Повітряний замок [Діана Вінн Джонс] (fb2) читать постранично, страница - 2

разом похитали головами, поцокали язиками і вийшли з намету. Зазвичай це означало, що вони дали йому спокій на найближчий місяць. Абдулла полегшено зітхнув і знову поринув у свої фантазії. 

До певного часу його мрії були продумані до найменших подробиць. У мріях Абдулла був сином могутнього князя, що жив у далекій східній країні, такій далекій, що в Занзібі навіть і не здогадувались про її існування. Але у два роки Абдуллу викрав лютий розбійник на ім’я Кабул Акба. У Кабула Акби був гачкуватий ніс, схожий на дзьоб хижого птаха, а в ніздрі він носив золоте кільце. Крім того, у нього був інкрустований сріблом пістоль, яким він погрожував Абдуллі, а в тюрбані полум’янів криваво-червоний самоцвіт, який давав його власникові понадлюдські властивості. Малий Абдулла так боявся Кабула Акби, що втік від нього в пустелю, де його і знайшов чоловік, якого він став називати своїм батьком. Щоправда, фантазії Абдулли не враховували того незаперечного факту, що батько Абдулли ніколи в житті не бував у пустелі: навпаки, він постійно повторював, що кожен, хто наважується вийти за межі Занзіба, безумовно, несповна розуму. Проте Абдулла чітко уявляв собі кожний страхітливий дюйм цього проходу пустелею: і як йому несамовито пекло у підошви, і як пересохло в роті, і як розболілися ноги, поки він не набрів на доброго торговця килимами. Між іншим, палац, звідки його викрали, він також бачив надзвичайно докладно: і тронний зал із колонами, вимощений зеленим порфіром, і жіночу половину, і кухні; і все це вражало несказанною розкішшю. На даху палацу було сім куполів, критих кованим золотом. 

Однак із часом мрії зосередилися в основному на принцесі, з якою Абдуллу заручили відразу після народження. Вона була не менш знатного роду, ніж сам Абдулла, і за роки його відсутності виросла у казкову красуню з правильними рисами лиця і з величезними темними очима, вкритими паволокою. Жила вона в палаці, такому ж розкішному, як і палац Абдулли. До палацу вела алея, уздовж якої височіли ангельської краси статуї, а вхід знаходився за анфіладою із семи мармурових двориків, у кожному з яких струменів фонтан — що далі, то коштовніший і пишніший, починаючи від хризолітового й закінчуючи платиновим, інкрустованим смарагдами. 

Але саме того дня Абдулла зненацька зрозумів, що все це не надто його влаштовує. Це почуття часто виникало в нього після візитів родичів першої батькової дружини. Йому раптом спало на думку, що пристойний палац повинні оточувати прекрасні сади. Сади Абдулла любив, хоча майже нічого про них не знав. В основному його знання про сади ґрунтувалися на парках Занзіба — з їхніми повитоптуваними газонами і нечисленними квітами. У цих парках Абдулла, шукаючи прохолоди, не раз проводив обідню пору, якщо міг собі дозволити заплатити сусідові, одноокому Джамалові, аби той доглянув за наметом. У Джамала був лоток із печеним м’ясом — і за мідяк чи два він прив’язував перед входом до намету Абдулли свого пса. Абдулла розумів, що вифантазувати належний сад він не в змозі, але, оскільки абсолютно все, без винятку, було краще, ніж думати про двох дружин, яких намагалася знайти йому Фатіма, він поринав у мрії — а значить, у тінисту зелень, в напоєні пахощами глухі закапелки садів своєї принцеси. 

Цього разу Абдулла також поринув у мрії — ну, майже поринув. Бо не встиг Абдулла добре замріятись, як його повернув до дійсності розкошланий високий і брудний чоловік із дуже потертим килимом. 

— Чи купуєш ти килими на продаж, о нащадку великого роду? — злегка поклонившись, запитав незнайомець. 

Як на того, хто хоче продати килим у Занзібі, де продавці й покупці спілкуються між собою якомога вишуканішою та квітчастою мовою, манери цього чоловіка були занадто сухі. Правда, Абдулла й без цього був надзвичайно сердитий, адже усі його мрії розсипалися на порох, не витримавши напору прикрої дійсності. Тому він стримано відповів: 

— Так, я справді купую килими, о падишаху пустелі. Чи ти бажаєш щось купити в мене, жалюгідного торговця? 

— Купити, о володарю купи циновок? — перепитав незнайомець. 

«Циновок?!» — подумки обурився Абдулла. Це була образа. Один із килимів, виставлених перед наметом Абдулли, був напрочуд рідкісний — з гаптованим рослинним орнаментом, привезений із самої Інгарії (чи то пак Очінстану, як цю країну називали в Занзібі), а всередині намету знайшлися би щонайменше два килими, з Інхіко та з Фарктану, що ними і сам султан не погребував би прикрасити якусь із невеликих кімнат свого палацу. 

Але висловити цього вголос Абдулла, звичайно, не міг. Занзібські правила доброго тону не дозволяють розхвалювати самого себе. Замість цього Абдулла більш ніж стримано вклонився. 

— Можливо, серед моїх убогих і невибагливих запасів знайдеться те, що ти шукаєш, о перлино серед подорожніх, — сказав він, окинувши при цьому критичним поглядом запилюжений плащ незнайомця, іржаву сережку в його ніздрі та подерту куфію