Валеріан та місто тисячі планет [Крісті Ґолден] (fb2) читать онлайн

Кристі Голден Валеріан та місто тисячі планет

Офіційна новелізація фільму

Передмова

Зірки хоч і не були вічні, жодне літочислення не могло підрахувати їхній вік.

Їхній безсторонній погляд помічав багато чого в системі планет довкола Сонця, особливо — навколо однієї з планет, третьої від цієї зірки.

1975 року за місцевим календарем у просторі над нею сталися важливі події.

З двох різних місць на цій планеті, яку її жителі звали Земля, два народи запустили космічні апарати, що пізніше дістали назву «примітивні». Уперше в історії Землі два кораблі здійснили стикування у відкритому космосі, і їхні екіпажі могли вільно пересуватися ними.

Бригадний генерал Томас Стеффорд з «Аполлона» та Алєксєй Леонов з корабля «Союз» обмінялися історичним «рукостисканням у космосі» — у прямому й переносному значенні.

Рукостискання супроводжували усмішки, радість і почуття єдності, а два чоловіки тоді здружились і їхня міцна дружба тривала не одне десятиліття.

А вже 1998 року на орбіті довкола синьо-зеленої планети з’явилася космічна станція «Альфа». Подія двадцятитрирічної давнини була зустріччю не тільки двох народів. У рік історичного рукостискання народилась ідея створення європейського космоплана «Гермес», і коли той уперше зістикувався з «Альфою», він представляв цілий союз націй. Доти космос був віддаленим помешканням для кількох людей. Але минуло небагато часу, і він став належати всьому людству.

З плином часу космічна станція розросталася. 2019 року на «Альфу» прибув величезний китайський космічний корабель «Тяньгун-3». Капітан станції «Альфа» тридцятирічний Джеймс Кроуфорд радо вітав осяяного променистою усмішкою китайського колегу Уана Ху. Саме від цієї події історики пізніше вестимуть відлік кінця напруги в міжнародних відносинах і початку першої Великої ери людського співробітництва.

Сталося те, у що багато хто на Землі не міг повірити. На самій планеті людство й далі працювало заради миру та злагоди, але водночас очі й серця людей налаштовувалися на розуміння загадкових мелодій космосу. Капітани продовжували обмінюватися рукостисканнями на величному тлі неозорих зоряних полів.

Станція чудово працювала, і віддалені зірки спостерігали за тим, як завдяки славетному ентузіазмові жителів об’єднаної Землі почався розквіт «Альфи». Минуло якихось вісім років, і станція надзвичайно розширилась. Її населення досягло восьми тисяч осіб. Дедалі більше народів відправляли своїх представників у космос, бажаючи приєднатися до цього символу єдності. А вже 2019 року на цій третій від сонця планеті не знайшлося жодної країни, яка б не була представлена на борту станції бодай одним дослідником.

2031 року на «Альфі» було встановлено систему штучної антигравітації. Мешканці станції тепер могли ходити її коридорами так само легко, як і на рідній планеті. Капітан Кроуфорд на той час був уже статечним сорокаоднорічним чоловіком. Він вітав капітанів космічних кораблів з Індії, Арабських Еміратів, Кореї, Африки, Австралії, Бразилії та Японії, а ті, замість традиційного рукостискання, кланялись самі та приймали поклін у відповідь.

І за всім цим спостерігали зірки, далекі та мовчазні. Станція розширювалася, окрім військових та офіційних осіб, на ній селилися цілі родини. Бачили зорі й те, як 2150 року настала історична мить не лише для людства, а й для всієї галактики. Міжнародна космічна станція «Альфа» завдовжки понад три кілометри була домівкою для більш як ста тисяч людей. І досі все на станції було знайомим і комфортним: її конструкції та дизайн, кораблі, що стикувались, обличчя людей на їхньому облавку. Усе, крім корабля, який хутко наближався до неї.

Він був мало схожий на звичайний корабель — радше на потвору з кошмарів. Чорний, немов покритий хітином, на якому лиховісно стирчали десятки колючих шипів, корабель випромінював зсередини тьмяне світло багряного відтінку. Воно світило лише з кількох ілюмінаторів обабіч корабля і з двох — на носі, якщо взагалі таке просторічне слово як «ніс» можна було вжити щодо цього дивного судна.

Капітан Джошуа Нортон мав вигляд зухвальця, який увиразнювали охайно підстрижена борідка й пронизливі очі. Пізніше він напише у спогадах:

«Цей корабель ніби зійшов зі сторінок роману Жуля Верна — більше схожий на живу істоту, ніж на справжній корабель. Ілюмінатори на носі були розміщені у верхній частині судна, де сходилися його криві боки. Здавалося, на нещасну „Альфу“ несеться небезпечна здоровецька істота, чиї два червоні ока палають, чекаючи нападу. Я гадав, що будь-якої миті ця безмірна пащека розкриється і проковтне нас геть усіх. Слово „чужинець“ ніколи ще не звучало настільки доречно».

Нортон чекав на чужинців у вестибюлі станції. «Я намагався не нервуватись», — згадає він десь через шість десятків років.

Наше спілкування з кортаан-дахуками, видом, що виник у зірковому скупченні Стожари за п’ять тисяч світлових років від нашої Сонячної системи, було чемним із самого початку. Звичайно, приголомшення від того першого контакту з ними описали історики й журналісти, виразили мистці, адже це було перше підтвердження того, що ми — не єдина розумна раса в галактиці. Безумовно, на сьогодні тема фізичного контакту з чужинцями давно приїлася. Але ви маєте пам’ятати, яким приголомшливим, запаморочливо новим здавалося це нам, людям, що стояли в цій залі, мокрі від поту і, поза всяким сумнівом, мовчазно молилися.

Як я вже сказав, наше спілкування було чемним. Вони розповіли, що освоюють галактику не заради завоювань, а в пошуках мистецтва і краси, що було осердям культури їхнього виду. Ми сподівалися на краще. Але не знали, що станеться насправді.

Відчинився останній атмосферний шлюз.

Троє прибульців зійшли зі свого корабля на станцію «Альфа».

Вони були трохи вищі за людей, які їх вітали. У певному наближенні прибульців можна було назвати гуманоїдами. «Таке виразне земне слово, — поскаржився Нортон, — і в нас досі немає нічого кращого». На тому їхня спільність із людьми закінчувалася. Нортон і його колеги з делегації землян побачили руки й ноги, голови з очима й ротами, але всі ці додатки виходили з тулубів, подібних до тіл рептилій, а на обличчях з очима та вухами не було носів.

Їхня шкіра мала загалом помаранчевий колір з домішками синього, жовтого та червоного на широких безносих обличчях. Різко окреслені синьо-сірі губи видавалися вперед. На тулубах, передпліччях і ногах висіла зброя, а ступні закінчувалися тим, що людською мовою можна було б назвати ратицями.

Ми всі знали, що то був поворотний момент, творення історії — але якої саме? Здавалося, усе в світі — в нашому світі, принаймні — поставлено на карту, і наші серця збентежено калатали…

Як свідчать спогади, у найкритичніший момент Нортон ковтнув слину, всміхнувся й простягнув руку, яка злегка дрижала.

— Ласкаво просимо на облавок, — привітався він. Один з кортаан-дахуків робив переклад для свого вождя. Утворилася пауза. Люди, ніколи доти не бачивши чужинців у плоті, не могли зчитувати їхні емоції.

Вождь вийшов уперед — він був вищий за Нортона, — ухопив капітанову руку й почав енергійно трясти нею вгору та вниз.

Усі на станції — і в цілому світі, що спостерігав за видовищем, — зітхнули з полегкістю.

А далі, після того першого контакту, події понеслися стрімголов. Неймовірно дивні на той момент істоти, які згодом перетворилися на давніх друзів, відомих у кожній господі, зайшли в контакт з людьми й поселилися на «Альфі».

Потім були меркурії, створіння, що з плином часу перетворили себе з переважно органічних істот на мінеральні. Вони мали аналітичний розум і були майже позбавлені емоцій, тому здавалися ще більшими чужинцями, ніж кортаан-дахуки. Кмітлива у політичному сенсі раса доґан-даґізів стала «дипломатичним представником» меркуріїв. Її роль у налагодженні спілкування між людьми та меркуріями, яких ще звали «дзеркалами», була неоціненною.

Згодом з’явилися палм-мурети — газоподібні істоти, вдягнені у м’які металеві екзоскелети. Вони носили страхітливі маски складної конструкції, що суперечили їхній миролюбній сутності. Зірки мовчки дивилися й на появу арисум-кормнів — кочового племені дослідників і мандрівників, які пишалися знайомством з усіма розумними істотами галактики.

Суперечливі почуття викликали КЦ02 — вони живилися негативними емоціями інших істот, перебуваючи поруч із тими, хто відчував страх, біль або відчай. Відомим було Нортонове висловлювання про те, що такий їхній раціон «безумовно, робив повітря чистішим для всіх нас».

Расу мартапураї познайомили з людьми їхні союзники, кортаан-дахуки. То були водяні створіння, вдягнені у громіздкий одяг на все тіло, який дозволяв їм жити за межами водного середовища. Капітан Єзекиїл Тревор, який уперше їх побачив, порівняв той одяг зі «старомодними костюмами для глибоководного дайвінгу». Мартапураї були великі доброзичливі рибоподібні істоти з довгими руками, схожими на щупальця, та по-риб’ячому вирячкуватими головами просто посеред грудей.

Уперше їх зустрівши, капітан Тревор, лисуватий, але харизматичний чоловік, дипломатично всміхнувся і простягнув руку. Урочисто моргаючи крізь подобу скафандра, мартапураї у відповідь простягнув пальці-щупальця. Тревор немовби наклеїв усмішку на обличчя і стійко її тримав, поки його пальці змикалися навколо холодних липких відростків.

— Ласкаво просимо на облавок, — йому вдалося втримати поштиву інтонацію.

Колись людство висміювало саму думку про іншопланетне життя. Тепер же ж воно приймало в себе вже не кілька, а кілька десятків видів різних розумних істот, готуючись у майбутньому приймати тисячі.

З плином часу перебування на «Альфі» стількох розумних створінь — саме те, що колись зробило станцію унікальною — почало ставати чинником небезпеки для самої планети, яка символічно розчинила двері для всіх. Проте існував спосіб поєднати гостинність із захистом вразливої Землі. І зірки про це так само знали.

Настав час для Землі попрощатися з космічною станцією «Альфа» й побажати їй щасливої дороги.

Промова президента Федерації Держав Землі була безпрецедентною, а запис цієї історичної миті знову й знову показуватимуть земним школярам, допоки існуватиме сама Земля.

«Міжгалактична космічна станція досягла критичної для орбіти Землі маси. Нині вона становить серйозну загрозу для нашої неньки-планети», — оголосив високий елегантний чоловік. Політикові пішов восьмий десяток, його волосся, колись золотого кольору, тепер мало срібний блиск. Пронизливі блакитні очі дивилися в камеру, і він казав далі: «Керуючись своєю величною мудрістю, Центральний Комітет ухвалив скористатися всіма конечними ресурсами, щоб вивільнити космічну станцію з-під дії гравітаційного поля Землі».

Зображення знайомого, ніби витесаного з граніту, президентського обличчя чергувалося з кадрами, на яких сотні кораблів, чиї широкі кормові двигуни та чотири кінцівки захвату робили їх схожими на світляків, прикріплювалися до космічної станції. Вони одночасно увімкнули двигуни, і велетенська станція поволі, але неухильно почала віддалятися від Землі на відстань, на якій вона була б у змозі вислизнути з гравітаційної хватки материнського світу. А потім зірки спостерігали за тим, як невеликі кораблі від’єднувалися, відпускаючи «Альфу» в подорож до нової домівки.

«Їй встановлено новий курс — на Магелланову течію, — провадив президент. — Як і колись великий мореплавець Фердинанд Магеллан, станція „Альфа“ — символ наших цінностей і знань — розпочне подорож назустріч незвіданому. Вона понесе послання миру та єдності до найдальших меж Всесвіту! У думках і молитвах ми з вами… Удачі та щасливої дороги».

Зірки, та й не лише вони, спостерігали, як течія затягує до свого поля станцію, відриваючи її від Землі, допоки «Альфа» в очах землян не перетворилася на малесеньку цяточку, яка нічим не відрізнялася від міріад зірок у Всесвіті.

Розділ перший

3710 рік, планета М’юль, сузір'я QN 34

Живе світло над нею м’яко, хвиля за хвилею, розливало волокнини сяйва. Як і все у світі, воно перебувало в гармонії з зірками, порами року, сонцем і морем. Дедалі світлішало, і вона, задоволено кліпаючи повіками, розплющила свої напрочуд блакитні очі. Вона повільно прокидалася й вітала новий день так само спокійно, як учорашню ніч перед сном.

Її м’який, усе ще дрімотливий погляд насолоджувався теплими рожево-кораловими відтінками спальні. Світло лилося з-під вигнутих сходів, і відполіровані стіни та стеля велетенської мушлі підхоплювали його відблиски й виповнювали кімнату рожевим сяйвом.

Її шкіра також усотувала світло. Вона була білого кольору, але не того суворого, одноманітного кольору, який звикли звати білим. Шкіра була розфарбована візерунками, що змінювали форму разом зі зміною душевного стану, — такий витвір мистецтва настрою.

Білість її гладенької шкіри радше була блідістю і здавалася чимось небесним, немов місячне сяйво. Ця шкіра тримала на собі кожну веселкову барву, перетворюючи їх разом на мінливе перламутрове тонке світіння.

Її звали принцеса Лііхо-Мінаа.

Поруч почувся м’який писк. Вона відвела погляд від звичних обрисів спальні до маленького улюбленця, який завжди горнувся до неї, поки принцеса спала. Лііхо-Мінаа усміхнулась, а малесенька істота щасливо засопіла в неї на шиї, витягши довгу мордочку й вигнувши пухнастий, неймовірно м’який животик, щоб господиня його почухала. Тваринка була така маленька, що могла всістись у принцеси в руці. І вона не боялася, що Лііхо-Мінаа її задушить, бо коли та спала, жорсткі нерівні лусочки на спині звірка будили її ще до того, як вона могла завдати будь-якої шкоди.

Принцеса рухалася легко, з грацією звивистої хвилі. Мотнувши ногами, вона опустила їх на гладку підлогу й потяглася. Потому підвелася й по-котячому м’яко, босоніж підійшла до велетенської молюскової мушлі, що була прикріплена до стіни. Мушля мала подвійну функцію. Її відполірована верхня стулка була таким собі дзеркалом, нехай і недосконалим. А нижня охоплювала ніби чашею десятки великих перлин, з яких одна посередині була завбільшки з власну голову принцеси. Над цією чашею, що правила за зливальницю для вмивання, світна істота з вусиками, родичка створіння, що висіло над принцесиним ліжком, випромінювала світло. Та й самі перлини м’яко, пульсуючи, жевріли, від чого на їхніх гладких поверхнях грало-мінилося різнобарв’я.

Лііхо-Мінаа всміхнулася сама собі й маленькому другові, що затримався в ліжку. Той роззявив витончену мордочку та позіхнув, а вона засміялася. Запустивши довгі тонкі пальці в чашу з мушлі, принцеса набрала жменю перлинок. Відтак піднесла їх до обличчя й потерла ними шкіру, неначе то була вода в твердому стані. Її сонливість безслідно здиміла. Блакитні очі засяяли, а шкіра стала ще гладкішою та пругкіше напнутою на її витончених кістках. Принцеса почувалася свіжою, сповненою сил і наснаги. Вона обережно поклала перлини назад до їхніх родичів у чаші.

Перед тим як вийти з будинку, вона застібнула довкруж довгої, стрункої шиї просте намисто — ланцюжок з єдиною, але вишуканою перлиною. Принцеса легко доторкнулася до неї, перлина дзенькнула та м’яко засвітилася у відповідь на ласку.

Піднявшись сходами, вона вийшла назовні, назустріч світанкові. Лііхо-Мінаа рідко бувала сумною. Її життя, як і життя всього її народу, було сповнене ритму, спокою та краси. А якщо її коли й охоплювала меланхолія, досить було озирнутися на чудовий світ навкруги, і звичний стан повертався.

Між пальцями ніг принцеса відчувала дрібний білий пісок, чула м’який і ненастанний гул океану, який горнувся спочатку до берега, відтак відступав, забираючи назад свої водяні пальці. Величезні мушлі різної форми та кольору вкривали берег, деякі з них навіть здіймалися з бірюзової води мілководдя — то були домівки її друзів.

Принцеса посадила маленького друга на сідало біля свого порівняно невеликого будинку-мушлі, лагідно поплескала його й пішла прогулятися до мерехтливої води. Океан грайливо бавився з блідими, як пісок, ногами Лііхо-Мінаа, поки вона йшла до гурту схожих на неї створінь.

Дехто з них стояв по пояс у воді, витягаючи філігранно тонкі сіті з різними завбільшки перлинами. Вони виносили їх на берег, проявляючи особливу грацію, бо ж їхні тіла самі по собі теж були перлинами. Діти й дорослі скупчувалися навколо сітей, готові допомагати витягати коштовні кулі та складати їх у великі коші з морських черепашок, які потім дорослі завдавали на спини й несли далі.

На певній відстані від океану в землі містилися невеликі кратери, чий радіус дорівнював витягнутій руці. Усміхаючись, з обличчями, осяяними молочним світлом, носильники черепашок висипали перли в землю, що вже чекала на них.

Робота була рутинна та стародавня, вона навіювала спокій. Лііхо-Мінаа повернула обличчя до сонця на сході й на мить заплющила очі. А коли розплющила, помітила яскраву смужку на помережаному світанковому небі — то був метеор.

І не один. За ним пронісся другий… а потім ще…

Від страху в принцеси стислося серце, коли перший шматок чогось невідомого, але явно не зіркової матерії, хлюснув у воду. Будинок з мушлі розлетівся на зубчасті уламки. Інші метеорити стали падати так швидко, що годі їх було порахувати. Вони вдаряли в океан, здіймаючи в повітря фонтани води, на суходолі сердито лишали по собі кратери — справжні рани на тілі цієї планети.

Почулися жахливі крики, і люди кинулися врозтіч. Але куди вони могли втекти? Принцеса вдивлялася у небо, в якому ніколи не було нічого, окрім зірок, місяців і сонячного світла, у той час як шматки металу завбільшки від кулака до будинку падали немилосердним дощем на переляканих жителів планети.

Вона безпорадно повернулася й поглянула в інший бік неба і помітила його.

Не просто велетенський — здавалося, неосяжний. Вона відразу збагнула, що то був не звичайний корабель. То була справжня смерть.

Лііхо-Мінаа жила біля океану, чиї пісні та колискові давали спокій і умиротворення, а запах зцілював. Вона щиро любила океан. А її родичі прагнули бути завжди разом із підданцями, якими правили м’якою рукою, і тому жили в селі.

Палаючий корабель мав упасти просто посеред того села.

Навколо панував страхітливий шарварок, спричинений незнаним досі людським страхом.

Принцеса, не зронивши ні слова, ані згуку, побігла.

Село являло собою нагромадження мушель, розміщених у кілька рівнів. Їхні вишукані вигнуті обриси по-товариському скупчилися навколо спіральних сходів і відкритих майданчиків. Палац, де мешкав імператор Хабан-Лімаї з родиною, був збудований з мушель, оздоблених тонкою різьбою та металом. Він стояв на чільному, найвищому місці в селі, звідки було видно берег і океан. Майдан перед ним, найбільший в селі, правив за сцену для ораторських виступів і музичних вистав, там виступали танцюристи й митці, збиралися селяни, щоб приємно провести дозвілля.

Одначе тепер тут юрмилися налякані жителі. Сповненими жаху очима вони вдивлялись у небо, звідки з гуркотом летіли уламки якогось іншопланетного величезного об’єкта і вдарялись об землю повсюди, куди тільки сягало око.

Імператор був особа врівноважена, він мудро й турботливо керував своїм народом. Тож, як і в будь-яку скрутну годину, усі свої сподівання пов’язуючи з волею правителя, жителі й цього разу з надією дивилися на нього й вірили, що він здужає зарадити тому лихові, яке насувалось.

Імператор повернувся до одного зі своїх стражів, який вийшов з палацу. Обличчя того аж почорніло від страху.

— Що сталося? — спитав повелитель мелодійною мовою свого народу.

— Ондечки! Погляньте! — страж показав поверх витончених вигинів дахів на величезний шлейф диму, що здіймався в небо.

У центрі села жили не всі, багато хто мав мешкання на околицях.

І так само багато хто жив там, звідки йшов отой жахний стовп диму.

Хабан-Лімаї прожив довге життя і знав, що таке потік метеорів. Однак цього разу сталося щось інше. Набагато гірше.

Поранені й мертві будуть тепер не лише серед його підданих.

— Клянуся зірками! — закричав імператор. — Вдаряйте на сполох! І мерщій на порятунок!

Юрма істот з блідою, перламутрового відтінку шкірою, з потемнілими від страждання лобами й очима, що виражали страх, рушила до тліючих уламків. І що ближчою була відстань, то менше надій плекав імператор на те, що хтось виживе.

Чорна велетенська гора покрученого, розбитого та обгорілого металу громадилася впереміш зі скалками розтрощених чарівних мушель. На М’юлі так давно не було воєн та насильства, що про них могли знати хіба з фольклору та легенд. Спочатку імператор гадав, що корабель зазнав аварії унаслідок механічної несправності, але врешті збагнув, що той став сумною жертвою війни й спровадив на той світ не тільки тих, хто загинув усередині його металевої обшивки.

Вони підбігли ближче, але не побачили нікого, хто б хитався, кашляв, кульгав, словом, був би поранений, але живий. Відчинена була лиш одна ляда, звідки кілька членів екіпажу злощасного корабля зробили даремну, невдалу спробу вибратися з того пекла.

Та хоч би там що, варто було спробувати когось урятувати. Певно, не всі загинули на облавку цього велетенського корабля…

— Розпочніть пошук тих, хто вижив, рятуйте, кого ще можна — наказав імператор і першим, сміливо ступаючи, увійшов усередину приреченого корабля. Жодної гадки він не мав про те, що саме там побачить. Слід було просто допомогти.

Стурбованість і підозри перетворилися на жорстоку дійсність. Усередині вони знайшли тільки обвуглені тіла тих, хто колись жив, сміявся, і в кого не було жодного шансу вижити. Рятувальна місія завершилася, не почавшись, але ті, хто зазнав такої жахливої смерті, мали безумовне право бути гідно похованими.

Хабан-Лімаї вийшов назовні, та не встиг вимовити й слова про сумне видовище, як їх накрило тінню, неначе щось невимовно велетенське намагалося поглинути сонце. Імператор поглянув угору. Скорбота за невідомими чужинцями, що стали жертвою військових дій, змінилась на нудотний жах.

З неба падав корабель завдовжки майже одинадцять кілометрів.

Імператор подумав про те, як уламки першого корабля перетворили на гострі скалки чарівні, але вкрай крихкі будиночки. Не було жодного шансу на те, що їхні домівки з черепашок переживуть кошмар, що насувається.

Утім, можливо, цей нещасний корабель зробить послугу тим, хто вирішив стати на допомогу його екіпажеві.

— Мерщій всередину! — заволав він. — Усім сховатися! Швидше!

До неминучого кінця лишалось обмаль часу. Імператор метав оком то на лихо летюче, що невпинно зближалося, то на власний народ. Істоти стрімголов бігли, несучи дітей, до єдиного притулку, що залишився. Коли підбігли стражі, які несли членів імператорової родини, Хабан-Лімаї пройняв острах.

Один з них тримав на руках наляканого п’ятирічного Цюурі.

Другий ніс його лиховісно нерухому дружину Алой. Її чудовні шати були розірвані й забризкані кров’ю. Аж ось вона стиха застогнала, повернувши голову в імператорів бік, і чоловік відчув полегшення. Дружина поранена, але жива.

— Занесіть їх усередину! Хутчіш!

Двоє стражів квапливо підкорилися. Одначе знову страх скував серце імператорові, щойно він ухопив за руку іншого стража та спитав його з невеличкою надією:

— А моя донька?

З очима, сповненими скорботи, той лише захитав головою:

— Я не бачив її.

Хабан-Лімаї згадав про уламки, що падали з неба, неначе осколки самих зірок, і серце його немов розкололося навпіл. Але впиватися горем була для нього річ недоступна, принаймні тепер, коли треба було зберігати спокій і піклуватися про тих, хто зостався серед живих.

Корабель нарешті впав оддалік від них. Землю різко струсонуло, як живу істоту в пароксизмі болю. Від звуків падіння вуха всім немовби прокололи гострі списи. Ті звуки супроводжувало моторошне видовище — корабель проорав борозну в ґрунті, тріснув і вибухнув каламутною вогняною кулею.

Імператор не зводив очей з передсмертної агонії корабля, до останньої миті чекаючи, поки його підданці забігають усередину. Відтак прожогом кинувся у сховок до першого корабля й щосили потягнув масивні двері. Напружуючи всі м’язи, він ухопився за дивну клямку й повертав її, допоки не відчув, що та з гуркотом сунеться вперед і стає на місце. Якусь мить імператор стояв, притулившись до неї, і важко дихав.

Потому обвів поглядом уцілілих. Скупчившись на металевій підлозі, вони розгублено позирали на нього, здригаючись від шоку. Коло дружини клопотався лікар. Поруч стояв син, дивився на батька знизу вгору, і сльози струмили по витонченому дитячому обличчю. Імператор ухопив хлопчика й міцно його обійняв, притиснувши обличчя до ніжної шкіри на дитячій шийці. Цюурі міцно пригорнувся, не бажаючи його відпускати.

У люк хтось постукав. Імператор похолов. Він не бажав бачити, хто то був. Не бажав дивитись у перелякані очі когось із його улюбленого народу, хто запізнився на надзвичайно трагічні кілька секунд. Одначе то були його одноплеменці. Він мав дати їм бодай якусь утіху в ці останні миті їхнього життя.

Хабан-Лімаї підійшов до ілюмінатора.

Він уважав, що більшого болю не витримає.

Але він помилявся.

На нього зорили добрі блакитні очі його любої наляканої донечки. Спочатку темне від страху лице трохи посвітлішало, і м’який рум’янець зачервонився на її щоках.

Чи залишилася в них бодай дрібка часу? Рахунок вже йшов на секунди.

Її смерть наближалася зловісно та стрімко, ніби смерть усього світу. Його доньці насідала на п’яти велетенська вогняна куля, її наздоганяла нищівна помаранчева хвиля, яка все спалювала на своєму шляху. Якщо він зараз відімкне люк, якщо впустить її всередину та врятує їй життя, але не встигне вчасно замкнути двері, то наразить на загибель усіх інших. Вогняна куля жадібно увірветься крізь найменшу шпарину, і тоді всі, хто на облавку, уподібняться до обпалених нерухомих трупів команди корабля.

Вона прочитала все це в його очах, і її власні очі розплющилися ще ширше. Маленькими кулачками вона стукала у вікно входу. А він стояв і дивився на неї, глибоко страждаючи, не в змозі нічого зробити для свого первістка, для дитини, яка уособлювала усе те добро, яке він щодня бачив у цьому світі.

За кілька секунд стукіт затих і зупинився. По її обличчю струмили сльози, але з нього щез вираз жаху. Було лиш розуміння — і скорбота.

«Моя малесенька дівчинко…»

Тріпочучи, вона притиснула лоба до круглого вікна.

— Лііхо! — закричав імператор у нестямі.

— Татку!

Батько й дочка плакали. Їх розділяло кілька дюймів — але для них то був цілий всесвіт. Будучи добрим правителем, Хабан-Лімаї, проте, мав над своїм народом надзвичайну владу. Небагато було для нього за межею можливого.

А власну дитину він врятувати не міг.

Імператор не звик до такої крайньої безпорадності й лише притискав руку до ілюмінатора. Принцеса проковтнула слину й також підняла руку. То не був справжній доторк, коли любляча плоть торкається тебе, але то було все, що він міг їй дати. Втім, навіть цей мізерний жест, здається, заспокоїв її. Вона випросталась, із силою ковтнула повітря й помахом вій зметнула кришталево прозорі сльози. Події цього дня добряче пошарпали Хабанові серце, але коли він побачив рішучість на витонченому обличчі Лііхо, йому здалося, що воно розлітається на шматки.

А хвиля насувалася, неначе голодний помаранчевий звір, готовий пожерти все на своєму шляху, перетворити її на почорнілі кістки й обвуглену плоть.

Лііхо востаннє всміхнулась до батька. Та усмішка не була ні трепетна, ані слабка. Вона була проявом сильного духу, спокійна та впевнена. Він подумав, що за своє довге життя не зустрів нікого, ким би так пишавсь, як своєю донькою.

Принцеса відвернулася від нього назустріч смерті. Вона змусить її рахуватися з собою.

Лііхо-Мінаа простягла руки й відкинула голову назад, відкриваючись пекельним обіймам. Батько не бажав на це дивитись, але не міг відвести погляду. Він мав шанувати її мужність. Він мав бути свідком того, що мусило статися.

І за мить до того, як вогонь поглинув її тендітні форми, до того як він перетворив її на попіл і спогади, з тіла Лііхо-Мінаа випорснула потужна блакитна хвиля.

Хвиля помчала із запаморочливою швидкістю, закрутилася геть від оточеної жахом планети М’юль, понеслася до зірок, стрімголов полетіла в космічний безкрай, повна світла, як та дівчина, чия смерть її породила, і ввірвалася прямо до…

Розділ другий

Молодий парубок підскочив і звівся на лежаку. Його серце стукотіло в грудях, він важко дихав. Він кліпнув очима, протер їх однією рукою, аж раптом його осяяло: «То був кошмар. Поганий сон. То не реальність».

Він примусив себе дихати повільніше й роззирнувся довкола. Його оточення було не таке ефірне й магічно-чарівливе, як океан і морський берег у тому кошмарі, але ж воно було набагато менш… страхітливим.

Парубок поглянув на спокійні води бірюзового моря, що, котячись, м’яко плескали по білому піску незайманого пляжу. Той плескіт був заспокійливим. Валеріан глибоко вдихнув повітря, видихнув останню напругу, яка ховалася у пружних м’язах, і став спостерігати за повільним гойданням зеленого гілля на пальмах.

Його настрій остаточно покращився, коли він побачив, як повільно колишуться стегна молодої світлокосої жінки. Схоже, та жінка була ще красивіша, ніж чарівна принцеса з його сну.

Його теперішнє видіння, як і він сам, було вдягнене в купальний костюм. Одначе він мав цілковиту певність у тому, що його плавки містили куди більше тканини, ніж чорне бікіні тієї жінки, причому його верх і низ разом.

У дитинстві вона займалась балетом, а коли подорослішала, в ній прокинулася цікавість до бойових мистецтв. І коли вона рухалась, граційність і лискуча міць, якою світили її стрункі, але атлетичні форми, ознаймляли про цей біографічний факт усіх, хто міг його оцінити. А він оцінити якраз мав змогу, і його зір зараз був гострим і сприйнятливим.

Її довгі ноги простували ковзною ходою й зупинилися перед ним. Ув одній руці жінка тримала змокрілий келих із чимось яскраво-помаранчевим, соломинкою та крихітною парасолькою з квітковими візерунками вгорі.

— З тобою все гаразд? — запитала Лорелін, і її губи скривилися у легкому занепокоєнні. Він лежав на лежаку, а вона стояла перед ним, піднявши келих і стиснувши губи навколо соломинки, у той час як її високий лоб зморщився від тривоги.

— Так. Хіба тільки поганий сон наснився, — посміхнувся Валеріан, усвідомивши, що вона вже поруч. — Зараз мені краще.

— Гаразд. То, може, хоч зараз проглянеш наше завдання? — Вона зробила довгий ковток крізь соломинку і з серйозним виразом поглянула на нього.

Валеріанові здавалося, що Лорелін ніколи не розпускає волосся. Ну, принаймні у метафоричному сенсі. Але й у буквальному сенсі теж — зараз він був зібраний назад у робочий, прилизаний хвостик. Він уявляв собі, як воно звільняється, легко в’ється довкруж ідеальних пропорцій її обличчя і майже благає його, щоб він запустив пальці у їхню м’яку довгу розкіш.

— Це остання річ, за яку б я волів узятися, — відповів він на її зауваження.

— Але вже справді час готуватися, — наполягала вона.

Валеріан удав, ніби обмірковує цю перспективу.

— Гаразд… — задумливо проказав він. — Розумієш, така робота викликає спрагу.

І стрімко, немов блискавка, Валеріан однією рукою ухопив її напій, а іншою схопив її за руку, потягнувши її довкруж і вниз, перекинув і поклав її поруч із собою. Відтак піднявся на лікті й усміхнувся до жінки зверху. Сьорбнув засолодкого напою й промовив:

— О, так вже краще.

Лорелін стежила за ним неначе за вкрай надокучливим малюком, який тільки починає ходити.

— Не надто професійно, майоре, — відповіла вона з удаваним розчаруванням у голосі.

— Годі хвилюватися, сержанте. На тестуванні пам’яті я одержав найвищі двісті балів.

— І коли то було? Десять років тому?

— Учора! — захищаючись, відповів Валеріан.

— Що ж, вражає. Але пан майор про щось таки сьогодні забув.

— Гадаю, ні, — безтурботно відповів Валеріан. На його обличчі промайнула тінь сумніву, і він додав з виразом обережної байдужості. — А про що саме?

— Про мій день народження.

«Гіршого за те немає нічого», — подумав він.

— О, ні! — Валеріан аж обвис, спопелівши від сорому, насилу повертаючись зі своїх мрій на землю.

Лорелін скористалася його засмученим станом, обвила навколо його талії одну зі своїх довгих і красивих ніг, у яких таїлася прихована сила, і, використавши власну Валеріанову вагу, на його подив, перевернула його так само акуратно, як і він її кілька секунд тому. Злегка всміхаючись, вона забрала в нього прохолодний напій.

Валеріан дививсь, як вона й собі робить ковток, анітрохи не хвилюючись через його забудькуватість. Лорелін була надійною на всі сто й водночас вельми непередбаченою; ніхто з тих, кого він знав, не міг настільки природно поєднувати в собі ці риси. Вони разом працювали вже два роки, і за цей час вона залишила далеко позаду усіх його попередніх партнерів. Він буквально пишався всім і поважав усе, що бачив у ній. Проте думки, що ворушилися в його голові, коли її споглядав, він проганяв геть, бо ж Лорелін виявилась невразливою до Валеріанових чар, а чари ті були чималі, навіть якщо признавався він у тому тільки самому собі.

Утім, наразі в його всесвіті все йшло добре. Лорелін не робила спроб змінити позу, а сьорбала й далі напій, вивчаючи його блакитними очима, в яких світився сміх.

— Кажуть, що провали в пам’яті перша ознака старіння, — провадила вона. Її очі звузилися, зосереджуючись на чомусь. — Після сивини, — виправилася вона. Потому простягла руку, щоб погладити його волосся й вирвала одну з волосин.

— Ой, — зойкнув він.

Вона помахала волосиною перед ним як зброєю і тріумфально запитала:

— Бачиш?

Волосся він мав темно-коричневе, а той зрадливий волосок, що вона йому показала, — зовсім ні. Якусь мить він удивлявся в нього, а потім підозріливо поглянув на Лорелін.

— Ти його висвітлила, коли я спав! — сказав Валеріан.

Лорелін засміялася.

— Авжеж, — відповіла вона, всміхаючись, — ото мені робити більш нема чого.

Сиве волосся. Він старіє у віці двадцяти семи років. Не дуже втішна думка. Валеріан знову зосередив увагу на красуні, що сиділа перед ним. Її розкішне волосся блищало на сонці, і в ньому вже напевно не було сивини.

Він потягнувся і зняв невеличке неслухняне пасмо з її обличчя, затримавши доторк до її шкіри.

— Я почуваюся кепсько від того, що забув про це, — сказав він. А потім із дещо хтивою усмішкою запитав:

— Що я можу зробити, щоб виправитися?

— За три хвилини починається спуск, — почувся немов порізаний на шматки, механічний голос. Поруч із ними маленька чорна капсула заблимала червоним світлом. Заплющивши очі, Валеріан невдоволено скривився. «Усе геть невчасно», — подумав він.

— За три хвилини ти жодному ділу не доведеш краю, — ущипливо відповіла Лорелін, широко всміхаючись і вислизаючи з-під його руки.

Валеріан потягнувся до неї, грайливо й водночас благально.

— Та годі… — улесливо протягнув він, не маючи жодних ілюзій, що вона мовчки погодиться, але ж не міг він не зробити хоча б спроби.

Лорелін удавано серйозно насварила його, проте її видавала ледве помітна усмішка.

— Цур йому, парубче, не починай нічого, чого б не міг завершити.

— І хто ж тебе навчив отакої дурниці?

— Моя мама.

— О… вибач, — сьогодні в нього був що не постріл, то в яблучко. Спочатку сивина, потім він забув про її день народження — як узагалі в біса це сталося? І нарешті ненавмисно образив її маму.

Лорелін натиснула на кнопку, що мерехтіла червоним, і в їхній маленький рай увірвалася реальність.

Нараз океан упинив свій рух, а пальми — мляве маяння. Зупинилися хмари. Чайки, які кружляли в повітрі, завмерли в польоті. Блакитне небо, що склепінням висіло над ними, розкололося, немов розтрощена крига, і хутко розтануло, відкривши знайомий чорний металевий інтер’єр їхнього корабля «Інтрудер Екс-Бі 982», або, як уїдливо називав його Валеріан, «Алексиного будинку».

Обидва агенти в купальних костюмах потьопали босоніж коридорами «Інтрудера». Лорелін ішла бадьоро, готова стати до роботи, а Валеріан плентався за нею назирці, як цуцик, що сподівається господаревої ласки.

— Годі, Лорелін, — улесливо почав він, коли вони проходили повз ряди моніторів, порожні скафандри та різноманітне обладнання, — я ж знаю, що подобаюсь тобі. Навіщо заперечувати очевидні факти?

Вона обдарувала його нищівним і водночас веселим поглядом. Він і гадки не мав, як це їй вдавалося.

— Це очевидно? — з її слів сарказм стікав, немов концентрованою кислотою, що могла б випалити перебірки на кораблі.

Але Валеріан не здавався.

— Аякже, — казав він далі. Ясна річ, він жартував. Гаразд, принаймні трохи. — Не переймайся надто. То ж цілком природно. Маленьких правильних цяцечок з елітною освітою завжди ваблять такі погані хлопці, як я, що мандрують галактикою.

— Моя елітна освіта навчила мене триматись оддалік від таких поганих хлопців, як ти, — відплатила йому Лорелін, не маючи жодних видимих проблем із дотриманням того, чого її нібито навчено.

Проте Валеріан, неначе битий життям продавець човникових кораблів, не здавався, свідомий того, що має секунд зо тридцять, щоб зробити бізнес-пропозицію.

— Кращого за мене ти на ринку не знайдеш, — промовив він. — Підніми голову. Подивись уважно.

Валеріан рвонув уперед, проте вона не захотіла вповільнювати ходу. Йому довелося задкувати, одночасно й далі зваблюючи потенційного покупця. Він широко розвів руки, демонструючи зразкову будову тіла.

— Вродливий, розумний…

— Скромний, — вигукнула Лорелін. Він помітив, що вона сміється знехотя. Отакою була гра, в яку вони грали — майже постійно. Валеріанові вона завжди подобалася, знав він, що почуття це взаємне, утім, знав і те, що гра не завершиться так, як він бажає. Лорелін була твердим горішком. Якби гра не припала їй до смаку, вона б урвала її, щойно б він почав фліртувати. Мовляв, правим хуком, який не залишить сумніву щодо її справжніх почувань.

Отож, він провадив далі.

— Хоробрий, — проказав Валеріан серйозним голосом, ставши в героїчну позу, яка була збіса вражаючою, з огляду на те, що він стрімко задкував.

— Схильний нехтувати життям, — уточнила Лорелін.

— Рішучий.

Оцього вона, ймовірно, не змогла б заперечити, зважаючи на те, що він робив саме в ці хвилини.

— Впертий, як баран.

Ну, гаразд, з оцим він міг і погодитися.

— Вірний, — провадив він.

Слово вилетіло, неначе викинуте в повітря якимось поштовхом, що цілковито спантеличило Валеріана. Зовсім не те він хотів сказати. Слово вистрибнуло мимоволі… і в ньому була справжність. На мить припинивши виставу, вони дивилися одне на одного.

Потім Лорелін опустила очі й пройшла повз нього, мурмочучи собі під ніс:

— Самому собі.

Валеріан був розсерджений і невдоволений. Але сам не знав чому. Сердитий на неї? На себе?

— Чом би тобі не почати говорити серцем, а не розумом, хоча б зараз?

Вона кинула на нього холодний погляд із-за плеча.

— Бо я не хочу бути лиш черговим іменем у твоєму переліку перемог.

— Про що ти кажеш? Про який перелік?

— Алексо! Ми можемо подивитись увесь плейлист?

На одному з багатьох екранів спалахнули десятки світлин. То були зображення привабливих жінок-гуманоїдів, одне за одним. Трохи злякавшись, Валеріан витріщився на ці світлини, ніби жінки замірялися накинутись на нього.

Жінка, яка цілком могла б це зробити, стояла якраз перед ним. Лорелін пройшла повз нього, стиснувши зуби. Валеріан відчув, як жар заливає йому обличчя. Як у біса вона про це довідалася?

— Агов, — запротестував він, — більшість із них — співробітниці, і більш нічого!

То була правда. Переважно.

Лорелін повернулася й двигнула бровою.

— Он як? Співробітниці?

Він кивнув.

— Гаразд, а де ж моє зображення, в такому разі?

На це питання у Валеріана відповіді не було. Він стояв і витріщався на неї, як лісова тварина на промінь яскравого світла.

— Еге ж, — вимовила вона, і йому здалося, що в словах тих було справжнє почуття. — Саме так я й думала.

Валеріан ухопив її за руку.

— Лорелін, ці дівчата для мене нічого не значать. Гаразд, визнаю, в мене було кілька… відхилень… коли я був молодшим, але що з того?

Сержант указала на одне із зображень — запаморочливо красиву молоду жінку з темною шкірою та усміхненими очима.

— Оце твоє останнє «відхилення» сталося тиждень тому.

Валеріан був пілотом найвищого класу. Але й найкращі пілоти не завжди повертають кораблі до космопортів без ушкоджень. Він знав, коли корабель мав зазнати аварії і, ймовірно, згоріти. Зараз він розумів, що саме так має статись, і у відчайдушній спробі змінити курс свого любовного корабля він зробив розворот на повному ходу.

— З тобою все по-іншому. Ти це знаєш. Моє серце належить тобі й нікому більше!

Валеріанове запевнення не справило ніякого враження на Лорелін.

— Моє серце належатиме чоловікові, в якого буде лиш моє ім’я у плейлисті.

— То ж саме про це я й кажу! Цей чоловік — я!

Лорелін засміялась, і її обличчя пом’якшилося. З блакитних дівочих очей спав гнів. Але слова її не стали менш убивчими від того, що вона проказала їх спокійним тоном.

— Браком у тебе логіки можна пишатися. Знаєш, ти справжній серцеїд, — промовила вона, і на якусь мить він подумав, що жаданий приз здобуто. Втім, з її наступних слів стало видно, що він помилявся. — Але ж як таке стається, що ти втрачаєш цікавість до дівчини, щойно здобуваєш її прихильність?

— Та ж я шукаю ідеальну жінку!

Її очі округлилися.

— Я знаю, хто ти насправді, отож тобі краще просто шукати далі.

— Але ж то не злочин!

— Твій злочин — страх перед відповідальністю.

Валеріан засміявся.

— Я? Боюся відповідальності? Маючи сім почесних медалей?

Лорелін зупинилася.

— Почесними медалями нагороджують не за те, що ти маєш із чимось справу щодня. Їх дають за моменти виняткової мужності. Можливо, за нерозсудливість. Забігти, когось урятувати і втекти доти, як почнеш розплачуватися за таку мужність. Ти стрімко бігаєш, Валеріане, вбігаєш і швидко вибігаєш — ітак в усьому. Можливо, ото й усе, що ти вмієш робити. Скільки було тобі років, коли померла твоя мати? Шість?

Валеріана ніби наскрізь прострелив випал незвіданих емоцій.

— Я дуже тебе прошу, — проказав він холодно, майже холодно, — облиш поп-психологію. Моя мама тут ні до чого, гаразд?

День, коли прийшла та звістка, назавжди закарбувався в його пам’яті. Він тоді був Валентином Твейном, а його мати Сара — членом дипломатичної делегації, що відвідувала з візитом світ булан-баторів. Ці здоровезні вайлуваті істоти дедалі рішучіше протидіяли розширенню космічної станції «Альфа». Сара перебувала на облавку дипломатичного корабля, коли його розбомбили. З того часу Валеріанів світ пішов дриґом. Він далі жив із бабусею, а от його батько…

Парубок проковтнув слину й облизав губи.

— Мені було п’ять років тоді, ти ж маєш знати. П’ять років і три місяці, точніше.

У його відповіді не було ані гумору, ані пустотливості. Обличчя Лорелін полагідніло, на ньому з’явилося легке почуття провини. Вона переступила босими ногами.

— Вибач, — щиро промовила вона, — я не хотіла все це знову вигребти з минулого.

Валеріан незграбно всміхнувся й запхав оті незручні невідомі почуття вразливості та горя кудись глибоко всередину себе, де їм і належало бути.

— Усе гаразд, — відповів він, — я тебе прощаю. В обмін на поцілунок.

Лорелін засміялася. Засміявся й він. Спалах напруги між ними проминув, і повернулося таке близьке й знайоме обом, хоча й безплідне, полювання одне на одного. Вона простягла руку й лагідно та турботливо торкнулася його щоки. Від того Валеріана немов пронизала невелика електрична вібрація.

— Ми запізнюємось, — нагадала вона йому й повернулася, щоб зайти до навігаційного містка «Інтрудера».

Навігаційний місток був робочим кабінетом з обшивкою з чорного металу та блакитним освітленням, як то було в усіх інших приміщеннях корабля. За формою він був овальний і досить великий, щоб умістити трохи заглиблену вниз кабіну для двох пілотів, широкий стіл, на якому висвітлювалися карти всіх об’єктів — від окремих вулиць до цілих галактик, а також два невеликі індивідуальні транспортні засоби, відомі під назвою «Скайджет». Працюючи разом, вони провели тут незліченну кількість годин, і цей місток був для них домівкою більше, ніж їхні власні квартири.

Валеріан зітхнув і слухняно потупцював за Лорелін, почуваючись школярем, який щойно почув дзвінок, що сповіщав про кінець перерви. Зручно вмостившись у кріслі, він почав розмову з корабельним комп’ютером на ім’я Алекса.

— Вітаю, Алексо, — промовив він.

— Вітаю, майоре, вітаю, сержанте, — відповіла Алекса теплим і глибоким голосом. — Сподіваюся, вам сподобався ваш час релаксу?

— Саме так, дякую, — відповіла Лорелін.

— Так, — додав Валеріан, — хоча було й трохи… розчарування.

— Щось не так із відтворенням довкілля?

— Усе було чудово, — ухилився від дальшої розмови Валеріан і змінив тему.

— Ти внесла координати?

— Я зробила це з власної ініціативи, отже, у вас було трохи більше часу для пляжу.

— О, дякую, — сказала Лорелін.

— Прошу, сержанте, — ввічливо відповіла Алекса. — За тридцять секунд ми вийдемо з екзокосмосу.

Агенти застібнули ремені безпеки. Валеріан упіймав себе на тому, що думками він одвернувся від красуні, яка сиділа позад нього, була сповнена життя й належала до роду людей. Спогади повернули його до прозоро-світлої кралечки з його кошмару, дівчини з трагічною долею, що до людського роду явно не належала.

Усе в тому сні здавалося напрочуд реальним. Відчуття спокою, а потім страху й жахіття. Ні, то був не звичайний сон. Валеріан вже щось мав на думці. Лорелін він лише запитав:

— Ти бажаєш керувати спуском?

— Так, — миттєво відповіла Лорелін.

Валеріан кивнув сам собі.

— Алексо, — запитав він комп’ютера, — будь-ласка, витягни мої мозкові діаграми за останні десять хвилин. У мене був якийсь химерний сон. «Гаразд… до самого сну аналіз не дійде».

— Залюбки.

Відразу ж на екрані замелькали діаграми, прискорено прокручуючи картинки з минулого. І хоч Валеріан нічого в тому не тямив, Алекса вбирала інформацію з блискавичною швидкістю.

— Тобі вдається знайти щось поза нормою? — запитав Валеріан, трохи зіщулившись у кріслі. Його занепокоєння було більшим, ніж він гадав.

— Ваша мозкова активність є дещо вищою, ніж звичайно, — повідомила Алекса, додавши майже ласкаво: — А ще ви одержали зовнішні хвилі.

«Що то ще за чортівня?»

— Поясни.

— Ці хвилі породжує не ваша пам’ять. Хтось шле вам картинки.

Валеріанові неначе захололо в жилах.

— І ти знаєш, хто це робить? І звідки вони йдуть?

— Відповідь негативна, — відповіла Алекса, і в її голосі забринів жаль. Людиною вона не була, але мала власну особистість, і їй не подобались ситуації, коли вона була не в змозі відповісти на яке-небудь із запитань агентів. — Вони могли прийти як з теперішнього, так і з минулого, з будь-якого місця у Всесвіті.

— Виходимо з екзокосмосу, — доповіла Лорелін Валеріанові. Але молодий майор не відповів. Він занурився в обмірковування тривожного Алексиного аналізу. Навіщо комусь забажалося послати зображення до його мозку, коли він спав? А надто оті картинки?

— Три… — почала відлік Алекса, — два… один. Вихід!

Кабіна здригнулася. Чорний простір космосу, видимий на величезному оглядовому екрані, розпався на тисячі ниток, а з них виникло зображення планети Киріан.

Планета була менша за Землю, і жодна хмарка не пом’якшувала її червоний скелястий пейзаж. Важко було в’явити, що таке місце може підтримувати життя, не кажучи вже про те, що останнє могло тут зародитись. Але життя тут існувало, і Валеріанові з Лорелін невдовзі доведеться з ним зустрітися. Поза сумнівом, планета була далека від гостинності, але саме на її пустельній поверхні вони мали провести наступну операцію.

Лорелін розвернулася в кріслі і вхопилась за важіль керування кораблем.

— Ручне керування, — проінструктувала вона комп’ютер.

— Відповідь позитивна, — відгукнулась Алекса. — Тепер керуєте ви, сержанте. Координати зустрічі наведено на мапі Б4.

— Дякую.

Корабель нісся крізь киріанську атмосферу, з тривожною швидкістю наближаючись до пустельної похмурої та дуже твердої поверхні планети. Нараз він увійшов у зону турбулентності й почав хвицатися. Обидва агенти несамовито підстрибували в кріслах. Валеріан був майже певний, що зуби його при цьому цокотіли, а от Лорелін, здавалося, на те й уваги не звертала. Цілком зосереджена, вона пильно вдивлялася вперед своїми блакитними очима, обома руками стискаючи важіль керування, неначе б змагалася з нею в армреслінгу, бажаючи її підкорити собі.

— Тихіше, — застеріг Валеріан. Його голос дрижав від хитавиці.

— Ми запізнюємось, — відбила зауваження Лорелін. Якимось чином їй вдавалося зберігати сталь у голосі, хоча й він тремтів від добрячого корабельного трусу.

— Краще в спокої запізнитися, ніж прибути мертвим, — промурмотів Валеріан собі під носа. Та як тільки сказав це, відразу ж збагнув, що й поняття «у спокої» було надто близьке до слова «упокоїтись», що теж могло означати смерть. «Байдуже», — подумав він і зосередився на спостереженні за тим, як стрімко наближається Киріан.

Він сподівався, що зостанеться живим у наступні кілька хвилин.

Лорелін роздратовано кинула важіль керування і скинула руки вгору.

— Що, хочеш сам покерувати?

— Будь-ласка, поклади руки на стерно!

Валеріан зробив усе, щоб у його словах не чулося паніки.

Лорелін сиділа зі скам’янілим обличчям і, здавалося, не чула.

На лобі у Валеріана проступив піт. З усією ввічливістю, на яку лише був здатний, він спокійно проказав:

— Лорелін, будь-ласка, поклади руки на стерно.

— Ти припиниш коли-небудь глузувати з того, як я стерную? — огризнулася вона.

— Так, вибач мені. Ти крутий пілот. Ти найкращий пілот у всьому Всесвіті! — Валеріан не знав, кого він насправді заспокоює — себе чи Лорелін. Мабуть, обох.

Вона кинула на нього сяйливий погляд, але в глибині її очей таїлося лукавство.

— О-о, дякую!

У цьому раунді перемогла вона. Вони обоє знали це.

Вона знов ухопила важіль і стала далі керувати кораблем.

Розділ третій

— Посадка на Киріан за дві хвилини, — оголосила Лорелін. І додала з відтінком гордощів у голосі:

— Я зекономила для нас дрібку часу.

— Я можу на хвильку взяти керування на себе, — запропонувала Алекса. — А ви б скористалися часом, щоб одягтися у щось придатніше.

Звичайно, Валеріан ані на мить не забував, що на Лорелін не було нічого, крім бікіні. Та й сам він сидів у кабіні найсучаснішого корабля в самих плавках.

— Чудова думка, — відповіла Лорелін, і Валеріан відчув досаду. — Ручне керування зупинено.

— Ручне керування відімкнено, — відповіла Алекса. Лорелін підвелася й пішла перевдягатись. Валеріан удивлявся в її постать, що віддалялась, оцінюючи її за найвищою шкалою та бубонячи собі під ніс: «Ого… оце пак…»

— Чи не бажали б ви, майоре, щоб я відрегулювала ваші гормони? — з готовністю запропонувала свої послуги Алекса.

Якусь мить Валеріан серйозно обмірковував цю пропозицію. Одначе згодом відповів:

— Ні, дякую, — і так само підвівся, щоб перевдягнутися.

Вони зійшли по трапу на поверхню Киріана. То була рівнина, вкрита м’яким дрібним піском, серед якого стирчало скелясте каміння. Тепер їхнє вбрання було трохи пристойнішим, а проте не надто відрізнялося від попереднього. На майорові були шорти, закриті спортивні туфлі, жовта сітчаста майка, а поверх неї — яскраво-пістрява сорочка у квітку. Одягнена в коротку сіру сукню сержант рушила слідом, вітаючи помахом руки шістьох похмурих солдатів, які чекали на їхнє прибуття.

А саме солдатами були, поза сумнівом, ті люди, попри намагання не відрізнятися від цивільного населення. Їхній одяг був просторий, трохи хаотичний, пісочних кольорів. Голови обгортала тканина, і лиш один солдат різнився від решти лисою маківкою та довгою густою бородою (як казати по правді, таке маскування було кращим за обгортання голів). Укладисті пончо мали подвійне призначення. Вони приховували як чудовий фізичний стан солдатів, так і різноманітну зброю та обладнання. Вимуштрувана вояцька постава, очевидячки, піддавалася жорстокому випробуванню у спекотних умовах планети. Найблідіші солдати почервоніли, і їхні обличчя вкривали краплини поту.

Поверхня Киріана була негостинна, як і вигляд планети з космосу. Обриси деяких величезних валунів були спотворені часом і погодними умовами. Їхні вершини скидалися на зморшкуваті складки мозку, підпертого знизу вузькими стеблинками. Інші стирчали з землі під різними кутами й були схожі на гострі пласкі стріли. Пісок був м’який, але гарячий, і спека відразу почала проникати під одяг і шкіру.

До того всього абсурдність ситуації підкреслював старий автобус, біля якого гаяв час підрозділ командос, і який мав вигляд майже такий самий обвітрений і похмурий, як і валуни. Його було розфарбовано у колір, що колись був яскраво-жовтим, а тепер перетворився на тьмяну вохру, та прикрашено надзвичайно обшарпаними вогниками відтінку іржі. Зверху красував урочистий напис «Екскурсії Киріаном».

Немов у відповідь на абсурдність усього побаченого Валеріан радісно відзняв військових на фото. Похмурі пики декого з них були безцінним фантастичним сувеніром.

— Здорові! — почав він, оглядаючись довкола і розводячи руками, — а де ж оркестр?

Майор Гібсон, що керував операцією, скоса подивився на нього.

— Який ще оркестр?

— Щоб привітати нас, — весело відповів Валеріан. Солдати розгублено переглянулися, не здобувшись підшукати слів на відповідь.

Гібсон був довготелесий сухорлявий чоловік з різкими рисами обличчя. Він критично оглянув пару, що стояла перед ним, і його рот відразливо скривився.

— Невже ви збираєтесь проводити операцію в такому одязі?

— Чиє б нявчало, а ваше б мовчало! Ви на себе в дзеркало дивилися? Ми ж маємо сховатись у натовпі туристів, еге? То що ж, на вашу думку, ми мали вдягнути? пандин костюм?

Гібсон зітхнув.

— Гарантую, що операція буде навдивовижу швидка, бо ми запізнюємось.

Коли вони забиралися в автобус і розсаджувалися там, як могли, Лорелін метнула оком на Валеріана, ніби говорячи: «Я ж тебе попереджала».

— Майоре Валеріан, — бадьоро проказав Гібсон, — вашим контактом буде сержант Купер. Він на позиції і чекатиме разом з вашим спорядженням позаду лавки підозрюваної особи. — І не промовивши далі ані слова, повернувся й сів на своє місце в автобусі.

— Ні, — заперечив Валеріан, — я тут працюю тільки з моїм партнером.

— Справді?

— Еге ж, ми — команда.

Гібсон поглянув на Лорелін і підняв брову вгору. Вона знизала плечима.

— Кумедно. Адже сержант Лорелін прибуде до місця висадки рівно за двадцять хвилин, і в вас буде десять секунд на передачу. — Неприємна посмішка скривила йому губи. — Чи ви не читали пам’ятну записку?

— Звичайно, читав, — збрехав Валеріан, зобразивши на обличчі в точній пропорції суміш досади й утоми.

— Сподіваюся, — тон Гібсонового голосу і його скептичний, трохи занепокоєний вираз обличчя давали на розум Валеріанові, що майора обдурити не вдалося.

Автобус пробирався крізь пустелю до місця призначення, їхав по нескінченному піску, проїздив крізь тінь, яку кидали велетенські скелясті утворення. Двоє агентів від трясіння підстрибували на своїх місцях. Лорелін видобула планшет і, скрививши губи, саркастично зауважила:

— Слухай, може, ми проглянемо записку? Ну, знаєш, востаннє.

Валеріан, відчуваючи, як червоніє його обличчя, безтурботно знизав плечима.

— Не завадить, — відповів він буденним тоном, випростуючись і знову сутулячись на незручному автобусному сидінні.

Лорелін витягла на екран мапу й вказала на неї пучкою довгого витонченого пальця.

— Четверта секція, прохід 122, — почала вона. — Підозрюваний стверджує, що він є доброчесний торгівець творів мистецтва. Його звати Айгон Сайресс.

Вона викликала фото підозрюваного. Як і більшість людей, Валеріан звик до чужинців усіх форм і розмірів, які тільки можна в’явити. Утім, цього разу йому чомусь здалося, що підозрюваний матиме таке обличчя, яке важко буде полюбити навіть його рідній матері.

Голомозий, з червонуватою, злегка блискучою шкірою, Айгон Сайресс був повновидий і похмурий з такими крихітними очима, що їх майже поглинули згортки вирослої довкруж них шкіри. Але не це привернуло Валеріанову увагу.

— Овва! — скрикнув він. — А що це за три пари ніздрів?

— Він — кодхар’ган, — пояснила Лорелін. На його планеті три пори року. Під час сухого сезону налітають задушливі піщані бурі. Коли настає сезон дощів, з’являються хмари отруйного диму з діоксиду сірки. А ще там є зима, коли можна дихати більш-менш нормально. Кожна з пар ніздрів по-різному фільтрує повітря, і кожну з них можна стуляти вольовим зусиллям, як ми заплющуємо очі.

Це було далеко не вперше, коли Валеріан поглянув на партнерку з неприхованим захопленням від того, як працює її чарівний мозок.

— Звідки ти все це знаєш?

— Я вчила це у школі, — насмішкувато відповіла вона, а потім знову стала серйозною. — Коли ти зайдеш туди, будь гранично обережним. Айгонова правиця — його син, він виступає під іменем Молодший. Перелік його злочинів майже такий самий довгий, як і в його батька.

— Наскільки поганим може бути хтось, кого назвали Молодший? — упевнено відповів на Лорелінині кпини Валеріан. — Б’юсь об заклад, його дражнили в кодхар’ганській школі.

Лорелін стулила губи.

— А ще кажуть, що в Айгона, крім Молодшого, багато приватних охоронців. Говорять і те, що кодхар’гани вкрай агресивні, бо на їхній планеті не вистачає жінок.

На Киріані можна було зустріти чимало приватних охоронців. Місцеве населення, відоме під назвою «сиїрти», надавало доволі кепську охорону, яка часто не дотягувала до вимог інших народів.

— Он як, — усміхнувся Валеріан. — А чому ж вони агресивні: тому, що в них конкуренція за жінок, чи тому, що їм не доводиться мати з ними справи?

— Знаєш, — відповіла Лорелін, зберігаючи тон спокійної розмови, — я ще дещо вивчила в школі. А саме: планети, якими керують жінки, з імовірністю вісімдесят сім відсотків миролюбні, квітучі світи, де підносяться мистецтво й освіта, а чоловіки думають перед тим, як казати справдішні дурниці.

Лорелін поплескала його по стегну, а потім, попри його розчарування, підвелася й пересіла на інше крісло у вільному ряді. Валеріан засмутивсь, але потім знизав плечима і, вирішивши, що ситуацією слід скористатися, зручно витягся у власному кріслі, видобув сонцезахисні окуляри, прикрив ними очі й задрімав.

Він сподівався, що цього разу снів не бачитиме.

Валеріан кліпнув очима і прокинувся, коли автобус прибув до високого й довгого муру з червоного каменю по периметру Великого базару. Автобус пропихкав уздовж нього, і Валеріан побачив велетенську, пишно оздоблену браму, що здіймалась у небо й була покрита речовиною, схожою на золото. То був головний вхід до базару.

Валеріан випростався, позіхаючи й розминаючи м’язи. Вони зупинилися позаду сотень туристичних автобусів. Більша частина їх була схожа на ту старезну шкапу, яка притягла сюди двох просторово-часових агентів крізь безживну пустелю. Втім, кілька автобусів були радикально іншого дизайну і призначалися перевозити чужинців так само радикально іншої будови тіла.

Валеріан ніколи не був на Великому базарі, але, звичайно ж, чув про нього. Мало хто з розумних істот у відомій частині Всесвіту про нього не чув.

Майже в кожному цивілізованому світі був власний туристичний сектор, а де були туристи, там можна було на них заробляти. Кращим способом заробляти на туристах було надання їм можливостей для закупів. Виходячи з власного досвіду, Валеріан придумав теорію, за якою закупи були силою, що рухала Всесвітом, набагато вагомішою, ніж будь-яка інша мотивація, спільна для більшості розумних істот у галактиці. Не всі вони розмножувалися приємним для себе способом, але всім їм, здавалося, справді подобалось повертатися додому, тягнучи купи сувенірів, які часто продавалися з безсовісними націнками й були геть непотрібні.

— Отже, — звернувся Валеріан до партнерки, коли вони вистрибнули з автобуса, — вважаєш, що зможеш прожити без мене двадцять хвилин?

У Лорелін округлилися очі.

— Та хто ж зміг би! — театральним голосом відповіла вона. А потім із серйозним виглядом лагідно торкнулася його руки. — Рушай. Будь обачний. Я не жартую, коли кажу, що ці істоти небезпечні.

Валеріан кивнув і пішов до туристів, що збиралися в юрбу. Раптом зупинився, щось зосереджено обмірковуючи. Потому розвернувся й жваво, швидкою ходою поспішив до розгубленої Лорелін.

— Твоя правда, — сказав він. — Здається, я справді старію.

Її очі заіскрилися.

— Згодна, але що змусило тебе визнати це прямо зараз?

Він розпрямив плечі і подивився їй в очі.

— Я геть забув, що в мене є до тебе питання.

Вона пильно вдивлялася в нього.

— Гаразд, — відповіла вона. Її брала цікавість.

— Ти вийдеш за мене заміж?

Вираз чарівного обличчя Лорелін змінився, воно потемніло і грізно насупилося.

— Не смішно! — відрізала вона й відвернулась, але Валеріан ухопив її за руку.

— Лорелін, я серйозно, — почав він. — Я міркував над тим, що ти сказала раніше, і… — він тяжко проковтнув слину, — ти маєш слушність. Я маю ставати кращим. — А потім пролунали слова:

— Я маю взяти на себе відповідальність.

Заскочена зненацька Лорелін розгублено кліпала очима. Вона роззирнулася довкола. На розпашілий натовп, на червоний пил, що липнув до кожного, на охоронців, що були надто далеко, щоб чути слова, але, поза сумнівом, із цікавістю спостерігали за ними, на розхитаний старий автобус і солдатів у ньому й навколо нього.

— Прямо тут? — спитала вона. — Ось так?

— Чом би й ні? — він раптом усміхнувся. — Вони тут продають міріади речей. Певен, ми знайдемо священика, який буде готовий зробити нам послугу.

Його усмішка зникла, коли він глянув їй в обличчя.

— Одруження не є темою для жартів, гаразд? — рішуче заявила вона. Холодним тоном. — Принаймні не для мене.

«Стонадцять чортів!» Вона подумала, що він жартує. «Оце я щойно все змарнував». На саму лиш цю думку горло йому перехопило.

— Я не жартую, — запротестував він.

Лорелін якусь довгу мить ще дивилася на нього твердим, як скеля, поглядом, спостерігаючи за його очима, а потім почала потроху відтавати.

— Валеріане, — відповіла вона, цього разу вже не сердячись, — ми добре ладнаємо одне з одним. Ми — найкраща команда, ти сам про це казав. І я з тим згодна. У нас добрі стосунки. Ти фліртуєш, я усміхаюсь. Нам легко, і це чудово. Чому ми маємо зараз перемуровувати те, що вже є?

Наступні слова падали з його вуст, вихлюпуючись з якоїсь віддаленої глибини. Його дивувало як те, що він їх вимовляв, так і те, що Лорелін цього разу уважно їх слухала.

— Тому що я з сімнадцяти років працюю безперестанку. Я бився, вбивав і боронив інших. Все життя я провів, виконуючи завдання, рятуючи цілі світи й народи. Але ж, якщо поміркувати, завдання агента — це все, що в мене є. Я не маю власного світу. Не маю домівки. Не маю родини.

— В тебе є співробітники, — Лорелін була незворушною.

Ця відповідь ужалила його, і він злегка сіпнувся.

— Нема в мене співробітників, — щиро й зосереджено сказав він. — Я хочу, щоб ти стала моїм світом.

Лорелін усміхнулася йому. Його слова здавалися щирими, але розібрати їхній внутрішній сенс було майже неможливо. Вона спантеличила його ще більше, коли нахилилася й злегка цмокнула його в щоку. Її губи були теплими й м’якими, і Валеріан усередині трохи здригнувся. Він знову ніжно взяв її за руку, бачачи, що вона повертається, щоб відійти.

— Агов, — сказав він, — поцілунок то не відповідь!

Її незбагненна усмішка раптом стала пустотливою.

— Відповідь дістанеш після операції.

Якусь секунду з відчаю Валеріанові хотілося видерти собі волосся. А потім він збагнув: вона не сказала «ні».

«Еге ж».

За одну мить для нього не стало нічого неможливого в усьому Всесвіті. Він усміхнувся їй у відповідь.

— Гаразд, мені цього досить.

До них підійшов сиїрт, великих розмірів та в уніформі, незграбніший за більшість його краян-киріанців з веретеноподібними тілами. Валеріан не розумів слів, але його капелюх із написом «ПОЛІЦ», чорно-червоний оздоблений кийок та різноманітні жести в їхній бік, в бік автобуса та обрію чудово пояснювали зміст його вимог. Лорелін обдарила Валеріана останньою усмішкою і знову залізла в автобус.

Якийсь час Валеріан спостерігав за тим, як стародавній транспортний засіб із чханням та сопінням рушав з місця, а потім повернувся до юрби туристів.

Оце завдання він виконає напрочуд швидко.

Розділ четвертий

Валеріан прокладав собі дорогу крізь натовп, простуючи до центральної брами Великого базару. Брама достоту справляла враження. Висока й широка, з одного боку оздоблена золотим камінням, з відчиненими посередині міцними металевими дверима. Валеріан подумав, скільки ж то народу щодня проштовхується крізь неї.

Легкою ходою він підійшов до гурту туристів і з безтурботним виглядом приєднався збоку до того скупчення. Стрункі сиїрти — працівники цієї туристичної пастки — пропонували обладнання, потрібне для того, щоб уповні насолодитися «першокласним місцем знижок галактичного масштабу», як Великий базар сміливо рекламував себе. Валеріан узяв собі набір приладів для закупів: легкий чорно-жовтий шолом з широким візором, сенсорні рукавички та громіздкий ремінь, що мав обгортатися довкола талії. Працівники ринку тягали гори наборів, призначених для людей, адже саме з цього виду розумних істот походили найзатятіші туристи, які ще й, очевидячки, були великі поціновувачі різноманітних цяцьок.

Орда ласих до закупів туристів, до якої влився Валеріан, потупцювала до брами, і та зачинилась за нею. Вони опинились за мурами базару разом з іншими скупченнями туристів, але за тими чотирма мурами, що огороджували кілька квадратних кілометрів простору, не було більше геть нічого.

— Усіх ласкаво просимо! — почувся бадьорий голос. Валеріан повернувся, сподіваючись, що йому випаде честь — або нещастя — подивитися на якусь вкрай чудернацьку істоту… а натомість він побачив людину. То був жвавий високий худорлявий чоловік з безмежною усмішкою, широкими очима й ріденькою борідкою, вдягнений як актор третьосортного театру. Він жваво піднімав руки догори. На ньому були довгі шати, що спадали до землі, з помаранчевими, жовтими та червоними стрічками… бо то ж, бачте, була пустеля. З його вух звисали й гойдалися величезні кульчики, схожі на ободи.

Та з усього того очі насамперед убирав його тюрбан. Він десь утричі був більший за звичайні тюрбани, які носять у країнах зі спекотним кліматом, і сидів у нього на голові немов яскраво розфарбований вулик. Чоловік помахав рукою, вимагаючи тиші, і натовп, що до того шелестів у захваті від побаченого, замовк.

— Раді всіх вітати! — Його голос був надзвичайно бадьорим. — Мене звати Фазиїт, я маю честь бути сьогодні вашим гідом, — він уклонився, тримаючи руку біля серця. — Отже, хто з вас уперше на Великому базарі?

Половина туристів підняла руки, щупальця чи інші кінцівки. Валеріан до них не приєднався. Він слухав краєм вуха й безтямно вдивлявсь у мапу базару, що висіла на стіні поблизу, намагаючись установити розміщення четвертої секції у сто двадцять другому проході.

— Чудово! — вигукнув Фазиїт. — Нагадаю вам — на Великому базарі близько мільйона крамниць. Мені справді прикро, що ми не зможемо відвідати їх усі.

Він зобразив удаваний розпач і хор голосів вигукнув: «Овва!». Відтак він знову повеселішав.

— Але, але, але… але ми спробуємо дістатись до найцікавіших з них! А перед тим, як рушити, дозвольте мені нагадати вам про кілька речей, які зроблять ваше перебування безпечним, а закупи — вдалими. Пам’ятайте, що вхід до кожної секції — крізь окремий портал.

Валеріан не бачив жодного порталу. Але велетенський тюрбан провадив далі:

— Важлива інформація щодо вашої безпеки! Уважно дивіться на букви вгорі. Переконайтеся, що буква «Л», яка означає «люди», на повну силу світиться зеленим. То для вашої ж безпеки. Якщо буква «Л» не світиться зеленим, Великий базар не несе відповідальності за будь-яку халепу, яка може статися з людьми. Тепер далі.

Він сплеснув руками і потер їх у захваті, так широко вибалушивши очі, що навколо зіниць був суцільний білий колір.

— На базарі сімдесят вісім секцій і понад п’ятсот вулиць. Ми побачимо речі, від яких ви будете в захваті! Знайдемо неймовірні знижки! А найголовніше — ми намагатимемось не загубитися!

З юрби донісся сміх розуміння, і Фазиїт підхопив той сміх голосніше за всіх. Валеріан, усе ще вивчаючи мапу, відчув, як волосся на потилиці стало сторч — чи не спостерігає за ним хто? Він розвернувся й озирнувсь довкола крізь візор свого шолома, але нічого не побачив.

— Отже, — казав далі сповнений ентузіазму голос, — усі мають триматися разом за гідом, якого звуть… — він підняв одну руку, чекаючи відповіді, а другу приклав до вуха, яке повністю закривав яскравий смугастий тюрбан.

— Фазиїт, — в унісон відповіли туристи, всміхаючись і регочучи.

— Радий, що деякі з вас мене слухають, — похвалив їх Фазиїт, промовисто подивившись на інших, які втупились у власні рукавиці, або ж, як, наприклад, Валеріан, захоплено вивчали мапу. Після цих слів знову задзюрчав дружній сміх щасливих людей, сповнених радісного передчуття.

— Ваші пристрої ви можете активувати… просто зараз!

Разом з усіма Валеріан натиснув на кнопку посередині пряжки свого ременя. У його полі зору, яке охоплювало Фазиїта, туристів і мури, що оточували порожній квартал Великого базару, з’явилися смуги та іскри світла.

Нараз гід, туристи й сам Валеріан опинилися в оточенні приголомшливого різноманіття прилавків, а продавці за ними, здавалося, представляли всі раси чужинців, відомі Валеріанові.

У юрбі охочих до знижок туристів прокотилися вигуки, сповнені захопленого здивування.

— Отож, ласкаво просимо до Великого базару! — оголосив Фазиїт і всміхнувся.

Лорелін сиділа, притиснувши щоку до замурзаного вікна автобуса майора Гібсона. З вікна відкривався вид на масивний червоний мур, що відгороджував Великий базар. Але вона не дивилася на ту камінну горожу й не думала про закупи.

Навіть операція на час вислизнула з її думок, що було для неї вкрай незвично.

Натомість вона замислилася над словами Валеріана й гадала, що зробить по завершенні операції: поцілує його в губи чи дасть йому стусана… в інше місце.

«Якщо тільки ти пожартував, Валеріане…»

То була б вигідна інвестиція, міркувала вона. Працюючи з ним два роки, Лорелін знала, що в молодому майорі було набагато більше позитивних якостей, ніж то здавалося на голе око. Вона чудово знала, що, попри позерство, він вельми серйозно і з великим пошануванням ставиться до своєї роботи. Він мужній, відданий праці, а також розумніший, ніж могли подумати ті, хто бачив його часті недоладні витівки, але добре не знав його самого.

Однак були й такі речі, що він їх сприймав несерйозно або без належної пошани, і серед них традиції та ритуали, які Лорелін глибоко поважала. Стосунки він уважав чимось настільки неістотним і швидкоплинним, що, на думку Лорелін, таке ставлення і стосунками годі назвати. «Одноденки», — подумала вона, — «ось як це має зватися».

При цьому Валеріан не був ані жорстокою людиною, ані маніпулятором. Попри майже постійні залицяння, він ніколи не чіплявся до жінок і не піднімав на них руки. Більшості дівчат була цілком до вподоби його увага. А щодо стосунків сержанта й майора, то їхній флірт був давнім, знайомим, і Лорелін мусила визнати, що й вона так само насолоджується ним уповні.

Однак лише до сьогодні.

Його освідчення, якщо воно таки було справжнім, спало на неї, немов грім з неба, і вона й гадки не мала, чим на нього відповідати. Валеріан знав, що вона дотримується консервативних поглядів, а тому, попри байдужість, яку Лорелін виказувала час від часу, несерйозне освідчення її глибоко образило б. Не кажучи вже про те, що вона знайшла би спосіб недвозначно дати йому на розум, якою жахливою була б така ідея.

Отож це означало, що…

На мить Лорелін сховала обличчя в долоні. Жартівливе освідчення було б справжнім жахом, але серйозне означало навіть щось гірше.

Вона зітхнула й знову подивилася на пустелю. Вони практично дісталися до східних воріт, що вели до порожньої території Великого базару, і попереду вже видніли обриси потрібного об’єкта — водонапірної вежі. Лорелін мала особливість, яка часто до живих печінок допікала її колезі, — неначе без зусиль категоризувати речі та ідеї. Скориставшись цим умінням, Лорелін узяла ідею «шлюбу з Валеріаном», помістила її в маленьку охайну коробочку, закрила клапани, акуратно коробочку перев’язала й поставила у віддалений куток мозку.

Пізніше на те буде час, що вона й сказала Валеріанові. А зараз розпочнеться її частина операції.

Автобус, нахилившись, зупинився біля підніжжя вежі. Лорелін розправила сукню, розпушила волосся, насунула на обличчя ліниву усмішку й вистрибнула з автобуса. Підходячи до вежі, вона однією рукою прикрила очі, а другою весело комусь помахала.

На сторожовій вежі бовваніла одинока постать. То був сиїрт, він схвильовано вдивлявся в них і кидав метушливі погляди то на Лорелін, то на вкритих пончо людей Гібсона, адже ті теж вилізли з автобуса.

Сиїрти були напівгуманоїди, напіврептилії. Незлобивий народ, однак дуже низького інтелекту. Корпорація Великого базару наймала їх як охоронців і поліціантів, але ті загалом надто легко відволікалися й поводились занадто дружньо, аби бути винятково ефективними на цій роботі. Лорелін знала, що багато торгівців, прагнучи надійної безпеки, наймали своїх, як той таки Айгон Сайресс. Сиїртам подобалося зустрічатися з новими розумними істотами, і їхня культура ґрунтувалася на принципі «унбугалії», який загалом означав таке: що більше довкола щасливих людей, то більше щастя. Юрми, що швендяли Великим базаром, на думку Лорелін, поза сумнівом, кидали цих досить дивакуватих створінь в екстаз. При цьому жодного прибутку вони не діставали. У цих істот не було нічого, що було б схоже на гроші. Отже, наймати їх як працівників було важко.

Жовтошкірий сиїрт на вежі спостерігав за тим, як Лорелін виходила з автобуса. Його погляд пересунувся на людей у пончо, які йшли назирці. Він підняв руку з трьома пальцями — щоб помахати їй, подумала Лорелін. Саме так і було, одначе потім, схоже, йому сяйнула інша думка, й він опустив руки на дуже показну гармату швидкого вогню, що стояла поруч, та розвернув її в їхній бік.

Розділ п’ятий

Лорелін радісно засміялась і крикнула знервованому сиїртові:

— Гей, не треба! Я знаю, тут нема стоянки. Не хвилюйтеся, ми ненадовго!

Її дружнє привітання змусило його завагатися. Вона завела руку за спину, вхопила зброю й націлилась на охоронця. Ударна хвиля вилетіла зі ствола і всадила маленький дротик прямо в голі кістляві груди сиїрта.

Тієї ж миті чоловіки скинули пончо й оголили громіздку зброю, причеплену до їхніх тіл. Позаду неї стояв капітан Зіто (хоч Лорелін чула, як команда час від часу звала його «капітан Зед»). У нього був плаский комп’ютер з широким екраном. Лорелін хутко відстібнула частину своєї зброї і клацнула нею об задню стінку екрана. Зіто повернувся ліворуч, а потім праворуч.

Сиїрт на сторожовій вежі мавпував його рухи.

— Гаразд, — мовив Зіто, — я контролюю нашого кістлявого дружка. Ми зможемо побачити все, що бачить він.

Звичайно, Лорелін бачила це й раніше, але їй не вдавалося вповні загнуздати спалахи веселощів, коли вона бачила, як користувалися кон-дротиком не лише для роззброєння ворога, а й, головним чином, щоб його завербувати. В реальності ефективність такої «примусової дружби» залежала від двох чинників: від того, як легко вдається маніпулювати об’єктом, і від досвідченості його контролера.

Приказка «розуму двоє клали, а третій топтав» явно не про сиїртів — вони були винятково піддатливі, а капітан Зед був профі. Лорелін подумала, що капітан професіонал у багатьох інших речах, і дивно те, що він досі залишається капітаном. Вона глянула на його обличчя з гострими рисами, на щелепу, що свідчила про рішучість, на холодні очі, й вирішила, що краще їй цього не знати.

Лорелін перевела увагу на об’єкт маніпулювання. Її вразило, як легко, порівняно легко, цей незграбний киріанський абориген повернувся до своєї гармати і, як гадав би будь-хто, хто б зараз на нього дивився, слухняно поновив спостереження за огородженою територією.

— Ходімо, — віддав наказ капітан Зед, і вся команда повернулася до автобуса.

За кілька секунд вони приєдналися до майора Гібсона. Він зі своїми хлопцями стояв обабіч сталевих дверей східних воріт. Коли Лорелін зістрибнула з автобуса, солдат саме сканував двері й насуплено вивчав зчитані дані.

— Так, як ми й гадали. Двері заміновано по всьому периметру, пане майор, — доповів він.

Гібсон кивнув. Він повернувся до Лорелін і подав їй великий довгий футляр, а потім звірив годинника.

— Висадка за дванадцять хвилин, сержанте, — повідомив Гібсон.

Лорелін кивнула. Поруч з нею стояв мовчазний зосереджений Зіто, а решта Гібсонової команди притиснулася до нерівного червоного каменю зовнішнього муру.

Лорелін зазирнула в екран Зіто. Він тепер дививсь очима маріонеткового сиїрта на вежі, який, своєю чергою, оглядав огороджену муром територію. Лорелін притлумила геть недоречну в цю напружену мить усмішку, спостерігаючи за туристами, що хаотично кружляли у віртуальній реальності, тикаючи в невидимі їй дива й беручи в руки речі, яких не було. Усе це було схоже на таку собі імпровізовану аматорську театральну виставу.

— Змінюємо налаштування виду, — поінформував Зіто й повернув диск зі шкалою. На камері, що відображала погляд сиїрта, щезла та справжня пустеля, що була за кам’яним муром, натомість з’явилися жвавий закуповий рай і колоритний безлад Великого базару.

— Чудово, — озвався Гібсон. — Активуйте камеру спостереження охоронця й знайдіть майора Валеріана.

— Так точно, пане майор, — хутко відповів Зіто. Кут зору зсунувся, бо сиїртова голова повернулася, щоб роздивитись картинку в системі керування. Він тепер, а з ним і Зіто, дивився ніби з камери дрона завбільшки з невеликого птаха, який піднімався вгору, ширяв, кидався довкруж, а потім пірнав униз, кулею мчачи через віртуальний східний базар у пошуках Валеріана.

Один із солдатів вийшов уперед і позначив лазером контур прямокутника на здоровезній металевій плиті дверей на воротах. Швидке натискання кнопки, і прямокутна частина залізної перепони розчинилася в повітрі, перетворившись на отвір заввишки з людину.

— А зараз ваш час іти на закупи, — промовив Гібсон.

Лорелін кивнула й наділа шолом і рукавички, що їй дали двоє солдатів. Стискаючи в руках футляр, якого отримала до того, вона прослизнула у двері.

І опинилася на Великому базарі, де вже був Валеріан.

Великий базар приголомшував Валеріана своїми розмірами. Йому важко було в’явити, що хтось тут може тримати увагу в фокусі так довго, щоб щось купити. Базар заповнював собою широчезний простір і вміщав майже мільйон прилавків і мільйони товарів. Валеріан стояв на головній вулиці базару, освітленій сонцем, але досить було кинути швидкий погляд довкола, щоб побачити не лише міріади лавок, а й численні рівні тих лавок. З одного боку повз нього зі свистом пронісся ліфт, везучи сяючих від щастя покупців до нових видовищ.

У повітрі лунала какофонія вигуків чужинців усіх видів, що пропонували товари, існування яких було важко навіть уявити. Під різьбленою кам’яною аркою блідий гуманоїд з довгастою головою продавав маленькі хмарки, прив’язані невеликими мотузковими ласо. Коли Валеріан проходив попри них, в одній із хмарок почала збиратися буря.

Великий на зріст блакитного кольору чужинець із крихітними вічками на широких стебельцях стояв, одягнений у майже земний одяг, до якого було прикріплено незліченну кількість ґудзиків. Вся його лавка насправді складалася лише з ґудзиків, і коли Валеріан пройшов повз неї, крамар привітав його помахом руки й показав невеличкий ґудзик, на якому було зображено Землю. Валеріан відчув, як щось несподівано клацнуло в нього всередині. Більшу частину молодості він провів на Землі, але не був на ній вже багато років. Якщо він і вважав своїм домом якесь місце, то це був «Інтрудер».

— Моноліти! — прокричав приземкуватий чужинець увишки з метр, з очима завбільшки з Валеріанів кулак обабіч голови й страшенно скуйовдженим волоссям. — Придбай в мене свій моноліт!

Валеріан насупився, коли побачив близько десятка твердих чорних прямокутників, притулених до стіни. На перший погляд наче прості шматки плит, вони дивним чином брали на себе очі. Він відчував якесь дивне тяжіння до них і навіть почав гадати про те, що станеться, якщо до них доторкнутися.

Валеріан різко крутнув головою, вивільняючись з-під цього магнетизму. На нього чекала робота.

Потік туристів поніс Валеріана до пари середнього віку, вдягненої водночас яскраво та неохайно. Їхніх облич майже не було видно під шоломами, лише з-під одного з них стирчало приголомшливе отруйно-червоне жіноче волосся. Валеріанові спало на думку, що він міг би в’явити їхню зовнішність за жестами та мовою їхніх тіл.

А також за їхньою розмовою.

— Подумай-но, любчику! — Її слова линули фонтаном, вона дрижала, передчуваючи вдале полювання. — Мільйон крамничок. Придбаймо кілька витребеньок.

— Ми вже про це говорили, — протестував чоловік. — Ти ж казала, що хочеш тільки подивитися.

— Ну, то так, але ж нам треба щось на згадку про наше перебування тут, хіба ні? — проказала вона благально.

Чоловік зітхнув:

— Нехай буде так, люба, але тільки те, що ми зможемо винести, гаразд? — Він покрутив пальцем перед нею.

— Домовились! — відповіла вона, ляснула в долоні, підскочила, збуджено заверещала й обняла свого чоловіка. Під склом візора було видно широку, щасливу чоловікову усмішку. Валеріан упіймав себе на тому, що й сам усміхається.

Фазиїт повернувсь обличчям до групи і, з легкістю задкуючи, сказав:

— Пам’ятаймо, вбудовані у ваше обладнання сенсори дають вам змогу бути вповні присутніми на Великому базарі, відчути абсолютно все. Ви можете торкатися речей, стін…

Фазиїт не побачив, як його рука лягла на здоровезний хобот продавця-чужинця з крихітними очима і двома парами рук. Однією з тих чотирьох рук він ляснув по руці Фазиїта.

— Обережно, друже!

— Ой, вибач, — промовив Фазиїт. Чужинець щось прожебонів і переклав місцями крам. У його погляді було незадоволення, сліпуче, як і товари на його столі.

Фазиїт зняв рукавичку й підняв її над головою, щоб усі бачили.

— Як я вже сказав, ви можете торкатися речей на Великому базарі, якщо вдягнули рукавички. Але якщо знімете сенсори, втратите контакт і відчуття дотику. — Він витягнув руку, і цього разу вона пройшла повністю крізь голову чужинця. Той щось роздратовано прошипів — йому явно остогиднув цей надокучливий гід людської раси.

— І тоді ви втратите шанс на знижки! Отож, не знімайте з себе обладунків!

Туристи попрямували далі вглиб базару. Фазиїт затримувався, даючи кожному певний час трохи походити й ретельніше вивчити крам на столах і килимах. Валеріан удав, ніби цікавиться старовинними меблями, які, за словами продавця, «потрібні в кожній хаті», та щойно він упевнився, що Фазиїт допомогає комусь із туристів, він відстав і змішався з натовпом.

Валеріан непомітно вислизнув у вузький провулок, звіряючи номери вулиць і продавців з побаченими на мапі. Що далі від центральної території, то більш пошарпаними ставали об’єкти нерухомості. Зникли широкі, просторі майдани зі скульптурами, фонтанами й тентами. Архітектурні форми поширювалися вгору та вниз, тобто під землю, а крамниці дедалі меншали й темнішали, допоки не стали схожими на лабіринт кролячих нір.

Валеріан квапливо спустився на сім прогонів, повернув до іншого провулка та сповільнив ходу, наближаючись до місця призначення. Крізь низку решіток над головами сюди просочувалося світло, почасти від штучного освітлення, а почасти від якихось округлих світних створінь, щоплавали в повітрі та використовувались як світильники. Він пройшов повз істоту зі щупальцями, яка жонглювала майже двома десятками яскравих металевих кульок, і зрозумів, що лише кілька крамничок відділяє його від «крамниці антикваріату» Айгона Сайресса.

Валеріана трохи спантеличив вигляд крамниці. Цілком непоказна вона гляділась як і будь-яка інша крамничка з тієї тисячі, повз яку він уже пройшов. Обабіч дверей височіли невеликі колони, на вході під аркою червона завіса закривала внутрішню частину крамниці. Нічого особливого в ній не було, за винятком пари важкоозброєних кодхар-ганів, які стовбичили обабіч дверей, і піт-ґорів на повідках, що сиділи між ними.

Кодхар-гани були стрункі, трохи вищі за Валеріана. Вони мали не такий показний вигляд, як Айгон Сайресс, але їхня належність до одного виду була очевидна. Валеріан помітив у них по три пари ніздрів.

Кодхар-гани були вдягнені у темно-помаранчеві каптури, і озброєні вони були по зуби, одначе мали не надто небезпечний вигляд. Валеріан подумав, що Лорелін, імовірно, турбуючись про нього, переоцінила їхню агресивність.

А от піт-ґори… то були найбільші екземпляри, яких тільки бачив Валеріан. Він поглянув на них із невдаваною повагою. Ці червоношкірі рептилії мали по чотири лапи й дуже міцну будову тіла. В них були величезні голови з такими ж великими ротами, з яких стирчали гострі зуби. Вони здавалися слухняними.

Поки що.

Валеріан легкою ходою, не спиняючись, ішов далі, неначе промовляв до цих та інших крамничок уздовж провулка: «Привіт! Я лише роздивляюсь». Потому повернув ліворуч до іншого провулка, немовби виглядаючи інші крамниці.

Там на нього чекав сержант Купер. Ніколи доти Валеріан його не зустрічав, але подумав, що якби колись у житті він устряв у бійку в якомусь барі, то було б то не з цією людиною напевно. І не тому, що чоловік той був вищий, мав більше м’язів, а чи вигляд у нього був надто грізний — ні, просто в тому як він тримався, було щось таке, що не обіцяло сутичці гарного кінця.

Купер з відразою поглянув на сорочку у квітку. Валеріанові це здалося напрочуд кумедним, надто ж коли й сам Купер, намагаючись не виділятися, вдягнув безформний капелюх з обвислими краями і здоровезне намисто явно дешевого виробництва.

— Майор Валеріан, — відрекомендувався він.

— Сержант Купер, — відповів чоловік, кивнувши, відтак подав Валеріанові зброю. Той оглянув її, а Купер зняв чохол з прямокутної металевої коробочки, на якій був напис «Рукав». Метал був подряпаний, а коричнева фарба на його поверхні — забрудненою. Ця штука явно бачила кращі дні.

— Надіньте оце, — сказав Купер. Затиснувши зброю лівицею, Валеріан засунув праву руку в рукав аж по плече. Купер міцно застібнув його на Валеріановій руці. Рукав проковтнув передпліччя і кисть Валеріана, а також зброю.

— Ви коли-небудь цим користувалися?

— Ні, — відповів Валеріан. У нього було небагато завдань із залученням віртуальної реальності. Він віддавав перевагу… реальній реальності, скажімо так.

— Отут, на передній клавіатурі введіть ваш генетичний код, — Купер вів далі інструктаж. — Щоб повернутися, введіть код отут, на задній клавіатурі. Ясно?

— Куди вже ясніше, — відповів Валеріан.

Купер поліз у кишеню свого дивовижного вбрання та видобув звідти металеву баночку.

— З допомогою цього ви проникнете цілком непомічений до сценарію віртуальної реальності.

— Я буду невидимим?

— Саме так, у віртуальному світі Великого базару. А тут, на самій території… жодною мірою.

— Зрозуміло.

Купер двічі оббризкав його якоюсь рідиною з легким квітковим запахом. «Вони мене не побачать, але відчують приємний подув весняної свіжості», — з іронією подумав Валеріан. Потім він подивився на себе згори вниз і всміхнувся. У віртуальному світі, дивлячись крізь візор, він себе не бачив. Це, м’яко кажучи, збивало з пантелику, але було дещо кумедним.

— Бажаю удачі, — промовив Купер.

Валеріан підійшов до крамниці й став у позицію перед ним.

Довго чекати йому не довелося.

Розділ шостий

До вітрини підійшли два високі стрункі гуманоїди. На руках у них були рукавички, а на головах — каптури, їхні голови були нахилені, і Валеріан не міг побачити жодного клаптика їхніх облич. Вони впевнено прямували до крамниці, навіть не прикидаючись звичайними туристами, які на день вибрались на закупи. Розсунувши червону фіранку, вони увійшли всередину. Піт-ґор загарчав на них, але один з охоронців насварив його й різко смикнув за ланцюг. Той незадоволено підкорився.

Валеріан мусив майже миттєво прослизнути всередину услід за двійкою покупців, інакше б його видало гойдання фіранки на вході. Піт-ґор відреагував на його появу вищиром потворних зубів.

— Що з тобою сьогодні, Пухнастику? — запитав охоронець-кодхар’ган, сердито дивлячись на тварину.

— А я тобі казав, — відгукнувся інший, — його треба ретельніше тренувати. Отакого бугая. Еге, Пухнастику?

Тварина радісно завиляла хвостом, зачувши тембр голосу охоронця.

— Він достатньо тренується, — заперечив перший охоронець, — але щойно я прошу тебе вигуляти його, як…

Валеріан прослизнув усередину, якраз коли вони сварилися, а обидва піт-ґори витріщалися на нього. Мимоволі роззирнувшись, він побачив входи й виходи, завважив розташування цивільних, яких було всього кілька осіб. На щастя, ті вже збиралися виходити з крамниці.

Крамницю було аж до стелі завалено всяким чудернацьким антикваріатом: там були книжки й ліхтарі, свічки та згорнуті килими, різьбярські та ювелірні вироби, капелюхи й інші головні убори, трубки всіляких форм, сідла для їздових тварин… Проте Валеріан зосередив увагу на двох прибульцях та на підсобці, до якої вони попрямували.

Там уже стояла широка постать Айгона Сайресса. Він явно чекав їхнього приходу. За ним, схрестивши руки на широких м’язистих грудях, стояв високий кодхар’ган у розквіті сил. Його плечі й одну з рук вкривала броня. На голій шкірі й на голові в нього були смуги від рубців, а обличчя прорізав зловісний шрам від бійки, що завершилася втратою правого ока. Якщо батько його був ожирілий та округлий, то Молодший — стрункий і гнучкий, і попри те неабияк скидався на Айгона.

Гаразд, імовірно, з нього не знущалися в кодхар’ганській школі. У всякому разі Валеріан міг би закластися, що Молодший завжди підбурював там знущатися з інших.

— Привіт, Цюурі! Радий тебе знову бачити, — прогуркотів Айгон. Його товариський голос був на кілька октав нижчий за звичну висоту людської говірної мови, і цей гуркіт майже пронизав кістки Валеріанові. Один з Айгонових охоронців прочинив двері для пари осіб у каптурах. Тихо крадучись і сподіваючись, що ніхто не вчує запаху весняної свіжості, Валеріан зайшов майже по п’ятах незнайомців. Двері, що зачинялися, промайнули за 2–3 см від нього.

Двоє гостей зупинилися, побачивши принаймні шістьох охоронців, що стовбичили уздовж стін кімнати.

Валеріан метнув оком по струнких постатях, оцінюючи їхнє розташування та зброю. Він почав переглядати свою попередню оцінку цих істот.

— Будь-ласка, сідайте, — запропонував Айгон. Він посунувся і став за широким столом. За ним стояло одне велетенське крісло, куди міг уміститися його безмірний зад, а перед столом — два стільці звичайного розміру. Він примушував гостей сісти спинами до дверей у психологічно уразливій позиції. Прибульці перезирнулися й неквапом сіли на запропоновані стільці.

Той з них, якого Сайресс назвав ім’ям Цюурі, холодно запитав:

— Чи маєте ви те, про що ми питали?

— Авжеж, звичайно, — добродушно відповів Сайресс, — але мушу вам сказати, здобути його було аж ніяк не легко. — Він карикатурно похитав великою головою. — Я стільки людей загубив, поки дістав його для вас.

Він дав знак одному з охоронців, і той поставив на стіл прямокутну металеву коробку. На її передній стороні була решітка. Валеріан почув усередині легке човгання.

До ґрат притисло мордочку маленьке створіннячко.

Валеріан стрепенувся. «Воно дуже схоже на ту тваринку в принцеси з мого сну», — подумав він. Звідки походив той химерний сон? Алексина відповідь породила тільки нові запитання.

Тваринка розширила очі й радісно заверещала, звиваючись у захваті й простягаючи маленьку передню лапку крізь ґрати.

— Ми вам заплатимо! — закричав Цюурі. Його голос дрижав від хвилювання.

— У вашій чесності та шляхетності я не сумніваюсь, — відповів Айгон з удаваною лагідністю. Потому схопивсь однією рукою за підборіддя й додав: — Але ж ця… річ… безцінна. Що ви дасте мені замість неї, щоб я міг з нею розстатися?

Цюурі помовчав, відтак із торбочки збоку він дістав маленький білий сферичний об’єкт.

«Її бліді пальці набирали променисті сфери в долоні та вмивали ними її ідеальної форми обличчя. Рибалки збирали перли в невеличкі сіті, радісно виносили їх на берег…»

Вольовим зусиллям Валеріан вихопив себе зі спогадів про той сон.

Цюурі на якусь мить затримав сферу в покритих рукавичками пальцях, а потім поклав її перед Айгоном. «Торгівець антикваріатом» обережно взяв її своєю великою рукою. Друга рука потяглася за великим збільшувальним склом на столі. Сайресс удивлявся в перлину крізь скло, за яким його дрібне пузирчасте око здавалося здоровезним.

— Дивовижно, — пробурмотів він. Його голос був притлумлений і сповнений благоговіння, він явно забув провідне правило торгу, яке каже: не давай взнаки, що вражений. Побачене для Валеріана було промовисте. Його погляд знову впав на коробку на столі й на тваринку всередині неї. Що то в біса була за тварина? І чому ці перли настільки коштовні?

Сайресс і далі нехтував першим правилом торгу, не відриваючи очей від маленької білої сфери.

— Ніколи не думав побачити це за життя!

Невідомий чужинець хутко вихопив її з широкої долоні співрозмовника.

— У вас їх будуть тисячі, — пообіцяв він Сайрессові. — Як тільки ви дасте нам те, по що ми прийшли.

Айгон глянув на нього з силуваним жалем.

— Ой лишенько… саме з цим у мене невеличка халепа, друже. Знаєте, я міркував над цим. Мені неабияк подобається позбуватися посередників.

Він указав на перлину, яку тримав Цюурі.

— Якщо вже ви збираєтеся наплодити мені копій цієї крихітки… чому б мені не зробити це самому?

Він усміхнувся. Вид у нього був потворний, жорстокий, але кмітливий, і Валеріана раптово вразило те, з якою силою він його зненавидів.

Надто пізно стрункі чужинці зрозуміли власну помилку.

Вони обидва скочили й витягли зброю, але шестеро Айгонових найманців їх випередили. Поки всі наставляли одне на одного зброю, Валеріан прослизнув за спину головного мафіозі кодхар’ганів.

— Тихіше, ягнятка, — заспокійливим голосом сказав Айгон.

— Нам украй потрібен цей конвертер! — пролунав жіночий голос. Жінка теж порушила ключове правило торгу. — Ви ж нам казали, що допоможете. Знаєте ж бо, що ми боремося за шляхетну справу.

— Знаю, — урочисто відповів Айгон, — моя справа теж шляхетна, — він посміхнувся. — Моя власна. А тепер домовляймося.

Айгон буденно витяг зброю й націлив її на чужинку.

«Саме зараз час припинити це». Валеріан підняв візор, щоб бачити себе знову, і почав набирати код на краю свого Рукава.

— Я отримую конвертер і перлину, — почав Сайресс, — а ви зберігаєте життя. Як вам таке? Хіба погана угода? — Він зареготав і змовк. Далі провадив серйозно.

— Ви маєте десять секунд на те, щоб прийняти мої умови, — тепер в його голосі не було ані крихти людяності.

Коли він почав відлік, ствол його зброї розділився навпіл, і кожен із двох нових стволів почав згинатися, немов живий, націлюючись на одного з чужинців.

— П’ять…

Валеріан швидко натискав останні цифри коду на клавіатурі.

— Три…

Валеріан насунув на обличчя візор…

— Два…

…і побачив, як його рука сама по собі з’явилась у віртуальному світі, і він штрикнув зброєю в шию контрабандистові.

Айгон різко урвав відлік, але зброя його навіть не здригнулася. Так само не ворухнулась і зброя таємничих чужинців. А от охоронці Сайресса миттєво націлили зброю на Валеріана. Чи принаймні на його руку в Рукаві.

— Федеральний агент Валеріан, — привітався він. — Даруйте, що стаю на заваді цій чудовій угоді, проте я тут також у шляхетній справі, ім’я якій — закон!

Невідомі чужинці відкинули назад каптури, і Валеріан від здивування мало не задихнувся.

Бліда, світна шкіра. Очі, блакитніші за небо. М’яко окреслені риси, які зараз охоплював страх і гнів, від чого їхні лоби були чорними. Ці чарівні обличчя не могли спокійно переносити подібні емоції.

«Перлини», — думка майнула з легкістю літнього вітерцю, — «їх звуть… перлинами».

— Ти помилився місцем, друже, — протяжно і впевнено відповів Айгон, — тут навколо нас закону не існує.

— Закон там, де я, — переконано заявив Валеріан. Але, промовляючи це, він знову перевів погляд на чужинців. — Чи не бачив я вас десь раніше?

Чужинець на ім’я Цюурі («з народу Перлин», — подумав Валеріан) мав геть ніяковий вигляд.

— Слухай, — пробурчав Айгон, — у мене тут не чайна. Чого ти від мене хочеш, пане поліціант?

— Айгоне Сайресс, — виголосив Валеріан, — ви звинувачено в крадіжці конвертера з планети М’юль, що належить Федерації Людства. Але перед тим, як я візьмусь за вашу жалюгідну дупу, маю конфіскувати викрадене майно.

Усі довго мовчали. Ніхто не рухався.

Валеріан тиснув стволом своєї зброї Айгонові в шию. Перлини тримали власну зброю націленою на охоронців, їхній вигляд видавав зростання паніки.

— Валеріане, — у вусі почувся знайомий приємний жіночий голос, — я буду за 90 градусів праворуч від тебе на відстані метра.

Він злегка всміхнувся.

— Зрозумів.

— Агов, — відгукнувся Айгон, — про що ти говориш?

— Ти, — відповів Валеріан, ще дужче притискаючи ствол до його товстої шиї, — не ворушись.

Якась мить, і ніби в казці, праворуч від Валеріана з’явився великий футляр. За 90 градусів на відстані метра.

«Лорелін».

— А тепер, — звернувся Валеріан до Айгона, — поводь себе чемно й поклади коробку зі звірятком сюди у футляр.

Ще не почавши говорити, Валеріан побачив, як зростає жах на Айгоновому обличчі, коли той почав здогадуватися, що зараз: 1) він утратить конвертер, 2) його заарештують, 3) він не в змозі щось зробити, аби запобігти першому й другому.

— Це наш конвертер, — раптово вигукнув Цюурі. Рішучість і страх мінялися місцями на його обличчі. — Ми готові його викупити. Назвіть вашу ціну!

— Я її подвоюю! — викрикнув Айгон.

Попри абсурдний, алогічний, але вкрай реальний зв’язок між сном та перлинами з їхнім звірятком, Валеріан лише злегка знизав плечима. Хоч би що тут коїлося, до нього це не має стосунку, бо в нього своя робота.

— Вибачте, хлопці, я тут ділити між вами нічого не буду. Хутчіш ворушись!

Знехотя, повагом, ніби готовий розплакатись, контрабандист поклав конвертер у футляр Лорелін.

У Валеріана у вусі пролунав Гібсонів голос: — Хлопці, рушайте звідси швидше.

— Конвертер у футлярі, — доповів Валеріан Гібсонові, який слухав.

— Почуто, — відповів безтілесний Лорелінин голос позаду Валеріана.

Валеріан тримав зброю націленою на контрабандиста. За мить у вусі почувся Гібсонів голос: — Чудова робота, сержанте. Вас не помічено. Назад на базу.

— Слухаюсь, — відповіла Лорелін. — Валеріане? Ми впорались. Вибираємося звідси.

— Вже йду, — відповів Валеріан і, трохи завагавшись, схопив зі столу перлину. Вона теж була одним із доказів. Айгон безпорадно дивився на все це й кипів від гніву.

— Я знайду тебе, федеральний агенте Валеріан, — прошипів він, майже душачись від злості. — Хоч би де ти був, хоч на краю Всесвіту. Я тебе знайду! А, знайшовши, вб’ю!

— Удачі тобі, — всміхнувся Валеріан.

Він із цим упоравсь. А та справа з Перлинами була надто загадкова, щоб її розв’язувати саме зараз, коли йому свербіла рука всередині Рукава, який її щільно облягав, а до того ж Лорелін заборгувала відповідь на його освідчення.

Не спускаючи схованої в Рукаві зброї з Айгона, Валеріан повільно обійшов довкруж чорного столу й попрямував до дверей, набираючи код на задній панелі Рукава, згідно з інструктажем Купера.

Рукав мав зникнути, але не зник.

Валеріан кинув погляд на охоронців біля дверей, які, вкрай здивовані, витріщилися на руку без тіла зі зброєю, що рухалася до них.

— Скажи своїм охоронцям, щоб відійшли вбік, — наказав Валеріан. Ще клекочучи від гніву, Айгон скорився не відразу. — Зараз. Або ні. Гадаю, якщо знести тобі голову, глядітимешся геть-чисто красенем.

Айгон щось пробурчав у гніві, стеменно тобі несамовитий піт-ґор, що натягав поводок. — Пропустіть його, — нарешті огризнувся він.

Кодхар’гани знехотя підкорилися, відступивши на кілька кроків. Те саме, гарчачи, зробив і один із піт-ґорів.

А от інший піт-ґор на ім’я Пухнастик не був таким тренованим.

Якраз коли Валеріан проходив крізь фіранку надвір і майже завершував другу спробу набрати код, тварина розчаровано заревла й несамовито рвонулася за ним. Поводок тріснув.

Її масивні щелепи зімкнулися на спокусливій металевій коробці, що плавала в повітрі й закривала Валеріанові руку.

— А-а-а-а! — заволав Валеріан. — Поганий песик! Поганий песик!

Рукав був не лише втіленням найсучасніших технологій, його було виготовлено з найміцнішого металу, отож поодинокі укуси тварини нічим не загрожували Валеріановій руці. А от решта тіла була в небезпеці. Він спробував повернути громіздкий Рукав, наставив його на тварину й натиснув на спусковий гачок.

Звук пострілу став немовби спалахом вогню у старовинній пороховій бочці. Нараз усі заходились стріляти. Кулі свистіли повз Валеріана, і, щоб ніхто не здогадався, де перебувало його невидиме тіло, Валеріан поринув у дивний, звивистий танок.

Зсередини так само долинали звуки бою. Намагаючись скинути з руки несамовитого піт-ґора, Валеріан краєм ока побачив, як двоє Перлин скористалися безладдям і втекли.

Коли вони бігли провулком, істота жіночої статі оглянулась, і Валеріан, попри ту скажену веремію бою, замилував на її предивну вроду. І дивно йому знов стало, що які-то збіса неймовірні речі з ним діються.

— Валеріан у небезпеці! — То був Лорелінин голос у його вусі. Валеріан повалився на землю й важко лупцював собаку-монстра, намагаючись його спекатися.

— Ваше завдання є важливішим, — відповів Гібсон. — Відходьмо. Купере, прикрий його!

Нарешті влучним ударом у піт-ґорів живіт Валеріанові вдалося звільнитися від його хватки. Ухиляючись від граду куль, він забіг за Айгонову крамницю й приєднався до Купера.

Купер уже встиг озброїтися. В нього було два Рукави й по кулемету в кожній руці.

— Клавіатура не працює! — закричав Валеріан. — Я не можу вивільнити руку.

Не встигли ці слова вилетіти з його вуст, як Айгонові горлорізи вибігли за ним із-за рогу зі зброєю навпереваги.

— Повертайся до Гібсона, — крикнув Купер, — я прикрию.

Валеріан підкорився й наддав ходу. Купер відкрив вогонь, охоронці стали стріляти у відповідь.

Йому хотілося вірити, що Купер, який міг би перемогти в сутичці в барі будь-яку завбільшки істоту в будь-який час, виживе в цьому бою. В нього було два кулемети, і він був досвідченим вояком.

Але ж у кодхар’ганів теж була зброя, і її було більше, ніж у Купера.

Якщо Купер загине, це станеться під час бойового завдання.

У свої двадцять сім Валеріан пережив безліч дивних речей. Але ця ситуація була одна з найдивніших. Сам він існував в одному світі, а його рука — в іншому, результат був комічний, але водночас міг призвести до жахливого безладдя.

Його тіло міцно стояло у «справжньому» світі, але було невидимим і недоторканним завдяки спреєві Купера. На Великому базарі Валеріан не мав наштовхуватися ні на кого й ні на що, окрім туристів, або ж, уточнив він, справжніх охоронців та тих, кого вони охороняли. Однак затиснута в Рукав його рука, спіймана в пастку віртуальної частини реальності навколо нього, жодною мірою йому не підпорядковувалася. Хоч би що він робив, оця чортова видима рука частувала потиличниками чиїсь невидимі голови, хапала неіснуючі товари, та й загалом наражала решту реального тіла на страшенний ризик.

Зазвичай Валеріан знаходив спільну мову зі своїми кінцівками, але не сьогодні.

Стовідсотково не сьогодні.

Розділ сьомий

До початку чергування Люмвака у Сайрессовій «крамниці» лишалася більш як година, і він дозволив собі відпочинок. Платня була гарна, навіть чудова, але Люмвак не міг не помічати, як швидко виснажуються люди на службі в мафіозного боса.

Люмвак уважав себе трохи філософом, і то була незвична річ серед кодхар’ганів. Працюючи три роки на Айгона на Великому базарі, він сформулював для себе філософію цієї роботи. Він одхилився на бильце стільця у кав’ярні, сьорбаючи якийсь міцний мулистий і смачний напій, дивився на метушню туристів та аналізував власні думки. Його здоровезний «ствол» лежав на столі в межах досяжності й тим забезпечував йому невтручання з боку інших, бо ж мало хто наважився б базікати із власником зброї, що лежала отак на видноті.

Згідно з філософським аналізом Люмвака, народ, що навідувався до Великого базару, ділився на три категорії. Перша категорія — справжня клієнтська база, споживачі за покликанням. Туристи, в яких забагато грошей і забагато місця вдома. Вони хочуть насолодитися подорожжю до тисячі світів без зайвого клопоту, пов’язаного зі справжнім відвіданням тисячі цих світів.

До другої групи належали ті, хто заробляв на першій. А ця група вже ділилася на підкатегорії. До першої підкатегорії належали крамарі, що продавали крам готовим витрачати гроші туристам. До другої — ті, що на них полювали, — злодії, грабіжники та покидьки всіх сортів.

А третя група фізично розташовувалася на Великому базарі, і тут Люмвак усміхнувся сам до себе, адже слово «фізично» мало відносний зміст і майже не мало нічого спільного з бізнесом на цій території. Його роботодавець був якраз представник цієї групи. Авжеж, Айгон продавав антикваріат і навіть діставав чималий дохід від законного бізнесу. Але його головна справа — контрабанда, і в цьому він був профі.

Люмвак задоволено відсьорбнув, розмірковуючи над концепцією реального й нереального. От, скажімо, цей напій реальний чи ні? А ця кав’ярня? У певному сенсі так, але ж завжди можна навести й протилежні аргументи.

А він сам реальний? А як щодо теорії про душу, про…

На невеличкому екрані на зап’ястку з’явився сигнал тривоги. Реальність упевнено заявляла про себе словами наказу, що спалахували на екрані: «Знайти й знищити. Пріоритет — надзвичайний. Світлини цілі додаються».

На мініатюрному екрані з’явилася світлина з гуманоїдним Рукавом. У Рукаві, певно, містилася рука з пальцями — їх було п’ять або менше. Пальці обвилися навколо зброї, яка тиснула в шию роботодавцеві Люмвака. Люмвак розпізнав кут зйомки, світлину було зроблено з камери безпеки 4А в босовій підсобці.

Світлину він побачив дуже вчасно. Бо якраз у цю мить той Рукав плив вулицею перед ним.

Люмвак недарма був філософ. Основоположні ідеї його філософії зосереджувалися навколо вигоди безпосередньо для Люмвака. Він мав намір зараз стати тим, хто загальмує цей рухомий Рукав та особу, що керує ним, — і загальмує добре.

Він обіруч вхопив зброю, скочив на ноги й попрямував за безтілесним Рукавом.

Валеріан був добре натренований, але він вже довго біг з максимальною швидкістю — максимальною з урахуванням, звичайно, того, що його рука в Рукаві лупцювала продавців, які нічого не підозрювали, і перевертала віртуальний товар. Він сподівався, що справді випередив переслідувачів. Валеріан наваживсь оглянутися — жодного сліду горлорізів-кодхар’ганів. Важко дихаючи, але не спиняючи руху, він промовив:

— Гадаю, я відірвався від них!

— Чудово, — почувся голос Лорелін.

Валеріан дозволив собі всміхнутися, та щойно поглянув на себе згори вниз, і усмішка щезла — спрей вивітрювався, і частини його тіла почали ставати видимими.

Він вилаявся.

— Що то було? — знову Лорелінин голос, трохи насмішкуватий. — Я щось не розчула.

Видовище окремих частин тіла — лівої ступні, правого наколінника та трьох пальців на лівій руці витвережувало. Серце Валеріана різко забилося.

Тепер його переслідував один з Айгонових охоронців зі здоровезною зброєю. Валеріан добре знав її можливості, тож тікати звідси він знову збирався на повній швидкості. Та як тільки він повернувся, щоб утекти, охоронець відкрив вогонь.

Постріл поцілив у Валеріана, і він знав, що мусить упасти.

Ця зброя була особлива й певною мірою навіть гуманна. Працівники правоохоронних органів часто її використовували для знерухомлення злочинців. Вона забезпечувала їхнє швидке захоплення і майже не завдавала шкоди жодній зі сторін. Але Валеріана цей гуманізм не стосуватиметься. Айгон Сайресс явно хотів узяти його живим… і то була погана ідея.

Зброя вистрілювала в ціль тисячею сталевих кулькових вальниць. Їхня загальна вага змушувала жертву спинятися, падати на землю й далі не рухатися. Валеріан знав, що йому пощастило. Цей горлоріз мав змогу цілитися в Рукав, а не в усе тіло.

Однак для жаданого результату вистачило й того.

Він раптово відчув, як його рука стала тяжкою, ніби важила цілу тонну, але уперто й завзято біг далі. Спершу він ще міг тримати руку саму по собі, потім мусив підтримувати її вільною рукою, і, зрештою, його тіло здалося. Обважніла рука спікірувала на землю, а за нею упав і він сам. Притиснутий до землі, важко дихаючи, він намагався підняти непід'ємне.

Охоронець підійшов, не поспішаючи. «А чого йому квапитись, якщо я нікуди не поспішаю», — з гірким гумором подумав Валеріан.

— Знаєш, — почав охоронець привітно, і гарчання його глибокого голосу було навіть приємним, — дія цієї зброї може бути метафорою. Ніхто навіть не помітить одну з цих мікроскопічних металевих кульок. Кілька сотень вже тебе сповільнить. А якщо кілька тисяч — ти вже й лежиш, хіба ні? Вони сповільнять будь-що в сумарній кількості. А це наочно доводить таку думку: дуже часто, коли одні, ми не досягаємо успіху, та щойно кілька осіб об’єднується, починається інша розмова.

Валеріан не вірив власним вухам. Оцей охоронець витрачав час на виголошення таких банальностей. Поцілений і збитий, не в змозі рухатися, він справді уособлював цільову аудиторію — хоч би що це означало. Можливо, саме тому чоловік і пустивсь патякати. Ймовірно, ніхто більше не хотів слухати його.

І от, коли Валеріан міркував над цим, охоронець підкинув йому ідею. Він говорив красиві слова про те, що неможливо впоратися наодинці… а сам прагнув схопити його своїми силами.

За той час, що знадобивсь Айгоновому горлорізові, щоб пришкандибати до нього, Валеріан вже зрозумів, як він утече. Сантиметрів за 10 від нього була решітка, а за нею — порожнина, яка простягалася вниз. Що там було, він не бачив, і зараз його це не хвилювало. Повільно, щоб не привертати уваги, а також тому, що він не міг швидко рухатися, навіть якби захотів, Валеріан підсунув руку в Рукаві до ґрат.

А потім, із зусиллям, від якого закректав, а на лобі йому знову виступив піт, він підняв Рукав правицею якомога вище й відпустив — на ґрати.

— Можливо, друже, якби ти не був один, ми були б з тобою зараз… агов!

На якусь найкоротшу мить, поки його надважка рука розбивала ґрати решітки, Валеріан дозволив собі хихонути від задоволення. Але запізно він збагнув, що Рукав не лише витягне його на інший поверх, а й протягне також і крізь той інший поверх.

А потім крізь наступний… і крізь той, що за ним.

Гуп!

Гуп!

Гуп!

На четвертому поверсі Валеріан утямив, що його тіло, яке стрімко пірнало донизу, слід урівноважити з неймовірно отяженою рукою в Рукаві. На чотирнадцятому він майже впорався з потрібною позицією тіла. У ту мить, коли жорстко приземлився на двадцятому й здивовано збагнув, що його не чекає струс на двадцять першому, він був безмірно вдячний, що його несподіване й болюче падіння нарешті зупинилося, попри те, що зупинка була надто різка.

Валеріан віддихався й оглянувся навкруги. Ще трохи очманілий від забавки з пробиванням двадцяти поверхів, він спробував зорієнтуватися й намацати точки опертя. А зробити це, як згодом з’ясував Валеріан, було непросто, а надто посеред віртуальної іграшкової крамниці, яка сама по собі була іншим світом.

Він ніби попав під водограй приємних для очей кольорів. Йому в очі вдарив потік бузкових, зелених, яскраво-жовтих, помаранчевих кольорів, кольорів фуксії та всіх можливих комбінацій з них. На одній зі стін на вішалці висів одяг, який він прийняв за костюми певного виду. На іншій полиці були складені «мімічні маски», що сканували обличчя й перетворювали його на різноманіття чужинських облич. На висоті під два метри над його головою дзижчав летючий скутер якоїсь марки. На якійсь зі стін безладно юрмилися статуетки різноманітних галактичних героїв, а навпроти іншої були стоси іграшкової зброї. Ігри, м’ячі, космічні кораблі, цукерки — узагалі будь-які речі, що могли принадити будь-кого віком до десяти років, а дивлячись на деякі статуетки, він визнав, що не лише до десяти, а й дещо старших дітей за віком — усе те малося тут у своїй нудотно-солодкій красі.

Аж раптом щось м’яке, піддатливе та смердюче впало йому на візор. Приголомшений та спантеличений Валеріан прожогом метнув оком в інший бік.

Коли він, кривлячись від смороду, витирав субстанцію, яка, на жаль, виявилась саме тією, про яку він і подумав, до його вух долинув якийсь звук. Поза сумнівом, звук належав чужинцеві. І звуком тим було хихикання.

Валеріан повернувся й побачив дитинча, яке, хихикаючи, витріщалося на нього. Воно мало вигляд живої іграшки: близько шістдесяти сантиметрів увишки, кругле, м’яке та персиково-рожеве. Його очі й рот були мініатюрні, а носа взагалі не було видно. На ньому була жовта шапочка та жовтий з помаранчевим комбінезон. У трьохпалих руках він тримав яскраву червоно-помаранчеву іграшкову зброю. Вона працювала, як той конвертер з планети М’юль, але за набагато простішою схемою. Треба було щось покласти нагору, і та річ виходила з дула у великій кількості.

Цього разу отим «щось» було…

— Я тебе впіймав, — тріумфально проголосило дитинча, ледве рухаючи малесеньким ротом. — Ти ввесь у какавельках.

Валеріан вимушено всміхнувся.

— Дуже смішно, — відповів він, обтираючи руку об підлогу, — але в мене є краща штука. Подивись-но на це.

Залізши до кишені в шортах, Валеріан видобув маленький сканер. За дві секунди той зробив аналіз купки кулькових вальниць на його руці та копію однієї з них. Валеріан підкинув кульку, і малий жартівник моторно вхопив її схожими на рукавички руками.

— Тримай, хлопче, — проказав він, усміхаючись, — вклади його собі в пістолет. Так набагато цікавіше.

Саме це й зробило захоплене дитинча останньої можливої миті.

Бо до дверей залетів Молодший. Він був утричі вищий за маленького та й швидко рухався. Його єдине око палало гнівом і за мить він мав накинутися на Валеріана. Молодшому так хотілося вбити Валеріана голіруч, або ж принаймні добряче його відгамселити перед тим, як передати татові, що він навіть не витяг зброї.

Аж раптом дитинча, це дивовижне дитинча, що тягало з собою пістолета, який стріляв лайном, повернулося до прибульця й радісно вистрелило. Молодший хоча й мав вигляд набагато здоровіший за батьків, був позбавлений зловісної хитрості Айгона. Роззявивши рота, він лише стояв і витріщався на те, як тисячі мікроскопічних кулькових вальниць швидко несуться в повітрі й липнуть до його металевої броні. Аж ось він закректав і підо впливом ваги звалився навколішки.

— Прощавай, Молодший, — радісно вигукнув Валеріан.

Він пересунув вимикач на іншому мініатюрному пристрої, якого теж видобув зі свого набору обладнання. Усі кулькові вальниці з його Рукава, усі до єдиної оті мікроскопічні бісові кульки пролетіли через кімнату й вкрили наплічники Молодшого, які й без того вже були навантажені.

Підлога не витримала ваги двох черг кулькових вальниць разом із власною вагою Молодшого — а важив він чимало — і з тріском, схожим на стогін, провалилася, а з нею й Молодший, — на поверх нижче. Валеріан напружив слух і з задоволенням почув наступний тріск, а за ним ще один, глухіший.

Після надзвичайної ваги тремтіли м’язи на його загорнутій у Рукав руці, неначе та збиралася відлетіти. Валеріан звівся на ноги й підійшов до малюка, схвально плескаючи її по плечу.

— Ти мав рацію! Ото була розвага! А що ми робитимемо далі? — радісно вигукнуло дитинча.

— Еге ж, — замислено вимовив Валеріан, — на все свій час, синку. Хіба в тебе нема домашніх завдань?

Усмішка зникла з дитячого обличчя. Піддавшись миттєвому імпульсові, Валеріан стер іще одну смердючу грудку з візора й намастив нею обличчя дитинчати. Малюк спочатку витріщив очі, потім глибоко зітхнув, сильно зойкнув і почав ревти.

— Іди, іди до дому. Біжи до мами. Витрись.

За його спиною почувся якийсь звук. Валеріан повернувся й поглянув угору…

…і ще вище вгору. Перед ним горою височіла істота, яка явно належала до того ж виду, що й це дитинча, усе в сльозах, з розмазаним по обличчю лайном. Насправді їхні пропорції були майже тотожні — ті самі м’які форми, величезна голова, мікроскопічні очі й рот.

За винятком того, що нова істота була на два з гаком метри вища й важила, ймовірно, як Молодший.

Від Валеріанового обличчя відлинула вся кров, і він бовкнув: «Ненька?»

Її мініатюрний рот розширився від розмірів нігтя до розмірів Валеріанового кулака — та ні, не Валеріанового, а Молодшого. Рот розширився на всю нижню половину її обличчя, демонструючи вбивчий ряд гострих іклів.

Із цього страхітного рота вилетіло таке саме страхітне ревіння й задзвеніло у Валеріанових вухах. Він понісся до виходу, не гаючи часу, не чуючи землі під ногами.

Розділ восьмий

Наступні кілька хвилин… чи то пак скільки там у реальності проминуло часу… пробігли як у тумані.

Дії команди Айгона Сайресса були добре скоординовані та явно мали лише одне обмеження — прагнення дістати просторово-часового агента живим. Принаймні на цей час. Сайресс здивував Валеріана тим, як легко він змінював думку щодо подібних нюансів.

Отже, Валеріан біг. Він видерся на віртуальну презентацію дорогих пам’яток старовини, пройшовшись гумовими підошвами взуття по головах старезних чужинських старійшин, щоб видряпатися на дах. Він наштовхувався на ілюзорні старовинні цеглини, не в змозі бачити власне тіло, принаймні більшу його частину. Валеріан намагавсь аналізувати, чи була його єдина вільна рука доволі сильна, щоб ухопитись за товстий обвислий пагін і гойднутися з одного штучного даху на інший, або щоб увірватися крізь вікно на поважну церемонію, розтрощивши дорогий посуд.

— Усе гаразд, — прокричав він, обернувшись, — пам’ятайте лише — цей посуд є реальним тільки віртуально!

Ці слова не заспокоїли шестиногу сіро-зелену продавчиню-чужинку, яка махала чотирма ногами й щось несамовито скреготала.

Валеріан не мав доволі часу на вивчення мапи, але з побаченого знав, що в цьому місці були вагони вертикального метро, і знав також, де вони стояли. Він не дуже був певен, де перебував зараз, але слово «нагору» означало чудовий напрям, хоча б тому, що Айгоновим посіпакам нагорі було важче продовжувати переслідування. Рух «нагору» мав привести його до основного рівня, а це був єдиний спосіб дістатися до воріт, за якими він опинився б у безпеці. Валеріан не міг ризикувати й сідати у вагон, але стовідсотково міг усістися на один з них.

І якраз неподалік була одна з таких ліній. Зручного вагона не було видно, принаймні поки що. «Зберігай віру» — промимрив Валеріан сам до себе й побіг далі. І так воно й сталося: коли він був уже за кілька кроків звідти, винагорода прийшла у вигляді вагона, в якому юрмилися туристи. Усі вони притиснулись обличчями, або тим, що правило їм за обличчя, до прозорих боків вагону і, охаючи та ахаючи, роздивлялися панораму.

Їхні охання та ахання припинилися через тридцять секунд, коли Валеріан стрибнув і вхопився за вагон якомога міцніше, притиснувши обличчя до стіни вагона. Налякані пасажири відсахнулися. Дехто зайшовся сміхом, а якесь дитинча, дивлячись на Рукав, стало обома ротами виробляти міни.

Валеріан не міг крутити головою, щоб роздивитися довкола, адже кожний рух був ризиком для його слабкого захвату. Попри це його підбадьорював той простий факт, що в нього ніхто не стріляв.

Він дістався верху, зістрибнув і став прокладати собі дорогу через натовп туристів, яких було несподівано багато. Цей рівень, без сумніву, був еквівалентом черги до каси. Знуджені чужинці й кілька людей обгортали товари різноманітних форм і розмірів. Кожен обгорнутий товар потрапляв до сірого ящика, прикрученого болтами до підлоги.

— І як ця штука зветься? Трансмітер? — донісся знайомий голос.

Перед тим, як утекти в іншому напрямку, Валеріан упізнав характерний голос і яскраво червоне волосся особини жіночої статі, яку разом з чоловіком він бачив раніше.

— Трансматеріалізатор, — відповів касир, незграбний лисуватий чоловік з утомленим виразом і фальшивою усмішкою. Імовірно, йому доводилося повторювати ці слова тисячу разів на день. Валеріан побажав, щоб у нього все вийшло гаразд у тисяча перший.

— Ой, вибачте, трансматеріалізатор, — вибачилась червоноволоса жінка з людської раси. Разом зі своїм чоловіком вона стояла в натовпі покупців, повз яких проходила Лорелін, скануючи юрбу в пошуках Валеріана.

— Він дозволяє послати будь-який предмет з одного світу до іншого, — монотонно провадив касир. — Будь ласка, вбийте код, який ви одержали разом із вашим квитком, і цілий та неушкоджений він чекатиме вашого повернення зі зворушливої подорожі до грандіозного Великого базару, першокласного місця знижок галактичного масштабу.

Турист чоловічої статі вбив код у механізм, і товар зник, будучи відправленим до Землі, Альфи чи якого іншого місця, що його пара оця звала домом.

— Неймовірно! — викрикнула жінка. — І так зручно!

Чоловік не мав настільки захопленого вигляду, як його дружина. Його обличчя було червоне та спітніле під візором жовто-чорного шолома.

— Ти хотіла сказати «такий вже непотріб», — пробуркотів він. — Ти ж навіть не знаєш, якого дідька ти його придбала!

— Ну ж бо, любий, не будь таким буркотуном! Воно ж… — жінка намацувала потрібне слово, — …декоративне. Спробуй хоч трохи бути цивілізованим!

Її чоловік оглянувся довкола. Лорелін на мить стала свідком цієї сімейної драми й помітила, що чоловік обвів очима спочатку один гурт чужинців, потім другий, згодом третій.

— Цивілізованим? — запитав він глузливо та згорда. Його губи скривилися від майже неприхованої відрази. — Ага, авжеж.

У вусі Лорелін почувся голос майора Гібсона. Він одвернув її від неприємного прояву нетолерантності, свідком якого вона щойно стала, але інструкції не обіцяли нічого доброго.

— Сержанте! — гарикнув Гібсон. — Назад на базу, сержанте. Негайно.

— Я не можу кинути тут свого партнера, — відповіла Лорелін, і далі скануючи натовп.

— Це наказ, сержанте.

Лорелін прикусила губу від розгубленості, досади й занепокоєння. Її погляд перемістився на стіну базару. Знехотя вона почала рух у тому напрямку. Аж раптом, маневруючи крізь тисняву задоволених туристів, що переважно залишилися з порожніми кишенями, вона запитала:

— Валеріане! Ти мене чуєш? Скажи щось!

— Я тебе чудово чую, — відповів такий сподіваний голос. Лорелін видихнула повітря, яке тамувала, сама того не усвідомлюючи.

— О, то ти тут! — вигукнула вона. Полегкість і роздратування змішалися в її голосі в рівних пропорціях. — Час забиратися звідси. Якого біса ти тут робиш?

Лорелін знову стала пробиратися до стіни навколо базару, звичним рухом вихопивши зброю в одного з охоронців-сиїртів так легко, що той нічого не помітив.

— Шоплюся, як бачиш, — донісся Валеріанів голос.

Лорелін глянула на зброю, яку щойно поцупила, і подумала, що певніше буде сказати, що «шопиться» саме вона.

— Ти живий-здоровий?

Далі запала довга пауза, доволі довга, щоб Лорелін знову занудило коло серця.

— Майже! — його голос не був писклявий, проте вищий, ніж звичайно. І враз почулися постріли.

Не сповільнюючи ходи, Лорелін розвернулася й попрямувала назад на допомогу.

Гібсон, звичайно ж, спостерігав за нею, і її розворот від нього не вкрився. Пролунав його рвучкий і сердитий голос:

— Розверніться, сержанте! Виконання завдання — найважливіше! Нам потрібен конвертер!

Лорелін нахилила вниз підборіддя, демонструючи впертість, яку її норовливий партнер відразу б упізнав, якби був там і якби його не потрібно було негайно рятувати, і прямувала далі.

— Агенте Лорелін! Що ви робите?

— Повернусь за хвилину, — пообіцяла вона.

— Сержанте, назад, на базу, це наказ!

Із болем вона підкорилася. Валеріан був близько, він сам так сказав. Але вона була б ладна стати до бою, якби почула від нього хоч щось, що примусило б її до того.

— Повертаюся! — відповіла вона, біжучи риссю назад до стіни та міркуючи: «Сподіваюсь, я не зробила зараз жахливої помилки…»

Валеріан добіг до кінця вулиці, що вела до муру. Чудового, дивовижного, а головне — твердого муру. І то був не просто мур. То був справжній мур навколо території базару. Ніколи не гадав він, що шматки каменю, складені один над одним, можуть бути такі красиві. Йому майже захотілося їх поцілувати.

Валеріан уважно розгледів мур, міркуючи, чи здужав би хутко перелізти через нього. Мур був старий і пошарпаний, у ньому нескладно було знайти опори для ніг.

Але невдовзі він згадав про предмет, що нагадував коробку з-під взуття завеликого розміру, яка причепилась до його руки, і збагнув, що лише з допомогою правиці на стіну не видереться. Він смачно вилаявся, але, попри все, зробив спробу, бо іншої ради не бачив. Простягнувши лівицю, він підтягнувся, чіпляючись за виступи для пальців ніг, допомагаючи собі схованою в Рукаві рукою та намагаючись хапатися другою, відпускати її і знов хапатися. Кожен рух, як і гадалося, був важкий.

Важкий і загрозливий для життя. Чи зможе він дістатися до воріт? Він вернувся назад, наміряючись пройти вздовж муру й подивитися, як далеко той простягається, аж раптом його очі округлилися.

Знайомі силуети затулили сонячне проміння наприкінці вулиці. Високі незграбні тіні кодхар’ганів та приземкуватішікомпактні й рухливі — піт-ґорів. Валеріан вирячився на них, і вони, теж його помітивши, підняли зброю і почали стріляти.

У відчаї Валеріан повернувся до стіни, і його погляд впав на щось темне. Тінь… у стіні.

Діра.

Чарівна, славетна, квадратна дірка саме там, де хтось витяг один із різьблених каменів. І, якщо трішки пощастить…

Він припав до землі біля дірки. Чудово! Звиваючись, він проліз у неї. Якусь мить він допомагав собі маневрувати вільною рукою і раптом збагнув, що загубив перлину. Ніби в уповільненій зйомці Валеріан бачив, як вона відкочується назад до входу. Лаючись собі під носа, Валеріан кинувся вперед, вхопив її пальцями і смикнув руку назад, відчуваючи на ній гаряче дихання піт-ґора, який клацнув велетенськими зубами за якісь сантиметри від неї. І лише тоді він почув голос у себе над вухом.

— Тобі допомогти?

«Лорелін!»

Вона кинулась вниз поруч із ним, і вони удвох заховалися в щілині, притиснувшись одне до одного. За звичайних умов то було б приємно, але зараз він піклувався про дещо важливіші речі.

— Будь-ласка, звільни мені руку.

Піт-ґорів спустили з повідків, і вони із жахливим гарчанням помчали до Валеріана. Він натиснув на гачок, і кулі залпом полетіли в бік тварин. Вони по-пітґорівськи заскавучали і чкурнули назад.

Лорелін відкрила маленьку відкидну панель на боці Рукава. Звідти вивалився пучок волокон. Вона сіла навпочіпки, вхопила заплутані кабелі й заходилася лагодити.

— Гадаю, якщо ти маєш намір прохати моєї руки, тобі краще було б спочатку повернути собі власну руку.

Коли вона це говорила, на її обличчі сяяла усмішка.

Він визирав, оцінюючи різні підходи для нападу, але після цих слів його голова різко крутнулася назад, і він подививсь на неї з усміхом та надією.

— Це твоє «так»?

Лорелін пустила на нього очима ґедзики й сказала лише:

— Не ворушись.

Він зробив спробу підкоритись, але потім зрозумів, що піт-ґори насправді не відступили. Оббігши квартал довкола, вони готувались тепер з другого боку напасти на Рукав — єдину видиму їм ціль. Валеріан розвернув руку й вистрелив у них.

— Припини! — насварила його Лорелін. — Як я можу полагодити тебе, якщо ти весь час рухаєшся?

— Якщо ти не поквапишся, лагодити буде нічого!

Валеріан стріляв у нападників. Ті попадали, однак почувся той самий останній жахливий звук — «клік-клік» — і з моторошним відчуттям усередині він зрозумів, що закінчилися набої. Якщо їх більше, або якщо по нього прийдуть охоронці…

— Сиди на місці, так краще! Не ворушись! — відповіла Лорелін, удивляючись вглиб механічної утроби Рукава.

Валеріан оглядав кожну закутину, звідки на нього могли напасти. Його погляд повернувся до купи дохлих піт-ґорів. Один з них здригнувся, клацнув зубами і став поволі зводитись на ноги. Потому стряхнувся, зиркнув на Рукав і почав, хитаючись, рухатися до них, піддаючи ходи.

— Швидше, Лорелін! — гаркнув Валеріан. — Один з них прямує сюди, а я без набоїв!

— Я роблю все, що здужаю, пане майор!

— Роби це швидше!

Лорелін скинула руки вгору.

— Хочеш зробити це сам?

— Лорелін, трясця, вони підходять. Поклади руку назад на ту штуку!

Але якось так сталося, що ці слова він вимовив голосом людини, не зовсім впевненої у своїй правоті.

— Гаразд, отже, годі скаржитися й не рухайся.

У Валеріана пересохло в роті. Він не боявся зустрічати небезпеку в обличчя. Лише був проти того, щоб зустрічати її з порожнім набійником. У його вусі з’явився голос майора Гібсона.

— Вас помічено, — волав майор, — розділіться!

Однак розділитися було геть неможливо. Серце Валеріанові мало з грудей не вискочило, коли він побачив, що поранений піт-ґор, який прямував до нього, був не сам. Дехто з його друзяк отямився настільки, що теж звівся на ноги й підбирався до Валеріана.

— Зараз їх троє, — повідомив він майора, — затримати надовго я їх не зможу.

— Ще кілька секунд, майоре — упала в річ Лорелін. Її пальці пурхали над переплетінням проводів, що скидалися на змій, а обличчя було нерухоме від напруги й зосередження.

— У наступ! — заревів охоронець.

Лорелін захлопнула накривку й подивилася Валеріанові в очі. Її власні очі палахкотіли.

— З тобою все гаразд?

— Дякую!

Вимовляючи подяку, він уже перекочувався, ухиляючись від нападу першого піт-ґора. Той проскочив повз Валеріана й розвернувся, з оголеними іклами кидаючись на спокусливий Рукав. Валеріан затамував дихання і штрикнувши пальцями, вбив цифри коду на клавіатурі Рукава.

Його рука щезла, і піт-ґор жалюгідно розтягся в болоті, клацнувши в повітрі здоровезними щелепами.

Валеріан витяг руку з Рукава й доторкнувся до неї другою рукою. Віртуальної реальності на сьогодні з нього було досить, і він хотів переконатися, що його рука досі існувала. Він усміхнувся і, звиваючись, виліз зі щілини, потому стягнув шолом і, відкинувши його, розкуйовдив волосся.

— Усе гаразд? Ти дістав усе, чого хотів? — спитала Лорелін, випростовуючись слідом за ним і хапаючи футляр з конвертером. — Чи можемо ми вже йти звідси?

Не чекаючи відповіді, вона похопилася назад до східних воріт. Валеріан рвонув слідком.

— Ваше прикриття розкрито, — промовив Гібсонів голос у їхніх вухах, поки вони бігли. — Ваші постаті щойно спалахнули на екрані сиїрта-друзяки Зіто. Рухайтеся швидше. Не змінюйте курс.

— Ми й не збираємось, — відрізала Лорелін.

Рідко коли Айгонові Сайрессу доводилося хутко рухатися, а коли він те робив, виходило не надто швидко. Охоронці донесли йому, що вони спіймали агента Валеріана в пастку, і він з помірною швидкістю прибув на місце. Однак тепер він стояв наприкінці вулиці й бачив тільки охоронців з нещасними обличчями та кілька дохлих і живих, але розгублених піт-ґорів, що гасали довкола, марно обнюхуючи землю.

— Вибач, босе, — вимовив один з кодхар’ганів.

— Він вибрався у свій світ, — додав інший. — Ми не знаємо напевно як, але він це зробив.

Усередині Айгона клекотів гнів. Його найпершим бажанням було власноруч розірвати охоронців на шмаття. Він міг це зробити. То була брудна робота, яку він волів доручати іншим, але, звісно, він міг це зробити й сам.

Проте, не зараз. Згодом буде час із ними розібратися.

Колись давно він завчив людське прислів’я «помста — це страва, яку подають холодною». На думку Айгона, то переважно була правда. Але не сьогодні.

Сьогодні йому хотілося помститися — шалено, хутко і, по змозі, жорстоко.

— Приведіть до мене мегаптора, — заревів він.

Розділ дев’ятий

Майор Гібсон віддав своєму підрозділові наказ вийти з розфарбованого автобуса та бути готовими прикрити відхід команди через ворота. Наказ звучав так, ніби внаслідок халепи з Рукавом, в яку попав майор Валеріан, його переслідувало півбазару.

Про сержанта Лорелін Гібсон чув лише схвальні відгуки: швидко тямить, чудово проявляє себе в ситуації бою, завважує кожну дрібницю, поважає командирів. Добрі відгуки він чув і про майора Валеріана. Проте на відміну від молодої жінки-сержанта хвалу на адресу Валеріана завжди доповнювали «але…».

«Дещо імпульсивний», — казали одні. «Зарозумілий, але збіса здібний до роботи», — повідали інші. «Нерозсудливий… проте в нього сім медалей, а йому ще тридцяти немає», — зауважував хтось іще.

Гібсон підозрював, що парубок навіть не читав інструкцій до завдання. І ось тепер і Валеріан, і дуже поважана жінка-сержант, і безцінний конвертер — усе це опинилося по інший бік товстого червоного муру.

Його очі вп'ялися в екран Зіто, час від часу мимоволі поглядаючи на східні ворота. Вони розширилися, коли Гібсон побачив на екрані величезну пляму. Щось неймовірно здоровезне полювало за двома агентами, і відстань між ними скорочувалася з запаморочливою швидкістю.

— Сиїрти на інших сторожових вежах зарядили гармати, — повідомив Зіто.

— Атакуйте! Тривога червоного рівня. Повторюю, атакуйте! Тривога червоного рівня! — кричав сиїрт-маріонетка.

— Їх наздоганяє поліція, — додав Зіто.

— Прикрий їх, — крикнув Гібсон.

— І що нам зараз робити? — до його вуха увірвався голос Лорелін.

Гібсон наразі міг дати їм лиш одну пораду.

— Втікайте чимдуж!

І вони кинулися щодуху.

Два агенти неслися назустріч безпеці, з кожним гарячковим кроком зрушуючи в повітря невеликі хмарки куряви. Зусібіч точилася стрілянина. Валеріан підняв очі й побачив, що контрольований Зіто сиїрт-маріонетка відкрив вогонь по своїх. Бідолаха мав нажаханий вигляд від того, що його примусили робити. До воріт залишалося небагато. Агенти якомога швидше кинулись до них і, не сповільнюючись, побігли до автобуса.

Як і люди, які проводили операцію, транспортний засіб, що довіз їх сюди, теж був закамуфльований. І зараз він скидав із себе камуфляж розхитаного старого туристичного автобуса. Передня його частина, включно з фарами й бампером, розгорнулась як книжка, два боки якої зійшлися разом й створили захисний щит, дуже непривабливий для нападників. Подвійні фари роз’їхалися по боках. Аналогічно були захищені бронею колеса. Важкі металеві плити грюкнули об землю обабіч автобуса й закрили їх.

Старі закопчені вікна опустились, і на їхнє місце стали ґрати з просвітами, розміщеними з вивіреними з військовою точністю інтервалами, широкими рівно настільки, щоб крізь них можна було просунути ствол гвинтівки. Подібні ж решітки з довшими, горизонтальними ґратами розкрутилися, ніби сувій, і стали на місці лобового скла. Зі скреготом і дзижчанням викотилася вежова гармата й стала на позицію. Решта гармат наїжачилася, готова до бою, уздовж автобуса, що перетворився на важкоброньовану бойову машину.

Навколо Валеріана й Лорелін кулі бризкали дощем. Тяжко ковтаючи повітря, щільно притискаючи до грудей футляр і його цінний вміст, Лорелін почула, як її наздоганяє якийсь звук. Попри інстинктивну звичку не оглядатися, вона таки зробила це, і повітря, яке вона щойно вдихнула, застигло їй у грудях від моторошного усвідомлення того, яка страхітлива потвора наближається до них.

— Швидше! Ще швидше! — закричала жінка, і обоє вони пришвидшили спринт.

То був мегаптор, істота з нічних кошмарів.

Він мав велетенські розміри. Учетверо більший за найогряднішого піт-ґора з-поміж тих, що гналися за Валеріаном, і навіть огидніший за них. Лорелін і в’явити не могла, що існують такі страховська. Третину його кремезного тіла рептилії займала голова, і щонайменше половина голови складалася з зубів. Важко було повірити, що така велика та м’язиста істота могла рухатися так швидко, одначе їй вдавалося скорочувати відстань. Її штовхали вперед велетенські передні лапи з такими завбільшки кігтями, що вони могли легко зімкнутися навколо стрункої Лореліниної талії. На гребні його хребта стирчали чорні гострі шипи. Лорелін могла тільки молитися, щоб його гаряче дихання, яке вона відчувала за собою — а вона могла поклястись у тому — здалося їй лише грою уяви.

Вона примусила себе зосередитись на металевих дверях Східних воріт, що хутко наближалися. Їхня частина, відчинена для щоденного потоку туристів, була занадто мала, щоб та потвора могла протиснутися в неї.

І вони з Валеріаном були не самі. Вона чула, як майор Гібсон віддав команду відкрити вогонь. Зіто безперервно стріляв по інших вежах, звідки на них велася атака, а решта командос зімкнули ряди навколо Валеріана й Лорелін, стріляючи по потворних створіннях. Автобус майже завершив перетворення, і в ту мить, коли двійко запилених, спітнілих, насичених адреналіном просторово-часових агентів дістались до нього, єдиним незахищеним місцем залишалися розсувні двері, крізь які Лорелін з Валеріаном метнулися всередину.

Решта не забарилася. Двері захлопнулися й забарикадували людей за стіною металу завтовшки 10 см.

— А тепер забираймося звідси! — гаркнув Гібсон на водія. Той миттєво виконав команду. Броньована машина зрушила з місця, і Лорелін з Валеріаном упали на сидіння, виснажені, дрижачи від полегші.

Вони це зробили! Вони це…

Жахливий звук долинув до їхніх вух.

Лорелін притиснула око до однієї з маленьких щілин. Автобус, що перетворився на танк, різко розвернувся, а посередині металевих дверей воріт замість акуратного невеликого проходу, крізь який вони з Валеріаном втекли, вона побачила діру з гострими, зубчастими, металевими краями. Лорелін повернулася до напарника. Вони визиралися одне на одного широко розплющеними очима.

А потім почувся ще один гучний, загрозливий звук, і автобус різко накренився.

Мегаптор сидів на його даху.

До Лорелін долинув звук «тра-та-та». Це кулемет на даху розвернувся й почав стріляти майже в упор. Але від того кулемета користі було мало, адже автобус стрімко розхитувався, кігті, що рвали метал, жахливо скреготали, а тварина несамовито ревла низьким голосом.

— Прибери ту потвору з наших спин! — Гібсонові довелося кричати, аби його почули крізь гуркіт.

Водій смикав автобус урізнобіч, від чого усі всередині страшенно тряслись, проте його схожі на зміїні рухи маневри давали рівно стільки ж результату, скільки й той кулемет, що досі плювався кулями в тварину. Раптово замість пустельного пейзажу, що мерехтів крізь заднє скло, постало жахливе видовище поцяткованої жовто-коричневої шкіри, єдиного злобного золотавого ока, а згодом і рота, повного зубів, ошкірених у страхітливому ревінні.

Троє солдатів відкрили вогонь крізь ґрати, намагаючись зосередитися на цьому лячному оці та роззявленій пащеці. Мегаптор вчепився за автобус задніми лапами та однією з передніх, а другу заніс назад, а потім вдарив нею. Ґрати погнулися так легко, наче були зроблені з пагінців дерев. Чорний кіготь зімкнувся довкола одного з солдатів, без будь-яких зусиль простромивши його тіло. Той скрикнув, смикнувся, і з нього порснула кров. Мегаптор витяг його з автобуса, вдарив по ньому, а потім затяг його тіло назад і поліз по інших, сильно б’ючи по чоловіках передньою лапою, з якої стікала червона кров.

Перебиваючи крики та стрілянину, Валеріан закричав у мікрофон:

— Алексо! Ти нам потрібна!

— Я вже в дорозі, майоре, — відповіла Алекса. Лорелін подумала, що вона зроду не діставала стільки щастя від звуку голосу комп’ютера.

Здавалося, мегаптора ніщо не зупинить. Він перевів увагу від заднього скла на дах, роздираючи його зубами й кігтями, допоки дах на задній частині автобуса, ніби протестуючи, не відхилився зі стогоном, неначе той звір відкрив консервну банку. Він високо пронизливо й задоволено зойкнув, проштовхнув лапу і знову витяг невдаху-солдата. Лорелін на хвилю подумала, що їм настає кінець, однак тварина зупинилася на півдорозі. Її ревіння перетворилося на розчароване гарчання, коли вона збагнула, що крізь діру, яку зробила, могла просунути лише ногу та цибулеподібну голову.

Усі скупчилися в передній частині автобуса і стріляли у звіра, але здавалося, що їхні кулі просто відлітають від його товстої шкіри.

Лорелін стріляла з усіх сил, заховавшись за сидінням. Вона помітила легку гру тіней над кривавою сценою і ризикнула глянути назад крізь переднє скло. То був «Інтрудер», та сама кавалерія, яка завжди спускається з пагорба. І завжди вчасно.

— В мене скінчилися набої! — прокричала Лорелін Валеріанові. У її голосі вчувалася паніка.

— В мене теж! — відповів Валеріан.

— Мерщій, — прокричав Гібсон, — хапайте конвертер і забирайтеся геть звідси!

Обидва агенти швидко перезирнулися. Їм не сподобалась ідея лишити позаду решту людей на поталу мегапторові, у якого з пащі вже текла слина.

— То наказ, агенти! — прокричав Гібсон. — На вихід!

Губи Валеріана стислись у вузьку смужку. Він ухопив конвертер.

— Алексо, — покликав він.

— Я на позиції, майоре.

Витягши зброю з безживних пальців одного з убитих командос, Валеріан пробив переднє скло після того, як водій натиснув на кнопку. Металеві ґрати розійшлися. Шлях був вільний.

«Інтрудер» висів дещо попереду, він переміщався у згоді з їхньою швидкістю і спускався до них. Алекса витягла трап. Вони відкинули зброю і проповзли крізь розбите скло, ненадійно балансуючи на передній частині автобуса, що нісся на великій швидкості. Позаду чулися крики, ревіння і лячний хрускіт.

«Інтрудер» і трап, що вів до безпеки, наближався… наближався…

Вони метнулись уперед і стрибнули. Лорелін відчула гаряче дихання на своїх оголених ногах. Цього разу то вже не був плід її уяви. Вона почула, як рветься тканина й реве непоступливий монстр.

Валеріан і Лорелін із силою ляснули трапом, скочили на ноги й понеслися на мостик. Алекса втягнула за ними трап. Лорелін стрибнула в крісло. Спочатку її охопив жах, але тут-таки й зник, коли вона побачила, як Валеріан ставить конвертер у футлярі в один з кутів. Вона опустила очі долі й зітхнула від полегшення.

Її сукня була роздерта.

— Хай йому дідько, — вигукнула Лорелін. — Воно пошматувало мою останню сукню!

Аж раптом вона згадала про Гібсона й інших, і їй стало геть соромно від того, що, хай і на хвилину, засмутилася через ту дурну сукню. Вона взялася за розпізнавання їхніх координат.

— Дякую тобі, Алексо, за те, що ти врятувала нас, — мовив Валеріан, не звертаючи уваги на Лорелін. — Я візьму на себе ручне керування. — Він перевірив монітори, поквапом клацаючи клавішами. — Приготуватися до виходу в екзокосмос. — І скоса кинув на неї погляд. — У тебе є координати наступної зустрічі?

— От саме їх я зараз і розшифровую, — відповіла Лорелін.

Несподівано корабель струснувся по всій своїй довжині.

— Алексо, — запитав Валеріан, — що то було?

Алекса відповіла стривоженим голосом:

— Боюся, в нас безквитковий пасажир.

У Лорелін зникло почуття сорому перед Гібсоном і його командою.

Мегаптор вже не був головним болем командос.

Він став їхнім головним болем.

— Чорт! — вилаявся Валеріан, а, звертаючись до Лорелін, сказав лише:

— Тримайся!

Ледве вона встигла пристебнутися, він із силою витиснув назад важіль керування. Лорелін гепнулася спиною об чорну обшивку, а Екс-Бі 982, задравши носа до неба, злетів угору майже вертикально.

Перед Валеріаном замерехтів, повертаючись до життя, екран. На ньому з’явилось обличчя одного з міністрів Федерації. І вигляд він мав дуже, дуже засмучений.

— Майоре Валеріан, — гарикнув він напруженим, роздратованим голосом, — ви запізнюєтесь майже на двадцять хвилин!

— Та невже? — Валеріан якомога зробив невинну міну. Попри всю серйозність ситуації, Лорелін самовдоволено посміхнулася, бо цей вираз обличчя вона чудово знала. Квапливо поглянувши на дах, де невидимий, але неабияк розлючений мегаптор намагався прошкрябати кігтями дорогу до кабіни пілотів, міністр додав:

— Час спливає, а ви тут баглаї б’єте!

— Пане міністре, у нас із собою конвертер з планети М’юль, — промовила Лорелін, одначе це не справило на міністра сподіваного враження.

— Чудово, — швидко відповів міністр. — А зараз, може, скажете мені, що ви робите за сімнадцять світових років від вашої зустрічі?

Валеріан покривився.

— Якщо поставити питання саме так, це й справді звучить не надто гарно, — визнав він. — Але якщо я скажу, що ми будемо там за… — він повернувся до Лорелін, запитально піднявши брови.

— Дев’ять хвилин, — видала Лорелін відповідь.

— Дев’ять хвилин, — відповів луною Валеріан, — така відповідь звучатиме краще?

Здавалося, мегапторові уривався терпець. «Інтрудер» зі свистом нісся в космос, а ця істота грюкала й ляскотіла, струшуючи корабель та відчайдушно намагаючись потрапити досередини.

— Я поінформую командувача про те, що ви порушуєте графік… а також перекажу йому ваші вибачення, — саркастично відповів міністр.

— Будь-ласка, зробіть це, — сказав Валеріан з удаваною бадьорістю. Міністр зник з екрана, і Валеріан нарешті видихнув повітря.

— За п'ять секунд — екзокосмос, — доповіла Лорелін.

— Хтось тут у нас зараз гучно гепнеться об землю, — відповів Валеріан і усміхнувся.

Мегаптор був голодний, а до того ж оті дрібненькі штучки, що всіяли його шкіру, немов перцем, трохи пекли. Він розлютився з того, що йому дісталася така невловима здобич, адже його не годували цілісінький день. Зазвичай здобич була м’яка, соковита й легка для поглинання, а оця сховалася в ту свою дивну здоровезну коробку і вполювати її було вкрай важко.

Мегаптор бачив, як вони пролізли всередину, отже, знав, що вони там. Він сердито ревів, але не відчував запаху їхнього страху. Він узагалі не відчував їхнього запаху, лише запах металу коробки.

Роздратування змусило його з подвоєною силою довбати та шкрябати залізо.

А згодом, вкрай несподівано, коробка щезла з-під нього.

Під ним не було геть нічого, і мегаптор почав падати, якимось почуттям розуміючи, що відстань до його планети залишається дуже-дуже далекою.

Pозділ десятий

Одразу як вони позбулися непроханого безквиткового пасажира й переконалися, зв’язавшись із Гібсоном, що нових втрат серед командос немає, Лорелін переодяглася, скинувши ті жалюгідні лахміття, що мегаптор залишив від її сукні, й вирішила, що настав час попіклуватися про їхнього нового гостя, тварину-конвертер. Вона непокоїлася про те, як на звірка вплинула оця вся метушня. Лорелін сподівалася, що тварину не поранено, хоч і мало добряче потермосити. Кому б сподобалося сидіти в маленькій коробці й теліпатися навсібіч під гучне ревіння мегаптора?

Лорелін виклала коробку з дірочками, в якій був конвертер, на стіл у лазареті «Інтрудера». Вона чула, як звірок сопів углибині коробки. З допомогою пульта Лорелін дешифрувала код замка, і передня стінка трохи прочинилася.

— Гаразд, — проказала вона солодким голосом, — виходь, малятку, подивимось на тебе.

Спробу зайти в перемови зустріло гарчання, і звірок відповз до задньої стінки. Лорелін сіла навпочіпки і вдивилась у коробку. Вона принадно поцокала язиком і сказала з улесливою інтонацією:

— Виходь, тигрику, усе гаразд. Я про тебе піклуватимусь.

У відповідь лише гарчання, але вже не таке впевнене.

— Авжеж… вилазь… — вона всміхнулася й поклала на стіл руку. Він вагався, його оченята бігали довкруж, а довгенький писок сіпався від непевності. Одначе Лорелін демонструвала терплячість, і по якомусь часі звірок нерішуче посунувся до передньої стінки коробки й поклав мініатюрну чотирипалу лапку їй на долоню. Зовні він був схожий на рептилію, але, коли рухався, Лорелін побачила, що його животик вкривало хутро.

— Гарнесенький хлопчисько, — проворкувала вона. Вираз звірка посвітлішав від інтонацій її голосу, і він довірливо висунувся вперед. Тваринка була така маленька, що вповні вміщувалася в жіночій руці. Тепер Лорелін побачила, що хутро на животі було яскраво-синє, але водночас збите в клоччя й шолудиве. На боках були струпи, однак очі його, що їх звірок підняв на Лорелін, були ніжно-блакитні.

— Знаєш, за такі очі, як у тебе, й померти можна.

Від цих слів лускате тільце звірка спалахнуло яскраво-червоним кольором і трохи набухло. Лорелін не втрималась від сміху.

— Агов, хлопче, ти що, фліртуєш зі мною?

Її усмішка згасла, коли вона лагідно погладила звірка пальцем, вивчаючи його.

— У тебе на спині й животі повно струпів. Зараз розпочнемо інтенсивний догляд за шкірою, щоб до тебе повернулася твоя чарівність.

Створіннячко аж замуркотіло від задоволення, і раптом Лорелін охопило сильне відчуття турботи про цю тваринку. Муркотіння посилилося, коли вона відчинила дверцята до квадратного відсіку в стіні, помістила туди звірка й зачинила за ним дверцята. Він занепокоєно видивлявся на Лорелін крізь кругле віконце, коли та легкими рухами пальців набирала код.

— Не хвилюйся, — заспокоїла вона тваринку. — Трохи високоякісного урану, і будеш новеньким, немов щойно на світ народився. Тримайся міцно!

Вона натиснула на кнопку. Чотири ядерні промені наповнили регенератор потужним синім світлом. Лорелін спостерігала, як тварина удвічі збільшилася в розмірах і задоволено засяяла. Коли вона відчинила дверцята, щоб витягти звірка, той мав набагато здоровіший вигляд і явно почувався краще. Звірок пригорнувся до неї під її підборіддям, і Лорелін розтанула.

— Знаєш, а я твій рід у школі вивчала, — промовила вона до звірка, ставлячи його на стіл. — Я вмираю від цікавості й хочу дізнатися, чи правда все те, що писали в підручниках.

Вона ще раз заспокійливо поплескала його, а потім вийняла з кінчика вуха діамантовий кульчик та простягла його звіркові. Він став обнюхувати кульчик, і його довга мордочка засмикалась, а потім він розкрив рота з дрібненькими й гострими на вигляд зубками і проковтнув його.

Лорелін зачаровано дивилася на те, як звірок-конвертер надувався і змінював колір. За дві секунди він акуратно підняв хвостика, схожого на хвіст ящірки, і виклав на стіл сотні діамантів.

Лорелін вирячилась на невелику купку блискучих самоцвітів.

— Ого! — нарешті вимовила вона. — Мабуть, я візьму тебе з собою на закупи. — Вона вхопила конвертер і поцілувала його в тім’я.

Звірок узявся рум’янцем.

За прикладом партнерки Валеріан вимився і вдягнув звичайну уніформу. Сидячи один на мостику, він удивлявся в коштовну перлину, якою заволодів, знову й знову крутячи в руках її гладеньку, ідеальну сферу. Він думав про свій дивний сон. Про чудних створінь, які до того володіли цим предметом, і які сьогодні з’явились у плоті, ніби перевтілившись з його нічних думок.

Через якийсь час він обережно поклав перлину в маленьке заглиблення в консолі.

— Алексо, — покликав він бортовий комп’ютер. — Зроби, будь-ласка, аналіз цього предмета.

— Авжеж, майоре, — послужливо відповіла Алекса, увімкнула яскравий тонкий струмінь світла і спрямувала його на перлину. Неймовірно, але в тому промінні перлина покращала. Валеріан був трохи загіпнотизований і навіть дихав через силу, а тим часом світловий струмінь сканував перлину. Результати аналізу спалахували на екрані.

Валеріан почав читати інформацію. Розмір, вага…

Від подиву він заплющив очі й знову розплющив.

— Двадцять мегатонн енергії?

— Саме так, — майже ласкаво відповіла Алекса, — у цій перлині енергії вдесятеро більше, ніж в усьому кораблі.

Валеріан розгублено дивився на предмет. Він відчував до нього повагу.

— А звідки вона походить?

— З планети М’юль, що розміщувалася в сузір’ї QN34.

Валеріан завважив, що Алекса вжила минулий час.

— Розміщувалася?

— Так. Цієї планети немає вже тридцять років.

Заінтригований, Валеріан відкинувся в кріслі.

— А погляньмо, який вона вигляд мала.

— Авжеж.

На екрані з’явилася велична синьо-зелена планета. Майже всю її вкривала вода, і тільки де-не-де з безмежного океану стирчали острівці суходолу, покриті пишною рослинністю. М’які пасма хмарок неначе голубили цей світ, у якому панував спокій.

— Рясна рослинність, кілька примітивних видів, але нічого особливо цікавого, — зазначила Алекса.

— Я не впевнений. Той світ, що я бачив уві сні, був досить цікавий, — заперечив Валеріан. Він нахиливсь уперед і попрохав: — Збільш масштаб.

Картинка почала збільшуватись, аж раптом завмерла. На екрані спалахнуло повідомлення: ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО.

Валеріан насупився.

— Застосуй наші коди доступу, — наказав він Алексі.

— Боюся, наших кодів буде замало, майоре. Доступ обмежено.

«Це все стає дедалі дивнішим».

— І до якого рівня?

— До загального. П’ять зірок.

«П’ять зірок?»

Валеріан знову потягнувся по перлину й узяв її пучками пальців, насолоджуючись гладкістю поверхні.

— Та принцеса, в моєму сні… Вона навколо шиї носила саме такі перлини.

— Зафіксовано, пане майор, — належним чином відповіла Алекса.

Лорелін увійшла з усмішкою на обличчі.

— То як конвертер?

— Він був у досить поганому стані, але регенератор допоміг його відновити. Він такий милий! А ще й неабиякий спокусник. Мушу попередити, на облавку в тебе з’явився конкурент.

Лорелін стала біля його крісла й, тримаючи руки на стегнах, всміхнулася до нього. Валеріан потягнувся і взяв її за руку.

— Проти конкуренції не заперечую, — відповів він, проводячи великим пальцем по її пальцях. — Одначе я досі чекаю відповіді.

— Операція ще триває, пане майор, — відказала Лорелін професійним тоном, утім, руки не відняла. — У нас попереду ще ціла частина під грифом «цілком таємно». Чи тебе знову підводить твоя чудова пам’ять?

Валеріан обережно притягнув її за руку собі на коліна. Вона всілась, обвивши руками його шию.

— Кажи! Не тримай мене в цій невідомості! — запротестував він. — Що відбувається?

Вона пильно дивилася на нього, якусь мить залишаючись безмовною, відтак сказала:

— Валеріане, ти чудовий парубок, і разом ми — гарна команда.

Валеріан відчув, як його шлунок зав’язується вузликом. У всьому тому десь ховалося «але».

— Але…

«Трясця, ось воно!»

— Любов потребує набагато більшого, ніж уміння просто бути гарними партнерами.

— Гаразд, — промовив він, а потім запитав, і запитання те, як він уважав, було дуже доречним:

— А чому б тобі не розповісти мені, чого конкретно вона потребує?

Пауза тривала саме стільки, щоб стати незручною. Валеріан гостро відчував тепло її тіла, що торкалося його, бачив залом її шиї, водоспад її волосся, а вона вдивлялася кудись у далину, зв’язуючи докупи власні думки.

Аж ось Лорелін заговорила теплим спокійним голосом:

— Усе життя ми пізнаємо самих себе, щоб стати сильнішими й уміти захиститися. А потім немов нізвідки виникає любов. І отоді раптово постає вимога… відкритися, зруйнувати захисні бар’єри. Впустити іншу людину до свого серця, навіть до свого ДНК. Отак запросто.

Дрож пройняла Валеріана, і почало калатати серце. Ніколи ще він не бачив Лорелін у такому стані, жодного разу за ці два роки, що вони майже безперервно провели пліч-о-пліч. Він бачив її холодною, бачив, як вона вибухала й палала гнівом, бачив її розумною, професіональною, лагідною…

Але не такою як зараз. Не такою… не тендітною, не сором’язливою. Зненацька його пойняло смирення, і він зрозумів, що зараз вона перед ним більш оголена, ніж будь-коли раніше, коли вдягала бікіні або звабливу сукню.

Лорелін говорила далі й дивилася кудись убік.

— І раптом ми відчуваємо себе вразливими, — промовила вона, і голос її стих майже до шепоту, — беззахисними. І тоді ми кажемо собі: оце й є причина того, чому ми справді не закохуємось. Це тому, що ми боїмося бути слабкими. Однак насправді все навпаки.

А потім вона повернула голову, і його знову вразило проникливе світло її сіро-блакитних очей, і він з головою занурився у глибини тієї блакиті.

— Любов робить тебе сильнішим, бо ти маєш навчитися довіряти іншому навіть більше, ніж довіряєш самому собі. — Лорелін зупинилася, нахилилася й говорила далі шепотом, і її дихання було легким на його губах, а голос — таким тихим, що йому довелось напружувати слух, аби почути.

— Валеріане… ти вважаєш, що ти здатний на це?

Він насилу проковтнув слину й розкрив рота, щоб їй відповісти.

— За хвилину — вихід з екзокосмосу, — оголосила Алекса.

Валеріан простогнав від відчаю, а Лорелін звільнилася з його обіймів.

Зручний момент було втрачено.

— Алекса врятувала тебе в останню мить, — ущипнула його ідеальна жінка й пересіла за панель керування.

— Алексо, — промовив Валеріан, стиснувши зуби, — саме зараз я тебе ненавиджу.

— Чи не бажаєте, пане майор, щоб я відрегулювала ваші гормони? — ґречно запитала Алекса.

— Ні, дякую! — гарикнув Валеріан.

— Як бажаєте. Через тридцять секунд вихід з екзокосмосу, — порахувала Алекса. Валеріан гепнувсь у крісло другого пілота. А потім, демонструючи рішучість не втратити шанс цілком, повернувся до Лорелін, яка сиділа позаду нього.

— А знаєш, що? — сказав він. — Я саме зараз збираюся офіційно попросити відпустку на десять днів, і я візьму тебе з собою на найчарівніший пляж в усьому Всесвіті. І цього разу він буде справжнім!

— Десять секунд, — виголошувала відлік Алекса.

Валеріан її проігнорував.

— То було б чудове місце для медового місяця! — наполягав він.

Лорелін пильно подивилася на нього.

— Медовий місяць починається після весілля. Ти цього не знав?

— Невже? — Валеріан скептично поглянув на неї.

— Авжеж, — засміялася вона.

Алексі було байдуже до їхнього глузування або ж вона, можливо, вже до нього призвичаїлась, отож провадила:

— Уповільнення швидкості.

Зірки неначе вибухнули.

Перед ними розгорнувся час, вічний і захований у мільйонній частці інтервалу серцебиття. Зник екзокосмос — порожнина поза часом і простором, в якій можна було подорожувати зі швидкістю, вищою за світову, і «Інтрудер Екс-Бі 982», вистрибнувши з нього, потрапив у самісіньку середину транспортного затору, що складався з десятків тисяч космічних транспортних засобів. Проте Валеріанів пульс не підвищивсь ані на риску. Маючи майже десятирічний досвід кермування, він спокійно вів свій корабель повз них, уникаючи зіткнень і блискавично обходячи черги. Більшість із суден були великі, громіздкі транспортно-вантажні кораблі, які проштовхувалися поперед усіх інших, чекаючи стикування зі станцією «Альфа».

— Що ж, затори нікуди не ділись, — поскаржився Валеріан. Він огинав одну валку вантажних кораблів за одною, допоки на їхніх екранах не постало Місто тисячі планет (саме таке прізвисько було дано станції).

Супроти скромного початку в двадцятому столітті за земним літочисленням станція розрослася поза будь-якими масштабами, що лише могли виникнути в уяві її засновників. В очах того, хто бачив її вперше, вона скидалась на справжню планету, лише сховану в тіні. Але насправді на планету в ній ніщо не було схоже. Вона зростала: корабель за кораблем, рік за роком. Мільйони прибували до неї, щоб подивитися цікавинки, провести перемови, попрохати притулку або почати вести торгівлю. Вони стикувалися — і залишалися там: від маленьких одномісних космічних літачків до кораблів, що були здатні перевозити тисячі пасажирів. Представники майже кожного з видів розумних істот відвідали станцію або залишилися жити на ній. Їхня співдружність побудувала найвеличнішу космічну станцію в усьому відомому Всесвіті.

Чимало часу сплило відтоді, як обох агентів востаннє викликали на базу звітувати, отож Валеріанові було цікаво достеменно дізнатись, як змінилася велетенська космічна станція за час їхньої відсутності.

— Алексо, ти не могла б надати нам останню інформацію? — запитав Валеріан.

— Залюбки, — Алексин голос звучав так, ніби вона справді відчувала задоволення. Саме для таких фішок її й було запрограмовано. — Цього року космічна станція «Альфа» зросла на сім відсотків і тепер має діаметр тридцять дві цілих вісім десятих кілометра.

Коли вона говорила це, монітори демонстрували архітектурну еволюцію станції у міру того, як щораз більша кількість кораблів ставала її частиною.

— І яке населення тепер? — запитала Лорелін.

— Тридцять мільйонів приблизно, — хутко відповіла Алекса. — Три тисячі двісті тридцять шість видів з усіх кінців Всесвіту, висловлюючись, звичайно, метафорично, бо ж, наскільки нам відомо, Всесвіт не має кінців, населяють станцію, привносячи сюди свої культуру й знання. На сьогодні у вжитку понад п’ять тисяч мов, не рахуючи численні комп’ютерні мови.

На моніторах розгорнувся перелік мов.

— А як щодо поточної демографії? — запитав Валеріан.

— У південній частині станції містяться сектори, занурені у воду. Там перебуває вісімсот видів, що живуть у різних рідинах.

На екрані з’явилися різноманітні водні істоти. Валеріан знав більшість із них, наприклад, тойнулів, що були одночасно рідкі та газоподібні й скидались на людський мозок, рибоподібних мартапураїв — одних із перших чужинців, що увійшли в контакт із людством, доброзичливих фермерів пулонгів, що вирощували кобальтову фарбу, а також величезних завбільшки й загалом миролюбних створінь, відомих як бромозаври, завдовжки від носа до хвоста шістдесят із гаком метрів, що населяли глибини Галанських рівнин. Але були й інші, яких він уже не впізнавав. І то не дивина, бо ж станція «Альфа» увесь час зростала.

— На півночі в нас газоподібні землі, де, як і раніше, домінує велика колонія омелитів, — провадила Алекса. А оцих хлопців-дівчат Валеріан знав. Їх знали всі. Омелити були досить худорляві створіння з непропорційно великими головами й довгими, звислими руками. На станції їх високо цінили. Ці органічно-металеві істоти створили розвинуте суспільство інформаційних технологій.

— А на схід від них, звичайно, проживають азін-мйо з їхніми полями клітинних ядер, які зросли з часу нашого останнього прильоту сюди на вісімнадцять відсотків.

Народ азін-мйо також був у пошані на Альфі. Його представники мали унікальну здатність виробляти будь-який вид клітин і тому були незамінними лікарями та майстрами нейронауки.

— Ну й нарешті на заході, в атмосфері зі штучним тиском живе дев'ять мільйонів людей і споріднених з ними істот.

— Мила серцю рідна домівка, — в’їдливо проказала Лорелін.

Алекса не звернула уваги на її тон і грала далі роль екскурсовода.

— Транзитні зали, що з’єднують між собою райони, на сьогодні налічують сімнадцять секцій.

— Яке безладдя, — зітхнувши, промовила Лорелін.

— В економіці вже рік цілковитий безлад. Бажаєте стислий огляд? — запитала Алекса.

— Ні, — швидко відповів Валеріан, саркастично додавши: — досить розваг на сьогодні.

Над приладовою панеллю залунав жвавий голос.

— «Інтрудер Екс-Бі 982», стикування дозволено в секції 1. Доступ категорії «ВІП».

Лорелін з театральним подивом повернулася до Валеріана.

— Гей, ми вже знамениті!

— Довгенько ж вони це визнавали, — відповів Валеріан.

Розділ одинадцятий

Генерал Ноїнтан Окто-Бар чекав на них у залі керування станцією «Альфа». Валеріан і Лорелін знали цю залу. То був нервовий вузол усієї станції, і майже кожен квадратний сантиметр її поверхні, за винятком підлоги, встилали екрани. Різнокольорові монітори на чорному тлі показували все: від температури в будь-якій точці до кількості населення, від хімічного складу газів і рідин у різних районах до інформації про замкнені двері. Звідси можна було здійснювати моніторинг систем, а, якщо потрібно, то й діяти в обхід них. Питання життя та смерті щосекунди розв’язували десятки досконало підготовлених техніків.

Погляд довкола викликав запаморочення навіть у просторово-часових агентів на зразок тих, які щойно увійшли. Але вони звикли до технологій в цій залі. Цього разу їхнє занепокоєння викликало зображення на великому дисплеї. Там були військові.

Валеріан і Лорелін перезирнулися. Щось тут серйозно змінилося.

Валеріан почав тепер шкодувати, що не прочитав інструкцій саме до цієї операції. Але якби він їх і прочитав, усе одно було чітко зрозуміло, що в тій інструкції багато чого бракувало.

Генерал Окто-Бар повернувся до них. Його губи не-вдоволено стислись, а завжди холодно-блакитні очі були зараз аж крижані від незадоволення. Він був високий, стрункий і натренований, з рудувато-світлим волоссям і стриманими манерами. Валеріан знав, що хоч генерал походив зі стародавньої династії військових, сам не мав ні жінки, ані дітей, і не раз казав, що його родина — то його солдати. Усі, хто служив під його орудою, знали, що генерал завжди прикривав підлеглих.

Хіба, можливо, за винятком тих випадків, коли він був злий на них. Як от зараз, наприклад.

— Ви запізнилися, — почав Окто-Бар без передмови.

— Прошу пробачення, пане генерал, — перепросив Валеріан, — завдання було дещо складнішим, ніж ми сподівалися.

— Завжди чекайте на гірше, — прокоментував його слова генерал, — і тоді достоту не розчаруєтесь.

— Матиму це на увазі, пане генерал.

— Ви перевірили конвертер? — запитав генерал.

— Він у чудовій формі! — усміхнулася Лорелін.

— Пане генерал, — звернувся Валеріан, — ми не одержали всієї інформації щодо цієї операції. Я можу запитати, що відбувається?

Замість відповіді генерал повернувся до головного екрана.

— Зніміть гриф таємності, — наказав він.

На екрані з’явився план усієї станції. План був знайомий агентам. Але на ньому щось змінилося.

У самому його центрі серед холодних синіх ліній була імлиста червона пляма.

— На що це ми дивимось? — запитав Валеріан. Його шлунок вже почав стискатися, передчуваючи відповідь, про яку він здогадувався заздалегідь.

— Це зображення зроблено рік тому. Червона територія — то радіоактивна зона, — похмуро відповів Окто-Бар.

«Трясця!»

— Ми з’ясували, що вона росте якраз посередині станції, — провадив Окто-Бар. — Крізь неї не може пробитися жодний сигнал. Ми послали кілька зондів, але жоден не повернувся. Торік ми послали туди спецпідрозділ. Його завданням було підібратися до цієї зони якомога ближче й визначити природу загрози.

Генерал замовк.

— І що? — порушив тишу Валеріан.

— Ніхто з того завдання не повернувся живим, — різко відповів Окто-Бар.

Навколо Валеріана і Лорелін була гнітюча тиша. «Цілий спеціальний підрозділ…»

— Чи є якісь думки з приводу того, хто на них напав? — запитала Лорелін.

— Жодної, — відповів генерал. Він вже не здужав у голосі стримувати гнів, і Валеріан не міг його в тому звинувачувати.

— Як я вже сказав, такий вигляд це все мало рік тому, — він замовк, ніби готувавсь до гіршого, а потім промовив:

— Отака ситуація на сьогодні.

І кивнув у бік техніка, після чого та ввела новий код. Поруч із зображенням з’явилось інше.

Червона радіоактивна зона на ньому була більша вдесятеро.

Лорелін, стоячи за Валеріаном, майже непомітно здригнулася. Та й самому Валеріанові у животі трохи занудило.

А Окто-Бар невблаганно казав далі:

— Повітря в забрудненій зоні непридатне для дихання й сильно заражене. І ця… річ… зростає. Немов пухлина, — останнє слово він ніби виплюнув з рота.

До розмови прилучився інший голос: чоловічий, сильний, впевнений.

— Цю пухлину маємо вирізати якнайхутчіш. Якщо ми цього не зробимо, і рак поширюватиметься далі, він знищить «Альфу» швидше, ніж за тиждень.

Чоловік, що вимовив ці слова, зайшов до зали керування. Він справляв разюче враження — у зелено-синій військовій формі, з прямою поставою та занепокоєним, але впевненим виразом обличчя. Він випромінював притамовану енергію і скидавсь на затятого чепуруна: на його формі не було жодної зайвої складки. Валеріан ніколи не бачив цього чоловіка, але відразувпізнав його. То був командувач Арун Філітт.

Слава супроводжувала Філітта повсюди. Він зробив карколомну кар’єру, ставши справжнім героєм війни. У тридцять років він вже дістав звання генерала й відтоді покинув дійсну військову службу, щоби стати за приклад людству в інших сферах життя. Тепер він обіймав посаду командувача станції «Альфа». Злі язики торочили, що він не дуже полюбляв чужинців, і, на Валеріанову думку, то був дивний вибір, адже на станції чужинців малося більш як людей у пропорції тисяча до одного. Однак до робочих повноважень Валеріана не входили судження з приводу дій його командирів.

Він знав, що Окто-Бар був за крок від того, щоб самому обійняти цю посаду, і тому бачити Філітта в цій ролі мало б бути для нього неприємним. Проте обидва чоловіки коректно ставились один до одного.

Обабіч Філітта оточували два бойові андроїди із серії «К-Трон», які на станції виконували обов’язки поліціантів. Їхні тіла, майже три метри заввишки, були певною мірою гуманоїдного типу, але дизайнери не зробили нічого, щоб надати їм інших гуманоїдних рис. Їхні голови не вирізнялися нічим, окрім вогника, що блимав двома кольорами, які знали всі мешканці станції. Синій колір означав «ворушись», червоний — «знищення цілі». Їхня практично непробивна броня сяяла чорним із жовтими стрічками на місцях, що відповідали плечам і стегнам. Попри масивний розмір, вони рухалися з такою елегантністю, швидкістю та спритністю, що здавалося, ніби створені з рідини.

Валеріан і Лорелін жваво віддали честь.

— Пане командувачу, — привітався Валеріан. Філітт кивнув у відповідь. Валеріан перевів увагу на екран, намагаючись знайти причини появи зловісної червоної плями, але не знаходячи жодної.

— Пане командувачу… якось нелогічно. Кому б то заманулося зруйнувати «Альфу»? Адже тут представлені майже всі живі створіння?

Філітт перевів погляд на екран і його губи стислися.

— Радіація — це зброя масового знищення. А за кожною зброєю ховається вбивця. І хоч би хто то був, майоре, він становить загрозу для всіх нас, — його має бути знищено.

Валеріан обмірковував почуте. З виразу обличчя Лорелін він зрозумів, що їй нове завдання подобалося не більше, ніж йому. І все-таки йому хотілося висловитися.

— Звичайно, радіацію слід зупинити, проте якби ми могли визначити…

Його слова перервала поява на одному з екранів міністра оборони Федерації.

— Пане міністре, — звернувся командувач, кивнувши на знак вітання — сподіваюсь, у вас є новини?

— Вони в мене є, пане командувач, — відповів міністр. Йому вже йшов восьмий десяток, але в його чорному волоссі не було ані сліду сивини, а шрами на темній шкірі красномовно свідчили про його заслуги. Коли він занепокоєно насупився, шрами на лобі стали виразнішими.

— Рада дала вам дозвіл. Але ми наполягаємо на дотриманні міжнародного права й громадянських прав усіх, кого це стосується.

— Дякую, пане міністре. Безумовно, я особисто подбаю про це, — запевнив його командувач.

— Також я поклав на агентів Валеріана і Лорелін відповідальність за вашу фізичну безпеку, — провадив міністр.

Це повідомлення, схоже, здивувало Філітта, але він швидко опанував себе.

— У цьому не буде потреби, — запевнив його командувач і показав на пару мовчазних роботів за спиною. — Як свідчить присутність моїх супутників, я маю підрозділ «К-Трон», а також особисту підготовку щодо…

Міністр оборони спохмурнів ще більше й перервав його на півслові.

— Це прямий наказ уряду, командувачу. Агенти мають прозвітувати про результат операції.

Поблизу ока командувача смикнувся м’яз.

— Як ви бажаєте, — відповів він.

— Майоре! Сержанте! — промовив міністр, по черзі дивлячись на кожного з них. — Бажаю вам удачі.

Обличчя міністра щезло. Філітт повернувся й поглянув на своїх нових охоронців з тонко прихованою досадою.

— Якщо вже ми маємо приєднатися до вашої команди, будьте ласкаві, надайте нам останню інформацію щодо операції, — сказав Валеріан з досконалою ввічливістю.

Командувач скинув на нього пронизливим поглядом.

— За кілька хвилин я маю доповідати на Раді безпеки, — сухо відповів він. — Вам повідомлять про всі деталі, що їх вам потрібно знати на цю мить.

І відкинувши останні сліди люб’язності, командувач розвернувся та вийшов із зали у супроводі К-Тронів.

Лорелін слідкувала за ними поглядом.

— Боже, — вигукнула вона протяжно, — оце так розвага на нас чекає!

Командувач Філітт жваво простував станцією, але він ішов не на засідання Ради безпеки. Поки що, принаймні. Малась одна справа, яку він мав завершити.

Ця територія була під охороною, але його перепустка дозволяла йому прохід. Він піднявся ліфтом, який був занадто вузький для нього та двох К-Тронів. «Як добре, що з ними не треба розводити світських балачок. У багатьох аспектах роботи вони вищі за живі істоти, навіть за людей», — подумав Філітт.

Він вийшов з ліфта й пішов іншим коридором. Там було темно, окрім синього освітлення уздовж підлоги. Коридор закінчувався дверима, що вели до ізольованої кімнати. Філітт набрав свій код і двері розчинилися. Обидва К-Трони залишилися чекати свого командира зовні.

Усередині кімнати був капітан К-Тронів. Він незворушно стояв і невтомно тримав зброю. Сама кімната, як і коридор, була тьмяно освітлена, а в дальньому її кінці бовваніла обгорнена темрявою постать. Її біологічні дані виводилися на екран. Вона безживно сиділа на стільці й не падала з нього тільки завдяки мотузкам по всьому її тонкому тілу. У тьмяному світлі можна було розрізнити блиск медичних інструментів та голок різноманітних крапельниць, що стирчали з її рук.

Хтось із Філіттових людей, нахилившись, щось кричав їй в обличчя, вимагаючи інформації. Постать на стільці мовчала, викликаючи лють у своїх катів.

Ще один з підлеглих перебував за пультом і спостерігав за показниками. Коли двері прочинилися, він залишив робоче місце й став за спиною командувача. Філітт нетерпляче спостерігав за ходом допиту.

— Є щось? — запитав він.

— Ми випробували все, що знаємо, — відповів підлеглий, — але досі не витиснули й слова з нього.

Обличчя командувача покривилося в гримасі. Погано. Він добре завчив, що тортури — то є витончене мистецтво. А з чужинцями часто було важко з’ясувати, на що вони зреагують. Не можна було надто перебирати міри, бо ж тоді або зізнання будуть цілковито неправдиві, або, що гірше, суб’єкт помре, так і не видавши потрібної інформації. А з другого боку…

— Збільшіть дозу, — наказав він. Чоловік кивнув, повернувся на пост і натиснув кілька кнопок. Кілька різних видів рідини повільно потекли по трубках у тіло допитуваного. Допитуваний зігнув дугою спину, з його голови спав каптур, зробивши видимим бліде, спотворене від болю обличчя. Крізь його шкіру просвічувало світло, ніби блиск перлин, за винятком тих місць, де шкіра була знебарвлена від побиття.

Його рот був розкритий і покривлений від болю, але істота вперто мовчала.

«Бісова ковінька! — подумав Філітт. — У мене закінчується час».

І вирішив:

— Якщо він не заговорить за годину, покінчіть із ним.

— Слухаюсь.

Командувач повернувся, щоб вийти, але, залишаючи кімнату, шепотом звернувся до капітана К-Тронів:

— Якщо операція піде шкереберть, ви знаєте, що вам слід робити.

Капітан К-Тронів кивнув один раз нелюдською головою. Перед тим, як вийти, ставши так, щоб ніхто більш у кімнаті не міг цього побачити, Філітт обережно вручив роботові маленький пристрій для зберігання інформації.

«А тепер — на засідання», — подумав він і випростав плечі, ніби готуючись до бою.

Філітт і справді готувався до бою — у певному сенсі.

Розділ дванадцятий

Конвертер терпляче чекав на них у регенераторі, але, як тільки він завважив Лорелін, почав у захваті стрибати вгору-вниз. Попри всю серйозність того, про що вони щойно дізнались, а також серйозність їхнього майбутнього завдання, Лорелін впіймала себе на тому, що всміхається, вимикаючи пристрій і відчиняючи дверцята.

— О-о-о, ти сумував за мною? Виходь, — сказала вона, і звірок радісно забіг їй на руки. Лорелін ніжно його заколисала й зрозуміла, що неабияк до нього прихилилася.

— Хіба ж він не милий? — запитала вона Валеріана, простягаючи звірка партнерові.

Валеріан машинально поплескав звірка по голівці, але його обличчя було кам’яне.

— Хтось від нас щось приховує, — різко промовив він.

Лорелін наче серце здавило в лещатах. І не змогло її зворушити навіть задоволене сопіння конвертера на її шиї.

— Згодна. Вирушати отак, не маючи ані найменшого уявлення про те, з ким воюємо, — це самогубство.

— Авжеж, але я не про це. Я мав на увазі планету М’юль, — відповів Валеріан. — Пам’ятаєш той сон, про який я тобі казав? Про ті картинки, що їх укладали мені в голову?

Вона кивнула, пестячи звірка-конвертера, що муркотів, і гадаючи, куди хилить Валеріан.

— Ця планета була населена, — казав далі її партнер, — там жили живі істоти. Я бачив їхні будинки і їхніх дітей. А ще там була молода жінка, і вона кликала мене на допомогу.

Лорелін припинила пестити конвертера.

— Невже? — глузливо й дещо ображено запитала вона. — І ти ще звеш це поганим сном? Знаючи тебе, можна подумати, що то радше був сон, який перетворився на дійсність.

Вона округлила очі й проказала підвищеним тоном удавано:

— О, майоре Валеріан! Допоможи! Врятуй мене!

Її вразила неприродна різкість його відповіді.

— Лорелін, припини! У цієї жінки був із собою конвертер з М’юля.

Лорелін враз посерйознішала. Чухаючи конвертера під підборіддям, вона запитала:

— Як оцей хлопчисько?

— Саме так, дуже схожий на нього. А цього ранку я наштовхнувся на двох живих мешканців цієї планети!

Вона вирячилась на нього.

— На Великому базарі?

Валеріан кивнув.

— Нас послали забрати вкрадений конвертер в Айгона Сайресса, але вони теж намагалися його отримати. Гадаю, вони насправді заплатили йому, щоб він украв його в нас.

Лорелін пильно поглянула на створіннячко, яке вона пригортала до себе.

— Ич, — сказала вона йому, — дивись, усі за тобою полюють.

Конвертер зацвірінькав.

— Таке може бути. Але я хочу з’ясувати, навіщо він нам потрібен для цієї операції?

Лорелін усміхнулася.

— Ми це з’ясуємо. Нумо, ворушімося швидше.

Вони підійшли до квартири командувача Філітта й побачили двох К-Тронів, що стояли обабіч дверей.

— Агенти Валеріан і Лорелін. Прибули охороняти командувача, — поінформував їх Валеріан. Він гадав, що матиме з ними клопіт, тому був дещо здивований, коли ті відступили й дозволили їм увійти.

Філітт якраз чіпляв на уніформу останню зі своїх церемоніальних нагород і прискіпливо подивився на їхню польову форму.

— Овва! — ущипливо промовив командувач. — Ваш зовнішній вигляд вражає. Бачу, ви геть серйозно взялись охороняти мене.

Лорелін тримала коробку з конвертером. Його маленький писок був притиснутий до однієї з ґрат на передній стороні коробки. Він висунув вузеньку мордочку назовні і смикав носиком, обнюхуючи простір довкола.

— Насправді, його охороняти, — виправила вона. — Він — єдиний у своєму роді. Має виняткову цінність.

— Саме так, — підтвердив Валеріан і запитав командувача:

— Беручи це до уваги, чи впевнені ви, що існує якийсь сенс брати його з собою на таке небезпечне завдання?

Філітт поправив піджак і критично оглянув себе у дзеркалі.

— Конвертер з планети М’юль здатний виробляти будь-який продукт за рекордний час. Він нам дуже знадобиться, якщо буде потрібно вести перемови.

Задовольнившись тим, як сидить піджак, він узяв широкий традиційний ремінь, що чіплявся довкола талії. Посередині була округла декоративна прикраса, порожня всередині. Така маленька поясна сумка, розміщена посередині, була поширена в армії, але з бігом часу стала радше парадною відзнакою, ніж практичним спорядженням, і її вміст відображав військове звання. У командувача, як помітив Валеріан, вона наразі була порожня, і у Валеріана виникла певна думка про те, що саме Філітт хотів покласти всередину.

Коли командувач повернувся, застібаючи ременя, Валеріан сказав:

— Пане командувач, я здивований тим, що у вас на порядку денному перемови, коли ви маєте таку армію К-Тронів. Вони ж насправді цього не навчені, бо не вміють говорити.

Це зауваження, було видно, роздратувало Філітта. Він відповів коротко:

— Майоре, потурбуйтеся про мою безпеку. А перемови залиште мені.

Він підійшов до Лорелін і простяг руку до контейнера, який вона тримала. Потому відчинив дверцята й просунув руку всередину, намагаючись ухопити тваринку.

Конвертер негайно його вкусив. Валеріан подумав, що звірок чудово знається на людях, але втримався від висловлення цієї думки вголос.

— Задля вашої особистої безпеки, пане командувач, — сказав він натомість, дивлячись, як Філітт вихопив назад руку та оглядав укушений палець, — чом би вам не залишити тварину на зберіганні в агента Лорелін?

Філітт пильно поглянув на нього зі звуженими очима.

— Ви маєте на увазі, що я надіну пустого ременя? То порушення протоколу, майоре. Я — офіцер найвищого рангу на цій станції!

— А ця тварина, як нам відомо, останній екземпляр свого виду. На неї полює увесь Всесвіт. І носячи її на собі, ви автоматично стаєте мішенню, — аргументував Валеріан.

— Саме тому майор Валеріан і наполягає, щоб тримала її я, — саркастично додала Лорелін.

Командувач вагався. Він знову поглянув на конвертера, який виказував свою гідну захоплення проникливість тим, що гарчав і вишкіряв маленькі зубки.

— Гаразд, — сказав нарешті Філітт, — але, агенте Лорелін, тримайтеся в полі мого зору.

Лорелін кивком голови покликала конвертера, і той, муркочучи, стрибнув їй на руки, від чого Філітт став ще більш роздратованим. Вона відкрила передню частину власного пояса й дала конвертерові прошмигнути всередину.

Відчинилися двері, зайшов генерал Окто-Бар. Він теж був одягнений за протоколом.

— Ваші гості чекають на вас, пане командувач, — сказав Окто-Бар до Філітта.

— Гаразд, — відповів той і востаннє поглянув на Лорелінин пояс. — Зробимо це швидко.

— Ти залишаєшся на другому плані, — наказав Валеріан Лорелін.

— Слухаюсь, — відповіла вона.

Вони обоє перебували метрів за шість від командувача Філітта, коли той входив до зали, але на Валеріанову команду Лорелін вийшла в коридор, а майор пішов за командувачем до зали прийомів. Натовп поважних осіб з різних планет, членів Ради безпеки станції, посунувсь уперед, щоб потиснути руку командувачеві. Філітт спокійно дивився кожному з них в очі, або в те, що їх замінювало, і міцно стискав усі кінцівки, які йому пропонували, будучи живою іконою військового протоколу.

Командувач проходив до трибуни, і Валеріан з Окто-Баром простували слідом. Серйозний і чепурний, Філітт легко зійшов угору по сходах, зайшов за ораторську трибуну й звідти подививсь у безліч повернених до нього облич чужинців. Окто-Бар стояв осторонь, а Валеріан став збоку й трохи позад від людини, яку охороняв. Він почав сканувати натовп, уважно придивляючись до всього, що могло становити потенційну загрозу. Його індикатор лобового скла мав два прозорі екрани, що постійно надавали йому інформацію. І хоча командувач йому не дуже й подобався, він не мав наміру дозволити цьому чоловікові померти, коли той був під його охороною.

— А де ж агент Лорелін? — м’яко запитав Філітт.

— За залою в дальньому коридорі, — спокійним голосом запевнив його Валеріан.

— Їй наказано не йти з мого поля зору, — відповів командувач. У його голосі з’явився метал, хоча сам голос ще не втратив м’якості.

— Саме так, пане командувач, але ми з нею — ваші охоронці, і я поставив її саме там, де вважаю за найкраще.

— Але…

— Пане командувач, що швидше ви почнете говорити, то раніше ми з усім цим покінчимо, — наполіг Валеріан. Погляд, яким нагородив його вищий офіцер, був здатним розтопити сталь, але командувач лише випнув щелепу й повернувся до аудиторії.

— Добривечір! — почав він. — Я хочу подякувати вам усім за те, що ви так оперативно відгукнулися на мій заклик. Будучи обраним представником Федерації людства, я скликав це засідання Ради безпеки станції «Альфа», щоб надати вам останню інформацію з приводу надзвичайного стану, в якому ми опинилися.

— Як ви всі знаєте, історичне ядро станції «Альфа» заражене енергією, чиє походження залишається для нас загадкою. Але жодної загадки немає в тому, що це — навмисна дія, за якою стоїть абсолютне зло. Ми провели кілька військових операцій, намагаючись установити і зрозуміти природу, а також серйозність загрози. Але всі ці спроби закінчилися невдачею і призвели до значних втрат серед нашого військового контингенту.

Він зробив паузу, аби всі це зрозуміли. Величезною залою прокотився гуркіт десятків мов. Потім Філітт провадив далі:

— Зона, де виявлено епідемію, ще вісім місяців тому вимірювалася дев’ятьма метрами. — Він зробив паузу, щоб його слова мали ефект, а потім додав:

— Тепер вона завширшки одна ціла дев’ять десятих кілометра.

І знову занепокоєне перешіптування.

— У зв’язку з цією тривожною загрозою для всіх нас, яка постійно зростає, Федерація людства просить вашого дозволу й підтримки щодо проведення рішучої повномасштабної військової операції, аби знищити це явище раз і назавжди. Я впевнений, ви розумієте, що часу обмаль, тож готовий відповісти на будь-які ваші запитання щодо деталей операції.

— Які війська проводитимуть операцію? — запитав хрисокар. Ці високі комахоподібні створіння колись були войовничими професіоналами військової справи. Одначе з плином століть вони пристосували свої навички й характер до миротворчої діяльності, втім, багато хто з них, зокрема посол, виявляв і досі цікавість до військової справи. Валеріан дуже поважав цей вид розумних істот. По закінченні академії його першим призначенням був піхотний підрозділ, і там він провів рік, працюючи разом з військовим інженером хрисокаром, якого звали Прек’тор, а той ділився з готовим слухати молодим представником людства широким колом знань з військової стратегії.

— Третій батальйон Спеціальної штурмової дивізії, — відповів Філітт. — Особовий склад — близько двохсот людей.

— Чи застосовуватимуться види зброї, що можуть становити потенційну загрозу для наших військ? — запитав азін-мйо. Цей народ становив кістяк лікарів на «Альфі», і тому безпека військових була для них пріоритетом.

— Під час штурму не використовуватиметься ні хімічна, ані рідка зброя, — запевнив його Філітт.

— Якою є основна мета цієї операції? — Запитання пролунало від представника давніх друзів людства кортаан-дахуків, перших чужинців, яким випала нагода потиснути в космосі руку людині.

— Ми маємо намір зруйнувати їхню систему захисту, яка заглушила всі наші засоби комунікації.

— Чому саме ви ведете організацію операції? — запитав посол тойнулів. Цей народ високо цінували на станції «Альфа», адже їхні фахівці найбільше прилучилися до поширення знань та інформації, а також робили внесок у відкриття та винаходи. Вони завжди були готові до інтелектуальних дебатів і, поза сумнівом, їхній посол вважав, що ця операція вимагає таких дебатів.

— Центральний Комітет довірив мені цю операцію, і успішне виконання завдання буде для мене честю.

Скануючи натовп, Валеріан почув у вусі Лорелінин голос:

— Оцього ще бракувало!

— Що таке? — запитав він.

— Доґан-дагізи.

— Чудово, — відповів він, округлюючи очі.

Розділ тринадцятий

Перед Лорелін стояло трійко приземкуватих чужинців увишки з метр двадцять. Їхні кремезні чотирипалі руки неначе зависали в повітрі, а кожна пара маленьких, лупатих, пузирчастих вічок дивилися на Лорелін уздовж видовженого, схожого на хобот писка. Самі істоти були коричневі, зморшкуваті та згорблені, а на шкірі в них тут і там стирчало рідке волосся.

Лорелін, стривожена тим, що хтось підійшов до неї ззаду, спочатку витягла зброю, але згодом опустила, а вони опустили руки.

— Раді знову зустрітися з вами, — сказав один з них, що мав навколо очей синю пляму.

— Агенте Лорелін, — казав далі другий, чия шкіра навколо очей була теж розфарбована, але вже бордовим кольором.

Третій доґан-даґіз із жовтим забарвленням завершив речення:

— Незрівнянна як завжди.

— Якого біса ви тут робите? — гарикнула Лорелін.

— Ми йдемо туди, куди нас кличе робота…

— Ми говоримо понад п’ятьма тисячами мов…

— …і це може стати в пригоді…

— …на такому прийомі, — закінчив перший. Другий додав:

— Вам потрібні наші послуги?

Лорелін погладила зброю, яку щойно повернула на місце біля стегна.

— Ні, дякую. В мене є персональний перекладач, — крижаним тоном відповіла вона. — А тепер — геть звідси!

По радіо пролунав Валеріанів голос:

— Спитай їх, чи не мають вони інформації щодо М’юль.

«Ото вже заполонило його цим сном, — подумала Лорелін. — Але, здається, він у тому не винний». Вона скривила обличчя, але скорилася й, зітхнувши, звернулася до трійці.

— Гаразд, якщо вже так, майор Валеріан хотів би одержати певну інформацію. Планета М’юль. Ні про що це вам, хлопці, не говорить?

— Надзвичайно чутливе питання! — вигукнув Синій.

— Найкраще вам про це розповість… — провадив Бордовий, а доґан-даґіз із жовтим забарвленням закінчив:

— …майор Самк.

— Алексо, — покликав Валеріан, — що в тебе є на майора Самка?

На Лореліниному екрані з’явився портрет симпатичного смаглявого військового з акуратно підстриженою борідкою. До портрета додавалася інформація: «Самк Атон, майор. 33. Помер.»

— Майор Самк помер рік тому, — обвинувальним тоном повідомила Лорелін трійці.

Доґан-даґізи залишилися незворушними. Перший з них витяг маленький пристрій і показав їй власне фото Самка, який лежав мертвим на робочому столі. У Лорелін округлилися очі.

— Авжеж, — почав Синій, — дуже загадкова смерть…

— …яку ніхто так уповні й не пояснив, — додав Бордовий.

— Дехто може назвати це вбивством, — підсумував Жовтий театральним голосом. Лорелін дуже закортіло вдарити його кулаком прямо в довгий ніс, але вона втрималася.

— Я вас слухаю, — сказала вона.

— Майор Самк був експерт у всьому, що стосувалося планети М’юль, — провадив Синій.

— І він забрав усю ту дорогоцінну інформацію…

— …з собою до могили, — сказав Жовтий.

— Яка марна розтрата! — зітхнув перший доґан-даґіз.

— Якщо ви дізнаєтеся щось про цю планету, — промовила до них Лорелін, — нам буде цікаво.

— Нам буде приємно працювати з вами, Лорелін, — із захопленням вигукнув Синій.

— Перед тим, як піти… — почав другий.

— …дозвольте надати вам…

— …певну інформацію…

— …безкоштовно, — закінчив Бордовий.

Лорелін із скепсисом дивилася на трьох чужинців.

— Безкоштовно? — перепитала вона. — Ви що, захворіли?

— Конвертер дуже цінний… І на нього активно полюють, — глибокодумно кивнув Бордовий.

— Прийдуть найманці… — сказав Жовтий.

— …щоб його забрати… — казав далі Синій.

— …і швидше, ніж ви гадаєте, — урочисто закінчив Бордовий.

— Які ще найманці? — запитали одночасно Лорелін і Валеріан.

Усі троє самовдоволено дивилися на неї. Синій помахав пальцем перед нею.

— Безкоштовною була лиш перша підказка.

— А за решту треба платити, — сказав Бордовий.

— Звичайно ж, ви дістанете знижку, — додав Жовтий.

По радіо донісся Валеріанів голос:

— Алексо! Що це таке?

Лорелін на своєму екрані також побачила спалах червоного світла.

— Наближається з десяток якихось осіб, — поінформувала майора Алекса й додала, — їх немає в переліку учасників.

— Що це за особи? — вимагав відповіді Валеріан.

— Поки що встановити їхню ідентичність не вдається, — сказала Алекса.

Лорелін іронічно подивилася на доґан-даґізів.

— Мені здається, ваша інформація втратила цінність. Мерщій, забирайтеся звідси.

Трійця пригнічено попленталася до виходу. Валеріан з тривогою завважив, що червоний вогник замиготів частіше.

— Валеріане, — промовила Лорелін, — мені це не подобається.

— І мені теж. Негайно повертайся до зали й будь поруч із командувачем. Алексо, звідки вони йдуть? — спитав Валеріан.

— Звідусіль, — відповіла Алекса, — вони проходять крізь стіни.

Лорелін пришвидшила ходу, продираючись через напхом напхану залу до трибуни. Вони з Валеріаном зустрілись очима, і той обрав рішення.

— Лорелін, евакуюй звідси командувача! А я піду назустріч порушникам!

Лорелін відштовхнула останніх учасників заходу, що стояли на дорозі, стрибнула на сцену й побігла до Філітта. Схопивши його за руку, вона почала стягувати його звідти.

— Агенте, що таке… — почав протестувати Філітт, але вона змусила його замовкнути.

— Вибачте, надзвичайна ситуація!

Генерал Окто-Бар, який стояв осторонь, миттєво став на позицію, щоб забезпечити прикриття відходу командувача. Його зброя була напоготові, а обличчя випромінювало рішучість. У натовпі почалася паніка.

«Я дуже сподіваюсь, що ця тривога виявиться фальшивою», — подумала Лорелін, хоча й не вірила в це.

Валеріан переводив погляд з екрана на натовп і знову на екран. Червоний сигнал тривоги миготів усе частіше, і адреналін вже струмів у венах.

— Алексо! Стонадцять чортів! Мені потрібно ідентифікувати нападників! Хто вони?

— Вибачте, майоре, я не можу розшифрувати їхню ДНК, — відповіла Алекса.

— Що?! — вигукнув Валеріан. Цього просто не могло бути. У програмі «Інтрудера Екс-Бі 982» було закладено ДНК усіх відомих форм розумного життя. Можливо, Алекса не змогла…

Аж раптом задня стіна зали прийомів вибухнула.

Кількох гостей збило з ніг, і почулися жахливі крики. Валеріан був приголомшений видовищем.

У залу ввалилося з десяток струнких постатей у сірих шатах. Їхні синьоокі обличчя під каптурами були білі, як кістка…

«Білі, як перлини», — зрозумів Валеріан…

…і на них застиг рішучий вираз. Нижні цибулеподібні половини тіл цих істот м’яко світилися блідим блакитним світлом. У руках невідомі мали якісь предмети, що були схожі на витончено виліплені вази зі скла або кераміки, але замість того, щоб нести їх вертикально, вони повернули їх отворами вперед. Та, звичайно ж, то були не вази, а зброя, і чужинці почали навмання стріляти з неї в натовп.

Валеріан вже гадав, що стане свідком найкривавішої різанини, але зі стволів почали вилітати не кулі, а желатиноподібна речовина. Вона швидко бігла по тілу жертви, неначеб якась павутина, заклеювала її всередині кокона й повністю знерухомлювала.

Валеріан подумки повернувся до тієї миті, коли він попрохав Алексу зробити аналіз перлини. Комп'ютер запевнив його тоді, що на М’юлі не було мешканців. Але ж Валеріан бачив їх уві сні, а потім на Киріані, і ось вони тут.

Алекса не змогла проаналізувати ДНК Перлин просто тому, що для неї Перлин не існувало.

Він повернувся до реальності й побачив, що люди командувача вже відкрили вогонь по тендітних блідих постатях. Однак Перлини виявилися не лише неіснуючими істотами, а ще й невразливими. Вони підстрибували та ухилялися від куль, їхні рухи були гнучкі та плинні, такі ж красиві, якими були вони самі. До того як Валеріан зміг якось зреагувати, Окто-Бара, Лорелін і самого командувача Філітта, а також більшість його людей було впаковано у дивні желатинові кокони.

Валеріан стрибнув за широку колону з білого мармуру і сховався за нею.

— Алексо, — прошепотів він, — дай мені щось таке справді нищівне.

Він поглянув на свою зброю, спостерігаючи за спалахами світлодіодів.

— Зброя нового покоління, — відповіла Алекса. — Безперервний аналіз. Плазмові кулі. Лічильник умикається тільки через тридцять секунд.

— Чудово!

Валеріан витяг з кишені трубку, швидким натисненням активував її і встромив її до рота так, щоб кінчик стирчав назовні. На цю мить Перлини вже дісталися до сцени. Вони вхопили кокон з командувачем, підняли його і вже несли до виходу, коли Валеріан вистрибнув з-за колони і відкрив по них вогонь.

Він не помітив одного з Перлин, якому вдалося підкрастися до нього ззаду, але побачив, як блакитний гель з його зброї порснув йому на обличчя й на тіло. Він відчув, як його самого, так само, як і всіх інших за мить до того, огорнуло клейке тепло цього гелю. Якусь мілісекунду він ще боровся з ним, а потім гель огорнув його повністю й повалив додолу. На щастя, ця липучка була також чудовим амортизатором.

— Тридцять секунд, — проспівала Алекса, — і плазмові кулі запрацюють.

«О, це чудово, — подумав Валеріан, — а втім, я навіть не здужаю поворушити кінчиком мізинця на нозі». Бігли секунди, проте Валеріан не піддавався паніці. А далі, на щастя, трубка, яку він усунув до рота, почала миготіти червоним і розділилася навпіл.

З трубки виповз механічний павучок. Крізь гелеву блакить Валеріанові було видно слід, яким рухався маленький миготливий червоний вогник. То робот висунув лезо ножа зі своєї спини і встромив його в кокон. Він побіг уздовж Валеріанового тіла, продираючись крізь клей і лишаючи за собою акуратну мініатюрну смужку розрізу.

Валеріан ковтнув свіжого повітря й сів, вивільняючись від липкої другої шкіри. Спотикаючись, він побіг до Лорелін, витяг з набору інструментів невеликий ніж і розрізав її кокон. Її очі тремтливо розплющилися, і вона зробила глибокий вдих.

— Що це було? — запитала Лорелін.

— Перлини з М’юля, — відповів Валеріан. — І вони забрали командувача! Звільни генерала й мерщій до зали керування. Звідти ти зможеш слідкувати й за мною, і за ними.

Вона кивнула. Клей був на її обличчі й скупчився грудками на її волоссі. Попри це йому нічого не хотілося так сильно, як поцілувати її. Але він утримався.

І замість того чимдуж кинувся за Перлинами. Він гадав, що як Алекса не змогла розшифрувати їхні ДНК, йому буде важко їх наздогнати.

Утім, справа виявилася легкою, як собаці муху з’їсти. Потрібно було лиш бігти крізь здоровезні діри, що вони їх зробили у стінах.

Розділ чотирнадцятий

Гідним подиву було те, що, на щастя, ніхто серед іншопланетян, які зібралися в залі Ради безпеки, не постраждав. Солдати командувача стріляли настільки влучно, що уникли жертв серед мирних істот, а зброя Перлин не вбивала, а лише знерухомлювала. Конвертер зовсім не постраждав, і побіжний огляд засвідчив, що звірок щасливо проспав усе це випробування. За кілька секунд Лорелін і генерал Окто-Бар вже були в залі керування. Обидва разом поклали руки на екран ідентифікації.

— Статус визначається за майором Валеріаном. П’ятий рівень. Надзвичайний стан, — задала параметри Лорелін, намагаючись тримати голос спокійним і холодним.

— Прийнято, — відповів Окто-Бар.

Лорелін викликала на екран мапу космічної станції і набрала код. На мапі загорівся червоний вогник. Скидалося на те, що Валеріан перебував десь глибоко всередині технічної секції станції. Він був якраз посеред головного перехрестя.

— Валеріане, я засікла тебе на візуальній мапі, — сказала Лорелін.

— Гаразд, але їх я загубив. Спробуй установити, де командувач.

Лорелін набрала запит, але замість розміщення зниклого Філітта на екрані з’явилось обличчя міністра оборони.

— Це агент Лорелін, мені потрібен доступ до генетичного коду командувача Аруна Філітта.

Міністр похитав головою.

— Агенте Лорелін, ці коди є цілком таємні, — пробуркотів міністр, — і ви чудово знаєте, що я…

Лорелін не мала часу на розмови. Вона поклала руку на сканер, і той після доторку загорівся червоним.

— Командувача викрадено, — повідомила вона, — і якщо ми за хвилину не з’ясуємо, де він, то втратимо його.

Сканер став зеленим.

Окто-Бар уголос прочитав результат:

— Результат перевірки на детекторі брехні негативний, пане міністр. І я також підтверджую, що командувача викрадено.

Чиновник завагався, а потім кивнув.

— Дуже добре. Доступ надано.

Щойно міністр послав код, Лорелін негайно його ввела. На віртуальній мапі з’явилася ще одна червона крапка. Вона зітхнула від полегкості.

— Дякую, пане міністр. Отже, Валеріане, я знайшла його. Він поблизу стикувального сектора. Порушники, ймовірно, прямують до свого корабля.

— Гаразд! Як туди дістатися найкоротшою дорогою?

— Північ-північ-схід, — відповіла Лорелін, — сто тринадцять градусів.

Валеріан зробив розворот на місці, слідуючи за цифровим компасом на зап’ястку. Потім він підняв голову і закліпав очима.

— Північ… схід… Лорелін, ти привела мене прямо в стіну!

— Ти ж сам сказав, що тобі потрібна найкоротша дорога!

Валеріан зітхнув: він і справді казав про найкоротшу дорогу. Потому клацнув по ґудзику на рукаві. За кілька клацань його польова форма перетворилася на тверду шкаралупу. На мить він затримався, щоб підготуватися до неприємного досвіду, а потім почав бігти.

Він робив це й раніше, а отже, знав, що фізично не завдасть собі жодної шкоди. Утім, навіть знаючи це, він щоразу, вганяючись із розгону в стіну, відчував, як йому тьохкає в животі.

Одначе ця цілком природна людська реакція не вповільнила його ані на мить. Валеріан розганявся, пробивався крізь чорну металеву стіну, і гонитва тривала далі. Він був у західній частині станції, у зоні мешкання гуманоїдів. Він рухався прямою, найкоротшою дорогою, трощачи коридори, вдираючись до приватних помешкань і прориваючись крізь торговельні зони та зони відпочинку.

Валеріан був настільки зосереджений на тому, що було перед ним, що якоїсь миті не помітив того, що було в нього під ногами, а певніше чого під ногами не було — він пробився крізь стіну, вилетів у відкритий космос і пірнув униз. Навколо нього пролітали різні невеликі кораблі — кожний у своїй справі, а чорні моноліти будівель були всіяні вогниками. Потоки пурпурно-червоного та синього освітлення позначали пішохідні тунелі, що з’єднували будинки між собою. Базові установлення його уніформи були запрограмовані на умови нормальної гравітації і мали перепрограмовуватися вручну. Отже, зараз він стрімголов нісся на один з пішохідних тунелів і, як ошпарений, намагався ввести код, який мав відімкнути функцію трощення його костюмом твердої матерії.

І часу в нього було якраз, щоб…

Валеріан розтрощив прозорий дах тунелю, аж тут його костюм дуже вчасно трансформувався, і він, хоча й на руки та коліна, але приземлився на підлогу коридору, замість того, щоб її пробити й вилетіти з іншого боку.

У коридорі було ще кілька людей, яких, звісно, налякала його поява. Вони відсахнулись, ухиляючись від прозорих уламків, що падали згори, але жодного з них не було поранено. З ними все мало бути гаразд, адже пролам від Валеріанового костюма, було відразу ж закрито захисним силовим полем.

— Алексо! — заволав він. — Налаштуй мені пересування поверхнями.

— Зараз, — хутко відповіла Алекса.

— Переналаштовано, — повідомила вона за мить.

Валеріан знову знявся з місця.

— Можливо, то була найкоротша дорога, але не найлегша, — важко дихаючи, заявив Валеріан Лорелін. Костюм захищав його від фізичних пошкоджень і давав йому додаткову силу, але ж швидкість залежала тільки від нього самого.

— Біжи, — підганяв його Лорелінин голос, — ти віддаляєшся від них.

— Я ж сказав, я роблю все, що можу.

— Роби це ще швидше.

Валеріан замкнув уста й не відповів. Зараз кожен його подих був цінним. Він рвучко біг по замкненому напівпрозорому проходу, допоки той вів туди, куди йому було потрібно. Прохід вивів його до будинку з невеликими квартирами, а далі пішов прямо, у той час як ліворуч повертав коридор передпокою. Він ледь помітив, що стіна будинку, де жила родина арисум-кормнів, була зроблена з напівпрозорого матеріалу і пробіг крізь неї. Але що то була не стіна, а вікно, він тільки тоді збагнув, коли розтрощив його на кілька сотень дрізок і завважив, що знову мчить униз.

Проте цього разу він був підготовлений. Алекса переналаштувала його зброю, і та зараз випускала плазмові диски діаметром приблизно метр двадцять. Ті диски були тонкі, але міцні, та яскраво палали. Валеріан із силою ступив правою ногою на перший диск і, стріляючи перед собою щоразу перед новим стрибком, побіг по них далі.

З останнього плазмового диска він зістрибнув на кластерне поле, де народ азін-мйо вирощував скупчення клітинних ядер. Побачивши те, він здригнувся. Ця раса на станції виконувала обов’язки лікарів і вирощувала кульки, наповнені різноманітним генетичним матеріалом для надзвичайних ситуацій, отже, Валеріан просто не міг не розтрощити ногами чимало з них. Гаразд, то була не його проблема, а Аруна Філітта, бо ж він командувач «Альфи» й водночас об’єкт рятувальної операції. Отак зміркувавши, Валеріан із криками «Пробачте!» увірвався на кластерне поле і, давлячи все, на що ставав, чкурнув в інший його кінець. Він дещо втішався тим, що азін-мйо обробляють сотні подібних кластерних полів, і лише на цьому полі росли десятки тисяч м’яких променистих кульок.

Поля клітинних ядер відділяли західну секцію станції, де жили гуманоїди, від її частини з газоподібним довкіллям. Валеріан нісся далі. «Найкоротша» дорога вела його прямо крізь величезну, сліпучу, золотого кольору стіну. Вона була втіленням хитромудрих комп’ютерних технологій, над якими саме в той час працювала група омелитів. То були біометалічні істоти з широкими, випуклими головами, кількома довгими й тонкими кінцівками та лазерними очима. Руйнування їхньої роботи непокоїло Валеріана більше, ніж шкода, завдана полю клітинних ядер. Він сподівався, що не скоїв нічого непоправного. Омелити розвинули в собі здатність спілкуватися з допомогою телепатії, і повідомлення, що вони їх посилали до його мозку, ясно свідчили про їхнє невдоволення. Він знав, що вони не завдадуть йому шкоди, але зрадів, коли втік від їхніх лазерних очей.

— Поквапся, — почувся Лорелінин голос, — здається, вони прямують до порту стикування, а ти вже майже добіг туди!

— Я роблю все, що можу! — огризнувся Валеріан. Він продерся крізь протилежну стіну велетенського скупчення комп’ютерних банків і знову став бігти по плазмових дисках, які вільно падали вниз і вибухали полум’ям, через ціле море прозорих рухомих створінь, що скидалися на медуз, чиїм середовищем було повітря.

— Зачекай, — сказала Лорелін, — вони вже на облавку. Цей корабель не має розпізнавальних знаків, його модель зовсім невідома. План змінюється. Сто сорок градусів на схід! Біжи прямо й шукай двері під номером вісімдесят один. Там тебе забере Алекса!

Не вповільнюючи руху, Валеріан глянув на зап’ясток і скорегував курс. У кожній секції, незалежно від того, які істоти її населяли, була своя стикувальна зона, що приймала різні кораблі з різними видами довкілля всередині. Отже, зараз він прямував до однієї з таких зон. Останні кілька років нею не часто користувалися. Поза сумнівом, Перлини її обрали, аби не привертати до себе зайвої уваги.

Він досяг зони й зістрибнув з м’яких плазмових дисків на металеву підлогу. Розтрощивши чергову стіну, Валеріан опинився у вентиляційній шахті й продовжив рух.

— Алексо, — почувся Лорелінин голос у вухах Валеріана, — надсилаю тобі координати. Забери його.

Валеріан відчув невеличку втому, але розумів, що треба потерпіти, бо мета вже дуже близько.

— «Інтрудер» на позиції, — промовила Алекса.

— О, це гарна новина, — задихаючись, сказав Валеріан. Рідко коли він укладав у слова настільки щирий зміст. Він рвонув прямо до залізних дверей з двома великими цифрами 81.

— Це вони, — промовила Лорелін, — іди далі. Валеріан опустив голову, пробився крізь залізну стіну й опинився в космосі.

«Інтрудера» там, на жаль, не було, і він почав падати вниз повз багаторівневий порожній причал.

— Гей, Алексо, де ти в дідька є? — прокричав Валеріан, падаючи.

Лорелін спантеличено подивилася на мапу. Покрутила колову шкалу — мапа зробила оберт. Аж ось цифри 81 перетворилися на 18 — Лорелін від жаху забило дух.

— Алексо, ти на вісімдесят першому?

— Так, сержанте.

— Вибач, я помилилася, — звернулася Лорелін до Валеріана, — то був вісімнадцятий номер!

— Чудово! — відповів Валеріан. — Бачиш? Я довіряю тобі більше, ніж самому собі, і дивись, у яку халепу через це вскочив!

Лорелін відчула, як у неї запалали щоки.

— Алексо! Забери його! На вісімнадцятому!

Вона чекала, кусаючи нижню губу. Здавалося, минули години, однак насправді вже за десять секунд Лорелін почула задиханий роздратований Валеріанів голос:

— Дякую, Алексо! Зроби, щоб тут з’явився пляж. Лорелін дозволила собі з полегшенням усміхнутися.

Валеріан перемкнув налаштування однострою на звичайний режим і забіг до кабіни. Коли внутрішній простір корабля заповнив екран його шолома, він однозначно відчув себе на своєму місці, й енергія повернулася до нього сплеском адреналіну. Судно, пристиковане на 18-му, і аж ніяк не на 81-му причалі, мало точнісінько такий самий вигляд, який мав бути в корабля, що його збудували бліді чарівні Перлини. Велике з трьома сторонами, які сходилися разом, було схоже на зірку. За двигуни правили десятки білих сфер ідеальної форми в нижній його частині, а опукла поверхня корабля мала не один яскравий колір, як у решти кораблів, а м’яке, приглушене сполучення витончених відтінків, які, здавалося, пересувалися хвилями.

Утім, зараз цей чарівний корабель розганявся, щоб утекти — з командувачем Філіттом на облавку. «Я не знаю, звідки ви прибули, — прожебонів він, нерухомо фіксуючись на цілі, — але знаю, куди вас збираюся послати».

«Екс-Бі 982» відкрив вогонь по кораблю. Той ухилився і пришвидшив рух, але Валеріан щільно сів йому на хвіст. Корабель був швидкий і водив його за собою, як кота за ниткою. Обидва кораблі пришвидшували хід і знову гальмували, вибираючись із черги танкерів уздовж стикувальної станції. Валеріан був вражений тим, з якою швидкістю маневрував цей корабель набагато більших розмірів. Попри те йому вдавалося не спускати з ока задню частину корабля.

— Я збираюся відстрелити їм двигуни, — повідомив він Лорелін і Окто-Бара.

— У них надсучасні захисні екрани. Ти їх не проб’єш, — попередила його Лорелін.

— Ну, тоді спробуємо влучити в більшу ціль.

Але як тільки він зібрався вистрелити, сталося неймовірне. Уздовж перламутрових боків корабля з’явилися неначе десятки тріщин. На мить Валеріанові здалося, що мав статися вибух. Але «тріщини» поглибшали, і Валеріан збагнув, що величезнийкорабель розщепився на кілька кораблів, точнісінько таких самих, але меншого розміру. І ці кораблі тепер розлітались у всіх напрямках.

— Чорт! Лорелін, цей корабель щойно розколовся на ціле гроно маленьких кораблів. На якому з них командувач? — прокричав Валеріан.

— Дев’яносто градусів ліворуч! На південь! — відповіла Лорелін.

— Дев’яносто градусів? — лютував Валеріан. — Ти впевнена? Не сто вісімдесят?

— Дев’яносто градусів! — гарикнула Лорелін. — Поквапся!

Тепер над ним, під ним, попереду й позаду нього летіли кораблі, і він помітив, як судно, на яке вказала Лорелін, блискавкою промайнуло під ним справді під кутом дев’яносто градусів. «Інтрудер» змінив курс і погнався за малим космічним кораблем, що понісся до лабіринту нутрощів станції.

Валеріанові подобалося пілотувати «Інтрудер». Він вельми пишався Алексою. Але коли він трохи не врізався в інший корабель, і Лорелін заволала йому у вухо «Обережно!», він передумав.

— Цей корабель надто великий для переслідування, — заявив він їй та Окто-Барові, — отже, я візьму скай-джет!

Розділ п’ятнадцятий

Окто-Бар насупився.

— Дивно. На вигляд усе так, наче вони зовсім не прагнуть утекти у відкритий космос. Навпаки, прямують назад… — останні слова він вимовив стиха.

Дві червоні цятки наближалися до радіоактивної зони в осередді станції.

— Ти біля мертвої зони, — попередила Лорелін, — витягни їх, поки я не загубила твій сигнал!

— Я це й роблю! — оскаженіло вигукнув Валеріан.

Лорелінин погляд був прикутий до мапи. Її збентеження дужчало в міру того, як дві червоні цятки, що на мапі означали командувача Філітта й Валеріана зближувалися між собою й водночас поволі просувалися до зони радіоактивного забруднення.

— Валеріане, — сказала вона, — за десять секунд я втрачу зв’язок із тобою.

— Я не можу їх уповільнити! — огризнувся Валеріан.

— П’ять секунд…

— Трясця! — закричав Валеріан.

І настала тиша.

Червоні цятки щезли з мапи. Лорелін мов хто шпигонув ножем у серце.

— Валеріане, Валеріане, ти мене чуєш?

Відповіді не було. І жодної ознаки того, що Валеріан живий.

Лорелін різко розвернулася до Окто-Бара.

— Мені потрібен скай-джет!

— Сержанте Лорелін, ви не зможете вирушити на його пошуки, — суворо проказав Окто-Бар.

— Чому не зможу? — гостро запитала вона.

Він ткнув пальцем у мапу.

— Та зона надто небезпечна й перебуває під контролем ворога.

— Ворога, про якого ви нічого не знаєте! — огризнулася вона.

— Ворога, який щойно нас атакував!

— Авжеж, уклав нас спати й жодного з нас не вбив! — закричала вона. — Чому вони не забрали в нас життя? Чому?

Він пильно подивився на неї і на мить по його впевненому, владному обличчю немов пробігла тріщина.

— Я… не знаю.

— Валеріан раніше бачив цих істот. Вони прибули з планети М’юль.

Окто-Бар насупився.

— Це смішно. Планета М’юль вибухнула тридцять років тому!

Вона відчувала, що час спливає. Можливо, Валеріан вже… ні, вона не могла дозволити собі навіть подумати про це. Облишивши спроби переконати командира, Лорелін повернулася, щоб вийти. Окто-Бар ухопив її за руку.

— Я не можу вас відпустити! Те, що ви кажете, — безглуздо!

— Пане генерале, безглуздою є наша операція! — закричала Лорелін. Їй було байдуже, хто її чув у ту мить. — Хтось нам бреше. З’ясуйте, хто це, а я пішла шукати партнера!

Вона видерла свою руку з руки генерала і стрімко подалася до дверей. Генерал кивнув двом вартівникам, і ті заблокували вихід.

Лорелін крутнулася на місці.

— Генерале, Валеріан — безцінний агент. Ви не можете дозволити собі його втратити.

— Поза будь-яким сумнівом, я не можу дозволити собі втратити двох агентів за один день! Вибачте, сержанте, — зітхнув він, а до вартівників промовив:

— Тримайте її під вартою, допоки не прибуде підтримка. Оголосіть найвищий ступінь бойової готовності і знайдіть мені командувача!

Один з вартівників забрав у Лорелін зброю.

— Будь-ласка, агенте, слідуйте за нами, — сказав він.

Вона відчула, як у неї червоніє від гніву обличчя, але замкнула уста й не відповіла. Окто-Бар не збиравсь її слухати. Він був упевнений, що Перлини не існують, і не мав бажання змінювати власну думку, хоч би що вона там казала.

Вона жваво й сердито рушила коридором в оточенні двох солдатів. Проте на перетині з іншим коридором помітила, як ним чимчикують, віддаляючись, три дуже знайомі приземкуваті, крилаті постаті з довгими носами. Раптом їй сяйнула думка, і вона зупинилася.

— Послухайте, хлопці, — сказала вона солдатам, — вам краще надіти на мене наручники.

Ті спідлоба поглянули на неї.

— Я кажу серйозно. Надіньте на мене наручники. По-перше, так годиться за правилами. А по-друге, мені страшенно хочеться втекти!

Солдати здивовано перезирнулися.

— Як хочете, — сказав один з них, знизавши плечима.

Він дістав пару магнітних наручників. Та щойно ступив крок уперед і почав застібати їх навколо струнких Лореліниних зап’ястків, та вхопила його колегу за руку і штовхнула її вперед так хутко, що перший вартівник не встиг відхопити руку.

Клац!

Обидва приголомшені чоловіки, один з яких був частково в наручниках, ще секунду витріщались один на одного.

І тієї секунди було досить. Своєю довгою ногою Лорелін вперіщила одного з вартових у коліно. Пролунав загрозливий хрускіт, і той повалився долі, як сніп. Другого чоловіка вона вхопила за руку, викрутила її, і незчулися солдати, як наручник скував зап’ясток одного з напевне розбитим коліном другого. Солдат був білий як смерть. Вона вправно витягла свою зброю в нього з-за пояса й знизала плечима.

— Гарна робота, хлопці!

Відтак чкурнула назад, на перехрестя. Трійко доґан-даґізів уже проминули частину коридору, і вона метнулася за ними. Коли ті обернулися на звук ходи, Валеріан витягла зброю. Удруге за менш ніж годину їхні короткі руки витяглися до стелі. Не спускаючи зброї з трійці, Лорелін оглянулася в пошуках придатнішого місця для розмови без зайвих очей. Вона помітила двері, прочинені в кімнату, що виявилась якимось комірним приміщенням, і майнула в тому напрямку зброєю.

— Рушаймо туди! Нам треба поговорити.

Ті підкорилися. Лорелін зайшла за ними й зачинила двері.

— Екстрене повідомлення! — почала вона з удаваною веселістю. — Якщо не допоможете мені знайти Валеріана, усім вам кінець.

Вона приставила зброю збоку до зморшкуватої голови Синього.

— А тобі — першому.

На її здивування, вони аніскілечки не злякалися, хоча й мали б. Навпаки, Лорелін здалося, що вони самовдоволено посміхаються якомусь таємничому жартові.

Перший з них промовив:

— Саме для того, щоб уникнути подібних ситуацій…

— … усю нашу інформацію… — провадив другий, Бордовий.

— … розподілено натроє, — досить упевнено заявив третій, Жовтий.

— Якщо ти вб’єш одного з нас, — сказав Синій, а Бордовий, співаючи, підхопив:

— … ти вб’єш інформацію.

— І яка ж то буде шкода! — підсумував Жовтий. Здавалося, найзмістовніші слова випадало казати саме йому.

Лорелін зітхнула й опустила зброю.

— Гаразд, ви перемогли, — визнала вона, — але вам доведеться відкрити мені кредит. У мене з собою небагато цінного.

Троє доган-даґізів в унісон помотали головами.

— Як це надокучає, — почав Синій.

— Якби тут був командувач, — сказав Бордовий.

— … він заплатив би нам з допомогою конвертера, — порюмсав Жовтий.

— Але ж його викрадено…

— … саме тому, що конвертер був на ньому, — закінчив Бордовий.

— Якщо тільки задля безпеки, — замріяно проказав Жовтий, а Синій підхопив, безмірно пишаючись самим собою:

— Хтось інший не носить його замість нього.

Лорелін вирячилася на них, уражена та збентежена одночасно:

— Як ви в біса здобули цю інформацію?

— Та то й не інформація взагалі, — відповів Бордовий.

— Лише умовивід, — додав Жовтий.

— Ми знаємо, як працюють люди, — пихато заявив Синій.

— Вони такі передбачувані, — завершив Бордовий з відтінком зарозумілості й презирства.

Лорелін охопила лють. Поза сумнівом, зараз її вистежує генерал Окто-Бар. Командувач Філітт усе ще був у полоні, і жодної звістки вона не мала про те, що сталося з Валеріаном. І от останнє, геть останнє, що вона хотіла б наразі робити, — це стояти тут і вислуховувати, як оці три присадкуваті носії потрібної інформації зневажають її расу. Вона знову підняла зброю, нахилилась і прокричала в чутливий вушний отвір Синього:

— Усі крім жінок! А особливо коли вони в поганому настрої.

Синій з’їжився й затулив руками вушні отвори. Від збудження його крила ляснули по купі ящиків.

— Ой лишенько! Гаразд, гаразд!

— Заспокойся! — закликав його Бордовий.

— Що ви хочете взнати? — запитав Жовтий.

— Де Валеріан! — відповіла Лорелін.

— Важко сказати, — почав Синій, не відпускаючи рук.

— Але ми знаємо, як відслідкувати його рух… — промовив Бордовий.

— … з ідеальною точністю, — завершив Жовтий.

— Скільки? — запитала Лорелін.

— Сто бадулів, — відповів Синій.

— Кожному, — уточнив Бордовий.

— Гроші — на бочку! — додав Жовтий.

Лорелін подумала про те, чи розуміли вони, що ще якась мить, і вона вибухне — у майже прямому сенсі слова. Стиснувши зуби, Лорелін відповіла:

— У мене немає бадулів.

— Але у вас є конвертер, — зауважив перший доґан-даґіз.

Лорелін залізла в торбинку на поясі, витягла звідти капшук і кинула його їм.

— Забудьте про конвертер. Оце все, що маю.

У капшуку було кілька десятків діамантів, що їх до того створив їй конвертер. Доґан-даґізи зазирнули в нього, а потім за чергою повернули голови до Лорелін. На їхніх писочках не було видно радощів.

— Діаманти не такі коштовні, як бадулі, — сказав Синій.

Це була остання краплина.

— Перемови закінчено!

Лорелін приставила йому зброю до другого вушного отвору, і його оченята, схожі на очі ласиці, широко розплющилися.

— Гаразд, гаразд, — промовив Бордовий, примирливо зводячи руки догори, — за наявних умов…

— … ми приймаємо умови угоди.

— Добре, — відповіла Лорелін, — а тепер скажіть, де Валеріан?

— Ідіть за нами, — мовив Синій і потер собі вухо.

Будучи військовим до нутра кісток, Генерал Окто-Бар, утім, знайшов своє справжнє покликання на станції «Альфа». Захоплення й водночас дивне почуття спокою огортали його, коли він керував життям величезної станції, вельми вправно виконуючи цю роботу протягом останніх чотирьох років. Йому почали подобатися чужинці, бо ті, як і він сам, звали це місце «домівкою», і з багатьма з них він здружився, здавалося, на все життя. Він не міг змиритися з самою думкою про існування смертельної загрози їм, як і людям його раси, та й загалом станції, що протягом століть була взірцем гармонійного співробітництва, доброї волі і взаємодії між різними расами розумних істот.

Він мав усі підстави сподіватися, що за нагороду за безпроблемне керування повсякденним життям такої величезної колонії розумних створінь його підвищать до посади командувача його улюбленої станції. Однак постать командувача Аруна Філітта завжди була привабливіша. І коли Філіттовому керівництву довелось міркувати про те, яку посаду йому дати, саме Філітту було доручено командування станцією «Альфа» замість людини, яка по суті вже кілька років керувала нею, і керувала добре, з тихою та непомітною для інших пристрастю. Отож Окто-Бар виконував далі ту саму роботу, що й раніше, у тіні колоритної постаті народного улюбленця.

Тепер же ж командувач зник, і Окто-Бар цілком розумів, що відповідальність за життя Філітта, а разом з ним і улюбленої станції, лежить на його плечах.

Новина про зникнення агента Лорелін його вкрай роздратувала. Йому не потрібні були агенти-пройдисвіти, що гасали довкола, і байдуже, скільки в них до того було нагород. Він стояв, удивляючись у мапу міста, що було для нього джерелом радості й одночасно — відповідальності.

Його підлеглі, його найкращі командос, стояли позаду, чекаючи наказів.

— Філіпсе, ти прямуєш до місця зникнення майора. Міло, вистежуєш агента Лорелін. Коли знайдеш її, поверни сюди мирним способом. Жодного насильства! Розійтися!

Командос похапцем розійшлися — кожен у своїй справі. Генерал задумливо вдивлявся у мапу.

Він був не з тих людей, які гойдаються на хвилях емоцій, не дозволяв він собі й польотів на крилах фантазій. Дехто з тих, хто добре знав його, стверджували навіть, що він був чоловік, геть позбавлений уяви, але те його нітрохи не бентежило. Ясна річ, оті дивні твердження Лорелін про те, що до його станції ніби дісталися мешканці М’юля, і що агент Валеріан якимось чином їх знав, були несосвітенною дурницею.

А проте… він знав її рішучість і ґрунтовність, і цим вона відрізнялася від свого імпульсивного партнера. Вона вперто стояла на своєму.

Вибору в нього не лишалося. Зрештою розслідування справі не зашкодить.

Окто-Бар поклав руку на скло сканера.

— Гриф таємності знімається. Мені потрібна вся наявна інформація про планету М’юль.

За мить сканер загорівся червоним. Спалахнуло повідомлення: «ВІДМОВА У ДОСТУПІ».

«Що?!»

Від здивування в генерала очі на лоба полізли.

— Хто має повноваження на доступ до цього файла? — запитав він.

«КОМАНДУВАЧ АРУН ФІЛІТТ» — спалахнула відповідь.

Окто-Бар вдивлявсь у миготливі літери цього імені. Виявляється, уяву він усе-таки має, бо ж саме зараз вона несамовито неслася галопом.

Розділ шістнадцятий

Спочатку Лорелін вважала, що доґан-даґізи дурять її, водячи як кота за ниткою. Вони вели її на південь, до тієї частини станції, де жили водні види, і від того її нетерплячка зростала з кожним кроком. Вона помітила, що вони перебувають на території, званій Галаною. Її підводні рівнини вважалися дивовижними, одначе вона була тут не для того, щоб прикидатися туристкою.

— Якщо ви мене послали ганятися за привидами, то краще б вам було того не робити, — промимрила вона якоїсь миті.

— А хто такі…

— … привиди? — закінчив Бордовий.

— І чому ви маєте за ними ганятися? — додав Жовтий.

Лорелін потерла пальцями скроні. Вона все ще вчувала у тілі хвилі адреналіну, і це посилювало її нетерплячку.

— Не звертайте уваги, — сказала вона, — пам’ятайте лише, що в моїй зброї повний заряд, тож я залюбки скористаюся ним, і ви сухими з води не вийдете.

— А ми й так…

— …прямуємо до води…

— …і залишаємось сухими.

Лорелін не відповіла. Вона знала, що досить їй лише розкрити рота, як звідти зрине зойк відчаю — полегшення для неї самої, але в жодному разі не допомога Валеріанові.

Нарешті доґан-даґізи в супроводі Лорелін дісталися до бетонного причалу на березі каламутного зеленого внутрішнього моря. У повітрі висів запах розсолу, змішаного з гниллю. Лорелін трималася, щоб не морщити носа від того затхлого смороду. Територія була занедбана й безлюдна, і то тут, то там дивно відлунювали моторошні й зловісні звуки.

«Та ні, — подумала Лорелін, — тут не безлюдно». Вона побачила рубку мініатюрного підводного човна, пришвартованого до причалу. Видно було лиш невелику його частину, та й та не вселяла довіри. Метал був стародавнім на вигляд і, ймовірно, міг дати течу будь-якої миті.

Проте доґан-даґізи, здавалося, чітко знали, що треба робити. Вони почимчикували до червоного механізму, що стирчав у кінці причалу й так само, як і субмарина, бачив кращі дні. Лорелін могла лише здогадуватися, що то було щось на зразок крана. Синій потягнув за важіль, і згори спустився невеликий гачок. З одного з численних мішечків довкола пояса Бордовий видобув пляшку й обережно прилаштував її до гачка. Синій потягнув за інший важіль, кран розвернувся, а потім опустив пляшечку так, що та дзенькнула об облавок субмарини, але не розбилася.

Закривка рубки зі скреготом відкинулася назад.

Звідти визирнув один з найдивніших чоловіків, яких Лорелін будь-коли бачила. Він косо подивився на гостей, ухопив дарунок, відкрив його, пихкаючи, зубами, одним ковтком вихилив вміст і кинув порожню пляшку за облавок у каламутну зелену воду.

Довге розпатлане кучеряве сиве волосся чоловіка доповнювала густа борода, а обличчя було видублене, ніби старий кожух. Його ніс мав такий вигляд, неначе його зламали в не менш ніж восьми місцях, а очі були геть різні. Одне око — запале темно-коричневе, а друге — неприродного блідо-блакитного кольору, і Лорелін здогадалася, що воно штучне. До верхнього лівого кута чоловікового лоба було причеплено щось на зразок імплантату, а в його вухах дивної форми стирчали сережки.

— Погане передчуття в мене щодо цього вашого плану, — промимрила Лорелін.

Пірат, або ж той, кого вона прийняла за пірата, злостиво глянув на неї химерними очима й прогарчав грубим голосом:

— Шо вам нада?

Перший доґан-даґіз почав розмову:

— Ми хотіли б вирушити на риболовлю… — почав Синій.

— …на медузу-мозок, — додав Бордовий.

— Самця, по можливості, — завершив Жовтий.

Синій високо підкинув у повітря один з Лореліниних діамантів. Ліва рука пірата миттю подалася вперед і вхопила його — швидше за Лорелін, чого та аж ніяк не сподівалася. Втім, згодом вона збагнула, що рука була повністю кібернетична.

Пірат із рохканням вивчав дорогоцінний камінь. Піднявши голову, але не випускаючи діаманта з руки, він промовив:

— Зараз не сезон.

Бордовий кинув йому ще один камінчик. І знову пірат вхопив його в повітрі. Цього разу він сказав:

— Самців упіймати важче.

Він явно шукав межу, до якої його могла завести удача.

Жовтий зітхнув і кинув йому третій самоцвіт.

Пірат винагородив їх усіх сліпучою усмішкою.

— Ласкаво просимо на облавок, — виголосив він.

Лорелін зайшла до субмарини без жодних потайних думок — усі вони промайнули в її голові і зникли задовго до того. Підводний човен виявився саме таким малим, як вона й гадала, але жалюгіднішим, ніж уявляла. Там могли розміститися лише два гуманоїди, та й то впритул, а пірат, з яким вона щойно наважилася зв’язати долю, займав багато місця. Майже третину суденця охоплювала рубка з прозорим оглядовим ліхтарем. Решта простору була місцем, де пірат спав і, ймовірно, їв, утім, Лорелін підозрювала, що більшу частину калорій він діставав з випивки. У хвості ж субмарини був навдивовижу потужний двигун. До дна човника кріпився невеликий кран-клішня, либонь, для вищезгаданої риболовлі.

Маленький підводний човен прожогом летів підводними рівнинами Галани. Тривога Лорелін за Валеріана контрастувала з безтурботною красою, що відкривалася довкола. Вона мусила визнати, що її очі бачать дивовижні картини, і при будь-якій іншій нагоді неодмінно б ними насолодилася.

Вони пропливали знаменитими, легендарними полями кобальтової фарби. То були холодні синьо-зелені глибини, де росли, злегка гойдаючись у воді, темно-сині квіти, і їхні обриси світилися блідо-синім жеврінням. Лорелін помітила, що по полю проплив фермер-пулонг. Привітний народ пулонгів був однією з перших водних рас, що оселилися на «Альфі». На землі пулонги мали б кістлявий незграбний вигляд, їхнє тіло було би згорбленим і непривабливо кутастим. Але тут вони почувались як у себе вдома. Шкіра в них була блакитна й така ряба, що здавалося, ніби їх повсякчас цяткувало світло з поверхні. До шолома, що вкривав верх його черепа, кріпився ліхтар із тросом, який вів до центру керування. Лорелін зрозуміла, що перед нею був крікбанг, сучасний комп’ютер, що з’єднував усіх пулонгів і контролював активність робітників на полі. Вона дозволила собі задивитися на те, як фермер любісінько збирав водні квіти, як його довгі тендітні пальці тяглися до стрункого стебла, обхоплювали його й виривали з морського дна. Як тріснуло стебло, і жевріння довкола контура квітки на мить спалахнуло дуже яскравим біло-синім світлом. Квітка почала безживно спливати, а фермер запхав її до мішка на спині й рушив до іншої. Світіння було чудове, проте Лорелін не полишала думка про те, що, очевидячки, насправді рослина просто кричала від болю.

Ця думка їй не сподобалася, і вона повернулася, щоб роздивитися довкруж. Пірат виявився мовчазною істотою, і це її цілком влаштовувало. Сидячи на сидінні позаду нього, Лорелін спостерігала за тим, як підводний човен проходив поміж високі напівзруйновані колони, наче у ворота до загублених світів. Усе це заколисувало й гіпнотизувало її, аж раптом щось немов струсило її і заволоділо увагою Лорелін.

Це величезне «щось» рухалося й скидалося на темно-зелену пляму на світлішому тлі води. Серце забилося швидше, і слово «величезне» вона подумки замінила на «велетенське», щоб описати справжні розміри тієї істоти.

Пірат тицьнув пальцем у її бік.

— Оце вони, — переможно заявив він. — Бромозаври.

Вони підпливли ближче до велетенських звірів, що безтурботно плавали сюди-туди. На її недосвідчений погляд, ці створіння гляділися неначе які гібриди рептилій і комах. На спинах та уздовж хвостів у них малися широкі пластини, а під масивними тулубами звисало по вісім порівняно маленьких лапок. Лорелін здалося, що під захистом пластин вони могли скрутитися в кільце від носа до хвоста. Лорелін не хотіла навіть знати, що таке могло жити у воді, що б становило загрозу цим створінням завдовжки ніяк не менше ніж шістдесят п’ять метрів.

— А вони небезпечні? — запитала вона.

— Насправді ні, — відповів пірат, — треба лише бути обачними, щоб вони нас не вдихнули.

Лорелін хоч зовсім трішки, а розслабилася, і вже радше з цікавістю, ніж із занепокоєнням спостерігала за одним із бромозаврів, що повільно всмоктував мул з дна моря та все, що в ньому було.

— Нам пощастило, — сказав пірат, — ото самець.

— Звідки ви знаєте? — запитала Лорелін.

— Вони набагато менші за самиць, — пояснив той.

Лорелін здивовано підняла брови.

— Це приємна новина.

Маленька субмарина підпливала все ближче.

— Гм… здається, ми зібралися на пошуки медузи-мозку?

Її збентежив погляд пірата, коли той повернувся до неї.

— Хочеш знайти медузу — знайди перше бромозавра!

І він потрусив сивуватою головою, ніби промовляв:

«І чого вони там дітей тепер у школах вчать?»

Одначе Лорелін не здавалася:

— Гаразд, отже… як ви дізнаєтеся, що в цього є медуза?

— А вони всі їх мають, — відповів пірат. — Бач… бромозаври видихають чисту воду, й ота медуза-мозок без неї не виживе. От тому медуза й живе на ньому цілісінький рік, і звідси в них ота підвищена чутливість.

На якусь мить Лорелін витріщилася на нього, вражена навіть більше красномовністю й біологічними знаннями доти мовчазного пірата, ніж велетенським створінням перед ними.

Вони підпливли зовсім близько, і вона побачила, що в бромозавра була одна-єдина величезна ніздря. І звісно ж, саме там і сиділа медуза: вона прилипла до його носа, якраз над здоровезною діркою, з якої фонтаном лилася вода.

Крихітний підводний човник зупинився навпроти тварини. Лорелін чітко бачила, що бромозавр був щонайменш у сто разів більший за їхнє суденце.

— А чому ми зупини?..

Вона вчепилась пальцями в підлокітник крісла і спостерігала за тим, як невеличкий корабель затягає вперед.

— Нас засмоктує! — скрикнула вона.

Але в пірата був напрочуд спокійний вигляд.

— Треба підплисти до нього впритул, — відповів він їй тим самим буденним голосом добре поінформованого чоловіка, яким пояснював сутність відносин між медузою та бромозавром. Пірат нахиливсь до неї і додав майже по-змовницькому:

— У нього там сліпа пляма, й він нас не побачить.

Роззявивши рота, Лорелін дивилася на нього.

Спочатку вона його вважала божевільним, потім — навдивовижу компетентним, але зараз вона поверталася до поняття «душевнохворий». Човник рухався дедалі швидше. Не зводячи очей зі сфери ліхтаря, вона побачила, як розпускаються кігті-клішні крана на передньому боці субмарини.

— Отож, — промуркотів пірат, нахиляючись уперед і маневруючи краном, — приступімо… легенько, м’якенько…

Лорелін спостерігала за ним і нарешті збагнула, що він зібрався робити.

— Можна, я вам допоможу? Я добре кермую транспортними засобами, — запропонувала вона свої послуги.

Пірат і далі захоплено вдивлявсь уперед, усім єством зосередившись на своїй роботі.

— О ні, то до кермування жодного стосунку не має, — промурмотів він, — тут потрібне… чуття.

— Із цим у мене все чудово, — послужливо зауважила Лорелін.

— Ш-ш-ш! — прошипів пірат і грізно намурмосився, аж потемніло обличчя. Вона всілася в крісло і, наче дівчинка, яку насварили, дозволила піратові робити те, за що він одержав аж три діаманти.

Їх і далі засмоктувало — і навдивовижу швидко. Лорелін ковтала слину й сподівалася, що пірат достоту невизнаний геній у своїй роботі.

І так воно й сталося. На найостаннішій секунді з усіх можливих пірат різко скерував угору, і човникові вдалося вислизнути з бромозаврового пилосмока, стрибнути вгору й піднятися над головою в монстра. Не зупиняючи ходу, він різко витиснув важелі, і кран-клішня зімкнувся над медузою.

— Отак воно й робиться, те діло! — заволав від радощів її супутник.

Лорелін відчула полегшення й вже готова була розділити з ним радість, коли бачить — позаду внизу бромозавр став на дибки. Потому зробив розворот — з дивовижною швидкістю як для такої кволої, повільної тварини. Щойно вона дивилася на широку спину і хвіст цього створіння, а вже за мить — на достоту здоровезну пащеку, повну зубів завбільшки з людину, що сиділа поруч із нею.

— Здається, ви казали, що вони безпечні! — закричала Лорелін.

— Авжеж, так і є, — безтурботно відповів пірат і додав:

— Тільки не тоді, коли в них забирають їхніх маленьких друзяк.

— Пречудово!

І почалася гонитва. Спокійний, як скеля, пірат перемкнувся на найвищу передачу, і човник кулею помчав уздовж спини звіра… встигнувши ухилитися від іншого бромозавра, який, очевидно, був розлючений так само, як і його товариш, тим, що «маленького друзяку» потягли просто з-під носа.

— Ми не зможемо втекти від них! — кричала Лорелін.

— А нам того й не треба, — спокійно відповів пірат. Лорелін ненавиділа ситуації, в яких їй доводилося лише сидіти й дивитися, як діють інші. Втім, наразі вона мало що могла вдіяти, окрім як міцно триматися й сподіватися, що цей корабель залишиться цілий.

Хльоснув велетенський хвіст, і величезна хвиля жбурнула корабель уперед. Тільки зараз Лорелін збагнула, у чому полягала піратова стратегія. Попереду, немов кам’яні вартівники, здіймалися дві здоровецькі напівзруйновані колони. А пірат скеровував човен прямісінько між них.

Лорелін іще міцніше стиснула руками підлокітники крісла. «Ну ж бо, давай…»

Субмарина промчала повз колони.

А от бромозаври — ні. Вони врізалися в колони, адже між них могли протиснутися лиш їхні відносно невеликі голови, а вже плечима вони з розмаху вдарилися об стародавнє каміння так, що уздовж одного з них зиґзаґом пройшла величезна тріщина. Збентежені та розлючені, два велетенські мешканці Галанських рівнин знову й знову бились об каміння. Одначе їхня крихітна здобич разом з іще крихітнішим дружком уже здиміли у водних глибинах.

Позаду Лорелін чула голосне похмуре ревіння. Вона сповзла у крісло і всю зворотну дорогу не розплющувала очей.

Лорелін видерлася з підводного човна, виснажена, як вичавлений лимон. Не бажаючи собі в тому признатися, вона відчувала якусь радість бачити трьох доґан-даґізів, які все ще чекали на неї. Лорелін була майже певна, що вони втечуть.

Вже стоячи на причалі, вона почула, як із грюкотом зачинилася закривка люка та заскреготіла запірка. Це її влаштовувало. Вона не знала, чи знайшла б якісь ввічливі слова прощання з цим химерним піратом після їхньої останньої пригоди.

— Отже? — запитав Синій.

— Вони кусалися? — поцікавився Бордовий.

— Ви її зловили? — Жовтий виглядав збудженим.

— Так, — відповіла Лорелін.

Усі вони повернулися й побачили, як клешні підводного човна повільно висуваються з води, розмахуючи слизькою здобиччю.

— Дійте негайно, — звелів Синій.

— Медуза-мозок є винятково крихка, — пояснив Бордовий.

— Покажіть їй Валеріанове зображення… — додав Жовтий.

— …і вона покаже вам те, що бачив він, — закінчив Синій.

— Так, але… — Лорелін спідлоба подивилася на медузу, яка ще висіла у вантажозахваті крана, — як це зробити?

— Маєте покласти її…

— …собі на голову…

— …щоб вона спадала вниз, на плечі.

Лорелін од відрази скривила обличчя.

— Ви жартуєте?

Вони подивилися на неї із серйозним виразом на обличчях.

— Ми ніколи не жартуємо на роботі, — запевнив її Синій.

— Унаслідок дифузії певного типу… — почав пояснювати Бордовий.

— … ви зможете обмінюватися інформацією, — закінчив Жовтий.

Лорелін з відразою придивилася до тванистої маси, з якої крапала вода. Якась її частина ще підозрювала доґан-даґізів у тому, що вони просто глузують з неї. Втім, коли Синій те заперечив, вона йому повірила. Вони справді були маленькі слизькі торгівці інформацією, але ж жарти з клієнтами могли погано закінчитися для їхнього бізнесу. Авжеж, слизькі… де там та слизька істота?..

Лорелін стрималася, щоб не відскочити назад, коли її пальці торкнулися ковзкої медузи. Їй було боязко, але вона змусила себе підняти її.

Так, на голову, і вниз до плечей. Тьху!

Вона зробила глибокий вдих, набралася сміливості й підняла холодну липку безхребетну тварину. Однак зупинилася, почувши, що Синій звертається до неї застережливим голосом:

— Проте будьте дуже уважні…

— …і не залишайтеся під нею довше… — провадив Бордовий.

— …ніж одну хвилину…

— …адже потім вона почне харчуватися…

— …вашою пам’яттю, — закінчив Бордовий.

Лорелін із жахом дивилася на них. З її вуст вилетів якийсь фальшивий смішок, радше схожий на різкий короткий гавкіт.

— Чи є ще щось, що я маю знати, перед тим, як вона мене поглине? Може, мені відразу запхати голову їй у дупу?

Вони кліпали очима, роблячи це досконало в унісон.

— Наскільки ми знаємо, це зайве, — сказав, підстраховуючись, Синій.

— Ви можете починати.

— Бажаємо удачі, — додав Жовтий.

Лорелін піднесла медузу над головою.

— Не забувайте! — Синій здавався щиро занепокоєним.

— Одну хвилину!

— І ні на секунду більше!

— Зрозуміла, — відповіла Лорелін — і натягла медузу на голову.

Розділ сімнадцятий

Слизьке медузине тіло сточилося вниз, пристаючи до обличчя Лорелін і охоплюючи її струнке тіло аж до талії. Медуза виявилася ще огиднішою, ніж вона гадала, і коли та притисла своє драглисте тіло до її рота й носа, Лорелін якусь мить довелося стримувати нервовий дрож, однак вона відразу усвідомила, що якимось чином усе ще могла дихати.

Лорелін опанувала себе, відкинула всі відчуття нудоти й огиди й зосередилася на Валеріані.

Вона якомога чіткіше уявила його образ. Намагалася згадати все: його обличчя, сміх, його хитромудру жартівливу гру у старшинство. Його голос, його запах, відчуття його доторку. Притиск його губ. Як він дивився на неї, коли тримав на колінах, перед самим прильотом на станцію. Якими уважними й лагідними були його очі, коли він сидів і слухав, а вона вихлюпувала перед ним найпотаємніші думки, якими доти ні з ким не ділилась. Згадалося і те, що перед тим, як продовжити свою перервану відповідь, він тремтів.

Та й вона, до речі, теж.

«Валеріане…»

Аж раптом, дарма що очі були заплющені, Лорелін почала бачити.

Вона намагалася звільнитися від гелевого кокона, яким Перлини…

Ні. То була не вона.

То був Валеріан.

Доґан-даґізи мали слушність. Вона все бачила ніби його очима.

Лорелінине серце стукотіло дедалі швидше, коли вона все переживала це разом із ним. Приголомшливе відчуття дивної ейфорії від бігу крізь стіни без страху. Стрибки в космосі наче по каменях із прозоро-синього світла. Біг прожогом крізь поля ядерних клітин і телепатичні крики оскаженілих омелитів. Гонитва за невимовно красивим кораблем Перлин. Шок від спостереження за тим, як той корабель розколовся на кілька маленьких. Рішення продовжити гонитву на скай-джеті.

— П’ятнадцять секунд! — пролунав деренчливий голос, який майже вибив Лорелін із зосередженого стану. За мить вона зрозуміла, що то криком її попереджав один з доґан-даґізів.

Вона знову пірнула в життя Валеріана й побачила, як він вистрелив гарпуном, і той з’єднався з маленьким симпатичним прудким кораблем. Вона чула, як калатає її серце, майже вистрибуючи з ребер, стукаючи швидше, ніж будь-коли раніше. Швидше, ніж мало б.

Корабель намагався звільнитися й тягнув Валеріана за собою на линві. Він жбурляв його навсібіч неначе дитячу іграшку…

По тілу Лорелін заструменів піт.

Валеріан розгойдувався вперед і назад, поки до нього не наблизився корпус вантажного корабля. Він наближався швидко, занадто швидко, і скай-джет врізався…

Лорелін скрикнула.

Під розсіяним тьмяним бузково-синім світлом лежали уламки. Лорелін благала Всесвіт… аж поки, слава Богові, Валеріан не витяг себе з-під задимлених уламків скай-джета, а потім похитнувся і впав додолу.

Усе почорніло. А потім раптово Лорелін полишила його розум і, вже стоячи над проваллям, вдивлялася в його обм’якле тіло.

«Валеріане!»

Його зображення стало розмитим. На якусь страхітливу секунду вона подумала, що втрачає з ним контакт, але потім зрозуміла, що то були її власні сльози.

Крізь її страх прорвався голос Бордового, який кричав:

— Тридцять секунд!

Лорелін іще якусь мить вдивлялась у Валеріана, а потім стисла зуби. Квиління не поверне його до життя. А от якщо з’ясувати, де він упав, то, може, їй це вдасться. Вона відвела очі від його простягненого тіла й роззирнулася довкола кручі, на якій стояв її двійник.

— П’ятдесят секунд! — прокричав Жовтий.

— Вибирайтеся!

— Негайно! — зойкнув Бордовий.

Але Лорелін вибратися не могла.

Поки що. Вона мала з’ясувати, де лежав чоловік, якого вона…

Зображення розмилося вдруге, але цього разу не від сліз. Раптом Лорелін відчула себе виснаженою, ніби пробігла двісті кілометрів без зупинки, і збагнула, що виснажується від напруження аж ніяк не тіло її, а розум.

«Давай, Лорелін».

Аж ось воно. Її гарячковий погляд впав на трубу, на якій фарбою були нанесені слова. У голові замакітрилося. Вона чинила спротив, але ноги не слухалися й раптом підігнулися. Вона боляче впала навколішки, але їй вдалося побачити й запам’ятати інформацію.

Р.630.СХ.СУЛБ… ЗАКОНС.

Зображення зникло.

Лорелін ледве могла ворухнути руками, але примусила себе їх підняти. Тремтливими великими пальцями рук вона намацала і вхопила слизьку істоту, що покривала її голову й тулуб. З останніх сил вона вивернула й відірвала від себе клейку медузу. Та брьохнулася на причал, шльопнувши мокрою поверхнею, а вона дивилася на неї, дрижачи, уся мокра від поту й морської води, виснажена майже до втрати пам’яті.

Медуза була повністю чорна.

— Неймовірно! — вигукнув Синій.

— Одна хвилина…

— …і десять секунд! — схвильовано заволав Жовтий.

— Це — рекорд! — виголосив Синій.

Медуза затріпотіла. Лорелін, скрививши у відразі губи, спостерігала за тим, як вона підтяглася до краю причалу і з тихим плескотом ковзнула в рідну стихію.

— З вами все гаразд? — занепокоєно спитав Бордовий.

— Ви знайшли його? — поцікавився Жовтий.

Задихаючись, Лорелін випалила:

— Р.бЗО.СХ.СУЛЬ… ЗАКОНС.

Усе ще стоячи рачки, вона подивилася вгору на своїх супутників.

— Хтось із вас може сказати, що воно означає?

Вони виразно подивились один на одного, і Синій заговорив:

— Шістсот тридцятий рівень на схід.

— Найпевніше труба для викидів сульфатів.

— Очевидно, законсервована, — додав Жовтий з видимим невдоволенням від того, що доводиться пояснювати такі банальності.

Ця трійця не раз і не двічі викликала роздратування. Але сьогодні вони виконали всі свої обіцянки, нехай і за платню. І завдяки їм вона зможе знайти Валеріана.

— Дякую, — щиро сказала Лорелін і всміхнулась їм усім.

— Будь-ласка, сержанте, — промовив Синій і, поклавши коротку руку на середину вузького огруддя, зробив легкий уклін.

— Бажаєте детальну мапу? — запропонував Бордовий.

— З істотною знижкою, — додав, ніби нічого не сталося, Жовтий.

Сержант Неза був одним з небагатьох, у кого для Окто-Бара були гарні новини. Засікли агента Лорелін.

Неза був високий, стрункий, прямий, як тополя.

— Ми прослідкували за сержантом Лорелін з допомогою біологічних засобів аж до цього місця, — він тицьнув у мапу станції.

— І що це вона робила на березі Галанського моря? — здивовано запитав Окто-Бар. Уся ця справа ставала дедалі дивнішою.

— Ми цього ще не з’ясували, пане генерал, — відповів Неза. — Але ми знаємо, що після того вона вкрала транспортний засіб та подалася до червоної зони. — І додав з дещо меншою впевненістю в голосі:

— А отут ми загубили зв’язок із нею.

Окто-Бар підняв брови. Червона зона… Ледве помітна усмішка заграла на його обличчі.

— Не маю жодного уявлення, як їй це вдалось, але, здається, вона виявила розміщення майора!

— Якщо це правда, гарних новин трохи побільшало.

У двері просунув голову ще один сержант і сором’язливо запитав:

— Пане генерал, там теє… там троє доґан-даґізів, які стверджують, що мають цікаву для нас інформацію.

Доґан-даґізів ніхто не любив. Вони жили з того, що торгували інформацією. Безкоштовно вони нею не ділились. У молодого сержанта були підстави говорити про них знехотя. Одначе два найкращі просторово-часові агенти безслідно зникли, і Окто-Бар не збирався нехтувати будь-якою зачіпкою, навіть якщо її принесло йому трійко доґан-даґізів.

— Впустіть їх.

Окто-Бар повернувся. Трійця, догідливо човгаючи, зайшла.

Він по черзі згрізна вдивлявся в кожного з них.

— Дозвольте покірливо висловити вам нашу повагу, пане генерале, — почав Синій.

— Бажаємо вам здоров’я…

— …і процвітання, — закінчив Жовтий і обдарував Окто-Бара тим, що в доґан-даґізів вважалось усмішкою.

— Ну, валяйте, — різко сказав генерал і схрестив руки.

Вони почали говорити. І що більше говорили, то сірішим ставало Окто-Барове обличчя. Коли вони скінчили, він відчув, як холодний гнів стискає йому нутрощі. Неза теж мав остовпілий і злегка знуджений вигляд.

— Рушайте за мною, — сказав йому Окто-Бар.

Генерал Окто-Бар прямував до кімнати для допитів, а за ним назирці йшло четверо його найкращих людей. За ним котилися троє доґан-даґізів, намагаючись рухатися так швидко, як їм це дозволяли коротенькі ноги. Охоронці, виструнчившись біля дверей, мали збентежений і дещо наляканий вигляд, та й узагалі воліли бути де завгодно, тільки не тут.

— Пане генерал, ми… — почала одна з них.

— Відчиніть оці двері, лейтенанте, — промовив Окто-Бар дуже тихим голосом, — інакше дуже пошкодуєте.

Вона відчинила двері.

Окто-Бар щиро сподівався, що інформація, яку він купив у доґан-даґізів, виявиться помилковою. З огидою він переконався, що ті казали правду.

До стільця був прив’язаний стрункий блідий чужинець. Його, очевидно, били, а коли це не дало результатів, тоді… Генерал був переконаний, що десь близько десятка трубок стирчало з його тіла не для того, щоб вливати туди щось корисне. Троє низькорослих чужинців, що привели його сюди, сторожко визирали з-за дверей.

Окто-Бар рвучко повернувся до чоловіка, який мучив оте створіння, і запитав його, клекочучи від гніву:

— Капітане, що тут діється?

Капітан явно був у паніці й лише витріщавсь на нього. Він безперестанку кліпав очима, ніби шукав запасний вихід, аби втекти звідси, відтак тремтливим голосом відповів:

— Я підпорядковуюся безпосередньо командувачеві Аруну Філітту! Я не повинен…

— Я — генерал Окто-Бар! — заревів генерал, ступаючи крок упритул до капітана. Терпець урвався. Перед лицем тортур терплячості місця не лишалося.

— За відсутності командувача я керую станцією «Альфа». Сержанте Неза, арештуйте цих людей! І негайно звільніть отого бідолаху.

Сержант Неза разом з іншим солдатом з готовністю й поквапом виконали генералів наказ. Доґан-даґізи товклись у дверях. Вони мали такий вигляд, неначе жадібно всмоктували все це видовище.

Блідого чужинця звільнили від пут, а двоє солдатів почали виймати з нього шприци. Його голова відкинулася назад, а тонкі груди здійнялися вгору. Окто-Бар став поруч із ним і заговорив до нього лагідним, але все ще повним праведного гніву голосом:

— Я щиро перепрошую за негідне поводження з вами. Ваші люди напали на нас, тож ми доправимо вас до в’язниці, проте обіцяю, наші лікарі попіклуються про вас. Ніхто вам більш не заподіє жодної шкоди.

Окто-Бар вимовляв ці слова, сумніваючись, чи доживе це створіння до початку лікування. Те, що вони з ним робили…

Створіння відкрило невимовно блакитні очі й безсило всміхнулося генералові. Насилу воно підняло руку і вхопило за руку Окто-Бара.

— Допоможіть нам… — благально промовило.

То було дивне прохання як для істоти, чия раса напала на станцію, але Окто-Бар лише відповів:

— Якщо ви бажаєте, щоб я допоміг вам, розкажіть мені все, що знаєте, а насамперед, чому ви на нас нападаєте.

— Тому що… у вас є… те, що нам потрібне, — ледве чутно вимовив побитий в’язень і заплющив очі.

На мить Окто-Бар подумав, що він помер. А потім несподівано поранений широко розкинув руки й вигнув спину дугою, неначеб намагавсь обняти увесь Всесвіт.

З його тіла вийшла якась блакитна хвиля і, пульсуючи, прокотилася кімнатою, а також пройшла крізь кожного, хто стояв у ній, витріщивши очі та роззявивши рота від здивування.

Розділ вісімнадцятий

Лорелін вилізла з законсервованої сульфатної труби на сході, на рівні 630, зі зброєю напереваги й зрозуміла, що перебуває неподалік краю глибокого урвища. Вона хутко, але обережно дісталася краю й подивилася вниз у чорну безодню. Кілька фосфоресцентних метеликів швидко пурхали та пульсуючим сяйвом освітлювали стіну. Тремтливі крильця цих чарівних, магічних істот м’яко жевріли відтінками пурпурного, фіолетового й темно-синього кольорів.

— Валеріане, — покликала Лорелін і, почувши луну, подумала, чи був той крик найрозумніше з того, що можна було зробити в цій ситуації. Але ж якби він відповів їй…

Проте у відповідь вона чула лиш завмирання відлуння власного голосу, а потім тишу.

Місце було те саме, Лорелін була в тому певна. Власне метеликіввона тоді не помітила, але бачила, як їхня люмінесценція освітлювала тіло Валеріана та уламки скай-джета. Та й конвертер наплодив їй доволі діамантів, щоб бути впевненою в точності мапи, яку надали їй доґан-даґізи. В її видінні Валеріан мав украй поганий вигляд. Вона могла лише сподіватися, що він протримається доти, як вона його знайде.

Лорелін покопирсалася в наборі інструментів і знайшла там тонкий, але міцний трос із гаком на кінці.

Потужним кидком вона встромила гак у скелю, рвучко сіпнулася, щоб пересвідчитися в його надійності, а потім обережно спустилася на тросі вниз по чорній, майже вертикальній скелі. Вона спускалася, допоки її ноги не торкнулися уступу, що видавався десь метрів на три від стіни. Смикнувши рукою, Лорелін від’єднала трос, хутко його змотала й поклала до набору. Каміння під ногами було слизьке, тож вона обережно ступала по виступу, виглядаючи партнера. Час від часу метелики колихали повітря, і колихання те вона відчувала на щоках, немов поцілунок, легкий, як дотик пір’їнки — дивно-приємний доторк у мить, оповиту страхом і журбою.

Виступ спочатку вигнувся, а потім заглибився в печеру. Важко дихаючи, Лорелін світила перед собою. Вона знайшла скай-джет, певніше те, що від нього лишилося. Лорелін похмуро стисла губи, відігнала страх, щоб той не відняв у неї сили, і знову гукнула:

— Валеріане!

Ніхто не відгукнувся. Вона мерщій кинулась до уламків і в дальньому кінці побачила його.

Валеріан лежав, простягнувшись на землі. Його одяг був подертий, в крові. Лорелін підбігла й упала навколішки біля нього.

— Валеріане, це я!

Вона поклала зброю додолу й стала гарячково порпатися у спорядженні. Витягши невелику систему першої медичної допомоги, підклала руку йому під голову і встромила ковпачок Валеріанові в рота. Червоний вогник перетворився на синій, і мініатюрна касета почала закачувати в його організм необхідний набір ліків.

— Опритомній, Валеріане… будь-ласка!

Проминали секунди. Нічого не змінювалося. Чи не запізно вона прибула? Система допомоги була дієва, але…

Його очі розплющилися. Він сів, кашляючи й відпльовуючись. Полегшення, яке вона відчула, було настільки сильним, що викликало слабкість. Вона відчула біль у м’язах обличчя й зрозуміла чому — бо надто широко всміхалася й не могла зупинитися. Лорелін торкнулася його щоки та, підкоряючись імпульсові, нахилилася, притисла свої губи до Валеріанових і міцно його поцілувала.

Секунду він сидів, украй здивований, а потім поцілував її у відповідь. Утім, коли вона відсунулася, Валеріан збентежено поглянув на неї.

— Лорелін! Що ти тут робиш?

— Я прийшла по тебе, — промовила вона. — Ти вщент розбив свій скай-джет. Пам’ятаєш про це? — Вона кивнула головою в напрямі уламків.

Валеріан кліпнув очима, усе ще трохи приголомшений.

— Ага… я… я втратив його, коли робив дугу.

— Ти хотів сказати, що мало не загинув, — зауважила Лорелін, силкуючись придушити усмішку. Вона не здужала відняти рук і відвести очей від нього, та й не хотіла. Надто сильним було для неї те потрясіння.

— Яке щастя, що я тебе знайшла!

Поволі до нього поверталася пам’ять.

— А що з командувачем? — запитав Валеріан. — Чи відомо, де він?

— Жодного сліду, — відповіла Лорелін, — їхній корабель щезнув у червоній зоні. Сигнали втрачено — і від корабля, і від командувача.

Валеріан кивнув.

— Гаразд. Здається, часу в нас обмаль. Рушаймо! — він одним порухом підвівся на закляклі ноги.

Лорелін залишилася стояти навколішках на скелястому ґрунті. Дивилась, як він ішов до уламків, щоб знайти там щось уціліле. Вона почувалася спантеличеною. На якусь мить їй навіть заціпило.

— І це все? — врешті запитала вона.

Він повернувся й уважно поглянув на неї. Сто чортів, він навіть не здогадався руку простягти й допомогти їй підвестися.

— А що таке?

— А де ж «дякую», а де ж «Лорелін, ти неймовірна»?

Обличчя Валеріана розтануло, і на ньому з’явилася давня, знайома лукава усмішка. Ступаючи сягнистою ходою, він підійшов до неї, допоміг піднятися й поцілував у губи. А потім відсунувся, затулив руками їй обличчя та вельми щирим голосом проказав:

— Дякую.

Та коли вона вже почала танути, додав:

— Але я б для тебе зробив те саме.

Лорелінині очі звузились, і вона відчула, як по щоках піднімається вгору вогонь несамовитого гніву. Валеріан сяйнув усмішкою та ухилився від призначеного йому ляпаса.

Вона згадала все, чого зазнала. Смердючого пірата, бромозаврів, що трохи не проковтнули її, вогку липкість медузи, яка закривала половину її тіла і протягом зайвої секунди могла зжерти її спогади…

Лорелін хотіла розповісти йому все це до нестерпно болісних дрібниць, але тепер усі її думки змішалися.

— Який же ти бовдур! — тільки й вимовила вона.

— Агов, охолонь, — сказав Валеріан, трохи всміхаючись. Треба ж таке! Йому це ще й подобалося! Він нахилився, підняв зброю, яку вона поклала на скелястий ґрунт, і запхав собі за пояс.

— Я довірився тобі навіть більше, ніж собі. Хіба не цього ти хотіла?

— Ні!

Валеріан хитнувся з боку в бік, а потім обгорнув її руками й притягнув до себе.

— Ти чарівна жінка, Лорелін. Як ти гадаєш, чому я хочу одружитися з тобою?

— А чого його виходити заміж за невдячного чванька?

— Та я й сам не знаю, можливо, тому, що без нього ти жити не можеш. Дивись, що я маю на увазі: коли він зникає з поля твого зору, ти вирушаєш на його пошуки.

Лорелін остовпіла від його егоцентризму й нахабства. Він нахилився, сподіваючись на другий поцілунок, але їй увірвався терпець. Вона відвернулася й різко відштовхнула його. Коли він відступив, то побачив лише холод в її блакитних очах.

— Маємо закінчити операцію, пане майор. Пам’ятаєте про це? — крижаним голосом проказала вона.

Валеріан зітхнув, опустив руки, а потім підняв їх угору, ніби промовляючи «ти перемогла», і пішов нишпорити поміж уламками скай-джета. Там, куди вони зібралися, їм буде потрібна зброя.

Лорелін відвернулася й задивилась на печеру, що відкривалася перед ними. Одну руку вона просунула в контейнер на поясі й попестила звірка-конвертера, щоб заспокоїти разом і його, і себе. Він лагідно куснув її за пальці, і вона всміхнулась.

— Ти, здається, казав, що дівчина з твого сну мала звірка-конвертера, схожого на нашого малого друзяку? — запитала Лорелін і, востаннє провівши пальцем по лускатій спинці конвертера, надійно замкнула контейнер.

— Так і було, — відповів Валеріан, стоячи спиною до неї і длубаючись в уламках.

Лорелін на руку сів метелик. Він був дуже красивий — лагідний, тендітний і барвистий. І мав він щось схоже на хвостик — такий собі довгий хвилястий вусик, що хитався й скручувався позаду комахи. Її рука завмерла, аби не сполохати метелика, і вона спостерігала за тим, як той повільно складав і розкривав крила.

— То якщо конвертер походить з їхньої планети, — провадила вона, — цілком зрозуміло, чому вони прагнуть повернути собі останній живий екземпляр.

— Еге ж, — погодився Валеріан. — І викрали командувача вони найпевніше тому, що гадали, той носить його на собі.

— А коли вони з’ясують, що то не так, наступною буду я, — додала Лорелін.

Метелик усе ще сидів на її долоні, і, незважаючи на роздратування від останнього прояву відверто безпардонної Валеріанової поведінки, вона всміхнулася. Всесвіт, попри все, був сповнений краси.

— Не хвилюйся, — запевнив її Валеріан, — я нікуди тебе не відпущу!

Вона зітхнула і вгамувала почуття обурення.

— А я нікуди не відпущу тебе!

Вона почула, як він пирхнув. Усе між ними знов було, як і раніше.

— Гадаю, краще мені вийти з гри, поки я у виграші, тому лишу це без коментарів.

— Еге ж, та ти з тим своїм сивим волоссям набуваєш мудрості, — подражнилася Лорелін.

— Одна сива волосина, — відбив він удар, — ти знайшла тільки одну.

Лорелін усе ще дивилася на прекрасне створіння, що дарувало їй свою присутність. Вона всміхнулася до нього.

— Такі чарівні тут метелики, — промовила.

— Авжеж, — відповів він неуважно, — але хоч би що ти робила, не дозволяй їм торкатися тебе.

Усмішка сповзла з Лореліниного обличчя.

— А чому ні? — в її голосі була натягнутість.

Метелик склав і знову розгорнув крила.

Вона стояла, не ворушачись.

— Тому що, — почав він, повертаючись до неї, — деякі з них… — його очі розширилися.

«Ні!»

Він прожогом метнувся до неї, але було пізно. За мить оманливо лагідний «хвіст» метелика обвився довкола Лореліниної руки, і хтось різко смикнув її у провалля.

Підбігши, Валеріан побачив, як Лорелін гойдалася, прив’язана до зап’ястка довгим світним фіолетовим вусиком, над проваллям, яке здавалося бездонним. Він прослідкував поглядом за вусиком і нагорі метрів за 40–45 угледів, що над іншою кручею сиділо здоровезне опецькувате створіння, яке лише віддалено скидалося на гуманоїда. Воно махало потворними ногами й тримало в руках річ, страшенно схожу на звичайну людську риболовну вудку.

Це створіння, немов волосінню, затягло Лорелін нагору, простягло міцну руку і вхопило її наче ляльку. Задоволено заревівши, показало здобич своїм краянам, які теж вудили на краєчку каньйону, і ті обмінялися захопленими вигуками, схожими на гавкіт.

Валеріан вихопив зброю і приціливсь, одначе відразу похопився: якщо він вб’є це створіння, воно випустить з рук вудку… а з нею й Лорелін. Він стиха вилаявся і передихнув.

— Так ми нічого не досягнемо, — промурмотів.

Потому запхав зброю до кобури, розбігся і стрибнув у порожнечу, намагаючись вхопити метелика.

Його руки зімкнулися довкруж одного з них.

«Будь-ласка, прошу тебе, виявись несправжнім!»

Так і сталося. Цей теж був принадою. Отже, його стрибок у безодню, щоб упіймати того бісового метелика, не завершиться смертю.

Метелик-принада міцно обвів «хвоста» навколо його талії, і Валеріана так хутко потягли нагору, що він насилу міг дихати. Його втягли й зупинили на відстані кількох метрів від бридкого обличчя, схожого на жаб’ячий писок. З рота зі скошеними донизу кутиками вирвався зойк, від якого у Валеріана аж залящало у вухах. Той зойк мав, напевне, виражати радість. Булан-батор два з половиною метри увишки квапливо кліпав червоними, палаючими очима з ледве видними зіницями-щілинами, явно витягши найкращу здобич за цілісінький день.

Він гепнув Валеріана об краєчок кручі й потягнувся до нього, тримаючи сітку. Однак Валеріан криво йому посміхнувся й підняв зброю.

— Вибач, — закричав він, — я неїстівний!

Залишивши безголову тушу булан-батора, бранцем якого він так і не став, Валеріан побіг туди, де, за його спостереженням, щезла Лорелін. На жаль, вийшло так, що Валеріанова партнерка була на сьогодні останньою здобиччю. Рибалка, що її здобув, закинув собі за спину великий округлий кошик, виготовлений з покривлених металевих стрічок, і попрямував до масивної брами, що правила за межу території булан-баторів. Краєм ока Валеріан побачив Лорелін у тому кошику. Вона поводилася доволі передбачувано: несамовито лаялась у спину чужинцеві, намагаючись водночас знайти щілину в покривленій клітці, до якої потрапила.

Валеріан біг хутко як тільки міг, стрімко пересуваючи ноги, але відстань до рибалки була доволі далекою, і той збіса квапливо перекидав оті свої жаб’ячі лапи. Відчинилися здоровезні залізні двері, пропускаючи рибалку всередину. Валеріан побачив з десяток стражників з наїжаченими списами та піками й спинивсь, а потім круто повернув праворуч.

Сховавшись за виступом чорної скельної породи, він із млосним відчуттям дивився на те, як рибалку впустили всередину разом із Лорелін, і брама, утілення страшної невідворотності, зачинилась за ними.

Його кохана опинилася в пастці за тими ворітьми, в палаці булан-баторів. І вдіяти він проти того нічогісінько не міг.

Розділ дев’ятнадцятий

Не личило Окто-Барові так сумувати за дивним померлим чужинцем. Але в душі він відчував якусь дивну тугу, і це почуття суперечило всім раціональним міркуванням. Як узагалі можна було оплакувати смерть невідомої істоти, яка, до того ж, походить із такої агресивної раси?

«Допоможіть нам», — благала та істота.

Дивним було те, що Окто-Барові справді хотілося допомогти. І він дізнається якомога більше про цього зла-гідного та красивого чужинця, чий народ, як зауважила агент Лорелін, напавши на залу, повну розумних істот, не завдав шкоди жодній з них.

Своєрідний ворог, слід визнати. Окто-Бар зітхнув і запитав у Нези:

— Ви провели дослідження ДНК?

— Так, — відповів сержант, — але результат не збігся з даними жодного з мільйонів видів у нашій інформаційній базі.

— Як то може бути? — Окто-Бар не вірив своїм вухам.

— На те може бути два пояснення, — відповів Неза. — Або він належав до абсолютно невідомої раси, або… — військовий не закінчив.

— Або? — перепитав Окто-Бар.

— Або інформацію про його расу було навмисно стерто з бази даних.

Вони пильно дивились один на одного. До обов’язків Нези не входило самовільно пропонувати різні теорії старшому за званням офіцерові, якщо його про те не питали, а сам Окто-Бар не насмілювавсь озвучити жодну з дедалі химерніших думок, що ворушились у його голові. Він повернувся до крісла й різко всівсь у нього, намагаючись, переважно невдало, звести докупи відомі факти, аби скласти якесь пояснення, що звучало б більш або менш доладно. Він удивлявсь у безліч кольорових миготливих екранів, але насправді нічого на них не бачив.

Ким були оті загадкові чужинці, що викрали командувача Філітта? І чому про них не було жодного запису?

Його розмисли перервав голос сержанта Нези.

— Генерале, з’явився майор. На межі червоної зони.

За мить Окто-Бар був на ногах.

— Чудово. І в якому він кварталі?

Щоки сержанта зачервонилися, коли він відповів:

— Гм-м… то має бути Райська алея, пане генерале.

Райська алея?

— Якого біса він там робить? — сердито запитав Окто-Бар.

Червінь на сержантових щоках погустішав.

— І гадки не маю, пане генерале.

— Що ж, — відповів генерал хрипкішим, ніж звичайно, голосом, у якому ховалося здивування, — оголосіть виклик усіх підрозділів у тому секторі.

Щоночі на Райській алеї було чимало роботи для сил правопорядку. І ця ніч, здавалося, не відрізнятиметься від інших. Поліціант глянув на екран, що був пристебнутий до його зап’ястка.

На екрані з’явилось обличчя чорнявого парубка. У вусі поліціанта хтось заговорив, бо той кивнув головою, стиха відповів «зрозуміло» й став оглядатися довкола. Нараз той чорнявий, чиє обличчя досі прикрашало йому зап’ясток, притиснув зброю йому до скроні.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — напруженим голосом запитав поліціант.

— Авжеж, звісно, можеш, — відповів Валеріан. — Ворушись. Негайно пістолет до моєї кобури.

Поліціант зробив, як йому було наказано.

— Дякую, — сказав Валеріан, — тепер стій спокійно.

Валеріан вистрілив, і смужка синього світла увійшла поліціантові в карк. Той закляк там, де стояв, перетворившись на монумент. Протягом трьох годин він нікуди не дінеться, якщо тільки хтось не підійде й не нейтралізує дію знерухомлювача. А по тому часі його дія мине сама собою.

Валеріан натиснув кнопку на своїй зброї, і її з дзижчанням огорнув невеликий захисний екран. Він викривляв промені світла, через що зброя ставала невидимою для всіх. Потому Валеріан запхав її в задню кишеню штанів і приготувався до важкого випробування, яке йому належало витерпіти.

Випроставши плечі, він вийшов на головну вулицю в тисняву з представниць приголомшливого різнобарв’я рас, які демонстрували свої принади під сліпучими, яскравими ліхтарями в місці, де завжди була ніч.

— Здоров, любчику. Хочеш зануритись у вир пристрастей? — голос був хрипкий і глибокий, але жіночого тембру. Обличчя істоти вкривало дуже тонке та м’яке на вигляд хутро. Вона вишкірила гострі зуби, і Валеріан, заїкаючись, лише пробурмотів:

— Ой, ні, дякую.

Задкуючи геть від неї, він зіштовхнувся з парою цибатих близнят із довгим білим волоссям і в довгих білих сукнях.

— Здоров, — промовили вони в унісон, — платиш за одну, матимеш двох. Тільки цієї ночі.

Напівоголена дівчина враз піднеслася над Валеріаном, ласкаво всміхаючись і даючи йому шанс відірватися від ненатурально шикарних близнят. Вона мала справжню подобу людини, допоки світло не вихопило крильця з павутиння, прилаштовані їй до плечей. Вона весело помахала йому й запитала:

— Не бажаєш покататися?

Грудаста жінка в гостроносих туфлях, білих панчохах з підв’язками, у широкій, але дуже короткій спідниці й зі щільно затягнутим ліфом помахала хусткою і всміхнулася до нього. Її кругле обличчя було густо напудрене, а волосся — може, то була перука — стирчало вгору на півметра. Вона вигукнула давньофранцузькою мовою:

— Par ici, mon cheri!^[1]

Валеріан прикрив очі рукою:

— Ні, дякую!

Ще одна симпатична істота перетнула йому дорогу. В неї було міцне, туге тіло, вкрите чудовим, переливчастим синьо-зеленим пір’ям. На кінчиках пальців стирчали гострі кігті, але сама вона була тендітна та грайлива. Закривши долонями підборіддя, створіння випростало пір’я на хвості, неначе пава.

— Гайда, політаймо разом, — прошепотіла вона.

— Вибач, — відповів Валеріан, — у мене алергія на пір’я.

Він позадкував від неї, оглядаючись і шукаючи, як утекти. Його погляд зупинився на вивісці: «Усе, що бажаєш. Тільки для людей».

— Забирайся геть, збоченко! — почувся чоловічий голос. — А ти, солдате, зробив слушний вибір! Джоллі потурбується, щоб ти провів час у найкращій, яка тільки існує, компанії, на Райській алеї.

Валеріан обернувся й побачив чоловіка, що найпевніше й був тим самим Джоллі. Беззаперечно, він був людина, але вигляд мав якийсь сміховинний. На ньому були армійські чоботи, сірі камуфляжні штани та куртка, скроєна ніби за історичним військовим дизайном. Капелюх його глядівся так, ніби хтось колись носив його в епоху Дикого Заходу. Пальто на ньому було дивовижним поєднанням усіх веселкових кольорів — від синіх рукавів і бірюзових стрічок до червоних еполетів, а під ним малася жовто-чорна сорочка. Темні окуляри, повний набоїв ремінь для зброї та коротко підстрижена цапина борідка доповнювали це жахливе вбрання.

Сутенер усміхнувся, показуючи білі рівні зуби, по-братерському обійняв Валеріана за плечі й завів до свого закладу.

— Кажу тобі, на всій цій бісовій космічній станції кращого клубу ти все одно не знайдеш!

Він поплескав Валеріана по плечу.

— Стій тут. Я повернуся за секунду.

Валеріан знайшов нарешті заклад, який шукав, тож йому не терпілось одержати те, на що він полював.

— Я шукаю одну річ, дуже особливу…

Джоллі скинув руки вгору й розвів їх.

— Хоч би що ти шукав, я вже то маю! Довірся мені. Заходь усередину!

Валеріан вагався.

— Я… теє… не зовсім певен у цьому.

«Повірити не можу, що я тут. Якщо Лорелін дізнається, вона мене вб’є. Принаймні відкине моє шлюбне освідчення».

Але ж саме заради неї Валеріан і відшукав це місце. Якщо вона дізнається, то, він сподівався, принаймні дасть йому шанс усе пояснити, перш ніж уперіщити йому по сідниці.

— То що ж? — вигукнув Джоллі. — Чого ти шукаєш? Лише скажи.

— Гламопода, — відповів Валеріан.

— Еге ж! Вам, пане, неймовірно пощастило! Я не просто його маю, в мене найкращий гламопод в усьому Всесвіті.

Валеріан дозволив Джоллі завести його всередину під пронизливими поглядами двох викидайлів, що стояли обабіч дверей.

Він дуже, дуже сподівався, що робить усе правильно. А також, що Лорелін залишатиметься жива на ту мить, коли він її врятує.

А Лорелін сподівалася, що з Валеріаном усе буде гаразд.

Востаннє вона його бачила, коли її з запаморочливою швидкістю тягли нагору, а він, у буквальному сенсі, стрибнув у невідоме, намагаючись ухопити принаду й наздогнати її. Проте їх розлучили, а її кинули в кошик та принесли до будівлі, що була схожа на розкішний палац, у якому, щоправда, замість людей мешкали жаби.

Палац булан-батори будували для самих себе, а це означало, що все в ньому з погляду жінки з раси людей було завеликим. Рибалка, байдужий до умовлянь, лайки й Лореліниних погроз, приніс її у здоровезну кімнату, що межувала зі здоровезним кам’яним коридором. Кошик, де вона сиділа, спочатку відкрили, потім перевернули й безцеремонно вивалили її на товстий м’який килим. Лорелін підвелась, але двері зачинилися, і вона залишилася у кімнаті.

У кімнаті їй було доволі комфортно. Висока стеля була розмальована геометричними візерунками, ледве видимими в тьмяному світлі, а стіни вкривали гобелени. Посеред кімнати з величезної амфори струмили пасма запашного диму.

Вона була не одна. У великій кімнаті кілька булан-баторів жіночої статі різали тканину і зшивали її шматки між собою. Лорелін нервово подивилася на них, але швачки — булан-баторихи — лише балакали проміж собою і, здавалося, вели себе досить спокійно. Наприкінці кімнати розсунулася фіранка, і вкотилася ще одна булан-баториха, несучи здоровий кошик. Решта булан-баторих після її появи стали метушливо кивати і кланятись і відразу пришвидшили роботу, з чого Лорелін зробила висновок, що то мала бути якась наглядачка або важлива персона.

Будову тіла вона мала таку саму, як і особини чоловічої статі, — округлу й широку, з довгою веретеноподібною шиєю та маленькою головою. Як і ті, вона носила пов’язку на стегнах. Окрім того, на ній малися дві пари металевих чашок, що скромно прикривали четвірку великих грудей, а також капелюх з яскравими червоними перами, що у творчому безладі стирчали догори. Були на ній і прикраси — великі намиста довкруж сухорлявої шиї та каблучки на двох пальцях. Вона підійшла до Лорелін і скривила губи, неначе всміхалася, від чого її зовнішній вигляд аж ніяк не покращився.

Лорелін підвелася на всі свої метр сімдесят п’ять, витягла шию і подивилася на булан-баториху, що нависала над нею. Валеріан, хай йому грець, поцупив її зброю, але ж у неї залишалася її посвідка, яку вона витягла і тримала перед собою.

— Мої вітання, я — агент Лорелін, працюю на уряд, — хутко вимовила вона, — якщо не бажаєте дипломатичного скандалу, пропоную вам негайно мене звільнити.

Булан-баториха подивилася на неї, кліпнула виряченими очима, кивнула й вивалила вміст кошика, якого несла, до ніг Лорелін.

Просторово-часовий агент придивилася до купи тканин і збагнула, що булан-баториха щойно звалила на підлогу стос людського одягу.

— Дякую, — сказала вона, — але я не братимусь до створення нового іміджу. Мені треба йти. Розумієте?

Булан-баториха обдарувала її черговою моторошною усмішкою і знову кивнула так, що на її голові затріпотіло пір’я. Вона нахилилася, грубезними пальцями вхопила одну із суконь та протягнула її Лорелін.

Лорелін стисла губи.

— Я не вдягатиму ваших безглуздих суконь! Покличте начальника або перекладача, щоб бодай порозумітися.

Булан-баториха всміхнулася втретє. Лорелін стрималася, щоб не зробити гримасу, коли побачила той повний рот потворних зубів різних завбільшки. Булан-баториха вибрала іншу сукню й подала їй, запитально нахиливши голову. Можливо, оця сподобається Лорелін?

Лорелін урвався терпець. Вона набрала повітря в легені, стала навшпиньки і якомога голосніше закричала прямо в жаб'яче обличчя булан-баторихи.

Та здивовано відсахнулася й крутнула руками в повітрі. «Може, хоч зараз ти покличеш когось, із ким можна поговорити», — подумала Лорелін. Але булан-баториха лише кліпала очима й про щось міркувала. Потім нахилилась, аби її обличчя було врівень з обличчям Лорелін, роззявила велетенського рота й заревіла таким нелюдським голосом, на тлі якого агентів зойк здався нявчанням кошеняти.

Лорелін кліпала очима, з голови до п’ят вкрита слиною булан-баторихи, в її вухах гуло й дзвеніло.

— Гаразд, я… вдягну вашу сукню.

Усередині клуб мав набагато кращий вигляд, ніж Валеріан сподівався. Проте й тут він не мав жодної гадки про те, що йому трапиться.

У приміщенні стояли великі м’які меблі зі щільною оббивкою, вкриті оксамитом теплих, темних кольорів. На стіні висіли картини, і того, що вони зображали, Валеріан саме зараз не бажав бачити. Уздовж довгого холу на одній лінії було кілька дверей, деякі з них були зачинені, інші — відчинені.

Відразу ж за головними дверима містилася невелика стійка. Джоллі зайшов за неї, усміхаючись широкою, фальшиво радісною усмішкою.

— А тут, ковбою, залиш свої металовироби, — сказав він Валеріанові.

— Та я б краще їх утримав при собі, бо ж на чергуванні, — пояснив Валеріан.

Усмішка на обличчі Джоллі стала натягнутою, і радості в ній наполовину поменшало.

— Маєш дотримуватись правил, солдате. Ми тут любимось, а не воюємо.

Валеріан подумки посперечався сам із собою, а потім удав, ніби з великою нехіттю кладе на стійку зброю, яку забрав у поліціанта.

— Отак-о краще. Тепер тобі лишилось одну цяцьку дістати з кобури, розумієш, про що я?

— Угу, — тільки й відповів Валеріан.

Джоллі знову взяв його за плече, і Валеріанові довелося свідомо втамувати бажання випростатися з його обіймів. Сутенер повів його одним з коридорів до невеликого затишного старомодного театру, в якому було лише кілька місць. Над освітленою невеликими рухливими вогниками сценою висіла товста чорна оксамитова завіса. Збоку, на іншому узвишші стояло старовинне фортеп’яно. Джоллі провів Валеріана до крісел і силою всадив в одне з них.

— Слухай, — почав Валеріан, відразу ж підводячись, — домовмося…

— Тихіше, солдатику, про гроші поговоримо потім. Спочатку — розваги.

Він штовхнув Валеріана назад у крісло і змахнув бровами.

— І яка ж музика тобі подобається? Техно, макро, біо, нано?

— Я, теє… більше ретро люблю.

Джоллі глядівся задоволеним.

— От у цьому ти маєш слушність, друже! Старий віл з борозни не зверне. Отже, розслабся і… насолоджуйся!

Він пішов до фортеп’яно, всівся перед ним, хруснув суглобами пальців і почав грати. Валеріан був вражений і здивований. Зазвичай сутенери не мають корисних навичок або талантів, окрім уміння залякувати людей, але Джоллі виявився винятком з цього правила.

Світло згасло й завіса розсунулася. За нею був силует жіночої постаті приголомшливих форм. Вона стояла, схрестивши ноги в кісточках, спираючись однією рукою на тростину, а другу тримаючи на краєчку насунутого на голову невеликого капелюха з круглим верхом. Вона стояла, не ворушачи жодним м’язом, відтак рушила танцювати, дрібно цокочучи рухливими ногами, підкидаючи тростинку однією рукою і ловлячи її другою, демонструючи неймовірні форми у чарівному мінливому русі.

А потім увімкнувся прожектор підсвічування, і Валеріан затамував дух.

Розділ двадцятий

Танцівниця мала гладеньку смагляву шкіру. Під блискучою чорною жилеткою в неї була прозора білизна в сітку, що обтягувала тіло. Ноги вона мала довгі і м’язисті. Широкі гіпнотичні карі очі дивилися на Валеріана так, ніби знали його найпотаємніші секрети.

Тростинка розчинилася в її руці, а сама рука потяглася, щоб зняти капелюшка. Її чорне волосся перетворилося у блідо-золотисте, і тепер воно каскадом спадало їй на плечі, а чорна жилетка стала обтислою білою сукнею з паєтками. У цій сукні вона зійшла зі сцени назустріч Валеріанові, облизуючи губи.

Він не міг відірвати очей від неї і незручно совався у кріслі. Вона гордовито походжала сценою, неначе та їй належала, відкинувши назад лискуче блідо-золоте волосся, паєтки на її сукні блищали й мерехтіли.

З підлоги виросла жердина, і танцівниця стрибнула на неї. Сильні руки та довгі ноги понесли її в акробатичний, майже нереальний танець. Щезла пристрасна білявка — з маківки до п’ят її вкрила чорна шкіра, з’явилися гострі котячі вуха й хвіст, що хльостав, ніби батіг. А потім, як оком змигнути, з’явилися кіски та шкільна форма — на однозначно дорослому жіночому тілі.

За сміхотливою «школяркою» постала жвава танцівниця із сильними м’язами й темною шкірою, що виблискувала з кожним її міцним кроком, коли вона відкидала назад голову, уся в екстазі стародавнього ритму. Босі ноги ще тупали сценою, як раптом на них виросли роликові ковзани. Валеріан кліпнув, приголомшений самою думкою про те, що хтось узагалі міг танцювати на роликових ковзанах. Однак вона на них таки танцювала, проносячись колами в обтислих шортах, топику й довгих шкарпетках у смужку.

Його серце взялося вогнем, коли вона стрибнула вперед, роблячи сальто, і в повітрі перевтілилась у покоївку, вдягнену в коротку чорну спідницю та білий фартух, з віничком із пір’я в руці. Підморгнувши чорним оком, покоївка жартівливо помахала перед Валеріаном віничком, ніби диригентською паличкою, а потім стрибнула в повітря, крутнулася й знову стала смаглявою дівчиною з кабаре, з капелюхом і тростиною.

Вона нахилила капелюх-котелок у його бік і всміхнулася. Дихала дівчина рівно, наче й не рухалась. Джоллі-сутенер підморгнув їм, зачинив кришку фортеп’яно й нечутно вийшов із зали.

— Отже, — промуркотіла танцівниця, повільно підходячи до нього і ставлячи ногу на крісло поруч зі стегном Валеріана, — чого бажаєш, солдате?

— Знаєш, — промовив Валеріан, заїкаючись і намагаючись відчайдушно впорядкувати думки, — то все дуже круто, але не зовсім те, чого я шукаю саме зараз.

Вона простягла палець до його підборіддя й підвела його вгору.

— У мене в запасі є ще купа всього. Скажи лише, що в тебе на думці.

Він відхилився назад у кріслі, намагаючись тримати бодай якусь відстань між собою і танцівницею.

— У мене на думці багато чого. А для цього часу немає. Я пас.

Її очі округлилися, вона забрала ногу з крісла й стала перед ним. Палиця та капелюх розчинилися в дівочих руках, а її дихання стало переривчастим. З великих очей бризнули сльози, і дівчина затремтіла.

— Тобі… не сподобався мій виступ?

— Ні! — Валеріан підвівся, збентежений тим, що вона так засмутилася. Він аж ніяк не мав це на увазі. Та вимовлене слово вкинуло її, здавалось, у ще більший відчай.

— Я мав на увазі «так»! — відчайдушно виправився Валеріан, гарячково бажаючи її заспокоїти. — Я хочу сказати, що мені він цілковито сподобався! Ти була неймовірна!

І то було щира правда. Зроду він не бачив, як виступає на сцені гламопод.

Нарешті йому полегшало на серці, коли її повних губ торкнулася сором’язлива, але водночас задоволена усмішка, а її очі, прикуті до нього, променисто засяяли.

— Я почала це робити дуже рано й навчалася ремеслу в найкращих школах. Я можу зіграти будь-кого й будь-що.

Купа вкрай нісенітних картинок непрохано полізла Валеріанові в голову.

— Я… того… я певний, ти зможеш.

— Ну, гаразд, — виправилася вона, не бачачи чи не бажаючи помічати його зніяковіння, — усіх, крім Нефертіті. Я того персонажа ще відшліфовую. Поки нікому не готова її показати. Але я над нею працюю!

Вона замислено подивилася на нього.

— Хочеш, я відгадаю? Ти — парубок, який любить класику, хіба ж ні? Хочеш, розкажу щось із Шекспіра, я його всього на пам’ять знаю. Або процитую повну збірку Мольєрових праць. Чи, може, прочитати вірші? Ти любиш поезію?

Вона підійшла впритул, звівши нанівець і без того малу відстань між ними, й обвила тендітні руки довкруж Валеріанової шиї.

— М-м-м… авжеж, — пробелькотів Валеріан.

— Рембо? Кітс? Верлен? — перелічувала вона.

Валеріан збився з пантелику. Він на поезії розумівся як святий на самогоні.

— Вибрати важко, — тільки й спромігся він сказати. У роті йому пересохло, немов там була пустеля, і йому здавалося, що він так і не здужає відвести погляд від темних озер, що ховалися в її очах.

Однією рукою вона гралася з його загривком, злегка натискаючи на нього пальцями, і він відчував у себе на шкірі кінчики її покритих лаком нігтів.

— Я цілунку боюсь,

Мов бджолиного жала, — шепотіла вона.

— І печаль, не розраду

Маю в серці чомусь…

А потім, викликавши цілий обвал почуттів у Валеріановій душі, вона перевтілилась у Лорелін.

— Я цілунку боюсь, — прошептала вона.

Валеріан приголомшено дивився на неї. І звідки вона дізналась? Перед ним була Лорелін, до останньої її світло-русявої волосинки, вигину рота й навіть запаху, що належав тільки їй і більше нікому.

І він тримав її в руках. Жагучу, з трохи розсунутими губами, широкими блакитними очима. Вона бажала його. Усе, що йому залишалося, — це нахилити голову, обвити її руками і пригорнути до себе.

Він вивільнив руку й поліз до ременя, а потім одним легким рухом натиснув кнопку на зброї, і та знову стала видимою. Він підніс її до скроні «Лорелін». Її блакитні очі широко розчахнулися від жаху.

— А хочеш, я скажу тобі тепер, про що справді думаю? — голос Валеріана був холодним, навіть жорстоким.

Фальшива Лорелін відсахнулася, пройнята страхом, і почала кричати. Її тіло знову змінилось, але цього разу — не на тіло чарівної жінки. Танцівниця кабаре розтанула й перевтілилась у світло-блакитну прозору драглисту масу. Три руки без кісток з трьома пальцями на кожній метлялися й розмахували в повітрі, а двоє великих очей, в яких було трохи більше блакиті, ніж у решті тіла істоти, квапливо блимали. Настрашений гламопод прибрав своєї природної подоби.

— Гей, — вигукнув Валеріан, — припини кричати.

Але було запізно. Увірвавшись до театру, Джоллі вмить оцінив ситуацію, кинувши погляд на пістолет у Валеріановій руці.

— Я ж тобі казав, приятелю, жодної зброї! — гарикнув він і поліз по власну зброю. Та не встиг її витягти, як Валеріан двічі вистрілив. Потому розвернувся до гламопода й побачив роздратоване обличчя міністра оборони.

— Майоре Валеріан, пропоную вам опустити зброю, — наказав йому «міністр».

Але Валеріанові набридли ці ігри. Вистава закінчилася. Вона закінчилася тієї миті, коли ця істота вирішила вдати з себе Лорелін.

Він націлив зброю на гламопода.

— А тобі я пропоную сісти.

Воно підкорилося, шльопнулося в одне з крісел і миттєво перетворилося на п’ятирічного чорнявого хлопчину з широкими блакитними очима, сповненими страху.

— Прошу вас, — хлипав хлопець, — не треба, не робіть мені боляче!

Валеріан витріщився на нього. Він був уражений, йому було трохи млосно. Ніби хтось ударив його в сонячне сплетіння.

— Що це ще за чортовиння?

Але він знав. Він знав.

Той хлопець дивився на нього вгору очима, які Валеріан упізнав.

— То ж ти сам, коли тобі було п’ять років. Ти ж не застрелиш себе самого, еге ж?

Валеріана охопила буря емоцій. «П’ять років». Він утратив матір, а з нею — і чистоту щодо багатьох речей. На нього звалилися потворні відкриття й жорстока реальність, запустивши ланцюг його власних перетворень — з Валентина Твейна у Валеріана, агента-відчаюгу.

— Припини, — загарчав він. Переляканий гламопод скривився, не виходячи з образа дитини, і Валеріан глибоко зітхнув.

— Повернися до звичайного образу, будь-ласка.

— Гаразд, — промовила дитина тонесеньким нажаханим голосом. Хлопець з обличчям Валеріана всмоктався до желеподібної тремтячої субстанції.

Валеріан здригнувся.

— Я не той образ мав на увазі! Звичайний, але інший. Той, що був на початку. З капелюхом.

Прагнучи задовольнити Валеріана, гламопод підкорився й перетворився знову на танцівницю кабаре в сексуальному вбранні з жилетки, сітки й котелка.

Але й це було не зовсім те, що треба. Валеріан примусив себе бути терплячим. Вона (чи то пак воно) намагалася з ним співпрацювати.

— Чи не могла б ти вдягти щось трохи більш повсякденне? Нам треба поговорити.

Жилетка й сітка перетворились на міцну тканину, яка розповсюдилась по всьому її тілу. Вона злегка її смикнула, одяг пішов хвилями й змінився на строгий чоловічий костюм.

Валеріан зітхнув дещо з полегшенням.

— Дякую, — сказав він. — Добре. Отже, як тебе звати?

Вона всміхнулася йому.

— Як хочеш, так і зви, любчику.

Валеріан, усе ще тримаючи зброю націленою на неї, роздратовано нею помахав.

— В мене нема часу гратися з тобою… любко. Давай, кажи своє ім’я.

— Вони звуть мене Булькою, — відповіла вона.

Валеріан раптово відчув миттєвий напад почуття провини. Чи знала вона коли-небудь своє ім'я, чи мають ці істоти взагалі щось подібне до імен? І скільки часу провела вона в цьому місці?

— Послухай, — сказав він їй, — я загубив свою партнерку. Булько, допоможи мені — усього на годину, і я зроблю тебе вільною.

Він гадав, що така пропозиція їй сподобається. Натомість, почувши ці слова, вона стала ще сумнішою.

— А яка користь у свободі, якщо ти — нелегальний іммігрант і живеш далеко від дому?

— Я працюю на уряд, — не здавався Валеріан, — а ти зробиш діло, яке серйозно допоможе й мені, і їм. Я зможу зробити тобі посвідку. Даю слово.

Булька вовтузилася в кріслі і явно не знала, що їй робити. Частина її обличчя і нога перетворилися на блакитне желе її первинної форми, і вже почала формуватися третя рука, як вона зосередилася й подивилась на нього.

— Ти не розумієш, — промовила вона, — якщо я втечу звідси, Джоллі мене вб’є.

Валеріан кинув погляд туди, де були двері. Звідти розпливалася червона калюжа, і було ледве видно пару чобіт, що носками дивилися на стелю.

— Джоллі вже нікого не вб’є.

Булька глянула в той бік, і її очі розширилися. В її погляді не було злостивості, але в чудових рисах її обличчя змішувалися радість і полегшення. А потім вона знову перевела погляд на нього.

— А тобі справді сподобався мій виступ? — спитала вона нерішуче, навіть соромливо.

Уся злість Валеріана розтанула, і він обдарував її щирою усмішкою.

— Найкращий виступ, який я будь-коли бачив, — відповів він із наголосом на кожному слові.

На обличчі Бульки засяла янгольська усмішка. Вона знов поглянула в бік дверей і, здається, обрала рішення.

— То що ти хочеш, — спитала вона, — щоб я тобі зробила?

Вечір був відносно тихий. Пара викидайлів на вході до клубу Джоллі не мала особливої роботи й була тим задоволена. От трохи раніше таки зчинився ґвалт, коли хтось знайшов копа, перетвореного ніби на каміння. А може, то була просто скульптура, яку хтось задля жарту крадькома проніс і поставив посеред вулиці. Але, хоч би як там було, поліціант, чи то пак скульптура, вже мав на собі величезного бриля з широкими крисами, сонцезахисні окуляри, фальшиву бороду, три шарфи та гірлянду з квітів, а ще його розписали непристойними написами щонайменше чотирма мовами. То було цікавішою розвагою, ніж пробивання голів.

Утім, коли їхній бос неквапно вийшов надвір і за чергою подивився на кожного з них, вони випросталися, намагаючись мати солідний і страхітливий вигляд.

— Отже, так, — сказав він їм, — я тут трішки перепочину. — Він усміхнувся, майже вишкірившись на них:

— А ви двоє, слідкуйте за тим солдатиком там, усередині… Здається, він справжній збоченець…

— Гаразд, бос, — відповів один з викидайлів. А коли Джоллі поскуб його за щоку й пішов собі вулицею, його очі округлилися від здивування.

— Він що, накурився отієї гидоти, що ходить по руках у цих клубах? — промурмотів один з них.

— І гадки не маю, — відповів другий, — але було химерно.

— Гаразд, Булько, — звернувся до неї Валеріан, — тепер сховай нас. Ось це місце, отам, праворуч, — його голос лунав приглушено, але вона його чула.

— Ого, оце так брама, — благоговійно сказала вона. Її голос глухо долітав до нього.

— Так, вона величезна. Злізь із мене!

— Гаразд, гаразд, я саме це й роблю, — відповіла дівчина-гламопод. Він відчув, як тепла драглиста плоть — а чи можна взагалі назвати її плоттю? — зісковзнула з його обличчя й тіла, отже, вона з нього злізла. Валеріан струсився й ковтнув повітря, не надто чистого, але все ж таки приємного.

Їхній план, здавалося, спрацював. Булька розширила своє тіло й охопила його зверху, а потім прибрала подоби свого ненависного спочилого роботодавця. З тілом і зовнішністю Джоллі вони подолали відстань від Райської алеї до палацу булан-баторів. Булька знову перевтілилась у танцівницю кабаре. Вона знайшла вкритий від зайвих очей куток на протилежному боці майдану й тепер дивилася на здоровезну браму та на стражників, що походжали перед нею.

Вхід до палацу було вибито з тієї ж чорної скельної породи, з якої складався той глибокий каньйон, де Валеріана й Лорелін було впіймано на вудку. Булан-батори в усьому уособлювали протилежності: будучи бридкими й потворними, принаймні з людського погляду, вони, втім, були здатні виготовляти речі справжньої краси. Їхній палац був гідний цієї назви. Його колони, що здіймалися вгору — ряд за рядом, вкривала вишукана різьба та позолота.

Від здоровезних жаровень золоті колони тепло відблискували, а жар, яким вони пашіли, відчувався навіть на відстані. До брами вели чорні вирізьблені сходи, а інші ряди колон відходили вглиб палацу. Видовище вражало… і не дивно, що Булька теж була приголомшена.

— Ти хочеш зайти туди, всередину?

— Еге, — відповів Валеріан, — але вони не пускають туди іноземців. Існує єдиний шлях потрапити туди — мати їхню подобу.

— Звісно, але ж… — вона вагалася, проте вимовила:

— Я ніколи не грала булан-батора.

У Валеріана виникло бажання поділитися з нею глибокою радістю від того, що їй не доводилося мати справу з глядачами, які б вимагали від неї перетворитися на одне з цих неповоротких створінь, але він вирішив не розвивати цю тему саме зараз.

Натомість він кинув їй виклик, звернувшись до її почуття гордості за свій професіоналізм:

— Чекай! — відповів він їй. — Ти актриса чи ні?

— Так, але мені потрібен час, щоб увійти в роль, — відповіла вона, — щоб скопіювати поведінку й рухи та зрозуміти історію та передісторію життя персонажа, їхню мотивацію. Оце й таке інше. Потім ми пару разів відрепетируємо, а ти даси мені якісь підказки…

Валеріан знався на булан-баторах краще за багато інших речей, але вирішив, що ознайомлення Бульки з цією інформацією не додасть їй впевненості у виконанні нею ролі. Найпевніше вона просто розвернеться й побіжить у зворотному напрямку, і, як по щирості, це було б доволі розумною відповіддю, на відміну від того, що вони збиралися робити. Але ж Лорелін була там, і він знав, із чим їй там доведеться зіштовхнутися. Він мав її визволити.

— Знаєш, трохи імпровізації тобі не завадить, — перебив її Валеріан. Йому не дуже й хотілося, щоб його знову поглинув гламопод, але час хутко спливав. Лорелін усе ще перебувала в тому палаці, а командувач і далі залишався зниклим безвісти. Він іще раз згадав останню Бульчину гру в ролі Лорелін і його самого вдитинстві, і зараз, коли його злість ущухла, він мусив визнати, що робота Бульки була справді дивовижна.

— Ну ж бо, починай!

Булька зітхнула.

— Гаразд, — нерішуче проказала вона, — повернись!

Вона зайшла Валеріанові за спину, простягла руки й охопила його ними. Далі на якусь мить вона поклала голову йому на плече, а потім почала прудко вивертатися й соватися.

Валеріан незграбно ступав, несучи на собі чужинця, неначе якусь химерну мантію, і пристосовуючись до нового тіла. Раптом Булька зарепетувала:

— Так нечесно! Ходити з такими нігтями! Я маю зробити манікюр!

— Ходімо вже, — наполегливо відповів Валеріан, і вони вдвох вийшли з укриття та попрямували до палацової брами.

Розділ двадцять перший

Цей досвід був геть відмінний від того, коли вони в тандемі з Булькою грали Джоллі-сутенера. З-під укриття Валеріан помітив, що вони хитаються врізнобіч. Було схоже на те, що істота, в яку вони перевтілилися, чимало перед тим гильнула. Він замислився, чи бувають булан-батори п’яними.

— Стривай, що ти робиш? — запитав Валеріан.

— Дай мені ще секунду, щоб трохи наломитися, — сварливо відповіла Булька.

— Давай швидше, — прошипів Валеріан, озираючись крізь неї довкола, — на нас дивляться!

— Я ж тобі казала, що мені потрібні репетиції!

Валеріан схвильовано спостерігав за тим, як вони наближалися до брами. Один зі стражників штовхнув у бік свого приятеля, але на ту мить Булька вже впоралася з вайлуватою, хисткою ступою і тепер ішла хоч розкарякуватою, але схожою на булан-баторську ходою. Величезна металева брама розчахнулася, пропускаючи їх. Стражники підозріло спостерігали за тим, як вони проходили, але нічого їм не зробили.

Валеріан насмілився повірити в те, що з цим вони впоралися успішно.

— Вже набагато краще, — сказав він Бульці, — в тебе це чудово виходить!

— Повір мені, це важче, ніж грати фатальних жінок, — промурмотіла Булька.

Думки Валеріана мимоволі повернулися до її ролей: танцівниці кабаре, покоївки, дорослої школярки.

А також Лорелін.

«Лорелін, будь-ласка, залишайся жива-здорова».

— Пане генерале, — повернувся Неза до свого командира, — ми знову вийшли на майорів слід.

— О, це чудово, — сказав Окто-Бар, — і де ж він?

Неза занепокоєно наморщив лоба:

— На території булан-баторів, — відповів він.

Окто-Бар здивовано підняв брови і ступив крок до мапи, щоб подивитися самому.

— Ви впевнені, що тут немає помилки?

— Ні, пане генерале. Він саме там.

— Як це можливо? — запитав генерал. — Туди ніхто не може потрапити!

— Та й звідти так само ніхто не виходить.

Неза мав заклопотаний вигляд, заклопотано почувався й Окто-Бар. На той час політичні відносини між станцією та народом булан-баторів були напружені. Їхній правлячий імператор Булан Третій заборонив усім іншим розумним істотам вхід до їхнього сектора. Пліткували, що всім там насправді порядкувала його дружина Нопа Прекрасна, а сам Булан піклувався лише про підтримання та поширення власного культу, а також про величезні обсяги їжі для задоволення своєї ненажерливості.

Генерал постановив:

— Нам буде потрібне підкріплення. З’єднайте мене з міністром.

— Слухаюсь, пане генерале.

Оце схрещення себе самого, Бульки й того булан-батора, яким вони прикидалися, Валеріан врешті-решт вирішив охрестити Творінням. І тепер це важенне Творіння прокладало собі дорогу у величезній кухні. На думку Валеріана, та кухня була справжньою кімнатою жахів.

Уздовж стіни висіли предмети, які природно було б бачити або в стародавній збройній палаті, або ж у камері тортур. Ножі, філейні інструменти, гаки, сокирки, пилки — їхнім призначенням було перетворювати на їжу великі й жорсткі шматки м’яса. Зі стелі звисали вервечки сушених рослин, фруктів та перчин різних видів. А також тваринні стегна, цілі ракоподібні та риби, відірвані щупальця. Над столами білим яскравим вогнем палали світильники, а «запаси» зберігалися по кутах і чекали на приготування. Приголомшливе різноманіття створінь тримали в баках, клітках або підвішеними до стелі.

Столи були залиті кров’ю, сукровицею та іншими рідинами. Десятки булан-баторів у білих фартухах, схожих на моторошні полотна божевільних художників, безупинно витягали майбутню їжу з баків або кліток і клали її на столи, де вона нерідко судомилася в безсильному протесті, а потім величезні леза глухо й зловісно стукали, вбивали, подрібнювали, різали на шматки, нарізали кубиками та вирізали філе. Уперше з тієї миті, як вони з Булькою стали однією командою, Валеріан був їй вдячний за те, що вона вкрила йому носа так щільно, що він утратив нюх. Він і знати не хотів, яким був той кухонний сморід. Тьохкання у власному животі йому було досить.

— Матінко моя рідна, ця публіка геть-чисто схиблена на їжі, хіба не так? — поділилася спостереженнями Булька.

— Ага, — відповів Валеріан, — у тому вся їхня культура. Той з них, хто має більше влади, має право більше з’їсти. Можливість жерти все й у великих кількостях — то символ їхнього статусу.

— Я можу запитати, що ми тут шукаємо? — промурмотіла Булька.

— Мою дружину, — відповів Валеріан.

— Он як, то ти одружений? — в її голосі чулася радість за нього.

— Ну, я одружусь, як тільки знайду її, — уточнив Валеріан.

— Ясно, — з розумінням відповіла Булька, — утекла саме перед весіллям, еге? І злякалася сімейних зобов’язань?

— Щось таке, — відповів Валеріан.

— Може, вона тебе не кохає? — далі коментувала Булька, повільно просуваючись повз кухаря булан-батора; той розтинав восьминога, що відчайдушно звивався, на кілька шматків, які не переставали звиватися й після того.

— Та ні, насправді вона в мене закохана до нестями, — відповів Валеріан, додавши до голосу трохи більше впевненості, ніж у нього реально було.

— Звідки ти знаєш? — запитала Булька.

Один з кухарів щось проревів до іншого. Той кинув йому загорнуту в мішечок каністру. Коли її відкрили, там було щось схоже на ягоди для гарнірування страв, але, придивившись, вони побачили очні яблука.

— Вона бореться зі своїм страхом, — відповів Валеріан. «А я борюся з бажанням проблюватися. І в яку ж халепу попала тут Лорелін?» — Які ще тобі потрібні докази? — І, маневруючи разом з Булькою по цій мерзенній кухні, він прошипів:

— Ні до чого не торкайся!

— А як же ти? — запитала Булька. — Ти сам її кохаєш?

Валеріан не відповів. Він згадав той свій миттєвий шок, коли Булька перевтілилась у Лорелін. Згадав, як у нього не було навіть бажання спокусити цю ілюзорну жінку. Не те, щоб сама фантазія була поганою, ні, але його серце негайно її відхилило. Він не хотів просто любитися з нею. Він хотів…

— Так, — відповів він, — я справді її кохаю.

— І ти її відпустив?

Валеріан розкрив рота, щоб рішуче це заперечити. Зрештою він навіть не відійшов від неї, адже її зловив на принаду булан-батор і за кілька секунд відтягнув геть від нього. Одначе він таки «відпускав» її, у прямому й реальному сенсі слова. Він робив це щоразу, коли кидався у розгул зі «співробітницями». Щоразу, коли, торкаючись її, сміявся, тим самим заперечуючи серйозність, яка стояла за їхнім фліртом.

Так, він відпускав її, замість того, щоб усім серцем триматися за неї.

І він підсумував, радше для себе самого, ніж відповідаючи гламоподові:

— Іноді маєш щось втратити, аби зрозуміти, наскільки воно тобі дороге.

Зненацька перед ними замаячила якась постать, і думки Валеріана вернулися в реальність. То був стражник, що ревів на Творіння. Але Булька не знітилася, удала, ніби щось відповідає. Стражник схопив її за руку й заштовхнув їх до черги з булан-баторів.

— Гадаю, він хоче, щоб ми до них приєдналися, — зауважив Валеріан, коли Булька хитнулася вперед, трохи втративши рівновагу.

— Не впевнена, що це буде правильно, — відповіла Булька.

— Здається, особливих шансів він нам не залишив.

— Що ж, куць виграв, куць програв, — промуркотіла Булька і стала в чергу.

Кожному з булан-баторів давали величезну тацю, на яку стосами складали різноманітні смаколики. Серед них були шматки ніби фруктів та овочів, з яких Валеріан не впізнавав жодного. Порізані та складені невеликими вежами фуршетні страви булан-баторських розмірів. Скибки… чогось… загорнуті у шкіри медуз і политі таким гострим соусом, що Валеріанові пекло в очі навіть під Бульчиною завісою. Випотрошені морські істоти, наполовину риби, наполовину жахливі нічні примари, простягнуті на тарілках, з очима, якими вони бачили за життя, що прикрашали їхні мертві тіла, насаджені на невеликі рожна.

Черга істот з підносами була довжелезна й тягнулася далеко попереду й позаду Творіння. Валеріан припустив, що вони обслуговують величезну зголоднілу юрбу. Прочинилися двері, і вони, разом з армією офіціантів, унесли смаколики до зали, супроти якої широкі кухонні зали були схожі на буфет.

Попри те, що делікатеси булан-баторів мали гротескний вигляд, головна брама, а тепер вже й ця зала їхнього палацу свідчили про те, що в їхній мові був відповідник до слова «розкіш». Зала була грандіозна, завдовжки щонайменше метрів дев’яносто і принаймні наполовину менша заввишки та завширшки. Підлога, вимощена плиткою теплого коричневого кольору, мала складний декор. Її вкривав довгий жовто-червоний килим, який простягався так далеко, що Валеріан не бачив його кінця. Зроблені з прозорого матеріалу стіни мали вигнуту форму та були скріплені товстезними металевими скобами. За ними відкривався неймовірний краєвид із зірками й космічними кораблями. Велетенські колони були рівномірно розподілені по всій залі… і так само рівномірно повсюди, як помітив Валеріан, стояли стражники. І було їх чимало.

— Що тут відбувається? — запитала Булька стривоженим голосом.

— Гадаю, триває обід, — відповів Валеріан.

Бульчин голос був таким, ніби вона ось-ось заплаче:

— Ми — прибиральники посуду! Найжахливіший кошмар будь-якого актора! Нікому про це не кажи, добре?

— Знаєш, ти б краще подякувала зіркам за те, що вони зійшлися так щасливо, що ми не стали основною стравою! — прошептав Валеріан у відповідь. — Уяви собі: ти граєш роль, а не виконуєш роботу. Роль такої собі дівчинки без грошей і заробітку, яка прагне зійти на вершину успіху.

Булька засопіла.

— А в мене є відвага? — спитала вона.

— Авжеж, — відповів він, — ти можеш бути відважною.

Вони просунулися досить далеко, і Валеріан зміг розгледіти їдців. Певніше єдиного їдця. У дальньому кінці зали, на масивному троні, висіченому із сірої кам’яної брили та прикрашеному хитромудрим позолоченим різьбленням, зсутулився булан-батор із золотою короною на голові. Його Величність відкушував шматочки з кожної страви, яку йому підносили. Позаду нього було кругле вікно, з якого відкривався геть недоречний в цій ситуації чарівний космічний пейзаж, а обабіч височіла пара статуй.

Валеріан здогадався, що то був імператор цієї раси Булан Третій. Він мав вилупаті очі, що жевріли червоним відблиском, а по всьому його тілу йшла чи то червона розмальовка, а чи татуювання. Картина того, як падала його щелепа, розкривалася пащека, і їжа щезала в ній, гіпнотизувала й водночас жахала. Невелику здебільшого кількість їжі, яку він лишав на тарілці, офіціанти викидали в отвір з решіткою поруч із троном.

А біля нього його дружина в дивній короні, на вершечку якої стирчали червоні пір’їни, пильно спостерігала за найменшими проблисками задоволення на чоловіковому обличчі.

Вони наближалися, і Валеріан відчув, як Булька задрижала навколо нього.

— Усе гаразд, — заспокоїв він її. — Він з’їсть цю страву, і ми повернемося до кухні. У тебе все вийде!

Утім, навіть він почувся зніяковіло, коли Творіння постало перед апатичним Буланом Третім. Імператор простягнув велетенську руку, вхопив з тарілки голову якогось нещасного створіння, підніс до рота і злигав її, двічі кровожерно плямкнувши.

— Зараз мене знудить, — прошептала Булька.

— Ні, не зараз, — відчайдушно благав Валеріан, — почекай трошки! Іди слідом за чергою.

Творіння злилося з довгою чергою, яка верталася назад до кухні з порожніми тацями. А страви й далі надходили. Валеріан обернувся назад, і його немов хто серпом різонув по серцю.

Лорелін! Вона була жива! Очевидно, її найняли як служницю.

Її вирядили в довгу сукню, що тяглася по підлозі, і та сукня була доволі красива, а от на голову нап’яли здоровезного білого капелюха, і в цьому вже не було ніякої краси. Від капелюха насправді залишалися самі широкі криси, а світле жіноче волосся стирчало з дірки посередині. Навряд чи галактика буде коли-небудь у захваті від булан-баторської моди.

У руках Лорелін тримала велику таріль з фруктами різних форм, розмірів і кольорів, які, найпевніше, були легким десертом після важкого обіду, адже вона була останньою в черзі. З усіх страв, що їх побачив Валеріан, лише ця мала хоч якийсь апетитний вигляд.

Валеріан раптом відчув полегшу й легке запаморочення.

— Ондечки вона! — промовив він до Бульки.

— Ого! — схвально відповіла Булька. — Ти мав слушність, вона — карколомна красуня.

— Але ж ти й доти знала, яка вона на вигляд, — Валеріана досі непокоїло те, що Булька прибирала раніше Лорелінин образ.

— Так, але ж, щоб бути карколомною, потрібно мати набагато більше, ніж зовнішність, — відповіла Булька.

Дівчина-гламопод хвилювала Валеріана. Невинна й часом навіть пустотлива, вона була дивовижно прониклива в тому, що стосувалося інших. І, поза сумнівом, вона мала рацію. Він поміркував про те, що йому найбільше подобалося в Лорелін, і був здивований відповіддю. То було не її гнучке, ідеальне тіло, не її прегарні риси обличчя. Йому подобалась вона сама. І саме тому Бульці не вдалося його спокусити.

Він неодмінно витягне звідси їх обох. І він сподівався, що вона неодмінно відповість згодою на його освідчення.

А тим часом Лорелін невблаганно наближалася до імператора, і його дружина, побачивши дівчину з роду людей, стала аж трохи підстрибувати на місці.

Валеріан трішки нахмурився.

— Щось тут не те, — зауважив він, спостерігаючи за імператрицею, яка не зводила жовтих жаб’ячих очей з Лорелін. Імператор прослідкував за її поглядом і так само випростався, несподівано зацікавившись дівчиною в білому одязі, що несла таріль із фруктами.

Він і раніше спілкувався з людьми. Чому він так зацікавився Лорелін? Що такого особливого було в ній з погляду булан-батора? Валеріан гарячково почав згадувати все, що знав про цю расу та про Булана Третього зокрема. Його дитинство і юність проминули в подорожах. Так, він любив їсти, любив споживати унікальну різноманітну досконалу їжу…

— А якщо я трішки станцюю для розваги? — спитала Булька.

— Дякую, не треба, — швидко відповів Валеріан.

Ось Лорелін вже стояла перед імператором, у якого з рота текла слина. Його дружина в екстазі плескала в долоні. Булан Третій вихопив здоровезний шмат соковитого фрукта з тарелі, яку тримала Лорелін. Однак замість того, щоб укинути його до рота, він витиснув сік з нього в неї над головою, що виступала з капелюха.

І тут Валеріана шибонуло, неначе молотом.

«Вона не несе десерт. Вона сама — десерт, а капелюх — то тарілка!»

Імператор потягся й видобув гострі щипці. На підлогу величезною плямою плеснула слина.

Розділ двадцять другий

Валеріан вже робив глибокий вдих, щоб закричати й попередити Лорелін, але та сама здогадалася про те, що буде далі. Вона щосили метнула таріль в імператора та кинулась тікати, але її вхопили двоє стражників. Лорелін верещала й брикалася, намагаючись звільнитися, проте стражники були дужі й великі. Коли непокірливий десерт повернули на його місце перед імператором, той схвально хрюкнув.

— Гадаю, нам треба забиратися, — пропищала Булька.

— А я гадаю, що ти маєш дозволити мені закінчити з цим, — випалив у відповідь Валеріан.

— Гаразд, — охоче погодилась Булька.

— Валеріане! — закричала Лорелін, усе ще вивертаючись із мертвої хватки стражників.

Навіть у цю зловісну мить Валеріанові перехопило дух, а серце переповнилося почуттями. Дивлячись у вічі неминучій смерті, Лорелін усе ж таки вірила, що якимось дивом Валеріан зможе знайти її.

І, сто чортів, він її знайшов!

— Лорелін, я тут! — закричав він, попри клубок у горлі. — Це я, Валеріан!

Булька надала Валеріанові контроль за всіма їхніми рухами. Він кинувся бігти — точнісінько в прогалину між двома стражниками. Перший стражник замахнувся на Валеріана важким мечем. Валеріан ухилився від нищівного удару, пригнувся й вихопив меча в другого стражника. Ще до того, як остовпілі стражники змогли щось зробити, він заколов другого з них його ж власною зброєю, крутнувся і встромив закривавлене лезо в широчезний живіт першого. Обидва попадали, і Лорелін звільнилася.

Валеріан сподівався відвернути імператорову увагу від десерту, і йому це вдалося. Тепер погляд червоних очей імператора застиг на ньому. «Чудово, — подумав Валеріан, — подивись-но на це».

Завдяки Бульчиним талантам Валеріан зміг поєднати тіло й міць булан-батора з власними швидкістю та рухливістю. Він був певний, що результат такого поєднання увійде в історію цієї раси. Валеріан ревів голосом одного з них, коли біг назустріч новим стражам, і лезо меча спалахувало, коли він відрубував їм руки, відтинав голови від довгих ший та прошивав набряклі животи. Справу істотно полегшило те, що зброї у стражників було небагато, рівно як і одягу на їхніх тілах. Вони вправно володіли своєю зброєю, але йому ставало прудкості, щоб ухилятися без жодної шкоди для себе.

Нові стражники бігли в прохід до Валеріана, намагаючись захистити свого імператора. Валеріан рубав, пригинався і знову насідав, стрибаючи по тілах, яких набралася вже ціла купа. Імператриця перелякано відповзла набік, а імператор ревів, тицяв пальцем і не зводив червоних палаючих очей з Валеріана.

Валеріан заревів, стрибком подолав останні кілька метрів і, хвисьнувши мечем, опустив його.

Імператор залишивсь нерухомо сидіти. Зрушив з місця самий верх його голови, якраз під короною. Частина голови скотилася вбік, упала й перекинулася.

Натовп роззявив роти від здивування. Імператор Булан Третій був мертвий.

Лорелін лежала пластом долі коло трону, в безпеці, осторонь спалахів лез і повалених тіл. Відсапуючись від напруги, Валеріан закричав до неї:

— Лорелін!

Вона підвела голову і здивовано подивилася на нього. Він нахилився, однією рукою вхопивши її за руку, а другою намагаючись скинути з неї жахливий капелюх-тарілку. Вона почала різко й несамовито його періщити, і Валеріан збагнув, що, Лорелін сприймає його за ще одного булан-батор, який настільки збожеволів, що напав на повну залу стражників і вбив імператора.

— Булько, — крикнув він, — злізь із мене!

Булька підкорилася, зісковзнула з Валеріана й повернулася до свого первісного драглистого стану. Лорелін перевела погляд з блакитного безформного чужинця на свого партнера.

Валеріан не зміг побороти раптового бажання.

— Одружуймося, — саркастично промовив він, — ти вже вся в білому.

Він дивився на те, як ці чарівні очі звужуються, а ідеальні губи розсовуються й оголюють білі зуби, щоб загарчати, і він знав, що наступним буде потужний удар кулаком йому в щелепу.

Валеріан ошелешено кліпав очима й недовірливо вдивлявсь у неї — допоки вона раптом не обняла його. А потім відхилилася, радісно всміхнулась до нього й подивилася на нього сяючими очима. Він нахилився, щоб поцілувати її, та Лорелін підняла палець із каблучкою та похитала головою. Валеріан насупився. Тим самим пальцем вона показала йому за спину.

Він обернувся.

Усі до одного стражники, які ще залишалися в залі, а було їх чимало, пішли на них в атаку, горланячи на повні легені й погрозливо махаючи зброєю.

Валеріан ухопив Лорелін за руку.

— Булько, тікаємо! — гукнув він.

Вони втрьох метнулися назад до кухонь. З десяток воїнів, гарчачи й виставивши вперед піки та списи, квапливо переп’яли їм дорогу. Трійця загальмувала й зупинилася. Валеріан озирнувся довкруж. З усіх боків його оточував лише простір. Іншої дороги звідти не було. Чи таки була?

— Назад, до трону! — заревів він.

— Ти збожеволів? — вигукнула Лорелін.

Валеріан не відповів, але на тому їхня суперечка скінчилася. Він ще міцніше стиснув її руку, і вони стрімко понеслися назад тією самою дорогою. Булька за ними. Цей їхній маневр здавався настільки безрозсудним, що стражники остовпіли від здивування, і прохід був вільний.

Валеріан прямував до одного з боків трону. Імператриці ніде не було видно, і ніхто зі стражників не вважав своїм обов’язком захищати мертвого імператора. І там було саме те, на що він сподівався.

Ґрати.

Валеріан упав на коліна й з допомогою Лорелін і Бульки зміг посунути решітку.

Репетуючи, наближалися стражники. «Уперед, швидше!» — кричав Валеріан Лорелін і Бульці. Вони стрибнули до… до того, що їх чекало внизу. Хоч би що то було, воно мало бути кращим за тих почвар, що, дико вигукуючи, неслися на них з роззявленими пащеками та зброєю.

Коли Валеріан кинувся вниз крізь діру в підлозі, вони вже були від того місця за три сягнисті кроки.

— Пане генерале, прибуває Третій полк, — доповів сержант Неза.

Окто-Бар походжав залою. Він глянув на екран якраз тоді, коли на ньому з’явилися три великі кораблі, що матеріалізувалися з екзокосмосу.

— Чи нема більше новин від наших агентів? — запитав він, хоча й знав відповідь. Якби було щось нове, Неза б йому негайно доповів.

— Жодної, — відповів Неза на риторичне запитання.

Окто-Бар ще більше насупився. Двоє людей перебували в зоні станції, населеній булан-баторами, і від них — жодних новин. Це не збільшувало й до того мізерних шансів на їхнє виживання.

Окто-Бар міркував над словами чужинця, який помирав від катувань у кімнаті допитів. Над словами, які той вимовив, коли генерал спитав його про причини нападу на станцію.

«У вас є те, що нам потрібне».

Якщо то правда, чому тоді чужинці не заходять із ними в контакт?

— А що з командувачем? Жодної вимоги викупу?

«Як же ми зможемо допомогти вам, якщо ми навіть не знаємо, чого ви хочете?» — безпорадно подумав Окто-Бар.

— Ні, — відповів Неза. — Пане генерале, міністр на лінії.

— Увімкніть його, — скомандував Окто-Бар, підводячись і розгладжуючи куртку.

На екрані з’явився міністр оборони.

— Моє шанування, пане міністр, — промовив Окто-Бар.

— Генерале, Рада надала вам повноваження командувати цією операцією. Поздоровляю вас, — сказало зображення міністра.

За інших обставин таке повідомлення викликало б в Окто-Бара тихе радісне задоволення. Роками він служив віддано й без гучних слів, упевнено посуваючись до цієї мети.

Однак тепер таке сподіване підвищення частково втратило свою привабливість через жахливі обставини, якими воно супроводжувалося.

— Дякую вам, пане міністр. Одначе, щоб виконати завдання, мені потрібен тимчасовий доступ до всіх даних і паролів командувача Філітта.

Міністр мав стривожений вигляд і відповів не відразу. Нарешті він промовив:

— Згідно з правилами це не можливо без його чіткої на те згоди.

— Пане міністр, я уповні це розумію. Але вже зараз, під час нашої з вами розмови, командувач може бути мертвим. Щоб успішно виконати нове завдання, мені потрібно знати все. За цих обставин праця в умовах цілковитої невизначеності становить для мене надто велику небезпеку.

Міністр усе ще вагався. Будучи військовим до нутра кісток, Окто-Бар розумів його дилему і співчував йому. Але він також знав, що має слушність.

— Я надаю вам доступ, — нарешті вимовив міністр.

— Дякую, пане міністр, — полегшено відповів Окто-Бар.

Міністрове обличчя зникло з екрана.

— Дайте дозвіл на стикування, — скомандував капітанові Окто-Бар.

— Слухаюсь, — відповів капітан і почав виконувати команду. Окто-Бар глибоко зітхнув. За чимало років він навчився довіряти власним інстинктам, а саме зараз вони йому підказували: гра ведеться навколо якихось зловісних речей. Можливо, пізніше він шкодуватиме, що про них узагалі дізнався.

Але права на розкіш незнання в нього не було, і він поклав руку на сканер.

— Наказую витягти файл щодо операції на М’юлі.

— Ваш запит задоволено.

На екрані замиготіли документи. Окто-Бар проглядав інформацію в міру її розгортання. То були назви сотень військових кораблів, їхні номери та вогнева міць.

То була армія, яку людство виставило в одній з найстрашніших воєн за всю свою мінливу історію — у війні проти Південних територій. Переважно саме внаслідок цієї війни, що супроводжувалася роками насильства та астрономічними втратами з обох сторін, людство рішуче зобов’язалося проводити політику миру за найменшої для того можливості.

«Цей мир було куплено найкривавішою ціною», — згадав Окто-Бар слова свого батька. Він далі читав перелік кораблів і їхніх капітанів.

Однак там мала бути інформація, брак якої впадав в око.

— Хто командував операцією? — запитав Окто-Бар у комп’ютера.

У відповідь висвітилося повідомлення: «Інформації немає».

Генерал насупився. Йому не подобалися таємниці й загадки. А найбільше йому не подобалися речі, в яких, здавалося, не було жодного сенсу. І нічого доброго те не віщувало.

Вони впали вниз десь метрів на дванадцять, але приземлилися безпечно. Втім, сморід там був страшенний. Валеріан помітив, що булан-баторська прислуга викидала рештки наїдків убік від імператорського трону, певно, то був сміттєвий бак завбільшки з цілу кімнату. Валеріан навіть гадати не бажав про те, що саме, розкладаючись, складало ту какофонію смороду, яка ввірвалась у їхні ніздрі.

А там, нагорі, стражі лементували від гніву й розчарування.

— Вони надто великі, щоб пролізти сюди, — запевнив Валеріан своїх супутниць.

— Вони знайдуть спосіб дістатися до нас. Ми попали в пастку! — заперечила Лорелін.

— Ні, — відповів Валеріан, — ця яма має якось звільнятися від сміття, а отже, тут мають бути якісь двері.

Вони перезирнулись, а потім поглянули вниз, на мертві туші, гнилі фрукти та інші бридкі недоїдки, що товстим шаром заповнювали простір під їхніми ногами.

І раптом вони знову почали падати, але цього разу разом з усіма відходами, що оточували їх і валилися їм на голови. Задихаючись, вони стали відчайдушно відкопуватись, аби мати змогу дихати. Валеріан переможно озирнувся довкруж.

— Я ж тобі казав, що десь мають бути двері, — розсудливо сказав Валеріан.

Лорелін незграбно підвелася й витягла з волосся луску розміром з її долоню.

— Перед тим, як увірватися всередину, ти не вивчив плану будівлі. Як завжди.

Лорелін виплуталася зі сміття й наштовхнулася на гуманоїдний скелет. Вона кліпнула, ковтнула слину, роздивилася його одяг і почала знімати його. Валеріан подумав, що той одяг справді був не таким паскудний, як той, що на ній.

— А ти хотіла б, щоб я прибув сюди вже після головної події? — спитав Валеріан, показуючи на скелет.

Лорелін зітхнула:

— Краще б ти забрав мене звідти до іншого місця, ніж до велетенського бака на сміття!

Валеріан сердито нахмурився:

— Якби не я, ти б уже позбулася мозку.

Несподівано Лорелін усміхнулася.

— Тоді без мозку були б ми вдвох.

— Та невже? — відбив удар Валеріан. Йому це вже почало допікати до живих печінок. — А кому це в голову зайшло полювати на метеликів біля каньйону?

— А хто не здатний керувати навіть скай-джетом? — сердито подивилася вона на нього.

— А хто мене мало не вбив, бо номери читав задом наперед?

— А кому б зараз бракувало однієї руки, якби я не змогла за менш ніж тридцять секунд полагодити передавач?

Валеріан був майже багровий від гніву:

— Я щойно врятував тобі життя, і оце вся твоя подяка?

— А я врятувала життя тобі, пам’ятаєш? Медуза трохи не висмоктала з мене мозок, і все заради того, щоб тебе знайти!

— І що це з тобою коїться, що кожного разу майже втрачаєш мозок? — вигукнув Валеріан.

— Агов… друзі, — почувся слабкий голос, що належав Бульці.

Кинувши суперечку, вони повернулися до неї і різко в унісон запитали:

— Що таке?

— Я кепсько почуваюся…

Валеріанова злість ущухла й змінилась занепокоєнням. Булька майже повернула собі людське тіло. Але не повністю. Замість холодної блакиті — її природної барви, як він пам’ятав, вона прибрала потворно-лілового кольору синця. Важкою ходою він попрямував через відходи до того місця, де Булька ледве стояла, а вона підняла до нього обличчя, позбавлене рис.

— Що сталося? — занепокоєно запитав він.

— Здається, мене поранили під час бою.

Булька говорила слабким голосом, а колір її тіла почав змінюватися з лілового на червоний. Вона, кривлячись, напружилась, і на мить на порожньому полотні її обличчя проступили риси танцівниці кабаре.

«Під час бою…» Валеріан оскаженіло бився, певний того, що леза мечів стражників його не торкалися, бо він був удатний боєць. Звісно, зброя до нього не діставала, адже призначені для нього удари брала на себе Булька, захищаючи його власним тілом. Він про неї навіть не згадав, адже думав лише про те, щоб бути саме тим упертим нестримним Валеріаном. А зараз…

— Булько, — промимрив він. — Ні, ні… Мені дуже шкода. Скажи, що я можу для тебе зробити?

Вона скривила щілину рота трохи вгору, намагаючись усміхнутися, і від того йому немов хто батогом по серцю стьобнув.

— Майже нічого. Усе гаразд. Там, звідки я родом, життя болючіше за смерть.

Ті слова різали неначе ножем.

— Благаю, не кажи цього!

Булька ледве йому всміхнулася.

— На жаль, це правда. Життя — цілковита нудьга, якщо в тебе немає індивідуальності.

Почуваючись безпорадним, Валеріан раптом усміхнувся до Бульки. Він обережно, дуже ніжно взяв її на руки.

— Але в тебе є індивідуальність. Ти — героїня. Ще й більш від того — найвеличніша акторка, яку я будь-коли зустрічав.

Порожні Бульчині очі наповнилися червоними сльозами.

— Дякую тобі. Мені було приємно виступати перед тобою. А зараз… я зіграю останню роль.

Її обличчя зіщулилося від напруги. Відтак раптово її червоний колір заблимав, і крізь нього прорізалися білі шати, золоті прикраси, гладенька смаглява шкіра й лискуче чорне волосся. Підкреслені широкими чорними лініями очиці зігнулися в усмішці.

То була Нефертіті.

— Я залишаю вам своє царство, — промовила вона сильним і звучним голосом, попри те, що тіло їй відмовляло, — добре доглядайте його.

— Обіцяю, — урочисто відповів Валеріан.

Перемагаючи біль, Булька говорила з зусиллям далі:

— А найважливіше те…

— Що?

Єгипетська цариця, чи то пак дівчина-гламопод з великим серцем — і цей її образ важив більше для Валеріана — простягла руки в напрямку Лорелін, яка стояла за кілька кроків оддалік, мовчазна.

— Щоб ти беріг її як зіницю ока. Любив її безмежно, — вона ніжно всміхнулася. — «Жебрацька та любов, що знає міру».

Булька стулила очі і впала Валеріанові на руки. Він тримав її у скорботній шанобливій тиші й дививсь, як її тіло почало твердіти, аж поки не стало міцним, наче камінь, перетворившись на стародавню статую Нефертіті. І за секунду вона розсипалася на пісок і цівками просочилася крізь Валеріанові пальці, допоки на них нічого не лишилося.

Валеріан удивлявся в купку піску, почуваючись самотнім і загубленим. Він відчув легкий доторк до плеча, поглянув угору й побачив, що Лорелін уважно дивиться на нього, і непролиті сльози блищать у неї в очах.

Коли Валеріан взяв її за руку, то відчув, що його очі теж повні сліз.

Розділ двадцять третій

Генерал Окто-Бар стояв біля пульта й дивився на те, як збиралися докупи космічні кораблі. До чого вони мали готуватися? До війни? А може, до евакуації усієї станції? Що більше фактів було йому відомо, то похмуріший вигляд мало все довкола.

— Усі бойові кораблі зістикувалися, — повідомив сержант Неза, ставши поруч із командиром.

Окто-Бар кинув погляд на мапу. Жодного сигналу від його агентів. Але він помітив, що червона пляма в центрі станції збільшилася в розмірах.

— З’єднай мене зараз із відповідальним за Перший сектор, — наказав Окто-Бар.

— Слухаюсь, пане генерале.

— Добре.

Він перевів погляд на двері та на великого безформного чорного металевого робота, що стояв біля одвірка.

— А що цей К-Трон тут робить?

— То наказ командувача Філітта, — відповів Неза. — Він особисто їх запрограмував і тому він єдиний може їх деактивувати.

«Як він їх запрограмував, якщо його вбито?» — подумав Окто-Бар, але нічого не сказав. Генерал пильно придивився до них. Вони витримали його погляд, як завжди, мовчки й безстрасно.

— Отже, ми їх не здихаємось, поки не знайдемо їхнього господаря?

— Ні, пане генерале, зовсім ні. Як тільки ви визначите, який сектор проводитиме операцію, К-Трони підуть за ними і їм допомагатимуть.

— Чудово, — прогуркотів генерал, — це все, що нам треба.

Дорога, якою йшли Валеріан і Лорелін, дедалі вужчала й ставала більш кам’янистою, ніби вони прямували до ядра планети. Агенти рухалися твердо і жваво, проте вчувалася в їхній ході якась понурість. Стільки всього сталося з ними за такий стислий час, а вони ні на міліметр не наблизилися до розгадки ані того, що сталося з командувачем Філіттом, ані того, ким були ці загадкові чужинці — його викрадачі, серед них і той з них, якого Валеріан бачив раніше. Вони між собою небагато говорили, відтоді як… як не стало Бульки.

Агенти пройшли повз уламки космічного корабля, і Лорелін запитала:

— А ти знаєш, куди йдеш?

— Авжеж. Маю на увазі, здогадуюсь… — відповів Валеріан і трохи насупився.

— То ти впевнений чи здогадуєшся? — вколола його Лорелін.

Він щось роздратовано стиха пробурчав і подивився на неї:

— Не питай, як це стається, але та принцеса з мого сну… вона мене веде.

— Тебе веде принцеса?

Валеріан скривився.

— Так, я розумію, це звучить дивно, але… схоже на те, що вона була зі мною увесь цей час.

Лорелін завмерла на місці.

— Ну-бо, зачекай хвильку. Ти хочеш сказати, що… у тебе всередині сидить жінка? Із самого початку цієї операції?

Валеріан зітхнув. Уся ця пригода змушувала його почуватися незручно й водночас упевнено, але ці відчуття він не здужав би навіть спробувати висловити словами.

— Лорелін, ходімо далі, а про це поговоримо пізніше.

— Гаразд, — відповіла вона, а потім, придушивши шкодливу посмішку, простягла руку, пропускаючи його вперед.

— Будь-ласка, пані, проходьте.

— Дуже смішно, — беземоційно відповів Валеріан.

Одначе ступив крок уперед.

Капітан Крис керував Першим сектором. Йому було сорок років, і його покарбоване рубцями обличчя мовчазно свідчило про чималу кількість боїв, у яких він брав участь. Для нього було честю те, що саме його підрозділ обрано очолити операцію з проникнення до центру станції та рятування викраденого Аруна Філітта. Корабель зістикувався зі станцією, вихід було загерметизовано, і відчинилися сталеві двері. З наказу капітана десятки важко озброєних солдатів заскочили до станції. Крис, що замикав їхній маневр, подався вбік.

— Генерале Окто-Бар, капітан Крис, командувач Першого сектора, прибув у ваше розпорядження, — відрапортував він.

— Добре, — донісся голос Окто-Бара. — Приступайте до бойового завдання. Візьміть до відома — до вас приєднається підрозділ К-Тронів.

Крис стиснув губи ниткою. Він не плекав симпатій до мовчазних незграбних роботів. Він мав достатній бойовий досвід, щоб знати, що роботи й андроїди, при всіх своїх інших перевагах, не годяться для використання в гущавині бою, де поруч із тобою мають перебувати розумні свідомі чутливі створіння. Він пишався бойовим шляхом Окто-Бара, але подумав, що генерал надто давно вже не був у реальному бою і не розуміє, що надання в розпорядження Першого сектора підрозділу К-Тронів то образа для цієї елітної команди.

— Цього не потрібно, пане генерале. Мої люди впораються самі.

— То наказ, капітане.

— Зрозуміло.

Він ще говорив, а обіцяний підрозділ роботів уже підвівся й загримів. Вони устали як один, тримаючи зброю в руках, не ворушачись і чекаючи наказів. Крис проковтнув досаду.

— Елітний підрозділе, за мною.

Вони слухняно послідкували за командиром, і він повів їх прямісінько до серця станції.

А Валеріана в буквальному сенсі вела таємнича «дівчина зі сну». Усередині себе він відчував легкі поштовхи, які ніби говорили йому «сюди» або «он туди», і так він вів Лорелін усе глибше до центру станції «Альфа». Сумовитий пейзаж, немов у цій місцевості ніхто не жив багато років, не додавав йому бадьорості.

Він спитав сам себе, чи варто йому тримати власні висновки при собі, і вирішив зробити навпаки. Бо ж Лорелін була його партнерка й мала право знати.

— Нами із самого початку маніпулювали, — почав Валеріан з похмурим виразом обличчя.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми зараз у центрі так званої «мертвої зони». Але дихаємо як звичайно.

Маленькі гризуни пронеслися повз них, зупинилися, з цікавістю зиркнули на них і побігли далі у своїх щурячих справах.

— Ми вже так далеко зайшли?

Він понуро кивнув.

— Твоя правда… тут немає жодних слідів забруднення, — відповіла, оглядаючись, Лорелін.

— Уся ця місія — пастка, — сердито провадив Валеріан. — Лорелін, нас обдурили. Нам затято брехали. Брехали всі, і генерал Окто-Бар також. Командувач усе цілковито знав про те, що ховається за так званим «абсолютним злом».

— Що? — вражена, Лорелін вирячилась на нього. А Валеріан квапливо рухався згідно з підказками з глибини підсвідомості, і вона докладала зусиль, аби не відстати.

«Поверни сюди», — сказав йому внутрішній компас.

Валеріан підкорився, і обидва агенти опинилися біля підніжжя величезної стіни. Контрастуючи з покинутим пейзажем, цей бар’єр мав солідний новітній вигляд і складався з широких плит із якоїсь речовини, геть невідомої Валеріанові. Він і Лорелін удивлялися в стіну, спостерігаючи за тим, як плити рухаються, соваються й наїжджають одна на одну.

Картина стала ще дивнішою, коли висока гнучка бліда й доволі красива постать без попередження вийшла прямо зі стіни та елегантно стала перед ними. А за кілька секунд до неї приєдналися інші, і всі вони були красиві, усі світились і явно були доброзичливо настроєні.

— Перлини, — видихнув Валеріан.

— Овва! — присвиснула в захваті Лорелін. — Геть не таким уявляла я собі абсолютне зло.

— Мене звати Цюурі, — сказав той, хто першим пройшов крізь стіну. Він дивився на Валеріана з дивним виразом на обличчі, наполовину пристрасним, наполовину нетерплячим. — Я — син імператора.

— Чудово, — відповів Валеріан. «Два імператори за день». Його колотили емоції, і він знав, що деякі з них йому не належали. Він докладав зусиль, аби загнуздати їхню хвилю.

— То ви представите нас таткові?

— Він чекає на вас, — відповів Цюурі, — ідіть за мною.

Він повернувся й щез у стіні. Валеріан вагався, а потім підійшов ближче і простягнув руку.

Його рука простромила стіну.

Він випростав плечі.

— Спробуй вийти на зв’язок із генералом, щоб усі прибули сюди, — сказав він Лорелін. — А я поки що намагатимусь виграти трохи часу.

— Дзуськи! — відповіла Лорелін, задерши голову. — Чому б тобі вряди-годи не попрацювати дублером?

І не промовляючи більш ані слова, вона рішуче пройшла крізь стіну.

Валеріан зітхнув.

— Неймовірно, — пробурмотів він і подався за партнеркою.

Коли він вийшов зі стіни, то побачив, що Лорелін і Цюурі вже чекають на нього. Усе всередині цілковито відрізнялося від суворого пейзажу зовні та рухомої стіни. Він намагався осмислити те, що бачить, але не був певний у тому, що міг бодай підібрати для цього слова. За найближчою аналогією, яку міг уявити собі Валеріан, він стояв усередині величезного дирижабля, з тією різницею, що його вигнуті, скріплені ребрами стіни були зроблені не з холодного металу, а з органічної речовини. Стіни прикрашали великі плетені кошики, виготовлені ніби з прутів чи з трави. Він подумав про те, чи не правлять вони Перлинам за спальні місця, і згадав про чарівні будиночки з мушель із його сну.

Усередині перебувало кілька Перлин. Було видно, що корабель змодельовано за рисами цього народу. Він був простий і водночас високотехнологічний, гармоніював з природними стихіями. Цюурі провів їх по кораблю, що перетворився на село. Усі повертали до Валеріана та Лорелін свої бліді доброзичливі обличчя й нахиляли голови на знак вітання. У декого була зброя, оманливо проста за дизайном, що ховала в собі набагато більше, ніж здавалося, але ніхто не робив загрозливих рухів у бік двох людей.

А інші, дужі й гнучкі, сиділи вздовж стін, щось перевивали й штопали, доглядали якісь речі, спокійно та невідривно зосереджені на роботі. Цюурі вів їх до місця, що скидалося на осереддя «села». Валеріан побачив кілька малих кораблів, схожих на ті, які він переслідував. А поруч якісь зчеплені між собою, надзвичайно складні механізми утворювали інший корабель, більший розмірами.

А в центрі села стояв предмет, про який вони обоє пам’ятали з уроків історії.

То був модуль «Дестині», колишня лабораторія первинних досліджень, яка земного 2001 року стала частиною Міжнародної космічної станції. З багатьох поглядів він був справжній ідеальний центр і початок космічної станції «Альфа».

Імператор Перлин сидів у хвостовій частині станції, ніби то був його трон. Проте він був найбільш, мовляв, неофіційний і найбільш доступний монарх, якого тільки міг собі уявити Валеріан. Він був навіть красивіший за свого сяючого сина. Вітаючи гостей, він лагідно всміхнувся. Поруч з ним сиділа навдивовижу красива Перлина жіночої статі. Вони ніжно, по-сімейному сплели руки, і Валеріан миттєво зрозумів, що, хоч би який був вік цих істот, вони любили одне одного дуже-дуже довго.

Потому його погляд впав на солом’яний матрац на підлозі корабля.

Командувач Арун Філітт лежав, нерухомо простягнувшись, біля імператорових ніг. Зі свого місця Валеріан не міг розгледіти, був він мертвий, чи живий.

— Представляю вам імператора, мого батька, — урочисто сказав Цюурі.

— Мене звуть Хабан-Лімаї, а це — моя дружина Алой, — промовив імператор. Його голос був чарівний, як і він сам, і як усе довкола, і Валеріан аж затремтів від звуків того голосу.

Обличчя імператриці засвітилося від радості.

— Мело хіне! Нам дуже приємно вітати вас.

Валеріан знову метнув оком на Цюурі, і той погляд не лишився позаувагою імператора.

— Я так розумію, ви зіштовхнулися з моїм сином цього ранку, — зауважив Хабан-Лімаї.

— На короткий час і поміж кулями, — відповів Валеріан.

Хабан-Лімаї перевів на сина погляд, сповнений великої любові. А потім сказав:

— Мій син відчув присутність його сестри, принцеси Лііхо-Мінаа.

Він знову глянув на Валеріана гіпнотичними очима глибокого небесного кольору. На його щоках заграв лагідний променистий рожевий рум’янець.

— Здається, вона обрала вас.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Валеріан.

На витонченому обличчі імператора промайнула скорбота.

— Наш народ живе довго, а проте й самі зірки не в змозі світити вічно. Тим більше ми, Перлини. Коли ми відходимо з цього життя, ми випускаємо всю енергію нашого тіла у вигляді хвилі, що мандрує крізь простір і час. Ми скидаємо у Всесвіт наші спогади, наш дух, усе, що лишається, коли вже немає тіла. Іноді така хвиля здіймається, лише щоб розсіятися в холодній темряві. Але так буває не завжди. Інколи вона знаходить собі доброзичливого господаря.

Він помовчав і казав далі:

— Моя Лііхо-Мінаа обрала вас як вартівника її душі.

— Он воно що! — стиха здивовано вигукнув Валеріан. А потім ледве чутно промовив до Лорелін:

— Чи ж не я тобі казав.

Імператриця підвелася. Сльози блищали в неземній блакиті її очей. На її щоках також з’явився легкий теплий рум’янець. Вона ступила крок назустріч йому, і від цього граційного руху затріпотіли її рудувато-помаранчеві шати.

— Доню моя…

Імператриця простягла тонкі руки з довгими пальцями й огорнула ними руки Валеріана. Спочатку — лише на мить — він відчув паніку, але раптово все, що було в ньому дрібного й незначного, непевного та егоїстичного, боязкого й злостивого — просто розчинилося й зникло. Його наповнив спокій. Він удихав і видихав повітря, і в подиху цьому були і стародавній ритм кожного моря, чиї хвилі тягнуться до берега силою чарівних пісень супутників-місяців, і ніжність, із якою кожна матір цілує в лобик улюблену дитину, і кожен сердечний сміх, і кожне лагідне зітхання, і незміренний блиск кожної з зірок.

Уперше у своєму буйному, сповненому активності житті Валеріан відчув спокій.

Відчув він і її ворушіння усередині себе, викликане журливими словами її матері. Імператриця Алой швидко зітхнула. А Лорелін утопила в ньому очі. Ні, не в ньому.

У принцесі Лііхо-Мінаа.

— Моя ріднесенька… я так рада побачитися з тобою, — прошепотіла імператриця… ні, мати — і її голос дрижав від емоцій.

«І я також», — виринули… що то було… Слова? Думки?

— Так само і я, — затинаючись, вимовив Валеріан. — Я хотів сказати, так само й вона.

Імператрицина усмішка, сповнена щирої сердечності, стала трохи грайливою після цих слів Валеріана, і вона відпустила його руки. Він не насмілювався дивитися на Лорелін. Поки що. Хтось із Перлин приніс їм напої. Лорелін і Валеріан взяли їх, але пити не стали.

Імператор підняв келих:

— Пом’янімо мою доньку!

Двоє представників людської раси застигли з келихами біля губів. Валеріан вказав на командувача.

— Якщо ми вип’ємо з вами, чи чекатиме на нас така сама доля?

Він мусив запитати це, хоча й знав відповідь. Насправді він знав її ввесь час, від тієї миті, як прокинувся від «сну» про зруйнований світ.

Схоже, імператор помітив це на його обличчі. Він усміхнувся, і в його очах замиготіла веселість.

— Ваш друг лише спить. Чи ви хочете, щоб ми його розбудили?

Валеріан знову поглянув на командувача й усміхнувся, почувши, як Філітт злегка хропів.

— То зачекає. А ще я б не назвав його своїм другом.

Валеріан зосереджено подивився на імператора, і його емоції дещо охололи.

— Звідки ви прибули?

— О, я був певен, що ви це вже з’ясували.

Так воно й було. Але ж одна річ — гадати, інша — вимовити це вголос.

— З планети М’юль, — стиха вимовив Валеріан.

Лорелін широко розкрила очі. Імператор провадив далі розповідь, і все, про що він говорив, Валеріан бачив усередині себе так яскраво, ніби все те перед ним розгорталося в реальності.

— Наша планета була справді райським місцем. Ми жили там у гармонії зі стихіями.

Валеріан побачив Дванадцять Мудрих Сестер — так народ Перлин називав дванадцять супутників, що оберталися довкола їхньої планети. Вони зависали над морем, охороняючи його як власну дитину. Рибалки витягали сіті, повні перлин, розкладали їх на піску і, сміючись, починали сортувати.

— Переважно ми брались до вилову перлин, що мали феноменальну енергію. Вони удобрювали наші землі, тамували вітри й морські припливи…

Несучи плетені кошики з дорогоцінним виловом, Перлини прямували вглиб суходолу, до невеличкого кратера. Вони перевертали кошики, і отвір кратера наповнювався тисячами виловлених перлів.

— Тричі на рік ми віддавали землі те, що давало нам море. І так ми жили в гармонії нескінченні століття. — Його голос став жорстким. — До того дня, коли все це закінчилося.

Валеріан напружився. Він не бажав дивитися на це знову. Він не бажав дивитися на те, як діти, що сміялися й ганялися одне за одним по білому піщаному берегу, зупинилися, вдивляючись у метеорит, який прорізав небеса і за яким неслися тисячі інших.

— У небі над М’юлем, — провадив імператор, — інші народи вели божевільну, жорстоку війну. То була не наша війна.

— І ваша донька загинула в бою, — сказав Валеріан. Він не запитував. Він стверджував це.

— Так, — відповів імператор, і в його голосі чувся тягар скорботи. — Так, вона загинула… разом із шістьма мільйонами інших жертв.

Усі замовкли. Лорелін дивилась очима, сповненими жаху, а потім — сьорбнула свій коктейль. Валеріан витріщився на неї.

— Що ти робиш?

— Я не знаю, — відповіла Лорелін, ніби захищаючись. — Я… Мені захотілося пити! Чи не могли б ви принести мені ще один ваш чудовий домашній коктейль?

Але її вигляд свідчив не про те, що їй сподобався коктейль. Вона здавалася змученою і приголомшеною усвідомленням нових речей, від яких голова в неї йшла обертом.

А Валеріан зрозумів, що він теж може безпечно випити свій коктейль.

Pозділ двадцять четвертий

Ноїнтан Окто-Бар пишався тим, що він завжди діяв за статутом і тримав усе під контролем. Жодних блискавичних, драматичних жестів, тільки важка праця, увага до кар’єрного просування талановитих підлеглих, а також твереза голова, коли навколо стає спекотно.

А втім, зараз він спіймав себе на тому, що тримає в руці порожню чарку, яка щойно містила порцію віскі для заспокоєння нервів, попсованих, як ніколи доти. Він скорботно подивився на екран і вгамував спокусу налити собі ще порцію. «Одна порція заспокоює нерви, а друга — їх дратує», — сказав він самому собі.

Зненацька на екрані замиготів потік інформації.

— Пане генерале, маємо контакт, — поінформував його Неза. Вигляд підлеглого був саме таким задоволеним і розслабленим, яким і внутрішній стан Окто-Бара.

«Вчасно», — подумав генерал. Він із дзвоном поставив пусту чарку й випростався.

— Гаразд, капітане Крис, — сказав він спокійним і твердим, як завжди, голосом. — Ми прийняли ваш сигнал.

— Ми не бачимо жодного сліду радіації чи забруднення, — почувся Крисів голос. — Чи можете ви це підтвердити?

Окто-Бар кинув погляд на екран.

— Звучить божевільно, але… так, підтверджую. Жодного сліду — і того, й того.

— Зауважте, ми просуваємося без протигазів. Рухаємось уперед.

Погляд Окто-Бара ковзнув по порожній чарці й повернувся до екрана.

«Що за чортівня там коїться?»

Перлини принесли Валеріанові і Лорелін ще по порції напою. Він був холодний, солодкий, заспокійливий, і цим був схожий на самих Перлин. Валеріан і Лорелін випили його із вдячністю. Нарешті Валеріан запитав:

— А що сталося після вибуху? Як ви вижили?

— Ми багато років дрейфували в космосі кораблем, що нам не належав. Щоб вижити, ми мали вчитися. Ми вивчали вашу цивілізацію до найменших дрібниць, шукали усе, що могло нам знадобитися й допомогти вижити. На кораблі ми знайшли відсік із живими рослинами. Ми садили пагони й збирали з листя краплини води. Ми вивчили ваш комп’ютер і методом проб і помилок навчилися на ньому працювати. А потім одного дня ми натрапили на збирачів брухту, що мандрували галактиками. За кілька років вони набрали його собі повний трюм і вирушили продавати до великого будівельного майданчика.

— До «Альфи», — видихнув Валеріан. Імператор кивнув.

— Так, до міста тисячі планет, де протягом сотень років багато рас розумних істот обмінювалися одне з одним знаннями та інформацією. Розсудливо й терпляче ми вчилися в кожної з них, і, нарешті, зібрали власний корабель. Наша планета зникла назавжди, але тепер ми спроможні віртуально відтворити наш світ.

— Дивовижно, — вигукнув Валеріан.

— Нам бракує лише двох речей, — провадив імператор.

— Конвертера з планети М’юль, — відповіла Лорелін.

— Та перлини, — додав Валеріан.

— Єдиної, яку Цюурі вдалося зберегти, — сказав імператор.

Валеріан почав заповнювати прогалини в розповіді.

— Отже, рік тому ви подали сигнал про вашу присутність і зайшли в контакт із нами, — сказав він, підбираючи слова.

Лорелін так само намагалася скласти факти докупи.

— І єдиною річчю, яку ви попрохали як компенсацію за все втрачене, був останній живий конвертер — для масового виробництва вашої перлини, — сказала вона.

— Саме так, — відповів імператор, — більше ми нічого не прохали. Усе інше ми могли зробити самі. — На його чарівне обличчя лягла тінь. — Але під час передачі все пішло не так, як ми планували.

— А що сталося?

Якусь мить він мовчав, явно відчуваючи біль від того, що тоді сталося.

— На перемови прибув військовий підрозділ — до зовнішньої сторони стіни, туди, де ви тільки-но стояли. Цюурі вийшов крізь стіну, щоб поговорити з ними. Ми дуже тішилися з того, що нарешті можемо вшанувати пам’ять загиблих, відтворивши світ, що його так любили.

Нас там зустрів молодий капітан. У нього на боці була металева коробочка, ми вважаємо, що там містився конвертер. Він почувався ніяково й розмовляв із кимось відсутнім. Той чоловік, він командував операцією, спитав, скільки нас тут було. Коли капітан відповів, той віддав наказ.

Імператор помовчав і казав далі:

— Командувач операції сказав: «Мені не потрібно, щоби хтось вижив. Знищте їх усіх!»

Валеріан і Лорелін не зводили очей з нього. Валеріан не хотів вірити його словам. Представники його народу? І чому?

Імператор сумно всміхнувся.

— Той злощасний капітан мав збентежений вигляд, але наказ виконав. Багатьох з мого народу було поранено на смерть. Лише кілька, включно з Цюурі, змогли повернутися назад крізь стіну живими.

— Що?.. Чому?.. — затинаючись, вимовила Лорелін, до того ошелешена, що не здужала сформулювати зв’язного запитання.

Імператор провадив розповідь далі.

— Після… після нападу ми спостерігали за тим, що відбувалося по той бік стіни, сподіваючись, що зможемо якось врятувати поранених братів. Але нам це не вдалося. І ми були не єдині, кого зрадили того жахливого дня. Бідолаха-капітан дістав ще один сигнал. Говорив офіцер, який командував операцією: «Я ж сказав — жоден не має лишитися живим. Знищте їх усіх!». Отож, капітан і його люди загинули. Їх вбили приховані неподалік роботи. Вони мали чорну броню, були високі на зріст, лискучі на вигляд і безжалісні.

«К-Трони — подумав Валеріан, нараз відчувши себе зле. — К-Трони під орудою того, хто керував операцією».

Валеріан і Лорелін мовчали. Та й що вони могли сказати? Реальність була надто жахлива, щоб її можна було якось усвідомити.

— Ми вижили, але після цього стали свідками, — стиха проказав імператор. — Свідками минулого, яке люди бажають назавжди стерти й забути.

— Ми можемо простити, — додав імператор, — але як нам це забути?

Валеріан і Лорелін обмінялися змученими сумними поглядами. А потім почала говорити Лорелін. Її голос був хрипкий, ніби вона плакала.

— Отже, вони… ми… не залишили вам іншого вибору, ніж украсти в нас конвертера. Цюурі найняв для цієї роботи професіонала…

— Айгона Сайресса! — скрикнув Валеріан. Шматки пазла склалися докупи.

— Однак, — провадила Лорелін, — під час передачі втручається заповзятий майор Валеріан і забирає конвертера.

— І на той час ви вичерпали всі можливості, — додав Валеріан. — Єдине, що ви могли ще зробити, щоб дістати конвертера, — викрасти командувача й примусити його сказати правду.

Імператор кивнув.

— Тепер ви знаєте нашу історію. Наша доля у ваших руках.

Імператор зробив жест дружині. Імператриця Алой кивнула і стала на коліна поруч зі сплячим командувачем Філіттом. Вона провела рукою з довгими пальцями над його чолом, і навіть цей її рух був тендітним. Він прокинувся в паніці і в стрибку підвівся.

— Де я? Солдати! — Його погляд упав на Валеріана. — Майоре!

Він підбіг до двох агентів і став так, щоб ті закривали його від імператора.

— Майоре, негайно заарештуйте цих істот! Вони мене викрали! Вони винятково небезпечні!

— Це Перлини — з планети М’юль, — холодно відповів Валеріан.

Філітт пильно подивився на нього. Якесь почуття — негарне й лякливе — замерехтіло в глибині його очей, але потім змінилося звичною жорсткістю.

— Так, це вони. Вони розповідали мені свої кумедні байки. Але того не може бути. М’юль був незаселений.

Лорелін глузливо всміхнулася й показала на Перлин:

— Їхня присутність доводить протилежне, хіба ж ні?

Обличчя Філітта спалахнуло злобою, і його вираз став зловісним.

— Я кажу вам — на тій планеті не було життя. Датчики про це сповіщали категорично. Заарештуйте їх, це наказ!

Очі Валеріана звузилися.

— Чому ви так упевнені в цьому?

Філітт відвів погляд.

— Тому що я… я читав доповіді і…

— І ви були там на облавку… — закінчив за нього Валеріан.

Він бачив чимало загнаних у кут злочинців. Він знав, що буде далі. Гнів, виправдання, можливо, благання.

І Філітт його не розчарував.

— Так, — гарикнув він, — я був на облавку. І в нас, окрім цього, було багато інших турбот! Наші крейсери було винищено. Ми за день утратили п’ятсот тисяч солдатів. Півмільйона наших людей, агенте! То була справжня бійня!

Валеріан наблизив своє обличчя до обличчя командувача так, що їх розділяла кілька сантиметрів.

— А ви були тим так занепокоєні, що не помітили, що датчик показав ознаки життя на цій планеті.

Командувач мав збентежений вигляд.

— Або й ще гірше, — вставила слово Лорелін, — імовірно, ви знали, що планета населена, і свідомо принесли її в жертву.

Надто багато всього обрушилося на Аруна Філітта. Він дивився на молодих агентів і не розумів, як вони його знайшли, не розумів, де він був, не розумів, що сталось. І як сталося, що все пішло шкереберть? Хіба ж те, що він робив, було хибним? Ні, воно було потрібним. І як їм це втовкмачити? Їх не було там, їм не доводилося обирати рішень стосовно долі мільйонів живих істот.

І на тій планеті життя не було. Це не могло бути правдою.

І все-таки…

Спогади про ті події, до цієї миті перекручені, сфальшовані, запхані до найдальших кутів його розуму, вистрибнули, ніби жива істота, яку надто довго тримали на повідку й тепер звільнили — запалена гнівом, сповнена сили й нестримна.

— Задіяти термоядерні реактивні снаряди!

Командувач Філітт горлав, щоб його почули в гуркоті бою, крізь тріск і шипіння пошкодженого обладнання, крізь крики тих, що вмирали. В усій цій какофонії битви він якось розчув панічний голос майора Самка.

— Командувачу! — Майор стояв на посту й керував датчиком, що був здатний відшукати будь-яку форму життя.

— Що таке?

Корабель струснув черговий удар, і всі захиталися, похапавшись за крісла та панелі, аби залишитися на ногах.

— Планета населена! — прокричав Самк.

Філітт відвів погляд від пекла на оглядових екранах і поглянув на майора. Вирячивши очі, він здавався явно оторопілим. — Ми це знаємо. Примітивні форми життя! — огризнувся Філітт. Чому Самк гаяв його час?

Люди вмирали на цьому кораблі, на інших сотнях кораблів флоту…

— Ні, командувачу, — відповів Самк, поквапом вимовляючи слова, — там розумні істоти!

Філітт витріщився на нього. Такого не могло бути. Планета була ненаселена. Вона мусила бути ненаселеною.

«Мусиш помовчати, Самку», — несамовито понеслися його думки, — «я не в змозі це чути. Не зараз».

Але Самк наполягав:

— Я виявив складну мову й потужну мозкову енергію.

Ці слова збудили в Філіттові волю до дій. Широко ступаючи, він підійшов до майора і здер з нього бейдж. Датчик відразу припинив роботу.

— Майоре Самк, — прогарчав він крізь зімкнуті зуби, — історія йде вперед. Ані ви, ані купка дикунів не можете стати на її шляху!

Проте Самк явно саме це й намагався зробити.

— Командувачу, це — розвинута раса розумних істот. Вибачте, що наполягаю, але їхня ДНК довша за нашу.

— Отже, наша перемога буде вдвічі величніша.

Командувач повернувся на свою позицію. Він не вагався. Він дивився на екран і бачив, як кораблі приймають на себе вогонь і розлітаються на дрібні кавалки. Командувач натиснув кнопку, що вивільнила апокаліпсис.

З холодним задоволенням і почуттям справедливої помсти він спостерігав за тим, як велетенський флагман армії противника було підбито, він втратив контроль, закрутився спіраллю і врізався в М’юль. Лише легкий напад каяття відчув він, коли вибух огорнув планету і розколов на шматки її блакитно-зелену кулю.

Планета була красива, так… але ж на війні завжди бувають жертви.

Його виштовхнув зі спогадів холодний різкий чоловічий голос.

— Отож, коли ви дізналися, що мешканці М’юля, які вижили, тепер живуть у самому серці «Альфи», ви, замість того, щоб визнати наслідки власної помилки, вирішили знищити будь-які її сліди? Еге?

І знову, бачачи у спогадах, як Перлини виходять із-за своєї стіни, він почув власний голос: «Мені не потрібно, щоби хтось вижив. Знищте їх усіх!»

І молодий капітан так само загинув. Голосів, які могли б свідчити проти нього, не залишилося. Оці К-Трони були кращими за людей. Жодних прихильностей, жодної ідеології, жодних суджень. Лише програма та її виконання. Просто й чисто.

— А ще ви знищили всі докази, які мав проти вас майор Самк.

Ні, цього бачити він вже не хотів. Але ці слова пролунали, і ті непрохані образи з’явилися, і він не мав сил загнати їх назад, у ту безпечну темряву, де вони жили останній рік.

Він розблокував замок на дверях до кабінету майора Самка й тихо, дуже тихо увійшов. Перед тим, як це зробити, він кинув миттєвий погляд на екран і пересвідчився: Самк дійсно друкував доповідь про те, що сталося у просторі над планетою М’юль.

Це означало ганьбу.

Філітт підняв зброю, приставив ствол до Самкового карка й натиснув на спусковий гачок.

— То був єдиний вихід! — випалив Філітт. Слова зірвалися з його вуст, слова виправдання, які, він сподівався, йому не доведеться ніколи вимовляти. Він несамовито дивився на двох агентів, чиї обличчя були немовби витесані з каменя.

— Хіба ви не розумієте? — благав він. — Якби помилку такого масштабу було визнано, наслідком були б величезні збитки й вимоги до нашого уряду щодо компенсації. Наша економіка після такого взагалі б не одужала!

Але ті обличчя зробилися твердішими, немов обличчя невблаганних суддів. Вони навмисно не хотіли розуміти. У відчаї він підвищив голос.

— За мить ми б утратили наше панування, наше лідерство. На нас наклали б неминучі санкції, і можу цілком закластися, що нас вигнали б з «Альфи», уявіть собі, зі станції, яку ми самі створили, чорт його бери, і позбавили б доступу до найбільшого ринку знань та інформації у всій галактиці. Саме такої долі ви бажали б для ваших співгромадян?

Філітт перевів погляд з Валеріана на Лорелін, але й на її обличчі він не знайшов симпатії.

На Перлин він дивитися й не насмілювався. Він не міг дозволити собі вважати їх чимось іншим, ніж перешкодою на шляху людства.

— Хіба ні? — наполягав він. З його рота бризкала слина. — Довести їх до занепаду й деградації? Відкинути їх у розвитку на тисячу років? Рада визнала за доцільне захистити наших співгромадян — бо то є найважливіший пріоритет. Хіба це не є її обов’язок?

Він із силою гупнув себе кулаком у груди й казав далі:

— І хіба то не є мій обов’язок? Та й ваш? Чи не так, панове агенти? Чи ви хотіли б, щоб ми зруйнували власну економіку задля купки… — він обернувся до імператора, дивлячись на нього поглядом, в якому змішалися огида й образа, не в змозі підібрати слів.

— Дикунів, — підказала йому Лорелін.

Філітт різко обернувся до неї.

— Сержанте, ви перебуваєте цілковито підо впливом цієї істоти! Не вносьте плутанини! Він є загроза, наш ворог!

Навдивовижу спокійний імператор підійшов до командувача й поклав вказівного пальця тому на груди.

— Ваш найлютіший ворог — це ви самі, командувачу, — співчутливо сказав він, — допоки ви не примиритеся з вашим минулим, вам не бачити майбутнього.

Командувач відсахнувся, приголомшений словами імператора. Ні, він помиляється. Він має помилятись. Єдиний спосіб гарантувати безпеку для людства й безпеку для себе самого полягав у ліквідації проблеми саме зараз. Це ще було можливим. Він це майже зробив. Він майже стер їх із пам’яті Всесвіту.

І навіть зараз він ще міг це зробити.

— Майоре, — гарикнув Філітт, — я наказую вам заарештувати цього чоловіка. Ви мене чуєте?

— Ми можемо на хвильку поговорити як чоловік з чоловіком? — запитав Валеріан.

Філітт повернувся й вирячився на нього злегка навіженим поглядом.

— Що?

Удар кулаком був таким блискавичним, що командувач Арун Філітт не встиг навіть кліпнути очима.

Розділ двадцять п’ятий

Командувач скоцюрбився і впав додолу. Валеріан здригнувся й потрусив рукою, що нила від болю. Багацько почуттів він уклав у цей удар.

— Добре поговорили, — сказав він непритомній постаті та повернувся до імператора:

— Гаразд, то була гарна розвага, але ж нам треба доповісти про все нашим людям. Беріть, вона ваша.

Він витяг перлину й віддав імператорові. Той придивився до крихітної кульки ідеальної форми, що зручно вмістилася в його долоні, потім закрив її пальцями та підняв сяючий, вдячний погляд на Валеріана.

— Ми все це виправимо, — запевнив його Валеріан, — даю вам слово. — Він знову подивився на командувача й зігнув губи в усмішці:

— Дозвольте, я заберу його геть з-перед ваших очей.

Він повернувся й побачив, що Лорелін про щось говорила з імператрицею. Очі Алой були повні сліз, а Лорелін полізла до пояса. Її руки витягли звідти звірка-конвертера.

— Агов, — закричав Валеріан, — що ти робиш?

— Ти віддав їм перлину, їм також потрібен конвертер, — відповіла Лорелін, ніби то було й так зрозуміло.

— Я знаю, але… — він повернувся до імператора і всміхнувся до нього, але та усмішка виглядала радше гримасою.

— Будь-ласка, залиште нас удвох на хвилинку.

Валеріан сягнистою ходою підійшов до партнерки, вхопив її за руку та відвів убік.

— Слухай, — почав він стиха, — конвертер є власністю уряду. І, найпевніше, він є останнім у всьому Всесвіті.

— Авжеж, — сказала Лорелін, сердито звужуючи очі, — і ти спіймався на вудку філософії командувача «що моє, то моє, а що ваше — то теж моє»? Чи не це ти хочеш мені сказати?

— Ні! — Уражений її словами, він відступив назад. — Я «спійманий на вудку», як ти кажеш, моєї власної присяги! В нас немає повноважень віддавати його Перлинам.

— Валеріане, Федерація наробила помилок і повинна їх виправити, — Лорелін була невблаганна.

— Згоден, але вирішувати не нам. Ми маємо передати все це в суди.

Дуже добре знаючи Лорелін, він відчував, коли вона висить на волосині від роздратування. І от саме зараз та волосина порвалася.

— Валеріане, вони від нас на відстані вісімнадцяти світових років! Тільки ми можемо виправити це!

Він міцно стиснув губи.

— Лорелін, я — солдат. Я граю за правилами. Саме це робить мене тим, ким я є.

Настала довга тиша. З Лореліниного обличчя збіг праведний гнів. Вона стиха відповіла, і її слова були помережані сумом:

— Бачиш? Ось тому я й не бажаю виходити за тебе заміж. Бо ти насправді не знаєш, що таке любов.

— Справді? — вигукнув Валеріан, і від страху його слова прозвучали різко. — У цій ситуації немає нічого спільного з любов’ю або ж із нашими стосунками!

В очах Лорелін заблищали сльози.

— От саме тут ти й помиляєшся. Любов — справжня любов, Валеріане, — є сильніша за будь-що. Вона є сильніша за правила й закони. Набагато сильніша за армії та уряди.

Вона перевела погляд на імператрицю.

— Поглянь-но на неї, — проказала Лорелін голосом, сповненим захоплення. — В неї відняли увесь її народ і навіть власну дитину, а вона готова все пробачити. Оце і є любов. Коли ти комусь довіряєш. — Лорелін повернулася до нього. — І я сподівалася, що я зможу стати тим самим «кимось». Що… що я стану найважливішою в твоєму житті, Валеріане.

— А так і є, — відповів Валеріан хрипким від емоцій голосом, — я за тебе життя віддам.

Але то була хибна відповідь. Лорелін розчаровано хитнула білявою головою.

— Ти нічого не втямив. Я не прошу тебе віддати за мене життя. Я прошу тебе довіритися мені.

Вони не зводили очей одне від одного. Її обличчя світилося — напруженням, пристрасним бажанням, тугою за душевним зв’язком. Валеріанові аж край як хотілося бути саме тим, кого вона потребувала. І на ділі зрозуміти, чого ж вона потребує.

Нарешті Валеріан несміливо спитав:

— А ти впевнена в тому, що добре знаєш, що робиш?

— Ні, — відрізала вона, налякавши його, — але я знаю достеменно: якщо цілу расу буде знищено тільки тому, що ти мені не довіряєш, я ніколи більше не зможу подивитися тобі в обличчя.

І тоді Валеріан збагнув. Довіра. Звичайно, то була довіра, що ж іще? Мужність, відданість, та навіть любов — усе те було для нього неважким. Але він знав, що таке зрада, а отже, довіритися іншому, по-справжньому, цілковито довіритися, було для нього важчим за будь-що інше.

Однак Лорелін він довіряв.

Нерішуче він кивнув головою.

— Гаразд, — нарешті сказав він, — віддай його їм.

Лорелін усміхнулася. Ота усмішка не затрималась лише на її губах або навіть в очах, а наче сонце освітила все її обличчя, усю її саму. А Валеріан знав: хоч би що сталося далі, він зробив слушний вибір. Вона стерла сльозу з очей, а потім підійшла та поцілувала його.

Щось було таке солодке й міцне в тому поцілунку її теплих і лагідних губ. Валеріан відчув, як у нього голова йде обертом, а розум водночас стає ясним. Він довірився Лорелін, і вона винагородила його поцілунком — зворушливим, солодким, беззахисним і достеменно справжнім. Він розтанув, увесь віддався їй, як і вона йому, а коли вона відхилилася й прошепотіла «дякую», усе стало на свої місця. Вона знову була тією самою Лорелін, а він довіряв їй.

Тримаючи звірка-конвертера в долонях, вона пішла до імператриці й на прощання востаннє попестивши маленьке створіннячко, віддала його Алой. Звірятко просунуло голівку під підборіддя імператриці, засовалося й щасливо зацвірінькало.

— Він ваш. Ми винні в тому, що ви втратили свою планету, — промовила Лорелін. — Для нас є честю допомогти вам повернути її.

— Мелінама, — відповіла імператриця, обіймаючи звірка. В її очах стояли сльози.

— Це означає «дякую», — пояснив Валеріан.

— Ходімо з нами, — запросив їх імператор, — ви маєте побачити те, що станеться завдяки вашій співчутливості.

Двоє агентів пройшли за ним до невеликого кратера. Валеріан згадав про подібний кратер на М’юлі, куди рибалки висипали свій вилов. Імператор передав дружині перлину. Вона тримала її в одній руці, а звірка-конвертера — в другій. Тваринка обнюхала перлину, а потім відкрила вузеньке рильце й проковтнула її. Валеріан спостерігав за тим, як на верхній, рептильній частині тваринки один за одним змінювалися відтінки червоних кольорів, немов під час заходу сонця. Він не міг від неї відвести очей і майже не помітив, як до них підійшли інші Перлини й оточили їх колом, узявшись за руки.

Імператриця ласкаво попестила конвертера, а потім простягла руки, і звірок завис над кратером. Він затремтів, роздувся, а потім почав вивергати в кратер блискучі перли ідеальної форми.

Валеріан почув, як довкола нього здіймається дивний, чарівний, проникливий звук, і зрозумів, що то почали співати Перлини. Від подиву його серце шалено застугоніло, готове вискочити з грудей, а дихання пришвидшилося.

З кратера випромінювалось яскраве, чисте, біле світло. А потім сталося неначе виверження вулкана, тільки замість лави були блискавки. Білі стрілки затріскотіли в повітрі й побігли по вигнутих боках дирижабля. Порух вітру висмикнувся буквально з нізвідки, розкуйовдивши волосся Валеріанові та Лорелін. Над ними, уздовж них і навколо променисті кольори зазміїлися відтінками опалесцентних мушель, а потім зникли перехрещені лінії решітки дирижабля. Над їхніми головами вибухнуло й народилося небо — те саме небо, яке Валеріан вже бачив, з планетами-супутниками, вкрите зорями, немовби легкими веснянками на темно-блакитному тлі.

Угору повипиналися скелі, неначе їх накреслили пасма світла у своєму танку. Валеріан відчув, як трохи заворушилася, перетворюючись на пісок, тверда підлога під його ногами.

Разом із Лорелін він був свідком народження нового світу.

Урешті тріскіт, що супроводжував дію творчих сил, ущух. Вітер стих і перетворився на лагідний бриз. Валеріан закинув голову, і по його обличчю застукотіли легкі, пестливі краплини дощу. Він на мить замружив очі, а коли їх розплющив, то побачив, що від стін дирижабля нічого не лишилося.

Натомість Валеріан помітив незчисленні веселки, які після дощу спалахували повсюди. Зі скель донісся ледве чутний шерхіт — то виростали розкішні рослини, випускаючи звивисті коріння й розполонюючись листям та квітками. Уражені просторово-часові агенти бачили тепер лише нескінченну панораму й чисте блакитне небо, що сягало виднокраю.

Валеріан і Лорелін стояли, притиснувшись спиною до спини, й спостерігали за розгортанням дивного світу навколо них. У захопленні Валеріан простяг руку, шукаючи руки Лорелін.

Та й сама вона тяглась до нього. Їхні руки зустрілись і зчепилися, пальці сплелися, і цей простий доторк людської плоті був у своєму роді таким самим чарівним і дивовижним, як і те, що народжувалося довкола них.

Імператриця досі тримала в руках звірка-конвертера. Він повернувся до нормальних розмірів, а його вуха й хвіст обвисли наче від виснаження. Валеріан нічим не міг докорити малюкові, бо ж той виконав неймовірну роботу.

Ні, ще не виконав. Він востаннє кахикнув, і в кратер упало ще кілька перлин.

Спочатку вони нічого не побачили, тільки почули звук. Стрімкий глибокий первородний звук. А після того десь на обрії з’явилося ледве помітне срібне пасмо. То було улюблене море Перлин, воно стрімко насувалося вперед, високо здіймаючи хвилі. На мить Валеріан злякався того, що Перлини, самі того не бажаючи, створили цунамі, та щойно ця думка сяйнула йому, море вгамувалося і, досягти білої смуги піску біля їхніх ніг, лише лагідно плеснуло.

Він злегка всміхнувся. Перлини були творці цього дива. Уся їхня культура, весь їхній світ ґрунтувалися на гармонії та спокої. Усе, що будь-коли бувало жорстоким на М’юлі, приходило туди ззовні. Вони не могли породити світ, у якому існувало б зло.

Лорелін стиснула йому руку, а потім, усміхаючись, повернулася до нього:

— Здається, хтось казав, що хоче на пляж?

Імператриця підійшла до них і простягла до Валеріана довгі бліді пальці. Лорелін опустила руку, дозволивши Алой узяти обидві руки Валеріана у свої руки.

Алой спокійно всміхнулася йому.

— Наша донька зробила чудовий вибір. І тепер вона може впокоїтися з миром.

Валеріан усміхнувся теж, і та усмішка тремтіла від емоцій, і він відчув, як його щоки полум’яніють. Лорелін побачила, як він залився рум’янцем, і сама всміхнулася. Він глибоко вдихнув повітря і зрозумів, що імператриця мала слушність. Видихаючи, він відчув поколювання у всьому тілі, а також легке, але зворушливе тремтіння в животі. Страху не було, був лише спокій. А потому блакитна хвиля заструменіла крізь нього, навколо нього й геть від нього, у мить забарвивши його зір тим самим вишуканим відтінком, який виповнював небо нового світу.

Лііхо-Мінаа тихо щезла, неначе листок, що його відносить останній подув осіннього вітру. Вона зникла, і Валеріан знав, що вона дійсно знайшла спокій.

Але по ній зосталася пустка, про існування якої він не знав, поки не став умістилищем Перлининої душі, і Валеріан відчув себе навдивовижу знедоленим.

— Нам час вирушати, — сказав імператор. Валеріан кивнув, і імператриця востаннє потисла йому руки, а потім відпустила їх, відійшла назад і стала поруч із чоловіком.

— Бажаю миру вам і вашому народові, хоч би куди ви подорожували в часі й просторі.

Атмосферу спокою зруйнував квапливий та різкий голос Цюурі.

— Батьку, корабель оточують сотні військових. Вони розмістили на наших стінах вибухівку!

— За хвилину нас тут вже не буде, — заспокоїв його батько.

Але Валеріан з Лорелін ніяк не були тим заспокоєні. Вони напевно знали, що означали слова Цюурі.

— Якщо війська на позиціях, — хутко промовив Валеріан, — у вас немає хвилини. Ви маєте якісь засоби комунікації з навколишнім світом?

— Маємо, але ми весь час глушимо сигнали, — відповів Цюурі. — Якщо цього не робитимемо, ураз станемо беззахисними.

— Якщо ви не дозволите мені поговорити з ними, ви станете беззахисними назавжди! — сказав Валеріан. Він у відчаї озирнувся довкола, і його погляд упав на капсулу «Дестині», що лежала на м’якому піску. Вона була стара, але годилася.

— Лише один дзвінок, — сказав він.

Імператор подивився Валеріанові в очі, а потім кивнув і сказав синові:

— Вони довели, що гідні нашої довіри. Нейтралізуй сигнал.

Зненацька стіна припинила рух.

Капітан Крис кинув погляд на десятки мін, що вони їх приєднали до стіни за кілька хвилин до того. Він зв’язався з генералом Окто-Баром і поінформував його, що вибухівка здетонує на команду останнього.

Спочатку він удивлявся в стіну, яка раптом завмерла, а потім перевів погляд на сотні військових, що лежали на позиціях позаду нього.

— Підрозділ на позиції, — відрапортував він Окто-Барові. — Одначе стіна припинила рух. Там щось відбувається.

По радіо було чути, як Окто-Бар зітхнув.

— Зворотний відлік почався й закінчиться за шість хвилин. Залишайтеся на позиції. Ми намагаємось проаналізувати, що сталося.

Раптом К-Трони схопилися, стали наввипинки, брязнувши рушницями, які тримали в металевих руках, та націлили їх на жменьку загадкових чужинців, що несподівано матеріалізувалися перед ними й спокійно спостерігали за роботами, солдатами та Крисом.

— К-Трони стали в позицію «струнко». Маємо контакт із противником. То ті самі істоти, що викрали командувача.

— Чи подають вони ознаки ворожості? — вимогливо запитав Окто-Бар.

— Насправді, ні, — мав визнати Крис і додав:

— Поки що ні.

«Допоможіть нам. У вас є те, що нам потрібно».

Ці слова чужинця, який помирав, переслідували Окто-Бара з тієї миті, як він уперше їх почув. Він був не в змозі позбутися їх, і ось ці істоти з’явилися знову.

— Пане генерале, — голос Нези втрутився в біг думок Окто-Бара, — я не можу в це повірити, але… ми приймаємо радіосигнал. — Він оглянувся на генерала, його очі розширилися. — 3 модуля «Дестині-2005».

— Що? — Окто-Бар не йняв віри власним вухам.

— То… пане генерале, то наче голос майора Валеріана! — промовив сержант.

Окто-Бар у те повірити не здужав.

— З’єднай мене з ним.

Здавалося, секунди бігтимуть вічно, але врешті-решт пролунало:

— Алло!

То справді був Валеріанів голос. Від здивування Окто-Бар видав звук, що був схожий на короткий гавкіт.

— Майоре!

— Так, пане генерал! — голос був сповнений полегшення. — На зв’язку майор Валеріан і сержант Лорелін! Ми живі, перебуваємо всередині, по той бік стіни. Негайно скасуйте атаку!

— Майоре, — відповів Окто-Бар, ненавидячи кожне своє слово, — я був би радий повірити, що то ви, але я не в змозі прочитати ваш код ДНК, а ви знаєте порядок. Маю одержати підтвердження, що це не введення нас в оману, і що…

— Нема часу на дебільні процедури!

Неза й Окто-Бар перезирнулися. Оцей голос справді звучав так, ніби то була сержант Лорелін.

— Ми тут усередині, біс його бери! І з нами ціла раса істот, яких ви одного разу вже винищили! То Перлини з планети М’юль. Отож скажіть своїм людям, щоб вони відійшли звідси, поки ви вдруге не вчинили геноцид!

Окто-Бар вагався. Він був спокійний розсудливий чоловік, і військовий порядок чудово слугував йому протягом усієї його кар’єри. Але зараз він не знав, що йому робити.

— Так, це справді її темперамент, — поділився Неза спостереженням.

Окто-Бар був змушений погодитися.

— Але… — він почав повільно говорити, дещо приголомшений тим, як починає ставати догори дриґом стільки речей, у правдивість яких він вірив, — планета М’юль була незаселена!

— Ви знаєте, що це неправда! — прокричав Валеріан. — Командувач Філітт був там. Він дав наказ. І то він організував усю цю операцію, щоб знищити тих, що лишилися живими, свідків його помилки. Припиніть операцію!

Неза підійшов упритул до свого командира. Стиха, щоб його не почули на тім кінці, він промурмотів:

— Можливо, це й пояснює те, чому командувач допитував ту істоту.

Усе зійшлося докупи й набуло жахливої, розпачливої ясності, яку навіть зараз Окто-Бар був би радий заперечити.

Але він зупинив зворотний відлік за три хвилини й чотирнадцять секунд до вибуху.

— Відлік зупинено.

Обоє Лорелін і Валеріан зітхнули від полегшення, почувши генералові слова.

— А командувач з вами? — провадив він.

Лорелін і Валеріан ззирнулись, а потім разом підвелися, підняли кволого генерала з підлоги й кинули на сидіння в капсулі. Його голова звисла, і він знову став хропіти.

Валеріан ляснув Філітта по обвислому обличчю, відчуваючи від того, мабуть, більше задоволення, ніж належало.

— Агов! — промовив Валеріан голосно й весело. — Підйом! Тут вам дзвонять.

— Командувачу, — донісся Окто-Барів голос, — ви мене чуєте?

Відповіді не було.

Лорелін ляснула командувача міцніше за Валеріана. Цього разу він похитнувся й прокинувся.

— Уй! — пробуркотів він.

— Давай-но, друже, — сказав Валеріан, — прийшов час посповідатися.

Філітт приголомшено кліпав. Він озирнувся й насупивсь, явно здивований тим, що не бачить генерала. Нерішуче, невиразним голосом, він вимовив:

— Віт… таю!

— Командувачу Філітт, на лінії — генерал Окто-Бар. Ви мене чуєте? Ми не можемо відсканувати ваш код ДНК, але ми встановили, що голосові хвилі належать вам.

Командувач випроставсь і здригнувся. Він зосередив свій погляд і відповів твердим голосом:

— Я чую вас. Що відбувається?

— Ми готові активувати вибуховий пристрій відповідно до ваших наказів, — почувся голос Окто-Бара. — Ви підтверджуєте ці накази, чи маєте щось мені розповісти, щоб я зміг скасувати атаку?

Командувач відповів не відразу. Валеріан і Лорелін напружилися. Він по черзі подивився на них, а потім виструнчивсь у кріслі. Снодійне, яке дали йому Перлини, повністю вивітрилося з його організму.

— Я — солдат, — сказав він тихим, спокійним і сильним голосом. — Солдат між смертю та приниженням завжди обирає смерть. Знищте їх усіх!

Розділ двадцять шостий

Ці слова, ясні й жорстокі, пролунали по радіозв’язку. Крис і його люди були ошелешені, але К-Трони, діставши наказ, негайно відкрили вогонь. Кулі розривали повітря й косили не лише тендітних чарівних створінь, яких уважали ворогами, а й представників гуманного Крисового контингенту.

— В укриття! — заволав Крис до своїх військових і сам кинувсь виконувати власний наказ. Але не встиг він стрибнути до одного з шанців, як куля прошила йому плече, і він важко та незграбно звалився на землю.

— Якого дідька ви там робите? — пролунав голос майора Валеріана.

— Я жодних наказів не давав! — прокричав Окто-Бар. — Крисе, негайно припиніть вогонь!

Крис притиснув руку до пораненого плеча. Намагаючись перекрити гуркіт від стрілянини його людей у чорних металевих роботів, він прокричав:

— То не ми, то К-Трони! Вони напали на нас!

Окто-Бар був украй ошелешений. К-Тронам давав команди Філітт і ніхто інший, отже…

Кремезні чорні металеві постаті з червоними вогниками на головах уломилися до зали керування, палахкочучи пострілами в усіх напрямках.

— Назад! — заволав Окто-Бар. Дехто з його людей повалився на підлогу, шукаючи укриття. А дехто впав і більше не піднявся. Окто-Бар зайшов за одну з панелей керування й стріляв, як тільки міг, з-під її укриття по безжальних механізмах.

Один з К-Тронів підійшов під градом пострілів до панелі й натиснув кнопку.

Відлік часу до вибуху, що зупинився на позначці 3.14, почався знову.

Валеріан не вірив очам — невже вони підійшли так близько?

— Піду прикрию Цюурі, — сказав він Лорелін. Потому хитнув головою в бік Філітта, чиє самовдоволене обличчя сяяло тріумфом. — Паси його оком!

— О, він нікуди не дінеться, — запевнила його Лорелін. Валеріан ухопив зброю й на виході оглянувся назад, вчасно помітивши, як Лорелін міцно ляснула кулаком у пику командувача, що самозакохано посміхався.

Майор увірвався в хаос бою, що вже на повну силу точився між К-Тронами, Перлинами та людським військовим підрозділом. Там лежало кілька великих блакитних коконів — свідчення того, що Перлини теж хоробро билися.

— Алексо, — закричав Валеріан, заглушуючи звуки від куль, — якщо ти мене чуєш, заряди мені зброю всім, що тільки маєш!

На Валеріановій зброї замиготів зелений вогник.

— Вашу команду, майоре, одержала, — донісся такий пожаданий голос Алекси. — Що ж, починаймо… п’ятдесят інфрачервоних, двадцять металобійних, дванадцять з ультратеплолокаційними голівками.

— Дякую.

— У вас десять секунд.

Десять секунд. Кожен з набоїв піде в ціль. До останнього.

Валеріан вислизнув з укриття й відкрив вогонь. З його зброї виривалися снаряди різноманітних типів, і К-Трони почали падати долі. Потужна сила розривала їх на частини, а частини —перетворювала на попіл. Один з роботів спалахнув полум’ям і розсипався на невелику купку дрізок. Валеріан тримав зброю на одній лінії, стріляв щомиті, косячи армію роботів зі зловісною точністю.

Краєм ока Валеріан побачив, як стіна почала пульсувати. Перлини, які були всередині, почали її герметично цуркувати. У Валеріана закінчувалися снаряди: залишилися останні п’ять… потім два… і, нарешті, один — із тих вісімдесяти двох, якими Алекса зарядила його зброю.

Але К-Трони лежали на землі, перетворившись на безживні брили задимленого, розплавленого, прошитого кулями металу.

Усі, крім їхнього капітана.

«Кожен з набоїв піде в ціль».

Валеріан прицілився в наймасивнішу частину робота — його блискучі широкі груді — і вистрелив у них останнім осколковим снарядом. Без набоїв, майже вичерпавши час, Валеріан пробіг крізь стіну за якусь частку секунди до того, як її щільно зацуркували.

На годиннику в залі керування було 00.01.

Вкрита вибухівкою стіна в мертвій зоні спалахнула спочатку сріблястим, а потім фосфоруючим світлом.

Згодом вибухнула вся територія.

00.00

У залі керування станції «Альфа», усе ще відстрілюючись від двох останніх К-Тронів, Окто-Бар подивився на годинник. «Ні… о ні…» — подумав він, приголомшений болем, шоком і горем. — «Що я накоїв?»

Генерал спрямував увесь свій безсилий гнів та скорботу на останніх двох роботів — раптово й несамовито накинувся на них, стріляючи без упину.

Останній з них звалився на підлогу.

Неза дивився на Окто-Бара широкими очима. Підвелося ще кілька приголомшених мовчазних солдатів.

Невже то була правда?

Невже вони стали учасниками геноциду?

Невже ніхто не лишився живим, щоб розповісти їм про те, що сталося?

Тиша та спокій після всього цього шаленства були якісь нереальні. Капітан Крис майже нічого не чув, окрім власного дихання. Та ні… ще хтось поруч ворушився: інші солдати теж збагнули, що їм вдалося вижити.

Крис поволі виглянув з окопу. Від того, що він побачив, його очі розширилися. В його рації почулося тріскотіння.

— Чи вижив хтось? — то був голос Окто-Бара, хрипкий, емоційний. — Капітане, що там діється?

Секунди бігли, а Крис не відповідав. Він удивлявся в місце, де щойно була стіна. На тому місці тепер не було нічого. Жодних уламків стіни, жодних тіл тих, хто був за нею… тільки широка діра, неначе якийсь здоровезний кратер, у самому центрі космічної станції.

— Там нічого не лишилося, — нарешті він знайшов сили відповісти Окто-Барові. — Лише зяюче провалля! Щезло геть усе!

Інші так само висовували голови, роздивлялися роздертих на шматки роботів, приголомшені видовищем.

— А від наших агентів щось лишилося? Чи від командувача?

Крис видобув інфрачервоний бінокль і подивився крізь нього, повільно обводячи поглядом усю територію.

— Ні, нічого нема… але постривайте, я щось бачу! Там є тіло!

Справді, у кратері повільно гойдалося вперед і назад якесь тіло. У згустілій пітьмі не було видно місця, з якого воно звисало. Тіло огортала якась липка волокниста субстанція. Крис переналаштував фокус бінокля, вдививсь у тіло, що ледве хиталося, і розгледів набрякле, потовчене обличчя.

— То командувач!

— Він живий? — спитав Окто-Бар.

Очі, набряклі аж до щілин, розплющились, розтулився рот.

— Витягніть мене звідси, дристуни нетямущі!

Крис посміхнувся:

— Так. Він живий і брикається!

— Чудово, — відповів Окто-Бар, — заарештуйте його!

Лорелін, злегка всміхаючись, удивлялась крізь широке вікно модуля «Дестині» в космічну широчінь і мерехтливі зірки. Поблизу не було жодної планети, космічної станції чи навіть корабля.

— Ти маєш хоч якесь уявлення про те, де ми зараз?

Валеріан кинув погляд на екран.

— Ми… на відстані двох годин від відпустки! — Він обернувся до неї й усміхнувся:

— Я щойно запустив аварійний радіобуй.

— Дві години! Трясця! — вигукнула вона.

— Здогадуюсь, — відповів він. — Дві години разом зі мною. Ото вже нудота!

— Без жартів, — сказала Лорелін, театрально зітхнула й стала розглядати далі зірки. — Ціла вічність!

— Отже, — звернувся він до неї, — операцію завершено, може, завершимо й нашу розмову?

Лорелін обернулася. Він стояв, заклавши руки за спину.

— Яку ще розмову?

— Ми говорили про майбутнє, — відповів Валеріан.

— Невже? — грайливо запитала Лорелін. — І що ж це майбутнє таїть у собі?

Вона чекала якоїсь небилиці про дивовижні пригоди чи то кокетливої та не дуже витонченої згадки про речі, про які краще говорити наодинці. Натомість Валеріан мав цілком серйозний вигляд, такий серйозний, яким вона його бачила лише кілька разів за весь час.

— Тебе… мене… нас, — тихо проказав Валеріан.

І показав їй обручку.

Саме по собі те кільце було найбанальнішою, найбуденнішою річчю, яку лише можна було собі уявити. То була дротяна петля, яку він, імовірно, тільки-но склепав з однієї з її шпильок, зігнув та обгорнув навколо коштовного каменя…

Але ж той камінь…

За камінь правила одненька дрібненька досконала перлина з М’юля.

Коли Лорелін подивилась на неї, очі їй обпекли сльози. Перлина втілювала все — кров і смерть, красу та життя. І коли вона обдарувала його трепетною усмішкою, він побачив у її очах, що вона все це зрозуміла.

А далі ці очі розширилися, коли побачили, що Валеріан стає на одне коліно.

— З днем народження, — сказав він їй, тримаючи обручку, що була водночас найбанальнішою і найчарівнішою річчю в усьому Всесвіті.

— Дякую, — сказала вона. — Це дуже романтично. То твоя ідея?

— Так, Лорелін, — він різко ковтнув слину, і вона завважила, що та рука, яка простягнула їй обручку, тремтіла. — Ти зробиш мені честь стати моєю дружиною?

— У радощах і в скруті? — запитала вона.

— А це предмет перемовин? — стривожено запитав Валеріан.

Лорелін усміхнулась. Їй захотілось засміятися, заплакати… а також зробити дещо інше.

— Ні, — відповіла вона.

Він розслабив плечі.

— Тоді все гаразд.

Якусь мить Лорелін ще дивилася згори на нього, а потім нахилилась і взяла обручку. Одначе щастя, яке він відчув, спостерігаючи за цим жестом, змінилося замішанням, коли вона, замість того, щоб надіти на палець, обережно поклала її на панель керування. Він підвівся, запитально дивлячись на неї.

Лорелін пірнула в його обійми, поцілувала його, а потім почала розстібувати його однострій.

Спантеличений вираз його обличчя перетворився на лукаву посмішку.

— То означає «так»? — запитав Валеріан.

— То означає «можливо», — відповіла Лорелін. Одну його рукавичку вона вже зняла й клопоталась над другою.

Геть зніяковілий, він уважно видивлявся на неї.

— Нічого не збагну. Хіба це так діє кохання?

— Ні, — Лорелінин погляд був дражливим і в ньому тліли іскорки. Він квапливо вдихнув повітря. Вона нахилилася, чекаючи на поцілунок. І коли Валеріан став у захваті цілувати її, вона відхилилася й почала стягувати з нього куртку. Поклавши на мить руку йому на груди, вона відчула, як його серце б’ється між її пальцями.

— Так діють жінки. Ти ж якийсь час жив у жіночому тілі. І нічого не навчився?

Лорелін відкинула куртку вбік і почала просовувати руки йому під сорочку. Вона здивувалася, коли він її зупинив, і запитально подивилася на нього.

— Я чогось таки навчився, — усміхаючись, відповів він.

— І що б то таке могло бути?

— Ніколи не починай того, чого не зможеш закінчити.

Вона злегка засміялася.

— У нас є цілі дві години!

Валеріан повільно обдарував її лукавою усмішкою.

— Саме так, — відповів він, пригорнув її до себе й заходився жадібно цілувати. Вона обхопила руками його шию та щільно притислась до нього.

Зірки хоч і не були вічні, але жодне літочислення не могло підрахувати їхній вік. Багато чого вони попобачили й побачать іще більше. Але рідко коли їм випадало спостерігати такі важливі події, як ті, що сталися того дня. Народилися два світи. Перший став великою предивною планетою, де були море та небо, пісок і спокій.

Другий був набагато менший, та від того не менш важливий. І складався він лише з двох людей.

Примечания

1

Сюди, любчику!

(обратно)

Оглавление

Передмова

Розділ перший

Розділ другий

Розділ третій

Розділ четвертий

Розділ п’ятий

Розділ шостий

Розділ сьомий

Розділ восьмий

Розділ дев’ятий

Pозділ десятий

Розділ одинадцятий

Розділ дванадцятий

Розділ тринадцятий

Розділ чотирнадцятий

Розділ п’ятнадцятий

Розділ шістнадцятий

Розділ сімнадцятий

Розділ вісімнадцятий

Розділ дев’ятнадцятий

Розділ двадцятий

Розділ двадцять перший

Розділ двадцять другий

Розділ двадцять третій

Pозділ двадцять четвертий

Розділ двадцять п’ятий

Розділ двадцять шостий

*** Примечания ***