Слідами дикого зубра [Вячеслав Иванович Пальман] (fb2) читать постранично, страница - 3

ніч шаруділи. До нас тут он скільки люду жило… А ми з сином недавно оцей будиночок купили. Син мій до паперів, до книжок усяких неохочий. А як того пожильця звали, чиї папери зостались, ти дивись, забула, таке у нього прізвище довге, російське…

— Зарецький? — підказав я.

Вона так і не згадала…

Сказати, що знайдений щоденник Андрія Михайловича Зарецького увійшов до цієї книжки у своєму первісному вигляді, було б неправдою. Проте незаперечно: він спонукав автора розпочати нові пошуки в архівах, примусив копатися в бібліотеках, шукати зустрічей з ученими, імена яких так чи інакше пов’язані з описаними подіями, і, звичайно, додумати ситуації, коли бракувало історичних даних і фактів.

Щоденник виявився тим сюжетним стрижнем, якого бракувало авторові для повноти зображення подій, для вираження основної ідеї, необхідної кожному художньому творові,

КНИГА В ЧЕРВОНІЙ ПАЛІТУРЦІ

Запис перший Почесний конвой його імператорської високості.— Влучний постріл. — Поїздка на Уруштен. — Великокняже полювання й перший кавказький зубр. — Єгер Чебурнов

1

Рано-вранці наша сім я, як завжди, зібралася на веранді. Відчинили вікна, свіже лісове повітря приємно холодило ноги. В садку ледь-ледь ворушилося обважніле над осінь виноградне листя, пахло стиглою «ізабеллою». На столі перед мамою шумів пузатий самовар з медалями на мідному боці. Вона розливала чай. Нарешті тато відсунув стакан, підвівся і якось особливо пильно подивився мені в очі.

— Ти коли їдеш? — запитав він.

— Через два дні, тату, — відповів я й усміхнувся.

Він запитував про день мого від’їзду вже втретє на цьому тижні. Мабуть, забував. За останні роки він дуже постарів, розгубив колишню впевненість. Зраджує, звичайно, й пам’ять.

Треба сказати, що мій батько, штабс-капітан у відставці, хоча й не мав зв’язків у високий колах, але авторитет його серед товаришів по службі був незаперечний. За довгі роки життя він виявив себе людиною порядною. Служив свого часу в знаменитому Севастопольському полку, що в шістдесятих роках минулого століття воював на Кавказі між річками Білою і Лабою, багато псебайців — колишніх севастопольців — знали його як гарного командира. Коли на початку століття почалося заселення північних відрогів гір козаками й служивими, батько один з перших вирішив перебратися з моєю матір’ю в Псебай. Я народився за кілька років до цієї події.

— Через два дні… — Батько задумливо повторив мої слова. — Через два… А завтра сюди завітає вельми поважний гість. Його імператорська високість великий князь Сергій Михайлович. Отак-то…

Коли він говорив ці слова, то весь підібрався й виструнчився. Обличчя його змінилося, стало суворо-врочистим, сиві вуса ледь піднялися догори. Поштивість до найяснішої особи світилася в кожній рисочці його обличчя. Великий князь! Я запитав:

— А чого він їде сюди? По службі?

— Він їде полювати, відпочивати. Хіба ти не знаєш, що великий князь — хазяїн усього Західного Кавказу? Ще в дев’яносто другому році він перекупив Кубанські лови у своїх найясніших родичів, а ті ще раніше арендували ліси й гори в міністра державних маетностей і в Кубанського військового правління. Великий князь не раз полював неподалік Псебая, але ти був тоді в столиці.

Мені розповідали, що князь вряди-годи наїздив сюди, та, чесно кажучи, це одразу забувалося. В центрі Псебая нещодавно спорудили гарний мисливський будинок для князя. Будинок порожнював. Тепер господар обновить його. І цього разу мені не доведеться побачити гостей, їхнє знатне полювання. Цікаве, напевно, видовище!

Батько підняв палець, закликаючи до уваги:

— Ти знаєш, я проти бодай найменших порушень дисципліни, але заради такого випадку ти маєш право затриматися. Вчора увечері урядник Павлов запитав мене, чи не може мій син разом з командою молодих козаків зустріти високого гостя в Лабінській і супроводити сюди. Від нашої станиці формується почесний конвой.

— А кінь? — вихопилось у мене.

— Ну, якщо справа тільки в коневі…— Батько поклав руку мені на плече: — Ти згодний? Тоді миттю в станичне правління, доповіси Павлову, там тобі дадуть і коня, і все інше. Не гарячкуй, сину мій, тримайся гідно. Ти можеш відзначитися. Непогано джигітуєш, добре стріляєш. У тебе, на щастя, зовнішність приваблива, якась культура мови. Усе це чимало важить. З великим князем приїздить принц Ольденбурзький, власник лісів по той бік гір. Може, в Лабінську над’їде й генерал-губернатор краю Михайло Петрович Бабич, з чиєї волі ти навчаєшся в інституті. Будь чемний, уважний.

Повчання я пропустив повз вуха, зате уявив скачку до Лабінськсї й назад, нові враження. Ради всього цього можна й пропустити кілька занять. А взагалі, епізод — як фінальна сцена у виставі. Буде про що розповісти друзям в інституті, особливо Сашкові Кухаревичу!

Не описую метушливих годин збору, настанов, репетицій. Ми виїхали в