Легенда золотої кицьки [Ксенія Петухова] (fb2) читать онлайн

Ксенія Петухова Легенда золотої кицьки

Дякую мамі, батьку та друзям, а також коханій людині за підтримку

Частина перша, що солона, як кров…

Новий подих приніс ніж,

Новий рік, нову еру,

Нове створіння — химеру,

Що знищило сонячно-місячні сфери.

Нема нічого у світі страшніш,

Ніж той холодний сучий ніж,

Ніж та іграшка Люцифера,

Ніж той я, що тримає ніж.

Я вбив людину…

Ні, не дружину, що могла необережно залишити хрестик або годинник іншого чоловіка в себе в шухляді, і не сусіда, з яким я міг би розпити по п’ятдесят грам горілки кільканадцять разів поспіль, а потім через якусь дрібницю вкоротити йому віку. Ні, я зовсім не з того братства, що так безглуздо витрачає власне життя і власні можливості.

Правду кажучи, до сьогоднішнього дня я вважав себе досить поміркованою і розсудливою людиною. Ну, знаєте, такою, якій можна довірити кермо автомобіля, вибір ресторану, організацію бенкету… Я вважав себе позитивним хлопцем, який може втрутитись у бійку, аби врятувати друга, який може допомогти самотній подрузі забрати дітей зі школи, коли бабуся у санаторії… який може, врешті-решт, поступитися місцем старій жінці в автобусі… Але я ніколи не міг уявити себе вбивцею.

Я сидів у МакДональдсі навпроти Київського вокзалу і, втупивши погляд у скляну вітрину, намагався запихнути в себе шмат гамбургера. Ненавиджу гамбургери. Ненавиджу МакДональдс… Принаймні, завжди ненавидів, але тепер… Тепер мені немає куди йти. Немає що робити.

Нарешті мені вдалося пережувати чергову порцію пухкого хліба і перейти до пощипування гострої м’ясної котлети. Їжа відправилася в коротку подорож стравоходом до порожнього шлунку. Я запив її колою і, нарешті, почав знову дихати.

Дивно було помітити за собою, що я затамував подих. Навіть важко сказати, коли це сталося: тоді, коли я бив його ножем у груди, чи тоді, коли намагався відмити руки від густої, ледь не чорної крові. А може, лише тепер, коли побачив присохлу плямку чужорідної рідини на мізинці, що потріскалася, підкорившись зморшкам на пальці? А може, я взагалі не дихав усе своє життя? І лише зараз помітив, що повітря рветься в ніздрі, намагається запхатись у вузькі пазухи, втиснутися в легені, а потім непомітно, мов зараза, зникнути у крові… Може, я лише зараз почав дихати? Лише тоді, коли забрав останній подих у тої купи м’язів, судин, артерій, шкіри…

Мене знудило.

Мати дівчинки, що сиділа з нею навпроти, невдоволено і водночас перелякано кинула на мене швидкий погляд чорних очей і, прудко підхопивши своє чадо під руки, пересіла за чотири столи від мене.

Я почувався геть хворим.

Кров полилася з тіла того хлопця не одразу. Він спочатку пискнув. Навіть не закричав, а лише якось неприродно й голосно пискнув, а потім притих. І я почав гамселити ножем з усіх сил… Мабуть, там відривалися маленькі шматочки шкіри, жиру, м’яса… Я старанно довбав його тіло гострим лезом… Іншого виходу не було… Мабуть… Адже я повинен був дістати ліки. Я мав це зробити, я був зобов’язаний… Чи не так?

Сидіти за столом стало просто неможливо. Сморід і дискомфорт від усвідомлення власного стану робили безглуздими всі спроби створити ілюзію зовнішнього спокою. Я швидко натяг на себе легку шкіряну куртку темно-синього кольору, підхопив свій рюкзак з пожитками і кинувся геть.

Важко сказати, коли все почалося. Мені взагалі тепер важко говорити про щось, а не тільки про те, що сталося чи — будемо відверті — про те, що я зробив власними руками. Бо ж нічого не стається саме по собі…

Вздовж вагона потяга пройшов продавець журналів. Я навіть не вдостоїв його поглядом. Тяжко було тепер помічати бодай щось, окрім власних думок, які стали настільки чорними, розгодованими й суто фізичними, що, здавалося, ось-ось впадуть тонною жаху й болю на мої плечі… А може, вже впали?

Отже, зараз треба було зрозуміти, коли все це почалось. Бо на питання «Що тепер робити?» я вже відповів, сівши в потяг. Та водночас я розумів, що на це, я, можливо, ніколи не зможу відповісти… На жаль чи на щастя, у мене ще не було досвіду холоднокровного вбивства живого людського створіння, і я не знав, як буває у вбивць — чи знаходять вони відповідь на своє питання?

Звісно, що я не піду в міліцію. Я вже не пішов, тому й згадувати тут немає про що. Але куди тепер іти? До кого? І що буде з матір’ю, з тіткою і кузеном Марком? Добре, хоч здогадався занести матері ліки… Ці трикляті ліки, щоб їх!

Від згадок про рідних у очах почало щипати. Проте не впевнений, що щипало саме через них. Вірогідніше, треба визнати, я уявляв себе на тюремному побаченні з мамою, що з болем дивиться на мене, такого любого й рідного, красивого, молодого й сильного парубка, який мусить сидіти, як звір, за металевими гратами.

Сльози вже налаштувалися на перегони, що мали початись у кінчиках очей і пройти по худих щоках, а потім розбитися у сльозокатастрофі на чорній короткій щетині. Я вже майже встиг відчути смак справжньої розпуки, аж раптом внутрішній голос, бодай йому грець, суворо рикнув на мене: «Облиш, слиньку! Вбивці не мають жалю!»

Вбивці не мають жалю… Повна дурня, але від цих слів стало якось холодно й незручно, бо різко перехотілося плакати й жаліти себе.

Раптово захотілося курити. А всередині все стало зовсім спокійне, наче… мертве?

То ж з чого все почалося?

У той день Марія була чимось засмучена. Її чудові сірі очі посміхались, волосся лагідно пестило щічки, а губи часто розтягувались, демонструючи ряд білих і сяючих, наче сніг, зубів. Та щось було не так, і я це відчував.

— Знаєш, я б хотіла поїхати з Сонею та її хлопцем у Крим на вихідні. Берег моря, краса. — Дівчина поглянула на мене в напруженому очікуванні, що ніяк не вписувалося в її звичну повсякденну балаканину. — То ти як?

Я похитав головою:

— Маріє, ти ж розумієш: я не можу покинути маму на вихідні. Та й тітка просила допомогти їй з ремонтом. Я справді хотів би, та не можу.

Марія виглядала розгубленою й засмученою. Це робило її трохи дитяче кругленьке обличчя дуже милим. Проте її наступні слова були підкріплені досить-таки впевненим голосом, що навіть не натякав на сумніви чи дитячу невинність:

— Я знала, що ти так скажеш, Яне. Саме тому я вирішила піти від тебе.

Раптовий порив пронизливого весняного вітру, що ще не встиг набратися скупих краплинок сонячного тепла, наче випущена з лука стріла, врізався в моє коротке волосся і змусив все тіло здригнутися від холоду.

Я заплющив очі.

— Розумієш, у мене просто вже немає сил, — почала Марія. — Я не можу чекати чогось, сама не відаючи чого… Я здаюсь… Твоя мати — вона хвора, так, я все це розумію, твоя тітка — вона бідна, твій кузен — просто невдаха, йому не щастить. Я все це розумію, всі вони чудові люди, і ти теж хороший, так… — Марія хотіла обійняти мене чи взяти за руку, та раптом подивилася на моє обличчя і враз похмурнішала. — Хоча ні. Нічого вони не хороші. Твоя тітка, що висить у тебе на шиї з її нездарою сином, твоя мати, що все життя хворіє і тримає тебе коло себе, наче ти її медсестра-доглядальниця, її собака, її раб! І ти сам — ти теж не хороший! Ні! Бо це я хороша і заради мене ти б міг хоч щось відпустити, хоч чимось пожертвувати… Ти — шмат лайна, Ян Подорожній, — от ти хто. Безхарактерний сучий син!

Слина летіла з колись милого і маленького рота Марії, тепер такого величезного і зіпсованого гримасою ненависті. Її руки злітали в повітря, наче намагалися вчепитися в моє горло, яке вони зараз так ненавиділи.

Десь позаду лунав мелодійний голос модної співачки Кицьки. Пісня розповідала про любов до сонця. Я встиг подумати, що це справді правильно — любити сонце, а не людину. Бо ж воно не може скривдити, хіба що трохи обпече…

Марія закінчила свій монолог. Кілька разів дівчина зітхнула, все ще пронизливо дивлячись на мене. Потім кинула тихе: «Пробач… я не хотіла», а згодом зникла. Просто зникла з очей, наче й не було. Наче привиділось. І тоді я побачив прозору, майже поліетиленову плівку вологи на сірому асфальті й дорогу, якою тягнувся нескінченний ланцюжок автомобілів. По їхніх трубках і відділах ганяв лискучий молодий бензин, а жагучий і пристрасний двигун гнав глянцеві металеві тіла автомобілів у повну чудес і відкриттів дорогу. Всі ці машини відчували вологий пил на своїх колесах, вагу людей, що сиділи в салонах, швидкість, рух, звуки вітру, гуркіт мотоциклів, що мчали дорогою, тепло кількох сонячних променів, що впали на проїжджу частину, та зрештою, дотик рук водія до їхнього інтимного і неповторного органу — керма.

На відміну від автомобілів, я зараз не відчував нічого.

— Я ж казала тобі, сину, не гуляй з тією Марією. Ти в мене роботящий, грамотний, з двома дипломами. А вона хто — офіціантка? Та хіба вона тобі рівня? — приказувала мати, накладаючи в мою тарілку побільше м’яса до смаженої картоплі.

— Мамо, не треба, — марно спробував я зупинити потік її свідомості.

— У тебе зараз тяжка робота, велика відповідальність, — сплеснула вона руками і, нарешті, сіла навпроти мене. — Ти їж, сину, їж. Смачно?

— Угу, — ледь зрозуміло мугикнув я і поклав до рота чергову порцію соковитого засмаженого м’яса.

— От побачиш, сину, все, що тобі треба в житті — воно саме з’явиться, а як хтось чи щось відпадає — то на благо. Значить, не дав тобі янгол-охоронець гадюку на грудях пригріти. Повір моєму досвіду.

Я знов мугикнув щось у відповідь і розтрощив зубами свіжий редис. Він приємно почав щипати язика.

— Я все життя знала, що, прости Господи, вкоротить собі батько твій віку. Не руками, не думками й не ділами навіть, а запоєм своїм вкоротить. Знала ж це. Знала, що якби був він м’якою людиною, лагідною, доброю, як от ти у мене, сину, вдався, то пробачив би твого батька Боженька за все. І довго ми з тобою чекали, доки він виправиться, доки заспокоїться, стане порядним… Та не доля була йому змінитися. Як кажуть, горбатого могила виправить.

Я вже сто разів чув це від матері. Батько пив, бив і її, і мене, а коли мені виповнилось чотирнадцять, він помер від цирозу печінки. Чому вона не пішла від нього, чому я мав терпіти все це у своєму нещасному болісному дитинстві? Так, це питання багато разів турбувало мене й інколи змушувало ненавидіти цю жінку, що зараз так лагідно і любляче дивилася на те, як я жадібно запихаю до рота чергову проштрикнуту виделкою картоплину. Та як я міг думати про образи і звинувачення, коли все життя мати витратила на те, аби влаштувати мене у світі людей? Її молодість, її недоспані ночі, її хвилювання… У мене є перед нею обов’язки…

До того ж зараз вона — єдине, що насправді може порадувати і втішити мене. І вона повільно помирає від саркоми, а я нічим не можу тут зарадити… Помирає…І все ще готує, все ще охоче втішає свого недоладного сина.

Мати завжди знала, як змусити мене забути власні негаразди. Сподівався на це й зараз.

Я дивився на її тьмяне сиве волосся і не міг повірити, що ця повна життя, активна жіночка вже однією ногою біля Бога.

Раптовий напад болю нагадав про хворобу і змусив матір схопитися за груди.

Я зірвався з місця і підскочив до неї. Взявши матір на руки, наче невагому ляльку, я відніс її на ліжко.

— Та годі тобі, сину. Ну просто десь вкололо, а ти вже зі мною, як із немічною! — спробувала вона сперечатися, та вже було пізно: я вклав її на подушки і пішов на кухню за пігулками.

Перша шафа була заставлена митим лискучим посудом — знов мама не послухала мене і поралася по господарству, — а от у другій я нарешті знайшов кілька банок з білими ґудзиками таблеток.

Я легенько труснув баночку. З широкого пластикового горнятка випало дві пігулки. Я труснув ще — нічого.

— Мамо, я ж нещодавно приносив ліки. Ви що, все витратили? — голосно спитав я, не відходячи від шафи.

— Синочку, так погано було цими днями. Боліло мені, так боліло. Аж пекло.

— Але ж це небезпечно! — я був майже обурений. — Як так можна нехтувати власним здоров’ям?!

— Ну яке ж тут здоров’я, сину… — з якимось непевним осудом зітхнула мати. І я зрозумів, що, в принципі, вона має рацію. Тут мова вже йшла не про збереження здоров’я, а про м’який, якомога безболісніший фінал…

Так, тут нема чого хитрити, нема чого приховувати. Треба бачити реальність без прикрас у всій її огидній і болісній потворності. Треба було змиритися з невідворотним — і я змирився.

Принісши матері таблетку і склянку з водою, я надибав під ліжком свій старенький рюкзак. Мати ковтнула ліки і знову поклала голову на подушку — спочивати.

Мені треба було йти.

— Сину, ти куди? — спитала мати, коли я накинув на плечі легку джинсову курточку.

— Дрібниці, владнаю дещо.

Я вирушав у справах. І краще матері не знати, куди саме…

— О, які люди! Яночку, прийшов-таки. Що ж так скоро, любий мій? — голос Ігоря лунав напрочуд гидотно ще в телефонній трубці, коли я домовлявся про зустріч. Не те, щоб колись його голос мені подобався, та зараз цей скрегіт був аж занадто жалюгідний. Проте, за цією ницістю ховалось величезне невдоволене его, що врешті-решт змусило це слиняве косооке страхіття на ім'я Ігор почати свою незаконну діяльність, через яку він зміг отримати хоч і непевну та все ж владу над людьми. Принаймні над деякими з них.

— Мені потрібна пачка таблеток, — повідомив я, заходячи до його невеликої брудної конури.

Тут було дуже темно. На старезному обідраному лінолеумі лишилися сліди десятків ніг, штукатурка облупилася зі стелі, а на стінах процвітав чорний, як сама душа хазяїна-торгаша, грибок. Взагалі, я не був певний у тому, що бути в цій квартирі без спеціальних захисних респіраторів і непроникного костюма цілком безпечно.

Втім, я вже зайшов і тепер стояв посеред кімнати, а отже — вагатися було пізно.

Мої очі здивовано помітили на дивані досить-таки великого перекачаного бороданя. Його бліда шкіра якось інфернально контрастувала з чорними нечесаними патлами і таким же чорним шкіряним жилетом.

Ігор заскочив у вітальню і шанобливо промовив:

— Пан Череп прийшов за дозою, Яне. Лише ти сюди приходиш «за ліками».

Після цих слів бородань на дивані зареготав, зрозумівши, що боятися гостя немає сенсу. Він закинув лікті на спинку дивана і розлігся так, наче готувався до кінопоказу, що мусили розгорнути перед ним ми з Ігорем.

— Мені потрібна пачка Дургаджезіка, — твердо промовив я до крихітного, порівняно з бороданем Черепом, господаря квартири.

Мені дуже не подобався факт мого знайомства з Ігорем. Колись він продавав звичайну коноплю моїм друзям з інституту, а тепер був єдиною людиною у районі, яка мала доступ до препарату, що міг полегшити біль моєї матері. Ігор викликав у мене відразу, але користь від нього перевищувала мої власні вподобання. Запобігти материним стражданням — це головне. Та мене зовсім не тішила перспектива познайомитися ще й з якимось наркоманом Черепом, хто б він, в біса, не був.

— Дургаджезік, кажеш? — розплився в посмішці Ігор. — Ти з дуба впав, чи що? Ну нащо тобі ця гидотина? Я тобі можу запропонувати дещо набагато краще!

Ці розмови про всі принади морфію, креку, коксу, фену та інших препаратів Ігор починав щоразу, варто було лише мені твердо і впевнено назвати те, чого я потребую. Проте цього разу голос Ігоря здався мені дивним. Наче він сам був не впевнений у тому, що каже.

— Гідро — нова цяцька. Не хочеш спробувати, га, Яне?

Я похитав головою і подивився Ігорю в очі. Він швидко, навіть трохи налякано відвів погляд:

— Ну, як не хочеш, то мені шкода. Але Дургаджезіку більше нема.

— Як нема? У тебе було ще дві пачки. Його ніхто, крім мене, не бере!

Зрозуміти, чого хотів Ігор, було неважко. Я дістав гаманець з кишені, відкрив його і, демонструючи вміст, повний зеленкуватих банкнот, запитав:

— Скільки?

— Ніскільки, — знизав плечима Ігор.

Я сховав гаманець. Намагаючись не виказати свого здивування, я запитав:

— Коли тобі привезуть товар?

— Ніколи.

Довелося мовчки постояти десь із хвилину. Ігор схвильовано тер долоні і переводив погляд з мене на Черепа й назад.

— Що ж… — із удаваним спокоєм я знизав плечима і розвернувся на каблуках, аби покинути оселю співрозмовника.

Проте Ігор зупинив мене окриком:

— Чекай, Яне. Чекай!

Я зупинився, сподіваючись, що скоро ця вистава закінчиться і я куплю багато ліків, аби ніколи сюди більше не повернутися. Проте Ігор розбив мої надії вщент.

— Якщо ти хочеш, аби я продав тобі Дургаджезік, мені потрібно, щоб ти зробив мені одну послугу.

Я знову повернувся на середину кімнати і тихо перепитав:

— Яку послугу?

— Вбив людину.

Я посміхнувся у відповідь на це і вирішив, що Ігор жартує.

Проте прищаве обличчя дивилося на мене у якомусь звірячому жадібному очікуванні. Наче от-от я мусив зняти з його вузеньких кволих плечей жахливий тягар і понести його на власних.

— Це жарт? — перепитав я саркастично.

— Ти мусиш вбити Маріка. Ти бачив його колись у мене на квартирі. Ми висіли тоді з дівками. Ти прийшов уперше. Марік рудий, з рудими вусами і круглим пузом, наче у шльондри-нігерки.

— Ти жартуєш? — вже трохи боязко перепитав я, розуміючи, що мій голос почав мене підводити. У компанії жалюгідних потвор на кшталт Ігоря категорично заборонено видавати власні слабкості. Категорично! Але було вже пізно. Я забув про це, і Ігор відчув мій страх, наче дика тварина, що відчуває запах потовиділень наляканих людей.

— Ти його вб’єш, інакше я не продам тобі більше жодних ліків! — загрозливо звузив очі Ігор. — Череп, поговори з ним!

Я не встиг вискочити з квартири. Череп схопився з дивану і згріб мене за комір куртки. Тепер я тільки-но зрозумів, навіщо Ігор запросив його до себе.

Удар кремезної п’ятірні, згорнутої у кулак, наче камінь, прийшовся мені прямісінько у вилицю. Я зціпив зуби, аби не зойкнути.

— Ти чув, що сказав Ігор? — Череп гаркнув мені в обличчя перегаром. — Або вчиниш, як він звелів, або я з тебе все лайно виб’ю.

Я схопився руками за могутнє зап’ястя Черепа. Та сили були нерівні — Ігор знав, кого покликати собі на допомогу.

До останньої секунди мені було страшно. Так страшно, наче от-от може обірватися моє життя. Я завмер і не дихав. Та Череп лише струснув мене сильніше і повторив:

— Лайно виб’ю, чуєш?!

Я чув… І серце билося все сильніше.

— Слухай сюди! — перед самими очима з’явився Ігор. Його маленький рот, схожий на курячий зад, почав рухатись. — Марік живе сам, тож ніхто тобі не завадить. Прийдеш до нього і скажеш, що з ширкою від Ігоря. Коли впустить — роби що хочеш, аби лише він здох!

Череп знову вдарив мене. На цей раз ледь не вибивши щелепу.

Я відчував його огидне дихання в себе на обличчі. Велетенські лапи тримали комір куртки, і я відчував власну безпорадність… В серці потроху з’являлася злість…

— Лайно повибиваю! — вкотре повторив Череп і стукнув відкритою долонею мене по лобі, наче малу дитину.

А далі я сам здивувався власній сміливості:

— Якщо в тебе лайно в голові, це не значить, що треба бити й мене туди, — із ненавистю, що підійшла під саме серце, мовив я.

— Ах ти ж ушльопок!

Череп знову відірвав від мого коміра одну зі своїх ручищ, аби вдарити ще раз, та я лише цього й чекав. Вивернувшись, наче змія, я різко перегнувся і потяг руку ворога донизу. Череп перелетів через мою спину і гахнувся на підлогу.

Ігор боязко скрикнув і відскочив подалі.

Я й сам був наляканий не менше за нього.

Та чекати, доки здоровань підведеться, сенсу не було — то ж я вломився у двері, і ноги понесли мене подалі від цього жахливого проклятого місця…

Що ж, доки я нікого не вбив, я нікому нічого не винен. І мені теж.

Невже цей придурок Ігор вважає, що я погоджуся на вбивство заради якихось ліків? Так, їх не дістати в аптеці, але щось придумати можна. Я впевнений, мені в голову обов’язково от-от прийде чергова геніальна ідея. Треба просто почекати. А Ігор з його загрозливим приятелем Черепом — просто два ідіоти, якщо вони думають, ніби я здатний на вбивство, тим паче заради якихось тупих наркотиків. Авжеж, Ігор міг уявити собі, що я наркоман, який гарно приховує свій злиденний стан. А отже, як і будь-якого наркомана, мене має бути легко змусити робити жахливі речі заради чергової дози ширки. Проте цей недомірок прорахувався.

Тепер треба шукати інші шляхи придбання ліків.

Я йшов вулицею і дивився на сяючі вітрини магазинів. Центр міста завжди приваблював мене.

Мабуть, як метелика, що летить до яскравого сонця-лампи і помирає десь на білому пластику звичайного плафона.

Навіть не знаю, чому в моїй голові зародилось це порівняння. Чому я відчув себе немічною комашкою в порівнянні з величчю старовинних будівль, вкритих шаром пилу, нанесеним з дороги, що жила своїм активним життям і пропускала по своїй величезній артерії щоденний потік машин. Мабуть, я відчув себе таким безпомічним через те, що заздалегідь знав про свою поразку…

Ноги самі завели мене в аптеку.

Дівчина у віконечку продавця подивилася на мене втомлено, проте привітно.

— Доброго ранку, у вас є щось від болю? — запитав я.

— Анальгін, Новольгін, Кетанов…

— Ні, я маю на увазі щось сильніше… Щось проти дуже сильного болю.

— Вибачте, але який характер болю? Можливо, вам потрібне спазмолітичне?

Безперечно, дівчина знала свою роботу досить добре. Можливо, вона могла б допомогти, якби дійсно мала потрібні ліки. Та на жаль, я був впевнений: того, що мені потрібно, в цій аптеці не знайти…

— Вибачте… Мабуть, я забув назву препарату… Краще повернусь за рецептом, — якось невпевнено і розгублено повідомив я і вийшов геть.

Дівчина виразно похитала головою і знизала плечима.

У вухах грала музика «Електричного чаклуна». Вона була важка й густа, вона наче всотувала в себе реальність. Я сподівався потонути в ній, наче в болоті, аби лише бути не тут і не зараз, а десь далеко, десь глибоко. Десь там, де є лише звучання електрогітар та втомленого голосу, лише порожнеча, наповнена звуком.

Я не міг заснути. Раптом голосно скрикнула мати. Вона теж не могла заснути. Її стогони доносилися з іншої кімнати, до якої я вже не міг заходити через суцільну втому. До того ж мої візити лише погіршували ситуацію — вона бачила мої червоні невиспані очі і через це відчувала себе винною у всіх бідах, що коли-небудь ставалися зі мною.

— Це все я, все я винна. Пробач мені, сину. Пробач!

Я не міг на це дивитися. Мені доводилося виносити судно, змінювати постільну білизну, мити її старе кволе тіло. Проте я знав, що варто мені дістати наркотики — і їй стане набагато легше. Вона сама почне ходити по квартирі, застилати постіль, готувати. Все могло бути краще, якби не цей жахливий біль і цей пронизливий стогін, від якого на очі у перші дні наверталися сльози. А зараз від нього просто ставало холодно і якось незручно.

Вже тиждень пройшов після невдалого візиту до Ігоря. Я встиг багато над чим подумати.

Наприклад, я думав над питанням моєї власної гордості. Чи лишилась вона взагалі за цей тиждень страждань і безсоння, чи буде вона заважати, коли я приповзу на колінах до того паскудного карлика Ігоря, аби вимолити в нього ще одну пачку таблеток?

Весь вечір мені було зле. Не фізично, а так, наче я страждав на хронічне безсоння і раптом вирішив випити кілька горняток кави на додачу… Аби трохи розвіятись, я сів за комп’ютер і набрав: vk.com/Ianjohn. Дурну приписку «Джон» до власного імені я зробив колись давно, ще тоді, коли Марія змусила мене зареєструватись у соціальній мережі, аби їй було кого додати у стан «стосунки». Зараз на моїй сторінці сиротливо тулилися кілька незнайомих людей, що я їх додав до списку друзів. Незнайомці, що, напевно, шукали спілкування. А що тут забув я? Хіба що кілька власних віршів.

Комп’ютер швидко втратив до себе інтерес, я вимкнув плеєр, зняв навушники і всівся перед телевізором, який працював із вимкнутим звуком…

Направду, всередині мене розгорнулась величезна чорна діра. У неї можна було закинути будь-що і бути впевненим, що воно вже ніколи не повернеться. Наприклад, вчора я теж дивився телевізор. Була 12 година ночі. Показували передачу про німецькі концтабори. Я не люблю криваві сцени фільмів жахів, вони не справляють на мене враження, окрім огиди. Набагато страшніше, як на мене, спостерігати містичні моменти трилерів, що тиснуть на психіку. Отже, криваві сцени мусили залишити мене байдужим, а драматичні моменти могли зачепити. Логічно припустити, що побачивши фотографії кастрованих хлопчиків, які налякано дивилися в камеру, замордованих дівчаток, у яких від голоду кістки ледь не проривали шкіру, та німецького солдата, який радісно вішав собі на шию намисто з людських зубів, тримаючи за ногу труп немовляти, я мусив бодай щось відчути. Та моя чорна діра всередині проковтнула цю інформацію, лише тихо булькнувши. А далі — нічого. Все до лампочки.

Вбити людину. І я не почую більше цього пронизливого стогону.

Я сидів на дивані, обхопивши коліна руками.

Мати кричала в іншій кімнаті.

Мої руки потроху починали трястися. Нерви були натягнуті сильніше за струни.

Я не спав кілька ночей. Ще трохи — і я не впевнений, чи лікарю, що мав прийти у п'ятницю, не доведеться відкачувати ще й мене.

12 година ночі. П’ятниця. Мої очі заплющуються. Робочий день був настільки переповненим подіями, що я зовсім нічого не міг згадати — суцільна каша з обов’язків офісного клерка з рекламного Відділу.

Мати мовчки спала після вечірнього прийому тих препаратів, що приписав їй лікар. Проте він попередив:

— На жаль, наступна поставка буде лише у вересні. — Лікар зітхнув, і зморшки на його старому обличчі склалися у гримасу печалі. — Зараз нам дуже допомагає один благодійний фонд і проект допомоги хворим на рак імені Рідного. Чули про такого?

— Ні, не мав нагоди, — хитнув я головою.

Лікар знову зітхнув:

— Ну, то тепер знайте, кому мусите дякувати… Та на жаль, це останній флакон… Вистачить ненадовго.

— А якщо я сам дістану такі ліки?

— Це неможливо. Навіть у самого депутата, що займається цим проектом, руки закороткі — там якісь проблеми із законодавством: не можуть перевезти через кордон більше норми… Податок великий… Не знаю деталей, але вам дійсно пощастило, що в мене лишились ліки.

Я весь вечір сидів і крутив у руках чарівну малу колбу з прозорою рідиною. Лише кілька крапель у чай — і нема болю, нема червоних очей, нема шаленого серцебиття у грудях, де втомлений орган вимучено перекидає порції крові по кволих венах, нема стогону, до якого призводили всі ті муки. Останнього флакону для матері вистачить на тиждень-два. А потім — знову безсонні ночі. Знову все спочатку.

Я сидів на дивані перед увімкнутим телевізором. На екрані демонстрували релігійну передачу. Зайнявши м’яке крісло посеред сцени, з неї щось активно проповідував слухачам сухенький бородань у білому халаті, схожий на бога.

Крізь сон я запитав у бога, що наче крізь нечіткі потоки водоспаду гойдався в мене перед очима:

— Чому ти не забереш її?

— Ще рано, — повідомив він.

— За що це мені? — запитав я у нього.

— Ти сам це обрав.

Я знов прийшов до тями. Механічний годинник показував четверту годину ночі. Я вже трохи поспав, серце почало битися рівніше, ніж напередодні. Я навіть здивувався цьому спокійному приємному відчуттю.

Мені довелося підвестися з канапи, вимкнути телевізор і сходити до вбиральні.

Потім я зайшов до кухні і взяв ніж та пляшку коньяку. Великий гострий тесак цокнув об скло. Кілька разів провівши лезом по заточувальному камінцю, я сховав ніж і пляшку з алкоголем у скромний пакет з написом: «Супермаркет „Великий гаманець“».

Вхідні двері нашого з матір’ю помешкання тихо причинилися за моєю спиною. Я пройшов кілька кварталів безлюдною темною вулицею і знов зайшов на знайомий ганок. Квартира Ігоря знаходилася на першому поверсі.

Маленький прищавий господар довго не відповідав на мої впевнені дзвінки у двері. Проте через п’ять хвилин очікування світло за дверима нарешті ввімкнулося.

— Кого там принесло, бля?! — привітався хриплим голосом Ігор.

— Це Ян. Я прийшов поговорити.

Ігор замовк. Я вирішив його підбадьорити:

— Я хочу поговорити щодо твоєї пропозиції. Якщо тобі це не цікаво — так і скажи.

Ігор все ще мовчав.

— То мені йти геть?

Після хвилини мовчання я готовий був повернутися додому. Та мій співрозмовник нарешті перестав боятися:

— Ти що, здурів? Зараз четверта ночі!

— Я не питав, котра година. А сказав, що хочу поговорити, — наполегливо промовив я.

— Про що? — все ще невдоволено перепитав Ігор, але замки на дверях почали шарудіти під його короткими пухкими пальцями.

Оббита шкірою поверхня подалася під моїм натиском — двері відчинилися. Ігор стояв у сімейних трусах з червоними соковитими губками по всій довжині і ширині виробу. Його заспані очі дивилися на мене сердито:

— Заходь, — промовив він і додав: — Виглядаєш ти паскудно. Мабуть, за ширкою прийшов знову?

Я не став сперечатись:

— Так. Що в тебе є?

— Для тебе нічого, чоловіче. Я ж казав.

— Я прийшов не для того, аби ляси точити. Розкажи, де живе твій придурок, котрого ти хочеш замочити.

Ігор аж засяяв при згадці про свого ворога. Втім, вже через секунду він перелякано цитьнув:

— Тихо, ти, а якщо нас хтось почує?

Я посміхнувся самими кінчиками губів.

Насправді, мені було зараз так байдуже все, що відбувалось, ніби я дивився телевізор і бачив обличчя куцого чоловічка, що намагався підбити мене на вбивство, крізь півсон.

Ігор постояв кілька секунд у роздумах, а потім вказав мені на диван:

— Сідай. Зараз я принесу ширку для Рудого і напишу його адресу.

Я дістав пляшку з коньяком і поставив його на столі. Ігор, не вловлюючи сенсу у пляшці, перевів погляд з мене на скляну посудину і назад. Я допоміг йому:

— Мені треба випити. І тобі теж. Так буде краще. Давай стакани.

Ігор знизав плечима, кивнув і кинув на стіл дві пластикові чашки. На їх днищі неприємною шкіркою чорнів осад від чаю, кави і багатьох інших напоїв. Проте мені зараз було байдуже. Зовсім.

Я налив собі повну чашку по самі вінця. Рука трохи тремтіла, та я швидко поставив пляшку на стіл і випив коньяк. Другу чашку я теж наповнив вщерть. Ігор здивовано мугикнув і взяв свою порцію напою.

Ігор знов мугикнув — так він сміявся.

Коли алкоголь лишився на днищі пляшки, Ігор зрозумів, що вже час діяти. Так само, як це усвідомив і я. Маленьке худе тіло пройшло до шафки, що висіла на стінці. Ігор був або зовсім дурний, або занадто впевнений у собі, бо коли я зазирнув на полицю шафи, то побачив величезну кількість кульків та пакунків з різнокольоровим непотребом, серед якого знаходились і такі жадані, такі корисні і потрібні таблетки. І цей дурень навіть не намагався їх сховати.

Я швидко дістав тесак. Його дерев’яна ручка приємно заповнила простір між долонею та пальцями, наче лише її не вистачало для повної гармонії мого тіла.

Ігор встиг тільки писнути.

А далі була лише кров.

Отже, справа залишилася за малим: тепер треба було розлити обережно націджену ще зранку кров по всій гримерці.

Свята щедро оросила столик з пудрою, червоний стілець, кілька крапель пролила на підлогу і на цьому зупинилась. Бо ж забагато крові — то справа недобра. Якщо крові буде більше, ніж могло вміститися у шприці, то пан Ларс вирішить, що Святу вбили і чекати на її повернення немає сенсу. Але це не те, чого прагнула дівчина.

Після того, як пан Ларс дав їй чітко зрозуміти, що справи не робляться неквапом, з філософським підходом і місяцями на роздуми, Свята чітко усвідомила, що на неї чекає. Влаштування кар’єри і відсутність шляху назад. Але чи варто воно того? Чи не краще було б зупинитися і подумати над усім. Стрибати в озеро з гілки дерева ніколи не пізно. Навіть коли це дерево зрубають, залишаться інші, з яких теж можна стрибнути. Та перед тим, як зробити цей ризикований крок уперед, варто було б подумати. Але в бізнесі треба діяти одразу, треба йти по гарячих слідах, якщо можна так сказати. І ці гарячі сліди зараз вели прямо на подіум, де Святу чекала публіка.

Саме тому дівчина ще вчора зранку витратилася на пляшку горілки для прибиральника-п’янички дяді Вані, у відповідь на що той погодився нашвидкоруч написати надиктованого нею листа для пана Ларса. Аби ніхто не знайшов його, Святі довелось пронести папірець у гримерку в спідній білизні.

Можливо, це було занадто, та від такої перестороги дівчина почувалася в більшій безпеці. Чорнило на рукописі було темно-синє, трохи вицвіле від необережного поводження з листком.

Свята швиденько пробіглася очима по сірому папірцю і, нарешті, впевнившись у правильності написаного, кинула його на стіл.

Далі був довгий коридор, двері, що вели на вулицю, чорні сумні очі старого таксиста, перука, що гріла голову, і величезний чемодан, що довелося витягати з машини самостійно прямо біля міського вокзалу.

Все життя Свята мріяла займатися фелінологією. Саме так — вона мріяла розводити кицьок, з усіма їхніми віскасами, приплодами, линьками, точінням кігтів, селекцією, аутбридингом і інбридингом, пухом, кігтями, хвостами та вусами. Але коти, на жаль, не могли принести стільки грошей, скільки потрібно було для того, аби нагодувати Святу зранку — смачною вівсянкою із сухофруктами, дієтичним омлетом та склянкою вітамінного напою, а ввечері — смаженою на відкритому вогнищі бараниною або телятиною з фруктами, гірким чорним шоколадом на десерт та французьким шампанським. Ні, зовсім не тим солоденьким пійлом, яким звикли насолоджуватись прості смертні. Свята пила лише справжнє шампанське.

До цього ж, гроші були конче необхідні, аби одягатися. Свята любила одягатися швидко і яскраво. Аби змінити власний імідж, було достатньо зайти у перший-ліпший магазин в центрі міста — і справу зроблено. Гаманець від того стає все худіший і худіший, а котики і кішечки аж ніяк не сприяють його потовщенню.

Словом, Святі не пощастило. Вона мріяла про пухнастих мурчиків і рудиків, а отримала від Бога інший дар — чудовий голос, і разом з ним — шалену популярність спочатку серед любителів живого співу в пабах та ресторанах курортного містечка Феодосія, звідки родом була ця ясноока дівчина, а потім — і любов шанувальників з Києва, Львова та інших великих міст. Та про інший Святин талант, який вона б воліла ніколи не мати, знали лише окремі люди. Хоча навіть вони неоднозначно ставились до її видінь.

А потім був пан Ларс з його активністю, ініціативністю і повним оберемком почуттів до голосу Святи. Дивний-дивний, бідний-бідний пан Ларс з його великим банківським рахунком, багатою родинною історією, купою ризикованих зв’язків і втомленими сірими очима. Нещасний пан Ларс, який теж знав про інший Святин талант…

Святі стало трохи соромно при згадці про пана Ларса. Перед внутрішнім зором постали його очі кольору непогожого неба, що з острахом дивляться на кров, розбризкану по гримерці… Напевно, це мало розкраяти його серце…

Тепер Свята щодуху поспішала вздовж залізничного перону. Чорна перука надійно приховувала її біляве волосся, а окуляри на носі мали приховати її стривожені очі від людей навколо.

Дівчина зупинилася перед п’ятнадцятим вагоном. Потім вона присіла, відкрила замок на чемодані і почала схвильовано перегортати його ткані нутрощі догори дригом, наче незграбний хірург, що лише експериментує з манекеном.

Раптова згадка змусила її зупинитись, із ляском вдарити себе по лобі і дістати квиток у кишені чорної довгої сукні.

— От мій білет, — рішуче промовила дівчина і почала щосили совати свою валізу на сходинки.

Дивлячись на її зусилля з певним острахом, осудом і невдоволенням, провідник спробував допомогти їй, та від того дівчину ледь не накрили зверху її власні пожитки. Втім, уже наступної хвилини вона вирішила спочатку піднятися сама, а вже потім прийняти валізу з рук провідника. Коли з цим ділом було закінчено, Свята полегшено зітхнула.

— Дякую, — приглушено кивнула дівчина і маленькими, але частими кроками почовгала по коридору вздовж купе, тягнучи за собою свій скарб, якого вистачило 6 не на одну, а на трьох таких Свят.

Пан Ларс дивився на рідину, що встигла висохнути і стати тьмяною й коричневою, наче розбризкана кава, а не справжнісінька кров. Він дивився на плями з певним сумом у сірих очах. Нервово похитуючи правою ногою, що він закинув на іншу, чоловік бігав пучками пальців по бильцю крісла, наче то був дивний музичний інструмент, який все ніяк не хотів піддатися музикантові і видати нарешті ту ноту, що мала все розставити по місцях.

Гримерка була схожа на нірку польової миші, що страждає на клептоманію та фетишизм. Ось на підлозі притулилася до старого дзеркала руда перука, ось розкидані гребінці з поламаними зубчиками, ось кілька порожніх пляшок, що дивним чином гніздяться тут уже кілька років, ось муляж старовинного пістолета, а ось — маленький папірець, схожий на чек…

Пан Ларс знову зітхнув, провів рукою по світлому волоссю і дістав телефон:

— Хелло. Банк? — Так. — Це Ларс Гудвін. Покличте, пліз, пана Знавсько. — Так, будь ласка. — кілька хвилин Ларс, майже не рухаючись, чекав, доки в телефоні знову залунає чийсь голос. Нарешті це сталося і чоловік продовжив: — Хелло, шановний пане. Маю запитати, чи… так? Ячейка була відкрита? Зрозуміло. Вона не казала, куди відправляється? Ні? Шкода, та втім, це й не дивно… Що кажете? Ні, дякую. Все гаразд, все в нормі. До побачення.

Ларс поклав мобільний у кишеню піджака і знову обвів кімнату поглядом.

Раптом двері за його спиною відчинилися. На порозі з’явилася дівчина із доволі стривоженим обличчям. Її велике чоло та круглі масивні щоки ледь вдавалось приховати під червонястим пасмом волосся, що обрамляло лице, наче капелюшок.

— Ну що, де вона? — нарешті видихнула дівчина.

— Я сподівався, ти мені скажеш…

— А кров? — перелякано спитала руда.

— А що кров? Ти хіба не знаєш Святу з її візіями та божевільними дурощами? Це, напевно, свиняча кров. І я впевнений, що записка написана не викрадачами.

Руденька обережно проскочила на середину гримерки, аби не влізти туфлею в залишки ще вологої червоної рідини. Невеличкі, проте цупкі очі вп’ялися в сірий папірець, що досі лежав на столі.

— Але ж це не її почерк, — з сумнівом повідомила руда.

— Лялю, ти як дитя! — похмуро помітив Ларс, і його густі брови спричинили появу задумливої зморшки між очима — вона вкрала у банку мою скриньку. Думаєш, її змусили викрадачі?

Ляля знизала плечима, подивилася на Ларса і начебто одразу втратила інтерес до справи. Вона постояла десь із хвилину коло стільця, на якому сидів чоловік, а потім мовила:

— Ну, залишаю тебе наодинці з горем, герою. У мене справи… Концерт доведеться відмінити, як я зрозуміла.

Ларс кивнув і знову дістав мобільний. Треба шукати Святу, доки її не знайшов хтось інший…

Я сидів тихо. Дівчина — теж. Я не міг стримати хвилювання, що змусило мої руки тремтіти, тому довелося покласти їх до великих кишень на теплому шкіряному жакеті. Я намацав у кишені щось маленьке й овальне. Можливо, це була одна з пігулок, які я похапцем змітав із полиць у домі Ігоря. Не всі вони дістались матері — наркотики я відправив у подорож каналізацією — а ця пігулка, напевно, дивним чином спромоглася врятуватись…

Руки в кишенях спітніли, від чого стало не просто тепло, а гаряче. Треба було відкрити вікно в купе, та я не був впевнений, що при русі мене знову не знудить.

Дівчина почала роздивлятися свого супутника, тобто мене. Її очі, приховані за склом окулярів, були майже непомітні, та за легкими порухами брів я зрозумів, що вона дивиться на мій одяг, невеличкий багаж, оцінює все моє тіло, наче їй доведеться продавати мене, як коня для верхогонів, і розхвалювати покупцеві кожну цяточку ластовиння на моєму обличчі і кожну ворсинку на шкірі.

Такий погляд було важко витримати. Я відвернувся до вікна і почав нервувати ще сильніше. Піт збирався краплями на носі. Треба було нарешті відкрити це кляте вікно!

Дівчина неначе вміла читати думки: раптом піднялася і схопила руками дерев'яне поруччя.

Я дивився з якою грацією та точністю вона рухається, та раптом якісь дурні думки почали залітати мені до голови. А що, як вона з міліції? Скільки разів я бачив таке по телевізору? Беруть молоденьку співробітницю, маскують під звичайну туристку і підсаджують у вагон до підозрюваного у злочині — таку-от нишпорку.

Напевно, ця підставна дівка намагалася оцінити свого ворога, саме тому так роздивлялась мене. Нема сумнівів, що мене тепер, як то кажуть, «пасуть». Слідкують і чекають, коли ж буде вдала нагода схопити вбивцю…

Дівчина ще не встигла прикласти сили до бильця, а я вже був поруч: підхопившись з місця кинувся їй допомагати:

— Дозвольте!

Чорнява не сперечалась. Вона відхилилась від вікна так, аби мені було зручно натиснути на поручень, а я цього й чекав. Тепер її обличчя чітко можна було розгледіти у склі.

Вона дивилась мені у спину досить розгублено. Можливо, моя допомога здалась їй неочікуваною і підозрілою. А може, це я щось собі вже надумав і тепер мучусь дурними підозрами.

Коли вікно було відчинене, а свіже повітря поволі почало наповнювати наше тісненьке купе, я раптом зрозумів, що, дивлячись на відображення дівчини, я просто втупив погляд у двох міліціонерів на пероні… А ті, в свою чергу, тихо перемовляються і зрідка кидають погляди у мій бік!

Як ошпарений, я відскочив від вікна. Після цього моя сусідка теж присіла на своє місце, трохи здивовано поглядаючи то на мене, то на вулицю. Напевно, шукала причину мого раптового переляку. А може, навіть не помітила, що я чогось злякався, і просто роздивлялася станцію Київ-Пасажирський за вікном.

Клятий фемінізм! Якби не він, цю чорняву ніколи 6 не взяли працювати до правоохоронних органів! Але ж ні, треба було усіляким там бетті фрідайнам писати свої безглузді книжки. Тепер можна чекати загрози навіть від такої привабливої, а тут вже не посперечаєшся — дівчина і справді була нічогенька — чорнявої шпигунки, як оця.

Час спливав. Я одним оком позирав на міліціонерів за вікном, що наче чогось чекали і не рухалися з місця. Хотілося ледь не через кожні півхвилини дивитися на годинник — коли вже потяг нарешті оживе і рушить на південь, туди, де не буде нічого — ані міліціонерів, ані наркотиків, що я тільки зараз намацав у кишені, ані ножа, що його я все ще віз загорнутим у своєму заплічному ранці.

Раптом тишу порушив гострий ляскіт телефону.

Моя супутниця схопилася з місця і почала шукати витоки цього шуму в себе в кишенях. Нарешті телефон замовк, а дівчина, виходячи з купе, промовила до невидимогоспіврозмовника:

— Тихше.

Двері за нею зачинилися, а натомість я нарешті побачив себе у дзеркалі, що висіло на них. Це ганебне видовище мене засмутило — заспані червоні очі, зеленкуватий колір обличчя, волосся, що стирчить дибки, наче гарцює конем по всьому чолі.

Якщо у міліції є мій портрет, то напевно, у теперішньому безглуздому образі вони не впізнають злочинця. Та раптом я зрозумів, що вже пізно ховатись — мене помітили. Двоє хлопців у формі, що раніше стояли під вікном, рушили до вагону. Я знову похолов від страху. Мабуть, телефонний дзвінок до чорнявої був певним сигналом. А тепер ці двоє здоровил ідуть сюди по мою душу.

Я кинувся до дверей, та раптом почув голос чорнявої. Вона все ще розмовляла по телефону:

— Так, він тут, зі мною… Так буде ліпше. Йому потрібно заспокоїтись, інакше комусь із нас буде погано. Так, тут двоє молодиків прямо під вікном, думаю, ми якось порозуміємось. Добре, не маю більше часу, зустрінемось пізніше, бувай.

Я швидко повернувся на місце. Заспокоїтись? Мені? Як тут заспокоїшся, коли поруч сидить шпигун, а з вулиці зараз прийдуть двоє служителів закону?!

Тепер сумнівів не було. Ця чорнява — підставна.

Руки в кишенях перестали тремтіти, проте тепер я не був певний, що зможу стояти на ногах — від очікування небезпеки нерви були на межі. Кляті кінцівки могли скопитити мене в будь-який момент.

За дверима почувся непевний шум. Здається, прийшли двоє міліціонерів. Що ж, лишилось просто здатись і піти з ними назустріч довічному ув’язненню. Або ж смертній карі, хоча не певний, що вона існує в нашій країні. До речі, якщо таки залишусь живим і вільним, треба буде дізнатись, скільки ж мені світить…

Двері відчинилися.

Раптово я подумав про ніж у своєму ранці, та ця ідея швидко втратила першу привабливість. Знов кров. Не знаю, чи витримаю таке.

Та, на мій подив, дівчина весело посміхалась до молодиків, що підозріло дивилися то на неї, то, чомусь, на мене:

— Він так важко працював ці останні тижні, — промовила чорнява, — от і вирішили відпочити, набратись сили. Бо ж знаєте, здоров’я така річ, що за гроші не купиш!

Після цих слів дівчина зайшла до купе і всілась поруч зі мною.

— Правда ж? — перепитала вона і знов посміхнулась до міліціонерів, — отак і живемо, панове.

Схоже, її розмови подіяли на здорованів заспокійливо. Обидва тепер здавалися більш-менш живими людьми, а не зухвалими кам’яними пиками, як це буває частіше.

— Та все ж покажіть ваші білети, — попросив вусатий міліціонер і простягнув руку. Я швидко зрозумів, що розібратися в ситуації буде нагода пізніше, а зараз краще підігрувати. Саме тому мій квиток опинився в руці службовця одночасно з шматком м’ятого паперу від чорнявої.

За кілька хвилин, вивчивши папірці у руках, міліціонер повернув їх мені і попрощався:

— Вибачте, що потурбували. Вдалої дороги.

Як тільки двері за ними зачинилися, я рішуче взяв чорняву за руку і загрозливо прошепотів:

— І що це було?!

Вона вихопила свою руку назад і гидливо пирхнула:

— Менше знаєш — краще спиш.

— Я не жартую, — відрізав я.

Дівчина второпала, що краще для її власного спокою сказати хоч щось суттєве, тому мовила:

— У кожного свої причини. А якщо будеш наполягати, то міліція ще не далеко пішла — закричу, вони повернуться — і як тобі обвинувачення у зґвалтуванні?

Я знизав плечима. А як тобі обвинувачення у вбивстві? В мене одне вже є. Проте не факт, що ця мала знала про мої гріхи. Скоріш за все, усі мої підозри щодо її причетності до справ міліції та тих двох кремезних хлопців — лише вигадки втомленого розуму.

— Спи. Не знаю, чого ти мені підіграв, але тобі, напевно, краще добре виспатись — виглядаєш хворим. — Раптово чорнява повернулася до мене і швидким рухом зняла перуку. — Я теж буду спати.

Я, наче причарований, дивився на кучму білявого, навіть золотавого і такого пружного волосся, неначе переді мною сяйнуло саме сонце.

Дівчина лише посміхнулася на мої зачудовано здійняті брови. Та про себе я відмітив, що десь вже бачив ці сонячні завитки і ці хитрі небесно-блакитні очі.

Свята намагалася заснути. Цей дивний сусід по вагону змусив її спочатку ледь не тремтіти від переляку, та зараз все більш-менш врівноважилось.

Коли дівчині довелося побачити його вперше, такого сумного, стривоженого, з червоними від втоми очима та зачіскою а-ля «згоріла в мене хата — нема де ночувати», вона спочатку приписала йому ті заслуги, про які він, мабуть, ще й досі не здогадується. Наприклад, Свята вирішила, що цього чоловіка міг підіслати пан Ларс. Коло багатого іноземця весь час крутилися плечисті здоровані, що мали бандитські пики і жадібні до його грошей очі.

Цей теж був не маленький — широкі плечі, сильні руки… Але коли Свята поглянула йому у вічі, вона тихо зойкнула. Ці чорні озера нафти хижо блищали на сонці, наче мріяли проковтнути необережний сонячний промінь. Вони були не злі і не добрі. Ні, інакші — вони були хворі. Дуже хворі. І десь Свята вже бачила такі очі…

Втім, цей хлопець розвіяв Святині здогадки щодо його причетності до компанії пана Ларса, коли, відкриваючи вікно, злякався міліціонерів.

Важко було точно сформулювати те, що Свята відчувала коло чорнявого сусіда по вагону, але якби вона була художником, то зобразила б це темною сірою чи навіть чорною фарбою. Хлопець був знервований. Він очікував біди, і, напевно, вона швидко прийшла б до нього в якості міліціонерів, якби сама Свята не мала намір замаскувати власну втечу від життя, а з ним і від усіх справ, що стосувалися пана Ларса і його романтичних планів на майбутнє. Втім, про ці плани Свята зараз воліла б не думати.

Раптом задзвонив телефон. Це була Ляля. А хто ж ще міг здогадатися, що кров, записка і всі інші преамбули втечі були фальшиві? Лише Ляля знала Святу досить добре, аби не паритись і подзвонити своїй названій сестрі на приватний номер, який не знав навіть сам пан Ларс. Дівчина вийшла до коридору, аби не привертати зайвої уваги свого дивного супутника.

— Алло, — пролунав хрипкий голос Лялі. — Що, коза, рада, що заграбастала Ларсову скриньку?

Свята промовчала і вирішила чекати, аби дізнатись, чи знає Ляля щось ще.

— Отож, ти не хочеш зі мною говорити? То хоч дай знати, що ти мене слухаєш. Чхни у трубку — це буде так, а як ні — то шморгни носом — згода? То чемоданчик у тебе?

— Так, він тут, зі мною…

— Ого, то ми говоримо! І нащо ти лишила Ларса без нього? Він навіть спочатку думав, що тебе вбили! Там, мабуть, кожен міліметр підлоги був у крові. Мені Ларсика аж шкода стало, коли він сидів і плакав над тою запискою. Ніби він не розуміє, що ти просто…

— Так буде ліпше. Йому треба заспокоїтись, інакше комусь із нас буде погано, — трохи роздратовано мовила Свята. Зараз вона не мала наміру балакати про пана Ларса, а тим паче говорити про це з Лялею. Всьому свій час.

— Але знаєш, він вже доклав чимало зусиль, аби тебе втиху шукали всі, навіть міліція.

— Так, тут двоє молодиків прямо під вікном, думаю, ми якось порозуміємось.

— Ну гаразд, безсердечна ти хвойдо, — брутально мовила Ляля без тіні сорому і навіть з присмаком лагідної поблажливості. Ляля не вміла інакше виказувати власні емоції. Та зараз її слова сповіщали, що вона в захваті від вчинку подруги. — Доки пан Ларс буде займатись самовдоволенням у ванній, я збираюсь прилетіти до тебе.

— Добре, не маю більше часу, зустрінемось пізніше, бувай.

Свята поклала трубку і глибоко вдихнула повітря. Від цього стало легше. Виходить, Ляля знає досить-таки багато. Авжеж, адже вона Святина подруга…

А тепер, після інциденту з міліціонерами, Свята, широко розкривши великі блакитні озерця очей, спостерігала за природою, що шаленим галопом мчала повз потяг. Звісно, це не дерева, річки та поля поспішали геть, а залізна потвора під назвою потяг, у череві якого їхав чорнявий чоловік з хворими очима та дівчина, що втекла від себе. Але Святі приємніше було вважати, що тікає не вона, а все навколо.

Та й хіба можна сказати, що вона тікає? Свята не тікала. Просто так буде краще. Це точно.

Дівчина заплющила очі й готова була віддатися солодким обіймам сну, аж раптом внизу, на першій спальній полиці почувся тихий стогін. У купе знаходились лише Свята та її супутник. Ім’я чоловіка вона так і не дізналась, а тому потайки стала називати його шибайголова. Занадто вже він був схожий на охоронців пана Ларса, якби тільки не ці скажені очі.

Трохи перехилившись, дівчина побачила свого супутника. Його торс був оголений — ніч видалась спекотна. На животі можна було розгледіти ледь не кожен кубик пресу. Мабуть, цей паливода інколи навідується у спортивну залу, а може, навіть займається боксом чи якоюсь боротьбою. Чорняве волосся обліпило мокрого лоба. Очі шалено рухались під повіками — фаза глибокого сну. Напевно, причина стогону — нічне жахіття.

Чоловік почав різко мотати головою. Стогін повторився.

Свята заплющила очі і прислухалась до власних відчуттів. Вони підказали, що робити далі.

Дівчина швидко спустилася з полиці і крізь морок, що його ледь-ледь прорізав глухий промінець настінної лампи, дісталася до узголів’я полиці.

Рукою Свята доторкнулася до підборіддя чорнявого. Шкіра була трохи волога і гаряча. Він тяжко дихав — груди з силою здіймалися вгору і падали вниз. Тільки тепер, гарно придивившись, дівчина помітила вологі доріжки, що пролягли від вилиць аж до підборіддя цього чорнявого бандита.

Чоловік різко відкрив очі і схопив дівчину за руку.

— Що?! — трохи прочунявшись, хрипким голосом спитав шибайголова.

— Нічого… Мабуть, у тебе сталось щось жахливе?

— Мабуть.

Свята легенько потягла свою руку назад, та чорнявий не відпускав її.

— Тобі погано? — спитала Свята.

— Байдуже, — мовив чоловік і аж тепер відпустив її руку. Втім, тепер не відпускати вирішила Свята. І нехай собі буде, що буде.

— У тебе все чорне, — повідомила дівчина і провела долонями над його головою, — і сіре. А ще багато червоного коло рук. Так виглядають погані хлопці…

Чоловік здивовано втупив погляд у руки Святи, що зупинилися коло його грудей, знаходячись десь на відстані двох сантиметрів від шкіри.

— Трохи зеленого і брунатного в голові… Ти збожеволієш, якщо не перетравиш це… — нарешті Свята зітхнула і склала долоні на колінах.

— Ти екстрасенс? — похмуро знизав плечима чоловік, піднявся, аби сісти навпроти, і накинув на плечі сорочку.

— Ні, баба Ванга. Ну звісно, що екстрасенс. І ти теж трохи.

— Що ти маєш на увазі? Та й яке тобі діло? — зовсім здивовано промовив шибайголова і втомлено протер обличчя долонями.

Свята вирішила не пояснювати. Зараз її цікавило інше — вона хотіла полегшити хоч трохи стан цього бідолашного. Бо ж від шквалу його емоцій почало затягувати у вир чуттів і саму Святу. Не звичайних почуттів, які характерні для кожної живої істоти, а тих чуттів, що нещодавно змусили її вкрасти скриньку з кинджалом і тікати світ за очі…

Нарешті дівчина знов поглянула на свого співрозмовника:

— Тобі боляче зараз?

Той тихо роздивлявся її. Дивився пронизливо, аж хотілось піднятись і піти геть. Але Свята втрималась.

— Кажи правду. Боляче чи ні?

— Це не твоя справа.

Свята зітхнула. Доведеться діяти жорстко…

— Тож тобі не наснилося жахіття і ти не плакав уві сні, як шмарката дівчинка?

Здається, чоловік почав дратуватися. Що ж, у цьому був сенс. Якась незнайома дівка втручається в чужі справи, ще й не соромиться грубити…

От і добре! Свята підлила масла у вогонь:

— Тільки невдахи не визнають власного болю. Він роздере тебе зсередини. І ти збожеволієш.

— Закрий рота!

— І хто мені допоможе?

Свята зухвало фиркнула і лукаво поглянула прямісінько у чорні, наче пір'я лебедя, що живе у світі інверсії, очі шибайголови. В них немов палав вогонь — здавалось, що злість зараз почне по краплині висотуватись із шкіри цього молодого і сильного чоловіка.

— Що ти до мене причепилася? — нарешті видав чорнявий. — Що я тобі зробив такого?

Він розгнівався не на жарт. Його очі готові були діяти, готові були мов дві блискавки кинутись на ворога, а злі слова вже увивалися на язику. Та зустрівши лагідну посмішку на вустах Святи, шибайголова розгублено знітився…

— Не сердься. Просто краще, аби ти витрусив із себе усе те сміття, що не дає спати. Я себе теж почуваю незручно через твій емоційний стан…

Дівчина почекала десь із хвилину, доки шибайголова перетравить її слова, а потім знов посміхнулась і приклала долоню йому до грудей. Чоловік відсахнувся, однак Свята була наполеглива:

— Сиди спокійно. Я допоможу.

Під долонею стало трохи волого і тепло.

Свята намагалася знайти витоки болю, що так помітно для її чуттів бруднив ауру чоловіка. Вона намагалася побачити те, чого допомогла б йому позбутись… Та раптом яскравим спалахом у її голові майнуло вже знайоме видіння…

Кішка на краєчку скелі. Кішка, що чекає на відповідь вже сотні років. Та питання її не має відповіді…

Кішка сидить на скелі і чекає на нього. На того, хто дасть відповідь…

Свята розплющила очі і завмерла… Невже цей чоловік якось пов’язаний з її видінням? Пов’язаний з кицькою?..

Чорнявий дивився на дівчину з певним сум’яттям. Нарешті Свята помотала головою, відганяючи мару, і прибрала руку з його грудей.

Дівчина глибоко вдихнула повітря і опанувала себе. Що б не означало її видіння, а зараз треба довести справу до кінця:

— Ну що, вже не так болить? — не чекаючи відповіді, вона продовжила. — Може, я й не цілитель, та все ж полегшити біль можу. Тобі стало ліпше, чи не так?

Чоловік мовчки знизав плечима та відвернувся. Але від Святи не сховалось, що біль і злість, які хвилину тому панували в його серці, нарешті почали гамуватись. У чорних озерах очей шибайголови тепер була розгубленість, але без злості і болю — тільки сила і спокій. А ще в його майже котячих очах вогником відблискувала лампа, яка примарним світлом заповнювала купе.

Я сидів на краю ослінчика і дивився на жовтий диск місяця, що завис над морем, ніби шибеник на мотузці — з повною покірливістю власній долі. Він не пручався, не розгойдувався у непродуктивних натугах, аби вирватись із ярма, що його тримало. Він змирився, цей повний гарний місяць.

Ще один ковток місцевого вина з пляшки приємно змочив горло. Це була вже друга пляшка, що я її прикінчив після приїзду на вокзал Кафи. Я купив вино одразу після того, як позбувся всіх доказів — власного старого скривавленого одягу, пляшки коньяку та двох горнят, з яких ми пили в ту згубну для нас із Ігорем ніч. Ніж я не викидав. Не знаю чому, мені важко було з ним розлучитися. Напевно, у мене починав розгортатися якийсь психічний розлад, бо ж я сам не міг обґрунтувати половину власних дій.

Подивившись на залишки янтарного напою на дні скляної ємності, я ковтнув іще. Розслаблення і ніжна дія п’янкого смаку розповзлися по всьому тілу.

Коли я прокинувся у вагоні потягу сам, то навіть подумав: «Все, що було вночі, мені, певно, наснилось». Та й взагалі, а чи була та білявка із дивними розмовами насправді? Чи справді її теплі руки на кілька годин витягли з моїх грудей той жах, що тепер знов сидить всередині? І чи був насправді той день, коли я тікав від залишеного мною понівеченого тіла. Чи було моє життя взагалі?

Та зрозумівши, що так я можу зайти дуже далеко в густі хащі власних думок, я зупинився і зробив черговий висновок… прийняв чергове рішення. Коротше кажучи, остаточно зрозумів, що мене більше не було. Ніколи не було. Саме тому на гроші, що я запопадливо зняв із власного рахунку ще по дорозі на вокзал, я купив дві пляшки вина. Треба було відсвяткувати власну загибель. На жаль, народження святкувати ще зарано…

Алкоголь допоміг розважливо подумати не над тим, з якою швидкістю душа покидає тіло жертви, а про те, як далі організовувати власне існування. На копійки, що в мене лишились, можна буде непогано затаритись консервами, купити спальник, якщо доведеться ночувати на вулиці, а потім… А потім лягти і вмерти. Бо ж що ще робити, коли немає власного дому, а при зручній нагоді тебе схопить міліція?

Мене чекає тюрма. З одного боку — це жахливо і не вкладається в жодні рамки. З іншого…

Ну, судячи із сюжетів кінофільмів, принаймні у тюрмі я точно буду знати, що в мене є тепле ліжечко і поживна їжа кожного дня. І так приблизно на найближчі 70 років, чи навіть на довічний строк. І ні про що не треба турбуватись — от щастя!

Я не втримався і засміявся вголос. Добре, що вже була друга ночі і на набережній майже не лишилося людей. Хіба що сексуально заморочені парочки, які боязко займалися міні-оргіями по кущах, наче кролі. Та їм було не до мого реготу.

Коли я нарешті заспокоївся і протер вологі очі долонею, то помітив, що коло мене присів схожий на бомжа чоловік. Запах від нього був досить стриманий — мабуть, влітку він не гребував морськими ваннами, аби позбутися своїх вирощених за зиму блощиць та паразитів. В принципі, цей чолов’яга міг виявитися навіть і не бомжем, а місцевим п’яничкою, що зовсім забув, як люди мають слідкувати за власною гігієною.

— Пане, а ви б пляшечку не допивали — пригостили б старого? — нерішуче промовив бородань до мене.

Я подивився на дно пляшки. Лишилась десь третя частина. Що ж, власні похорони я вже достатньо обмив:

— Тримай.

Рука з татуюваннями на пальцях лягла на прозоре скло.

Цікаво, чи це не в тюрмі бороданю зробили такі синюшні позначки на п’ятірні?

Тим часом мій співрозмовник приклався до пляшки і ледь не одним ковтком висушив її.

— Уф! — промовив вдоволено дідуган. — Дякую, хлопче! Чудове винце! Мене, до речі, Опанасом звуть. Чи просто Опа, для друзів.

Я заплющив очі і глибоко вдихнув. Бувай, Яне. Вдалої мандрівки у царство мертвих.

— Джон, — назвався я у відповідь.

— Джон? Це не наше якесь ім’я… — здивувався бородань.

— Не подобається — котись звідси, — знизав я плечима.

Чолов’яга не образився на такі слова, а навпаки посміхнувся так широко, що його обличчя стало схоже на жаб’ячу пащу:

— Вітаю тебе, Джоне! А ти добрий чоловік, як я бачу.

Сперечатись було безглуздо, тому я лише порхнув губами і хотів було подивитись на море, та старий мовив:

— Отак вікуєш собі і навіть не здогадуєшся, що ще живуть на світі люди, яким не шкода півпляшки алкоголю для чужого старого!

Я промовчав.

— А ти відпочивати приїхав? — ніяк не міг вгомонитися старий.

— Може й відпочивати, — знизав я плечима і раптом згадав про те, що тривожило мене найбільше. — А твої татуювання на руках — це означає, що ти сидів десь?

— Було діло, — кивнув бородань.

— А яка кара зараз за вбивство?

— А ти що когось уже вбив?

Я намагався тримати себе в руках, та прямі питання завжди висмикували мене із нормального стану. І зараз у голові зародилося ціле дерево сумнівів із сотнями листочків страху — а що, як цей бомж теж підстава, аби тільки вибити з мене зізнання? І десь на його старезному зморщеному і потрісканому, як земля на сонці, тілі приліплений мікрофончик, що допомагає служителям порядку знаходити паскудників, типу мене?

— Ну, не хочеш казати — і не треба, — знизав плечима дід, — діло буденне. Хоч би новини подивитись — і направо, і наліво — усюди вбивства… А за них строк від 5 до 20. Хоча, як не пощастить — то й довічне можуть приліпити. Тоді єдине лишиться — сидіти по вечорах марудитися з тими книжками моральними, а зранку на загальнодержавне благо вкалувати, як собака на посту.

Бородань піднявся з лави і задумливо похитав головою:

— Піду я. Пізно вже.

І пішов. А я лишився один. У руки стало прохолодно через посилений вітер з моря. Я поклав долоні в кишені і раптом намацав невеличку колбу… Таблетки!

Після того, як ще в Києві я поспіхом кинув ліки матері у шафку, в кишені лишились ненароком прихоплені пігулки Ігоря.

Діставши білу ємність, я відкрив кришку і побачив рожеву пілюлю. Можливо, світ знову стане таким рожевим, як був колись, якщо я спробую її?

Ян сказав би, що це погана ідея. Варто знайти тихе місце, аби переночувати, а на ранок іти шукати підробіток. Може, за місяць вдасться заробити грошей і прожити ще якийсь час тут, доки вдома все вгомониться, вляжеться. Аж потім, без сумніву, підвернеться нагода повернутись до матері… Аби тільки з нею все було добре!

Але ж Яна більше не було. А Джон дістав пігулку з посудини, підніс до очей — рожеве тло, червоненькі цятки. Наче вітамінка.

На смак вона виявилась крохмально-солоденькою.

Свята вийшла зі скляних дверей клубу і, зробивши кілька кроків, одразу ж перечепилась за щось кремезне.

Вона навіть не встигла набрати у груди достатньо повітря, тому полетіла на землю з голосним «ах!», що мало б привернути увагу довколишніх. Але на вулиці біля клубу вже не було жодної душі — 5 година ранку — це саме той час, коли навіть безпритульні коти й собаки міцно сплять і пихтять носами у своїх схованках.

Свята запобігливо встигла підставити долоні, аби не вгрузнути обличчям у асфальт. Тепер червоні цяточки на шкірі від недавньої взаємодії з частинками гравію нещадно кололи нерви.

Та наступної миті її невдоволений погляд торкнувся перепони, що змусила дівчину впасти.

— От халепа! — шоковано видихнула Свята і, не встаючи, підповзла до тіла, яке перекрило їй дорогу із нічного клубу.

Чорне розкуйовджене волосся, потерта шкіряна куртка темно-синього кольору, щетина, вузькі міцно зімкнуті губи… Це був шибайголова з потягу!

Він спав прямісінько на повороті від виходу з клубу. Можна було подумати, що хлопця били, і він, не допусти небо, помер чи просто знепритомнів, але дихання було рівне й сильне. Швидше за все, він лишень надерся алкоголем до безтями.

Свята спробувала розворушити його.

Той тихо застогнав. Відповідати свідоміше на подразнення з навколишнього світу молодик вочевидь не збирався. А й справді, нащо розплющувати очі, коли одразу побачиш спекотну брудну реальність? Краще втекти в сон…

Свята піднялася на ноги й зітхнула. А потім легенько стукнула чорнявого палисвіта невисоким підбором по лобі.

На диво, він одразу ж відкрив очі і зойкнув.

— Ти цей… чого? — спитав він, ледь ворушачи язиком.

— О, то ми навіть розмовляємо?! — насмішкувато порснула Свята. — А я думала, ти тільки дровиною лежати можеш посеред вулиці.

— Що? — ледь промимрив шибайголова і обома руками схопився за голову.

Здається, чоловіку було кепсько.

— Що ти пив? — вирішила розібратися Свята, але той не відповів. Він силкувався піднятися, та лише з третьої спроби у нього вийшло обпертися на лікті.

Свята мовчки спостерігала за рухами чорнявого і думала: це доля! Це точно вона, ця безглузда падлючка! Це доля вляглася тут коло входу до нічного клубу, аби Свята перечепилася за неї, інакше й бути не могло!

Спочатку таке дивне знайомство у потязі… Тепер зустріч тут… Якщо кішка з видіння не помилилась і це саме той, хто мусив зустрітись Святі… Якщо це тільки він…

Шибайголова закрив обличчя рукою і відкинувся на спину. Він почав знову втрачати свідомість: у сильному тілі все ще грав свою токсичну колискову не тільки алкоголь, а, напевно, ще якась бридотина.

Швидкими рухами дівчина знов потрусила свого знайомого, та він все ще був не зовсім при собі.

— Воїни… Вони тут тримали рабів. А я вбивав їх… Я багато вбивав… — промимрив чоловік і раптом затих.

Свята не витримала і сплеснула руками. Ну як можна до такого себе доводити?

Вона спробувала підняти чоловіка на ноги, та той, мов мішок із овочами, знов гепнувся на асфальтовану дорогу.

— Скільки можна валятися і корчитись?! — прошепотіла дівчина і знову, вже міцніше, підхопила чоловіка за руки. — Це хіба хтось тебе нагодував і напоїв усіляким непотребом, що ти тепер як шматок лайна нездужаєш на дорозі?! Хіба хтось? Ні ж бо — ти сам! Ану вставай! Опудало нечесане! Вставай кажу!

Свята і далі вела свій монолог і намагалася зрозуміти — якого ж біса вона все це робить? Звісно, допомогти бабці перейти дорогу, впевнити прищавого хлопця в тому, що він чудова людина, пособити подружці у скрутному становищі і дати місце у своїй квартирі — все це Свята робила не раз і вважала за примхи дурної голови, що не може жити без альтруїзму. Але тепер… Навіщо їй цей тип? Невже лише через якесь чергове видіння?

— От знаєш… Я весь час комусь помагаю, — пожалілася Свята, вкладаючи одну руку чоловіка собі на спину, аби легше було волокти його до таксі, що мало прибути з хвилини на хвилину. — А як мені потрібна допомога — то ні, Святочко, а що ж на це пан Ларс скаже? Гроші тобі віддати? Не можу, вибачай. Пан Ларс голову відірве… Як от цей Антон із клубу… Тільки попросила у нього віддати борг — бо ж гроші потрібні — то він одразу ж і Ларса згадав…

— Шо? — дурнувато перепитав чорнявий, впевнивши дівчину в тому, що не зрозумів ані слова з її монологу. Проте він нарешті зробив перший крок. Це в нього вийшло досить-таки непогано, тому Свята вирішила, що зможе довести його до таксі, яке вона викликала кількома хвилинами раніше, без проблем. А потім Свята підвезе цього великого та, на жаль, безпорадного здорованя за адресою, яку він, можливо, зможе назвати. Мусив же шибайголова десь зупинитися?

— Що… що ти казала? — трохи загальмовано повторив чорнявий.

— Та нічого, розслабся, — відповіла Свята. — Нерви в мене слабенькі… а все через дуреп усіляких. От була в нас сьогодні у клубі така товста падлюка — в червоному оксамиті. Усі нерви мені попсувала… Ще й зараз, напевно, сидить за столиком коло подіуму. Я б їй усі патли повисмикувала… А ближче до ранку знов сюди доведеться повертатись — і ця товстозада курва, мабуть, ще буде тут стирчати… Ой, життя моє важке…

— Вона тебе образила? — на подив адекватним голосом перепитав чоловік.

Свята хотіла вже махнути рукою і поволокти свого співрозмовника до зупинки міського транспорту, на якій можна було посидіти на лавці, та ураз вага, яку вона поклала собі на плечі разом із його міцною рукою, стала меншою — шибайголова все ще невпевнено і трохи похитуючись самостійно став на ноги.

— То… то хто тебе… образив? — знов перепитав він, жуючи останні склади слів.

— Ну, тая… ця… тітка. У червоному… — невпевнено знизала плечима Свята.

На ці слова шибайголова кивнув, розвернувся і поплівся назад. Свята здивовано зупинилась. Нерівною ходою дочовгавши до дверей клубу, здоровань зник за ними.

Провівши очима свого супутника, дівчина тяжко зітхнула. Свята була впевнена — його не пропустять і не дадуть навіть два кроки зробити. На дверях клубу стояла тренована охорона. Втім, треба повернутися за цим героїчним дурником, аби його не набили.

Дівчина все ще продовжувала внутрішній діалог, ціллю якого було з’ясувати, нащо вона, в біса, втручається у життя цього наркомана-алкоголіка, цього нечесаного здорованя. Одне нечітке видіння — хіба це щось означає? Вона навіть імені його не знає, тож нащо опікуватися цим ледарем?.. Халепа!

Свята відкрила двері клубу й завмерла. Два охоронці нездужали на підлозі з величезними ґулями на лобах, причому ці сліди лишив на їхніх головах не чийсь кулак, а металевий стовп. На ньому раніше кріпили кордон, за який не мали переступати ті відвідувачі, які ще не заплатили за прохід у клуб. А тепер залізний бовдур став зброєю в руках обдовбаного героя.

Просто чудово. І все це заради неї, Святи!

Втім, то було не єдине, що мало 6 шокувати. Коло столика з товстопикою дамою в червоному відкритому сарафані стояв шибайголова.

— Маю… передати,, що ти — падлюка! — голосно мовив він і раптово зігнувся навпіл. А потім увесь потік зеленкуватого начиння стрімко вдарився в груди шокованої тітки, опорожнивши шлунок шибайголови.

Його вивернуло прямісінько на червону оксамитову сукню.

— Твою ж Мар’ю! — не втрималась Свята і шмигнула назад за двері.

Думки плуталися у голові. Свята не знала, що робити далі — тікати геть чи дожидати свого непроханого героя. Тим часом таксист вже чекав на вході.

— Це вам до кінотеатру? — спитав він.

Дівчина тільки кивнула і швидко залетіла до дверей автомобіля.

Вдома її вже чекала сонна Ляля, що приїхала з аеропорту і, напевно, одразу ж вляглася спати. А після зустрічі із подругою Святі знов доведеться повернутися в клуб, де Антон вже налаштував апаратуру для маленького приватного виступу… Зараз був недоречний час, аби витрачати дорогоцінні хвилини на якогось палисвіта…

— Їдемо? — спитав водій знову.

Свята була б і рада зникнути звідси якомога швидше, втім, совість не дозволила їй це зробити одразу. А що як той п’яний дурник потрапить до міліції? Він там не хотів опинитись ще під час їхнього знайомства в потязі, а що вже казати про цю ситуацію… їй було і шкода його, і огидно, що він, такий гарний і сильний, довів себе до свого теперішнього стану. Втім, не можна судити, не знаючи причин. Тож краще взагалі стримати будь-які рішення. А осуд — це взагалі те, чим займаються раби власних забобонів, стереотипів та принципів. Свята себе не зараховувала до таких і не мала дурної звички робити завчасні висновки щодо малознайомої людини.

У відповідь на всі її сумніви і питання у дверях з’явився чорнявий. Алкоголь та інші препарати, що здатні перетворювати людей на мавп і навпаки, все ще діяли на нього, від чого кроки були непевні, а рухи дуже нервові. Він був брудний, від нього смерділо блювотинням, одяг став сірий від вуличного пилу, а очі світилися тим самим хворим блиском, наче у божевільного. Незважаючи на це, Свята зітхнула, відчинила дверцята і крикнула:

— Залазь!

Шибайголова послухався, і наступної миті знов знепритомнів уже на задньому сидінні.

Я прокинувся із страшним гудінням у голові. Чи може, це воно прокинулось зі мною, адже уві сні я не чув клятого невідступного гуркоту. У моєму сні взагалі було досить-таки спокійно й тихо… Якийсь садок, квітучі вишні. Весна. І я сиджу біля входу у хату чи якийсь курінь. У мене довгі чорні вуса, сухе суворе обличчя, яке я бачу в металевому відображенні шаблі. Інколи за моєю спиною фуркає кінь — сірий, у яблуках.

Мені добре.

Сонце світить так тепло й яскраво, що серце неначе тане під тими лагідними променями.

Та сон закінчився. І зараз я намагався зрозуміти, де ж опинився. А голова нещадно тріщала.

Якщо макітра болить, значить, вона все ще є. Це перший плюс.

Другим плюсом можна було вважати чисте червоне простирадло піді мною. Виявляється, хтось турботливо поклав мене спати на ніч. Я заглянув під покривало — голий-голісінький. Це ж треба, ще й чистий…

Наступною моєю дією став порух в інший бік ліжка. Там простягалася моя ліва рука, якою я чомусь не міг поворухнути. Напевно, вона затерпла через те, що… на ній сумирно лежала чиясь голова…

Спочатку я легенько підвівся на правому лікті і спробував роздивитись, чи знаю я дівчину (сподіваюсь, це все ж був не хлопець), яка окупувала мою кінцівку.

Тільки зараз я зрозумів, що досить погано уявляю, що ж зі мною було минулої ночі. Як я опинився у цій теплій затишній квартирі? Хто привів мене сюди?

Єдине, що я згадав одразу ж — це обличчя бороданя, що підсів на мою лавку коло набережної. А потім я, здається, з’їв пігулку…

Втім, незважаючи на провали у пам’яті, я був впевнений, що небезпеки немає. Тепер варто було з’ясувати, хто мене сюди приволік. І що це за руденька краля спить у мене на руці?

Нарешті я піднявся досить високо, аби розгледіти обличчя… і варто сказати, саме зараз я зрозумів, що таке переляк!

Якщо ви колись прокидались у чудовій затишній постелі, а у вас на руці спала така дівчина, що ви готові були відгризти руку, аби лишень врятуватися втечею, то зрозуміти мене буде не важко.

Дівчину можна було б назвати негарною, якби не щічки, які робили її лице просто поросячим. Маленькі очки, схожий на п’ятак ніс. Тихе схропування змусило мене втягти шию у плечі. Аби тільки це чудо природи не прокинулось!

Не можу сказати, що я дуже критичний до дівчат. Навпаки. Але зараз мені хотілося благати всі сили, що є на землі, аби між нами цієї ночі нічого не було.

Раптом моя рука злегка смикнулась, і дівчина різко розплющила очі. Краще б я вже не смикався — руда злякано заверещала, схопилася з ліжка і, озброївшись підсвічником, що стояв на тумбі біля узголів’я, кинулась на мене.

Не чекаючи удару, я швидко намацав за спиною двері і враз опинився за ними. Замок тихо цявкнув, і удар кривозубої мегери дістався не моїм стражденним плечам, а дереву.

Я навіть не намагався зрозуміти, що тут відбувається. Впевнений, це було не у моїх силах. Тому я просто озирнувся навколо себе і зрозумів, що застряг — з усіх боків мене оточувала чудова, оббита рожевою плиткою ванна кімната з джакузі, біде та іншими деталями дорогої сантехніки. На полицях стояли усілякі жіночі прибамбаси: шампуні, гелі і інше. На стіні висіло десь чотири рушники… Забагато, як для однієї мегери. Напевно, з цією рудою живе ще хтось…

— Хто ти такий?! — раптом почулося з-за дверей. — Ґвалтівник? Я зараз викличу міліцію!

Я почав хвилюватися… А що, як дійсно викличе?

— Заспокойся, не треба нікого кликати. Я сам не знаю, як опинився тут. Може, це твій сусід по кімнаті мене запросив чи запросила?

— Свята? Запросила тебе? — далі почулося тихе буркотіння і шум предметів. — От скажена дівка… І ні слова не сказала! Хоч би розбудила мене!

— То може, я вийду звідси і ти не будеш на мене кидатись з металевими предметами? — запропонував я.

— Сиди мовчки, доки я не додзвонилась до Святи, інакше виб'ю всі зуби!

У це я вірив мало, проте знов стикатися з вереском мегери не дуже хотілося.

Сидіти у ванній кімнаті мені довелося десь годин зо три. За цей час мій шлунок став таким маленьким, що міг порушити усі закони фізики і зникнути сам у собі, ставши чорною дірою.

Руда в іншій кімнаті шаруділа тканиною чи папером та займалася власними справами, а я пускав слину, мріючи про звичайний хліб.

Голод змусив мене спробувати вийти зі своєї засідки, та, як я й думав — двері було зачинено з іншого боку. Двобічний замок — рідкість, та мені останнім часом «щастило»… Отже, єдине, що лишалося, — чекати.

Відчуття безпеки швидко зникло. Весь час виникало дивне бажання озиратися, ніби в такому малому приміщенні міг сховатися хтось небезпечний. Час від часу починали тремтіти руки. Я відніс це на рахунок вчорашнього отруєння наркотиком. Та більше за все мені дошкуляв голод. Зараз я ладен був продати нирку заради тарілки борщу.

Та все погане рано чи пізно закінчується, тому ця млява тортура нарешті мала припинитись! У двері подзвонили, і я почув цокіт підборів у коридорі.

У приміщенні з’явився хтось третій. Це було відчутно по ледь вловимому запаху парфумів. Свіжий, злегка ягідний аромат. Він викликав дивне, але знайоме відчуття збудження… Десь я вже відчував цей запах. Приємний, лагідний, ніжний і якимось чином трохи лоскітний, якщо так можна сказати про щось аморфне, на кшталт аромату.

Раптом мене осяяло — це дівчина з вагону! Такий тонкий приємний запах важко було забути!

Серце стурбовано підскочило у грудях… В (71 тому не було ніякої романтики — хіба що страх та підозра. Чому знову вона? Чи не є це все частинкою якогось великого плану, мета якого — зловити мене? Я не вірю у вселенські змови, проте такий збіг був досить дивним…

— Ти там? — почувся мелодійний голос, що наче дзвіночок пролунав поруч з гугнявим ревінням рудої. Цей чарівний голос міг належати лише приязній людині. Такому голосу хотілося одразу вірити, хотілося розповісти усі свої таємниці і чекати будь-якого вироку з відчуттям виконаного обов’язку.

Саме тому я глузливо відповів:

— Ти ба, невже до в’язня прийшли гості?

Дівчина за дверима тихо щось промовила. Їй так же тихо відповіла руда.

— Вибач, але я не впевнена, що ми можемо тебе випускати звідти… — нарешті отримав я вердикт.

— Якого біса? Що мені тут вічно сидіти? — зі злістю мовив я, відчуваючи не просто голод, а справжній біль у шлунку.

— Заспокойся, все буде у свою чергу. Зараз розкажи, чому ти був у такому стані, в якому я знайшла тебе вчора?

— Я не пам’ятаю, що було вчора… Припускаю, що вчора у мій організм потрапили колеса… Вперше у житті, якщо це тебе заспокоїть… Ну і ще десь два-три літри вина…

Дівчина за дверима хмикнула задумливо.

— Не сумніваюсь, що ти знаєш — алкоголь не вирішує проблем. Нащо було так напиватись?

— Можна подумати, що цитрусовий сік вирішує, -— не витримав я.

— Не кажи дурниць. Якщо в тебе є серйозні проблеми, то є лише один варіант їх позбутись — вирішити їх.

— Отут ти не права. Немає такої проблеми, від якої не можна було б втекти.

Дівчина, здається, посміхалась, хоча я не міг напевно сказати, бо ж не бачив її.

— Добре, ти, може, і маєш рацію, але скажи мені, нащо ти віддубасив охоронців з клубу вчора і зробив… хм… те, що зробив з отією огидною бабою?

— А я щось зробив?

— То ти нічого не пам'ятаєш?

— Не все… Починаю згадувати, як я чемно пояснив хлопцям, що мені треба пройти у залу… потім побачив червону сукню. Ти ж казала щось про неї, так? А от що було далі — не пам’ятаю…

— Пояснив хлопцям? Ти в курсі, що одного з них забрала швидка?

— Він хоч не помер? А то вчора була субота — всі вихідні людям зіпсував би.

— До біса! Ти просто нестерпний! — гугняво вигукнула Руда.

Її подруга тим часом тихенько сміялася з мого дотепу.

— Ну вибач. Який є… То ви мене випустите, чи будете тримати як домашню тваринку?

Замок на дверях зашарудів.

Перша справа — забрати мій рюкзак. Друга — позбутись ножа.

Свята, а дівчину звали саме так, вирішила провести мене до набережної, де я й лишив свої пожитки. Пам’ять потроху прояснювалась, і про власний наплічник я згадав досить швидко. Він, на диво, був там, де я його лишив. Чорна тканина сиротливо чекала нас на тій самій лаві коло моря, де ще вчора я розпивав спиртне у компанії безпритульного.

По дорозі я роздивлявся сонцеволосу дівчину з великими блакитними очима. Її чудове виразне обличчя здавалося дуже знайомим. Але згадати, звідки я можу знати її, не вдавалось.

Ми йшли тихо, майже без розмов. Чомусь Свята вирішила, що вона відповідає за мене і має прослідкувати, чи все буде добре, і чи не втраплю я у чергову халепу.

Нарешті ми підійшли до лави.

Я бадьоро підхопив із дерев’яних дощок свій рюкзак і почав передивлятись, чи лишилось у ньому хоч щось? Окрім мого нехитрого скарбу (це переважно були шкарпетки, труси та футболки, а також невеликий складний ніж) всередині майже нічого не лишилося. Всі гроші, що були у гаманці, зникли. Всі корисні речі — теж. Єдине, що брудною плямою майоріло на дні — великий тесак у поліетиленовому пакеті. Сліди запеченої колись червонястої рідини бурими цятками нагадували про ту кров, яка назавжди всоталася шкірою моїх рук.

Тесак блиснув на сонці.

Я тривожно здригнувся: не чекав його тут побачити — і швидко закрив блискавку так, аби Свята не встигла нічого помітити.

— Щось трапилось? — перепитала здивовано дівчина, яка скоса поглядала на мої дії.

Я ковтнув те, що підступило до горла, і спробував мовити більш-менш спокійно.

— Трапилось.

Я закинув наплічник на спину. Треба було якнайшвидше розпрощатися із моєю новою знайомою та позбавитись нарешті цього клятого знаряддя вбивства, але я чомусь вагався.

— Посидиш зі мною біля моря? — раптом мовила Свята.

На березі було дуже багато людей. Я не уявляв собі, як можна лишатись у такому небезпечному та нервовому оточенні. Втім, чому я назвав це місце небезпечним? Хіба туристи можуть бути для когось загрозою?

Малюки підставляли сонцю голі спини, будували замки, що їх одразу ж змивали морські хвилі, бризкалися солоною водою та гамірно вирішували вселенські питання: чи їсти їм фрукти, чи слухатися товстоногої бабусі, чи ображати менших жабенят, що плавали коло самого берега.

Я посміхнувся сам собі — то саме цих небезпечних туристів я боюсь?

Зітхнувши, я взяв себе у руки. Напевно, у мене починається параноя.

— Так. Можемо посидіти.

— Але ж не тут. Пішли, я знаю гарне місце. А ти поки що розкажи, хто ти. Бо ж незважаючи на всі обставини нашого знайомства, я все ще не уявляю, як тебе звати.

— Джон.

— Джон Сміт?

— Так.

— Ну добре, Джоне Сміт, — лукаво зиркнула на мене Свята, — то від кого ти тікаєш?

— Хіба так помітно, що я тікаю?

— Авжеж. Я точно можу зорієнтуватися, тікає людина від чогось чи ні. То ж це секрет, чи ти поділишся ним і розповіси мені про себе трохи більше?

— У мене були власні причини на втечу. То, може, ти розкажеш, чому допомогла мені у потязі позбавитися тих ментів?

— Були на то причини.

Кілька кварталів ми пройшли мовчки, та я вирішив, що варто підтримати розмову. Все ж таки я був вдячний Святі за те, що дала мені переночувати у себе вдома.

— Чому твоя подруга така… неприємна? — промовив я перше, що прийшло у голову.

Свята не образилась, а лише посміхнулась:

— Вона, як би то правильно сказати… Чоловік.

— Трансвестит-жінка?

— Типу того.

Я знизав плечима. Краще, мабуть, більше не торкатись цієї теми.

Раптом Свята тихо промовила:

— Ти дуже нервовий і стривожений.

— Та невже?

— Може, ти й не помітив, та весь час, що ми зараз ідемо, ти треш руки.

Я подивився на власні кінцівки. Дійсно, одна долоня вже аж почервоніла через постійне чухання іншою. І як я це не помітив?

— Заплющуй очі і давай мені свою руку, — запропонувала Свята таким тоном, з яким не варто сперечатися. — Я не хочу, аби ти знав, куди ми ідемо. І довіряй мені — я буду вести тебе. Добре?

— Навіщо? — здивувався я.

— Я ж кажу — не хочу, аби ти знав про моє особливе місце. Добре?

Мені було приємно взяти її за теплу тендітну руку з гострими кігтиками. Пам’ять підкинула згадку про ці самі кігтики, що легенько торкалися моїх грудей, з яких потроху зникала тривога…

Я здригнувся знов. Але тепер не від страху при погляді на ніж, а від справжнього задоволення.

— Заплющ очі.

Я послухався.

— Якщо тебе щось тривожить, — продовжувала Свята, — ти мусиш заплющити очі. Спробуй дивитися на картинки, що виникають перед очима. А якщо їх немає, просто подивись на кольори, що їх можна бачити, коли стулиш повіки.

— Ти серйозно? Якісь кольори мене мусять заспокоїти?

— А ти спробуй. Іди — мовчи. І дихай. Глибоко дихай.

Я послухався Святиної поради. Десь через сорок кроків у голові почав з’являтися хисткий туман, який розвіявся одразу, як тільки я насторожено відкрив очі. Звірячий інстинкт самозбереження змусив мене призупинити глибоке дихання. Я знов стулив повіки.

Ми все ще були на одній із довгих паркових алей. Товсті стовбури чудернацьких дерев губили свою тоненьку шкіру прямо на дорозі. Я чув, як під нашими ногами полускували тільця якихось кругленькихплодів, схожі на каштани. Все було досить звично. Я не відчув жодних ознак появи таємних лабіринтів, котрими могла мене вести Свята до свого заповітного місця, тому знов розплющив очі. Але дарма.

— Не можна! — ображено буркнула дівчина і я вирішив більше її не засмучувати.

Знов розпочавши ритмічне дихання, я наосліп пішов далі.

Ми просувалися вперед досить довго. Спочатку я боявся ступати, і ледь не через кожен крок зашпортувався і був ладен впасти, та дівчина весь час підтримувала мою руку. Це було схоже на якийсь ритуал чи психологічний тест. Але якщо Свята не хоче, аби я знав дорогу — що ж, мені неважко виконати її примху.

— Дивись на кольори — тихенько прошепотіла дівчина.

Ніяких картинок перед очима у мене не з’являлось, як я не намагався уявити бодай щось. А кольори, про які мовила Свята, здебільшого були схожі на червонясті плями, які з’являються перед очима, варто лише їх потерти.

Занадто багато уваги відволікала дорога. Я сильно втомився через постійний легенький підйом на гору. Втім, нарешті це випробування для ніг скінчилось. Свята повернула кудись вліво. Я відчув, як листя дерев пестить мої щоки. Десь недалеко зацявкотів собака. А потім Свята задоволено видихнула:

— Сідай! Чуєш?

І нарешті я почув море. Незважаючи на штиль, малі хвильки все ж гомоніли з вітром про свої природні справи. Ці звуки добре заспокоювали. На диво, тепер я почувався трохи легше, ніж там, на набережній, де Свята ледь не побачила мій ранець із тесаком.

— Бачиш її? — спитала Свята.

— Кого?

— Золоту кицьку…

— Яку ще…

— Тихо. Мовчи, дихай і слухай море.

Все це було досить дивно, та я вже зрозумів, що моє колишнє життя кануло у вічність. Тому варто сприймати все, у тім числі й Святу, як норму.

Я замовк. І раптом цілий каскад кольорів розгорнувся перед моїми очима…

— Боже, то он що ти мала на увазі! Я бачу…

Та мені перехотілося говорити… Бо ж я стояв поруч із невеликою мазаною хаткою, в якій сиділо кілька жінок і два охоронці. Цих людей показав мені Вовк. Цих бідолах я мав убити…

На рабовласницькому ринку було багато людей. Я довго видивлявся в натовпі знайомого бороданя, що його суворий погляд колись проймав мене до глибини душі, а зараз лише викликав повагу. Він мусив розповісти, що я маю робити далі. Теперішня справа була важливіша за всі, що мені доручали раніше. Від неї залежала доля не чужих людей, а своїх, з дитинства знайомих хлопців та дівчат. А якщо й не знайомих, то близьких і рідних хоча б через те, що вони так само босими ногами бігали по рідній землі, так само зростали на ній, співали тих самих пісень і слухали ті самі казки й легенди. Вони так само кохали, так само страждали і були комусь потрібні. Хтось чекав на них там, далеко, за цими високими кипарисами, кущами кизилу, горіхів та за пишними садами, повними персиків і винограду… Ці хлопці й дівчата, ці жінки й чоловіки — вони були свої…

Власне, в такого, як я, не має бути чогось «свого». Але хіба міг я забути дитячі роки, наше невеличке селище коло річки, веселі посмішки дівчат, що тепер ниділи у руках цих клятих чортів-торгашів. Я не можу мати нічого свого,, окрім споминів минулих днів.

Все, що я маю, це люлька, трохи тютюну та гарна шабля. Все це я здобув на полі бою. А інше — то дало мені товариство. Ще як був джурою, ох і давно ж минули ті часи, отримав свій ошатний куртас від сотника Івана, упокой Боже його душу, та ще й зараз у ньому ходжу. І то не дивно — тут, у Кафі, варто лишень вдягти щось із Січі, як-от гостру козацьку шапку з високою смушевою околицею і довгим шликом, обшиту навхрест галуном і прикрашену китицею, татари й турки одразу ж підіймуть ґвалт. Такому, як я, варто бути тихішим за вітер, непомітнішим за тінь.

Я побачив суворі очі Вовка ще здалеку. Він чекав мене у тіні розлогого низенького дерева. Десь тут вже закінчувались лавки торгашів, які що є сили намагалися збути перехожим свій товар, горлаючи, наче поранені ведмеді. Коло Вовка не було нікого. Жодної душі. Занадто вже жорстоко дивився Вовк на навколишніх. Нікому не хотілося стояти під одним деревом із цим душогубом, навіть якщо гілля деревця, що він обрав, було єдиним прихистком від сонця.

— Слава Ісусу Христу, — одними губами промовив я, аби ніхто із сторонніх не почув цього привітання.

— Навіки, — тихо кивнув Вовк і одразу ж поманив мене рукою.

Я покірно пішов за ним, минаючи ятки, зайняті торгашами, а далі попрямував вздовж жовтої стіни без вікон і дверей. Потім будівля скінчилась, і ми пішли вузенькою доріжкою кудись у бік моря. Я чітко відчував його вологий і свіжий, але й сирий запах.

— Ти ж розумієш, що для нас зараз важливіше, Яне?

Я кивнув. Авжеж, розумію. Ми мали взяти самого тесане агаси — Ішрака ібн Мусу — помічника командувача флотом. Без цього не могло бути й мови про звільнення наших хлопців. На нього можна буде обміняти не менше двох чи навіть трьох катирге.

— Ти маєш найнятися до людоловів Сулеймана ібн Сабіда. Серед ясиру, що ви поведете, будуть кілька наших хлопців. Інша частина вже буде у караван-сараї. Мурза Сулейман видає свою доньку Сальву за кетхуда Кафської верфі. На свято приїдуть діти їх знатних родів…

— Кетхуда? То нам потрібен не тесане агаса?

Я почав губити суть його слів. До чого тут кетхуд верфи і діти?

— Мовчи й слухай, — суворо цикнув Вовк. — Два І 83 сини Ішрака ібн Муси будуть на святі — вони ще зовсім малі, хлопцям не більше десяти. І сам він теж прибуде. Кетхуд Рашид нам не знадобиться, втім його життя для нас — зайвий клопіт… А його весілля — звичайне сімейне свято… Там буде багато дітей, розумієш?

— Навіщо ти мені все це кажеш? — розгублено розвів я руками.

Ми вийшли на невеликий пагорб, з якого відкривався чудовий пейзаж. Мальовничі водоспади землі й каміння, що лежало в підніжжі гір, здіймалися над ледь не чорною, як смола, поверхнею лискучої води. Десь на обрії вистрибнула з води величезна риба, сяйнула своїм плавцем, а потім знову зникла у глибині моря.

— Гарно тут, правда? — спитав Вовк.

Я посміхнувся і нічого не відповів.

— Як стану зовсім старим, обов’язково оселюся десь тут… Коло моря…

Я замислено поглянув на Вовка… Чи він дійсно колись стане таким старим, що не зможе воєводити, не зможе рятувати братів та сестер із полону? Ні, я був упевнений: єдина старість, що його чекає, -— це остання битва із клятим турком. Єдиний спокій, що його чекає, -— це вічний спокій… Та й чи чекає мене щось, крім цього?

— Хочеш горілки? — Вовк запропонував мені флягу. Я прийняв її і зробив ковток. Оковита вогнем охопила горло і приємно просочилася у шлунок.

— Ти розумієш, що дочка Сулеймана… Та й сини Ішрака, до речі, теж… вони просто люди…

Я нарешті зрозумів, до чого хилить Вовк. Це мене трохи образило. Все ж літа, коли я тільки починав роботу, давно минули, і якщо мені зараз лише двадцять з гаком років, Вовк мав би знати, що це буде не перша кров на моїх руках. Тож я ковтнув ще горілки і повернув пляшку Вовку:

— Якщо ти відчуваєш певні сумніви щодо своїх можливостей, Вовче, я можу взяти ці справи на себе.

Вовк оцінююче зиркнув на мене. Зморшки коло очей робили його обличчя трохи саркастичним.

— Ні, козаче. Я просто мав розповісти тобі деталі.

Я кивнув. Не варто сперечатись із моїм братом по зброї. У нас попереду дуже важлива справа, треба про це пам’ятати.

— Он там. То його дім. — Вовк вказав жилавою рукою на дальню частину бухти. — Але коли будеш вести ясир, роби вигляд, наче не знаєш, де живе твій мурза. У східному крилі розміщуватимуться його дружини і раби. У західному — гості. Вас проведуть у східну частину. Я підготую все, аби під вечір після вашого прибуття наші хлопці були вже озброєні. Рабів охороняють десь п’ятеро воїнів, натомість коло себе Сулейман лишає лише нічну варту з двох слуг. У жіночій частині вам робити немає чого. А от у західному крилі будуть молодята та тесане агаса із синами…

Я кивнув.

— Детальну інструкцію отримаєш, коли влаштуєшся до мурзи.

Отож незабаром настане ніч, коли я вкотре відчую неприємний запах крові, яка густими краплями тече по лезу шаблі.

Море тихо било своїми вологими долонями об берег. Я озирнувся на Вовка. Проте його вже не було поруч.

У кущах щось шаруділо.

Я підійшов ближче і розвів гілки у різні боки. На мене, мов яскраві блискавки, сяйнули два блакитні мигдалевидні ока. Від подиву я відскочив назад. А дика кішка наче того й чекала — стрибнула до мене і зупинилась, ніби сподівалась на якісь дії з мого боку.

Я потягся до шаблі.

Золотава тварина з великими чорними цятками по всьому тілі лише згорда вдарила хвостом по землі і відкрила пащу, демонструючи гострі, мов жало, ікла:

— Ну що, ти бачив золоту кицьку? — промовила кішка.

— Що? — розгублено перепитав я.

— Золоту кицьку, кажу, бачив? — я моргнув і втупив погляд у веселе обличчя Святи. — Вона мусить вести тебе по видінню. Вона це робила?

Наче пришелепкуватий, я не міг склеїти губами жодного слова.

Що зараз зі мною було? Де ми знаходимось? Як так вийшло, що ще секунду назад я був якимось джурою, чи як його в біса назвати, а тепер я — звичайний чоловік, що сидить на піску коло моря разом із дівчиною…

— Свято, — тільки й спромігся вимовити я, як раптом золотоволоса красуня стулила пальчиками мої губи і стривожено кинула погляд кудись мені за спину.

Я почув гудіння мотору. Потім землю заскребли гальма. Авто різко зупинилось десь у десяти кроках від нас.

Я обернувся, аби побачити, що так перелякало Святу.

Чорний BMW поблискував на сонці, наче відшліфована вітром вуглинка. Двері відчинилися, і землі торкнулися довгоносі ковбойські черевики із м'якої шкіри. По кольору вони нагадували каву з молоком.

Я всіма порами на шкірі, всіма фізичними і психічними сенсорами відчував небезпеку, що йшла від хазяїна авто, але чомусь навіть не підвівся на ноги.

На пляжі, який ми зі Святою обрали місцем нашого дивного відпочинку, більше нікого не було, якщо не зважати на кількох туристів, що запливли за буйки і навряд чи силкувались побачити нас із моря. Важко сказати, чи взагалі можна було розгледіти хоч щось з такої відстані…

Раптово я згадав, що у мене за плечима висить рюкзак. А в ньому є те, що може згодитись… Хоча, про що це я думаю? Вбити ще одну людину — хіба все так просто?

— От халепа! Треба тікати, — прошепотіла мені на вухо Свята і піднялася на ноги. — Якщо доведеться тікати — зустрінемось у кафетерії через квартал звідси.

З машини тим часом вилізли троє.

Довгоносий вусатий чоловік із розгодованою квадратною пикою та двоє голених під нуль молодиків. Вусань у ковбойських чоботях тихо щось мовив до двох своїх помічників. Здається, він був у них за головного.

Я піднявся з піску слідом за Святою і зрозумів, що трійця іде прямо до нас. Тобто, це не збіг обставин, і авто зупинилось поблизу зовсім не випадково. Ці хлопці шукали когось з нас двох… І я зовсім не був впевнений, що ціллю їх пошуку був я…

— Хто вони?

Свята наче проковтнула клубок у горлі. Її голос нервово тремтів:

— Вони хочуть забрати скриньку. А скринька у Лялі.

Яка скринька? Про що говорить ця дівчина?

Я зітхнув. Мені щастить, як мертвому.

— Гей, ви двоє, — гаркнув до мене вусань у чоботях. — Ми приїхали за Святою Рудик. Ти, хлопче, можеш іти геть!

Я подивився на дівчину. Та перелякано зиркнула на мене. В її очах я побачив надію… Господи, на що ця мала сподівається? У кожного з тих леґенів під їх легенькими сорочками видніється кобура зі зброєю — чим я можу зарадити?

Втім, мені раптово стало якось байдуже, що буде далі. Ще хвилину тому серце билося, як пташка у клітці, та зараз все змінилось. Тепер воно стукало ритмічно, наче підбурюючи мене щось зробити. Щось досить безглузде, таке, про що я потім зі сто разів пожалкую…

Свята легенько схопила мене маленькою ручкою за палець. Я знов подивився на свою нову знайому і просто не зміг встояти перед її великими і переляканими блакитними очима — ну хіба можна лишити такого янгола у біді?

Недарма кажуть, що у більшості війн винуватицями були жінки.

Я посміхнувся про себе і вголос мовив:

— Доброго дня, шановні панове! Не знаю, з ким ви нас переплутали.

Мій голос пролунав впевнено і сильно, саме так, як я навчився говорити з такими, як жалюгідний карлик Ігор. Цей досвід мені не раз ставав у пригоді, мав допомогти і зараз…

— Нам потрібен лише ніж і дівчина, — промовив до мене вусань і просвердлив своїми чорними маленькими очицями.

— Аргументуй своє побажання, чоловіче, — посміхнувся я до нього.

— У мене є пістолет. Гарний аргумент? — м’яко посміхнувся мені у відповідь мордатий вусань.

На його легенькій гавайці сумирно пливли кораблики і поринали у воду зграї дельфінів. А під їх лискучими тілами випинався обрис кобури… Цікаво, цей ковбой когось убивав у своєму житті?

Два голені парубки вже потяглися до зброї, та їх бос ще не давав розпорядження приступати до дії, тому у нас зі Святою лишався час щось придумати.

Я спробував зрозуміти, що від нас хочуть ці троє: ніж і дівчина.

Який до біса ніж? Навіщо їм мій кривавий тесак? Що за дурня?

— Свято, тікай! — нарешті вимовив я і швидко піднявши ранець над головою вигукнув:

— Ніж у ранці! — а потім кинув його прямісінько у голову вусатому чолов’язі, що ледь не впав від неочікуваного «подарунку».

Мені до біса пощастило, бо жоден з цих головорізів не став стріляти у спину Святі, яка зникла між гаражів та кущів, що оточили берег.

— За нею! — скомандував вусань.

Помічники кинулися по слідах білявки. Тим часом я встиг помолитися всім святим та міфічним істотам, яких тільки встиг згадати. Помирати якось зовсім не хотілося, втім, я був впевнений, що мої дії не сприяють доброму до мене ставленню ковбоя.

— Ти, паскуднику, — мовив мій супротивник, розкривши зіпер на рюкзаку, — нащо мені цей ніж, придурок?!

Я не встиг зрозуміти, що сталося далі. Ноги самі понесли мене вперед, прямісінько до цього вусатого довбня, що відволікся на споглядання мого знаряддя вбивства.

Я збив вусаня з ніг одним ударом у проміжність. Вусань схопився за своє дорогоцінне обладнання — і я одразу ж наніс удар по його лисій макітрі. Чолов’яга повалився на землю.

Ніж упав на пісок, а поруч з ним і весь мій наплічник. Раптово я зрозумів, що досить вдало вибрав тактику, бо моя жертва навіть не пручалася. Схоже, вусань не чекав, що я вмію битися і в мене стане мужності напасти на нього, озброєного та такого небезпечного на вигляд…

Швидким рухом я витяг із рюкзака ніж і лише потім відчув, як під руками знов зачвакала червона рідина, що прорізала плоть…

Пісок став червоний. Я не знав, що робити. З плеча вусаня, булькаючи, текла кров, а сам він був непритомний і, наче мішок із картоплею, нерухомо лежав на землі. Втім, він ще дихав, і я сподівався, що був живий…

І якого біса я всадив у нього ніж? Що це за інстинктивна жорстокість? Я сам собі дивувався і шоковано дивився на кров, що знов обагрила мої руки.

Раптом я побачив сріблясте кільце, що стирчало з джинсів ковбоя. Смикнувши за нього, я отримав ключ — доступ до його BMW. З іншої кишені випав гаманець… Механічно я взяв його і поклав собі у рюкзак. Ніж при мені — відбитки пальців лише на ньому. Ключ і машина — зі мною.

Вусань на червоному від крові піску почав приходити до тями.

Я прожогом сів у авто і натиснув на газ.

Свята вже годину сиділа у кафетерії і не могла поворухнутися від жаху. Звичайно, хлопці, які бігли повз велику вітрину, прикрашену написами «Кока-кола» та «Гаряча випічка», не помітили маленьку біляву фігурку, що тільки-но залетіла до закладу — одразу ж кинулася до туалету і лише крізь злегка причинені дверцята спостерігала, чи зайдуть головорізи вусатого ковбоя до цього кафетерію.

Ні, вони пробігли повз двері, навіть не звернувши увагу на кафетерій.

Дурні.

Втім, їх дурість була тільки на руку Святі…

Зараз дівчина картала себе за те, що взагалі влізла у цю бридку історію. Звісно, допомогти пану Ларсу, врятувати його від біди, що віщувала кішка із видіння — це було обов’язком Святи. Але ж тепер її життя під загрозою. І не тільки її. Що там сталось із чорнявим шибайголовою? Чи він ще живий?

Не було жодних сумнівів, що трійця на чолі з вусанем були справжні професіонали, і найняв їх, певно що, не пан Ларс. Він ніколи не став би так ризикувати… авжеж, у Ларса повно ворогів. І напевно, хтось із них вирішив вкрасти скриньку з кинджалом, що Ларс вважав своєю сімейною реліквією, а заразом і Святу… Мабуть, вороги Ларсика вирішили таким чином отримати від нього гроші…

Свята готова була розплакатися від розпачу. Вона навіть не підозрювала, що її вчинок, її втеча із кинджалом, спричинять такий ґвалт… І тепер виходить, що якщо Свята і скринька з реліквією потраплять до рук ворога, то пану Ларсу стане лише гірше. Ніякого оздоровчого ефекту, якого хотіла домогтися дівчина, напевно, вже не буде… Чому ж кицька вела її сюди? Чому вказала на те, що кинджал мусить бути викрадений?

— Як я могла бути такою тупою? — прошепотіла собі під ніс Свята. — Навіщо слухалась її…

Тітка за прилавком кафе давно вже дивилась на Святу із підозрою, а тепер взагалі почала коситися, як на хвору. Ще трохи, і ця перемазана тушшю і тінями корова згребе Святу своїми масними руками і викине на вулицю…

— Кави, будь ласка, — нарешті мовила Свята і вчепилася руками у поверхню зеленого пластикового столу, наче її вже намагалися відірвати від нього і викинути на вулицю.

— То встань і візьми собі, — буркнула розфарбована тітка за прилавком і поставила коло каси вже готову порцію кави у пластиковому стаканчику.

Свята геть забула, що замовила напій ще хвилин десять тому.

Дівчина підвелася з-за столика і підійшла до каси. Кілька гривень вона поклала на спеціальну тарілочку для грошей, втім, кави не торкнулася. Потім Свята нервово здригнулася і подивилася у вікно. Чорний BMW майнув вулицею. Десь на повороті він зупинився.

Свята ковтнула клубок, що підійшов під горло.

Все. Це кінець…

— Агов, каву брати будете? — холодним презирливим тоном мовила тітка за касою.

— Ні, — сухо відповіла Свята.

Двері у кафетерій відчинилися. Старий потертий кросівок ступив на кахельну підлогу. На порозі стояв чорнявий шибайголова.

— Джоне! — вигукнула дівчина і кинулася обіймати свого рятівника.

Джон виглядав схвильовано, здавалось, що він перелякався не менше за Святу. Його рухи були схожі на поведінку тварин — такі швидкі й виточені, ніби він все життя займався втечею від погоні і ворогів, і тепер, коли нарешті втік, міг бути спокійним та врівноваженим. Але певна знервованість весь час просочувалась крізь його поведінку. Хижа тварина має бути завжди напоготові.

Джон відповів на обійми, міцно стиснувши Святу у своїх здоровенних руках, що ледь не змусило дівчину охнути.

— Обережніше, я ж так зламаюся, — нарешті посміхнулася Свята.

— Вибач. То все нерви, — зашарівся Джон, наче маленький хлопчик, якого щойно поцілувала у щоку однокласниця.

Кілька секунд вона роздивлялася його розкуйовджене волосся, спітніле обличчя, сумні темно-карі очі…

— Авто… ти чув, що воно зупинилося тут поруч? — раптом злякалась Свята.

— Це я зупинив його. Я приїхав на ньому.

— А що з вусанем?

— Здається, він живий. Сподіваюсь…

— Ти збожеволів! — жахнулась дівчина і прошепотіла. — Ти вбив його?

Джон нічого не відповів, а лише міцно взяв Святу за руку і потяг за собою.

Машина чекала поруч. Салон, оббитий коричневою шкірою, був досить привабливим та зручним. У ньому приємно пахло хвоєю — напевно, то діяв малесенький ароматизатор, що висів поруч з брелоком — парою гральних костей. Втім, зараз навіть у найм’якішому і найзручнішому місці на Землі Свята почувалася б як на голках.

Що ж робити далі?

— Що будемо робити? — раптом, наче прочитавши її думки, мовив Джон.

— Не знаю…

Джон не дивився на Святу, та вона бачила його чорні суворі очі у дзеркальце. Він нервово бив пальцями по керму, і зморшка між бровами робила весь його вигляд досить загрозливим.

— Розповідай, що за ніж їм був потрібен? Хто вони такі взагалі?

Свята зітхнула… Робити нема чого. Краще все розповісти…

— Пан Ларс… Він багатий, і у нього стільки ж ворогів, скільки тисяч на банківському рахунку… А кинджал — то родинна реліквія. І я її вкрала.

— І він хоче її повернути, тому найняв цих трьох головорізів?

— Ні. Їх найняв хтось із ворогів пана Ларса. Щоб взяти з нього грошей за мене і за скриньку із кинджалом.

— Тож ти вляпалась у щось досить-таки смердюче…

— Тьху. Я всього лише вкрала кинджал. Це було правильно! — Свята почала розмахувати руками. — Ти нічого не розумієш! Якби я лишила його, то було б лише гірше! Я не хотіла бути з паном Ларсом… Тобто я його люблю, але все набагато складніше… Я викрала кинджал, аби пан Ларс лишився живим! Розумієш?

Джон нарешті повернувся до Святи і так само суворо пронизав її своїм чорним поглядом. Зморшка між бровами зробила його схожим на чорну пантеру. Здавалось, ще трохи — і він оголить ікла. Та раптом шибайголова заспокоївся і повернувся на місце за кермом. Він зітхнув.

— Ні, не розумію, — зізнався Джон. — Втім, думаю, ти кажеш правду… то де ця скринька?

— Я ж казала, вона зараз на квартирі…

Святу перервав мелодійний рингтон мобільного. Вона поплескала себе по кишенях на сукенці, а потім згадала про маленьку торбинку на плечі. Рожевий телефон розривався від голосного дзеленчання.

— Алло, — мовила Свята.

Їй відповів збуджений хрипкий голос Лялі:

— Пан Ларс має приїхати.

— Якого він приїздить?

— Якого числа чи якого біса? — Свята почула злий сміх подруги, — він вже тут. Вже у місті. Мені дзвонив діджей клубу — Антон — каже, що Ларс був у клубі і вже знає історію про твого лицаря, що обблював ту тітку.

— Твою ж Мар’ю! — не витримала Свята і спересердя кинула телефон на підлогу. Той загудів, наче образився на свою власницю.

— У чому справа? — спитав шибайголова.

— Все погано, — зітхнула Свята. — Зараз передзвоню Лялі… У тебе є гроші?

— Ні, — відмовив Джон, та раптом щось згадав і дістав із кишені гаманець. У ньому було повно зелених папірців.

— Доллари, — задоволено мугикнув Джон. — У нас є гроші.

— Поїхали прямо по цій вулиці. Там є магазин туристичних товарів. Треба готуватися до подорожі…

Свята очікувала, що Джон відмовить. Бо ж нащо йому допомагати якійсь малознайомій дівчині, яка ще й втягнула його у досить сумнівну історію… Втім, без зайвих питань шибайголова завів авто, і дорога наче сама кинулася під колеса.

Під вечір стало досить прохолодно.

Свята стояла коло машини, яку ми припаркували коло старого напівзабутого санаторію, залишеного цивілізацією на краю міста. Єдине, що красномовно свідчило про його колишнє призначення й наявність на його території живих істот, — це залишки іржавих табличок у землі: раніше вони відігравали роль орієнтирів для відпочивальників, а тепер лише слугують підпорою для дикого плюща. Дівчина дивилася на будинки, магазини, охайні садочки та дворики пансіонатів згори, а я тим часом розкошував хвилинами спокою на задньому сидінні автомобіля. Прохолодний вечірній вітер дмухав крізь відкриті дверцята. Я заплющив очі і намагався розслабитись, та все марно. Перед очима майоріли криваві плями на гавайці вусаня, і серце тривожно підскакувало у грудях.

Через дурні згадки я поривчасто смикнув плечима, ніби намагався скинути тягар, що повис на мені. Я не знав, на що перетворив мене той тесак, який ліг мені у руку в квартирі Ігоря. Я не знав, куди пропав той Ян, що жив звичайним життям, щодня ходив на роботу, намагався допомогти матері, волів мати стосунки з гарною дівчиною та, врешті-решт, завести сім’ю, як і всі навколо… Я не знав, де він подівся, і хто зайняв його місце. Але я відчував порожнечу всередині цього незнайомця. І це мене лякало до тремтіння…

— Ночуватимемо у машині, — раптом мовила у мене над вухом Свята.

Я нервово стрепенувся:

— Не чув, як ти підійшла.

Дівчина зітхнула і всілася поруч. Я посунувся, аби дати їй більше місця. Рожева торба неочікувано штовхнула мене у спину. Я зморщився.

Свята щось мугикнула і переклала торбину на переднє сидіння:

— Там буде лежати скринька, коли ми заберемо її у Лялі. Будь обережний із нею.

Я хотів нарешті спитати, що у тій скриньці і у тому кинджалі такого важливого, чому Свята так цінує їх, чого взагалі вирішила вкрасти… але чомусь промовчав…

Дівчина знову відвернула обличчя до міста. День все ще був дуже теплий, тому Свята прибрала біляві завитки догори за допомогою маленької застібки зі стразами. Її гладенькі похилі плечі були безсоромно оголені. Коротенький пушок на потилиці кумедно звивався у кільце. Мені так кортіло зворушити його. А потім легенько, непомітно торкнути пальцями шкіри, відчути, як під нею пульсує кров. Жива кров у моїх руках…

Я знов здригнувся.

— З тобою все гаразд? Ти так побілішав…

Свята дивилася на мене великими блакитними очима і намагалася зазирнути глибше, туди, куди дивитися було аж ніяк не варто.

— Так. Просто… День був не із простих, — я нарешті знайшов що відказати.

— Слухай… — раптом серйозно мовила Свята. — Мене цікавить одна річ… Ти ж бачив кицьку, чи не так?

Я непевно повів плечима. Чи бачив я кицьку? Сотні безпритульних кициків бігають по вулиці — якщо вона має на увазі саме їх…

— Я кажу про кицьку з твого видіння. Перед тим, як з’явилися ті троє бугаїв.

Я знову знизав плечима…

Святу така відповідь не задовольнила. Вона знову зітхнула і мовила:

— Ну невже так важно розказати, що ти бачив?

Я подумав про своє видіння. Якийсь козак.

Вбивства, які він, а може, навіть я, мав виконати…

— Не думаю, що мій химерний плід уяви вартий того, аби я про нього розповідав…

— Химерний? — Свята була щиро здивована, — то ти бачив щось погане?

— Я б не хотів про це говорити.

Дівчина з розумінням похитала головою… і раптом пригорнулася до моїх грудей. Я затамував подих.

Свята обійняла мене легенько, так ласкаво і тепло, наче мале кошеня, що щиро і самовіддано пеститься до першого-ліпшого незнайомця, який, можливо, і не принесе нічого хорошого… Чи заслуговую я на її обійми? Чи знає вона, кого обіймає?

Я спробував підняти її, аби всадити поруч, пояснити, що я не той, кого варто жаліти, не той, з ким варто взагалі мати справу… та раптом її губи впевнено і сміливо зустрілись із моїми.

— Свято… — спробував я сказати хоч щось. Та дівчина, здається, все вже вирішила сама:

— Мене ледь не вбили сьогодні. Повір, я знаю, що роблю.

І її руки без сорому довели, що вона дійсно знає, що робить.

Я завжди знав, хто свої, а хто чужі.

Свої були нещасні, закуті в кайдани й понівечені нагайкою. Вони були ледь не голі, зодягнуті у подрані лапті та брудні від довгої дороги сорочки. Чужі були одягнені у вишивані халати, шкіряні безрукавки, ошатні постоли та мали по батогу в руках і по шаблі на поясі. Кожен із чужих готовий був віддати душу за кілька аспрів.

Я мав ті самі постоли, ту саму шаблю і їв із людоловами ту саму кислу чорбу із миски… Та на відміну від них, про те, хто є свій, а хто — чужий, зараз знав лише я.

— Будеш кизил? — спитав мене Омар, який щойно підійшов до ватри. На його долоні було п’ять великих червоних ягід. Я посміхнувся і охоче прийняв гостинець — напевно, Омар обідрав деревце у чиємусь садочку неподалік нашого імпровізованого кошара, повного бранців.

Ми привели черговий ясир мурзи Сулеймана і зупинилися неподалік від в’їзду до передмістя. Тепер наш мурза мав вказати нам, своїм найманцям, де знаходиться його караван-сарай, де незабаром станеться те, про що ніхто ще навіть не здогадувався. А доки ми чекали його вказівок, варто було підкріпитися і відпочити.

— Що зробиш із грошима, які отримаєш? — спитав мене Алі, невеличкий на зріст та зазвичай мовчазний татарин. Він мріяв нарешті назбирати калим і взяти у дружини одну з дочок свого двоюрідного дядька. Той був знатним чоловіком і не віддав би свою кровинку якомусь обідранцю, навіть якщо він і був далеким родичем, тому Алі ледь не з шкіри ліз, аби отримати так необхідні йому гроші.

— Ну, спершу я куплю тютюну. Певно що, дюбеку — кажуть, він тут у Кафі ледь не найкращий… — чесно мовив я, — а потім влаштуюсь на катирге — трохи знаюся на мореплавстві… Певно, у морських битвах можна здобути більше, аніж наймаючись до мурзи.

— Ти дивуєш мене, Каїде. Тебе наче зовсім не цікавлять жінки — посміхнувся Алі і дружньо плеснув мене по нозі, — у нас половина ясиру — молодиці, а ти навіть разу на них не глянув.

— То, може, Каїду до вподоби хлопчата? — підтримав мене Юсуф, колишній чабан, що зараз повернувся від бранців, яких годував сиром та кашею. — У нашого мурзи цілий гарем хлопчаків. А ви бачили його євнухів-гайлманів? Минулого року я був у його караван-сараї, одним оком глянув — краса! Усюди килими, колони із мармуру, аромати такі, що я й не знаю, де зростають такі пахучі квіти…

Я був щасливий, що Юсуф перевів розмову на іншу тему. Бо ж дивитися на заплаканих і переляканих полонянок задля того, аби не викликати підозри, мені зовсім не кортіло, а впевнювати співрозмовників у тому, що мені подобаються маленькі хлопчаки, хоч не було незвично, та все ж я ще й досі не міг думати про це без огиди.

Дівчат у ясирі і правда було багато. Серце боляче щемило, коли дивився на русяві кучері, забруднені дорожнім пилом, і дерев’яні хрестики, що 15-16-річні полонянки із жаром притискали до ще ледь окреслених грудей. Великі, вологі від сліз очі з надією дивилися на небо — туди, де мав стежити за долею нещасних дівчат сам бог… А я тим часом дивився лише у землю.

Я тріпнув головою, аби позбутись дурних думок.

До ватри повернувся Омар. Він ніс вісті від мурзи.

— Все, — віддихавшись після бігу мовив найманець-людолов, — збираймося!

І вже через п’ять хвилин нагайка у моїй руці запрацювала, зганяючи майбутніх рабів докупи. Я не мав жаліти їх, та я мав не пошкодити товар — це дозволяло мені лишатись хоч трохи більш Яном, аніж людоловом Каїдом, яким я мусив бути…

Я піднявся із землі, аж раптом прямо мені під ноги кинулося щось невеличке і золотаве. Я підскочив на рівні, а мале створіння вже зазирало своїми блакитними очима мені у душу…

— Каїде! — вигукнула тварина, оголивши ікла, що ними була всіяна криваво-червона паща. — Каїде — брехун! Каїде — убивця!

Я вдарив по чудовиську нагайкою — та маленький золотавий звір став лише більшим. Тепер він був схожий на величезну кицьку, що люто била хвостом по землі. Вона замахнулася на мене лапою — і я поблід від жаху — кожен її кіготь був гострий, як кинджал. Кожен її пазур готовий був вирвати з мене шматок плоті одним порухом.

— Я не Каїд! — одними губами вимовив я…

— Яне, прокидайся! — прошепотіла у вухо Свята.

Я відкрив очі.

Свята стривожено дивилася на мене і пальцями мацала лоба — чи не захворів я, бува?

Сонце заглядало у вікно автомобіля і вітало мене із новим днем.

Ляля чекала нас точно у домовленому місці — посеред гомінливого скверу, повного людей. Вздовж клумб, всіяних різнокольоровими квітами, метушилися метелики, бджоли та маленькі комашки, схожі на літачки. Люди також чимось були схожі на ті живі літаки — вони теж гомоніли, теж намагалися знайти кожен свою траєкторію пересування, аби не збити з ніг один одного. Матері з дітьми у візках, бабусі та дідусі, закохані пари та сім’ї у супроводі великих собак із добрими вірними очима — всі ці істоти відпочивали тут, на березі моря. Всі вони не мали клопотів, вони насолоджувалися кожним днем відпустки. Сонце пестило їхні руки, спини, голови, когось менше, когось палкіше…

Я поглянув на власні руки. Вони були геть зовсім білі, ніби сонце мене взагалі не бачило… на такому білому гарно виглядає червоне…

Від жахливих згадок я здригнувся і одразу ж погнав їх геть, кудись далеко, у ті надра свідомості, де навіть я не міг знайти те, про що думав ще хвилину тому.

Ми ночували у машині. Тепер у нас був цілий багаж туриста і навіть більше — мій тесак все ще лежав на дні рюкзака. Грошей із гаманця вусатого головоріза вистачило навіть на сьогоднішній сніданок із двох хот-догів.

Сонце сліпило очі, тому ми зі Святою купили окуляри. Тепер я був схожий на таємного агента із голлівудського фільму. Це мені досить-таки подобалось.

Я чекав Святу на лавці коло двох стареньких бабусь. Оскільки себе я відчував хіба що не Джеймсом Бондом, бабця, що сиділа поруч, здавалась мені сучасною картиною, що засвідчувала згубну історичну дійсність голодомору. Інша старенька навпаки була схожа на щасливу повнощоку дитину, покриту зморшками. Так зазвичай зображали людей на релігійних плакатах шістдесятих років.

— Шановний, не хочете долучитися до духовності, — раптом смикнув мене за плече якийсь дідок. Я не одразу помітив у нього в руках Біблію. Ну от, ще такого не вистачало.

— Чи ви вірите у життя по той бік смерті?

— Я вірю у кров, що тече з порізаного тіла, — похмуро мовив я, сподіваючись, що це відверне від мене увагу цього пришелепкуватого дідугана. Та він не відставав.

— Та чи заспокоює вашу душу ця кров? От віра — це й справді відпочинок для духу…

Я замислився… Чи заспокоює мене кров?

Скільки проблем від неї зараз на мене звалилося… але ж, якщо бути чесним із самим собою, тепер я не відчуваю того жахливого нервового напруження, що не давало мені спокою після скоєного мною злочину… Звичайно, згадки про кров — жахливі… Та все ж, здається, мені анітрохи не шкода того, що я зробив із вусанем… І хоч як це дивно, я не відчував жалю до Ігоря… Лише страх.

— Увіруйте, і буде вам життя вічне! Я точно знаю! — все ніяк не замовкав старий.

Я уявив, як дістаю із рюкзака свій скривавлений ніж, посміхаюсь до старого і протираю пальцем лезо із чорними краплинами крові. Це змусило мене розвеселитись… І від думок про ніж чомусь стало легко, ніби все у моїх руках… Ніби я все контролюю.

Наче не помітивши старого, я встав із лавки і пішов геть, туди, де ми зі Святою домовились зустрітись через 20 хвилин — поруч із охайним діючим фонтаном…

Раптом я усвідомив, наскільки хворі думки мене щойно відвідали… Чи не божеволію я?

Руки знову почали труситися, а серце штовхало у груди із подвійною силою. Я навіть чув цей барабанний бій у вухах… Перед очима почало темніти, наче світ поволі вимикав лампи. Ще трохи — і я ладен буду впасти на землю без тями… Чорт, цього лише не вистачало…

— Джоне! — оклик Святи нарешті висмикнув мене у реальність. — Речі у мене!

Я нарешті привів себе до ладу і протер очі рукою. Морок одразу розсіявся. Світловолоса красуня стояла переді мною, сяючи своїми ніжними блакитними очима.

Ми не розмовляли про те, що сталося вчора. Я навіть не знав, чи варто взагалі говорити про це. А може, я боявся, що Святині пестощі, ласкаві теплі руки та ніжні поцілунки виявляться лише продовженням мого вчорашнього сну…

Та зараз Свята стояла переді мною така жива і реальна, що я навіть відчував її запах — свіжий, ледь ягідний аромат парфумів і шкіри.

Руки їй відтягували дві величезні малинові торбини. У одній з них тепер була схована скринька із дорогоцінним кинджалом.

Я взяв ту торбину, що виглядала більшою, аби допомогти.

— То що будемо робити? — спитав я вже вкотре за день.

Свята виглядала трохи здивовано:

— А я тобі не казала про кицьку?

Я не зрозумів:

— До чого тут кицька?

— Ну як до чого. Вночі я знов бачила мою кицьку… І наступне місто, куди я маю їхати — це Сімеїз.

Я не міг зрозуміти, чи Свята жартує, чи вона дійсно не розуміє усієї скрути, у яку вона потрапила, ще й втягнула у справу мене. За нами тепер, напевно, женеться не один вусань з голеними хлопцями. Як я зрозумів із сумбурних пояснень Святи, дівчина вкрала кинджал у якоїсь шишки. Цей її пан Ларс був багатим і впливовим чоловіком, що не залишить Святу у спокої, доки не поверне своє. Проте дивним чином дівчина не могла пояснити, чому втекла із скринькою і чому покинула пана Ларса, якого начебто любила…

Я мовчки потер підборіддя. Свята мовчала. Здається, жодна з тих подій, що змусили мене вкрасти машину і ледь не вбити вусаня, Святу не обходили.

— Ну чого ти так дивишся? — не витримала дівчина мого мовчання. — Ти підвезеш мене до Сімеїзу? Чи далі ти сам?

— Я сам? Із краденою автівкою?

Я ледь не розсміявся від розпачу та певної долі злості на себе і на те, що дозволив собі втрутитись у справи цієї божевільної білявки.

— Слухай, давай підемо до машини і я тобі дещо розповім, — нарешті вирішила Свята і, впевнено схопивши мене за руку, потягла до парковки біля вокзалу.

Звісно, по-дурному було лишати автомобіль на видноті, але я вирішив, що саме на показному місці ніхто не буде його шукати. Тим паче, коли ми будемо підходити до машини, то ще здалеку зможемо помітити головорізів, якщо ті знайдуть-таки свій BMW.

На щастя, коло машини нікого не було.

Свята плюхнулась на заднє сидіння і мовила:

— Поїхали за місто.

Я сів за кермо. У мене не було водійських прав, втім, у гаманці вусаня я знайшов його посвідчення водія. На відміну від господаря гаманця, я був не дуже схожий на зморщене яблуко з вусами, але тепер у мене були хоч якісь права, і я почував себе за кермом впевненіше.

Якщо я погоджусь і далі подорожувати із Святою у краденому автомобілі, великі дороги нам не підійдуть. Звичайно, автобанами тут і не пахне, але на широкій дорозі ми швидше нарвемося на дорожній патруль. Тож, якщо я все ж таки погоджусь везти святу до Сімеїзу, у чому я все ще сумнівався, мені доведеться їхати гірським серпантином…

Авто плавно рушило з місця.

— Джоне, є певні знання, що змушують мене робити ті речі, які я роблю… — почала Свята. — У тебе бувають віщі сни?

— Ні.

— А в мене бувають. І це зовсім не сни — це реальність… Ти мені не повіриш, проте у своїх снах я бачила тебе. І знаю, що на твоїх руках є те, чого не відмиєш.

Я здригнувся. Звідки їй знати про Ігоря? Може, вона все-таки підставна? І лише й чекає моменту, аби витягти з мене зізнання?

Незважаючи на хаос думок, що стрепенулися у моїй голові, авто продовжувало рівно рухатись уперед.

— Кицька — це мій тотем. Вона веде мене по життю. І ти її теж мусив бачити.

Кицька із дивного видіння. Так, я й дійсно її бачив. Але чи не було це дією наркотиків? Кажуть, вони не виводяться з організму протягом кількох діб — тож не дивно, що у мене були галюцинації…

— Я знаю, ти думаєш, що я божевільна. Це й зрозуміло. Так вважає багато людей… Але повір, я вкрала скриньку з кинджалом у пана Ларса недарма — так підказала мені зробити моя кицька…

Вона хвора. Нема сумнівів — коло мене сидить божевільна.

— І кицька вказала, що Ларс уб’є себе кинджалом, якщо я його не знищу… — із жаром продовжила пояснювати Свята, — та ця залізяка — все ж сімейна реліквія, шкода його кидати у полум’я чи топити у річці… А Ларс так дорожив ним — сховав у банківській скриньці. Мені ледь вдалось умовити його переписати документи так, аби я теж мала до нього доступ… Але ж кішка мене ніколи не обманює — Ларс точно убив би себе!

Я готовий був битися лобом об кермо, аби тільки Свята замовкла. Невже я втрапив як співучасник у крадіжку, що її скоїла божевільна?

Свята дивилась мені у потилицю і я відчував, як вона шукає в мене розуміння. Але ж яке розуміння може бути, коли вона верзе такі нісенітниці? Нас ледь не вбили там, на пляжі біля гаражів, а вона вірить, що якась кицька…

Стоп… Я подивився у дзеркальце і побачив у ньому сумне кругленьке личко з милими пухкими губками. Вони так доладно складалися у слова, так вміло вимовляли звуки… Так, я десь вже бачив це личко. І не раз. Авжеж, я бачив її!

— Ти ця модна співачка — Кицька, так?! — нарешті здивовано вигукнув я і ледь втримав машину від того, аби вона не з’їхала у кювет. На щастя машину лише трохи погойдало — і вона знову поїхала рівно.

— Кицька?

— Співачка Кицька! — кивнув я.

Свята посміхнулася:

— Ти ба! Отак до мене прийшла популярність.

Раптом я теж засміявся. Ми ледь не помирали від сміху десь хвилину, а потім я крізь сльози помітив як на задньому сидінні щось сяйнуло.

— Що у тебе під мішечком? — тихо промовив я, вже знаючи, що Свята відповість.

Дівчина прибрала червону тканину. Під нею знов мигнуло сріблясте дуло.

— О Господи, це ж пістолет!

Машина непорушним каменем стояла посеред степу. Хоча важко так назвати Кримські лани, що передували височенним скелям, — занадто вони різнобарвні, а їхня коротенька травичка ні в яке порівняння не йде з колосистою пшеницею північного степу, на яку я любив дивитись під час подорожей у потягах.

Ми зі Святою лежали поруч, загорнуті у кокони-спальники, наче гусінь. Може, завтра з нас вийдуть чудові різнобарвні метелики, та зараз ми лише два продовгуваті тіла, що не можуть заснути.

Я подивився на Святу. Її очі віддзеркалювали місяць…

Ні, я помилився: комаха тут — одна, і це жалюгідне створіння — саме я. А Свята, хоч і божевільна, втім, на гусінь анітрохи не скидається.

Пухкенькі губи, підборіддя, наче вирізьблене із мармуру…

— Чого не спиш? — спитала мене дівчина.

— Якщо чесно, намагаюсь зрозуміти, чи то ти божевільна, чи то я не при своєму розумі…

— Усі ми тут не при своєму розумі — і ти і я… — посміхнулась Свята.

— Це цитата? Аліса в Країні чудес?

Свята промовчала. Я зітхнув і повернувся на інший бік — може, це дозволить мені заснути…

— Знаєш, у дитинстві все було легше…

Напевно, Святі хотілося трохи поспілкуватись, бо ж у дорозі ми майже нічого одне одному не говорили. Я відчував, що вона ображається на мене за те, що не вірю у її примарну кицьку та вважаю безглуздим те, що дівчина не думає головою, а іде туди, куди її направляє галюцинація, омана чи навіть не знаю як правильно буде назвати те видіння, про яке говорила Свята…

— Що саме було легше?

— Ну, я казала всім про свої сни — і дорослі лише посміхались. А тепер через них я вкрала цінну річ у пана Ларса… І за мною женуться скажені здоровані на чолі з вусатим ковбоєм. Ще й тебе втягнула у цю халепу…

— Ну, я, мабуть, сам винен — ти мене не змушувала тобі допомагати.

— Слухай… — Свята раптом піднялась на ліктях і подивилася мені в очі: — А ти раптом не через те мені допомагаєш, що там, біля санаторію… я ж тобі зробила те, що дівчата роблять своїм хлопцям…

Я засміявся. Оце так прямота!

— Слухай… Я не хочу, щоб ти щось там собі думав, добре? Те, що було — воно було потрібно і тобі, і мені — але тільки тоді…

— Я тебе не розумію, — чесно мовив я.

Було якось незручно і трохи образливо почути від дівчини таке… Може, вона пильніше придивилась до мене — і зрозуміла,що більше не хоче чогось подібного, як те спонтанне еротичне збудження у автівці? Тоді я був героєм, що врятував її. Принаймні, так їй здавалось. А що тепер? Тепер лишився я — незугарний дядько з розкуйовдженим волоссям і досить таки темною історією…

Напевно, я їй не подобаюсь. Та й звісно — як обдовбана тварина, що валяється під дверима клубу, може сподобатись нормальній жінці? Тим паче талановитій співачці, яку знає ледь не уся столиця…

Я спробував відігнати від себе ці думки. Не треба заглиблюватись у те, що тебе тривожить — і воно, можливо, зникне саме собою.

Свята все не замовкала:

— Я не хочу тебе образити, але нам треба було зняти стрес. Секс і все таке — чудова річ для зняття напруги.

Я через силу посміхнувся:

— Як знадобиться ще раз зняти напругу — звертайся.

Свята раптом стукнула мене рукою і буркнула:

— Дурний!

— Сама дурепа, — не втримався я.

— Перестань, бо ще раз ударю.

Я промовчав і знов перевернувся на бік, та від того легше не стало…

— Все ж таки у дитинстві в нас не було таких проблем, — невесело мовила моя співрозмовниця. — От скажи, ти коли був малим, любив грати у доганялки?

Я хотів ще певний час побути ображеним, тому не відповів. Здається, це давало мені хоч якусь компенсацію від отриманих на свою адресу неприємних слів. Втім, дівчина продовжила:

— Ми з друзями часто грали у квача — то були такі доганялки. Я любила тікати. Не подобалось бути квачем. А ти?

Я мовчав. Тоді Свята штрикнула мене у спину нігтем. Ніжності від неї не дочекаєшся — тоді у автомобілі вона була зовсім інша… Зараз білявка подобалась мені набагато менше. Зараз я був на неї злий… Я ледь не ненавидів її… Ну нащо було взагалі згадувати про той вечір? Хіба що для того, аби змусити мене почуватись винним, почуватись незручно…

— А ти? — знов перепитала мене Свята і штрикнула пальцем у спину.

— А я любив доганяти. Любив ловити.

Свята зраділа і нарешті перестала мене штрикати.

— А я любила ще у хованки грати. Знаєш, кажуть, що дитячі ігри побудовані на інстинктах самозбереження.

— Певно, так і є.

— Отже, виходить, що я слабка тваринка… Люблю тікати, умію ховатись… а ти, мабуть, хижак!

Ти ще не знаєш, наскільки я можу бути хижим… Взяти хоча 6 того вусаня… Я сам не очікував від себе такої люті і агресії…

Раптом я подумав, що, в принципі, всі мої дії досить логічні. Можливо, інша людина на моєму місці вчинила 6 так само… Раніше мені здавалось, що вбивству немає виправдань. Але тепер я чомусь змінив свою точку зору. Хіба часто з пересічними людьми стається таке, як сталось зі мною? Хіба часто усілякий непотріб, усіляке людське сміття вимагає від чесної людини піти на вбивство? Напевне, кожен на моєму місці зробив би так само. Не кожен подбав би про докази, такі, як пляшка, філіжанки, відбитки… Я подбав.

Цікаво, а у Святи є пояснення її вчинкам?

— Свята, все ж, що це за скринька з кинджалом? Чому ти все ж вкрала її?

— Через кішку, я ж казала.

— А чи є якісь… більш обґрунтовані пояснення, ніж галюцинації з кішкою?

Дівчина зітхнула, і я почув шум застібки на її спальнику.

Свята у одних трусиках та білій маєчці пішла до машини. Десь із хвилину її не було, та, пошарудівши у салоні, вона повернулася до мене із квадратним пакунком.

— Що це?

— Це скринька. Тримай і дивись.

Я висунув руки зі свого кокона і прийняв із Святиних тоненьких ручок дерев’яну коробку. Прямокутну, з легкого дерева. З різьбленими витинанками по всій ширині кришки. Орнаменти прикрашали кожну стінку скрині, кожен шматочок простору був заповнений різьбленими гілочками та листям. Що ж там, всередині? Кинджал?

— Це скринька… — знов промовила Свята, всідаючись на ткану поверхню спальника кругленькою сідницею. — Погана скринька. Вона несе смерть, і тому я її вкрала.

Я посміхнувся:

— Нащо тобі смерть?

— Бо та людина, кому ця скриня несе смерть, не має помирати.

— Це ти про пана Ларса?

— Авжеж… я його люблю, навіть кільце золоте подарувала із написом, що я його люблю!… Але й бути весь час під його доглядом я теж не можу…

Він не вміє любити так, як я. Він не вільний. Невільник своїх почуттів. Розумієш?

— Типу того, — кивнув я і відкрив скриню.

Ручку кинджалу було зроблено з золота. Вона мала форму тіла кицьки із двома білими іклами, що граційно вигиналися над золотавим тулубом. Здається, ікла були виготовлені із жовтуватої кістки. Блакитні камінці сяяли під місячними променями у очах золотистої тварини-прикраси… Річ була дійсно старовинна, у лусочках різьблення засів чорний наліт, а на тих місцях, де рука особливо сильно стискає ратище, тіло кішки трохи стерлося і взялося поволокою малесеньких розколин. Під пальцями відчувалось щось схоже на тріщинку по всій кружині. Здавалось, що ручку можна розібрати на дві частини, якщо сильніше натиснути…

— Гей, обережно, — боязко прошепотіла Свята і я не став псувати виріб своїми експериментами.

Незважаючи на старість кинджалу, лезо, виготовлене із променистої сталі, було як новеньке.

Я взяв зброю до рук… Долоня жадібно огорнула це прекрасне творіння людського таланту…

— Добре, — мовив я, точно не знаючи, що маю на увазі.

— Що ж тут доброго? — зітхнула Свята. — Цим кинджалом вбив себе дід Ларса. І батько — теж…

— І ти вирішила, що він, цей твій любий мільйонер, теж вкоротить собі віку таким ножем?

— Все може статись, — знизала плечима дівчина. — Хіба ти не відчуваєш цього темного мороку, що йде від цієї прикраси? Я думаю, Ларс вбив би себе через цю річ…

Я зрозумів, що всієї правди Свята не каже, втім, говорити про її Ларса зовсім не хотілося. Я закінчив огляд зброї і тепер оглядав тендітну дівочу фігурку, що сиділа переді мною, підібгавши ноги… Повні груди заманливо притислись одна до одної, створивши приворожливу ямку… я насилу відірвав погляд…

— Давай, я віднесу скриньку назад, — мовила Свята і поклала дерев’яний пакунок у яскраву малинову торбу.

Я не сперечався. Доки дівчина йшла до машини, мої очі були прикуті до струнких рівненьких ніжок, а потім, протягом половини ночі, я намагався змусити себе ні про що не думати…

Я випив води з друшляка, що висів на одній з мармурових гілочок фонтану у дворі караван-сараю. Тут було майже безлюдно — лише хивсан — товстий, та все ж спритний євнух з гарему — збирав у піску коло вікна якісь дрібочки.

Я кілька хвилин спостерігав за ним, а потім підійшов і спитав:

— Що ти робиш, працівнику?

Євнух підвів на мене маленькі поросячі очі і кивнув кудись нагору:

— З того вікна одна з дочок мурзи згубила свій браслет. Він впав і розлетівся по намистинах — тепер я мушу його зібрати.

Я підвів очі на вказане вікно — і — о диво! У ньому сором’язливо сховалось за дерев’яне плетіння маленьке охайне личко чорнявої дівчини. Тепер я бачив лише її очі, що спостерігали за мною через решітку. А ще я бачив пишні чорні завитки, та яскраві трояндові губи, що посміхались до мене крізь щілинку у решітці.

— Арслане, — почувся тихий і мелодійний голос молодої туркені, — передай молодому панові, що пити із фонтану необов’язково — у кімнатах для гостей його чекають гостинці, танцівниці-альмеї та будь-які соки, які він тільки забажає скуштувати.

Дівчина зверталася до свого євнуха, що нарешті відірвався від збирання намиста і потер спину, що затекла від незручної пози.

— Шановний гість чув, що сказала молода господарка?

— Чув, — кивнув я і посміхнувся, — передай своїй прекрасній, мов промені сонця, господарці, що її щедрість наповнить мене щастям, коли спатиму під дощем чи йтиму під палючим сонцем.

Я низько вклонився дівчині, що все ще стояла біля вікна і швидкими кроками рушив геть у службові приміщення, де мене мав чекати Вовк.

Я прокинувся.

Небо наді мною було всіяне зірками, наче хтось і справді розгубив намистини, і вони розкотилися по небу, ніби воно мало тверду поверхню.

Мені знов наснився дивний сон… Можливо, це наслідок стресу. А можливо, я просто божеволію… треба потім відвідати психіатра…

Хоча, що я йому скажу? Вибачте, але я спілкуюсь із дівчиною, що лікує руками, стверджує, що має пророчі видіння, тікаю від головорізів, що полюють на старовинну реліквію, та ще одне — я почав божеволіти після того, як убив людину, докторе. Чи ви допоможете мені?

Я посміхнувся сам до себе. Ну що за маячня приходить у голову вночі?

Я знову заплющив очі і одразу ж чорний морок поглинув свідомість…

…Я був на місці. З обох боків від дверей до покоїв молодят диміли золоті та срібні філігранні курильниці із пахощами, м’які парчеві подушки було розкидано по підлозі. На столику, інкрустованому перламутром, виблискував келих з яскраво червоним соком. Я ковтнув рідину, та не відчув смаку — занадто калатало серце у грудях. Я мусив убити кетхуда Рашида — це єдине, що я міг зараз усвідомлювати.

Я зайшов до кімнати. На покритому шовком дивані дрімав вже знайомий хивсан. Я скрутив йому шию одним рухом — певно, він навіть не прокинувся.

Дівчина на ліжку, покритому балдахіном, скрикнула і зіскочила з постелі. Вона була зовсім гола — лише на руках зміями звивалися золоті браслети.

— Хто ти?! — вигукнула Сальва, — старша дочка мурзи Сулеймана.

Чорні очі, трояндові губи… Це була саме та молода туркеня, що посміхалась до мене коло фонтану…

Я не хотів її вбивати. Мені здалось, що це майже можливо зробити: якщо вона не буде пручатись, заплаче, скорчиться в куточку і не заважатиме, то її життя буде врятовано. Я зможу залишити її наляканою, нещасною, але все ж живою. Бо ж головне зараз — убити її чоловіка.

Заспокійливим жестом я спробував утихомирити туркеню:

— Не кричи. Тільки не кричи — і я залишу тобі життя.

Дівчина спостерігала за моїми рухами, наче маленьке дике створіння — їй було страшно, вона тремтіла від жаху кожен раз, як сонце зблискувало на лезі моєї шаблі. Та я мав бути пильним — навіть перелякане кошеня має кігті.

Я вказав шаблею на тапчан коло пишно устеленого шовком ліжка:

— Сідай.

Чорнява туркеня випрямилась так, що я зміг побачити її пишні перса та тоненьку бджолину талію. Донька мурзи і дійсно була прекрасна. Її пухкі губи презирливо скривилися:

— Я не боюся тебе! Аллах охороняє мене!

Я повторював про себе: «ні, ні, ні». Тільки не це. Як я молив бога, аби це наївне дівча не творило дурниць. Як я хотів, аби вона мовчки сіла на тапчан і чекала, доки я зроблю свою справу… Та у жилах Сальви текла горда арабська кров…

Дівчина блискавично стрибнула до стіни, де висів декоративний кинджал, прикрашений слоновою кісткою та золотом. Лезо сяйнуло у неї в руці, а потім я побачив струнке молоде тіло, що стрімголов кинулося у мій бік.

Я відступив, схопив дівча, що пробігло повз мене, ззаду, за волосся і притиснув сяючий кинджал їй до горла. Сальва завила не своїм голосом і почала вишкрябуватися, дряпаючи мою руку, наче у неї і справді були кігті замість пальців. Я розумів, що це від страху, від болю та сорому, від ненависті та відчаю. Та що я міг вдіяти? Мені треба було закрити їй рота, тому я різнув лезом — і пронизливий крик вмить обірвався.

Я відпустив дівчину — мертве тіло впало на підлогу. Кров залила мої шкіряні постоли, ніби гранатовий сік…

Із руки наче сам собою випав кинджал. Блакитними скляними очима на мене дивилася котяча голова, відлита на рукоятці.

Я кинувся до ліжка. Але воно було порожнє.

— Де він? — нервово прошепотів я.

Двері відчинилися. На порозі стояв молодик із темним крученим волоссям, чорними очима і розгубленим виразом обличчя… Він був так схожий на мене, що я ледь не сприйняв його за віддзеркалення. Втім, ми були різні — я вищий, ширший у плечах і мої брови були не такі густі… Але ж як ми були схожі зараз!

— Сальво! — вигукнув парубок у відчаї і кинувся до голого тіла — воно було єдине, що лишилося від колись живої і усміхненої чорнявої красуні, перлини гарему, дівчини, що була схожа на райську гурію і мала грацію молодої тигриці…

Я не втримався і застогнав.

Я не міг дивитися на те, що натворили мої власні руки. Будь моя воля — я заплющив би очі і помер би від рук цього нещасного управителя верфі… але моє життя не належало мені — воно було віддане тим, хто нидів зараз у приміщеннях для рабів…

Мій стогін парубок сприйняв як заклик до бою. Він не мав на собі зброї, тому вхопив кинджал, густо покритий кров’ю його коханої.

— Ти відповіси за те, що скоїв! — закричав Рашид і кинувся на мене.

Я міг запросто убити його — хлопець не був вправним воїном, не мав зброї, гідної моєї шаблі. Та за його спиною з’явилися троє охоронців. Певно, їх привабив галас, що ми здійняли…

Наостанок я дістав маленького ножа і жбурнув у свою жертву. Шансів, що я влучу у життєво важливу частину тіла, було обмаль — але варто було спробувати.

Я мусив тікати…

Вікно відчинилось під ударом ноги. Дерев’яна дошка вилетіла геть.

Я побачив клумбу, всіяну квітами і стрибнув прямісінько на неї. Земля м’яко прийняла моє важке тіло, і вже наступної миті я побачив Вовка із бранцем на плечах і ще трьох козаків, що вели дівчат із приведеного мною ясира…

Я поглянув назад — за моєю спиною у вікні з’явився Рашид. Його обличчя було перекошене від болю і ненависті. Він щось кричав мені у спину.

— …проклятий! І весь рід твій буде проклятий!

Я розвернувся і побіг геть, подалі від того, що вже було не виправити. Подалі від блакитних очей-камінців, що бачили мій злочин…

У мене було видіння. Страшне видіння, в якому я чомусь побачив Святин кинджал. Я знову був кимось іншим. Тепер не було мене, Яна, чи, краще сказати, Джона. Не було того, хто зіпсував собі життя, вчинивши розправу із кривдником… Втім, у моєму видінні було щось пов’язане з тим Яном, яким я маю бути, — спільні ріки крові, що у них скупалися мої руки.

Крізь морок ночі я бачив чоловіків, жінок і навіть дітей. Вони плакали, молили мене про щось погано знайомою мовою… А я вбивав їх по одному… Вже було майже не чутно, чи то плач дитини, чи її помираючих батьків розривав моє серце, та я все одно уперто продовжував суд над безвинними… Але найбільше у пам’яті викарбувався образ однієї дівчини — чорнявої туркені, що звалася Сальва…

Я здригнувся від згадки про нічне жахіття, коли складав наші зі Святою спальники у кузов авто. А що, як то був не сон? Що, як це спогади минулого… але чийого? Мого?

Раптово мені стало неприємно від самого себе. Захотілося втекти, зникнути, щезнути чи просто не існувати, не мати ані проблем, ані переживань… Можливо, захотілося померти?..

— Джоне, ти кричав уночі, — Свята тихо спостерігала за мною. Дівчина притулилася спиною до бампера і поклала до рота зелену соломинку.

— І що з того?

— Так не кричать від звичайних жахіть. Так кричать після війни… чи щось таке.

— А тобі звідки знати?

Дівчина невесело посміхнулась:

— У світі весь час іде війна. То там, то тут. У мене був шанс поспілкуватись із молодим хлопцем з Чечні, із пенсіонером-ветераном, що бачив Другу світову… Я ж щось на кшталт модної зірки, часто подорожую країною. — Свята посміхнулась. — У мене є багатий досвід пізнання людей.

Я не хотів зараз розбирати по частинах власну свідомість і колупатися у її найчорніших нетрях, тому вирішив посміятись:

— Тож це правду кажуть, що шлях до зірок починається у ліжку? І яким був той дідок-ветеран, що ти мала з ним «багатий досвід»?

Свята ледь не вибухнула. Вона подивилася на мене так виразно, що я ледь не проковтнув язика. Втім, дівчина нічого не сказала, а лише відвела погляд і продовжила жувати соломину.

Дурний був жарт… І як мені у голову прийшло таке ляпнути?

Окрім убивчого погляду блакитних очей, цього ранку я більше нічого не отримав. Свята тихо сіла на заднє сидіння і ми знову рушили у дорогу.

Образа на мої слова все не проходила, навіть тоді, коли ми дістались до Коктебелю. Вже за кілька хвилин ми примостилися на піску, що сяяв у перших місячних променях, наче бите скло. Свята підібгала коротку спідничку, аби піщинки не налипали на тіло. Її біла шкіра контрастувала із темною тканиною, всіяною блискітками.

— Свято, як думаєш, ті дурні, що полюють на твою скриньку, можуть когось убити?

— Так, можуть. Я думаю, вони хочуть забрати кинджал, а може, і мене разом з ним, аби шантажувати пана Ларса… Напевно, хочуть, щоб він не заважав їм, щоб робив те, що їм буде потрібно.

— А кому «їм»?

— Не знаю… На жаль, я не знаю деталей життя пана Ларса. Він мій продюсер, але, як я розумію, до того, як познайомитись зі мною, Ларсик знався із дуже заможними і небезпечними людьми. Із тими, у кого є не тільки гроші, а й влада…

— Тож ми у повній… халепі? — сумно перепитав я.

— Ну, як тобі сказати…

— Може, віддаси йому той кинджал?

— Ні. Він уб’є себе, якщо я його віддам.

— Навіщо здоровій людині убивати себе?

Свята сумно зітхнула:

— Він казав, що уб’є себе, якщо я кудись подінусь. А мені треба кудись подітись, я не можу весь час бути з ним…

Свята замислилась. Вітер куйовдив її світле волосся, ніби намагався заплести косу та не мав на те хисту і раз-у-раз із почуттям кидав роботу на півдорозі до фіналу.

— Він настільки тебе любить, що дійсно уб’є себе?

Свята знизала плечима:

— Тут все не так просто, як здається… Я думала: «Обіцянка-цяцянка, дурному радість», а потім побачила сон. Із кицькою. І всі слова пана Ларса стали досить-таки правдиві. Я їх зрозуміла повніше… У тому сні я бачила його минуле, бачила кохання і смерть. І бачила, як він страждав і вбив себе тим кинджалом…

— Знову сон з кицькою? — з недовірою перепитав я.

— Не знову, а вперше за багато місяців. І у тому сні я точно зрозуміла, що треба робити, аби не допустити біди. Я маю дістатися Сімеїзу.

— А про мене там у тебе у сні нічого не було?

Свята кивнула:

— Авжеж, було… Але я не можу тобі всього розповісти. Лише коли приїдемо у Сімеїз.

Хоч як я намагався витягти зі Святи правду про її «віщий» сон, дівчина не здавалась і наполегливо вмовляла мене дочекатись Сімеїзу.

Ночували ми просто неба недалеко від селища. Невеличка гора, з якої відкривався чудовий краєвид на бухту, стала нам зручною і затишною спальною кімнатою.

Впевнившись, що дівчина дрімає, я взяв пістолет, що його носив тепер із собою, і рушив до берега. Не знаю, що мною тоді керувало. Може, страхітлива нелюдська байдужість, що зараз закувала мою душу, а може — легенький наліт ненависті до життя, яке склалось для мене так невдало…

Я не жалів себе, не бідкався на долю. Мені просто хотілося підійти до межі суходолу й води, відчути на власних ступнях холодну морську вологу, що її всотав пісок, і вирішити нарешті для самого себе — чи хочу я продовжувати весь цей балаган під назвою Джон? Ян давно помер, а Джон все ще тягне лямку існування. Чи не час вже з цим покінчити?

Я стояв на прохолодному піску босими ногами. Піщинки лоскотали пальці. У правій руці я тримав пістолет. На диво морозне дуло торкнулося скроні.

Нарешті я відчув себе спокійно. Дивовижно, як давно це солодке тепле почуття не розливалось по моїх венах. Я навіть посміхнувся. Здавалось, що тепер усе в моїх руках у буквальному розумінні цього вислову. Один порух пальцем — і я обріжу нитку свого існування. Але варто мені прибрати пістолет і сховати його за пояс — і життя Джона продовжиться…

Чуєш, Джоне, у тебе є шанс. Хочеш жити?

Місяць заливав молоком горизонт. Я бачив його промені, що ніби крізь решітку, світили на пляж через сплетіння верховіть. Ніч чула кожну мою думку. Вона чекала разом зі мною, що ж відповість їй Джон?

— Хочу жити, — тихо мовив у середині мене хтось жалюгідний.

Я розсміявся і прибрав пістолет.

Потім я сів на пісок і почав роздивлятись зброю. От запобіжник. Треба його пересунути у правильне положення. Отак. Тепер шалена куля не вискочить із пістолета без мого відома…

— Гарна річ, — мовив я сам до себе.

Обмивши руки від піску у солоній воді, я закріпив зброю на поясі і вкрив її футболкою.

…Ранок почався з того, що Свята влізла у мій спальник і, заливаючись реготом, почала лоскотати. Я намагався захищатись і врешті-решт легко скрутив тендітну дівчину так, що вона не могла поворухнутись. Сказати чесно, я ледь не відчув оргазм від її зусиль вирватись. Але це білявку анітрохи не збентежило. Вона почала кусатися і дзвінко сміятись.

У моєї супутниці був на диво добрий настрій. Я несамохіть заразився її смішинкою і теж почав посміхатись. Від нічних переживань не лишилось і сліду.

Здається, я починав звикати до того хаосу, на який перетворилося моє життя. Тепер я навіть не намагався передбачити, що і де зустріне мене протягом дня.

Так було легше. Набагато легше. Існувало лише «зараз» і «тут», майбутнього не існувало, чи воно було настільки примарне, що я ладен був обміняти його на смачний сирник із найближчого кафетерію і банку коли, яку ми зі Святою розпили на двох по дорозі до автомобіля.

Дорога до Судака обіцяла стати досить важкою, адже у нас не лишилось грошей ні на що, окрім бензину для машини.

Свята не особливо хвилювалася через нестачу їжі:

— Моя фігура — це результат голодування і дієт, занять спортом і виснажливого тренування, — урочисто продекламувала дівчина.

Я скоса глянув на стрункий стан Святи і відмовив:

— Не може бути.

— Авжеж, не може. Я брешу. Це спеціально для рекламної кампанії, у якій ми з Ларсом планували взяти участь.

— Якщо чесно, я не розумію, нащо ти втекла…

— Я вже казала. Пан Ларс хотів володіти мною і розпоряджатися моїм часом, планами на майбутнє, усім моїм життям. Я до такого не готова… А потім був віщий сон, у якому я побачила, що Ларсику загрожує небезпека від його кинджалу.

— Теж мені причина тікати.

— Ну а в тебе яка причина?

Я прикусив язика. Менш за все мені потрібно було, аби Свята почала підозрювати, що зі мною не все гаразд. А дивлячись на мою бурхливу реакцію, яку я не встиг приховати, дівчина мусила здогадатись, що я дещо приховую.

— Чого мовчиш? Ти що, вбив когось?

Я продовжував вести авто по мальовничій дорозі, час від часу дивлячись на червону лінію, прокладену навігатором. Навколо нас величезними хвилями здіймалися гори та скелі, невеличкі приземисті дерева вкривали землю густим хутром, а вітер змушував листя тріпотіти, наче вся земля була живою твариною і рухалася, роблячи вдихи й видихи.

Свята легенько вдарила мене по коліну — вона не відчепиться, доки я не відповім…

Я не знав, як реагувати на її саркастичну посмішку. Єдине, що прийшло на думку — збрехати:

— Та ні, ти що… Мене покинула дівчина — та й усе.

Втім, Свята підозріло подивилась на мене, і я відчув її гострий погляд у себе на обличчі. Мої очі були прикуті до дороги. Я міг себе лише похвалити — почувши останні слова Святи, я відреагував так спокійно, що наше авто навіть не колихнулося.

— То ти й справді когось прирізав, хлопче? — мовила моя співрозмовниця і замислено подивилась у вікно. — То, може, це й добре…

Переборовши перший шок, я тихо, ледь підбираючи слова спитав:

— Ти вбачаєш щось добре у… смерті?

— У смерті — так, а от у вбивстві… Важко судити, та й взагалі, чи має людина право судити іншу за таке?

— То ж чому ти кажеш, що це добре?

Свята замислено вдарила пальцем по підборіддю. Як я встиг утямити, цей жест у неї міг означати що завгодно, але зараз я був впевнений — вона намагалася висловити якусь дуже метафоричну думку. Так вона найчастіше говорила про появу кицьки у своїх видіннях чи про містичне бажання її пана Ларса убити себе власним кинджалом.

— У кожної людини є своє покликання. — почала здалеку Свята. — Коли я тебе побачила, то зрозуміла, що у тебе воно якесь доленосне. Не дуже приємне, мабуть, але вкрай важливе для всесвіту у божественному розумінні… Ну, це неважливо.

Цікаво інше. Своє покликання майже ніхто так ніколи за життя і не знаходить. А одиниці, які все ж його знаходять, стають успішними і щасливими (у їх власному розумінні цих слів). У деяких покликання просте. Наприклад, займатися спортом і бути чемпіоном. У інших, складне — нести людям певні ідеї, що мусять зробити світ кращим, — нарешті дівчина підвела на мене очі. — А в тебе — вбивати людей. Можливо.

— Що ти таке кажеш? — здригнувся я.

— Правду. Твої сни — це твій несправджений потенціал. Ти ж бачиш дивні криваві сни?

Я не міг сперечатись — останнім часом такі неприємні видіння ставали дедалі частішими. Але звідки про них знала Свята?

— Вбивство — це жахливо! — відрізав я і відчув, як усередині все похололо. — Я тебе не розумію.

— От доки не розумієш, доти й будеш страждати через те, що зробив, — знизала плечима Свята.

— Я нічого не робив.

— Авжеж, а я королева Франції!

Свята відвернулася від мене, ніби наша розмова її більше не цікавила.

Я не міг собі знайти місця від хвилювання і незвичних, тривожних почуттів, що готові були ось-ось вилитись через край. Я боявся того, про що говорила Свята, я ненавидів себе за те, що втік із місця злочину, переживав за себе, за матір, навіть за самого паскудника Ігоря: чи його вже поховали? А може, його труп не знайшли ще й досі, і він гниє у чотирьох стінах та слугує святковим столом для хробаків.

Свята не мала права про це говорити… Вона не повинна була!

Я знову бачив кров на своїх руках… Мені стало моторошно.

Я скинув швидкість і з’їхав із дороги. Треба було зупинитись, перевести дух і прийти до тями.

Свята спостерігала за мною із певним співчуттям. Ніби точно знала, що зараз коїться у мене на серці.

— Звідки тобі відомо про все? — видихнув я, поклавши руки на кермо.

— Ти розмовляєш уві сні. І кричиш. І плачеш. Я все чула, хоча до кінця не знаю всі твої гріхи…

Я мовчав, перетравлюючи інформацію. То он хто мій найзліший ворог — я сам!

— Я не можу бути вбивцею, розумієш? — тихо промовив я. — Просто не маю права. Моя мати… Я зобов’язаний піклуватись про неї. Вона хвора, вона стільки зробила для мене… Якщо мене посадять… Ні, я не маю права! У мене є обов’язок.

— Зобов’язаний? Обов’язок? Які цікаві слова ти вживаєш… — Свята говорила холодно, її голос став суворим. На її місці нормальна людина почала б панікувати, злякалась би того, що поруч із нею сидить вбивця. Але ні, Святу Рудик таким не проймеш. Певно, навіть якби я тримав у руках ножа, вона все одно говорила б так само спокійно, як зараз:

— Ти нікому нічого не зобов’язаний. Ніхто, жоден хлопчик чи дівчинка, нічого, геть нічогісінько не винен своїм батькам. Ти розумієш?

Я мовчав.

— Змирися з цим, — продовжила Свята. — Якщо хтось тебе вдарить, ти повинен будеш вдарити його у відповідь?

— Начебто ні.

— Авжеж ні. Бо ж це нечемно. Гарні діти так не роблять. Чи не цьому тебе вчили у дитинстві?

Я промовчав.

— Тож логічно й протилежне: хтось зробив тобі добре — ти нічого не винен.

— Але ж то зовсім інші речі. Мати — вона дала життя.

— І ти дуже радий цьому життю, як я бачу, раз вчора сидів із пістолетом коло скроні?

Я не знав, що на це відповісти… То ж вона все бачила…

— Не переживай… Це важко — прийняти себе. І важко зрозуміти, до чого ведуть видіння — до того, ким ти є, чи до того, ким ти не можеш бути у жодному разі. — Свята торкнулась до моєї долоні, що наче в судомі вчепилася у кермо. — Ну що, Джоне, варто рухатись далі?

Оскільки ми намагалися бути непомітними, доводилося шукати об’їздні дороги. Кілька разів навігатор заводив нас на перекриті покинуті шляхи, тож до Судака ми дістались лише під вечір.

Я зупинив машину на порожньому автовокзалі. Лише кілька п’яничок, що тислися до зачиненого кіоску з горілкою, чіпсами та усіляким непотребом, були свідками нашого прибуття.

— У мене тут є друзі. Зупинимось у них. — повідомила Свята і вийшла з авто.

Я дістав із багажника наші пожитки. Мій рюкзак все ще був зі мною. Настрій одразу погіршився, коли я надибав його серед інших речей. Він, наче тавро на шкірі, не давав мені забути про те, що сталось…

Я одразу подумав, що міг би зателефонувати додому, дізнатись, як мати…

До того ж було б добре якимось чином взнати, чи пов’язали у міліції смерть Ігоря з моїм зникненням? Шансів, що хтось сторонній міг знати про мій зв’язок із тим карликом-наркоторговцем, майже не було. Я намагався бути дуже обережним, коли навідував Ігоря: завше обирав пізні години, стежив, аби бабусі на ганку чи цікаві сусіди ніколи не помічали мого відбуття, не лишав навіть відбитків. Пляшку алкоголю, що стала останнім гостинцем для проклятого карлика, разом із порожніми філіжанками я викинув у Дніпро тої ж ночі. Ніхто не мав здогадатись, що я винен у вбивстві.

Та й друзі, які дали мені адресу Ігоря, вже давно не зв’язувались ані з ним, ані зі мною, а може, навіть встигли покинути країну… Принаймні, так було написано на їхніх сторінках у соціальних мережах. Мої знайомі по інституту не відрізнялись великою любов’ю до вітчизни, тож при першій-ліпшій нагоді злиняли в Європу…

— Ти про що так замислився, кицику? — почув я насмішкуватий голос своєї супутниці.

— Кицик?

— Ага. Я ж Кицька. Будеш моїм кициком, — знову засміялась Свята і прийняла з моїх рук свою велику торбу із реліквією, через яку, по суті, ми з нею і опинилися тут, на нічній вулиці приморського містечка. — У мене, здається, було видіння.

— Знову?

Свята здавалась напрочуд веселою. Вона йшла попереду, ледь не підстрибуючи, незважаючи на те, що тримала у руці малинову торбу із скринькою і кинджалом у ній. Містечко дівчина знала непогано, тож я довірився їй і йшов трохи позаду. Її довгі ноги прикували до себе мої очі, і кожного разу, коли я вже хотів відвести погляд, аби роздивитися гарненькі паркани будиночків чи зелені кущі, що обвивали стіни будівель із цегли, прикрашеної морськими мушлями, коротка спідничка задиралася на якусь мить, наче нагадувала мені, куди варто дивитись.

— Знаєш, Ляля теж скептично ставиться до моїх пророцтв.

— Ну, хоч у чомусь ми з нею можемо знайти спільну мову, — посміхнувся я, згадуючи страшненьку подругу Святи.

— А знаєш, чого вона тобі так не подобається?

— Я не казав, що вона мені не до вподоби.

— Ти дуже голосно про це мовчав, — знову посміхнулась дівчина і порівнялась зі мною, аби бачити моє обличчя при розмові. — Проблема Лялі у її душі. У неї чоловіча душа і жіноче тіло. Вона не може ужитися сама із собою… Причому не може ужитися у прямому сенсі цих слів.

— Вона намагалась накласти на себе руки, — здогадався я.

— Еге ж бо. Так ми й познайомились із нею. Вона хотіла стрибнути із моста Патона у Дніпро. Не факт, що вона вбилася б, але немає сумнівів, що зробила б собі лихо.

— Ти її відмовила від того?

— Так. Я поверталась пішки після концерту…

— Пішки? — здивувався я.

— Ну, інколи буває таке. Хочеться походити по місту, коли ввечері воно прикрашене яскравими вогниками ліхтарів та неонових написів. До того ж, мене вела моя кицька. Вона вела мене туди, де я була потрібна… Із Лялею можуть знайти спільну мову лише лічені на пальцях люди… Мені пощастило — я маю на неї вплив.

Я замислився. Дивно, але зараз я відчув якусь схожість із Лялею. Мої проблеми були геть іншими, але Свята втрутилась у моє життя у найризикованіший, найнервовіший та найнебезпечніший момент… Може, у неї й справді є певний дар?

— То що там за видіння у тебе зараз було? — спитав я нарешті.

— Ну, то навіть і не видіння. Просто мені здалось, що я побачила на вокзалі кицьку. Вона сиділа коло ліхтаря і терлася об якийсь рекламний плакат.

— І що з того? Тут багато котів усяких.

Свята замовкла і з дивним виразом обличчя подивилася на мене, а потім знову посміхнулась:

— Та нащо ти мене слухаєш? Я ж лише блондинка, ще й дивакувата.

— Ну, із цим важко сперечатись, — підтримав я. — Але ж ми наче товариші по біді… Чи щось на кшталт того… Я маю з тобою рахуватись.

Раптом я зупинився. Переді мною майорів плакат, який хтось приклеїв до вуличного ліхтаря. На ньому була зображена наша BMW, а поруч яскраво червоними літерами було надруковано: «Допоможіть знайти автомобіль».

— Ого, — Свята, здається, теж побачила мою знахідку. — Як думаєш, чому це авто розшукують?

Я знизав плечима… Ми вкрали його у вусатого ковбоя… Він навряд чи став би таким чином шукати нас чи свою машину… Але ж хто тоді здогадався шукати машину в такий сумнівний і дивний спосіб? Зазвичай крадені авто розшукують тихо, через заяву у міліцію… Такий плакат — це щось дивне.

— А номер машини той самий? — розгублено перепитала Свята.

— Авжеж, — я почухав потилицю.

Жодних здогадок щодо автора цього оголошення у мене не було…

— Дивись, он іще, — Свята вказала рукою у напрямку дороги. — А он іще… Тут усе обклеєно плакатами…

Я зірвав той, що висів біля нас. Внизу великими чорними літерами був надрукований телефон. Склавши папірець у кілька разів, я поклав його у кишеню джинсів.

— Що будемо робити? — розгублено спитала дівчина.

— Здається, у нас не лишається нічого іншого, окрім як сховати авто десь подалі звідси…

Я вирішив, що спочатку маю довести Святу до будинку її знайомих, а вже тільки після того відвезу авто за місто і покину десь у заростях. Дівчина з цим погодилась.

На вулиці було темно. Ліхтарі слабко освітлювали асфальтовану дорогу і затишні маленькі будиночки. Вітер, що дмухав із моря, ніс солоний запах водоростей.

Свята йшла вулицею майже так само бадьоро, як і до того моменту, коли ми побачили плакат із авто. А от я тепер був напружений, наче високовольтний кабель — за кожним поворотом, на кожному перехресті нас могли чекати «колеги» вусатого ковбоя. І я був впевнений, якщо вони нас спіймають, то Свята, може, й виживе, а от я — навряд…

— Ми прийшли! — вигукнула дівчина.

Окинувши очима досить солідний двоповерховий будинок із побіленими стінами і симпатичним балкончиком, прикрашеним зеленими виноградними лозами, я зупинився. Світло лилося з вікна. За тінями, що раз у раз з’являлися на бильцях балконної огорожі, можна було здогадатись, що всередині чимало народу. Тиха приємна музика ледь чутно долинала із глибин будівлі.

— На другому поверсі живуть Рита і Марк, у них вдома завжди купа народу — люблять веселитися.

— А хто вони такі?

— Рита — дружина мого барабанщика…

— Кого?

— Барабанщика. — Свята легенько вдарила себе по підборіддю вказівним пальцем. — Чи ти думаєш, що Кицька — то я одна? Ні, у мене є цілий гурт. Я — лише обличчя гурту… Отак…

Свята, здається була трохи схвильована.

— Думаєш, вони не будуть проти, що ти приведеш мене із собою? — запитав я.

— Ну, спочатку я їх про це попереджу… У мене якесь не дуже добре передчуття…

— А по тобі й не скажеш.

— Просто кицька більше не з’являлась… Тому я не впевнена у тому, що нам варто чогось боятися, але все одно хвилююсь.

Ну от. Всю дорогу сюди я сам був мов на голках, а тепер ще й Свята каже про погане передчуття…

— Слухай, — раптом промовила дівчина, — давай я віддам тобі свою торбу зі скринькою, підіймусь нагору і подивлюсь, чи все там добре. Якщо щось не так — я дам знати.

— Яким чином?

— Ну… наприклад, вимкну світло. І якщо ти побачиш, що світло згасло — одразу тікай.

— Добре, але що мені робити потім із тією скринькою і кинджалом? Та й з машиною…

Свята посміхнулась і ставши на другу сходинку, що вела до дверей, дотяглася до мого волосся, від чого я легенько здригнувся.

Свята усміхнулась:

— Ти наче дика тварина — дрижиш… Не бійся, я думаю, що все там добре. Зараз підіймусь нагору — і через мить зійду за тобою.

З цими словами дівчина зникла за вхідними дверима.

Все ще відчуваючи нервову напругу, я чекав сигналу з вікна чи появи самої Святи. Останнє, безперечно, сподобалось би мені більше.

Кілька хвилин промайнули так швидко, що я ледь їх помітив. У вікні все ще горіло світло, а люди всередині продовжували рухатись. Я почув чиїсь голоси. Здається, музика теж почала грати голосніше.

Ще одна хвилина сплила, а від Святи жодного сигналу…

Та раптом світло вимкнулось…

О, ні! Як таке могло статись?

Я швидко схопив Святину торбу і окинув очима площу у пошуках схованки. На жаль, тут не було зручного місця, аби затаїтися і дізнатись, що ж сталось із білявкою… Я не хотів тікати, не хотів іти звідси. У моїй душі боролися два почуття — страх попастися і сильне бажання кинутися слідом за Святою, аби не лишати її одну у пазурах небезпеки. Але я розумів — дівчина дала сигнал, і я буду останнім придурком, якщо підведу її. Вона б не хотіла, аби її скринька з кинджалом потрапила до рук головорізів…

Я розвернувся і щодуху кинувся до автовокзалу.

А що мені ще лишалось робити?

Частина друга, що солона, як вода…

Сонце легко, ніби Будда,

Плаває в нірвані.

Зараз допалю і буду

Святості на грані.

Сонце тане на краю

Пульсу сигарети,

В оргазмічному раю

Попіл сипле в кеди.

Сонце мене виграє

В кров через легені

І за те у мене є

Від нірвани пенні.

…Десь півгодини тому я не знав, куди себе подіти — торба зі Святиною скринькою відтягувала руку, і в мене не було жодної здогадки, як я маю вчинити з нею. Єдине, що лишалось, — відвезти автомобіль якнайдалі від Судака, а далі… що далі? Їхати автостопом у Сімеїз?

Нічна дорога була схожа на злітно-посадкову смугу. От тільки замість того, щоб летіти, авто підскакувало на вибоїнах. Від цього мій порожній живіт готовий був вивернутись назовні. Добре, що я ще не заїхав на гірські петлі, а рушив рівною трасою — інакше від нервового напруження і постійного дрижання я, певно, мав би кожні п’ять хвилин зупинятись, аби заспокоїти шлунок.

Такої чорної ночі я вже давно не бачив. У темному небі агатові хмарини наче збудували паркан із власних тіл — жодна зірка не могла протнути їх своїми променями і освітити землю. Така сама чорна завіса панувала і у моєму мозку. Я почував себе дитиною, яку замкнули у темній кімнаті з ключем, що не підходив до замка — відчай готовий був взяти наді мною гору.

Свята у біді, а я втік, наче останній легкодух. Навіщо мені цей триклятий кинджал? Що я з ним буду робити?

Я спробував сконцентруватися на дорозі і деякий час ні про що не думати. Траса була порожня — жодної машини, що їхала б мені назустріч чи намагалася 6 мене об’їхати…

Тиша. Суцільна тиша, лише слабкий шум мотору, коліс, гравію, який втрапляв під колеса…

І раптом — голосна весела мелодія розбурхала простір.

Від подиву кермо ледь не висковзнуло у мене з рук.

Це був рингтон мобільного телефону. Знайомий рингтон!

Що за чортівня? У мене немає мобільного… Я нервово почав плескати себе по кишенях. Ні, нічого.

Тоді я схопив торбу, що лежала на сусідньому сидінні.

То он звідки цей гамір! Святин телефон у її торбі вібрував, світився і всіляко намагався привернути до себе мою увагу.

Я дістав рожевий апарат. На екрані був незнайомий номер телефону. Код оператора — три п’ятірки… Звичайнісінький собі номер…

Брати чи не брати?

Поки я вирішував, відповісти чи ні, мелодія затихла.

Я скинув швидкість. Треба було прийти до тями — цей дзвінок мобільного мене геть перелякав…

Тицьнувши телефон до кишені, я зітхнув і вже хотів покласти долоню на кермо, аж раптом… До руки, наче сам попросився, ліг папірець. Ні, навіть не папірець, а цілий плакат! Той самий, що я зірвав із стовпа…

Я поглянув на цифри… Код оператора, три п’ятірки… Чорт! Що це може означати? Той самий номер, який щойно змусив телефон вчинити гучну істерику…

Обравши більш-менш слушне місце, я з’їхав на край дороги і вийшов із машини. Зараз мені треба було зібрати якнайбільше сміливості і прийняти рішення…

Я подивився на небо, наче воно могло чимось допомогти. Там було так само темно, як і раніше… Що ж, небо, не дочекаєшся від тебе поради — доведеться діяти самому…

Я натиснув кнопку повтору…

— Хело, Свята? — пролунав у трубці чийсь хрипкий голос із легким акцентом. На задньому плані я почув шум коліс. Здається, чоловік, що зі мною говорив, їхав у автомобілі.

— Начебто ні, — мовив я, намагаючись не виказати того хвилювання, що зараз змушувало моє серце ледь не вистрибувати з грудей.

— Хто це?

Раптом мені у голову прийшла геніальна, як мені здалось, ідея. Якщо зі мною розмовляють викрадачі Святи — то інформація від третіх осіб їм напевно вже не потрібна, бо ж дівчина у них і вони можуть дізнатися про автомобіль від неї. А якщо це не викрадачі — тоді я маю довідатися, хто ще шукає наше BMW. І якщо це пан Ларс…

— У мене є інформація про машину, яка вам потрібна. — зробив я перший крок.

— Добре. І що ви хочете натомість? — розсудливо мовив мій співрозмовник.

Отже, це не викрадачі… Хоча хто знає, може, вони схопили Святу, але та їм нічого не розповідає? І тепер вони вважають, що скринька з кинджалом знаходиться у машині, яку їм все ще треба знайти… Чорт!

— Агов, хлопче, ти ще там? — почувся у трубці стурбований голос чоловіка.

— Так-так, я тут. Я хочу знати, з ким я говорю? Вести справи з людиною без імені якось неприємно…

— Це не секрет — мене звати Ларс Гудвін. Може, це ім’я і не скаже тобі багато, та я тримаю своє слово. Якщо хочеш грошей — я їх маю.

Пан Ларс… От саме той, хто мені зараз зможе допомогти.

Я ледь втримався, аби не крикнути вголос щось на кшталт «Святий Боже!» чи дещо подібне.

— Агов! Шановний, то у вас є інформація, чи ви просто любите, аби ваше мовчання у трубку хтось чув?

— Коли ви можете бути на автовокзалі міста Судак? — спитав я.

— Не раніше, ніж через три години. Можливо, чотири… Скажіть, чи мені є сенс дійсно їхати так далеко? Ваша інформація варта того?

Я з полегшенням зітхнув. Чи моя інформація варта того? Ну, пане Ларс, думаю, ви ще пошкодуєте, що сумнівались у цьому.

Та вголос я сказав лише одне:

— Варта, бо якщо ми з вами не зустрінемось, Святі загрожує смертельна небезпека.

— Я зрозумів, — голос чоловіка по той бік зв’язку змінився. Тепер він був холодний і гострий, наче лезо. — Чекайте мене через три години на автовокзалі. Як я вас впізнаю?

— Я буду на тому самому BMW, що ви розшукуєте.

У мобільному почулись гудки. Добре. Тепер я знаю, що робити.

Звичайно, я не дурень, аби стирчати у машині і чекати, поки до мене підійдуть велетні зі зброєю і випустять мені нутрощі, прикрасивши ними салон, наче новорічною гірляндою. Ні, я не хотів ризикувати. Саме тому я взяв Святину торбу і вдяг її замість свого наплічника, який лишився у автомобілі, а потім відійшов якнайдалі від парковки, де лишив BMW, притулився спиною до заляпаного сіромахи-кіоску і спробував стати непомітним. Єдиний, за кого мене можна було прийняти — це місцевий молодий п’яничка, що чекає, коли хтось щиросердий подасть йому кілька копійок задлявтілення алкогольних мрій.

Я шалено хотів їсти, але, на жаль, грошей не лишилось. Від голоду трохи паморочилось у очах, втім, я знав, що це не смертельно.

З мого місця було чудово видно машину і всіх, хто надумав би до неї наблизитись.

Я чекав вже більше чотирьох годин. Ранок був сонячний і теплий, десь здалеку до мене долинали голоси пташок — можливо, десь поблизу квітнув приватний садок чи навіть місцевий парк. Запах свіжих фруктів — персиків, винограду та кавунів — нав’язливо намагався вивернути шлунок назовні. Та я намагався не думати про їжу… Зараз у мене були набагато важливіші проблеми, ніж голод. Адже від того, чи вдасться мені знайти підтримку пана Ларса, залежить життя Святи…

Я намагався зрозуміти, чому для мене так важливо, аби з дівчиною було все гаразд? Авжеж, секс, чи що там було у нас із нею, грає певну роль. Та насправді, при думці про її світлі кучері, щиру посмішку і на диво теплі блакитні очі мені ставало якось незвично… Якось тепло у грудях, але з тим же тривожно і ніяково… Я не знав, як ставлюсь до Святи. Не знав, що вона для мене означає… Та я не мав жодної здогадки, навіщо далі жити, якщо Святи не буде…

Розбиратися у своїх думках було занадто важко. Та й час зараз був не слушний.

Я бачив автобуси, що приїздили на станцію, випльовували натовп людей, всмоктували своїми дверцятами нову порцію — і знов відправлялися хто куди… Тут були автобуси до Коктебеля, Ялти і ще до багатьох великих і малих міст.

Люди тим часом так і шаруділи попід колесами великих машин — ті ледве встигали об’їхати їх… Та до мого BMW так ніхто і не підійшов…

Чи цей пан Ларс зовсім оскаженів? Час іде, Свята зараз у небезпеці, а цей йолоп боїться підійти до авто…

Я з жалем зітхнув… Але ж і я поводжуся так само — стою тут і чекаю, сам не знаю чого… Звісно, підійшовши до машини, я ризикую попасти у халепу… Та хіба буває халепа більша, ніж та, у яку я вже втрапив?

Мені лишалось одне — нарешті наблизитись до автомобіля… Підійти, чого 6 це не коштувало… я маю допомогти Святі. Я маю зробити хоч щось хороше, аби… Аби що? Довести самому собі, що слова Святи про моє призначення були несправедливі? Довести всьому світу, що я не вбивця? А якщо Свята не помилилась, якщо я просто боюсь зізнатись собі…

Ні. Я не боюсь.

Ноги наче самі собою понесли мене до машини. І нехай буде, що мусить бути.

Я навіть не помітив, як дістався дверцят.

— Стій де стоїш! — почувся загрозливий шепіт. Я обернувся — за моєю спиною, наче гора, височів вусань. Я зустрівся із ним поглядом — в його очах було щось таке, що передати словами я не зміг би, навіть якби знав всі мови світу… Більшої ненависті й годі собі уявити.

Дельфіни нечутно ринули у морську глиб його гавайки, а з рукава міцно стиснутий у долоні стирчав ніж. Я знав, що він міг би використати проти мене пістолет — у нього був пістолет, так само, як і у мене — але ні, він хотів помсти. Він жадав всадити свій кинджал мені у горло так само несамовито, як ґвалтівник своїй жертві…

З іншого боку, можливо, він просто не хотів шуміти, а лезо набагато тихіше, ніж куля…

— Відкривай машину і сідай за кермо, — басом наказав мій ворог. Вістря ножа врізалося мені у бік. Якщо я поворухнуся підозріло — воно познайомиться з моїми нирками.

У мене навряд чи був шанс врятуватися…

Я відкрив дверцята і обережно занурився у салон авто…

Рука непомітно лягла на ручку протилежних дверцят. Серце шалено калатало у грудях… Я мав план… Можливо, вдалий…

Тим часом вусань на хвилину відволікся, аби не перечепитися через поріг. Я не став чекати — швидким і напрочуд плавним рухом я відкрив дверцята і що було сили вистрибнув із машини.

Ніж полоснув мене по шкірі. Було боляче, але не смертельно. Судорожно перебираючи ногами, я підвівся і з розмаху гепнув дверима. Вусань все ще був в середині, разом із Святиною торбою…

— Чорт! — вилаявся я і потягся за пістолетом, що тримався на чесному слові у мене за поясом.

Не можна було лишати скриньку з кинджалом у руках цього клятого ковбоя!

Раптом, з іншого боку до автомобіля підійшов незнайомий чоловік.

Не гаючи часу, він зачинив другі дверцята і посміхнувся до вусаня, що лише тепер помітив новоприбулого:

— То що, Геннадію Батьковичу, ви здаєтесь, чи будемо й далі провадити різанину?

Вусань скривився, як середа на п’ятницю. Здається, він був знайомий із моїм рятівником…

Я подивився на незнайомого чоловіка ще раз — сріблясто-русяве волосся, невеличка м’яка борідка, досить молоде обличчя із ледь помітними східними чи навіть арабськими рисами, яке, втім, вже було прикрашене продовгуватими зморшками, що прорізали лоба, а також йшли від носа до підборіддя. Вони надавали виразу якоїсь театральності. Пан Ларс, а це, напевно, був він, нагадував мені голлівудського актора, що виконує характерні ролі. І чомусь здалось, що ці ролі далеко не такі героїчні, як здавалось зі слів Святи.

Він зиркнув на мене своїми холодними сірими очима і привітно мовив хрипким голосом:

— Ну що, друже, будемо тепер разом шукати Святу?

Ковбой у салоні авто здригнувся. Певно, до нього дійшло, що поза паном Ларсом наче з самої землі виросли два кремезних охоронці у однакових сірих футболках.

— У цього Гени є помічники, — раптом згадав я.

Пан Ларс лише посміхнувся і подивився кудись мені за спину. Я теж повернув голову, аби побачити, що ж саме привабило Ларса.

Поза моєю спиною теж стояли два здоровенні леґені. Один із них замахнувся — і я одразу ж познайомився з його кулаком.

Ми кудись їхали. Це неважко було зрозуміти, адже машина, на підлозі якої я скорчився, наче почавлений колесами змій, нещадно теліпалася із боку у бік, підстрибувала на вибоїнах і каменях, а також весь час сумно дирчала, бідкаючись на долю.

Наді мною сидів Гена. Він був пов’язаний по руках і ногах, і якби його не закріпили мотузкою до металевих з’єднань відсувної лави, він так само, як і я, впав би на дно автомобіля і звивався 6 вужем.

Я вважав безглуздим мовчки їхати назустріч смерті, що було досить імовірним вирішенням всіх питань, судячи з того, як мене зв’язали здоровані пана Ларса, а тому не витримав тиші і мовив:

— Навіщо тобі кинджал?

Ковбой, здається, навіть не зрозумів, що я звертаюсь до нього. Я не був впевнений, що він взагалі помітив мене у себе під ногами, та мій настрій був занадто бойовий, аби здаватись, тому я вирішив голосно повторити питання:

— Нащо тобі той кинджал?

— Та пішов ти! — цитьнув на мене вусань і знов відвів очі до стіни.

— Ми обидва у скруті. Цей Ларс виявився не таким янголом, як його описувала Свята.

— Ха… Янгол? Ти жартуєш?

Я, звичайно, був дуже радий, що викликав у вусаня посмішку, та це не було моєю метою.

— Навіщо тобі чи тому, на кого ти працюєш, кинджал?

— Та хто ти такий взагалі?

— Мене звати Джон.

— Брешеш.

— Може, й брешу, та це справи не стосується. Мене звати Джон, і якщо я вже вплутався у цю фігню, то хотілося б хоч знати, що до чого…

— Ти не просто вплутався, а вже по саму шию закопався у лайно, хлопче! Пан Ларс — ще той паскудник! І, може, мене він не уб’є, це я точно знаю, та що він зробить із тобою… Це ж ти допоміг його дівці вкрасти скриньку? Мабуть, він не хотів з тобою ділитися?

Ділитися?.. Цікаво, що він має на увазі? Страх перед тим, що чекало мене попереду, чомусь зробив мене напрочуд сміливим та балакучим. Раніше я думав, що звикнути до страху неможливо, що він може довести до божевільні… та зараз я просто не відчував нічого, окрім емоційного збудження.

— Він хотів продати кинджал? — припустив я.

— Хто, Ларс? З чого ти взяв? Він занадто мерзенна тварюка, аби так чесно вчинити. Продати кинджал і забути про все… ні, це не у його стилі… Бачу, ти не вкурив тему щодо Ларса.

Я геть не міг зловити думку вусатого. Цей Гена, напевне, знав, про що каже, та як змусити його просвітити мене? Треба підіграти…

— То ти думаєш, він не продав би кинджал?

— Ти зовсім дурний, чи що? Я не думаю, а знаю! Він підклав листа моєму братові прямісінько у його кейс! На робочому місці! Підкупив прибиральницю — падлюка! Написав, що той мусить кожного місяця платити йому гроші, аби ніхто не дізнався…

Гена замовк. Я чекав продовження, та, на жаль, він не захотів говорити далі… Та й чи потрібно це було? Я вже зрозумів, що до чого. Майже зрозумів.

Справа у шантажі. Та якому саме? І яким чином він пов’язаний із кинджалом, що його викрала Свята?.. І чи подарують мені життя за те, що кинджал у мене, і я без проблем віддам його Ларсу? А я й справді готовий був без суперечок віддати ту дурнувату річ, від якої були самі лише проблеми. І що б там не казала Свята, нехай цей східний мачо Ларс хоч всадить його собі в око — мені буде тільки веселіше.

— Як звати твого брата? — раптом спитав я.

Вусань подивився на мене із подивом. Та здається, він швидко зрозумів, що я нічого не знав про його брата і пана Ларса взагалі, а його необережна балакучість нарешті дозволили повній картині подій вимальовуватись у моїй голові.

— Якщо я скажу, як його звати, нічого не зміниться… — зітхнув ковбой, і нарешті я почув. — Ти знаєш про проект Рідного?

Авжеж, я чув таку назву. Знайоме прізвище вмить нагадало мені про матір… Але до чого тут це?

Машина голосно заскавчала гальмами. Приїхали…

Двері відчинились, і я почув переспів пташок, шелест дерев та прохолоду приємного свіжого повітря із запахом хвої…

Ми були глибоко у лісі… Чудове місце, аби поховати двох свіженьких мерців…

Я валявся на зеленій траві. Ларс обрав на диво приємну галявинку, якої не мало бути у хвойнику взагалі, бо ж гострі голки мусили стати перешкодою для травички. Втім, я лежав на зеленій соковитій рослинності, а тому мав визнати, що не всі хвойники однакові.

Зараз думати про те, на чому я лежу, було недоречно, але ж я не відчував під задом тонкі колючки, на відміну від ковбоя Гени, якого кинули біля мене на купу сухих гілок. Мені було зручно. Це добрий знак. Принаймні, я так вважав до того самого моменту, як біля мого лиця з’явились ноги у чорних шкіряних ботах і грубо тицьнули мене у голову, аби я дивився туди, де вже стояв пан Ларс.

— Тож, любі мої, будемо розмовляти про кинджал, Святу і те, що ми будемо робити далі… Хто перший?

Я був готовий говорити першим. Бо ж незважаючи на те, як цей паскудник Ларс повівся зі мною, я ще мав надію, що Свята недарма так про нього піклувалася і намагалася врятувати від самогубства… Хоча дивлячись на впевнене обличчя цього чоловіка, я почав жаліти бідну дурненьку дівчинку… Це ж треба було повірити такому? Ще й, певно, закохатись у нього…

Мені раптом стало дуже гидко від того, що я сам подзвонив Ларсу і тепер через власну необережність потрапив у його руки… А ще гірше мені зробилося, коли я припустив, що Ларс Гудвін не захоче рятувати Святу… Не дай Боже, він, навпаки, шукає її, аби…

Ні, про таке думати не хотілося. Але я з подивом для себе зрозумів: якщо Ларс скривдить Святу, я вб’ю його… Якщо буду ще сам живий… якщо зможу вбити знов…

Забагато якщо… Я посміхнувся сам собі від безвиході, у яку потрапив. Певно, це був якийсь психологічний самозахист — посміхатись, лежачи зв’язаним перед купою озброєних чоловіків…

— Хлопче, чого смієшся? — суворо скривився Ларс, через що його обличчя стало геть соколиним і я, нарешті, зрозумів, які саме східні риси у ньому помітив. Він мав багато від татарина чи турка, але світле волосся і очі майже приховували цю деталь зовнішності.

— Я готовий говорити, — раптом мовив Гена, — що тебе цікавить?

— По-перше, кинджал. Де він?

— Я вважав, що він у цього бовдура, — Геннадій вказав головою на мене. — У малиновому мішку, що був при мені, коли я сидів у машині…

Ларс не змінив вираз обличчя, але я просто нюхом чуяв, як він весь перетворився на купу злості.

— Ти брешеш, як собака, Гено. А якщо собака псує мені настрій, знаєш, що з ним роблять?

Гена, на диво, не боявся Ларса, чи, принаймні, добре приховував свій страх.

— Якщо ви не знайшли його у сумці, то значить, ніж все ще у дівки.

— А де вона?

— Це ти мене питаєш? Ти цього бовдура спитай — він їй допомагав, а не я,, але будь обережний — малий зовсім хворий на голову…

Я трохи здивувався, невже я маю настільки хворий вигляд, аби так казати про мене? Хіба що Гена все ще не міг мені пробачити те поранення, через яке бинт ще й досі щільно обмотував його плече.

Ларс підійшов трохи ближче до мене і, дивлячись на своїх людей, мовив:

— Ну, хлопці, ви знаєте, що робити з нашим другом Геною…

Чотири кремезні велетні з пиками, більш схожими на цеглини, аніж на людські обличчя, схопили тепер уже переляканого ковбоя за міцно зв’язані руки та ноги і поволокли кудись за автомобілі, — туди, де щільно росли колючі кущі і ще зовсім маленькі ялини.

Гена вигукував щось на кшталт: «Якого біса? Відпустіть» та інші недоречні слова, що могло означати одне — раніше він був впевнений, що його відпустять, але дарма…

Я відчув, як серце похололо.

Якщо кілька хвилин тому я міг сміливо сказати, що почуття страху мене полишає, то тепер я готовий був, заціпенівши, ходити під себе від переляку. Ларс дивився на мене, наче гадюка на щура. І саме щуром я себе й почував… та навіть щур на щось-таки здатен…

— Ну, Джоне, будеш мені розповідати, де Свята?

Я тихо пробубонів собі під носа:

— Вона у безпеці.

— Що ти кажеш?

Я закашлявся і хрипко промовив щось незрозуміле, аби Ларс знову не розібрав жодного слова.

Чоловік сплеснув руками, зітхнув і підійшов ближче до мене. Він трохи нахилився і хрипким голосом роздільно повторив своє питання:

— Джоне, ти знаєш, де Свята?

Я чекав саме цього моменту. Пружно підскочивши на лікті, я з розмаху врізався черепом в його доглянуте обличчя. Ларс, наче підбитий птах, звалився коло мене на полотно із сухих голок, що перемежовувались із мохом та травою. Здається, він знепритомнів.

Як міг, я попластував ближче до своєї жертви. Зв’язаними позаду руками я почав обмацувати його кишені. Верхні декоративні у стильному кофейному піджаку в клітинку, приховані у підкладці, і навіть ті обманні кишені, що рясно прикрашали собою чистенькі білі джинси… Нічого! Нічогісінько, що можна було б використати аби звільнитися від пут…

У нього мав бути хоча б ніж! Як можна бути начальником такої купи головорізів і не мати персональної зброї?

Я готовий був заскреготати зубами, коли раптом надибав пальцями запальничку. Звичайну, скромну, невелику, з прозорого пластику — такою не соромилися користуватися як заможні чоловіки, так і школярі, що потайки забивали косяк у підворітні.

Ну хоч щось!

Все ще лежачи на землі, я спробував орудувати своєю знахідкою. Мотузки були зроблені з якогось синтетичного матеріалу, що робило їх дуже міцними і, можливо, навіть ніж не взяв би такі пута. Та трошки вогню — і синій штучний матеріал, наповнюючи повітря смородом, почав скапувати прямісінько мені на шкіру. Було боляче, та я терпів. Ще трохи — і я звільнюсь…

Раптом за машиною почулися голоси. Ларс поруч зі мною почав приходити до тями.

Я, нарешті, звільнив руки і, ледь стримуючи тремтіння у них, запалив вогник біля синіх мотузок на ногах. Ті так само почали горіти і танути.

— Що в біса ти робиш, чорт тебе дери! Хлопці, сюди! — вигукнув Ларс у мене за спиною.

Він прийшов до тями і побачив, що я майже вільний. На моє нещастя, Ларс був не дурним, тому одразу ж підняв ґвалт, аби його молодці пришвидшили рух.

Щойно я встав на ноги — з-за машини вискочив здоровань у сірій футболці зі зброєю у руках.

Я відчув, як дуло пістолета дивиться на мене, і це почуття змусило притихнути.

— Ані руш! — мовив лобатий бурмило, і за його спиною виріс іще один здоровань. Два інші, я був у цьому впевнений, блокували мені дорогу з іншого боку автомобіля.

Я обернувся. Ларс вже піднявся на ноги і, потираючи рукою забитого лоба, хрипко промовив до мене:

— Ти справді хворий! Нащо було мене бити?!

Я знизав плечима.

— Напевне, тому, що я не хочу, аби мене пристрелили і залишили під ялинкою, як новорічний подарунок.

Ларс невесело засміявся:

— Та кому ти потрібний, щоб тебе убивати, дурню. Я взагалі тебе розв’язати хотів, а ти мене як гахнеш своїм казанком по голові…

— Розв’язати? — не повірив я.

— Авжеж, розв’язати! Цей театр був лише для Гени.

— Ви його вбили?

— А потім у тюрму на 20 років і більше? Ти здурів, чи що? Я приватний детектив, а не мафіозі. І те, що у мене стільки охорони, — то лише пересторога на даний відрізок часу, доки все не уляжеться. — Ларс згадав про своїх здорованів, що все ще тримали мене на прицілі. — Сховайте зброю, хлопці. Далі будемо їхати у місто…

Нарешті, дуло пістолета сховалось у кобуру, і я відчув себе трохи легше. Втім, думка про втечу мене все ще не полишила. Але зараз тікати було б зовсім безглуздо, тому я приборкав свій страх і зупинив дрижання у ногах. Виходить, якщо Ларс не бреше, ми все ж рушимо рятувати Святу…

— А де Гена? — я вирішив впевнитись у тому, що Ларс каже правду.

— Якщо пощастить, зустрінемо його, коли він пішки буде йти по дорозі до Судака, — усміхнувся детектив Ларс і дружньо поплескав мене по спині, від чого я ледь не підскочив. — Заспокойся, хлопче, все з ним добре. Ми дізнались все, що могли, і дали йому втекти. Нехай думає, що він герой…

— А що буде зі мною?

Ларс знизав плечима:

— Сподіваюсь, ти мені допоможеш знайти Святу… і кинджал.

Свята сиділа за охайним плетеним із соломи столиком і потягувала каву.

— Ще кави? — спитала Рита.

— Ні, люба моя, не треба. Краще дай мені ще тої смакоти, що ти напекла.

— Коржика? — Рита дістала з бляшаної коробки трохи печива і поклала на тарілку. — То ти знала, що Ляля буде допомагати Ларсові?

— А хто цього не знав? Вона мене любить. А коли люди люблять, вони завжди роблять якусь дурість, вважаючи, що так буде ліпше. Вона, напевно, думає, що я сама не знаю свого щастя. Що тікаю від найкращої долі через мою молодість і необізнаність…

— А ти тікаєш через щось інше? — посміхнулась Рита.

— Хто мене знає… Я й сама себе інколи дивую, — посміхнулась у відповідь Свята. — Знаєш, я хочу бути вільна. І хочу, щоб Ларс це розумів. Але я ж знаю, який він імпульсивний. Знаю, що він може зробити…

— Мені здається, ти перебільшуєш.

— Ні. Кицька завжди веде мене правильно.

Рита зітхнула і скептично подивилась на Святу.

Її темні очі красномовніше від слів говорили про те, що думала чорнява дівчина.

Рита розлила залишки кави із кавоварки по філіжанках і віднесла металеву посудину додому.

Свята сиділа на плетеному стільці і дивилась на море.

Рита із чоловіком одразу ж послухалися своєї подруги і колеги, а Свята, як не крути, була колегою і близьким другом Марка, тому могла просити від нього набагато більше, ніж просто від приятеля. Марк заправив авто, і ще вчора увечері вся трійця поїхала до Ялти. Тут на багатолюдному морському курорті Марк мав квартиру.

Рита знов повернулася на балкон і сіла навпроти Святи.

— А той хлопець. Як його?

— Джон?

— Ага. Як думаєш, із ним все гаразд.

— Я дуже на це сподіваюсь… Господи, мені ніяково, що я його так залишила. Але ж сама розумієш — Ларс розклеїв усюди афіші, а на них — його телефон. Як я могла відвести від себе його очі краще, ніж зайняти дитину новою іграшкою?

— Не кажи так. Хіба той Джон іграшка?

— Ні, ну що ти. Просто слово дурне обрала… Він чудовий. Знаєш, який він нещасний?… Він такий… гарний, привабливий. Він сміливий! І я його трохи побоююсь.

— Ти що, закохалась?

— Я всіх люблю, ти знаєш… Але у ньому є щось особливе. Наче він вже помер… І не один раз…

Наче він має другий шанс, і зараз щось мусить статись, щось вирішальне…

Рита смикнула плечима. Вона не розуміла Святу і найчастіше сприймала її дивні порівняння і розмови як частину якоїсь характерної лише для Святи хвороби. І з цією хворобою могла змиритися, але розуміти її не збиралася.

— Взагалі, я хочу сказати, що воскресіння для нього можливе. Він наче помер, але не зовсім. Щось таке.

— Як не зовсім помер — то це добре, — нарешті заспокоїлась Рита і прибрала з лоба пасма коротенького чорного волосся.

Ми вирішили вирушати в дорогу вранці.

За останні кілька днів, що Ларс і я провели у Судаку, мені вдалося дізнатися про нього більше. Не те щоб мене дуже цікавила його особистість. Скоріше, я намагався зрозуміти, що такого у ньому знайшла Свята… Певно, це були ревнощі з мого боку.

Коли я відвів Ларса до квартири, у якій мала залишитись Свята, він одразу ж зметикував, що дівчина мене обвела навколо пальця — побачила плакати з його номером телефону, впізнала його і вирішила, що краще для неї буде сховатись і у разі можливості заплутати слід. За його словами, вона підмовила Риту і Марка рушити далі у напрямку Сімеїзу і, певно, взяла кинджал із собою, а мене змусила думати, що він у малиновій торбі зі мною.

— Ти про неї кажеш так, наче вона має великий досвід у подібних джеймсбондівських хованках, — знизав я плечима, коли ми від’їжджали від порожнього будинку Марка і Рити.

Ларс курив цигарку із приємним вишневим ароматом. Я не мав такої дурної звички, але, дивлячись на те, з якою насолодою детектив закурює, всмоктує дим у легені, а потім випускає клуби диму, наче тимчасово приспаний вулкан, мені самому закортіло пригоститись. Та я промовчав.

— Вона досить непередбачувана, Джоне… Все через її хворобу…

Я майже не здивувався:

— Вона хвора?

— Психічно. Та це не важливо. Вона вкрала кинджал… Я впевнений, Свята навіть не знала, що у ньому такого цінного…

— І що у ньому такого?

— Все просто… У ручці є таємне відділення. Там я зберігаю флешку… з дуже важливою для мене інформацією…

То он у чому справа! Флешка…

Я голосно видихнув. Це допомогло позбавитись від певної долі роздратування, яке мимоволі виникло всередині мене, коли Ларс сказав, що Свята хвора. Десь глибоко у душі я знав це, але чути про її стан від Ларса мені зовсім не хотілося…

— Ти, мабуть, дивуєшся, чого я тобі все це розповідаю? — Ларс повернув до мене свої сірі очі. Зараз вони були повні тепла і приязні… що бісило мене ще більше, ніж кілька хвилин тому.

— Я кажу тобі все це, бо я знаю, що ти хочеш допомогти Святі. Вона подобається тобі. А я люблю її і теж хочу їй щастя. Тому якщо ти будеш знати, що загрожує Святі — це буде на користь нам обом.

— І що їй загрожує?

— Люди, які шукають мій кинджал, полюють на інформацію, яка знаходиться на флеш-карті. Свята про неї навіть не здогадується. Але якщо мої вороги знайдуть Святу — вони можуть зробити їй дуже погано, аби лише отримати кинджал…

То он як тепер називається шантаж — флеш-карта з інформацією. А ти, Ларсе, благородний і люблячий, не хочеш зла для своєї коханої? Цікаво, про що ти думав, коли почав шантажувати брата Гени?

Я був злий. Злий, як чорт… Мене розгнівав не тільки Ларс. Певно, мене дратувало те, що я не міг до кінця зрозуміти, чому його слова про Святу мають на мене такий вплив…

— А шантаж — це твоє хобі? — глузливо посміхнувся я, даючи волю своєму прихованому гніву.

Ларс одразу ж перемінився. Тепер тепло у очах зникло.

Він зітхнув. Переді мною знову був той хижий сокіл, що лякав мене своїм гострим холодним поглядом ще у лісі, коли я, зв’язаний і безпорадний, валявся на траві.

— Яке тобі діло? Ти живий, я від тебе нічого більше не потребую, а де мені далі шукати Святу — дізнаюсь і без тебе. Як хочеш — отримаєш винагороду, про яку я казав в оголошенні. Як ні — то забирайся геть…

Зараз я був готовий вчепитися Ларсові в горлянку голими руками. Але замість того я просто промовив:

— У мене є справи. Зупини, будь ласка.

Ларс поплескав водія по плечу і мовив:

— Толику, зупини. Нехай іде собі під три чорти…

Я відкрив дверцята і вийшов з авто. Будинок, який орендував Ларс, був за квартал звідси — я знав це, бо залишив свій наплічник у кімнаті, яку мені благодушно виділив сам детектив.

Його хлопці прибрали мій рюкзак з краденого BMW, а тепер я забув його у домі Ларса. Що ж, доведеться повертатися…

— І не забудь забрати свої манатки, — прохрипів Ларс мені у спину.

Авто залишило мене на вечірній вулиці самого… Я мав свій, а точніше — крадений, пістолет за поясом, телефон Святи і деякі гроші, що лишилися від сніданку, кошти на який мені дав Ларс. І зі мною також була моя злість…

Отже, Свята хвора… Ларс так серйозно до неї ставиться, покладає на неї такі надії, витрачає гроші. Розкрутка та робота продюсера потребують величезних коштів. Невже він справді любить її?

Від цих думок стало якось незручно. Наче я втрутився у чужі справи і був тут зайвий…

Але саме зараз я відчував себе майже вільним…

Важко сказати від чого я звільнився. Можливо, від проблем, які переслідували нас із дівчиною. Тепер я знав, що із нею все гаразд, що Ларс шукає її, бо швидше за все любить і хоче повернути…

Я почувався вільним, всі чужі справи мене більше не стосувались. Мені так і сказали — іти геть. Я нічого нікому не винний, я можу іти геть…

Раптом я згадав слова Святи про обов’язок і про те, що мучило мене…

Чому я убив Ігоря? Тому що був винний, тому що мусив це зробити заради матері? Але ж ні! Я нічого не мусив… Я просто хотів це зробити! Я витрачав час на хвору неньку, на допомогу тітці з її сином. Я почувався так, ніби був рабом обставин…

Як я міг так звужено дивитись на світ? Майже все своє життя до цього моменту я думав, що не здатен робити те, що хочу… Але ж що за дурня? Хіба може хоча б одна жива істота на землі робити весь час те, що не хоче робити? Ні! Це просто призвело б до божевілля, до смерті…

Тепер я зрозумів… Я робив те, що хотів… Все, що я зробив, було саме тим, що я хотів зробити…

Так важко було прийняти відповідальність за те, що я коїв все свідоме життя… Набагато легше було списувати все на обов’язок перед суспільством, матір’ю, мораллю… Але який в біса обов’язок? Я вільний. І завжди був таким!

Я вбив Ігоря, бо хотів це зробити… Тепер я міг зізнатися собі у цьому… І якщо його дух все ще переслідує мене у снах, якщо мої руки часто тремтять, і я нервую через згадки про кров — це лише через те, що не звик вбивати…

Я хотів це зробити — і я зробив…

Мені треба було якнайшвидше подзвонити до матері…

Ноги наче самі понесли мене кудись до центру міста. На щастя, мені вдалося у гаморі і курортному шарварку знайти кіоск, в якому продавалися картки поповнення мобільного рахунку. Я досить голосно пояснив, який оператор і на яку суму поповнення мені потрібне. Вже через кілька хвилин, діставши рожевий телефон Святи, я увів потрібну комбінацію цифр і почув гудки у трубці… Мати мусила відповісти не одразу, бо її старі ноги не могли швидко пересуватися по квартирі.

Я сів на лавку. За моєю спиною лишився центр міста з його голосною музикою, вогнями, ресторанами, що сповнювали нічне повітря ароматом шашликів та східних ласощів, риби та креветок, коктейлів та дорогих вин. Переді мною тихенько, але досить впевнено вирувало море. Сонце поволі сходило у потойбіччя…

Я чекав на материну відповідь.

Зараз вона встала із ліжка, одягла халат. А тепер іде до дверей у вітальню. От на стіні висить телефон. Старенький, китайський із красномовним написом «Паноснік», який мене завжди змушував посміхатись і думати про численних жителів східної частини материка, які довели до абсурду методи заробітку грошей на чужому імені.

Трубку підняв молодий чоловік. Здається, це був мій кузен.

— Слухаю?

— Алло… А де мати? — здивовано спитав я.

— Алло… Це ти, Яне?…Яне, куди ти пропав? Навіщо поїхав? Що з тобою?

— Я в порядку. Де мама?

— Яне… Я навіть не знаю, що тобі сказати… Ти ж розумієш, вона… Це мало рано чи пізно статися… Вона… Ми сьогодні ховали… Всі родичі приїхали… ми шукали тебе, але ні телефону, ні записки'…

Я поклав слухавку…

Ніч була напрочуд зимна і чорна…

У мене просто не стає сили. Спочатку був страх. Я вважав, що він буде постійним. Потім я подивився на руки — вони були у крові.

Не знаю, може, я впав і поранив шкіру? А може, це була галюцинація?

Я відчував пістолет, що стояв на запобіжнику у мене в руках. Можливо, хтось міг мене побачити, та я не боявся — надворі третя ночі, пляж був порожній. Я сидів на пірсі і відчував, як хвилі лижуть мої протерті кросівки, місяць над головою мовчки кричить про відчай, який відчуваю зараз навіть я, а зірки схожі на дірки у чорному тлі реальності, яке так і хочеться прорвати, знищити і втекти від нього на інший бік. Туди, де живе світло зірок… Де все інакше…

Дуже дивно, що ідея покінчити з собою прийшла мені у голову повторно. Тепер це було схоже на удар блискавки — зовсім не так, як тихе і спокійне почуття, яке я відчув минулого разу. Тоді мені стало так легко і добре. Навіть весело. Я був бадьорим.

Та цього разу все інакше. Тепер я вагався. Мені було лячно знищувати все, що оселилося у мені за цей короткий проміжок часу…

Я сидів тихо, і мої очі почали стулятися. Я не став їм заважати.

Можливо, треба трохи подрімати… Можливо, все зміниться, і я наберуся сміливості жити далі? Або стану досить впевненим, аби покласти кінець усьому.

Раптом коло мене вляглося щось тепле і навіть гаряче. Воно почало муркотіти і пеститись об руки. Це була кицька.

Я почав розглядати її. У тварини було чудове дивовижне золоте хутро, вкрите чорними, як моє серце, плямами…

Раптом вона подивилася на мене своїми янтарними очима і промовила:

— Згадай мене! Згадай, Яне! Згадай себе, Яне.

Я здригнувся.

Холодна хвиля бризнула мені у обличчя. На камені поруч нікого не було. Я сам. У руках пістолет. Перші промені сонця лагідно пестять шкіру. Я згадав, як мою шкіру пестило волосся Святи тоді, у салоні краденого BMW…

Вже час повертатися за наплічником…

Я стояв біля невеличкого приватного будинку. Цей двоповерховий котедж, певно, вартував кількох десятків тисяч за одну добу проживання, та, здається, це не змушувало мого знайомого обрати менш розкішну місцину для ночівлі. Ларс був при грошенятах — і не шкодував їх, наче сам штампував коштовні папірці у підвалі власного будинку.

Я постукав у двері. Відкрив той самий хлопець, який нещодавно віз нас у мерседесі Ларса. Його обличчя було стурбованим.

Я зрозумів, що сталось щось погане. І як тільки мене впустили у великий білий і сяючий модерновими світильниками хол, я одразу зрозумів, що саме.

Ларс підскочив на місці і кинувся до мене. Його очі палали якимось божевільним вогнем.

— Свята у нього. — Вигукнув Ларс і зупинився за кілька кроків переді мною.

— У кого?

— У Гени. У його братика. Щоб їх чорти виграли у всі…

— Звідки ти знаєш?

Я намагався зрозуміти, що тепер мушу робити. Іти до спальні, де лишився мій наплічник, чи слухати цього несамовитого чоловіка, який нервово прикурив цигарку і тремтячими руками витяг її з рота так, ніби мав приступ конвульсії.

— Розказуй все спочатку, — попросив я.

— Нащо це тобі? Ти ж вирішив піти, чи не так?

Ларс був блідий і знервований. Радше схожий на щура, аніж на хижого птаха.

Я мовчки сів на крісло, обтягнуте білою шкірою. Ларс не став довго сперечатись і все розповів.

— Вони схопили її. Ці кляті недомірки, щоб їх…

Рита подзвонила кілька хвилин тому і кричала у трубку… А потім вони забрали у неї телефон…

Ти мусиш мені допомогти! Я ж бачу, ти можеш.

Я пам’ятаю, як ти видряпався з мотузок, коли ми тебе зв’язали. Твою ж… Чорт забирай, я знаю, що ти ледь не вбив Гену! Цей паскудник боїться тебе.

Не мене, а тебе! Бо ти геть хворий!

Ларс був у відчаї. Я справді не чекав, що він почне просити мене про допомогу, тим паче, чим я можу йому зарадити? Хіба що поспівчуваю його біді, і на цьому все скінчиться. У мене нема досвіду у таких справах. Викрадення, шантаж…

— Ларсе… я не знаю, що тобі порадити… Що роблять у таких випадках? Дзвонять у міліцію?

Ларс вилаявся такими відбірними лайками, яких я навіть не чув. Потім він сплеснув руками і зітхнув. Здається, він вже майже опанував себе. Ще трохи — і Ларс пошле мене подалі, згадавши, що я лише якийсь придурок, що мимоволі вліз у їхні зі Святою приватні справи.

Я не хотів цього. Я не хотів лишати його… та ні, треба бути чесним з самим собою — я не хотів лишати Святу у біді… Саме тому я мовив:

— Якщо ти розкажеш мені, через що заварилася ця каша, я спробую щось підказати. Та не певний, що з мене буде користь…

Мобільний телефон Ларса знову задзвонив.

— Хелло? — мовив він із своїм легким іноземним акцентом.

Поволі його обличчя кам’яніло. Він тримав трубку коло вуха і мовчав.

Я дивився на це і змальовував у своїй фантазії найгірші варіанти майбутнього…

Хвилини спливали, а він все слухав і мовчав… Здавалось, що я дивлюсь на нерухоме фото, на якому навколишній світ зупинився, аби відобразити увесь відчай Ларса.

Та раптом детектив відклав слухавку. Так само мовчки він піднявся на ноги, підійшов до скляної шафи і дістав пляшку горілки. Дорогої і кришталево прозорої.

Мені він плеснув більше, ніж собі, та я не був проти.

— Вони хочуть бачити нас у Сімеїзі в п’ятницю біля гори Кішка, на 6 годину ранку, — нарешті промовив Ларс, — і якщо ми не віддамо кинджал — вони уб’ють Святу.

Ларс уже був п’яний:

— Розумієш, вона унікальна… Невже ти не бачиш цього?

Я теж був напідпитку. В нас лишилось багато часу і ми не знайшли нічого кращого, ніж витратити його на те, аби налитися горілкою по самі вінчики.

— На що вона хвора?

Мені було якось незвично питати про такі особисті речі, та ще й мило спілкувались із чоловіком, який мав почуття до дівчини, що мені подобалась. Через це я був трохи нервовий та злий, але алкоголь брав своє — тепер я справді співчував Ларсовому горю. Та й сам хвилювався за Святу… звісно, слова про те, що її уб’ють, були не зовсім правдиві. Скоріш за все, з нею будуть творити якісь речі, про які я й думати боюсь. І якщо Ларс не віддасть кинджал викрадачам — то важко сказати, чим скінчиться ця історія…

— Психічні розлади. Ми з нею познайомились якраз у розпал чергового загострення.

— Якщо чесно, я помітив певні дивні речі, про які вона казала… але хвороба? Щось серйозне? — я вирішив дізнатись побільше.

— Серйозне. В неї бувають стани… такої собі одержимості галюцинаціями. Лікарі казали, що ці галюцинації перестануть повторюватись після курсу лікування… їй давали цілі гори нейролептиків, різних модуляторів і усілякого іншого лайна, аби тільки повернути у реальність. І їм це вдалося! — Ларс зітхнув, — принаймні так було до цього часу… Можливо, саме через ці видіння — онейроїди, якщо я не помиляюсь — вона і втекла. Певно, їй здавалось, що мій кинджал якось пов’язаний з її пророчими видіннями…

— То ти знаєш про видіння?

Ларс посміхнувся:

— Повір, я знайомий зі Святою довше, ніж ти, і знаю про неї досить багато… Фантазії про кішку — теж частина її хвороби.

Ларс знову затягнувся сигаретою. Він довго мовчав, наче хотів зібратися із силами і розповісти щось ще. Та замість цього плеснув собі оковитої та повторив:

— Так, Свята хвора.

Детектив затягнув у себе чергову порцію диму від сигарети, а через хвильку випустив із легенів цілу хмару, наче розгніваний китайський дракон. Я помітив, як на його пальці блиснуло невелике золоте кільце. Певно, це і є той подарунок, про який казала Свята.

Я непомітно роздивлявся цього дивного чоловіка. Невисокий на зріст, занадто серйозний, аби бути привітним на вигляд, занадто похмурий, аби бути гарною парою для веселої і завжди сонячної Святи… Але дівчина казала, що любить його. А він сумував без неї…

Я побачив власне віддзеркалення у поверхні невеличкого журнального столика. Розкуйовджене чорне, наче кіптява, волосся, яке мертвим їжаком скрутилося на голові. Засмагле обличчя стало схоже на туземця… Ще й непривітні чорні очі… Дивно, чого від такого опудала не тікають перехожі. Найперше, як повернуся додому… якщо повернуся додому, треба буде привести себе до ладу… Хоча нащо старатися? Для моїх майбутніх тюремних друзів?

Від таких думок я здригнувся і ледь не розплескав пекучий напій у чарці.

Так, нічого, окрім тюремних гратів, вдома мені не світить. Та зараз варто думати про інше. Про Святу…

— Ларсе, чому ти з нею? — я сам не очікував, що запитаю таке.

Ларс посміхнувся:

— А чого ти з нею?

Він непомітно стиснув сигарету сильніше. Ларс не дивився мені в очі… Здається, йому було боляче… Здається, він майже ненавидів мене зараз. Так само, як і я його…

Я зробив вигляд, ніби нічого не помітив. Але тепер мені стало якось ніяково…

Я сидів на його дивані, пив його горілку і переживав за його дівчину… Я був зайвий у цій історії.

Раптом захотілося плюнути на підлогу його шикарного будинку, дати Ларсу у пику кулаком і піти геть, ніколи більше не згадуючи ані самого детектива, ані його скажену підопічну…

— Знаєш, вона божевільна. Можливо, саме це у ній так притягує… Звичайно, я взявся просувати її голос, її талант. Я запропонував їй це майже одразу, як ми познайомились, та зараз я розумію, що то було швидше не для неї, а для мене самого. Не хотілося відпускати її…

Він говорив задумливо, тихим голосом, прокуреним і трохи рипучим. Говорив про Святу, про ту, котра врятувала мене від самого себе… Власні думки змусили мене здивуватися. Раніше я ніколи не думав, чому продовжую допомагати дівчині. Чому не полишу Святу з її справами саму, чому вкрав заради неї машину, ледь не вбив вусаня… але тепер я почав розуміти — вона врятувала мене. Може, й не з власної волі, але все ж врятувала.

Та було ще дещо. Дещо, про що я зовсім не хотів думати.

— Коли ми зі Святою познайомились, вона одразу сказала, що любить мене, — раптом розсміявся Ларс. — І ми заручилися… у той самий день… Відтоді я почав допомагати їй із співочою кар’єрою, із лікуванням. Я працював у своїй агенції розслідувань, а Святині справи були для мене, як хобі…

Слова Ларса почали мене дратувати… То вони заручені? Чудово. Цікаво, чого я ще не знаю про Святу? І чому цей косоокий недомірок нарешті не заткне пельку?

Я ледь стримував те, що наростало у мене всередині…

Ларс довго мовчав, і я сподівався, що більше він не згадає про свої стосунки із Святою. Та раптом він продовжив:

— Розумієш, біля Святи у мене були видіння… У всіх, хто з нею починав спілкуватися, були.

Я знову здригнувся. На цей раз чарка впала на густий і, певно що, недешевий килим. Та Ларс навіть не звернув на це увагу.

— Лікарі казали, що її видіння — то щось на кшталт шизофренії. І сама вона теж хотіла вилікуватись, бути як усі… Та знаєш, біля неї всі бачать видіння. Навіть я.

— Які у тебе були видіння? — запитав я.

— Це неважливо… Лікарі казали, що навіть шизофренія може певним чином бути заразною…

— Розкажи, які були твої видіння?

Мені було вкрай важливо почути те, що скаже мені Ларс… Я ще не знав, до чого це мені, та відчував, що від його слів буде залежати моє рішення.

— Я знаю, що вже губив кохану колись. Давно, у минулому житті. Я вже це переживав. І не хочу ще раз її втратити… Видіння були саме про це. І я розумію, що втрачаю її саме через те, що боюсь втратити…

Я замислився над власними видіннями… У них було стільки крові. Стільки болю…

Виходить, я вбивця. Це єдине, на що я потрібен. Я був ним і раніше — вбивав ворогів, рубав жінок, дітей, не мав жалю… То що змінилось тепер? Я став білоручкою, мені тепер гидко бачити кров?

Ні. Я лишився тим самим. Я вб’ю вусаня. Якщо він щось зробить Святі — я вб’ю його. І плювати на все.

— У кого кинджал? — раптом спитав я.

— У Святи… напевне.

— Я думаю, що кинджала у неї немає. Немає, тому що вона все ще жива і нас тепер шантажують… До речі, якщо ти займався шантажем, то можеш тепер уявити, як себе почували твої… хм жертви?

Ларс похмуро просвердлив мене поглядом. Якби він міг мене вбити одними лише очима — то я впевнений, що помирав би довго та болісно.

— Ларсе, я думаю, що Свята лишила кинджал тут, у домі Рити і Марка.

— Тобто, вона не взяла його із собою?

Я кивнув і допив залишки оковитої у себе в чарці. Горішки, якими я закушував, скінчились, тому довелось лизнути трохи солі.

— Ларсе, розкажи, як ти шантажував Гену?

— Нащо це тобі?

— Поки що не знаю, але якщо ми партнери у цій справі, то краще, щоб я знав, що до чого. Ти сам так казав.

— Тоді поїхали до Рити і Марка, а по дорозі я все розповім.

І Ларс розповів.

Про організацію Здорова Країна, що одночасно була партією, яка займалася численними благодійними заходами, я знав із політичних програм, які бачив по телевізору у ті моменти, коли не міг спати уночі. Такі шоу допомагали мені сповнитися необхідною для боротьби за виживання ненавистю до тих, хто погруз у корупції, аморальності та розпусті. Я дивився на ці розжирілі обличчя і мріяв долучитися до тієї розпусти, корупції та всього іншого веселого проведення часу. Але бажання було кволе і єдине, що воно із собою несло — міцний сон.

Отже, Ларс шантажував депутата Юрія Рідного, брата голомозого вусаня Гени. Юрій очолював всю Здорову Країну і, до речі, сприяв розвитку постачання у лікарні рідкісних і дорогих препаратів, які важко було перевезти через кордон. Моя мати змогла нормально спати лише завдяки такому казковому засобу…

Згадувати про матір було болісно, тому я доклав зусиль, аби якнайшвидше заморочити голову чимось іншим. Наприклад, сконцентруватися на пошуках кинджалу.

Ларс мене не розчарував — хоча у нас не було ключа, він відкрив усі замки помешкання за допомогою якогось саморобного брелка із магнітом, шпилькою та ще чимось, схожим на ніж. Тепер я нарешті увірився у тому, що детектив хоч і ситий, та свою роботу знає добре.

Ми із Ларсом та його хлопцями вже півгодини обмацували кожен сантиметр двокімнатної квартири, обставленої у стилі модерн. Все було на видноті: лампи, подушки, скляні столики та стільці — ніде не сховаєш блискучу річ, що не вписується у 192) навколишній інтер’єр.

Я перегорнув подушки на дивані догори дригом — та це не дало зовсім нічого. Ларс теж не натрапив ні на що корисне, а його хлопці все ще обшукували шафки із жіночою білизною та комп’ютерний столик.

Ларс сів на подушку, що я видрав нещодавно з канапи, та мовчки зітхнув.

Мої ноги та руки теж втомилися від нашого тихого штурму, та все ж краще було шукати далі.

Я спробував з’ясувати для самого себе, як маю ставитись до цього Юрія Рідного. Він допомагав людям, але й робив дещо незаконне, якщо його було чим шантажувати… Я не відчував приязні до Юрія Рідного і його проекту. Проте шантаж із боку Ларса мені теж здавався недоречним…

Наче прочитавши мої думки, Ларс мовив:

— Він провозив не тільки ліки, Джоне. Він організував постачання наркотиків. І у мене є… Чи принаймні були свідченняйого незаконних дій.

Я слухав Ларса пильно, бо ж кожне його слово зараз мало велику вагу.

— Знаєш, скільки часу я витратив, аби підкопати під нього? Вже полишив всі надії, як раптом — диво! Його колишній водій, що перевозив наркотики, продав мені за безцінь фотографію бухгалтерського звіту, у якому прописані всі витрати Рідного. Уявляєш, як пощастило? І серед витрат — плата за зайві рейси водія. Ті рейси, що були не передбачені у всіх офіційних звітах. А окрім того, мені вдалося отримати фото переговорів Рідного із торговцем наркотиками. Фоторобот цього хлопця у кожному відділку міліції, а він спокійно спілкується із Рідним…

Я кивнув. Не знаю, чи справді зміг би Ларс щось виграти на суді з Здоровою Країною, маючи всі перелічені матеріали, але, напевно, ім’я депутатові і його структурі гарненько б зіпсував.

— Знаєш, це добре, що я тепер все це знаю, — знизав я плечима, — але не думаю, що варто було вплутуватись у все це.

— Він мерзотник, цей Рідний. Він продавав наркотики Ігорю Підпаленку, авторитетному київському торговцеві. Останньому поганцю. Ти вважаєш, я нечесно з ним повівся?

У мене ледь не перехопило дихання. Ігор — серйозний наркоторгівець? Малий карлик, якому я вкоротив віку?

Я замовк надовго, тому Ларс перепитав мене із посмішкою, наче не сприймав всерйоз такі розмови:

— Що, процесор перевантажено інформацією?

— Ні, просто згадав дещо… Ти робив, що хотів, у цьому нема нічого поганого.

Я все ще не міг прийти до тями… То виходить, я убив поганця… Але ж я вбив його, хіба міняє ситуацію те, ким він був? Тим паче, я й раніше не мав фантазій щодо того, яку гарну людину прирізав.

Я труснув головою, полишаючи зайві думки. Тепер у моєму житті є лише один засіб мати більш-менш спокійні нерви — просто не думати ні про що.

— То що скажеш? — спитав Ларс, розводячи руками.

— Ця його партія… вона допомагала людям. У кожної медалі є дві сторони. Так само, як і в кожної людини… В чомусь вони були паскудниками, але ж моя матір, наприклад, мала спокійний сон і жила останні свої дні не у тому пеклі, у якому могла б перебувати без ліків…

Ларс сумно зітхнув і відповів:

— Якби ж я знав, до чого все це призведе…

Я закінчив розбирати книжкову шафу. Кинджала тут теж не було.

— Знаєш, Ларсе, мені здається, тут кинджала нема, — нарешті промовив я.

— Я й так це бачу, — безрадісно кивнув Ларс і піднявся з подушки, — лише кавардак тут навели…

Раптом я згадав про скриньку. Я ж бо так і не бачив її з того моменту, як Свята поклала її до себе у малинову торбу… А те, що у ній немає кинджала, я дізнався від самого детектива Ларса…

— Ларсе. А що було у скрині?

Мій співрозмовник знову запалив цигарку. Думаю, якщо щось і мусить його убити — то аж ніяк не холодна зброя.

— Не знаю, якийсь кухонний ніж. Великий і металевий.

— Тесак?

— Я там знаю? Може, й тесак. Ще й брудний увесь…

— Твою ж… — я вилаявся так, як раніше ніколи не дозволяв собі. — От чортівня!

То он куди ти поділа кинджал, хитра лисице!

— Що таке? — трохи перелякано спитав Ларс.

Я кинувся геть із квартири. Ноги швидко сковзали по сходах, наче пальці вмілого гітариста по струнах. Вже через мить я наштовхнувся на Толика, велетня з Ларсової челяді.

— Вам що? — здивовано спитав той.

— У машині мій наплічник, — ледь переводячи дух, промовив я і задихнувся. Треба було віддихатись.

— Ну от він, — Толик дістав мій брудний рюкзак.

Я швидко розкрив застібку. Речі полетіли на землю. Футболка, шкарпетки, безглузді чорні окуляри, що ми купили разом зі Святою… От він — поліетиленовий пакунок…

Я швидко розпотрошив його, наче хижий звір щойно вбиту здобич.

У моїх руках лежало гостре сталеве лезо і золотава ручка, прикрашена блакитними камінцями. Кинджал сяяв під сонцем так, наче от-от мусив вибухнути світлом.

Коли Святу та Риту викрали головорізи, Марка не було вдома. Він вийшов за хлібом. Напевно, то було добре. Бо хто знає, чи не кинувся б він захищати молоду дружину? І хто знає, дожив би він до цього дня?

Рита весь час плакала. Це трохи дратувало Святу. Ну чого так ревти, коли Святу веде її кішка? Все має скінчитись добре — бо ж як інакше?

Зараз дівчат везли у чорному фургоні без вікон, тому зрозуміти, що збираються зробити з ними викрадачі, у полонянок не було жодного шансу. А Свята була впевнена, що їх везуть на зустріч із паном Ларсом. Бо ж лише він може заплатити за них викуп.

Свята була дуже горда за себе. Їй вдалося сховати кинджал так, що ніхто, окрім неї, не знав, де він. Звичайно, шибайголова міг його знайти, але то непогано. Свята не знала, а просто відчувала якимось шостим чуттям, що шибайголова досить розумний, аби діяти правильно. Він теж бачить кішку, а це означає одне — він такий, як Свята. Хоча, звісно, зі своїми бісами у голові. Та це не змінювало того факту, що світловолоса співачка могла покластися на нього, як на власного брата.

Фургон підстрибував на нерівній дорозі — і кожен раз, як він робив черговий стрибок — Рита починала голосити ще дужче.

— Все буде добре, Ритко, все буде гаразд! — примовляла Свята, та це чомусь не діяло.

Десь Свята читала, що у екстрених ситуаціях заспокоїти істерику можна, відволікши людину від її страху якимись нестандартними діями. Що це за дії, Свята не могла собі навіть уявити. Та дещо нестандартне їй все ж прийшло у голову.

Свята схопила Риту за руку і почала її лоскотати.

— Ой! — вигукнула чорнява.

Та Свята не зупинялась і сама почала посміхатись.

— Перестань! — нарешті здивована Рита випручалась із Святиної хватки і ошаліло глянула на подругу. — Ти чого?

— Нічого. Годі плакати, зрозуміла?

— Зрозуміла.

Рита все ще повністю не прийшла до тями, тому Свята вирішила скористатися її станом і закріпити почуття спокою:

— Я чула, як один із тих головорізів казав, що вони везуть нас до гори Кішка.

— 1 що?

— Знаєш, яка у неї легенда?

— Яка? — здається, Рита заспокоїлась і готова була тихо слухати.

— Колись посперечалися Янгол і Чорт. Перший сказав, що Бог створив всіх людей добрими. А зло, яке є у світі — це лише людські помилки на шляху добра. А Чорт запевняв, що всі люди в глибині душі злі — і змінити цього не можуть, — нарешті почала Свята. — І в ті часи жив собі воїн. Чи то він був козак, чи, може, ні — ніхто вже не знає. Та вів він досить бурхливе життя, повне поганих вчинків. Він безжально вбивав людей, не гребував горілкою та жінками, грабував подорожніх. Та от до нього прийшла зрілість, і нарешті він зрозумів, що сам Чорт став супутником його життя. Тоді вирішив воїн стати монахом, аби самітником жити на верхівці гори і не чинити лиха.

— А до чого ти все це розповідаєш? — нарешті Рита перебила Святу.

— Аби ти знала, куди ми їдемо. Сиди і слухай.

Рита не стала сперечатись, тому білявка продовжила:

— І от, став жити самітник чесно, примуси лагодив, дрова рубав та всіляко помагав місцевим селянам вирішувати їхні складні проблеми. Стали ходити чутки, що він мудрець, і люди приходили до нього здалеку, аби допоміг знайти їм власний шлях. Та Чортові не сподобалось, що його підопічний став робити добрі діла. І він перетворився на кішку, що у дощовий день прийшла на поріг старого і почала проситися у дім. Самітник впустив її і почав доглядати. Та Чорт весь час робив шкоду, дратував самітника і хотів, аби гой показав свою справжню сутність — злу та жорстоку. І одного разу не витримав дід — викинув кота геть із будинку. Чорт був злий, що не зміг змусити самітника убити кішку. Бо це показало 6 Янголу, що у людині може бути лише зло. Та після першої невдалої спроби Чорт не полишив свою задумку — він перетворився на прекрасну дівчину, що заплуталася у сітях самітника, коли той ловив рибу.

— І що?

— Самітник, як кожен нормальний дядько, пригрів дівчину, нагодував, а потім закохався у неї. Дуже вона була схожа на ту єдину дівчину, яка засіла чоловікові у розум і серце ще змолоду. Закортіло чоловікові любові. Просилася дівчина: «Пусти мене до матері, до батька», та наш герой не пускав. Не тримав, але й не пускав. Мучився самітник, не знав, як вдіяти і що робити. І коли вже не міг старий тримати свого малого в штанях — з’явився Янгол.

Рита посміхнулась, наче зовсім забула про те, у якій небезпеці знаходиться. Свята цьому лише зраділа — без істерики і сліз було спокійніше.

— І Янгол сказав самітнику: «Якщо обрав одну дорогу — іди нею і не звертай!» і перетворив всіх трьох на камінь. Дівчина стала горою Дівою, кішка — Кішкою, а старий — Монахом. До речі, тієї гори вже нема. Розвалилася.

Рита знов посміхнулася:

— Ну у тебе й казка вийшла. Жах. Ніякої моралі, ніякої логіки. Якщо чорт — це кішка, і дівчина — теж чорт, то чого ж із них вийшли дві окремі гори?

Свята теж посміхнулася:

— На все Божа воля. Але казка гарна. Вона пояснює, що людина не підвладна нікому. Вона сама обирає, ким бути і що робити. І нема у ній ані чистого добра, ані чистого зла. Є тільки шлях, яким вона іде по власній волі, і є відповідальність, яку вона несе за свої вчинки…

Рита знизала плечима.

Раптом гальма завищали, наче проїхалися по зграї істеричних жабенят. Свята аж здригнулася.

Спочатку нічого не було чутно. Потім Святі здалось, що до її вух долетів знайомий голос. Це міг бути лише хрипкий баритон пана Ларса.

Дівчина відчувала себе безпомічною, наче кошеня. До того ж, якби Свята була кошеням у подарунковій коробці, то звуки голосів щасливих дітей, які мали б стати її власниками, було б чутно так само глухо.

Раптом від дзвінкого вибуху, схожого на гучний спалах святкової петарди, у Святи заклало вуха. Через деякий час вибух повторився. А потім почулася ціла низка маленьких громовиць. Спочатку важко було зрозуміти, що спричинює ці звуки. Нарешті, дівчина здогадалася — це постріли.

— Лягай! — наказала вона Риті, і та шугнулася на підлогу.

Свята розпласталася поруч.

Тепер стало трошки страшно. Так страшно буває, коли вперше йдеш на небезпечний атракціон, на який раніше не міг попасти через малий вік чи зріст. Та це не був панічний жах. Єдине, що зараз могло зіпсувати все, — це випадкова куля. І Свята схрестила пальці на щастя, аби всі подібні загрози оминули її та Риту. І пана Ларса нехай теж минають.

Рита знову заплакала.

Постріли вщухли. Щойно Свята зрозуміла, що загроза зникла, вона стала на ноги і приклала вухо до стіни. На жаль, від цього краще чутно не стало.

Хтось підійшов до дверей фургону.

Серце шалено калатало у грудях. А що, як це не Ларс? Що, як…

— Джоне? — Свята ледь не впала на металеву підлогу від здивування.

Шибайголова, напевно, був злий на неї, як сам чорт. Він допомагав їй увесь час, а вона обвела його навколо пальця, змусила хвилюватись, нервувати, тікати від погоні… Святі було так соромно, що вона відвела погляд, аби тільки не зустрічатися очима із Джоном.

Поруч із шибайголовою з’явився Ларс. Його нога була вся у крові. У Святи аж серце стислося у грудях від тієї страшної картини.

— Ларсе! — дівчина не могла втримати сліз.

Вона кинулася до нього в обійми, аж раптом зрозуміла, що чоловік тримає у правиці свій золотий кинджал.

Хутко схопивши сяючу зброю тендітними руками, вона кинулася вперед, туди, де перед її очима стрибнула величезна золотава кішка з дрібними чорними плямами на шкірі.

Краєм ока Свята помітила, що Джон теж дивиться на кішку… Він теж її бачив!

Раптом Свята зрозуміла все! І те, чому шибайголова опинився тут, і чому пан Ларс мусить позбутися кинджала, і навіть те, чому вона має нехай і ціною власного життя знищити те зло, яке колись викарбувалось на душах людей, що зібрались сьогодні на горі Кішка.

Свята мала знищити проклятий кинджал!

На сумніви часу не було — дівчина що є сили припустила до краю скелі — і далі — униз, на невеличкий перешийок над водою. А потім — по вирізьблених у гірській породі сходах угору, туди, де на фоні сяйливого сонячного диску, граціозно похитуючи хвостом, її вже чекала струнка кицька.

— Я не віддам вам кинджал, — невесело засміялась дівчина і подивилась униз, туди, де по каменю плескала могутня хвиля.

Кілька хвилин тому я боявся за своє життя, боявся, що хтось із бугаїв, яких Гена привіз на зустріч, прострелить мені голову. А тепер єдине, що мене цікавило — це те, як вмовити чарівну світловолосу дівчину із шизофренією, що стоїть на краю скелі у коротенькому білому платтячку, повернутися до свого коханого пана Ларса.

— Свято. Ми і не думаємо забирати ніж.

Мої слова ніяк не подіяли на неї. Вона наче не чула мене, і від того було ще сумніше й тривожніше. Ще тривожніше, аніж десь із десять хвилин тому, коли я тримав Гену під дулом і вмовляв його взяти кляту флеш-карту і забиратися геть, лишивши живими дівчат у фургоні та нас із Ларсом і його хлопцями. Так, я міг прострелити Гені голову — без проблем. Жодного суму за ним я б не відчув. Принаймні, на той момент я думав саме так. Але ж я не хотів цього. Я не обирав таке. Я мусив знайти шлях до того, як вирішити все мирно — і я його знайшов.

Ларс був незадоволений. Він вважав, що я його зрадив. У його мріях він мусив лишити Гену ні з чим і врятувати Святу. Та я знав, що цього не буде, тому й віддав весь той дурний компромат, із якого все почалось, вусаню у гавайці, що під дулом мого пістолета сів у машину і поїхав геть. Геть із мого життя, із життя Святи і, маю надію, — із життя цього бісового пана Ларса.

Сонце сяяло за спиною Святи так палко, ніби змагалося у яскравості з її золотими кучерями. Я із заздрістю подивився на Ларса — він бачив ці чудові завитки, це обличчя, цю шкіру з ароматом ягід, він мав це тіло, мав навіть цю душу… А що мав з цього всього я? Відповіді в мене не було.

— Я сподіваюсь, що, почувши правду, ти сама його мені віддаси, люба! — ледь не крізь сльози закричав пан Ларс. Мені він тим часом прошепотів: — Дурне дівчисько! Дурне, таке вперте дівча! Як тільки доберусь до неї…

Та вголос він крикнув лише:

— Святочко, кішечко, не лякай мене, будь ласка! Свято, іди до нас.

Я дивився на маленьку тендітну фігурку, що стояла на самісінькому краєчку скелі над прірвою. Мені щеміло серце від страху за неї.

Свята посміхалась, ніби не розуміла, у якій вона небезпеці. Під її ногами промайнув жовтогарячий силует кішки.

Я кліпнув очима. Яка ще кішка? Невже знову?

Коли я подивився на Святу наступного разу — кішки вже не було… Галюцинація?

Ларс стояв поруч і вмовляв дівчину повернутися до нас. Він був у відчаї.

Раптом я зрозумів, що зараз детектив зробить крок вперед. Я не встиг нічого вдіяти — його ноги почали рухатися. Це помітила і Свята. Її обличчя вмить похмурнішало.

— Ні, Свято! — крикнув я, та було вже пізно.

Дівчина перелякано округлила очі і ступила вбік, туди, де ще мав бути камінь. Якісь два-три сантиметри — і все було б добре. Все б закінчилось миром. Але ні — нога наштовхнулась на вибоїну і зісковзнула.

Наступної миті Свята зникла з уступа скелі.

— Ні! — одними губами прошепотів пан Ларс. Тим часом я вже скидав футболку і біг до підніжжя гори.

Свята не могла вбитися… це ж не сама верхівка скелі… ще й бурхлива вода. Ні, Свята точно не могла вбитися! Ні, ні, ніколи!

Я був впевнений, що ще не пізно…

Хвилі ніби злизали мене із берега — я прожогом занурився у пекучу холодну вологу і відчув, як солона плоть велетня-моря промайнула під животом. Руки й ноги почали завзято нести мене до підніжжя. Тепер головне, аби хвилі не підхопили мене у неочікуваний момент і не жбурнули з усієї сили об камінь.

Я надибав руками тверду поверхню. Здається, підніжжя скелі десь тут.

Мені пощастило — вода була прозора і чиста, мов кришталь.

Свято, ну де ж ти, де ж ти, моя чудова білява кицько?

Я ледь стримав крик, коли побачив у воді червоне павутиння крові… Ні, ні, ні. Не може бути.

А от і тоненька біла рука.

Я схопив її і вклавши всі свої сили у стрімкий ривок підняв дівчину з глибини на поверхню.

Свята була легенька, як малесенька мушля із перлиною. Часу роздивлятися, що із нею сталось, у мене не було. Я розумів — аби її врятувати треба швидше плисти до берега.

Я гріб руками так сильно, як тільки міг. Кожен наступний рух давався мені складніше, аніж попередній, я швидко видихався. Ну де ж цей чортів берег? Де цей паскудний, проклятий Богом берег?!

Раптом чиїсь сильні руки перехопили мою ношу. Я побачив блискуче золоте кільце на пальці. Це був пан Ларс.

У нього була прострелена нога, та це не завадило йому зайти по пояс у воду і перехопити у мене Святу.

Він узяв дівчину під одну руку, я — під іншу, і спільними зусиллями ми, нарешті, дотягли білявку до берега.

Я глибоко вдихнув повітря — нарешті я зміг це зробити — і воно прорвалось у груди, наче полум'я. Я закашлявся.

Ларс вже порався зі Святою.

Я підповз ближче. Все ще не розуміючи, чи жива вона, я взяв її за руку. Пульс було ледь чутно. Тоненький потічок крові застиг на білому високому лобі. Очі були заплющені.

— Що з нею? — у відчаї спитав я.

— Вона впала у воду з величезної висоти, — істерично гавкнув на мене Ларс таким голосом, якого я навіть не чекав од нього, і повернув обличчя Святи набік.

Він знав, що робить. Звичайне розведення і зведення рук, дихання із рота у рот — все це я бачив багато разів по телевізору. А пан Ларс, напевно, не раз у житті робив штучне дихання. Він рухався впевнено і сконцентровано. Йому можна було довірити навіть найдорожче. Навіть життя Святи.

Порівняно із детективом я відчував себе непотрібним шматком м'яса, що його прибило до берега…

Навіщо я тут? Чому я чекаю, чи прийде ця дівчина до тями? Навіщо я їм обом — і Святі, і Ларсу — здався? Незнайомець, що став у пригоді — і все. Хіба від моєї присутності їм стане легше?

Свята почала кашляти. У мене нарешті забилося серце — здається, воно забуло про свою основну функцію, і приголомшливий рятувальний заплив я робив взагалі без його допомоги…

— Свято, дитинко, люба моя, — не міг заспокоїтись Ларс. Він цілував її руки, шепотів щось тепле. — Не буду більше. Не буду ніколи від тебе вимагати чогось. Я все розумію. Хочеш бути вільна — добре! Я згоден, чуєш. Лише живи, живи…

Свята нарешті побачила пана Ларса. Побачила вона і мене.

— От бачите, — промовила вона хрипко і посміхнулась. — Я ж казала, що кицька вела мене недарма… Вона вказала тобі шлях. Так, Джоне?

Свята була жива. Боже, дякую тобі, вона жива!

Я сидів на пірсі, звісивши ноги зі свого бетонного постаменту. Сонце вже майже зайшло за обрій. Темне лазурове море дихало хвилями.

Безглузді чорні окуляри, що ми купили разом зі Святою, робили світ навколо мене більш контрастним і яскравим, аніж він був у житті, в якому я ще не мав таких окулярів. Усвідомлювати це було приємно, хоча й трохи болісно.

Рожевий телефон раптом почав мелодійно дзеленчати і вібрувати у мене в джинсах.

Механічно я підняв слухавку.

— Джоне, це ти?

— Я.

Зі мною говорила Свята. Ніжний, м’який голос. Блакитні очі… Золоті, наче сонячні промені, прядки…

— Джоне, як ти?

— Дивлюся на море… — я відповів правду.

— З тобою все гаразд? Я почала хвилюватися… Не знаю, може, це через спалахи на Сонці… А може, через кицьку… То ти як?

— Я не знаю… — знову не збрехав.

— Джоне, мені так хочеться додому…

— Мені теж.

— Мені погано, Джоне… Я скучила за тобою. І мені шкода, що змусила тебе хвилюватись за мене. Ти ж хвилювався?

— Так.

— Ларс тебе не ображав після того, як мене відвезли у лікарню?

— Ні.

— От і добре. Дивись, на небі з’явилася перша зірка. Я постійно забуваю, як вона називається. А ти знаєш?

— Мабуть, то планета Венера.

— Ти її бачиш?

Я підняв голову до неба… Зірка? Вона десь там… велика і яскрава…

— Так.

— Я теж, — Свята замовкла. Я зрозумів, що вона просто дивиться на небо так само, як і я.

— Джоне, ми ще зустрінемось?

— Не впевнений.

— Але я сумую без тебе… Ти мусиш побачити кицьку ще раз… Розумієш, я тобі не казала. І Ларс, напевно, не казав. Але тепер ти мусиш знати — всі, хто зі мною так чи інакше пов’язані, починають розуміти дещо більше, ніж раніше… З тобою теж це станеться. Ти змінишся. Мусиш змінитися… Такий вже у мене талант…

— Добре… — я набрав повні груди повітря і зауважив: — До речі, мене звати Ян.

Свята трохи помовчала, мабуть, посміхнулася і, нарешті, поклала слухавку.

Оглавление

Частина перша, що солона, як кров…

Частина друга, що солона, як вода…