Слідами дикого зубра [Вячеслав Иванович Пальман] (fb2) читать постранично, страница - 2

Проте якогось особливого ентузіазму ці думки не викликали. Історію писати я не мав наміру, але познайомитися з нотатками про природу минулого не відмовився. Я сердечно подякував моїм гостям.

— Якби не Вітя Сьомій, — учителька показала на балакучого хлопчика, — якби він не заглянув у ці книги й не показав їх мені, то опинилися б вони на складі в купі непотрібних паперів.

Ніяковість перших хвилин зустрічі минула, ми посиділи, поговорили, я ще раз подякував друзям, сказав, що обов’язково почитаю і поверну їм знахідку. Ну, хоча б для шкільного музею.

— Який там у нас музей, що ви,! — Учителька відмахнулася. — Можете лишити, на те й прийшли, щоб віддати. А раптом знадобиться…

Ми розпрощалися. Вони пішли.

Книга, яку я почав читати, так і лежала розгорнута. Ось що писав далі невідомий автор:

«Коли я закінчив сільську школу, батько віддав мене до гімназії в місті Катеринодарі. Вчився я добре, й нагородою за мою сумлінність став Санкт-Петербурзький лісовий інститут, куди, на радість батькові, мене послала канцелярія наказного отамана Війська Кубанського. На той час мене зарахували в козачий полк охочим, а це означало, що в інституті я утримуватимуся на кошт військової скарбниці. Зате під час відпусток я мав обов’язково відбувати табірні збори, де нас. навчатимуть військової справи.

У нашій північній столиці я так само лишався старанним, друзів не бракувало, розваг у великому місті також удосталь. Очевидно, тому й дні збігали навдивовижу швидко. Після зимових занять, на мене чекала поїздка додому, козачі табори, а потім благодатне дозвілля, походи з друзями в гори й у ліс.

Такі мандри дарували радість, ліс я завжди стрічав, як лагідного друга.

Тоді, як спраглий мандрівець, я на багато днів занурювався в зелену прохолоду гущавини й почувався дуже щасливим.

Після гамірної столиці, моря людей, холодно-суворого, хоча й красивого каміння на проспектах і площах, після напружених лекційних занять і метушливого студентського життя задумливий гірський ліс із своїм завжди духмяним, я б сказав, веселим повітрям і мелодіями пташиних пісень здавався мені місцем, створеним виключно для щастя людського.

Ці дні минали в далеких походах до перевалів, у неодмінному вистежуванні дичини, за життям якої так цікаво підглядати, біля нічного багаття в глухому урочищі.

Вражень від походу завжди було багато, але поверталися ми додому далеко не обтяжені ними, поверталися, щоб другого дня йти на збір охочих Лабінського кінного полку, на стрільби й кінні ігрища. Батько, сам колись завзятий любитель джигітовки, нетерпляче чекав на мене, і ми, гаряче напучувані матір’ю берегти себе, разом вирушали до станиці Лабінської.

Хлопчаком я добре джигітував, любив коней, ризик шалених перегонів, навчився непогано володіти козацькою шаблею, але найбільший успіх мав у стрільбі з гвинтівки. Ще до Лісового інституту я не раз здобував на ігрищах першість. Коли мені було п’ятнадцять років, одержав іменну гвинтівку з викарбуваним написом, де під лоскітними для честолюбства рядками стояло прізвище наказного отамана Війська Кубанського.

Ось така юність запам’яталася й ніколи, звичайно, не забудеться. Усе ясно, чисто й добре. Якихось особливих крутих поворотів не передбачалося. Ще одна зима, весна, я закінчу інститут і вернуся на Кавказ, щоб розпочати службу лісничим у рідних краях, недалеко від стареньких батьків.

Та якраз в останній рік навчання і сталися зміни.

Згадую теплу й суху осінь вирішального для мене року. Серпень брався до кінця, а разом з ним закінчувалися й канікули.

Отоді-то й відбулася та знаменна розмова з батьком…»

Так закінчувалася сторінка, на якій я зупинив своє читання. Текст займав лише її половину. Нижче чорнилом була незграбно намальована гора, поряд невиразна дівоча голівка, крива козацька шабля — одне слово, чисте місце автор використав явно задля забави. Здавалося, що й усе написане — просто хлоп’ячі пустощі.

Гортаючи щоденник далі, уже в кінці другої, зеленого кольору книги, я знайшов кілька злежаних аркушів поштового паперу. Почав читати — і вже не відривався, аж поки дочитав останній. На мене війнуло життям далекої, ще незнайомої родини, натугою якоїсь особливої, незвичної праці, пережитими небезпеками. І скрізь думки, розмови, справи, пов’язані з дикими зубрами. Слово це траплялося найчастіше. Незнаного, цікавого тут було стільки, що весь щоденник і листи здалися мені справді дуже важливою знахідкою, може, навіть неоціненним дарунком самої долі.

Тут доречно сказати, що вже тоді я почав збирати все, що стосувалося зубрів; записники мої були переповнені розповідями про цього звіра, його долю, переслідувачів і рятівників… Наступного дня пощастило знайти моїх нових знайомих — милу вчительку і кмітливих хлопців. Разом побували в будинку на вулиці Гоголя й поговорили з господинею.

— Папери? — перепитала вона. — А хто їх знає! Споконвіку лежали на горищі, там мишам таке привілля! Кожнісіньку