайти?

— Так, проходь…те!

— Ми так довго живемо в одному будинку, але досі не раззнакомилися… — торохтіла вона. — Взагалі я із маленького городка. А у нас там обичай дружити з сусідами. А у вас — ні. Странно однако. Сусіди — це ж святе! Случилось шо, куди бігти — до сусідів! Правда?

— Правда, — сказав я. — У нас теж так колись було. Було… — зітхнув я.

Вона стояла переді мною в рожевих треніках і рожевій майці.

— Ти мнє нравішся! — поплескала вона мене по плечу.

«Я її боюся!» — подумав я.

У мене в холодильнику стояло кілька пляшок шампанського, я запропонував випити.

Вона, вмощуючись на дивані (це не твій диван, це диван ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, — все кричало в мені), махнула мені недбало, мовляв, неси!

Чомусь не до речі згадався ДЯДЬ-ОСЯ. Коли до нього, а точніше, в нашу комунальну квартиру завалили розгнівані родичі померлого, якого ховали в труні з двома прокрученими дірками для ніг, бо труни такого велетенського розміру у ДЯДЬ-ОСИНОМУ похоронному бюро «Спи спокойно, товарищ» не було, він забіг до нашої з БАЛБЄСОМ кімнати з тремтячими руками і вигуками «Шо мнє дєлать?! Шо мнє дєлать?!» Коли мрець лежав у залі для прощання, ДЯДЬ-ОСИНІ підлеглі замаскували цю нестиковочку віночками із штучних квітів. Потім виникла проблема: куди подіти ноги, коли труну закриють і винесуть до катафалка. ДЯДЬ-ОСЯ викрутився із ситуації, виперши сторопілих родичів із зали прощання в автобус, що їхав на кладовище, і наказав водію рухатися без катафалка. Труну ж запхали в катафалк і відправили на кладовище. Будучи атеїстом, а, може, ще й іудеєм, ДЯДЬ-ОСЯ не побоявся перехрестити катафалк. Не знаю, на що сподівався ДЯДЬ-ОСЯ, мабуть, на те, що похорони відбудуться в далекому селі — на батьківщині померлого, з якого ніхто не захоче повертатися, щоб з’ясовувати стосунки.

Катафалк приїхав у те далеке село, і коли односельчани померлого відкрили борти ГАЗу і побачили «картіну Рєпіна», почалася масова істерика. Довелося «прикрашати» труну, повісивши на ноги покійника, які стирчали із неї, вінки. Коли труну несли, віночки мирно погойдувалися, що спровокувало другу хвилю істерики у тих, хто прийшов прощатися з небіжчиком.

За законом підлості, комічність ситуації посилювалася ще й тим, що у померлого в селі було прізвисько НОГИ В РУКИ. Коли він ще був парторгом колгоспу, то любив повторювати цю фразу, дурноголово ганяючи безпартійних по ланах і фермах для виконання його безглуздих забаганок. Колгоспна громада села дружно зненавиділа парторга і перехрестилася великим православним хрестом, майже до підлоги, коли його забрали в райком. Тепер його привезли в село ногами вперед, і НОГИ В РУКИ перетворився на НОГИ ВВІНКИ.

Похорон закінчився тим, що родичі померлого мало не набили пику водієві катафалка, який взагалі ні про що не здогадувався (ДЯДЬ-ОСЯ про це подбав), але колгоспна громада, з вдячності до справедливої розплати за всі їхні тяжкі страждання під гнітючим ярмом НОГИ В РУКИ і за організацію неповторного видовища, захистила водія катафалка від розправи родичів небіжчика, більше того, напоїли його, нагодували і ще три дні не відпускали зі своїх вдячних обіймів.

Проте родичі вирішили помститися ДЯДЬ-ОСІ, тому знайшли його в нашій комуналці. ДЯДЬ-ОСЯ бігав по квартирі з зойками «Шо мнє дєлать? Шо мнє дєлать?». Тим часом спокійна ДОРАРОНОВНА спитала БАБШУР: «Дє твоя заначка?», і та витягла із шифоньєра велику довгу сулію з мутною самогонкою. Конфлікт було згладжено. Обличчя ДЯДЬ-ОСІ не постраждало.

Ось і я з молоточками у мозку, що відбивали «Шо мнє дєлать?», відкрив тремтячими руками холодильник, вийняв шампанське і відкоркував його.

БЛОНДИНКА невимушено хильнула, схвально кивнула головою «Отлічно!» і відразу приступила до справи:

— Картіни продаються?

Господи, як давно я не чув цього магічного запитання!

— Так! — із надією в голосі пробелькотів я.

— Ця, ця і ця, — ткнула вона пальцями на три великі полотна, що стояли під стінкою.

— Тисяча евро, — тихо, майже нечутно сказав я, боячись, що зараз вона мене пошле під три чорти.

— Значить, умісті — три? — порахувала БЛОНДИНКА.

Взагалі-то я мав на увазі тисячу євро за три картини. Але й така ціна мене цілком влаштовувала. Я збадьорився.

— Тут аванс дві тисячі, — недбало сказала вона. — Завтра занесу ще одну.

У мене побігли мурашки по спині.

«Я хочу з нею дружити», — подумав я.

— Упаковать? — пожартував я вголос.

— Ну нє, нормально? — обурилася вона. — Я тут під тобою живу! Ну, валяй, просвіти мене — шо на них понамальовувано?

Я подивився на першу картину і замислився:

— Вобщем, це небо, яке розкривається з моєї мансарди.

— А це що таке? — показала вона на хмарку в лівому куточку. — НЛО?

Вона вимовила слово НЛО з такою великою надією, що я не міг розчарувати її.

— Так, НЛО, — не змигнувши й оком сказав я. За тисячу євро я можу собі дозволити назвату цю хмарку НЛО.

— Круто! — сказала вона і відсьорбнула ще шампанського. — Я повішу цю картину в себе у спальні. Обажаю НЛО! А ти?

За тисячу євро я міг собі дозволити прибрехати:

— І я!

— Бачиш, скільки у нас общого! — констатувала БЛОНДИНКА. — А чоловік, сволочь, називає мене блондінкою.

Вона ще раз хильнула шампанського.

— А це що таке розове? — показала вона на картину «Різдвяне порося».

В принципі, цю картину я намалював для приколу. Але якщо скажу справжню назву цієї картини, боюсь, втрачу наступну тисячу євро, — подумав я. І тут мене осяйнула геніальна ідея: я згадав її рожевого Фольксваґена «Жука».

— «Фольксваґен-жук» застряг у снігу, — урочисто промовив я.

БЛОНДИНКА підскочила з дивану:

— Іди до мене, котіку, дай я тебе поцілую! — сказала вона і смачно впилася своїми губами в мої.

Я не на жарт злякався, що зараз вона висмокче своїм порохотяговим силіконогубовим поцілунком мою вставну щелепу.

— Тільки щось мій «Фольксваґен-жук» тут схожий на поросьонка, — проявила аналітичні здібності і неабияку спостережливість БЛОНДИНКА.

— Ви… ти також помітила! Значить, я недаремно старався! — викрутився з ситуації я.

Друга тисяча залишилася в моїй кишені. Треба було витримати третій раунд щодо третьої назви картини.

Поки БЛОНДИНКА відкорковувала другу пляшку шампанського, я гарячково думав, як же назвати мій шедевр зі шматком плаского даху сусіднього будинку. Він був зображений на полотні у вигляді неправильного трикутника. Я взагалі дивувався, чому вона вибрала цю картину, в ній я використав похмурі сіро-асфальтові кольори, бо писалася вона, коли я перебував не в найкращій психологічній формі.

— А як би ви… ти назвала цю картину?

— Діпрєс-с-сія! — випалила БЛОНДИНКА.

«Нічогенько! — подумав я. — Вгадала».

— Нічогенько, — сказав уголос я цілком щиро. — Вгадала!

БЛОНДИНКА явно почала мені подобатися. В ній я побачив споріднену душу.

— От бачиш, а ця сволочь називає мене блондінкою! — пожалілася вона знову, маючи на увазі чоловіка. — У тебе є щось закусити?

Я витяг коробку цукерок.

— Ні, канфєти я не їм.

На щастя, задзвонив її мобільний.

Вона подивилася хто дзвонить і повідомила мені:

— Надя, моя пріслуга.

А потім заторохтіла:

— Альо, Надька-Надька, шо, прийшов ізвєрг? Іду!

І мені:

— Занесеш мені картіни. Завтра вранці, харашо?

— Харашо! — сказав я.

БЛОНДИНКА відчалила, залишивши мене на пустельному березі мого безлюдного острова.

«Шо це було?» — спитав я себе.

«Мабуть, НЛО», — відповів сам собі.

Увечері до мене прийшла ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.

— Я — на «Паяцах», — кинула вона мені на порозі, давши цим знати, що у нас є часу на спілкування рівно стільки, скільки триває опера. Хоча, якщо бути відвертим, ніхто не переживатиме, якщо вона спізниться ще на годинку. Нікому не спаде на думку підозрювати її в сімейній зраді.

А чи зрада це все, що є поміж нами?

Я хмикнув: звичайно, ні! Це є безневинні йорзання в ліжку людей майже похилого віку.

«Нам би поєсть і попіть! — як казав ДЯДЬ-ОСЯ, описуючи свої інтимні стосунки з ДОРАРОНОВНОЮ. — Да на діванчікє поваляться!»

Ой, хитрив ДЯДЬ-ОСЯ, ой же хитрив!

Недавно я витягнув зі старого архівного чемодана папку зі своїми дитячими вправляннями в малюванні. Ой, що я там знайшов!

Я знайшов малюнок, як старий черевастий чоловік у штанях із підтяжками і в круглих окулярах театрально розмахується, щоб смачно ляснути по попі стареньку тітоньку, також із промовистим животиком:

«Вот тєбє, непослушная дівчонка, вот тєбє, вот тєбє!»

Тітонька задоволено квакнула (на малюнку у неї з рота випливала хмарка зі словом «ква!»).

Все було дуже пристойно. Ніхто нікому не задирав спідниці, ніхто нікому не залазив у штани. Однак ця сценка зі старшими людьми в моєму графічному виконанні виглядала дуже еротично.

Я про це подумав, коли ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ нахилилася, щоб розшнурувати черевички. Її апетитний задок так і кричав до мене: «Ану, лясни по мені! Ану, лясни!»

Я ледь стримав порух, щоб не зробити цього. І з полегшенням зітхнув, коли вона, важко дихаючи, випрямилася. Слава богу, не зіпсував тендітні, як молода вербичка, стосунки.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ дивилася на мене, сопучи закладеним носом (у неї алергія на найрізноманітніші речі в світі), чорний кучер упав їй на очі, і вона пихтіла, як чайник, щоб здути його зі своїх очей, а коли їй це не вдалося, рукою загорнула його за вухо.

От тепер вухо. Знову згадав ДОРАРОНОВНУ і ДЯДЬ-ОСЮ.

ДОРАРОНОВНА сиділа на кухні й чистила «сільодочку» для форшмачка, а ДЯДЬ-ОСЯ підкрадався до неї ззаду і впорскував їй у вухо повітряну чергу: «чу-чу-чу!»

ДОРАРОНОВНА підскакувала на табуретці.

А ДЯДЬ-ОСЯ, як малий шибеник, тікав до кімнати.

От і я дивився на рожеве вухо ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, і мене так і підмивало зробити таке саме «чу-чу-чу!»

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вилупилася на мене здивовано:

— Що з тобою? Тобі недобре?

«Мені добре! — хотілося кричати. — Мені добрееее!»

Невже правду кажуть північні американці, що лише після виходу на пенсію починається справжнє життя?

Я ще не на пенсії, але відчуваю, як усередині гусінь кохання перетворюється на лялечку, щоб згодом перетворитися на метелика і вилетіти назовні!

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ стала ритися в своїй бездонній сумці, намагаючись щось знайти. Не знайшовши цього «щось», вона висипала вміст на мій журнальний столик.

Це була гора усілякого непотребу і потребу: ключі, мобільний телефон, записник, ручки з ковпачками і без, жувачки, використані талончики на тролейбус, пилочка для нігтів, ношпа, дзеркальце, пляшечка з водою, ноти, крихти печива і ще щось, музичний диск, останній роман Марини Гримич «Падре Балтазар на прізвисько ТОЙ-ВО» і ще багато всього іншого.

Згори на цій купі лежала велика плитка швейцарського шоколаду.

— О, знайшла! — зраділа вона. — Була на самому дні! Що в тебе є до шоколаду?

Ха! Я тепер був «багатіньким Буратіном»!

Я гордо відкрив холодильник, де стояла алкогольна батарея.

— Взагалі-то я думала про м’ятний або ромашковий чай… — розгублено сказала вона. — Але це міняє справу.

Настрій її був і без того непоганим, а тут іще на кілька градусів покращився.

— А пам’ятаєш, як ДОРАРОНОВНА і ДЯДЬ-ОСЯ покращували собі настрій?

Цей момент вилетів у мене з пам’яті. Я заперечно похитав головою.

— Правда не пам’ятаєш? Та ні, не може бути! Це ж був наш квартирний фольклор!

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ зручно вмостилася на дивані й почала згадувати.

ЦИФЕРБЛАТИ любили замикатися в своїй кімнатці й розпивати пляшчину. Після того вони по черзі проводжали одне одного до туалету. ДОРАРОНОВНА дуже сильно хмеліла, і тому, щоб вона не промахнулася, ідучи до туалету, ДЯДЬ-ОСЯ намалював їй білою фарбою на підлозі коридору шлях до кінцевого пункту.

Випивши «пляшчинку», вони йшли, тримаючись за руки, до туалету по цій лінії. Перед дверима ДОРАРОНОВНА знімала з ДЯДЬ-ОСІ підтяжки, розстібала штани і заштовхувала його в туалет.

Спостерігаючи за цією сценою, яка ні в кого зі старожилів не викликала здивування, БАЛБЄС вирішив піджартувати над ЦИФЕРБЛАТАМИ: він зафарбував ДЯДЬ-ОСИНУ білу лінію і намалював свою — до вітальні ІРЕНИ-ІГАРЬОШІ.

Це сталося напередодні того, як РОМА привів до них двох великих начальників із МЗС. Уявіть собі, сидять усі чемненько за столом, усе відбувається майже за дипломатичним етикетом — із мережаними накрохмаленими до хрумкості серветочками, з ІРЕНИНИМ столовим сріблом і фарфоровими соусницями, з інтелігентними розмовами різними іноземними мовами, аж тут завалює ДЯДЬ-ОСЯ з червоною пикою, косими від хмелю очима за запітнілими круглими скельцями окулярів і зі спущеними штаньми.

За дипломатичним столом запанувала німа сцена.

Але ДЯДЬ-ОСЯ не розгубився: обвівши поглядом із-за круглих запітнілих скелець окулярів шановну публіку, він проремигав:

«Пардон! Акєла промахнулся!»

Поки ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ розповідала цю квартирно-фольклорну історію, ми вже самі достатньо захмеліли, і нас смішило не лише те, що сталося з ДЯДЬ-ОСЕЮ і ДОРАРОНОВНОЮ, а те, що ми майже досягли того віку, коли з нами могло статися подібне.

— Ти не проти, якщо я приляжу? — ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ поставила мені риторичне запитання.

І зелена гусінь простяглася на моєму, тобто віднедавна вже своєму диванчику.

— Ти уявляєш, я ніяк не можу позбутися комунального минулого! — І, позіхнувши, додала:

— А ми їдемо в Іспанію на місяць!

— Хто це «ми»? — перелякався я.

— Позавчора до нас прийшло КОЛОРАТУРНЕ СОПРАНО і сказало, що їде на гастролі в Валенсію зі своїм ПРОДЮСЕРОМ і хоче взяти з собою свого синочка. А синочок не хоче їхати без ВІОЛОНЧЕЛІСТА. Тому вона запропонувала ПРОДЮСЕРУ взяти з собою і ВІОЛОНЧЕЛІСТА, який дивитиметься за їхнім синочком і займатиметься з ним музикою. Однак ВІОЛОНЧЕЛІСТ сказав, що він взагалі-то сімейний чоловік, і ПРОДЮСЕР погодився взяти мене з ними. Ну, а я — шо? Я ж совісная! Я ж жалісная! Мене ПОЛКОВНИК, поки працював, на всякі курорти вивозив, а я шо — невдячна?

Словом, я сказала Сашкові (ВІОЛОНЧЕЛІСТУ), шо без Петра Онисимовича (ПОЛКОВНИКА) не поїду. І я навіть собі уявити не могла, що Дембліцький (ПРОДЮСЕР) погодиться.

Захмеліла ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ засміялася, аж сльози потекли з її п’яненьких очей.

— Словом, він наймає віллу, де ми будемо жити разом!

Її два підборіддя затряслися, і всі гусеничні кола затряслися в такт сміхові ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ.

— Місяць? — розчаровано промовив я.

— Трохи більше, півтора!

— Півтора.

Щастя тільки-но розпочалось, а тут така печалька!

— Ти що спохмурнів? — спитала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. — Не боїсь, I will be back! — голосом Шварцнеґера сказала вона.

— І коли ви їдете?

— Через два тижні!

«Я тебе просто так туди не відпущу, ЧУДО-ЮДО-РИБО-КИТ, — подумав я. — За два тижні ти повинна стати моєю!» — поставив я собі програму-мінімум.

Уранці знову задзеленчав дзвінок у двері.

БЛОНДИНКА! — збагнув я і вирішив не відкривати.

Вона тарабанила ще протягом кількох хвилин.

Блін, ще тисяча евро! — згадав я, підхопився з ліжка і відкрив їй двері.

Вона була у лимонних велосипедках.

— Богема! Абажаю богему! — вона зачаровано подивилася на мій бардак.

— Кави? — сказав я швидше собі, ніж їй.

— Без сахарю, — автоматично відповіла вона, розглядаючи мої шкарпетки, що недбало лежали на кухонному столі.

— Слиш, а стань моїм любовніком! — сказала БЛОНДИНКА.

Я закашлявся. У моїй уяві постав ЖЛОБ, який із виряченими очима репетував, як тоді, коли я відмовився давати гроші на тенісний майданчик на даху гаража: «Ты, блядь, голодранец! Я тебя в один момент за шкирки отсюда вышвырну!»

— Знаєш, — сказав я БЛОНДИНЦІ якомога інтелігентніше, — я вже відпрацьований матеріал…

— Ти чьо, я й мертвого розворушити можу! — «заспокоїла» вона мене.

Я закашлявся ще сильніше, бо згадав знамениту сентенцію ДЯДЬ-ОСІ в подібній ситуації. Жила якось у нас у КАПТЬОРЦІ пару місяців одна нежеківська дама. Ми її назвали ФАМ-ФАТАЛЬ через її ж оповідки про своїх високопоставлених коханців, яким вона «разбіла жизнь».

Так от, якось ФАМ-ФАТАЛЬ ділилася на ранковій-сніданковій кухні з мешканцями нашої комуналки про свого нового (швидше за все, уявного) коханця — другого секретаря ЦК КП(У).

БАБШУР, знаючи поважний вік головного героя її сюжету, сплеснула руками:

«Так він же пошти труп!»

На що ФАМ-ФАТАЛЬ гордо відповіла:

«А я і мертвого можу розворушити!»

ДЯДЬ-ОСЯ, який саме поїдав своє іічко, озвався зі своєї табуреточки:

«Светочка, солнышко, я могу вам предложить отличную работу по специальности! Вы были бы просто незаменимы в моем похоронном бюро! И тогда мы поменяли бы наше название со „Спи спокойно, товарищ“ на „Вставай, проклятьем заклейменный!“»

БЛОНДИНКА моє мовчання розцінила, як дуже безнадійну ситуацію з моєю потенцією, тому, як за соломинку, схопилася за останню надію:

— В крайньому випадку існує таке средство, як віагра!

Знову промашечка. Одного разу я мало Богу душу не віддав після віагри на молодій дівиці. Нє-є, життя дорожче…

БЛОНДИНКА зажурилася, і мені стало її шкода. Живе зі своїм багатим «ізвєргом» і щастя-долі, як то кажуть, не знає.

Як же їй прозоро натякнути, що за нею ще обіцяна тисяча евро?

— Ну як, картини вписалися в дизайн? — делікатно нагадав я про себе.

БЛОНДИНКА неначе прокинулася зі сну.

— А? Да! Вписалися! Тільки ізвєрг сказав, що краще б я купила «ромашкі с макамі». Ага, ось твоя тисяча евро.

— Ну шо ж, насільно міл не будешь! — видала вона сентенцію. — Поїду одна в Валенсію!..

— Куди-куди? — стрепенувся я.

— Місто таке в Іспанії. Що, не знав?

— Знав… — пригнічено пробелькотів я.

Доля вирішила посміятися наді мною.

— І коли ти виїжджаєш?

— Де-то через місяць.

— А як надовго?

— На місяць-півтора…

Все сходиться.

— Що, заінтересувався? Я збиралася брати подружку, поїдеш зі мною вмісто подружки?

«Ні, це якась фантасмагорія. Вони — що? Зговорилися?»

— Я подумаю, — невпевнено сказав я. I зробив дурницю.

БЛОНДИНКА підбадьорилася, зашурхотіла своїми лимонними велосипедками.

— Шенген є?

— Є…

— Тоді вирішено! Ідемо! Ти мій богемчик! — вона здавила мої щоки і чмокнула мене в губи.

Я лежав на теплому даху сусіднього будинку і дивився в нічне небо.

Куди я вляпався? І як мені з цього виплутатися?

Зненацька, здалося мені, я побачив у небі НЛО.

Так, це було НЛО. Воно приземлилося поряд зі мною на даху, і звідти вийшла вагітна ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ в костюмі інопланетянина, такому самому, як був на ІРЕНІ на Новий 1979 рік.

«Йо-майо! — злякався я. — І коли це я, старий пердун, — встиг її запліднити?»

За ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ із НЛО вилізла БЛОНДИНКА, також вагітна, і також у костюмі інопланетянина.

«За що це мені? — подумав я. — Коли це я встиг її зашпінгалєтити? — згадався мені вислів ДЯДЬ-ОСІ. — Та ж ЖЛОБ зніме з мене скальп!»

Поки я витирав піт через те, що наробив невідомо що невідомо коли і невідомо як, з літаючого апарата виліз іще один клієнт.

Це був СЬОЖА. Він також був…

«Тьфу! Тьфу! Тьфу! Куди ніч — туди й сон!» — підскочив я з шезлонга, прокинувшись у холодному поту.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ була вкрай заклопотана перед подорожжю в Валенсію. Однак щодня знаходила хвилинку, щоб забігти до мене і поділитися своїми проблемами. Не буде ж вона говорити про це на роботі зі своїми квочками! А подруг у неї не було.

Судячи з усього, я чудово виконував роль подружки, тож недаремно БЛОНДИНКА запропонували мені цю роль.

Ми сиділи на даху сусіднього будинку і хрумкали чіпси з кетчупом.

Коли у великій матріархальній сім’ї стало відомо про подорож однієї її частини до сонячної Валенсії, друга її частина — в особі старшої доньки ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ — запротестувала. Вона заявила, що все життя була нелюбимою донькою і що от тепер, замість того, щоб взяти з собою її з синочком, її мамочка вибрала плюгавого старого хабарника (так вона називала ПОЛКОВНИКА). На це ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ зазначила, що плюгавий старий хабарник все життя її одягав і годував і навіть не пікнув, коли вона в його дім принесла байстря, з яким він не має жодної краплини кровної спорідненості. Старша донька образилася, забрала малого і поїхала в село до діда ІГАРЬОШИ і діда СЬОЖІ.

Тоді озвався старий плюгавий хабарник, тобто ПОЛКОВНИК, який запропонував узяти з собою молодшу (тобто його рідну) доньку, і що, мовляв, він готовий заплатити, він має у загашнику на такий випадок копійку. Тоді ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ спитала: як це буде виглядати, що одну доньку ми візьмемо, а другу — ні?

Молодша донька підозріло радісно сприйняла новину про те, що всі валять з дому: одні — у Валенсію, а інші — у Васильківський район до ІГАРЬОШІ та СЬОЖІ, і що вона лишається ОДНА! Нарешті одна! ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, навчена досвідом ранньої вагітності старшої доньки, захвилювалася: а чи не зазіхає хтось на останні краплини її, тобто ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, свободи? Ще одного внука у своєму домі вона вже не витримає.

Словом, у сім’ї почалося з’ясовування стосунків щодо того, хто кого більше любить.

— І ніхто навіть не здогадується, що в даний момент часу я найбільше люблю тебе! — завершила свою промову ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ чи то серйозно, чи то жартома.

«Мене! Мене! Мене!» — затьохкало моє серце.

МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ!

Я розгубився: як мені повестися в цій ситуації? Кинутися до неї з обіймами і поцілунками? Якось банально і гидко.

Відповісти їй своїм зізнанням у коханні?

А раптом вона пожартувала?

Виникла незграбна мовчанка, і щоб її розвіяти, я обережно взяв ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ за руку, вмокнув у кетчуп, що залишився, і намалював її пальцем у неї на лобі сердечко.

Вона вмочила мій палець у кетчуп і намалювала у мене на лобі моїм же пальцем зірочку.

— Ти знаєш, коли я вийшла заміж за БАЛБЄСА, а ти поїхав учитися в Харків, я так шкодувала, що в нас з тобою нічого не було!

Між нами пролетів Амур, кокетливо підморгнув обом і поцілив своєю стрілою в наші серця.

У мене залоскотало під ложечкою.

Якби це було десять років тому, то зараз ми борюкалися б у ліжку.

Але це було зараз. І для двох людей із певним статусом і життєвим багажем такі страсті-мордасті видавалися посміховиськом.

Я подумав, що зараз добре було б підкріпитися замість безглуздих борюкань у ліжку. І ми пішли у симпатичний ліванський ресторанчик, розташований неподалік від мого дому.

Чудова їжа однієї з найкращих кухонь світу цілком може замінити людям вікової категорії 50+ сумнівний секс, — думав я. Однак вишукана ліванська їжа лише загострила непристойні бажання: свіже табулі розтабулило наші чакри, від гумусу загумусилися наші почуття, від фалафелю зафалафелила співом душа, а люля-кебаб спричинив до того, що залюлякебабилося все в моїй нижній половині, й, судячи з туманного погляду ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, у неї також.

Вона сказала лише одну фразу:

— Народ к разврату готов!

У цей момент треба було стрімголов бігти додому і займатися сексом, так ні — додумалися замовити ще східні солодощі. І вони нас доконали, а останній келих вина й поготів був зайвим!

Після коротких дипломатичних переговорів було вирішено трохи відпочити в ліжку, а лише після того зайнятися коханням.

Притулившись до подушки, ми благополучно поринули у сон, а коли прокинулися, то зрозуміли, що треба зробити термінову доставку ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ до своєї матріархальної сім’ї.

От тобі й переваги віку 50+: начебто нічого не було, а відчуття такі, що провели довгу ніч кохання.

Думка про те, що нам уже потрібно переспати, давно закралася і в мою, і в її (ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ) свідомість; ми якось без слів і зайвих емоцій домовилися про те, що ЦЕ має статися.

Однак підступний попередній сценарій повторювався і повторювався з безпрецедентною впертістю.

Для того щоб вийти на «стан готовності» до сексу, в нашому віці потрібно трохи підзарядити себе допінгом, тобто перекинути келих-два вина, але підбадьорливість напою виявляється не лише в налаштуванні до інтимних ігор, а й у збудженні апетиту. Ми як люди вікової категорії 50+ не відмовляли собі в цій земній радості та йшли підкріпитися. Трапеза, як правило, лише посилювала нашу мету.

В італійському ресторанчику піца кватро фромаджо вселяла в нас думку про те, що цієї ночі ми здійснимо в країні кохання кватро заходів; лазанья підказувала нам, що саме потрібно робити (це може бути як лазня, так і лизання), якщо раптом природа відмовить мені в найвідповідальніший момент; паста карбонара асоціювалася у нас із італійською зброєю, і ми свято вірили, що природа не відмовить мені у піковий момент, а моє знаряддя праці, чи то пак любові, буде міцним, як карабін.

У Макдональдсі (а ми полюбляли і його) були свої асоціації: Біг Мак натякав нам, що мій інструмент буде дуже біг, а Біг Тейсті — на те, що це буде дуже смачно.

Однак щоразу харчова розминка перед інтимним боєм закінчувалася фіаско. Ми не могли зупинити свій апетит і обжиралися, потому доповзали до ліжка, даючи одне одному чесне слово прокинутися через 15 хвилин, коли їжа перетравиться, а пробуджувалися в той критичний момент, коли ЧУДО-ЮДО-РИБІ-КИТ потрібно було тікати. Але навіть тоді, коли ніхто нікуди не поспішав, настрій уже був не той: як не алохольчик, то ношпочка, як не ношпочка, то цитрамончик.

Не можна було сказати, що ми були розчаровані таким станом справ. Аніскільки. Щоразу повертаючись додому, ми приходили до висновку, що це було «краще, ніж секс». Але ж мета була поставлена. І її потрібно було досягти!

На п’ятому фіаско ми вирішили змінити нашу тактику: припиняємо ходити до ресторанчиків, їмо — кожен у себе вдома, успішно перетравлюємо їжу і сходимося на келих вина з фруктами або сиром. І тільки-но ми зібралися ЦЕ зробити, в нашу з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ любовну інтригу безпардонно втрутилися зовнішні обставини в особі БЛОНДИНКИ і старшої доньки ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ. Обидвом треба було працювати в міліції, бо вони виявили неабиякі таланти оперативників.

Але все по порядку. Останнім часом мене все активніше атакувала БЛОНДИНКА. Я зробив дурницю, давши їй надію на те, що поїду з нею у Валенсію. Чесно кажучи, я й сам час від часу вагався: чи не пристати на ту пропозицію і як сніг на голову звалитися до ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, коли вона там маніжитиметься зі своїми обидвома чоловіками. Я про всяк випадок розпитав її, де ПРОДЮСЕР знімає віллу, і натякнув БЛОНДИНЦІ, що хотів би помалювати її портрет в тому райончику. А коли вона поскакала ґуґлити той райончик, я пошкодував: тепер вона не відчепиться. І дійсно, наступного ранку вона прийшла до мене у фіолетовому комбінезоні й радісно повідомила, що вілла заброньована. Я вжахнувся. І постарався трохи охолодити її запал, порадивши не поспішати, оскільки у мене намічається низка серйозних зустрічей із покупцями та аукціонщиками.

Але це були не ті аргументи, які могли збити з пантелику БЛОНДИНКУ. Вона вже купувала обновки для позування для портретів.

Тоді я вирішив налякати її чоловіком: мовляв, а що, як він дізнається? От що тоді буде?

— Мені — нічого, а от тебе він порве, як тузік грєлку.

— Я не хочу бути розшматованою грєлкою! — сказав я з удаваною образою і хряснув перед її носом дверима.

— Він нас не піймає! — кричала БЛОНДИНКА з-за дверей.

Але я був незламний.

Щойно увечері ми з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ почали ЦЕ робити і у нас начебто щось почало клеїтися, як у двері нервово задзвонили.

Дзвінок був не схожий на БЛОНДИНЧИН, і я стривожився: хто б це міг бути?

Я накинув халат і відчинив.

На порозі стояла ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ старша донька.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ важко зітхнула і лише простогнала:

— Знайомся, це мій домашній ШЕРЛОК-ХОЛМС!

ШЕРЛОК-ХОЛМС запідозрила, що з її мамочкою відбувається щось не те, і вона докумекала, що в неї роман. Що цей роман всього-на-всього платонічний (поки що), її не хвилювало. Якось вона зустріла нас на вулиці, коли ми, тримаючись за ручки, поверталися з чергового «рецензійного концерту», і вирахувала, де я живу.

Стоячи на порозі моєї квартири, вона закотила скандал на тему: «Чи розуміє мама, який приклад подає своєму внукові?» Я якомога чемніше зауважив, що її аргумент є дуже смішним. ШЕРЛОК-ХОЛМС зросла в сім’ї з ду-у-уже ліберальними цінностями. Її дідусь доживає віку з іншим чоловіком, її мамочка живе в полігамному шлюбі, й це її чомусь не шокує, зате старий як світ, мезальянс зачепив її за живе.

ШЕРЛОК-ХОЛМС переступила поріг і побачила на стінах моєї квартири цілу серію фотографій із фрагментами до болю знайомого їй жіночого тіла. Вона трохи затихла, мовчки випила келих шампанського, який стояв на журнальному столику недопитим, потім налила собі другий, потім третій, а тоді сумно констатувала:

— Значить, ось як далеко у вас усе зайшло…

— Що значить — далеко? — намагався я заспокоїти її. — У нас суто платонічні стосунки!

— Оцього я й боялася! Вона ж закохалася!

— Відкіля ви знаєте?

— Відкіля? Та подивіться на себе! Між вами ж суцільне МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ!

Я був шокований. Ось що значить сімейні традиції і родинні цінності…

Здушеним голосом я спробував опиратися:

— Яка вам різниця, панно?

— Як — яка? У її житті немає місця ні для мене, ні для онука. В її життя постійно влазять якісь дядьки. Я кажу їй: мамо, зупинися! Тобі вже давно не двадцять!

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ не реагувала на доньчину тираду, вона й сама вже встигла добряче хильнути шаманського, вмостившись на своєму улюбленому диванчику.

— Як же мені не пощастило! — продовжувала ШЕРЛОК-ХОЛМС! У інших мами як мами: сидять удома, няньчать онуків, а моя — це ж просто кошмар! То у неї здача номера, то у неї рецензія, то у неї рецензований концерт. А хто буде сидіти з онуком? Дід Піхто? А останніми місяцями вона просто пустилася берега: якщо раніше хоч трохи бувала вдома, то тепер взагалі зникла з орбіти. Цим телепням — її чоловікам — і без неї добре. Але я не така! Я вислідкувала вас! Віддайте мені маму! Поверніть її в сім’ю! Це не прохання! Це — наказ!

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ заплющила очі.

— Ні! Ви на неї тільки подивіться! — обурилася ШЕРЛОК-ХОЛМС. — Вона що? Сюди спати приходить?

— Так, — сказав я.

— А чому цього не робити вдома?

— А це ти себе спитай. І всіх тих, хто живе у вашому домі! — дорікнув я їй.

ШЕРЛОК-ХОЛМС перехилила ще один бокал шампанського і гепнулася на диван.

— Шо тут проісходе? — на порозі не зачинених ШЕРЛОКОМ-ХОЛМСОМ дверей з’явилася БЛОНДИНКА. В салатовому, немовби водолазному, костюмі.

— Шампанське п’єм! — не розгубився я. — Пригощайся!

— Щас! — обурилася вона. — Вона шо робить у твоїй кроваті? — БЛОНДИНКА показала на ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, яка, здається, благополучно заснула, трохи перебравши.

— Спить, — спокійно сказав я. І це була правда.

— Нє, ну це вже наглость! — розізлилася вона.

— Наглость — это то, что ты тут делаешь! — почулося з порогу. Це був голос ЖЛОБА.

Він підскочив до БЛОНДИНКИ і намагався схопити її за патли.

— Е-е-е! Обережніше! — хотів було захистити жінку я.

— А тебе сейчас яйца оторву! — загарчав він до мене.

— Борисе Петровичу, а що ви тут робите? — суворим тоном спитала ШЕРЛОК-ХОЛМС.

ЖЛОБ завмер на місці.

— Анно Володимирівно! — розплився у запобігливій посмішці ЖЛОБ. — Якими судьбами?..

Словом, врятувало ситуацію те, що ШЕРЛОК-ХОЛМС якраз здійснювала аудит у фірмі ЖЛОБА.

Я витяг із холодильника всі мої запаси алкоголю, і ми всі помирилися.

БЛОНДИНКА розповіла, яке чудо сталося з її пальмочкою ХАБІБІ після того, як ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ її полила і після того, як було придбано для неї АЛІ-БАБУ. І вечір, а точніше, ніч завершилася культпоходом у квартиру ЖЛОБА і БЛОНДИНКИ, спогадами про життя в радянській комунальній квартирі та колективними клятвами у вічній дружбі.

Результатом цих братань стало те, що ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ повідомила, що у Валенсію не їде; БЛОНДИНКА повідомила ЖЛОБУ, що зробила йому сюрприз: зняла на тиждень їм віллу у Валенсії; вони тут же вирішили, що беруть із собою прислугу НАДЬКУ-НАДЬКУ (хтось же повинен був їм на віллі готувати їсти), а поливати квіти довірили мені й ЧУДО-ЮДО-РИБІ-КИТ.

Тож лишилися ми з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ у Києві практично самі.

Нам нетерпілося розірвати зачароване коло інтимних невдач, і на одній з любовних нарад було вирішено придбати заповітну таблетку віагри. Цього вечора ми постановили також перед сексом не їсти і не пити. Алкоголь не поєднувався з чарівною таблеткою.

Ну що ж. Не їли. І не пили. Посідали на диван, як засватані, й втупили погляди в таблетку.

На голодний шлунок було не дуже весело.

ЧУДО-ЮДО-РИБІ-КИТ страшенно хотілося випити, однак вона із солідарності зі мною трималася. Ми поїли фруктиків, попили кока-колки, не відриваючи очей від таблетки.

Як я почувався, я знав точно: ну, невже не можна обійтися без таблетки? Я ж усе-таки не зовсім пропащий! І ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ люблю багато років. Тільки трохи соромлюсь. От якби не соромився, попросив би попрацювати її ручками чи губками. Але як вона на це відреагує? А раптом образиться? Ні, ризикувати не буду. Мені платонічний вимріяний роман дорожчий від сексу.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ глибоко зітхнула і засоромлено промовила, не відриваючи погляду від таблетки:

— Знаєш, мені якось незручно, що в тебе зі мною без таблетки не виходить… Може, я тобі ручками поможу чи чимось іще приємнішим?

Я від несподіванки мало не підскочив. І відчув, що від слів, які вона промовила, зашарівшись, мов калина над криницею, таблетка почала на мене діяти і без проковтування.

— Штори закрити? — спитав я: у київських умовах десь поблизу може виявитися любитель із біноклем.

— Угу! — сказала вона.

Підійшовши до вікна і намагаючись зробити все швидко, я все зіпсував, потягнувши фіранку надто сильно: зірвався карниз, який тримався на «чесному слові». Яскраві промені західного сонця освітили ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, яка вже встигла зняти джинси і стояла, розгублено тримаючи їх у руках, неначе не знаючи, що тепер з ними робити.

Я підсунув стіл і заліз на нього, заклинаючи карниз повисіти ще хоча б із двадцять хвилин, і він, на диво, погодився. Щоправда, дія непроковтнутої таблетки вже закінчилася. Я готовий був пожертвувати своєю репутацією і проковтнути таблетку, ризикнувши своїм не дуже міцним серцем, і тут, як на зло, згадав ДЯДЬ-ОСЮ, який як директор похоронного бюро вів негласний облік чоловіків, котрі померли на чужих жінках. З легкої руки ДЯДЬ-ОСІ, а я підозрюю, що копірайт ідеї належав ДОРАРОНОВНІ, це називалося «Смерть погибшего альпиниста». В колективі «Спи спокойно, товарищ» за цими смертями пильно стежили, оскільки всі похоронні церемонії в таких ситуаціях відбувалися, м’яко кажучи, нестандартно, нерідко траплялося глумлення над тілом померлого з боку вдови чи її родичів. У цих випадках потрібно було викликати міліцію, а це підмочувало поважне реноме бюро ритуальних послуг.

«Ото дурне лізе в голову!» — подумав я, і в цей момент почув, як за моєю спиною ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ пирснула від сміху.

— Ми подумали про одне й те саме? — спитав я її. — Про «Смерть погибшего альпиниста»?

Замість відповіді ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ зареготала на повний голос:

— Пам’ятаєш ту історію з пачкою презервативів?

Так, цю історію не раз переповідав ДЯДЬ-ОСЯ за столом. У Радянському Союзі презервативи були в дефіциті, але друзі одного з «альпіністів» тихенько поклали йому в труну купку запобіжних засобів для користування «на тому світі». Це не пройшло повз пильний погляд і без того рознервованої вдови, і тут троє ґевалів — вдовиних братів — скрутили жартівників, зв’язали їм руки ззаду, натягнули на голови презервативи і примусили в такому вигляді йти за труною. Звичайно, співробітники ритуальної служби не могли допустити такого карнавалу і спробували утихомирити трьох богатирів, після чого самі здирали зі своїх голів презервативи.

А ще одного разу «невтішна» вдова урочисто оголосила, що зараз роздягне догола «цього кобеля» прямісінько в труні, а коли перелякані співробітники бюро «Спи спокойно, товарищ» намагалися трохи охолодити її запал, вона повикидала з труни вінки і порвала на мерцеві одяг. Врешті-решт жінку відтягли від труни. Однак ДЯДЬ-ОСЯ дуже переживав з цього приводу, оскільки невтішна вдова «всю красу загримерованого небіжчика зіпсувала».

Отак ми почали згадувати всі ті кумедні історії, що їх колись оповідав ДЯДЬ-ОСЯ про «загиблих альпіністів», які вмирали на останній підкореній ними гірській вершині у вигляді жіночого тіла, і мені якось перехотілося приймати чарівну таблеточку.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вдягла джинси і «з горя» напилася.

Спроба знову не вдалася.

У нас опустилися руки.

Але ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ запропонувала іншу розвагу: відвідати квартиру ЖЛОБА і БЛОНДИНКИ, щоб «полити там квіти».

Я не встояв перед цією пропозицією. Тим більше, що залишатися в помешканні, де сталося стільки сексуальних невдач, не хотілося.

Ми зайшли до квартири, яка колись була нашою. Світла не вмикали. Лише засвітили ліхтарик на мобільному телефоні.

У цій напівтемряві на мене обрушився шквал спогадів. Ось зараз у кінці коридора я побачу на порозі тієї кімнати пухкеньку дівчинку в окулярах із товстими скельцями, що, заклавши руки за спину, розхитується кокетливо туди-сюди, викликаючи в мені незрозумілі заплутані бажання. Я інстинктивно притулився до ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, і мене накрила ковдра її тепла, м’якості та якоїсь нерозгаданої загадки. Ми, взявшись за руки, бродили по кімнатах, які колись були нашими, натикалися на незрозумілі предмети, і нам не хотілося вмикати світла, аби ті предмети не продемонстрували нам, що вони чужі. Задля безпеки ми обнялися, страхуючи один одного від несподіванок, і незчулися, як перетворилися на ЧОЛОВІКА і ЖІНКУ — із відомого французького фільма, із нашого минулого, — які у підвальчику нашого будинку кохалися на наших очах.

Ми були дорослими людьми, мали свої життєві й сімейні вантажі за плечима, однак зустрілися знову невипадково, адже і я, і вона шкодували все життя, що наші підліткові почуття не переросли в щось серйозніше. Це була незакінчена повість, недопрасований рукав сорочки, це те, що хотілося завершити, однак завершити не банальним і не вульгарним, а красивим і романтичним.

Ми зайшли до колишньої СЬОЖИНОЇ п’ятикутної кімнати — і перед нами постало панорамне вікно. Воно виходило на той самий рівень, що й квартира ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, тієї, з сусіднього будинку, тобто копії. Завдяки їй я довгі роки не забував про свою ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, бажану, але не досягнуту. Дякуючи їй я довго марив про те, щоб моя підліткова любов нарешті реалізувалася, навіть не сподіваючись, що це можливо.

Вікно СЬОЖИНОЇ кімнати дивилося на спальню ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ-КОПІЇ. Треба було подружитися з БЛОНДИНКОЮ раніше, щоб мати можливість при кожному поливанні квітів спостерігати за ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ-КОПІЄЮ.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ-КОПІЯ була не сама. У неї був чоловік. Вони сиділи на балкончику і пили вино.

Почався дощ, і вони сховалися в кімнаті. Було парко, і вони не зачинили ні балконних дверей, ні штор. Вони перенесли вино і тарілку із закусками прямо на велике ліжко і продовжили своє безневинне спілкування. Потім ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ-КОПІЯ засмикнула тюлеву фіранку, залишивши штору відкритою; через фіранку видно було погано, проте якісь ритмічні рухи за нею малювали в нашій уяві дуже чуттєві картини…

У СЬОЖИНІЙ кімнаті було темно і тихо, я завантажив на телефон музику з фільма «Чоловік і жінка» і притиснув ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ до себе.

Вона м’яко піддалася і подивилася мені в очі…

І хоча було темно, я побачив: це був МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ… Цей безкінечний, багатозначний, відданий, пристрасний, лукавий, залицяльний, сором’язливий, ігривий, багатообіцяючий МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ…

Оглавление

Люба Клименко Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці

  ВСТУП

  Частина перша РЕТРО

    ДЯДЬМІШ

    ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ

    КАПТЬОРКА

    СЬОЖА

    ЦИФЕРБЛАТИ

    ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ

    БАЛБЄС

    РОМА

    НОВИЙ 1979 РІК

  Частина друга НА МАНСАРДІ